Ярослав Курдидик - письменник-вояк, що пив воду з Дніпра і з Дону

 

Ярослав Курдидик,

письменник, журналіст, дивізійник, учасник Битви під Бродами, член НТШ

***

Ідем. Нас хмара довгим батогом

Підхльостує. Яри, неначе ніші...

"Куди?" - питає серце, - "І чого?" -

У відповідь команда: "Ще рівніше!"

Курява гадом прилипла до ніг,

У сажу обернулись ніжні трави,

Спасибі вітру, що до нас надбіг

І кинув дощ на почорнілі лави!

Із чвірки першої хтось вигукнув здаля:

"Давайте пісню, найсильнішу пісню!.."

Яри скінчилися, прослалися поля,

І йде колона, немов у вічність...

1942

Практично незнаний в Україні автор-вояк Ярослав-Рафаїл Курдидик упокоївся у Торонто 35 років тому, 1 серпня 1990-го. "Український поет і військовий старшина під час Другої Світової Війни, який пив воду з Дніпра і з Дону" - оце й усе, що сказано про його бойовий шлях у передмові до його книжки "Серце і зброя", виданої у Канаді накладом Братства колишніх вояків І-ї Української дивізії Української Національної Армії. Про решту мовить він сам:

ВПЕРЕД, ПІХОТО!

Вперед,

Нехай не буде лячно,

Що командир впаде:

У сотні, в чоту відважній

Знайдеться інший,

Що поведе!

Поправ гвинтівку,

Хай ремінь не тисне.

Чотовий глянув на мапу,

Очі - як аметисти,

Наказ - мов блискавиця:

- Для нас

Єдиний напрям -

Вперед -

І вп'ялив у нас зіниці,

Як цівки, що все нищать!

Наче пекло перед нами,

Окопи в полум'ї з заліза,

Бухтять буромідними вогнями,

А ми -

Задихані,

Біжимо, падаємо, встаєм,

На колінах повзем,

Звиваємось смертельними вужами,

Ніби вдари велета-молота

(Перемоги чи смерти мотто?)

Паде команда:

- Вперед!

Міномети й піхото! -

А за нами

Кричить зранена земля,

Роздерта стрільнами,

Боєм, громами

(Дитя без мами!) -

І гукає голосом дзвону,

Бліда від люті й нестями:

"О, корогву треба вище підняти,

Кров'ю й честю її боронити,

Серцем-душею її захищати!"

Хтось упав ранений...

Заціпи зуби,

Старайся, мій друже,

На коліна піднятись,

Схопи кулемета у руки,

Слизькі від крови,

І міцні від любови -

І наведи саму смерть на ката!

І в мент,

Коли чорний жах

Гієнами жовеола завиє,

Як помітиш

В очах твого побратима,

Що в зіницях пітьма

Потойбічна

Темніє, -

Не забудь же, брате,

У нього забрати

Гвинтіву, набої

І ручні гранати!

О, ні, він не зміг їх жбурнути, -

То ти, брате,

Плюнь у долоню,

Міцно затисни

І жбурни далеко -

Просто в супостата!

1944

Народився 6 березня 1907 року в Підгайцях на Тернопільщині як другий син о. Петра Курдидика, греко-католицького священика парафії Успіння Пресвятої Богородиці, і Стефанії з роду де Остоя Стеблецької. Батько Ярослава, отець Петро - вихідець із села Бовшева, син рільника Симеона Курдидика й Марії Атаманюк. Старший брат Ярослава — Анатоль-Юліян, письменник і журналіст. Мав і молодшого брата - Романа-Мирона.

Прожив дитинство у селі Покропивній. У Першій українській державній гімназії в Тернополі здобув середню освіту; продовжив — у Технічно-мистецькій школі у Львові. Студіював журналістику у Польщі у Варшавському університеті; право — у Віденському. Служив у кінній артилерії польської армії в середині 1930-х років.

Під псевдонімами "Славко" та "Максим Бурулька" дописував до різних галицьких часописів, зокрема до львівських газет «Новий час» і «Час». Був членом львівської літературної групи "Дванадцятка" (1935-1939), організованої його старшим братом Анатолем-Юліяном. Тогочасні «Каварняні настрої» йому влучно вдалося передати в однойменному вірші:

В нашій каварні весело нині –

Розгомонівся п’яний джез-бенд.

У танку тануть, – серце при серці –

Гарна русявка, – бідний студент,

Грудь біля груди, напняті

Гострі кинджали блискають з віч,

Що їм, що завтра знову буде тужно,

Що за вікнами понура ніч…

Сиджу самотно, а проти мене

Крикливий напис «Коньяк Мартель».

Всюди ця проза… – Серце студене,

Неначе стіни полярних скель,

Акордом фокстрот ллється у душу…

«За п’ять четверта» – сіріє день…

Годі, дівчино! Іти вже мушу!

Кельнер, платити! Досить пісень!

Новий московсько-большевицький окупант без решти знищив увесь життєвий дорібок Ярослава, але - ходом незвичних подій - зодягнув його в мундир німецького старшини; служив офіцером вермахту на Східному фронті, з 1943 - старшина Дивізії військ СС Галичина, учасник битви під Бродами.

​Гайделяґер.
3-я сотня, «KAMERADSCHAFTSABEND» - товариський вечір дня 18-го жовтня 1943 року на збірковій площі 3-ої сотні.

На світлині: Голуб Юрій, Кушніренко Ілярій, Кіселик, Карпинець, Скоробогатий Анатоль, Шарко Мирон, Ружило Василь, Кінаш Ярослав, Вовк, Белей Віктор, Мриглод, Паньків Ярослав, Голембийовський Мирон, Висоцький Роман, Когутяк Роман, Крушельницький (Пусьо), Ясінський Богдан, КУРДИДИК Ярослав, Гавриляк Роман, Гаврилів Ігор, Боньчук Роман, Романович Євген, Захарчук, Микитин Богдан, Мельникович Юрій, Рудичів Богдан, Марцінковський, Стадник Стефан, Костів Юрій, Головка Роман, Збудовський Мирон, Сеник, Кандюк Богдан, Оглюк Микола, Лехіцький Роман, Марусин Василь, Ганкевич та інші (прізвища невідомі).*

Зі своїм відділом перейшов дослівно у фронтовій чи підфронтовій полосах вздовж і впоперек усю Україну й пізнав її людей та її красу, що такі відбиті в його поезії і прозі.

Через Чехію, де здав чеському підпіллю майно своєї військової частини, за ціну допомоги "його" воякам вернутись просто до своїх родин, Я. Курдилик дістається черговими крутими дорогами в табори втікачів у Німеччині, звідти у повоєнне "цивілля" і врешті виїздить "на німецьку квоту" до США, де працює спершу у пекарні, потім книговодом оселі і врешті службовцем Амбасади Південної Африки в Нью-Йорку. Зібравши все писане досі "на наплечнику", нашому авторові вдається і тут зустріти побратимів зброї і почати свої загально знані воєнно-політичні статті для української преси, згодом як постійний кореспондент престижевої "Свободи". З того "американського" часу маємо вже повновартні літературні збірки писань Ярослава, в 1954 - вояцькі нариси "Два кулемети", в 1955 - мініятюри "Етюди" й у 1976 - збірку вояцької поезії "Серце і зброя". Написаних і розкинених по різних українських періодиках творів пера Я. Курдилика (маємо на увазі виключно літературні!) вже стільки, що з них можна зробити ще ряд дальших збірок, але смерть автора в 1990 році не дозволила йому на здійснювання та друк їх, і ця, для якої ці наші рядки, виходить уже як посмертне видання його новел і оповідань. Плянуються й інші такі ж видання - гуморесок, мініятюр та поезій Я. Курдилика.

Химерність усього життя нашого автора, в тому й двократного невдалого подружжя, рівноважиться, таким чином, публікаціями його творчости, видання яких зможливив він своїм архискромним життям і рідкісною особистою ощадністю. Контраст - знову контраст! - до цієї ощадности знайде читач у неймовірному багатстві та пишноті творів його пера, що давно знайшли свого щирого прихильника, добру оцінку знавців літератури та достойне місце на полиці книжкових осягів України.

Ярослав Курдидик

Х Х Х

Я вибирався мандрувати у світ і старий батько, цілуючи мене в чоло сказав:—Затям, сину, що у світі є один великий гріх — підлість,

одна велика чеснота — посвята для батьківщини,

і одне велике щастя — спокійна совість.

Я був тоді юнаком. Відтоді минуло багато літ — і я переконався, яку велику правду сказав мій батько...

ВТІКАЧІ

У довгій понурій валці тягнемось на захід. Поскрипують вози, фуркають коні, схиливши голови. Люди, пройняті тугою й розпукою, прямують у незнане. Услід за нами, з докором в очах, дивиться Батьківщина.

Земля, що по ній дудонять наші кроки, питає нас: -

- Навіщо залишаєте мене на поталу? Хто ж тепер оратиме й сіятиме? Хто захищатиме мої плоди?..

Сонце цілує наші засмучені обличчя теплими поцілунками. (Бо є тільки два теплі поцілунки: матері і сонця.)

Зо степу женеться на нами шумливий вітер. Він чіпляється за наші шинелі і кричить:

- Я виколисав на цій землі сотні відважних поколінь. - Я маяв їхніми прапорами, коли вони несли їх до бою. Я прохолоджував їхні рани на бойовищі. Куди ж ви їдете, мої воїни?

На рубежі рідного краю зустріла нас з тупим і камінним обличчям Чужина. Вона подивилась на нас і байдуже промовила:

- Пропадайте! Для людей, які кидають свою Батьківщину, щоб врятуватись від смерти, ніде немає пощади! Чужина клонить чоло навіть перед ворогом, але перед сильним і гордим, у лицарському шоломі. А ви?!...

І я з соромом опустив у землю очі.

РІДНІ СЛОВА

Далеко від рідних піль оремо чужі ниви й засіваємо дрібними словами. Та не достигають чомусь тут вони. Восени стирчать безлисті, бо не змогли запустити корінців у тверду землю, і на сонці — погоріли.

Ходять слова по широких, великих містах. Оббивають чужі пороги. Ніхто не пускає їх до хати. Втома зморою налягла, пригнула їхні спини. Насупленими очима кожний дивиться на них:

— Чого ж то ви, обходисвіти, аж сюди забрели? Аджеж дорога ваша — он куди, дивіться!..

Повертають слова свої голови назад... Дивляться в далечінь і згадують, що і вони і пісні бойові, складені з них, народилися й виростали там, де ніколи не переставало мінитися сонце на перломутровому небі; де ніколи не згоряють золоті соняшники; де чорна блискуча земля сміється назустріч кожному чужинцеві, як дівчина-смаглявка...

Слова, що розгубилися по чужих стежках і дорогах, зустрічають нас — живих людей — і питають, розкривши із здивуванням очі:

— Чого ж то ви нас аж сюди приволікли?.. Хіба не бачите, що на цій яловій землі нам не прийнятися, хоч би й сторіччя проминули!..

(Ми, ніяковіючи, відвертаємо обличчя).

Лежать слова, потоптані й побиті, і нікому їх похоронити. Чужі вони тут усім. Ніхто не знає, яким звичаєм відправити їх на вічний спочинок. Що сказати і як помолитися над гробом, що малим горбком десь виросте на перехресті клекітних шляхів. На чужих кладовищах кричать з малих похилених хрестів рідні наші слова:

— Навіщо ви нас тут виписали? На глум?! Кожний чужинець, який проходить повз нас — відвертається, мов від прокажених... Ми стоїмо тут роками, але ніхто й не гляне на нас... А ми говоримо про душі і вчинки тих, які привезли нас сюди, щоб зберегти від ворога.

Тільки мала жменька слів рідних — недобитих і поранених, як чота вояків, можливо, повернеться додому... Стануть вони на порозі рідної землі, обтрусять пилюгу з одежі і промовлять сильно і гордо:

— Ех, коли б ти знала, Батьківщино, які то нам доводилося зводити нерівні й важкі бої! Коли не віриш — подивися!

І простелять їй під ноги покривавлений і пошматований прапор, на доказ, що залишилися їй вірні.

(З книжки "Етюди", 1955)

ПОБРАТИМИ

Дзижчить липнем широкий степ. У житах стрекочуть польові коники, а на межі сіло жарке літо і, ніби старий господар, дивиться втомленими очима на молодих вояків, що проходять широкою дорогою. Вони закурені темносірою пилюгою: одежа, зброя, а по обличчі течуть брудні струмки поту.

— Степане, чи довго ще будемо воювати?.. Дивись, земля знову передягає жупана... Ще недавно носила весняний, сочисто-зелений, а тепер уже золоту сорочку вбирає... Шелестить спілим колоссям і кониками поплигує...

— О, мабуть довго ще!.. Я вже й звик до цього мінливого життя... Перші два роки нуднувато було жити вовком у полі і лисом у лісі, а на третьому — звик... Тепер, коли в хаті іноді доведеться заночувати — аж душно робиться. Як тому птахові, що тільки в просторі його воля й насолода...

— А я, Петре, так звик до отих ременів, що через плечі, що як, буває, здійму їх з автоматом, так ніби частину тіла здійняв, ніби чогось бракує. Стаю якимсь легким, хапаюся за будь-що, наче боюся, щоб не підніс мене вітер і не крутнув, як соломину, та не поніс світами... Або ще, коли їм, а біля мене лежить моя „папашка", то _ Дається, що вона роззявляє свій глибокий чорний рот... теж хоче їсти... Я вломлю шматок хліба і тиць їй. „Їж! – кажу — і не шкірся!" А сам у душі сміюся. А вона ніби насуплюється і сердито відповідає: „Я хліба не їм, тільки м'ясо окупантів!"...

Піт тече воякам по обличчях, жолобить вузенькі, криві доріжки і всякає у виполовілий вояцький комір. Доріжки печуть так, мов по них хтось розпеченим дротом борознить.

Плесками достиглого жита пролітає вітер. Війне холодком, і ніби білою легкою рукою здіймає втому з людського тіла. На обличчях жили напружилися, розтягнулися і розпустили синє коріння. Цівки ґвинтівок та автоматів розпеклися так, що їх відсувають далі від обличчя, бо як доторкнеться — пече...

— Степане, до головної команди ще далеко?

— Під вечір будемо на місці, — відказує Степан, здіймає автомат з плечей і перевішує через шию. — А коли сьогодні вночі доведеться знову вступити в бій, то це буде мій дев'ятдесят восьмий...

— Курінний казав, що після сотого можна стати справжнім вояком...

— Ех, хоч би вже їх скоріше перебути!.. А тепер сідаймо, хлопці! — командує Степан і кладе наплечник і зброю на землю, його волосся вигоріло на сонці і зливається в одну барву з житом. Він лягає горілиць і, дивиться в небо.

— Оце й воюємо, — тягне він вголос, — за те, щоб небо, що над нами синіє, і земля, що по ній ходимо — були наші. Розумієте, хлопці?... Щоб цей хліб, що достигає на полях, був наш, і щоб його збирали ті самі руки, що й сіяли... Бо це наш хліб!..

І Степан простягає руку, бере кілька колосків жита, нагинає до свого обличчя і говорить до них:

— Ми з вами рідні побратими і допомагаємо одне одному: ви нас годуєте, а ми біля вас на сторожі, щоб росли й достигали на в о л і!..

(З книжки "Два кулемети")

* * *

Ген.-хор. Тарасові Чупринці

Доба велика і сувора,

І ми, заплетені у ній,

Нас міліонів понад сорок

Проходять смерчі вогняні.

Пригадую: ніч, Україна,

Ліс, друзі й кров, як у маю

Червоні квіти... Гинуть, гинуть,

Та не здаються у бою!

Пройшли роки, важкі, криваві,

А безименні в боротьбі -

Без почестей, легенд і слави -

Різьблять обличчя в цій добі...

Писати пощо епопеї?

Навіщо кидати слова?

Чи правда світ не здобува? -

(За правду не умруть пігмеї!) -

О, кров, просякла в чорнозем,

Не пропадає, бо щоднини,

Із неї, блиснувши вогнем,

Зростає велет України,

Стає до маршових колон,

Які нескореним багнетом

Карбують нації кордон!

Пекуча звістка, він упав...

Тверда, вояцька його смерть...

А ми стискаєм крицю лав,

Звикаючи до втрат і жертв, -

Ти вічний у ділах своїх,

І хто їх може спопелить?

Чупринки дзвони далі дзвонять

І смолоскипами горять

Поля, якими йшли колони,

Його колони, княжа рать -

Гранатні вирви і могили

Його дороги скрізь значать!

Волинь, Полтавщина, Карпати,

Де тільки рейдами сходив...

І раптом блискавка крилата -

"Упав наш вождь і командир!.."

В бою за днями дні проходять,

Нові лаштуються пости,

У далеч сіру, що тхне льодом,

І птах у вирій не летить...

Рокочуть громи у повітрі,

Що хто шуватиме раба -

Того розчавить і розітре

Чупринки кована доба!

МІЙ ДРУГ

Присвячую сл. п. другові Базилякові

Друже, друже, навіть іти легше,

Як тримати кроку у полях,

Коли ноги спільно камінь крешуть

І пилюку струшують на шлях...

Друже, друже, наче йду з тобою,

Відчуваю дотик твоїх пліч, -

Рідну землю беремо із боєм

І вогнями протинаєм ніч...

Проминуло... Лісова алея

Замість рідних піль і рідних хат...

Там назавжди залишив тебе я,

У підніжжі звихрених Карпат...

Викопали хоч міленьку яму,

Мазепинку клали в головах,

І листа передали для мами,

Що упав ти у важких боях...

Ще й могил не встигли підрівняти,

Ще й молитву мовили уста,

Як московська вдарила ґраната,

Надламавши і твого хреста...

Друже, друже, десь, як "Невідомий",

Ти лежиш, і вироста полин...

Гірко плаче матінка удома,

Як присниться їй повстанець-син...

Березень, 1944

НАПИШИ

Напиши, які тут завжди задума і тиша,

Ні слів, ні шептань, ні молитви до Бога —

Журавлями летять хрести, що й нишком

Не проказують більше нічого...

Напиши чимскоріш решткою олівця...

Не маєш, мій друже? — то пиши кров’ю:

Тут лежать ті — ні початку їм, ні кінця —

Безіменні вояки людського безголов’я...

Тут лежать вояки, що любили степи,

Що ганяли дітьми босоніж по городах,

На хрещатій леваді, звідки видко хати

І покруччя лози, і замислені води...

Простягнути б веселкою руку в мету,

Просто в ліс, що росте, як свідок,

Коли вийшла нота на дорогу круту,

Просто в налет — в п’янкий пообідень...

Розкажи, білий дне, не зривайся увиш! —

Як від болю заплакав могутній Славута,

Розкажи, як чота залягла у комиш,

Як у зелень хотіла вона обернутись,

Як підвівсь командир, як сурміли вітри,

І як смерти промчала скривавлена тінь...

Напиши, друже мій: «Тут вони полягли,

Щоби жити навіки. Амінь.»

Оцифровані книжки Ярослава Курдидика (сайт diasporiana.org.ua):

https://diasporiana.org.ua/?s=%D0%9A%D1%83%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%B4%D0%B8%D0%BA

______________________

* Джерело світлини https://commentsbot.xyz/thread/HBKixnfoF

Пам'яті Михайла Островерхи

 

“Біль за рідною хатою, за рідними обніжками, суголовками, стежками, доріжками, полями, за нашим небом, за нашими християнськими святинями, за просторами всієї України, - цей біль моєю думкою ворушив, моєю рукою водив. Може й за-багато того болю...

Але — я щиро писав, як у серці відчував. Може й за-щиро писав!

Що ж, я певен:

таким чистим терпінням, глибоким болем ми зносимося понад розкішну Мамону нашого, Українців — а все таки — ізгоїв, тут життя і, хоч інколи, хоч на мить, душею, думкою літаємо понад обездоленою нашою великою Батьківщиною! Понад Її духовою, фізичною, матеріяльною руїною, що її Москва принесла. Душею — хоч на мить! - ми схиляємось понад нашими родинами — батьками, братами, сестрами, а й дітьми — і, в таку ясну нашу мить, злегшуємо їм їх глухий, важкий, невимовний і перед оком Москвина схований біль, туск, розпач, беручи їх бодай думкою, серцем на себе.

І лише так ми постійно єднаємось із Україною, ми живемо нею, ми прагнемо волі для Неї!

І у великій тузі за Нею — й Бог нас вислухає!...” *

Михайло ОСТРОВЕРХА,

січовий стрілець, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член Військової управи “Галичина”, редактор дивізійного тижневика “До перемоги”; співак, письменник, мистецтвознавець, публіцист.

* 7 жовтня 1897, Бучач, Тернопільщина — † 17 квітня 1979, Бруклін

Михайло Островерха. Портрет пензля мистця Михайла Мороза

Михайло Островерха

НА КРУТОМУ ЗВОРОТІ

З пожовклих сторінок 1939—1940

Сумні вечори. Ходити по місті можна лише до 9-ої години вечора. Стою при вікні в помешканні знайомих, які мене прихистили в себе. І дивлюсь на палаючий у морі світла пропаґанди Львів. У яркому світлі палають червоні прапори на ратуші, на воєвідстві. Від часу до часу несеться вівкання й заводження пісні з нічних челюстей ночі. Це ситі й добре одягнені ґепісти, роз'їжджаючи службово на вантажних автах, виспівують і надають містові насторою непевного, якогось несамовитого, пекельного. Бо в такий час, коли вся армія, це тіні злидарів, виголоднілих та схуділих нуждарів, коли виснаження і голод та терор учинили з цієї армії якесь несамовите стадо макабричиих тіней, то й ці пісні ґепістів витворюють атмосферу макабричности. Споглядаючи на ці кістяки червоноармійців. які є синами нашого села, я розумію усю парадоксальність большевицького гимну: „Повстаньте гнані і голодні! ...Повстане військо злидарів!" Чи ж не собі вони, ці тіні жорстокої влади, співають ці слова? Чи ж важко передбачити, що таки прийде хвилина й вони, співаючи цей же гимн, кинуться на цих жахливої влади сатрапів-вождів?

А пильно придивившись формі будови голови Леніна - це ж найвиразніший кістяк смерти: символ Московії! Символ того, що приносить із собою ця Москва! Символ смерти, руїни душі, тіла, культури, релігії, усіх-усіх тих конструктивних цінностей Европи. Цей череп його є символом тієї задухи, недовір'я, фізичного і морального бруду, терору, донощицтва, розкладу фізичного і морального, отупіння, — дослівно: пранці душі й тіла. Ось це й зміст будови голови цього московського генія.

Заробітків немає, нема й гроша, а жити якось треба. В найдешевшій кухні для літераторів, журналістів, мистців і лікарів, при вул. Академічній 10/1, де обслуговують пані польки і жидівки, де видають денно до 400 обідів, — юшка і шматочок м'яса і окраєць хліба, — обід коштує 85 сотиків. Наші інтеліґенти ходять попід кам'яниці Львова й сіріють на тілі, недоїдаючи, а ще більше на душі. Бачив я інколи, як до цієї дешевої кухні крадьки, чужо й непевно заходили їсти Михайло Струтинський і Петро Сагайдачний.

Товариство Письменників і Журналістів ім. І. Франка мало в Зембанку й Центробанку своїх до 1000 злотих разом ощадностей. Роман Купчинський, як голова цього товариства, — хоч воно вже перестало існувати, — зробив те дуже добре й по-товариськи, що поручив Василеві Сімовичеві вибрати ті гроші і по малій сумі, нишком, роздавати допомоги старим членам нашого товариства. І так отримав і я — по 10 зл. кожноразово - 60 злотих. Скупенько якось проживав я.

„Возз'єднання ...вплоть до отдєлєнія"

Прийшла неділя виборів: 22 жовтня 1939 р. Надворі холодно, мрячно, непривітно, хоч інколи, на потіху, показується сонце. Від вчасного ранку б'юсь із думкою: йти, не йти голосувати? Передумую за і проти. Я був певен, що в такім місті, як Львів, де переважають ще поляки, де наплила така маса жидів, — а всі біженці дістали право голосу при цих виборах! — то. може, мені вдалося б і не голосувати. Проте, взяв я під увагу моїх господарів, які мене прихилили коло себе, в яких я майже кожну ніч ночую, — бо інколи нерви мене виганяли і з цієї хати я йшов спати до інших приятелів, слід за собою затираючи, — а моє неголосування може відбитись і на них. І я постановив із трепетом у душі йти голосувати: перший раз у моєму житті голосував і останній! За Польщі — в 1922 р. українці бойкотували вибори, а коли вже й стали брати участь у виборах, тоді я сидів в Італії, то не голосував.

Голосування нашої дільниці відбувалось у будинку „Рідної Школи" при вул. Мохнацького. Єдиним кандидатом на цю дільницю був якийсь Василь Малюх, якого прізвище я вперше тоді й почув, якого ніхто не знає. Біля виборчого льокалю вештасться народ, стоїть черга й тут, мова польська. Дістався і я до середини. У просторій залі при вході стояв широкий стіл, а за ним сиділо двоє наших молодих людей: магістер К., побачивши якого, мені стало легше на душі, бо знав я його, як людину чесну, нескаламученої душі, і висока та русява панна, якої прізвища я не знаю. Побачивши мене, вона, не спитавши в мене прізвища, закреслила мене: “голосував” і дала мені білу картку, на середині якої було видруковане єдине прізвище кандидата: Василь Малюх. У першій хвилині я не знав — що з тим свистком паперу діяти? До мене підійшов совєтський старшина з відзнаками політрука і пояснив:

— Ідіть товаришу он там до кабіни і там згорніть цю карточку вчетверо; як же хочете, то й скресліть чи що кандидата, а потому кинете цю карточку до он тієї урни, що на сцені!..

— Дякую, товаришу коміcap! - відповів я під акомпаніямент шуму в голові моїй від його слів, від яких війнуло якоюсь лукавістю.

Я й не опам'ятався, як зовсім відрухово опинився за заслоною у кабіні. Тут кинув оком і, побачивши чорнило й перо, зрозумів, що це може бути дуже добрий підступ товариша політрука. І як швидко увійшов я до кабіни, так іще швидше, як із пращі, зложивши вчетверо картку, вилетів з тієї кабіни. До мене облесно підсміхався товариш політрук, а від його усміху в душі у мене щось гидко скоботало. Я подався до урни. Біля урни сидів чорнявий, із “вірлиним" носом тип і проникливо очима сував по картці і по моїм обличчі, а другий. такий самий тип, робив знак за кожним до урни киненим голосом. Вийшовши з виборчого льокалю на вулицю, я з полегшею відітхнув. І добре сталось, що я пішов голосувати: коло одинадцятої години вночі приїжджало авто по всіх тих, хто не йшов голосувати, забирали їх до голосування, а від голосування до ГПУ на переслухання.

По всьому нашому краю, — тобто, по тих землях, що до 1939 року були під Польщею, вибори йшли під гаслом: спротиву до совєтської влади. Крім великих міст, де українці були в меншині, край тримався вороже, з глумом до совєтів і в поставі достойній українства. На виборчій картці, перекресливши ім'я видрукованого на ній кандидата, селяни писали всяко: “Забирайтесь із нашої землі!”, “Сталін може поцілувати нас ...”, “Слава Україні!”, “За самостійну Україну!”. Були й такі села, що зовсім на голосування не пішли. Нічого не помагала й загроза комісарів. У одному селі біля Руської Рави під час виборів селянин селянина спитався:

— То що, куме, думаєте про тих совєтів?

— Та що там, куме! Я думаю те, що виджу, а ви видите те, що й я виджу! — відповів цей чисто хлопським хитрим способом.

Число арештованих УНДО-вців зростає. У ГПУ вже сидять: д-р Дмитро Левицький, д-р Кость Левицький, д-р Іван Німчук, Володимир Целевич, посол Тершаковець, посол Володимир Кузьмович, сенатор Остап Луцький, посол Степан Біляк.

[Український щоденник “Свобода”

Середа 18-го травня 1955]

...Йому судилося воювати у лавах УСС, потрапити в полон до москалів під Бережанами; під час польсько-української війни у складі 1-ї бригади УСС брати участь у боях під Львовом; відтак - закінчити старшинську піхотну школу УГА в Золочеві, в ранзі хорунжого бути прикріпленим до 10-ї Янівської бригади, де він спільно з О. Кононом керував розвідкою, і брати участь у Чортківській офензиві та поході на Київ; захворіти на тиф у "чотирикутнику смерти" й після виздоровлення вступити до Дієвої Армії УНР і в лавах Запорізької дивізії служити заступником начальника культурно-освітнього відділу; бути інтернованим поляками у таборах військовополонених у Вадовіце і Каліші; підчас німецько-совєтської війни - бути членом Військової Управи “Галичина” і редактором дивізійного тижневика “До перемоги”, що виходив від Різдва 1943 до кінця 1944 року (згодом у Дивізії виходила газета "До бою").

У цивільнім житті Михайло Островерха був редактором, письменником (псевдонім Михайло Осика), мистецтвознавцем, перекладачем. У різних джерелах через кому пишеться, що Островерха був ще й актором. Ось що мається на увазі. Цитую присвячений пам'яті М. Островерхи нарис "Між двома світами"** Івана Боднарука:

"Восени 1916 року над річкою Ценівкою, коли, після довгої оборони, сотня Сушка була оточена москалями, Островерха попав у російський полон. В перших місяцях 1917 року, як полонений, працював в "Етапі Юго-Западного Фронта", де вів "журнал ісходящіх і вхадящіх бумаг". Від дитинства любив Островерха пристрасно театр і мав гарний ліричний тенор, тому випадково, щасливим збігом обставин, опинився у військовому театрі. Коли Етап пересунувся на Схід до Бару, приїхав з фронту якийсь полк і давав у залі історичну драму Старицької-Черняхівської "Мазепа", а далі "Наталку-Полтавку" безкоштовно на всі вистави. В жовтні 1917 року його Етап був уже в Корці на Волині й тут мав Островерха щастя виступити на сцені. Театр давав спершу російські і українські п'єси, а згодом тільки українські. Вів його режисер Яблоков, артист театру Соловцова в Москві. Хтось із етапних вояків-службовців сказав Яблокову, що Островерха має "хороший голосок" і той запросив його до хору, а незабаром сказав до нього: "Ей, ти, австріяк! Ти будеш Петро в "Наталці-Полтавці"! Не безпокойся, будеш ти вєліколєпний Петро!" Островерха, спершу збентежений, виступив по кількох пробах у грудні 1917 року на сцені. При кінці квітня 1918 року за спонукою сотника Романа Сушка, що був тоді в Києві в Січових Стрільцях, Островерха покинув Яблокова й подався в Галичину до давніх друзів, Усусусів."

...Після повернення з польських таборів він працював у селах Бучаччини та Станиславівщини; згодом у Львові працював у редакції журналу «Червона Калина». 1923 року в Каліші у видавництві «Веселка» вийшла спільна збірка поезій Є. Маланюка, М. Селегія та М. Осики.

1926 року виїхав до Італії, вивчав мистецтво, літературу, музику, побут; свої враження описував у часописах «Діло», «Новий час», журналах «Назустріч», «Обрії», «Життя і знання», «Дзвони». У цей період стає популяризатором режиму Муссоліні, зокрема 1938 року опублікував книжки «Муссоліні – людина і чин»*** і «Нова імперія» — найяскравішу апологію італійського фашизму, яка будь-коли виходила з-під пера українця.

1944 року разом із редакцією тижневика Дивізії "Галичина "До Перемоги" виїхав до Німеччини, згодом — до США. Співпрацював із редакціями часописів «Америка», «Народна воля», «Свобода», написав і видав "кільканадцять вартісних книжок"****, як зазначив згаданий вже І. Боднарук.

Був учасником ініціятивного комітету проведення З'їзду Бучачан у Рочестері 30 травня — 1 червня 1969 р.

Помер 17 квітня 1979 року в Брукліні, Нью-Йорк.

ВІН ПЛИВ ПРОТИ ХВИЛЬ

...Михайло був популярний серед нашого громадянства, зокрема серед львівської „богеми" 1920-их років, а популярність його зросла з хвилиною виїзду до Італії на студії сольоспіву. З Італії він писав прецікаві репортажі та спостереження.

Вище середнього росту, дебелий і кремезний, з високим, відкритим чолом у вінку ясного, помірковано кучерявого волосся, з ясними, добрячими й розумними очима, з усмішкою на дбайливо поголеному обличчі, завжди чепурно зодягнений, елеґантний у товариській поведінці, обдарований тактом не тільки говорити, але й слухати, він, наче живий маґнет притягав людей до себе.

Про його популярність свідчили часті згадки про нього в пресі, зокрема в гумористичних журналах і в фейлетонах з дружніми графічними та словесними шаржами. Називали його “Монте акуто", “Острийзверха", „Нібито Муссоліні" - натяк на „іль дуче".

Особисто ми познайомилися під час німецької окупації, коли постала Дивізія „Галичина", а Михайло став редактором дивізійного журналу „До перемоги!" Всі матеріяли до преси мусіли пройти „превентивну" цензуру шефа преси на „Дистрикт Галичина" Ґеорґа Лемана, непартійця, за освітою економіста (Diplom-kaufman), який до війни працював у німецькій торговельній місії в Москві й одружився з росіянкою. Володів добре російською мовою, знав теж трохи українську й польську мови.

Тому що Островерха слабо розмовляв по-німецьки, вони вели розмови російською мовою. З усіх редакторів, які приходили до шефа преси, він найбільше любив Михайла. І тут я мав нагоду переконатися, що лагідний, опанований Островерха вмів рішучо й безстрашно постояти за свої принципи.

Одного разу з бюра шефа преси долетіли звуки голосної суперечки. Запитана секретарка спокійно відповіла: — „Леман і Островерха обговорюють матеріяли". У цей момент двері бюра Лемана відкрилися широко, Островерха з пересердя гепнув в'язкою машинописів об бюрко і з голосним нецензурним прокльоном вибіг із бюра. Заки Леман, який мав вдачу холерика, видобувся з-за бюрка, Михайло був уже на вулиці. З налитими кров'ю очима Леман гримнув кулаком об бюрко, але за хвилину втихомирився і промовив: — Це справжній мужчина, вміє постояти за своє. Не люблю „я-заґерів"! (потакайлів).

Наше знайомство продовжалося в таборі безвітчизняників в Ашаффенбурзі, де Островерха співпрацював у газеті “Неділя” за редакцією Геннадія Которовича, хоч Михайло стояв радше на позиціях монархістично-гетьманських, а Которович на УНР. Але мистецько й літературно-критичні статті Островерхи були всім цікаві.

Крім того ми часто стрічалися в гостинному помешканні д-ра Івана й Наталі Макаревичів. Тут Островерха вів довгі розмови з мамою господині пані Галущинською, а що був лепським оповідачем, ми радо його слухали. Від нього я багато навчився.

Останній етап нашого знайомства був у Ню Йорку аж до смерти Михайла.

Володимир Барагура

“Свобода”, 13 лютого 1990

_________________

* З передмови до книжки спогадів Михайла Островерхи “Обніжками на битий шлях”. 1957, Нью-Йорк

http://diasporiana.org.ua/memuari/10595-ostroverha-m-obnizhkami-na-bitiy-shlyah/

** http://ukrlife.org/main/cxid/bodnaruk22.htm

*** https://shron1.chtyvo.org.ua/Ostroverkha_Mykhailo/Musolini_Liudyna_i_chyn.pdf

**** Ось ці книжки: http://diasporiana.org.ua/?s=%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%85%D0%B0