Валерій Шевчук: "Викинувши з літератури, вони мені зробили благо"

 

"...У мене ще в десятому класі з’явилася національна свідомість. Я відчув якось болісно і важко, що з нас роблять дурнів. І собі дав таку внутрішню клятву: доказати цілому світові, що ми зовсім не дурні."

Валерій Шевчук

Сьогодні прекрасному письменникові сповнюється 85 років. Здоров'я Вам, Майстре! Ходіть довго!

Шістдесятник Шевчук - "подиву гідний взірець сучасного подвижництва на терені української літератури, культури та історії. Мало яка державна культурна інституція може похвалитися таким кількісним, різноплановим, а головне, якісним доробком.

Усю різножанрову творчість В. Шевчука проймає фундаментальний, наскрізний, системоорганізовуючий образ Дому. Це — символ міцної осілости й захищености, щось упізнавано-матеріяльне, рідне, прописане до найдрібніших деталей, і водночас — ідеальне, алеґорія духовної Батьківщини. Дім духовний." (с)

"Найбільш стислу версію біографії Валерія Шевчука можна викласти у двох реченнях: «Народився у Житомирі 20 серпня 1939 року. Усе життя пише книжки». Щось схимницьке є в його творчому подвижництві, передусім — цілковита зреченість від мирської суєти і зосередженість на письменницькому покликанні. Результат вражає: своєю винятковою продуктивністю Шевчук здобув репутацію «українського Бальзака» .

Він один у нас такий." (с)

Люблю Шевчука, дай йому Боже многих літ! Може, ще й тому люблю, що, маючи житомирське коріння, впізнаю в його книжках знайомі з дитинства будинки, вулиці, околиці... Адже його твори - то є, справді, нескінченна Житомирська саґа.

Укотре перечитувати його - рідкісна насолода.

Валерій Шевчук: "Викинувши з літератури, вони мені зробили благо"

...– Заходьте! – гукає нам пан Валерій, прочиняючи двері.

Знадвору його будиночок виглядає трохи казковим – гостроверхий, з венеціянським вікном на другому поверсі й чарівними зеленкуватими дверима, оточений садом і лісом, простором і тишею.

Письменник виходить нам назустріч у зворушливій аквамариновій шапці – єдиному елементі одягу, який відрізняє його форму для виходу надвір від домашньої.

Зима, у будинку холодно, і він турботливо наказує нам не роззуватися і не знімати верхнього одягу.

Пан Шевчук не любить публічности й розмов про себе, і спершу ми невпевнено перезираємося між собою – хто наважиться попросити його дозволу зафіксувати нашу розмову і поділитися нею з иншими?

– Думки людини цікавіші, аніж вона сама, – відрізає пан Валерій, почувши, врешті, питання.

Не вишколені в дипломатії, ми все ж наважуємося не прийняти його відмови, хоч і розуміємо, що подальша згода – це свідомий крок через себе.

– Я тут такий їжак, який ото закрився від світу і щось робить нікому непотрібне, – каже пан Валерій, пильнуючи, щоби ми всі зручно розсілися в його вітальні, облямованій важкими книжковими полицями (як і більшість простору в його будинку – з’ясуємо ми згодом) і підсуваючи невеликий чорний електрообігрівач ближче до наших ніг.

– Розумієте, я справді займаюся речами, які невідомі, неосвоєні в нашій культурі.

От барокова культура – хто до мене про неї говорив? У 70-тих мене викинули з літератури на десять років.

Галя Горбач, дуже славна жінка, посприяла виходу антології українського оповідання в Західній Німеччині. Потрапило туди й моє оповіданнячко, де був такий епізод: стара жінка натужно згадує, якого кольору була кофта в її доньки, яку забрали в Німеччину: жовтого чи синього? Згадати їй не вдається.

Тим часом у радянськім журналі літературознавства з’являється стаття, де авторка (хто вона така, я не знаю), стверджує, начебто я пропагую жовто-сині кольори. Після того випадку я став дуже тепло до цих кольорів ставитися – але тоді то було написано абсолютно стихійно та без жодної прив’язки до символіки.

Цікаво також, що коли ми з Галею Горбач згодом зустрілися в Німеччині, на якомусь їхньому майдані були виставлені розмаїті прапори, зокрема, жовто-синій. Як з’ясувалося, усі вони репрезентували різні німецькі землі.

До речі, швецький прапор теж синьо-жовтий. Імовірно, перші українські князі, що мали шведське походження, звідтіля й запозичили кольори для нашого стяга.

Ми зачаровано слухаємо, боячись перебити, і ховаємо очі від промовистого погляду фотографа, Оксани.

Оксані доводиться самій запитувати, чи дозволить пан Валерій їй познимкувати нашу розмову, його самого і його неймовірний дім.

– Ой, а це вже погано, – на мить губить властиву його виразу легку усмішку він. – Я дуже скромно ставлюсь до своєї зовнішности.

Зрештою, він-таки погоджується, хоча й відверто неохоче. Мені стає щемко: цей скромний геній і знати не бажає, як багато він і його тихе життя важать для инших.

Згодом пан Валерій говоритиме про насіння й паростки – і мені так кортітиме сказати йому, що от, його слова нам – то і є те насіння, яке ми зберемо й посіємо обов’язково, і навіть подбаємо про те, щоби воно проросло. Але коли говорить він, хочеться мовчати, тож я просто обійму його на прощання.

А поки він переводить погляд з фотоапарата на нас і продовжує:

– Так от, до чого це я. Десять років мене не друкували. Тільки десь за кордоном щось виходило. Я втрапив у такий собі “чорний список”.

Згодом Загребельний писав, що цей “чорний список” насправді існував – коли розгромили шістдесятників – я був одним із активних представників. Принаймні, у прозі входив в першу трійку (Гуцало, Дрозд і я).

І коли мене отак викинули, я пішов до бібліотеки – чогось мене штовхнуло туди. Я сам за фахом історик-архівіст, навчений в університеті читанню старих текстів, давньої мови. Тож подався у відділ стародруків центральної наукової бібліотеки ім. В. І. Вернадського.

Ну, не вірив я, що з нашою давньою літературою було все так паскудно, як про неї писали – що не цікаво читать, що воно якесь дубове, що воно чорт зна яке! Не могло так бути!

У бібліотеці я пропав на п’ять років: ходив туди щодня, як на роботу. Зранку йшов і сидів там цілий день. І переді мною розкрилася дивовижна, велика, надзвичайна барокова література з усіма її фокусами.

Візьміть от, приміром, наше архітектурне бароко, порівняйте з італійським чи польським. Польське бароко, так би мовити, копіює італійське бароко.

Натомість, українське дає абсолютно автентичний зразок цього мистецтва. Так само в літературі. Це моє “випадіння” виллялося у згодом опубліковану “Антологію української поезії”.

Його голос м’який і якийсь наче усміхнений. Від самого його тембру стає тихо й заспокоєно усередині.

Надворі пізній ранок, однак світла, що потрапляє в кімнату, небагато: тут панує лагідний присмерк.

На столі й полицях – недогарки свічок. А ще – колекція маленьких порцелянових фіґурок, картинок і розмаїтих абищиць, які промовляють про щось важливе – проте, зрозуміле лише своєму господарю.

– У моєму кабінеті є полиця з моїми книжками. Серед них – мабуть, двадцять про барокове мистецтво. І ото я йшов в ту бібліотеку наче на крилах, бо перед мною відкривався цілий світ нашої культури: багатющої, дивовижної, дуже цікавої.

Згодом я напишу двотомну історію української літератури того часу, називається “Муза роксоланська”. Два величезні томи! Щоби прочитати всі ті тексти, треба страшно напружувати очі.

Я завжди любив на дівчат дивитися, а тут виходжу, а вони розпливаються! Але я був щасливий.

Тоді я сказав: “Слава Богу, що мене викинули з тої літератури!” Я звільнився від суєти – якихось там вечорів, виступів, чорт зна чого. Я зумів відкрити для себе величезні культурні пласти свого народу. Чого ще треба? Викинувши з літератури, вони мені зробили благо.

Так дивно чути, як віддзвонюють його слова в цілковитій тиші. Нізвідки не долинає гул машин, навіть сусідські собаки заспокоєно мовчать.

Мені думається про те, як звучить ця, нерозрізувана нічиїми голосами, тиша, коли пан Валерій залишається наодинці зі своїми книжками й леґіонами своїх думок. Чи чує він її? Чи лагідна вона до нього?

– Як ви повернулися в літературу згодом? – запитую натомість уголос.

– Це теж питання не просте, – відказує він і дивиться кудись повз нас.

Його тиша – багатовимірна, у ній живуть голоси й відлуння, яких не чуємо ми. Він розповідає так, наче проходить ґалереєю, виловлюючи в ній знайомі образи й зафіксовані пам’яттю уривки розмов.

– Справа в тому, що шістдесятники не однаково сприйняли удар по собі від уряду та партії. Одні почали пристосовуватися до соцреалізму. Однак заперечення соцреалізму й було головною відмінністю шістдесятників.

У мене, наприклад, була власна програма: повернути українській літературі її загальнолюдське обличчя. Аби воно входило в світовий спадок як справжня культура справжнього народу. Такий у мене був лозунг.

Але у відповідь на тиск більшість шістдесятників почали пристосовуватися до всіх офіційних вимог, тільки Ліна Костенко і я залишилися непорушними.

Ліна Костенко була дуже скандальна завжди, тож її боялися чіпати, тим паче, що під кінець 70-х років було своєрідне змагання офіційних органів проти нашої діяспори.

До слова, діяспорою я теж пізніше займусь, бо й у ній надзвичайно багата культура. Тут у мене в сусідній кімнаті цілий стелаж діяспорної літератури.

Так от – фактично, чиновники програвали з діяспорою війну, бо там була справжня культура світового класу. А більше нічого й не треба.

І раптом в 1987 році, якщо не помиляюся, дають Шевченківську премію Ліні Костенко. Вона сама була зачудована. Тим паче, що вона, одна з небагатьох, не порушила свого естетичного “Я” і своєї відповідальности перед народом і літературою, а залишалася в нормальному, незалежному стані ориґінального митця.

Ну, дали. Передусім, щоб показати, що не тільки цих блюдолизів відзначають Шевченківською премією. Ну, тою Шевченківською премією таких паскуд, таких бездар, таких нікчем відзначали, що страшне. І тут раптом – Ліна Костенко.

Розумієте, вони грали в таку гру, начебто вони однаково шанують і відзначають залежних і незалежних митців. Але фокус був ще в тому, що наступного року висувають мене. І я довго думав, чи мені відмовитися чи що, ну, нащо воно мені здалося?

Це як з Нобелівською премією, коли також мене хотіли висунути на неї, то я по справжньому перелякався. Я хочу бути вільною людиною, вільним митцем, а коли на мене надягають погони і мундир, то чи не залишиться від мене погони і мундир – і більше нічого?

Було ж чимало тих, хто увійшов у цю літературу, не маючи духовного поклику, який, припустимо, в Ліні Костенко був, є ще досі. Чи в Ірині Жиленко.

Тобто є людина, яка вважає, що не вона має керувати талантом, а талант має керувати нею. Бо це є веління отого Духа, якого ми називаємо Богом. Коли ж людина починає сама керувати талантом, то все виходить нікчемно. Бо людина сама в собі не є отим великим духом, вона є, перш за все, тілом, яке треба нагодувати, яке треба помістити в якусь коробку.

Отже, вони дрібні тому, що не шукають сакральности в цьому світі, натомість хочуть підігратися під моду, під сучасні, так би мовити, настановлення, чи під чиїсь вимоги.

У мене так десятиліттями валялися книжки – бо я не хотів виконувати чиїхось вимог. Я ті книжки оформляв і ставив на полицю. І ніколи не жалів, бо творячи так, як оце я сказав, відчував щастя. Бо піднявся над своєю обмеженістю і над собою.

– Гадаєте, ці погони узалежнили би вас? – запитую.

– Ну звичайно, звичайно. Людина – дуже квола істота.

– А як Ви бачите оцю свободу, незалежність, як розумієте її для себе? Де межі тої незалежности? Чи їх немає?

– Ну, це визначається індивідуально. Але людина повинна розуміти одне: коли їй Бог дав якісь здібності, то торгувати ними не можна. Ці здібності треба розвинути. Тоді ти свою місію в цьому світі й житті виконав.

– Тобто, Ви вірите в божественне покликання людини?

– Так, звичайно! Якщо людина не почуває покликання, значить, нічого з неї не буде. Він буде шарлатаном літературним. Як оті, що матюками начиняють свої твори і завдяки цьому стають популярними. Все це штучне, нікому не потрібне.

Але духовний світ не може творитися без волі отого Духа, якого ми ніколи не побачимо, ніколи не пізнаємо, але який творить цей світ. Оце і є Бог.

В мене розуміння не попівське – у них лише сама гра у віру в Бога. У мене сковородинський світогляд. От саме Сковорода бачив Бога як синонім Природи, яка творить, самотвориться.

Світ тваринний самотвориться в безлічі варіянтів. Світ людський самотвориться: є різні народи, різні типи і немає подібної людини до иншої. Яка сила це все може створить, яка?

Ще у вісімнадцятому столітті один з поетів писав: “Бог не є фіґуральний, Бог – це дух, який присутній в кожному з нас, якщо ми живі істоти”.

– Але ми можемо відгукнутися на цей поклик або можемо його не прийняти? Тобто, у нас-таки залишається власна воля? – втручаюся з питанням.

– Ну звичайно, якщо ви не хочете свого покликання, значить, вам не дано сили і посвячення духовного для того, щоб його використати.

Бо коли людина губить свій талант самостійно заради ласощів, грошей, людина грішна. Вона грішить проти закладеного таланту, проти пізнання себе.

Натомість, важливо себе не згубити і не втратити тих начал духовних, які тобі вклав Бог.

У кожного з нас різні очі, голос, постать, бо кожна людина автентична. Вона не вирубана з колоди, а справжня, безмежна, незбагненна.

Світова гармонія твориться через поєднання усіх учасників, де кожне володіє безподібністю: голосу, мови, способу мислення. Наприклад, тут же мурашка ходить, яка має теж своє життя, свої закони, гніздо, організацію.

Усе з’єднане і є часткою Божого розуму, який складає гармонію, необхідну для існування людини і будь-якої живої істоти.

– Ви так гарно говорите про життя в його багатогранності, про співставність різних його часток і їхню єдність в контексті життя. А що ви думаєте про смерть? Яка її роль? – втручаюсь несміливо знову.

– Смерть – це оновлення цих істот. Справа в тому, що ми вичерпуємося за життя. І, відповідно, стаємо недієздатними, старими, хворими. Жива матерія вичерпується. Саме тому вона народжує инше – дітей, які оцей цикл продовжують, щоб оновити світ, себе, суспільство і, так би мовити, стати його творченосною часткою; усвідомлює це ця істота чи ні.

Коли покликання справжнє – значить, людина стає виконавцем волі свого покликання. Тільки тоді можна сказати, що людина не втратила свого часу і життя.

– І все ж, у чому коріниться незламність? Ви розповідали про те, як вас викинули з літератури на п’ять років. Сьогодні можна говорити про це з усмішкою, бо знаємо, що вам, однак, вдалося повернутися. Тоді ви цього не знали – але не здалися.

– Я легковажний. Справа в тому, що людина має благо не знати свого майбутнього.

Ще римляни сказали “Carpe diem!” – зривай день! Ти істинно живеш в реальному живому дні, вчорашній день – це вже покійний день. А завтрашнього і прийдешнього тобі знати не дано – як благо.

І от я ніколи не думаю, що буде завтра. Пишучи свій твір, ніколи не гадаю, надрукую я його чи ні. Я знаю, що творчий процес запускається, коли в мене з’являються якісь видива, якийсь неспокій, я стаю якийсь ледачий, нічого не роблю і от щось таке мною колотить, а потім раптом без будь-яких підготовок, вибірок, планів і всього такого, мене кидає до столу – і я пропав, аж поки не закінчу цей твір.

А часом вони бували і великі. Я ніколи не роблю нічого на замовлення – лише те, до чого лежать моє серце і душа. Мушу віддаватися стихії творчости. Без стихії творчости – це вже буде суроґат творчости.

– Розкажіть, яким маленьким хлопчиком ви себе пам’ятаєте? Які книжки ви читали? Які видива у вас були тоді? Що було вашою стихією в той період?

– Мене називали бріхунцем – через мою здатність фантазувати. Не то щоб я казав неправду з якоюсь практичною метою, як це жінки роблять. У мене була фантазія.

У мене батько швець, я Шевчук натуральний – тобто, син шевця. Мати в мене трошки шляхетнішого роду. Вона була полька – Юзефа Францівна Малецька. Таким чином я маю нібито польсько-українську кров – батько чистий українець був.

Щодо польської крові маю сумнів – як історик. Як на мене, ця родина була із ополячених римо-католиків, що походили з українців.

Оскільки католицька церква дуже сильно ополячувала своїх прихожан – вони молилися лише польською із польських молитовників. Та коли з костелу виходили, баби сідали на палісадничку й починали шпарити по-українськи. Я, бувало, десь так підсяду і слухаю – така цікава мова, гарна.

На Житомирщині є багато оцих римо-католиків, вони записані поляками – усю документацію ж вели ксьондзи. Проте то просто сполонізовані, а власне, окатоличені українці.

От була така письменниця Галина Журба. Вона була з такого ж роду. Вона описує в своїй автобіографії такий факт, що оці так звані поляки дуже відрізнялися зовнішньо від “короняжів”, тобто, приналежних до польської корони.

Та навіть візьміть борщ! Якось один чоловік поїхав у Польщу – а він був культурна, інтеліґентна людина – і приїхав звідти дико сердитий: каже: “Що це за народ? Я попросив собі борщу, а мені дали якусь рідину червону, де взагалі нічого немає!” Борщ український дуже відрізняється від борщу польського. Я, до речі, цей борщ бачив, теж на нього дуже кривився.

А про дитинство… У мене є книжка спогадів про дитинство, “На березі часу”.

Але розкажу вам одну історію маленьку. Коли я був школярем, очевидно, десь у класі п’ятому, класна керівничка попросила мене занести в учительську класний журнал.

Я хлопчиком був не буйним, спокійним таким, узяв цей журнал і в учительську заніс, а там ціла купа вчителів, я аж перелякався. І стоїть там така єврейка, ширша як довша – вона читала російську літературу. Я віддав їм цього журнала й пішов.

І чую, ця вчителька російської літератури каже: “Вот посмотрите на этого мальчика. Это особенный мальчик. Из него выйдет что-то особенное”. Як так вона щось відчула – я ж у п’ятому класі був! Ну, чим я відрізнявся від инших дітей? Через це я судить себе сам не можу.

І був другий випадок. Я після школи працював на бетонному заводі. І там був старий такий майстер напів-інтеліґентний. І він мені сказав: “Хлопче! Послухай мене. Я вже старий чоловік, уже ось на пенсію піду. Тобі тут не місце. Іди вчись”.

Пан Валерій запрошує нас до свого кабінету.

Ми підіймаємося на другий поверх звивистими дерев’яними сходами, минаючи кругле гобітанське вікно, що визирає в сад.

У просторому кабінеті пана Валерія великі вікна зі сполоханими, нерівними тюлями, і ґіґантські книжкові стоси.

На стінах – родинні фотографії; старі, пожовклі афіші; картини, дзеркало, багато левів і книжкових палітурок, хрест.

На письмовому столі – квінтесенція романтизованих чорно-білим кінематографом уявлень про творчий прихисток письменника: давня друкарська машинка із недонабраною сторінкою, що от-от випурхне із затискача, однак поки ліниво оперлася на старомодну лампу в юначому очікуванні; ліки; клей і ножиці; горнята з-під чаю, ті ж таки недогарки свічок; окуляри й лупа; книжки й папери; тютюнова люлька – ще козацька, із кінця сімнадцятого століття, однак цілком “робоча”.

На підвіконні – один вазон, як у Леона-кілера, із дзбанком для води поруч.

Праворуч від столу – великі теки з рукописами. Прохаємо дозволу погортати. Мені до рук втрапляють його спогади із Заполяр’я, складені переважно з листів письменника до дружини.

– Я вам уже розповідав, як мене перший раз викинули з літератури, – каже пан Валерій. – Але був іще один раз – у 1963 році.

У 1962-му я вийшов, так би мовити, в пресу українську зі своїми першими оповіданнями, які друкувалися і чомусь привертали дуже велику увагу.

Вони друкувалися в періодиці, в журналах, в “Літературній Україні”, навіть мене за кордоном в діяспорі помітили. Ще Кошелівець, знаменитий критик діяспорний, дуже мене відзначив – мені до сьогодні незручно той відгук читати.

Але я завжди був язикатий. І через це на зібраннях у Спілці письменників виступав і казав те, що думав, а не те, що хотіли дядьки з орденами замість серця. І мене на рік перестали друкувати.

За тими оповіданнями було написано більше десяти відгуків про мою творчість у всій основній пресі. Здебільшого неґативних. І мене, а також Дрозда, послали для перевиховання у військо.

Дрозда в Забайкалля, а мене в Заполяр’я. Та я вже мав вищу освіту і через це прослужив тільки два роки на Кольському півострові.

Ми з дружиною домовилися щодня писати одне одному листи. Ну, вона, звичайно, писала не щодня – часом забувала. А я ж щодня, як машина, писав ці листи, бо це мені давало змогу жити. І ось всіх тих листів там є, мабуть, з тисяча – певно, томів десять вони займуть. Однак друкувати їх не збираюся. То інтимне, сімейне.

Я не можу брехати чи моделювати, улещуватися чи щось таке. Як сприймаю, так пишу, такий в мене принцип, залізний. Треба щось і для себе залишити. Тим паче, наші стосунки не були простими.

– Але ж стосунки простими, мабуть, бувають украй рідко, тим паче справжні? – пробую чи то запитати, чи то заперечити.

– Так, ці непрості стосунки инколи бували дуже гострі. Найбільше боліло те, що дружина цілком не сприймала моєї творчости. Для неї то було чуже і нецікаве, хоча вона була освіченою людиною. Не було, мабуть, внутрішнього зв’язку, а тільки житейський.

Вдруге – і знову незграбно – втручаюся в плин монологу, згадуючи Соню, дружину Льва Толстого: їхні непрості стосунки, її нерозуміння чоловікової творчости.

Наважуюся припустити, що саме такі житейські, а не творчі взаємини, навіть глибше розкривали його – і обтісували, збагачували його тексти.

– Ну, ясно, бо все-таки життя живе – це є основа творчости, – погоджується пан Валерій. – Без цього життя ніяка творчість немислима. Але це, так би мовити, емоційне, інтелектуальне і душевне осмислення самого себе і світу.

– Розкажіть про ваш дім, – прошу, знову захоплено роззираючись.

Пан Валерій усміхається ласкаво:

– Це моя фортеця. Фортеця, у якій я ховаюсь від світу. Бо моє діло що: письмовий стіл, ручка (комп’ютерами я не володію), машинка друкарська – і все. І весь цей світ я творю оце так.

Але я втомлююсь. Раніше, замолоду, був компанійським, але коли мене вже вдруге викинули з літератури, відчув радість самотности. Особливо, коли сидиш в підвалі, де лежать оці всі старовинні книжки, коли входиш в світ старовинний, що лежить без використання, без читання, що його ніхто не знає, світ, зафіксований тільки в картотеках, то починаєш розуміти, що без вирішення, що в тобі самому, а не в суспільстві, не в преміях, орденах, не пізнаєш тієї сокровенности.

Розумієш також, що життя, попри все, гарна річ, але треба не згубити його благодаті, любови до світу, людей – але не до себе. А які тут пташки дивовижні!

Я народився в Житомирі, і мої батьки в Житомирі народилися, і по матері діди й прадіди народилися, але ми жили на околиці біля річки й осібно, без близьких сусідів (треба було під гору піднятися, тоді уже хати були).

І от в гуртожитку я себе дуже погано почував, а в казармі взагалі жахливо, бо я не є колективна істота. Це мене вбиває, мучить, гнітить, знівечує. А ось тут я можу створити цей мікросвіт, де живу натурально.

Тутешній сад посадив ще письменник тоталітарного режиму, Василь Менько. Цей будинок належав йому. А потім він помер, а його жінка продала дім мені. Я у 80-ті роки вже багато видавався, тож мав змогу придбати.

Я люблю сад, люблю біля нього возиться і обкопую. І цей рік був дуже урожайний, особливо на сливи. Ходіть, пригощу вас слив’янкою, яку зготував власноруч.

А ще… я збираю гриби в лісі.

А біля озерця припнутий лежить мій човник.

Я страшенно люблю і пташок, і рослини, і квіти. Це мені, очевидно, заклала мати, яка дуже любила розводити квіти. Вона була інтеліґентніша за батька, але батько був мудріший. І я себе вважаю його продовжувачем. Бо основний моральний кодекс, який я виніс в цей світ – взяв від нього.

– Розкажіть, будь ласка, над чим ви працюєте зараз?

– Ніколи не розповідаю. Не можна так робити – так ти виходиш зі світу отієї незбагненної таїни, якою є творчість.

Через те я ніколи не розказую, що я пишу, що роблю. Тільки коли воно готове, вже, так би мовити, не є живим моїм тілом, а віддається світу – тільки тоді воно показується, продається і все таке.

– А про ту, що вже в роботі, розкажете? Про історію ідеї козацької держави.

– Тут, у цьому двотомнику, вперше розроблена ідеологія козацької держави. Вона називається “Козацька держава як ідея у суспільно-політичному мисленні України в 16-18 ст.”. Раніше ніхто не займався цим питанням.

Узагалі, у мене ще в десятому класі з’явилася національна свідомість. Я відчув якось болісно і важко, що з нас роблять дурнів. І собі дав таку внутрішню клятву: доказати цілому світові, що ми зовсім не дурні.

Фактично, це було першим таким наївним напівдитячим двигуном, який запустив оцю машинку, яка витворила отакенну кількість книжок (сьогодні їх опубліковано 167).

За козацтва були инші державотворчі обставини. А сьогодні путінська аґресія значною мірою сприяє розросту української нації. Бо нація бачить велику собі загрозу і в неї спрацьовує самоохорончий комплекс. Так аґресори програють у цій війні.

Водночас, неґативною мірою сприяючи розросту з’єднаности української нації, згуртованости – і розвитку відповідно.

Коли був би абсолютний добробут і спокій, з’явилося б реґресивне значення. Тоді народ почав би слабшати. Він не мав би ознаки боротьби за своє “Я”, а це дуже важлива річ. Це вимагає віддачі енергії і певного змагання з тим, хто хоче тебе поставить на коліна чи взагалі знищити. Це самооборона.

– Але щойно війна завершиться, нація розслабиться і розформується, бо не буде спільного ворога?

– Поживемо – побачимо. Я вам кажу, що не думаю, як воно буде завтра, – заливисто сміється він. – Сподіватися ми повинні й можемо, але щось гадать і вгадать – ні.

Однак, робити свою роботу треба обов’язково! Незалежно від того, чи проросте, чи ні, якщо ви чуєте, що робите щось таке, що потрібне в цьому світі чи, можливо, і для вас самої потрібне – то треба робить. Бо той, хто лежить, нічого не досягне і нічого такого не зможе зробити.

Нам пора – пан Валерій одягає чорного берета й проводжає нас, махаючи рукою на прощання.

Довкола його дому тиша, яку можна нарізати пресованими блоками – якби її перетворити на паливо, може, у його домі стало б тепліше, – чомусь думається мені.

Він іде з нами вузенькою стежкою до воріт – серце мені крається, прошу його повернутися в будинок, бо надворі холод пробирає до кісток.

– А я не мерзну, – легковажно відповідає Валерій Шевчук і сміється.

Здається, він сміється увесь час. І його сміх дзвінко відлунює у цій зачарованій тиші – проте, навіть довколишні птахи вже до нього звичні: двоє граків, що причаїлися на гілках старої ялини поруч із домом, не спурхують налякано – а продовжують сидіти й дивитися мудрими очима на цього усамітненого й дуже крихкого велета у вицвілій вовняній безрукавці.

Розмову вела Надійка Гербіш.

УП.Життя

15 квітня 2019

"Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм…"

Валерій Шевчук

Сад житейських думок, трудів та почуттів Валерія Шевчука

 

"Ліпше бути ніким, ніж рабом."
Валерій Шевчук

"Найбільш стислу версію біографії Валерія Шевчука можна викласти у двох реченнях: «Народився у Житомирі 20 серпня 1939 року. Усе життя пише книжки». Щось схимницьке є в його творчому подвижництві, передусім — цілковита зреченість від мирської суєти і зосередженість на письменницькому покликанні. Результат вражає: своєю винятковою продуктивністю Шевчук здобув репутацію «українського Фолкнера» .

Він один у нас такий."

Люблю Шевчука, дай йому Боже многих літ! Може, ще й тому люблю, що, й сама маючи житомирське коріння, впізнаю в його книжках знайомі з дитинства будинки, вулиці, околиці... Адже його твори - то є, справді, нескінченна Житомирська саґа.

Укотре перечитувати його - рідкісна насолода.

Валерій Шевчук

САД ЖИТЕЙСЬКИЙ ДУМОК, ТРУДІВ ТА ПОЧУТТІВ

Я народився 20 серпня 1939 року, а коли вже говорити дуже точно, то о 23.30 19 серпня, але записаний був уже 20-м числом, у родині шевця (отже, я натуральний Шевчук) у місті Житомирі. Про рід свій знаю не так і багато, але дещо таки знаю. Прадід мій по батькові — Тимофій Шевчук — жив у селі Кам'янка під Житомиром і був кріпаком. Був зовсім малого зросту, і пан, жартуючи, одружив його з дуже високою дівчиною. Цей Тимофій мав чотирьох синів: Івана, Олексія, Захара і Романа. В селі залишився Захар, який мав дочку Христю, а може, ще когось, решта пішла в Житомир, бо землі на всіх не було, хіба на одного. Мій дід Іван працював на різних роботах (чорних) при Житомирському магістраті, зокрема запалював ліхтарі на стовпах. Олексій став наглядачем у тюрмі, кажуть, брав участь у присмиренні повсталих в'язнів, за що був нагороджений годинником — у родині про нього говорили без пошани. Мав він двох синів: один став міліціонером, другий редактором райгазети, майором і ще чимось — закінчив як алкоголік, діти їхні були вельми маленького зросту, очевидно, прадідові гени пішли туди. Роман також був міліціонером, а згодом шевцював, після війни сидів у тюрмі як політичний. Мій дід Іван мав дочок Ганну, Ольгу, Марію, Варвару, Євдокію, Зінаїду і сина Олександра, мого батька. Був ще один хлопчик, але малим помер. Сам дід був високого зросту, дуже добрий характером і помер від тифу на початку 20-х років. Одружився він на Олександрі Поліщук, родом з м. Романова (згодом Дзержинськ). Олександрин батько був відслужений солдат, мати її захопилася блискучими ґудзиками і пішла за старого заміж. Було в них, здається, двоє дочок, жили бідно, принаймні Олександра стала наймичкою в панів. У Житомир потрапила випадково. Було їй якось дуже весело, і вона цілий день співала. В цей час проходив повз панський двір хтось із давніх сусідів.

— Чого це ти, Олександре, співаєш? — спитав.

— А то що?

— Сьогодні ж твій батько помер.

Вражена цим, як і тим, що вона в цей час весело співала, Олександра впала в меланхолію і цілі дні по тому ридала. Щоб розрадити її і спекатися, пани порадили їй піти на службу в Житомир до їхніх знайомих і завезли дівчину туди. Тут її згодом і зустрів Іван Шевчук, запалювач житомирських ліхтарів. Померла вона в 1947 році, проживши 72 роки, я її пам'ятаю, була це людина своєрідного характеру — я її описав у «Теплій осені» і в «Набережній, 12».

Прапрадід мій по матері Вікентій Малецький прийшов у Житомир із Польщі з двома хлопчиками (потім у нього були й інші діти, всіх п'ятеро). Причина приходу нагаразд невідома — з Польщі він чогось тікав, позбувшись там майна. Дітей вивчив на столярів, але вдягалися вони по-панському. Один із тих хлопців, що прийшов із батьком, лишив після себе великий рід; другий, Ян, мав сина Франца, мого рідного діда, і дівчинку. Мати цих дітей, моя прабаба, померла молода, а як були діти малими, мій прадід загинув у час епідемії холери, здається, в 1892 році — його умертвили, а майно спалили. Франц виховувався у дитячому будинку, потім вивчився на столяра. Одружився з Варварою Квачківською, і мали вони двох дітей: Юзефу, матір мою, і старшого від неї Яна (Івана), який загинув у війні 1941 — 1945 років як необмундирований. Варвара була дочкою мельника Тимофія Квачківського. Розмовною мовою в материній родині була українська, але записані вони були поляками. Франц Малецький був висококваліфікованим столяром, тож родина жила порівняно заможно. Мав він добрий дім і майстерню на Рудинській вулиці в Житомирі — цей дім реквізували за несплату податку, який — непомірний — наклали на нього як на ремісника в кінці 20-х чи на початку 30-х років; мій дід психологічно не зміг працювати на фабриці, а тільки індивідуально. Мати завжди казала, що зовні та й характером, навіть певними звичками й уподобаннями я вельми схожий саме на діда Франца, але я ні його, ні баби Варвари в цьому світі не застав: дід помер раптово від зараження крові, було то в 1932 році. Через три місяці по смерті чоловіка померла й моя баба, а його жінка. Прожив Франц 45 років, як і його жінка; цікаво, що й народилися вони в один місяць, дід 3 грудня, а баба 4-го. Дід чудово співав українських пісень, мав темно-сині очі й був предметом розчулених спогадів моєї матері — я описав його в «Домі на горі» http://coollib.com/b/304343 як батька Олександри Панасівни. Можна було б оглянути й родичів непрямого коліна, але це я зроблю іншим разом.

Було в мене досить багате подіями і враженнями дитинство, та й не дивно; пам'ять моя почала фіксуватись з чотирирічного віку — був це 1943 рік. Малим я мав здатність весь час кудись забредати і постійно губився. Вперше це сталося якраз 1943 року, коли, розсердившись на брата, я рушив у білий світ шукати матір, яка пішла в той час на базар, і забрів на житомирську Смолянку, саме туди, де, як розказували, варили дітей на мило. Тоді ж таки я вперше потрапив у пресу: в окупаційній газеті, що виходила українською мовою, було надруковане оголошення про мою пропажу, житомирське радіо тоді теж про те оголошувало. Мене, однак, на мило не зварили, був я батьками щасливо знайдений і припроваджений додому, мене тепер пильно доглядали, що не завадило мені ще кілька разів згубитися — цю свою фатальну пристрасть я описав в оповіданні «Перша безсонна ніч» (зб. «Долина джерел»). Було в мене також кілька небезпечних для життя ситуацій: з вікна з моєї вини впало мені на голову скло і розсікло лоба, а вдруге ми з братом украли були в міліції, де тоді короткочасно шевцював мій батько, обріза, дістали патрона, що тоді не було проблемою; брат всадив його в обріз і натиснув на гачок, а я висунувся, щоб подивитися, як буде вилітати куля. Врятувало мене те, що куля була іншого калібру і застряла у стволі, мені тільки сильно обпалило лоба. Іншого разу я причепився до тягача, мене там прищемило, я не міг відчепитися; коли ж зіскочив, мене протягло по бруківці, зчесавши на нозі шкіру. Бували й інші випадки. Загалом же це цікавий калейдоскоп: війна й післявоєнні роки, черги за хлібом, харчова нестача, ігри у війну, часом криваві, патрони, солдатські каски, які ми носили, зброя, лазіння по скелях і по підземних ходах, що їх вирила вода на протилежному боці річки, по післявоєнних руїнах, викопування з-під землі тухлих яєць із розбомбленої у війні яйцебази — вони частково залишалися цілі, і хлопці добували їх із землі десятками; інтерес до них був тому, що, коли їх розбивали, вони вибухали, розносячи неймовірний сопух; школа, перші класи, де були переростки, замерзле чорнило — носили ми його з собою в чорнильницях, які ховалися в мішечки з ворочком; холодні класи, відсутність підручників, перші книжки, які вдалося прочитати, перша вчителька Марія Яківна (дивись «Дім на горі», де вона описана), 12-та чоловіча початкова школа, де я провчився три роки, а тоді перейшов у 32-гу мішану, також українську школу.

Але ні, тут, здається, самим калейдоскопом не обійтися. Я пішов у перший клас у 1946 році, до того в школі вчився на два роки старший за мене брат Анатолій (нас у родині було тільки двоє); отож біля нього я вивчив напам'ять у п'ятирічному віці букваря і потрясав сусідів, що вмію у п'ять років читати. Мені показували місце, де треба прочитати, а зорова пам'ять у мене вельми сильна, і я шпарив без заминочки, ніби читаючи, а насправді проказуючи напам'ять. Ходив я тоді по вулиці в штанах, пошитих із ковдри, на одній шлейці, у зробленій батьком взувачці із висмикнутою з-під шлейки сорочкою і займався, де тільки випадало, декламацією віршів, що задавали в школі моєму братові, щось на зразок:

Знову сонце, знову день,

Ворог знищений на пень.

А ще мене тоді називали «брехунцем» за буйну фантазію і вигадки.

Кілька слів хочу сказати й про своїх батьків. Батько мій Олександр Шевчук був особою досить цікавою. Один хлопчик у багатодітній родині, він блискуче закінчив церковно-приходську школу ще перед революцією (він 1903 року народження). По революції закінчив семирічку і вступив на робфак, але як єдиний чоловік у сім'ї змушений був навчання покинути, хоч мав велике бажання вчитися далі. Був у профдіячах, ударниках (збереглася одна цікава грамота з тих часів), вступив у комуністичну партію, був посланий у приміський колгосп і кілька разів їздив на розкуркулювання — під тими враженнями здобув перші сумніви, бо розкуркулювали, як він побачив, зовсім бідних людей. Дописував до житомирської обласної газети, а коли вибухла війна, був залишений у Житомирі в підпіллі — ми мали з Житомира виїхати, та вже не встигли. Але явочні квартири, які він відвідав, були порожні, до нього мали прийти і не прийшли, отож він тільки те й робив, що переховувався, зникав з дому, коли бували облави. По визволенні Житомира від німців був мобілізований в армію. Вижив він тільки через те, що йому обклало шию чиряками, тож дістав на кілька тижнів відстрочку, а всі ті, кого забрали в перший призов, загинули як необмундировані — пам'ятаю, вернувся на околицю тільки один з тих чоловіків, та й то без ноги, прізвище його було Луб'яков. Був тоді забраний і загинув мій дядько (описано в оповіданні «Перша безсонна ніч»). Батько пробув в армії до липня 1945 року, коли його демобілізували: на пам'ять про ту подію ми всі разом сфотографувалися — і це єдина фотокартка, де я є дитиною. Після війни батька тягали в НКВС, обійшлося тільки тим, що його виключили з партії. Із того всього він здобув страх перед каральними органами і чималий скепсис у величі «вождя народів», про якого відгукувався іронічно, особливо коли його виславляли по радіо. Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі — і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури. Книжкою, яка тоді мені дуже подобалася, була «Читанка» Миронова — були там і казенно-офіційні матеріали, але багато й класики, яка мені найбільше подобалася, особливо сильно вражали переспів Б. Грінченка «Лісового царя» Гете і Грінченкова ж «Олеся». Батько мав стихійну національну свідомість, але виявляв її вголос нечасто. Мати, хоч писалася по паспорту полькою, мала українську самосвідомість вищу від батька, була вона жінкою гонористою, розумною, вольовою. Вдома її пестили, але, осиротівши молодою в 21 рік (народилася в 1911 році), життя прожила суворе й повне нестатків. Але вона була чудова господиня, пильно нас із братом доглядала і вперто хотіла, щоб ми вчилися. Нас одягали ошатніше за наших ровесників на вулиці, в хаті водилися книжки, ми були записані в обласну дитячу бібліотеку (на тоді платну) і регулярно міняли там книжки — пам'ятаю, з якою гордістю я ніс, бувши в четвертому класі, першу свою грубу книжку! Нас пильно відшивали від усіляких хлоп'ячих компаній, мати навіть забороняла ходити в П'ятий номер (дивись однойменний роман), де жили наші численні тітки, двоюрідні брати та сестри, бо там «погані хлопці»; одне слово, вона нас скеровувала не в бік вулиці (до речі, багато моїх вуличних ровесників згодом потрапляли в тюрми як карні елементи), а в бік освіти, школи, книжки, бібліотеки, дому. Ясна річ, нас рвало на вулицю і до хлопців, і ми до них тікали при першій можливості, отож коли хтось із хлопців бачив здаля матір, то казав: «Шухер!» — і ми дворами тікали геть. Це був наш строгий страж. Батько був у нас вельми добродушний, правда, пробував залучити нас до ремесла, але ми до того не прилучилися, можливо, через те, що мати, хоч і сама з ремісничого роду, ставилася до ремесла з легким презирством і від спроб батька засадити нас за шевство чи взагалі привабити до фізичної роботи яро боронила, і ми все більше й більше прихилялися душею до книжки. Цікаво, до речі, й таке: коли вона побачила, що ми аж надто в тих книжках угрузли і пристрасть ця стала надмірна (на її погляд), то почала нашому фанатизмові протидіяти, бо ми не купували собі сніданків у школі, цукерок, грали в гроші, здавали хлопцям за плату свого човника —- і все, щоб мати змогу купити нову книжку, доходячи часом до справжнього аскетизму. Мати наша говорила правильною літературною мовою (українською), хоч знала і польську; як і батько, найбільше любила українську класику.

Тут варто сказати кілька слів про так званих житомирських поляків. Це своєрідна група населення, які, на мою думку, більш католики, ніж поляки, а поляками почали називатися через те, що прийняли католицьку віру (до речі, й ми з братом охрещені в католицькому костьолі). Це ті «поляки», з яких вийшли Володимир Антонович, Тадей Рильський, Кость Михальчук, Борис Познанський, Галина Журба, В'ячеслав Липинський — нащадки скатолизованого, окатоличеного українського населення. Далекий предок моєї матері таки прийшов із Польщі, решта ж були з місцевого католицького населення, до речі, таких «поляків» є на Житомирщині цілі села (колишні окатоличені своїми панами українці), що, здається, ніколи й не знали польської мови, хіба що молилися нею. В родині моєї матері також говорили українською мовою, а пісень співали виключно українських. І зараз ці католики здебільшого україномовні, більше того, саме вони найменше піддавалися русифікації. Польську мову вживали тільки інтелігентні прошарки цього стану, які мали в себе польські книжки, навіть бібліотеки і говорили місцевим польським діалектом; я знав і цей прошарок (дивись оповідання «Відлунок»); ми навіть позичали ті книжки до читання (в родині Каліцьких), але та сама старенька Каліцька, яка виїхала згодом до Польщі, писала звідти, як розказували, розпачливі листи, бо відчувала, що потрапила на чужину. Отже, це група своєрідна міжнаціональна, вірою таки твердо католицька, а етнічно ближча до українства, ніж до польськості. Через це українське національне почуття в моєї матері не є чимось дивним, хоч, коли бути безстороннім, не можна не згадати, що перед смертю (батько помер 1983, а вона 1991 року) в напівпритомному стані вона говорила не тільки українською мовою, але й польською, а ще кликала свого загиблого у війну брата Янека; попросила вона, ясна річ, щоб до неї прийшов ксьондз.

Інтерес до літературної творчості виник спершу в мого старшого брата. Дитиною він був хоровитий, мав ревматизм і дитячий порок серця, через що йому доводилося місяцями лежати у ліжку. Батько носив йому з фабричної бібліотеки книжки, і то були дорослі книжки, — так він перечитав усього Е. Золя та О. Бальзака, потім докладно мені ті книжки переповідаючи. До Золя, Бальзака, а також Діккенса я так і не повернувся сам, бо знав їх у братовому викладі, а смислову пам'ять мав завжди дуже сильну (і це при вельми слабкій механічній, й досі не можу запам'ятати жодних цифр). Отож, бувши в сьомому класі, в апогеї своєї хвороби, брат написав повість з дитячого життя: ми обговорювали разом кожен епізод, визначали разом, що писати наступного дня, — писав, правда, тільки брат. Він ту повість послав у Дитвидав, звідки прийшла йому чемна відповідь, що треба рости, вчитися, мудрішати і так далі. Розчарування в нас обох було жахливе, бо ми в уяві вже бачили видану видавництвом книжку.

Згодом брат почав писати вірші, які мені дуже подобалися. В дев'ятому класі я вельми захопився поезією Генріха Гейне (в російських перекладах), переживав юначий сплін і декламував напам'ять любовно-песимістичні Гейнові одкровення, тим більше, що в якусь дівчину я був закоханий регулярно, починаючи з четвертого класу. Спробував сам писати вірші, які мій брат справедливо висміював, бо там не було ні ритму, ні образів — відверто кажучи, я не знав, як треба писати вірші. В десятому класі я пробував писати й прозу: оповідання, початок історичного роману з історії Житомира, вірші в прозі — все це було, здається, безнадійне (мій дитячий і юнацький літературний архів батьки зі страху спалили, коли було в 1966 році арештовано мого брата). І от у 1956 році вийшла червоненька книжечка віршів Василя Чумака, ми її відразу ж купили, і ця книжечка мене просто-таки потрясла. Я повикидав і поперекреслював усі свої «вірші», і в поетичному альбомчику (продавалися тоді такі) написав: «Новий період». Що ж мене вразило у віршах Василя Чумака? Молодеча пінливість мови, несподівані образи, свіжість і велика суголосність до мого тодішнього «я». Це вже було не те, що вишукані, але, зрештою, якісь маломіщанські віршики Г. Гейне, — то була нестримна стихія слова, притому слова українського — отак у мені й народився поет. Віршів я написав за життя багато, але не надрукував жодного. Більша частина з них творилася в юності, в доуніверситетський і університетський період. У 1961 році вірші писати я покинув, перейшовши виключно на прозу, але в армії, не маючи змоги писати прози, знову повернувся до них. Згодом було ще два періоди, в середині 70-х, коли я зібрав і впорядкував свою поетичну спадщину (десь так рік 1976 — 1977), і на початку 80-х років, коли мене чомусь знову заполонили поетичні рефлексії. Більше віршів я не писав. Чому їх не друкував? А не хотів. Бажав мати щось сокровенне для душі, щось таке з мистецтва, що... ну, що не продається. Поезія ця громадських мотивів не чіпала — це була інтимна лірика. Мені аж якось приємно, що вона в мене є, а її ніхто не знає.

У 1956 році я закінчив 32-гу житомирську школу, закінчив не блискуче, але й непогано (шість четвірок, одна трійка — з англійської, решта п'ятірки), блискуче вчитися мені не давала моя нетерпляча вдача та й те, що наука надто легко мені давалася. Вчителі ставилися до мене добре, навіть уважливо. Пам'ятаю, якось учителька російської мови й літератури Анна Петровна Яновская, єврейка за національністю, ввігнала мене в червону фарбу, раптом заявивши перед іншими учителями, коли я зайшов до учительської: «Вот вспомните мои слова, с этого мальчика выйдет что-то очень интересное». Був у мене ще один подібний епізод. Я вже працював на бетонному заводі, і от одного разу наш майстер, старий уже чоловік, інтелігентніший од інших майстрів, раптом сказав мені: «Тобі, хлопче, між нас нічого робити. Не гай часу, а йди вчитися. В тебе буде інша доля, як у нас. Колись згадаєш старого, я не помиляюся». Чому вони так говорили, сказати не можу, але так воно було.

Ще навчаючись у школі, я ходив разом з братом і деким із однокласників на обласну станцію юних натуралістів, у гурток геологів. Вів цей гурток Степан Станіславович Яніславський, із тих-таки житомирських поляків. Ми виготовляли колекції каміння, яке збирали на околиці міста (вчителя я описав у повісті «Двоє на березі»), і я добре в ньому й досі розбираюся — мене навіть сфотографували в обласну газету біля цих колекцій; саме завдяки цим своїм заняттям я був уключений в дитячу делегацію від Житомирської області в 1954 році і їздив до Києва (вперше його побачивши й зачарувавшись) на помпезне святкування 300-річчя сумного акту злуки Києва та Москви. Мої колекції поїхали навіть на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, і я дістав медалю її учасника. Отже, річ зрозуміла, що я хотів після школи стати геологом. Списався з геологорозвідувальною партією в селі Рижани біля Володарськ-Волинського і поїхав туди на роботу. Хотів потрапити на якесь таке заняття, щоб можна було поєднувати його із заочним навчанням на геологічному факультеті, але мене відправили на бурову самоходку. Потинявшись поліськими лісами півтора місяця, я побачив, що в таких умовах ні про яке навчання мови бути не може. Через це я, на велику втіху батьків, повернувся до Житомира, а поліські ліси згодом описав у кількох оповіданнях («Атілла та Сірий», «Вечір квапиться»). Можливо, саме оце життя в лісах штовхнуло мене вступати у Лісотехнічний інститут, бо в геології я таки розчарувався, отже, поїхав у Львів, вступав там, але не вступив (описано в оповіданні «Я обов'язково про вас напишу») і повернувся додому. Треба було братися за якусь роботу, і я зі своїм однокласником та приятелем Шуркою Кульчицьким пішов у будівельні підсобники (працювали при ремонті Житомирського сільськогосподарського інституту). Ми працювали кілька днів і в інститутській бібліотеці, і я з великим інтересом гортав там дореволюційні книжки: з філософії та історії людської цивілізації, зачитувався й забував про свої обов'язки. Мій брат цього року закінчив технічне училище № 1 (було на початку Чуднівської) за спеціальністю будівельний майстер (чи, як тоді ще звали, «десятник») і загітував мене вступати туди ж замість тягати цеглу і розчин («болото», як його називали житомирські муляри). Я здуру вибрав спеціальність слюсаря-механіка, хоч мав до занять із металом непереборну відразу. Це я відчув увіч, навчаючись в училищі. Руки в мене були побиті, метал я ненавидів, ходити на заняття не хотів. Доля наді мною зглянулася. Несподівано курс механіків закрили (до речі, піти з училища тоді було неможливо), і мені та й іншим запропонували перейти на якийсь інший курс. Я вирішив стати бетонником, бо там училися найменше: 10 місяців, — уже відчував, що потрапив не туди. А вабила мене все більше й більше українська філологія, власне, літературознавство. Саме виходив 20-томник Івана Франка, і я з жаром кинувся на нього, особливо на томи 16-й і 17-й, де були статті про літературу. В Житомирській обласній бібліотеці мені потрапила до рук єдина стара українська книжка, яка там була, — Д. Багалій. «Григорій Сковорода — український «мандрований філософ» (траплялися й інші старі книжки, але приватне: вірші Олеся, драма Л. Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко», «Соняшна машина» В. Винниченка — остання мені дуже подобалася). Іван Франко і книжка Багалія — це було друге вибухове враження, яке значною мірою вплинуло на мою долю (а було мені тоді 17 років), бо встановили основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українську літературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителем життя. В 1957 році я зустрівся з Борисом Теном (про стосунки з Борисом Теном дивись спогад «Велика людина Житомира» в книзі «Жадань і задумів неспокій». — К., 1988. — С. 262—275, відсилаю до них читача). Невдовзі перед тим у Житомирі вийшов альманах творів місцевих письменників та композиторів «Перший сніп», ми з братом були критично настроєні проти того збірника і ніби на противагу йому, а ще для того, щоб підтримати морально важкохворого нашого товариша і також поета Віктора Березюка, вирішили видати свій альманах «Первоцвіт». Брат мій тоді вже працював у друкарні лінотипістом, він навіть хотів набрати його і таємно відтиснути (згодом він став жертвою цієї своєї бібліофільської пристрасті), але чомусь це розладналося, і ми випустили той альманах у двох примірниках (один нам, а другий В. Березюку) рукописно. Батьки наші були перелякані нашою «видавничою діяльністю» і сварили нас за неї, через що я написав ще п'єску-жарт «Трагедія Первоцвіту», де всі ці пристрасті осмішив. Щоб більше було авторів, ми придумували собі псевдоніми, а нашого хворого товариша переконували, що нас і справді так багато. Я пробував зав'язати літературні знайомства інші, але літературна братія в Житомирі була такого низького інтелектуального рівня (окрім Б. Тена), що відбила в мене охоту до літературних знайомств. Через Бориса Тена, власне його сина Василька, ми вийшли на Євгена Концевича, з яким щиро заприятелювали (Див.: Є. Концевич. Дві криниці. — К., 1990. Моя післямова «Про Є. Концевича, письменника і людину», С. 189—190).

Я закінчив технічне училище влітку 1957 року і був посланий на роботу на бетонний завод — спершу на той, що був у кінці Рудинської вулиці (див. оповідання «Долина джерел»), а потім мене перевели на той, що за вокзалом, близько Хінчанки. Тут я пропрацював рік, до літа 1958 року. Багато читав світової й української літератури, в обласній бібліотеці була енциклопедія Брокгауза та Ефрона, гуманітарну частину якої я освоїв, пробував читати філософську літературу (зокрема Гегеля) і вважав по-юнацькому себе тяжко мудрим. Мене вабив Київ, у якому я побував вдруге в 1956 році з братом, тоді його забирали у військо. Але здоров'я його лишалося вельми слабке, і прослужив він кілька місяців та й був списаний. Я ж готувався до вступу в університет. Стимулом було ще й те, що дівчина, з якою я тоді дружив, вступила на філософський відділ Київського університету (тепер я вже в Київ приїжджав частіше, бо мав тут амурний інтерес). Пішов я на той-таки історико-філософський факультет, хоч мене більше вабило літературознавство, причина (крім амурних резонів) була проста: у мене було вельми зле з англійською, а на історичний англійську не здавали. Отож я героїчно двинув на Київ, на екзаменах одержав три четвірки й одну п'ятірку (з української літератури) і витримав конкурс із 12 чоловік на місце. Вступити хотів я скажене, бо мене чекало восени військо на три роки, а я, як і мій дід по матері, мав (і маю) різко виявлений антимілітарний комплекс: усе військове, як і заняття металами, в мене викликало гостру негативну реакцію. Бог мені посприяв: я вступив. Пам'ятаю, приїхав у Житомир майже спустошений від переживань і відразу ж пішов на Михайлівську, де у взуттєвому ательє працював мій батько. Батько, побачивши мене, звівся зі свого пасастого стільця й німо дивився, геть побліднувши.

— Як? — спитав самими губами в напруженій тиші, яка запала в майстерні.

— Вступив, — так само пошепки відказав я.

І тут я побачив те, чого ніколи не бачив у своєму житті: в батька покотилися по обличчю сльози. Вдруге він заплаче тоді, коли заарештують мого брата, — ці сльози були від щастя, а ті від розпачу. Але то буде в 1966 році.

І ось я студент. Спершу жив у Боярці неподалік від могили Володимира Самійленка в домі старої вчительки, яка ще Самійленка знала живого (див. оповідання «Вечір святої осені»), а під кінець 1958 року оселивсь у 4-му університетському гуртожитку на Виставці, де прожив чотири роки. Почався новий етап мого життя — студентський. Перше, що я вчинив: подався в каталоги університетської бібліотеки. Тоді саме йшла лібералізація життя і чимало старих книжок було розморожено, зокрема українських. Я переглянув карточки україністики, і в мене помутніло в голові, аж недобре стало: увіч відчув, що освіта моя поки ще цілком мізерна, що моя самовпевненість, мовби щось у цьому світі пізнав, сміху варта, і хтозна, чи зможу я подолати й осягти це море, не втопившись у ньому. І тут заговорила в мене трудолюбна кров моїх предків-ремісників, адже чи були вони столяри, чи шевці, а завжди були добрі майстри, часом і висококласні. Дуже швидко я побачив, що учбовий процес в університеті цілком схоластизований, отож вирішив ставитися до нього формально, а всю свою енергію кинути на самоосвіту, що я і вчинив. Отже, дні мої були наповнені так. Приїжджав раненько на лекції, на першій перерві біг до бібліотеки, кидав у ящичка замовлення на книжки, а коли вони були відкладені, брав на лекцію, де ті книжки студіював. Потім біг на обід, з обіду — знову в бібліотеку і просиджував тут частенько до 10 години вечора, коли бібліотека зачинялася. Тоді їхав на Виставку у гуртожиток. Ясна річ, що трохи часу виділялося на дівчат і кіно, на вечори у Спілці письменників, у клубі Рабіс на вулиці Леніна, концерти в Малому залі консерваторії (ще з Житомира захоплювався класичною музикою), зрідка театр і філармонію, бо грошей у мене було вельми мало — я відмовився брати у батьків грошову допомогу, бо вони не мали з чого її давати. Жив я надголодь: вранці булочка із «Булочної» на площі Толстого, вдень обід у студентській їдальні (жахливий, треба сказати), ввечері кілька пиріжків у «Пиріжковій» на початку Хрещатика. Зате серед книг, які доводилося читати, я відкрив собі багато. Тут я вперше прочитав Євгена Плужника та Валер'яна Підмогильного, і вони справили на мене великий вплив, захоплювала мене проза й поезія А. Кримського, прочитав Клима Поліщука, М. Зерова, М. Грушевського, В. Винниченка, пізнав прозу Кнута Гамсуна й закохався в неї, читав філософічну літературу (навіть таку, як «Пол й характер» О. Венінгера), твори Шопенгауера, Ніцше, Брандеса, Спенсера і так далі. Читав, ясна річ, чимало і з історії України (крім М. Грушевського — В. Антоновича, О. Лазаревського, О. Єфименко і т. ін.).

Я швидко налагодив стосунки із літературними студіями: «СІЧ» (тобто студія імені В. Чумака) в університеті; Борис Тен порекомендував мене Василеві Земляку, що був головним редактором «Молоді», і той увів мене в студію «Молодь» (про зустрічі із В. Земляком див. спогад «Що запам'яталося» в книзі «Заповіт любові». — К., 1983. — С. 307—309). Я був тоді поет і скоро влився в життя літературної богеми, моїми ровесниками були І. Драч, М. Вінграновський, І. Жиленко, В. Підпалий, М. Сингаївський, М. Сіренко, С. Зінчук, О. Булига, В. Житник, Г. Кириченко, В. Кравець, А. Сім'ячко, Н. Кащук та ін. Скоро я відчув, що в поезії мені тісно, і з 1960 року почав писати новели, ще досить слабенькі. Вірші мої ніхто друкувати не хотів, хоч я розсилав їх чи розносив по журналах та газетах, зате в 1961 році дебютував досить слабким оповіданням про Т. Шевченка «Настунька» у збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі, і то завдяки Борисові Тенові, який мені таке оповідання замовив, — якраз приїхав я у Житомир на зимові канікули; воно було написане й відразу ж пішло в друк, що з моїми творами надзвичайно рідко трапляється, я прихильник «відлежки» творів. Там-таки, у тому збірнику, вперше надрукувався і мій брат; пізніше «Настуньку» я переписав наново (у 1978 році) в «Чарівника». Весною 1961 року літературна студія «СІЧ» видала стінну газету «Заспів», в якій було вперше подано поему І. Драча про Т. Шевченка, вірші інших студійців, моє оповідання «Щось хочеться» (пізніша назва «Кілька хвилин до вечора») ввійшло у збірку «Долина джерел». На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри» мого однокурсника І. Варави:

«Що ж йому хочеться?» — це перший друкований відгук на мою творчість, ясна річ, негативний. До речі, ця ж газетка ще раніше цілком несправедливо вилаяла мене пером одного з моїх курсових недоброзичливців, навіть намалювали мене «стилягою», хоч я «стилягою» ніколи не був, але то окрема тема. Ота газета «Заспів», свіжа й молодеча, де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, наробила нам чимало клопоту, бо Драча, Підпалого, мене, а може, й ще когось хотіли за те вигнати з університету, тягали в КДБ, допитували, але виключили художника, що малював ту газету (забув його прізвище), його дівчину і В. Плачинду, який героїчно за них заступився (брата С. Плачинди). На 21 травня ми, смутні, їхали в Канів на 100-річчя перенесення праху Т. Шевченка: 3. Береза, Ф. Бойко і я зайцями, а І. Драч «порадошно», з квитком. Видовище, яке ми побачили в Каневі, зворушило нас, ми стояли тоді на порозі хати Зіни Берези, канівчанки, і дивилися на безконечний хід людей до могили Кобзаря. Вдень пішов затяжний дощ, і люди аж до вечора розходилися з могили цілковитим потоком. До речі, в Каневі я бував і раніше, жив тут після першого курсу (з місяць) в університетському таборі — ми були на археологічній практиці.

Влітку почалися публікації поетів-шістдесятників: І. Драча, М. Сингаївського, М. Вінграновського, В. Коротича. І. Драч викликав мене до Києва, і я спішно приїхав — починалося цікаве життя, ми були тоді в надзвичайному піднесенні. Восени готувався в «Літературній газеті» розворот на дві сторінки: «Проза братів Шевчуків», але до того чомусь не дійшло, замість того було подано зведені сторінки прози, де, крім нас, були оповідання Є. Гуцала та В. Дрозда, — вони з'явилися на той час у Києві з провінції, — Ф. Бойка, І. Драча. Моя окрема сторінка з'явилася вже в 1962 році, і на цьому широкі подачі молодих припинилися. Це все викликало в мені чималу енергію, в 1961 році я написав 18 коротких новел, а в 1962-му аж двадцять — всього 38. Деяким з них судилося бути перекладеними на інші мови, а одне — «Вона чекає його, чекає» — було навіть пізніше екранізоване (І. Жилком як студентська робота). Я написав у 1961р. і першу свою статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для якогось житомирського збірника, що його укладав невгамовний Борис Тен, але той збірник у світ не вийшов. Отже, у велику літературу я ввійшов фактично в 1962 році завдяки публікаціям у «Вітчизні» та «Літературній Україні» — був я у цей час на IV — V курсі університету. Весною цього року, за сприянням Л. М. Новиченка, я жив в Ірпені два тижні, підгодовуючись і шалено працюючи, — там було, до речі, написано й «Атіллу та Сірого», сюжет якого мені розповів Г. Кириченко, яке так полюбили згодом перекладачі.

Цього літа багато їздив, спершу з кінорежисером І. Грабовським в Чернівецьку область: Чернівці, Вижниця, Розтоки, підіймався в полонини, потім поїхали до Ужгорода, а тоді до Львова. Вдруге їздив до Львова та Ужгорода із В. Дроздом, а разом із П. Скунцем — до його рідного Міжгір'я. Восени їздив із П. Тичиною, М. Вінграновським та В. П'яновим по Поділлю, були у Вінниці, Хмельницькому, Старокостянтинові, багато виступали. На п'ятому курсі я почав підробляти як консультант прози Комісії по роботі з молодими СПУ, що дало мені змогу покинути гуртожиток і оселитися поблизу будинку М. Рильського в Голосієві разом із поетом Ф. Бойком (згодом цей здібний поет збожеволів, фактично на моїх очах). Борис Тен, довідавшись, що я живу поруч із М. Рильським, доручив мені занести йому якусь свою роботу, сказавши при цьому: «Може, Максим Тадейович і на вас зверне увагу». Я доручення виконав, але Максим Тадейович на мене уваги не звернув. Ближче я був знайомий із старших письменників з В. Сосюрою, який тепло до мене ставився, з Б. Антоненком-Давидовичем, якого тоді часто відвідував, та Л. Новиченком, з яким ми не раз бесідували. М. Рильського ж я бачив тепер щодня, він гуляв по ліску із своїм брунатним мисливським псом. У той-таки час я зібрав свої рукописи у книжку й подав до «Радянського письменника» при сприянні В. Земляка, але там рукопис нещадно зарізали. Я тим не вельми журився, бо в періодиці в 1962 році опублікував 13 оповідань (всі короткі), які викликали, за моєю статистикою, 14 відгуків у пресі, більшість — негативних, навіть озлоблених. Я досить вільно виступав тоді на вечорах у Спілці письменників, було й обговорення моєї творчості (разом з братом, Р. Трєтьяковим, П. Скунцем), де мене Дмитро Гринько охрестив наслідником Арцибашева, якого я, до речі, й не читав; очевидно, через те мене тоді в СПУ не прийняли, хоч усіх моїх колег приймали і без книжки. Знову-таки тим я не журився, але наприкінці 1962 року відчув себе вичерпаним: треба було в манері письма щось міняти.

Тим часом мусив писати диплом, тема якого була: «Публікація документальних матеріалів з історії України у XVIII столітті»; в основному я розглядав літопис Самійла Величка, що викликало в мене й пізніший інтерес і стимул до праці над цим твором. Консультантом у мене був викладач Яковлев, педант і сухар, який вимагав, щоб я йому подавав роботу за розділами, я рішуче відмовився, бо хотів написати роботу самостійно. Науковим же керівником у мене став професор А. Введенський, який дуже уважно до мене поставився. На захисті прийшло до дискусії: Яковлев вимагав, щоб поставили «З», а професор А. Введенський — кругле «5». Поставили четвірку, загалом же ця робота обіймала близько 250 рукописних сторінок.

Весною і влітку 1963 року я був зайнятий: кінчав університет, отже, й писав мало. Цього року був я й учасником Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, де мою творчість було сприйнято прихильно. Після університету мене послано в Житомир власним кореспондентом газети «Молода Гвардія». Тут я виявив, які різні речі журналістика й література і який я нездатний до журналістики — здається, це помітили і в редакції. Багато їздив у службових справах по Житомирській області.

Восени я одружився з Неонілою Біличенко, українською філологинею; тоді ж наді мною зависла загроза солдатчини. Влітку й восени я написав близько десяти оповідань уже в новій стильовій манері. В листопаді мені забрили лоба і відпровадили до Мурманської області; там я знову почав писати вірші. Загалом, ставлення до мене в літературі різко змінилося: в цей рік я не надрукував нічого, запланована у «Молоді» книжка не вийшла — це було перше холодне мовчання, яке я відчув біля своєї особи, — фактично, мене від літературного процесу було відсунуто. Подейкували, що й у військо мене і В. Дрозда (того послали в Забайкалля) закинули для перевиховання. Я почав тверезіти. Закинутий на далеку північ, у Заполяр'я, я страждав, солдат із мене був десь такий, як Швейк. Новий 1964 рік я зустрів у Кілп-Яврі, неподалік Мурманська, поставив на своїй тумбочці крихітну ялиночку, складав вірші й сумував за своєю юною й прекрасною дружиною, з якою мене так швидко розлучили, пишучи їй тужливі листи. На початку року я переїхав із Кілп-Явра до Североморська (див. оповідання «По дорозі в Кала-курті»), мене помістили в малій казармі роти охорони штабу корпусу. Став я тут за писаря, але треба було для цього допуску до секретних матеріалів; папери послали, й коли вони прийшли, то на мене почали дивитися чотирикутними очима, як на якогось злочинця. Миттю відставили від писарства й перевели в окрему роту зв'язку, де я був спершу телефоністом, а потім телеграфістом (вельми нездалим, бо в техніці виключно бездарний). Ці зміни, зрештою, були на ліпше, бо я знову дістав змогу писати прозу (спершу на телефонній станції під час чергувань, а потім на посту і в караульному приміщенні). Написав ряд оповідань і почав писати свій перший роман «Набережна, 12». Рукописи я відсилав до брата в Житомир, він їх передруковував, а тоді присилав мені копію; з того всього загубилося тільки одне оповідання. Великою радістю були мені відвідання дружини, яка героїчно долала величезний простір, що нас розділяв. Жилося мені серед брутальної солдатні психологічно важко, але і в тому середовищі я знайшов собі приятелів чи прихильників (серед солдат та офіцерів), фактично щодня писав дружині листи, щодня їх і одержуючи, — це мене й підтримувало. Не покидав писати й білі вірші.

У 1965 році мені запахло волею. Я завершив «Набережну, 12» — матеріалом для неї стали листи дружини, в яких вона списувала життя свого дворика у Києві, я переніс дію до Житомира і додав до того ряд образів чисто житомирських. В проміжках писав короткі оповідання, в 1964 році було їх написано 14, а в 1965-му — 9, зокрема цикл «Сині хвилі» на тему моїх зустрічей у Заполяр'ї з дружиною. Завершивши «Набережну, 12», влітку, на посту, в полярний день, при нічному сонці я писав «Вулицю» (тільки частково надрукована) — серію житомирських типів. Згадую тому, що це стало поштовхом до мого задуму великого роману в новелах про вулицю, на якій я виріс, — це «Химери зеленого літа. Хроніка безперспективної вулиці», новели з якого значною мірою надруковано в періодиці, але цілісно роман і досі не видано (він має близько 30 аркушів).

Останнього місяця перед звільненням я мав таке нервове напруження, що не міг не тільки щось писати, а й взагалі будь-що робити. А що весною я здав іспити на офіцера запасу, то в серпні мене звільнили. Дружина прислала мені цивільну одежу, військову я скинув у Мурманську в якомусь туалеті і мав уже собі спокій. Враження від повернення відбилося в оповіданні «Б-5», яке пізніше я назвав «Літепло ранньої осені» («Долина джерел»). Повернувся я саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна» і вставав, протестуючи проти того (описано в романі «Юнаки з огненної печі» — ще недрукований). У вересні я влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (приписані були при історичному музеї) — враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвіницею».

Всю осінь було віддано на впорядкування написаних творів, їхній передрук, опрацювання тощо. Тільки в грудні я засів до писання повісті «Середохрестя», яку закінчив у січні 1966 року, — тут відбито мої враження студентського життя. В повісті багато реального, герої прототипізовані, за винятком Михайла — своєрідна трансформація авторського «я». Робота у відділі музеєзнавства здебільшого була нудна — описував солдатські могили, це відривало мене від миліших занять літературою. Частенько доводилося і їздити. Редагував тут ряд матеріалів про українські музеї для журналу ЮНЕСКО «Мигешп», написав і статтю «Пересувні музеї й автовиставки» (вийшло в № 3 за 1966р.). Загалом, у 1965 — 1966 роках я друкував уже більше статей і вперше звернувся у белетристиці до історичної тематики («Останній день», «Полиновий тлін»). Їздив до Чернівців, Чернігова, Донецької області.

Саме сюди, у Донецьк, мені надійшла звістка про арешт брата, що мене приголомшило, я спішно повернувся до Києва. Були обшуки: в мене вдома і на роботі — позабирали листи. Був обшук і в батьків. З роботи мені довелося піти, інакше вигнали б. Були допити в КДБ — в Житомирі. Причиною арешту брата було те, що він вирішив (давня його бібліофільська пристрасть) набрати в друкарні і відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським, палієм україніки в ЦНБ. Коли ж почалися арешти в 1965р., він вирішив викинути набір, тож пішов на безлюдний берег річки Тетерів і закопав там його в кущах. Випадково цей набір знайшли хлопчаки і занесли в КДБ. За ці милі розваги брат мій дістав п'ять років концтабору суворого режиму.

Влітку 1966 року почалося редагування моєї першої книжки «Серед тижня», яку, до речі, впорядкував і дав їй назву мій брат, бо я був тоді у війську. Редактором книжки став Є. Гуцало. Згадане оповідання «Останній день» (друковане в «Дуклі» в 1967р.) потягло за собою цілий цикл фольклорно-фантастичних історичних оповідань, який згодом увійшов у роман-баладу «Дім на горі». Оповідання «Останній день» я надрукував лише 1992р., з «Дому на горі» його було знято, а саме з нього потік струмок, що живив мене згодом чи не 15 років. Загалом у 1967 рік я активно працював у літературі — це була, можливо, вершина мого поступування у 60-ті роки. На початку року вийшла моя книжка «Серед тижня». Я був тоді без роботи й мусив заробляти літературною працею, а це було на перших порах нелегко. Написав я тоді повість «Гніздо», яку ледве не надрукував «Жовтень», але її зняла цензура — згодом вона стала першою частиною роману «П'ятий номер», що входить у житомирську сагу «Стежка в траві, або Двори на передмісті» (книжкою ще не вийшла), писав оповідання, перекладав твори Г. Сковороди — так почалося моє зацікавлення поезією українського барокко, написав ряд статей. Помітили мене й за межами України, перекладали мої оповідання у Варшаві, Москві і Парижі; я сам перекладав вірші К. І. Галчинського, якими захопився, підготував і подав у «Молодь» книжку «Набережна, 12», про мене знову заговорила критика, особливо тепло відгукнувся на «Серед тижня» Іван Сенченко; загалом же старші письменники мою творчість майже не сприймали, за винятком Л. Серпіліна та І. Сенченка. Коротко працював у видавництві «Музична Україна», але затриматися там не зміг, бо вів себе надто незалежно. Мені запропонували піти геть, що я й зробив. Відтоді службу офіційну я щасливо оминав, тим більше, що того року мене прийняли до СПУ, як мені казали, більшістю в один голос.

1968 рік був для мене знаменний тим, що я почав відходити від чистого реалізму, зануреного у побут, і звернувся до умовних форм, хоч і реалізму до решти не покидав — саме тоді з'явилася «Панна сотниківна», з якої пізніше режисер А. Степаненко зробить фільм «Повний місяць». У травні я був у Ірпені на нараді кіносценаристів, хоч жодного кіносценарію не написав. Хоча ні, іще студентом я разом із братом написав сценарій за повістю Я. Галана «Гори димлять» — це чи не єдине пристойне, що цей письменник створив. Ми були переконані, що це був би чудовий фільм. Ясна річ, нам показали на двері, а фільм з'явився за цим сюжетом тільки в 1991 році, але вже робили його інші люди. Так от, там, в Ірпені, я почав писати свого «Іллю Турчиновського», але з першого разу він мені не пішов, хоч на цю мою першу історико-філософську повість, яка писалася із застосуванням умовних форм письма, пішло у мене все літо, яке я провів не в Житомирі, як звичайно, а в Києві, бо в мене народилася тоді дитина, дочка Мирослава. Цю повість багато читало й хвалило (приватне) в 60-ті роки, але я був з неї невдоволений, тож згодом ще переписував її. В «Радянському письменнику» дуже зі скрипом ішла робота над книжкою «Вечір святої осені», писав я статті, рецензії та оповідання. До речі, тоді ж у передмові до книги Е. Гофмана «Золотий горнець» я теоретично обгрунтував свій перехід до умовних форм письма. Перекладав я й чудові есе Василя Горленка (з російської) — готував його видання в «Дніпрі», але воно світу не побачило, одне — через неприхильну рецензію А. Костенка, а друге — починала прочуватись у суспільстві реакція. Вийшов у мене «Сад пісень» Григорія Сковороди, переклав я «Маклену Грасу» М. Куліша, мене також перекладали на польську, білоруську, угорську, хорватську мови. Зрештою, вийшла «Набережна, 12» із повістю «Середохрестя», яка викликала зливу негативної критики, бо в суспільстві починав уже повівати холодний вітерець, призвісник майбутніх бід для нашої культури та інтелігенції. Але працював я багато, був повний енергії і вже, здається, восени цього року вступив у переговори з видавництвом «Дніпро» щодо перекладу на сучасну мову літопису Самійла Величка (вийшов аж у 1991 році), бо вже в 1969 році цілий рік перекладав том перший цього літопису. Десь у цьому часі я підписав лист-протест української інтелігенції проти закинення в тюрму без суду і слідства С. Караванського, за що мене проробляли у Спілці і примусили писати пояснення. Чимало в 1969 році я й писав, зокрема повість «Золота трава» (надрукована була в 1984 році) і перший варіант повісті «Мор», до якої потім повернувся в 1980 році й дав остаточну редакцію в 1983 році. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, мене перекладали на грузинську, білоруську, російську, польську мови. Нарешті вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань і якою практично закінчилися мої книжкові видання в 60-х роках. На цю книгу рецензій в українських журналах та газетах друкувати не хотіли (нібито була вказівка), за винятком статті О. Никанорової в «Дружбе народов», тобто і не в Україні. В 1967 — 1969 роках їздив у Мордовію відвідувати брата (враження про це відбито у романі «Юнаки з огненної печі»).

Так закінчив свою діяльність шістдесятник Валерій Шевчук. У важкі сімдесяті роки мене вже майже не друкували, і я пішов у схиму, тобто зачинивсь у келії чи в башті слонової кості, як її називають, і продовжив там працювати, як умів та міг. Друзі мої, за винятком Є. Поповича та В. Яременка, від мене відвернулися, в 1972 році в мене народилася друга дочка, і я присвятив себе літературі, науці та дітям, не маючи жодної надії щось із своїх писань надрукувати. Позаду залишилася літературна метушня, змагання, стосунки з видавництвами й періодикою, нервування, захоплення, натомість підійшла врівноважена дорослість. Можливо, про те й не варто писати, бо я тоді знав у своєму житті одне: щоденну працю без вихідних та відпусток; знав я і моменти високого духовного ояснення, яке допомагало мені жити; в ім'я тих ояснень і задля них, може, я й жив. Твори мої вже значною мірою видані, отож я, можна сказати, як письменник, відбувся. Вартість цих творів оцінюватиму не я, а читач та час, отож вони можуть або залишитися, або піти на смітник.

Цим я свої автобіографічні нотатки кінчаю, а коли б вони видалися читачам чи редакції цікаві, то колись опишу й подальші два десятиліття: мене як сімдесятника і мене як вісімдесятника. Загалом же заняття мої нагадують притчу Г. Сковороди про пустельника і птаха. Пустельник приходить у сад і ловить птаха. Але зловити його не може. Зрештою, коли б він його зловив, то вже нічого було б приходити в той сад. Сад житейський, сад думок і почуттів.

АСКЕТ ІЗ ЛІТЕРАТУРНОГО СКИТУ

Валерій Шевчук про історичну прозу, малоросійство, ерзац-літературу та здеґрадованих інтелектуалів

Інтерв'ю 2010 року

Валерій Олександрович Шев­­чук – автор десятків кни­­жок, із яких художньою прозою є хіба що третина. Він один із небагатьох направду популярних (хоч Шевчук цього слова й не любить) представників старої ґвардії української літератури. І хоча цей письменник вважає, що література «не підлягає законам базару», його книжки запитують у книгарнях не рідше, ніж твори Андруховича й Карпи. Шевчук – людина сувора, зацікавлена ті­­льки в одному – аби не заважали писати. Його кабінет на Соло­­м’янці нагадує печеру самітника: стелажі з книжками від підлоги до стелі залишають досить вузький прохід і малесенький закапелок для письмового столу. Тут панує атмосфера творчости й родинного затишку: повсюдно десятки світлин – із дружиною, друзями, братом*, дітьми, онуками… Проте домінують книж­­ки – ретельно каталогізовані (це помітно за наклеєними на обкладинки па­­пірцями) старовинні фоліянти. Літописи, хро­­­­ніки, словники…

� - Який період в українській історії є вашим улюбленим?

Валерій Шевчук: – Загалом мене цікавлять усі періоди української історії – в кожному з них намагався щось пізнати непізнане і то чи зі спонук письменницьких, чи наукових історичних, адже за фахом я історик. Коли ж казати про літературне освоєння, то через оповідання, повісті, есе, романи намагався охопити всю нашу історію від дохристиянських часів до тих, у яких мені дав Бог жити. Навіть свідомо уладновував твори в різночасні так, щоб більше чи менше з’явити наше минуле, а це значить для мене – пізнати українську людину не в типовому, а в індивідуальному її зарисі. Нудно було б перераховувати ті твори, написано їх чимало, але творилися вони так. Найбільше однак уваги віддав епосові бароко, тобто XVI–XVIII століття, особливо як історик: тут у мене є і монографії, і розвідки, й збірки з перекладами пам’яток при їхньому науковому осмисленні, зрештою, маю немало й літературних творів своїх і зібраних антологічно чи в тематичних виданнях. Сучасна ж історична проза не вельми багата, але цікаві зразки творять Василь Шкляр, Галина Пагутяк та інші.

� - Ви ґрунтовно вивчаєте пласти польсько-української культури XVI – І половини ХІХ ст. Чому саме ця тема й цей період? І чим цей культурний шар відрізняється від українсько-московської культу­­ри XVII –XIX століть?

В. Ш.: – Тут є кілька причин. Річ у тім, що українська культура – багатопластове явище: крім питомих форм, будучи в колоніяльному становищі, має форми й міжнаціональні, яких також не можна оминати увагою, інакше своєї культури не збагнемо. Щодо польсько-укра­­їнської ку­­ль­­тури, мій інтерес, можливо, здобув стимул через голос крові: батько був українцем, а мати писалася полькою – за її лінією маю дотичність до шляхетства Річі Посполитої, але після повстання 1831 року мої предки Малецькі були шляхетського звання позбавлені. Не можу певно сказати: чи був це рід справді польський, чи полонізований український (через прийняття римо-католицької конфесії), певніше – останнє. Але стимул вивчати саме україн­­сь­­ко-польські культурні чи істо­­ричні явища в мене наявний.

А чому саме цей період? Бо саме тоді українці входили в державне тіло Річі Посполитої, де керманичами були польські королі. З другого боку, саме укра­­їнсько-польський культурний прошарок залишався досі мало вивчений, хоча його можна назвати якісно потужним, а кількісно витворив значну кількість пам’яток. І їх треба було, освоївши, повернути в контекст української літератури або ж розглядати як міжнаціональні явища.

Пласт українсько-москов­­сь­кої літератури в XVII столітті був дуже невеликий, бо Росія тоді залишалася порівняно з Україною цілком дикою і замкненою перед Европою, хіба залітали в Московію нечисленні українські культуртреґери (Ісая Кам’янча­­нин, Славинецький, Са­­тановський, По­­лоцький) – усе це досить вивчено. За Петра І розпочалася геноцидна акція супроти України: окрім нищення фізичного (канальні роботи, далекі військові походи) до Московії було насильно вивезено основну ос­­вітню, культурну й церков­­ну силу, яка зайнялася актив­­ним культуртреґерством (у позитивному значенні цього сло­­ва) і підтягла дику північну країну коли не до свого, то близького собі рівня. Цей процес тривав усе XVIII століття, пере­­хо­­дячи поступово до культурної аґресії Московії супроти України, а піс­­ля знищення Козацької держави, а з нею української освітньої системи з русифікацією її в ІІ половині XVIII – І половині ХІХ століть, з’явилася досить сильна українсько-росій­­ська і ро­­сій­­сько-українська, мож­­на її назвати малоросійською, культу­­ра. Явище Миколи Гоголя – яс­­кравий тому приклад, та й не тільки Гоголя тут можна назвати, а й десятки інших імен. Я цю про­­міжну культуру вивчаю також.

� - В одному з інтерв’ю ви порівняли громадян України з «совєтським народом» і сказали, що «держави Україна» не існує. Це було ще за президентства Ющенка. Що скажете тепер?

В. Ш. – Не треба перекручувати того, що я сказав насправді. Не міг я казати, що держави Україна не існує, бо її існування – загальновизнаний у світі факт. Я ж казав, що не існує Української держави в Україні, тобто держави українського народу, а не населення України. Не всі в ній українці, є немало представників інших етносів, підчас українцям ворожих. Навіть за правління Ющенка українськість держави була більше декларативна, ніж реальна. Вважаю головною вадою попереднього правління його яло­­­вість у національному питанні та культурній політиці. Нічого не було зроблено, щоб засоби масової інформації стали справді, а не видимо, українські, так само і при творенні культурних фондів – не як фінансових організацій, а у формі систематичних видань української літератури, пропаґанді власного образотворчого, музичного мистецтва, домінування українських театрів, творення національного кіно, а не поодиноких жахливих російських мульок, сприяння музеям, бібліотекам, які, за допомогою держави, мали б стати українськими. Все нікчемно животіло, тиражі наших книжок стали смішні. Не освоєно достатньо радіо (один лише канал «Культура», який можна назвати справжнім), а телевізійні засоби допущено в чужі для України руки. Таким чином, упровадження української культури в народ творилося на мімікрійному рівні, а отже, не було й упровадження в життя української національної ідеї, хоч кожна нормальна національна держава свою національну ідею кладе в основу основ, адже без цього будь-яка держава буде слабка. Результат уже маємо: саме така ялова політика й посприяла приходу до влади відверто антиукраїнських сил, що сповідують малорусизм і готують нашому народу нове поневолення. Перспективи сумні. Й жодних нових вартостей, ідей, принципів нова влада не несе, бо її ідеї і принципи – повернути Україну в позавчорашній день, а це вже загрожує існуванню й тієї аморфної держави Україна, яку творили попередні її керманичі.

� - Чому, на вашу думку, література української діяспори досі не стала популярною в Україні? Меншовартісна? Не дотягує до нашого рівня? Чи просто чужа для сучасних українців?

В. Ш. – Література української діяспори, що тільки частково твердо ввійшла в загальноукраїнський культурний контекст, попри свою потужність, мало відома через недостатнє освоєння. А в кращих своїх зразках вона цілком сягала світового рівня, має свої шедеври, при тому справжні, а не дуті, особливо в прозі. Вважаю, саме ця література заповнила зяючу порожнечу в питомій літературі, тобто твореній на власній землі, що утворилася після фізичного знищення творців літератури 1920-х. На моє переконання, тоталітарна, соцреалістична література з її стовпами і стовпчиками творилася, як і наука історія чи літературознавство, на фальшивих, псевдоестетичних та псевдонаукових підставах і її інакше, як ерзац-літературою не назвеш; оця література і є меншовартісна. Частина діяспорної в Україні перевидана, а певною мірою й ні – навіть у своїх шедевріяльних зразках. А чому не здобула, як ви кажете, «популярности»? А тому, що не було проведено усвідомчого акту через засоби преси, яка в нас переважно російська і антиукраїнська, телебачення (також переважно російське) та інші засоби культурної пропаґанди. Отож і стався парадокс недооцінення. І це в той час, коли маємо в діяспорній літературі видатних, ба великих письменників, не слабших світових (Т. Осьмачка, У. Самчук, О. Теліга, О. Лятуринська, Н. Ліви­­цька-Холодна, Л. Мосендз, О. Оль­­жич, Г. Журба, І. Багряний, Д. Гуменна, Ф. Мелешко, С. Гординський, Б. Нижанківський, В. Домонтович, І. Качуровський, Ю. Косач, Ю. Ше­­вельов-Шерех і В. Державин у критиці, В. Вовк тощо). Немало є письменників середнього рівня, але цікавих, бо справжніх. Для українців ця література не чужа, хоча для малоросів і їм подібних таки чужа, бо українська в дусі.

� Чомусь щоразу, як українська інтеліґенція йде в політику, це обертається або посміховиськом, або зрадою інтересів України – і жодної користі для батьківщини… Може, політика – це не справа інтелектуалів?

В. Ш.: – Не треба аж так узагальнювати: не вся інтеліґенція, а окремі її представники. А погляньмо, хто в політику йде? Не люди типу Франка, Грушевсь­­кого чи Хвильового, для яких ідея була понад усе, а здебільшого дрібнóта, типу Мороза (навіть українські вірші пише, хоч і погані), які хочуть щось для себе урвати, ще й значне. А отже, це люди морально неповноцін­­ні. З письменників визнаних сяк-так (прина­ймні вони члени Спілки пи­­сьменників) ідуть малі осо­­бис­­­­­тості типу Мовчана чи йому подібні. То що ви від таких здеґрадованих чекаєте? Справжньому митцеві там нічого роби­­ти, бо то не його сфера, його призначен­­ня – творити мистецтво. Отож знову згадаю приказку «швець знай своє шевство». А загалом у політику часто йдуть не люди духу, а авантюристи, відповідно така в них мораль. І нічого дивного тут не бачу. В політику мають іти не інтелектуали (хіба як дорадники, без здобуття матеріяльної користи), а ті, хто народився бути суспільним діячем, адже й такі таланти є. Окрім того тут діє ще один цікавий закон: у політику часом ідуть люди, які, перебуваючи на своєму питомому місці, жили б як нормальні, чесні, навіть добрі люди, а вступивши в той кагал, поступово тратять ці якості: обличчя їхні стають бетонні, погляд важкішає, людина надувається, ніби пухир, і стає така, як інші в цьому загадковому сере­довищі. Але ця сфера для мене темна, хоча річ певна: політика псує і достойних людей.

___________________

* Старший брат Валерія Шевчука Анатолій – письменник-шістдесятник, новеліст, літературознавець. У 1966 році був заарештований за участь у виготовленні самвидаву, відбував покарання в таборах суворого режиму.

https://tyzhden.ua/Publication/3621

"Портрет в інтер'єрі - письменник-шістдесятник Валерій Шевчук"  

https://life.pravda.com.ua/culture/2019/04/15/236543/