Пресова Кватира УСС: чотар Льоньо Лепкий (праворуч), з борідкою – сотник Іван Цяпка (Скоропад)
МОЛИТВА
Хай буде слава на висотах,
Хай буде правда на землі!
Благаємо Тебе, Всесильний,
Всевишній Отче Непомильний:
У цей важкий недолі час
Зглянься на нас.
Вірш Левка Лепкого.
Музика Михайла Гайворонського
28 жовтня 1971 року пішов за горизонт Левко - Льоньо - Лепкий. Пом'янімо...
ПРЕСОВА КВАТИРА УСС
Написав Левко Лепкий
За першої світової війни військові чинники не прив'язували ваги до преси для війська й пропаганди, як це було в останній війні. Полки, дивізії, корпуси, а навіть армії, не мали своїх часописів ані окремих органів. Вистачав офіціоз міністерства війни, невеличкий журнальчик, в якому публіковано підвищення старшинських ранґ та деякі розпорядки. Пропаґандивна військова преса, і загалом ~ т. зв. пропаганда, це вже пізніша вигадка большевиків. Тоді, під час першої війни, народна пословиця „на село людей дурити" могла стосуватись тільки до брукової преси, в якій редактори з власної пильности доливали брехливої підливи. Та це була преса цивільна, військо не мало до неї ніякого відношення. Бували, щоправда, військові старшини коресподентами деяких поважних щоденників. Вони подавали відгуки подій на фронті, змальовували настрої і це появлялось як репортажі з поля боїв. Такі дописувачі мали, звичайно, виреблене ім'я, від репортажів читачі починали читати часопис.
Саме ці модні під той час репортажі дали початок і стрілецькій пресовій діяльності. Молодий письменницький доріст серед УСС став пробувати на репортажах своїх сил. Бували помішувані часами й віршовані речі стрільців — здебільша лірика.
В тому часі, як Січові Стрільці були в початковій стадії свого формування, приймаючи боєве хрищення у карпатських боях, вони не мали змоги займатись публіцистичною діяльністю. Вона розвинулась щойно згодом, після битви на Маківці, коли УСС зійшли з Карпатських верхів на доли, промощуючи собі шлях через Дністер, Золоту Липу, над Стрипу. Тоді стрілецькі дописувачі обслуговували щораз цікавішими дописами українську пресу, маючи більше вражень, біль- , ше переживань: їх вітав радісно Край, звільнений від наїзника.
Написав Левко Лепкий
За першої світової війни військові чинники не прив'язували ваги до преси для війська й пропаганди, як це було в останній війні. Полки, дивізії, корпуси, а навіть армії, не мали своїх часописів ані окремих органів. Вистачав офіціоз міністерства війни, невеличкий журнальчик, в якому публіковано підвищення старшинських ранґ та деякі розпорядки. Пропаґандивна військова преса, і загалом ~ т. зв. пропаганда, це вже пізніша вигадка большевиків. Тоді, під час першої війни, народна пословиця „на село людей дурити" могла стосуватись тільки до брукової преси, в якій редактори з власної пильности доливали брехливої підливи. Та це була преса цивільна, військо не мало до неї ніякого відношення. Бували, щоправда, військові старшини коресподентами деяких поважних щоденників. Вони подавали відгуки подій на фронті, змальовували настрої і це появлялось як репортажі з поля боїв. Такі дописувачі мали, звичайно, виреблене ім'я, від репортажів читачі починали читати часопис.
Саме ці модні під той час репортажі дали початок і стрілецькій пресовій діяльності. Молодий письменницький доріст серед УСС став пробувати на репортажах своїх сил. Бували помішувані часами й віршовані речі стрільців — здебільша лірика.
В тому часі, як Січові Стрільці були в початковій стадії свого формування, приймаючи боєве хрищення у карпатських боях, вони не мали змоги займатись публіцистичною діяльністю. Вона розвинулась щойно згодом, після битви на Маківці, коли УСС зійшли з Карпатських верхів на доли, промощуючи собі шлях через Дністер, Золоту Липу, над Стрипу. Тоді стрілецькі дописувачі обслуговували щораз цікавішими дописами українську пресу, маючи більше вражень, біль- , ше переживань: їх вітав радісно Край, звільнений від наїзника.
Левко Лепкий серед січових стрільців грає на скрипці
Над Золотою Липою, під Заваловом, деякий час був затрим у поході. Це було літо і тоді появлялось у „Віснику Визволення України" та у віденському „Ділі" багато репортажів з фронту і запілля. Заблистів у тому часі, між іншими дописувачами, четар Балкж, надійний публіцист, якому вояцька доля не дала розгорнути крил — він загинув таки того літа, під тим же Заваловом над Золотою Липою.
Не можна означити докладнішої дати заіснування Пресової Кватири УСС. Та вона почала свою діяльність у дійсності 1915 p., над Стрипою. Там велись довші бої і майже рік постою УСС на тому відтинку сприяв умовинам для цього, тим більше, що всі боєві сили УСС були скупчені в одній околиці. Але вже весною 1915. року прислав був проф. Іван Боберський д-ра Назарука, який, приїхавши з Відня, започаткував пресову діяльність серед УСС. Д-ра Назарука можна теж назвати першим інструктором для пресових дописувачів. Він створив для них окремий свого роду вишкіл.
Ще й досі пригадуються епізоди з тієї „школи" для пресових початківців.
Учасники Пресової кватири УСС. Сидять зліва: Осип Курилас. Михайло Гайворонський, Роман Купчинський, Іван Боберський та Іван Іванець. Стоїть Левко Лепкий
Д-р Назарук навчав, ходячи звичайно з заложеними назад руками й розмірюючи кроки з кута в кут. При столі сиділи його учні, пильно насторожуючи слух. А він говорив:
„То так, панове товариші. Це легко писати тільки замачавши перо. Треба знати, що і як писати! А писати треба перш за все цікаво! Хто не навчиться цікаво писати, нехай залишить писання. Зайвий труд, зайві всякі прикрасивикрутаси. Мусить бути тема, мусить бути проблема, мусять бути висновки... Потім короткі речення. Наша мова любить— слово і точка. А не розтягати, розволікати, як глисту! І треба все бачити. Все — значить навіть тоді, як нема що бачити. Прим, тут, ми нічого не бачимо, але бачимо дорогу. Видно телеграфні стовпи, на стовпах дроти, на дротах сидить ворона, інакше ворон. Ворон-чорний, ворон-символ війни. Так, панове товариші, є про що писати!..
Один з кандидатів кривився: „Що про ворону можна писати?" Другий докинув: „Дурна ворона..."
„Отож у тому й річ — перечив д-р Назарук. — Щоби про дурну ворону писати, треба вміти написати, бо про мудру нема штуки!
Прошу, слухайте:
Дорога. Телеграфні стовпи. Куди вони біжать? Куди йде ця дорога? Тихо, тільки дроти гомонять, відповідаючи: до фронту, туди, де в кривавій борні падуть, як снопи, люди. Ні вдень, ні вночі не має спочину косареві смерти. Покоси кладе за покосами...
Гей, ти чорний вороне! На кого чигаєш, кому клюватимеш очі? Чи приятелеві вірному, чи другові сердечному, чи братові рідненькому?..
Для пояснення, панове товариші: в тому місці дещо позичаю з давніх козацьких дум. Це не шкодить, в'яже давнє минуле з новим, дарма, що і часи змінились і воєнна техніка..."
Кандидати на журналістів не погоджувались зі своїм вчителем, закидаючи, що не має акції. Але вчитель збивав їх закиди:
„Раз ворона має крила, махає ними, то є і акція. Врешті це не кінець. Побачите, як вийде далі..."
Д-р Назарук був добрий учитель, і учні були пильні, а проте не вивчились на воєнних дописувачів. Навіть ці два найулюбленіші не зробили письменницької карієри. Один, а це десятник Клим, вийшов на доброго команданта піонерів та загинув у бою, другий — хорунжий Квас, став командантом пробойового загону. Вони були вроджені вояки, мали тверду руку, а до пера треба м'ягшої.
А все ж таки наука д-ра Назарука не пішла в ліс. На його репортажах вчились інші, як писати. Бо він писав цікаво, легко, хоч не прив'язував ваги до мови — казав, що не хоче „путати себе правилами, які збіднюють мову..."
Діяльність Пресової Кватири УСС не обмежувалася тільки до репортажів чи дописів, які діставала для свого вжитку українська преса. Появлялися теж окремі публікації, що їх започаткував д-р Назарук своїми воєнними нарисами п. з. „Слідами Українських Січових Стрільців" та „Над Золотою Липою". Потім появився збірник „Січові Стрільці в Карпатах", опис боїв на Лисоні В. Дзіковського п. з. „Коло Потутор" і ще один нарис Назарука „З кривавого шляху Українських Січових Стрільців". Крім принагідних ви^ дань, як репродукції світлин, малюнків, листівок, нот, тощо, появився ще „Співанник УСС" та „Календар-альманах УСС" на 1917 рік.
Та найповажнішим виданням Пресової Кватири був місячник-журнал „Шляхи" , в якому містили свої твори стрілецькі поети, новелісти, публіцисти, літописці, малярі й музики. Він став виразником стрілецької ідеології, мав велику популярність серед громадянства й немалу кількість передплатників, багато більшу ніж мали їх колинебудь наші журнали.
Крім працівників пера, образотворчих мистців і музик, об'єднувала Пресова Кватира УСС і знавців театрального мистецтва. Найдіяльнішим із них виявився Лесь Новіна-Розлуцький. В 1915-1917 pp. він підтримував із іншими стрільцями-артистами львівський український театр, 1918 p., коли Станиславів став центром ЗУНР, провадив nам „столичну" сцену. Пізніше ці артисти-стрільці започаткували театр Української Галицької Армії у Вінниці, а Новіна-Розлуцький зорганізував подільський театр в Могилеві. Там він і помер на тиф.
Яку вагу мала ця творча праця УСС у воєнних часах, найкращий доказ, що ніяке українське організоване життя не могло обійтись без неї: не міг існувати український театр без стрільців, не могли відбутись ніякі репрезентативні імпрези без хору чи оркестри УСС під орудою М. Гайворонського, не могла існувати й українська преса без стрільців-співробітників, членів Пресової Кватири.
Пресова Кватира УСС мала два відділи: в полі та в запіллі. Та, що була в запіллі, призбирала чимало матеріялів, які відносились до Коша й Вишколу УСС, зокрема виготовила чимало цікавих світлин з воєнного побуту на селі. Видавала теж декілька сатиричних журналів, битих на шапірографі й ілюстрованих відомими мистцями, О. Куриласом і О. Сорохтеєм.
В 1917 р. виготовили члени Пресової Кватири, що були тоді у Вишколі — Лев Ґец, маляр, і поет Василь Бобинський, велику „Антологію УСС". Зібрані твори 36 авторів були розписані рукою на подобу старовинних книг, що вимагало немалих трудів.
Поруч літературної і мистецької діяльности Пресова Кватира зайнялась придбанням прапору УСС, який посвятив в 1917 році митрополит Шептицький, та виготовила однострій УСС, що його потім носила ціла Українська Галицька Армія. Члени Пресової Кватири подбали і про вшанування пам'яті поляглих товаришів зброї. На боєвищах сипано могили, на стрілецьких гробах ставлено памятники, причому списано життєписи тих, що впали.
Згадуючи про Пресову Кватиру УСС, годі не згадати її опікуна, відомого батька українського спорту, проф. їв. Боберського (м. і. довголітнього, бо аж до його смерти в Югославії в 1949 p., кореспондента „Свободи"). Він піклувався стрілецьким духовим дорібком, збирав цінні воєнні пам'ятки та спонукував до творчої діяльности.
На жаль і його зусилля не могли захистити цінних матеріялів Пресової Кватири УСС. Що не пропало під час бою під Махнівкою 1919 року — опинившись потім в польськім воєннім архіві у Варшаві — те залишилось у Львові в Українському Воєнному Музеї. Навіть деякі пам'ятки, які були у Відні, не вирятувались з останньої хуртовини. Заціліло лиш те, що збереглося друком. Бо єдина книжка, що вийде в тисячах примірників, напевно заховається у якомусь закутку світу.
Альманах “Свободи”, 1953 рік
Левко Лепкий — командир кінноти УСС
ІЗ-ЗА ГОРИ ВИСОКОЇ
Вірш Левка Лепкого. Музика Романа Купчинського
Із-за гори високої
Вітер повіває.
Гей! Гей! Молод козаченько
Дома не буває.
Прийшов вже він над Збруч-річку,
Каламутні води.
Гей! Гей! Річко невеличка,
Тяжкі в тебе броди.
Оглянувся позад себе —
Горять наші села.
Гей! Гей! Рідна Україно,
Сумна, невесела.
Йде піхота, йде кіннота,
Котяться гармати.
Гей! Гей! А все галичани —
Кінця не видати.
Поспішають галичани,
Піт їм очі виїв.
Гей! Гей! Генерали кажуть:
«На Київ, на Київ!»
Аж над’їхав сам Тарнавський,
Вдарили з гармати.
Гей! Гей! А вже з комуністів
Сліду не видати.
А в Києві галичанів
Цвітом обкидали.
Гей! Гей! «Слава Україні!»
Гуртом заспівали.
Світлина з ФБ-сторінки "Нова Тернопільська газета"
З ЛЕВОМ ЛЕПКИМ
Михайло Островерха
Вся Галицька Земля уже в 1916 році гомоніла отією просто-росяйною, і такою щирою і сердешною, як оте сільське серце нашої батьківщини — піснею “Ой, видно село, широке село, під горою”, що її написав і скомпонував Лев Лепкий у 1915 році. А в 1918, зокрема в 1919 році, гомоніла ця пісня по всій правобережній Україні, заторкаючи й лівобережню, куди лиш ступали стопи українського вояка. Пригадую собі, як лунала ця пісня серед ланів України — ще тоді вільної — і хвилями стелилася з ритмом безмежних піль. Сьогодні щораз менше між нами тих, що пам’ятають, що ще чують у душі відгомони цієї пісні чи й інших таких, тоді нових пісень УССтрілецької музи, що їх творив УСС Льоньо Лепкий, Ромко Купчинський, Михайло Гайворонський, а в першу чергу — наше молоде, нестримно-стрімке серце.
Висловом цього серця був саме Льоньо Лепкий: він жив і творив молодою, рвучкою стихією Українського Січового Стрілецтва.
Треба було бути в тій просторій, сільській світлиці над Стрипою, пізньої осени 1915 року, по довгих і важких боях над Стрипою. Там, у тій світлиці, по сусідству з полковою Управою, сходилися оті жерці стрілецької музи, у військових одностроях, кожен із відповідними відзнаками військового ступеня та всі однакової стрілецької поетичної душі. Тоді бував і я, сірачок, між ними. Мій сотник, Роман Сушко, приходив до землянки, викликав мене і казав: “Знаю, що ти маєш у наплечнику якісь книжки і записник — то йди до Пресової Квартири — там сходини цього вечора!” І я, закінчивши ледве 18-й рік життя, з тремтливим серцем, увіходив до тієї храмини муз УСС. І ще сьогодні очима душі бачу цих жерців: Осип Курилас, Лесь Новіна Розлуцький, Ромко Купчинський, Осип Сорохтей, Михайло Гайворонський, Антін Лотоцький, Гриць Трух, Мольо Голубець, Юлько Крайківський, Микола Угрин Безгрішний, Мойсейович, Іван Іванець, Левко Ґец, Залуцький — між ними Льоньо Лепкий. А з Відня до цієї громади догомонювали серця Івана Боберського та Юліяна Буцманюка, які — при спонуці постійній полковника Гриця Коссака — були звеличниками цієї Пресової Квартири УСС. Перші світлини й образи-нариси бойових епізодів УСС у Карпатах були Юліяна Буцманюка й Івана Іванця. Ось це було товариство, що жило спільно своїм молодотворчим духом і в цій спільноті жив і творив Льоньо Лепкий.
Як добре вдуматися, поринути думкою у це товариство, як перейти в пам’яті деякі образки з побуту цієї громади Усусусів, то ми зрозуміємо й усю суть, змісти їх творчости. Як такий Іван Цяпка, - який також був членом Пресової Квартири УСС, - у сотні якого був і я чи не два тижні, - який на вправах давав команду: “Сотня! Рострільна від бараболь до картофель!” і на це лава сотні ревіла сміхом, а Цяпка погладжував вус і казав: “Сотня, спочинь! Вільно!” “Товариші, хто має цигарку?”, а хтось із гурту відповідав: “Пане сотнику, маю дві!”, на це Цяпка: “Давай сюди обі!” - і знову регіт сотні, - то такі сцени мусіли мати веселий відгомін у Пресовій Квартирі, яка все утривалювала. Чи, бувало, надлетів московський “Муромец” та ще й скинув на Соснів бомбу; і влітає до Пресової Квартири Мольо Голубець та звіщає: “Товариші! Нещастя!! Москаль потрапив бомбою у лятрину! Пів села запоганив!” Уся ця безжурність і проявляється у стрілецьких піснях як “Бо війна війною, / в тім є божа сила, / як не заб'є тебе гостра куля, / то копитом від фаркіхи / вб'є кобила”; або “Казав мені курат на сповіди, /
щоби я не шукав собі біди. / Жий, жий, так як я, / все живу я без гріха”; чи “Не сміє бути в нас страху / ні жадної тривоги, / бо ми є лицарі страшні / залізної остроги”. Між іншим, при Пресовій квартирі був оснований цей орден залізної остроги, а його контуром був Іван Цяпка. Як бачимо, то й сам “орден” був задуму донкіхотського, а зорганізував цей орден Льоньо Лепкий. І це все мало в собі — те, що було на-весело! - трохи духа Сервантесового “Дон Кіхота”. Ми ж знаємо, що що цей шибайголова, при своїй наївності, потрапив до тюрми. Начальник тюрми, пізнавши неважну причину ув’язнення Сервантеса, дав йому друк, щоб Сервантес виповнив його як прохання до його королівської милости, щоб його, заслуженого в боях вояка , ще й пораненого, звільнив з тюрми, А Сервантес оглянув цей друк, що мусів мати чисті, широкі сторінки, подумав і там же в тюрмі на цім друку почав писати свою епопею “Дон Кіхот”. І перші її пісні став читати тут же в тюрмі своїм тюремним друзям, які заливалися каскадами реготу. Та ж безжурність панувала й серед УСС. Очевидно, не минала їх і туга, огортала вона молоде серце Усусуса, і тоді родилася пісня “Коби скорше з гір Карпатів з’їхати і в долину / і свобідно повитати славну Україну”. Ті вояки та й УСС, що перебули оту зиму 1914-1915 року в Карпатах, зовсім природно тужили за долами. І ця пісня зродилася в щирій тузі молодого серця Усусуса Льоня Лепкого. Коли ми з молодою силою і бадьорістю у Чортківській офензиві гнали перед себе поляків, тоді Льоньо Лепкий із духом усієї нашої Армії творив пісню “Ми йдем вперід... гармати б’ють там, воля або смерть! Не буде більш терпінь, ні муки! Вперід...” А з походом нашої Армії в Україну - на Київ, лунає нова пісня Льоня Лепкого “Від Сяну аж до гір Кавказу... замає наш прапор відразу!” Всюди й завсіди оте вразливе на радості і смутки серце Усусуса гомоніло і творило поезії, гумор-пісню, що неслись по всій Україні. Й досі, ще тут і там, бренить ота туга Українського січового Стрільця. Й прийде час — перейде ця туга в архів пам’яті народу про творців цих пісень, цієї поезії. Між цими ж творцями має своє тривке, видне місце й Льоньо Лепкий, бо так усі ми його називали: Льоньо!..
Висловом цього серця був саме Льоньо Лепкий: він жив і творив молодою, рвучкою стихією Українського Січового Стрілецтва.
Треба було бути в тій просторій, сільській світлиці над Стрипою, пізньої осени 1915 року, по довгих і важких боях над Стрипою. Там, у тій світлиці, по сусідству з полковою Управою, сходилися оті жерці стрілецької музи, у військових одностроях, кожен із відповідними відзнаками військового ступеня та всі однакової стрілецької поетичної душі. Тоді бував і я, сірачок, між ними. Мій сотник, Роман Сушко, приходив до землянки, викликав мене і казав: “Знаю, що ти маєш у наплечнику якісь книжки і записник — то йди до Пресової Квартири — там сходини цього вечора!” І я, закінчивши ледве 18-й рік життя, з тремтливим серцем, увіходив до тієї храмини муз УСС. І ще сьогодні очима душі бачу цих жерців: Осип Курилас, Лесь Новіна Розлуцький, Ромко Купчинський, Осип Сорохтей, Михайло Гайворонський, Антін Лотоцький, Гриць Трух, Мольо Голубець, Юлько Крайківський, Микола Угрин Безгрішний, Мойсейович, Іван Іванець, Левко Ґец, Залуцький — між ними Льоньо Лепкий. А з Відня до цієї громади догомонювали серця Івана Боберського та Юліяна Буцманюка, які — при спонуці постійній полковника Гриця Коссака — були звеличниками цієї Пресової Квартири УСС. Перші світлини й образи-нариси бойових епізодів УСС у Карпатах були Юліяна Буцманюка й Івана Іванця. Ось це було товариство, що жило спільно своїм молодотворчим духом і в цій спільноті жив і творив Льоньо Лепкий.
Як добре вдуматися, поринути думкою у це товариство, як перейти в пам’яті деякі образки з побуту цієї громади Усусусів, то ми зрозуміємо й усю суть, змісти їх творчости. Як такий Іван Цяпка, - який також був членом Пресової Квартири УСС, - у сотні якого був і я чи не два тижні, - який на вправах давав команду: “Сотня! Рострільна від бараболь до картофель!” і на це лава сотні ревіла сміхом, а Цяпка погладжував вус і казав: “Сотня, спочинь! Вільно!” “Товариші, хто має цигарку?”, а хтось із гурту відповідав: “Пане сотнику, маю дві!”, на це Цяпка: “Давай сюди обі!” - і знову регіт сотні, - то такі сцени мусіли мати веселий відгомін у Пресовій Квартирі, яка все утривалювала. Чи, бувало, надлетів московський “Муромец” та ще й скинув на Соснів бомбу; і влітає до Пресової Квартири Мольо Голубець та звіщає: “Товариші! Нещастя!! Москаль потрапив бомбою у лятрину! Пів села запоганив!” Уся ця безжурність і проявляється у стрілецьких піснях як “Бо війна війною, / в тім є божа сила, / як не заб'є тебе гостра куля, / то копитом від фаркіхи / вб'є кобила”; або “Казав мені курат на сповіди, /
щоби я не шукав собі біди. / Жий, жий, так як я, / все живу я без гріха”; чи “Не сміє бути в нас страху / ні жадної тривоги, / бо ми є лицарі страшні / залізної остроги”. Між іншим, при Пресовій квартирі був оснований цей орден залізної остроги, а його контуром був Іван Цяпка. Як бачимо, то й сам “орден” був задуму донкіхотського, а зорганізував цей орден Льоньо Лепкий. І це все мало в собі — те, що було на-весело! - трохи духа Сервантесового “Дон Кіхота”. Ми ж знаємо, що що цей шибайголова, при своїй наївності, потрапив до тюрми. Начальник тюрми, пізнавши неважну причину ув’язнення Сервантеса, дав йому друк, щоб Сервантес виповнив його як прохання до його королівської милости, щоб його, заслуженого в боях вояка , ще й пораненого, звільнив з тюрми, А Сервантес оглянув цей друк, що мусів мати чисті, широкі сторінки, подумав і там же в тюрмі на цім друку почав писати свою епопею “Дон Кіхот”. І перші її пісні став читати тут же в тюрмі своїм тюремним друзям, які заливалися каскадами реготу. Та ж безжурність панувала й серед УСС. Очевидно, не минала їх і туга, огортала вона молоде серце Усусуса, і тоді родилася пісня “Коби скорше з гір Карпатів з’їхати і в долину / і свобідно повитати славну Україну”. Ті вояки та й УСС, що перебули оту зиму 1914-1915 року в Карпатах, зовсім природно тужили за долами. І ця пісня зродилася в щирій тузі молодого серця Усусуса Льоня Лепкого. Коли ми з молодою силою і бадьорістю у Чортківській офензиві гнали перед себе поляків, тоді Льоньо Лепкий із духом усієї нашої Армії творив пісню “Ми йдем вперід... гармати б’ють там, воля або смерть! Не буде більш терпінь, ні муки! Вперід...” А з походом нашої Армії в Україну - на Київ, лунає нова пісня Льоня Лепкого “Від Сяну аж до гір Кавказу... замає наш прапор відразу!” Всюди й завсіди оте вразливе на радості і смутки серце Усусуса гомоніло і творило поезії, гумор-пісню, що неслись по всій Україні. Й досі, ще тут і там, бренить ота туга Українського січового Стрільця. Й прийде час — перейде ця туга в архів пам’яті народу про творців цих пісень, цієї поезії. Між цими ж творцями має своє тривке, видне місце й Льоньо Лепкий, бо так усі ми його називали: Льоньо!..
З посмертної книжки М. Островерхи “Спадщина”
ЖУРАВЛІ
Вірш Богдана Лепкого
Музика Левка Лепкого
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі у вирій.
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі у вирій.
Кличуть "Кру-кру-кру,
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру".
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру".
Мерехтить в очах
Безконечний шлях,
Гине, гине в сірій мряці
Слід по журавлях.
Безконечний шлях,
Гине, гине в сірій мряці
Слід по журавлях.
Кличуть "Кру-кру-кру,
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру".
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру".
ПОМЕР ЛЕВ ЛЕПКИЙ, ВИДАТНИЙ КОЛ. УСС, АВТОР „ЖУРАВЛІВ"
“Свобода”, 30 жовтня 1971
Трентон, Н. Дж. — У четвер, 28-го жовтня помер тут у шпиталі на 84-му році життя сл. п. Лев Лепкий, один із найстарших живучих ще колишніх членів Леґіону Українських Січових Стрільців, один із кількох, що їх імена були неначе символами Українського Січового Стрілецтва. Із смертю Лева Лепкого, що його знали і звали у широкому колі його приятелів і знайомих — “Льоньом" — зійшла з цього світу кольоритна постать вояка-кавалериста, який пристрасно любив коні, поета-композитора, журналіста, редактора, великого патріота-державника, людини глибокої товариської культури і добрячого серця.
Лев Лепкий народився 1888 р. в селі Поручині біля Бережан, у священичій родині, син о. Ярослава, відомого в літературі під псевдо німом Марко Мурава, Лев Лепкий. як і його старший брат Богдан, був усе cвоє життя звеличником українських священичих домів, де плекалось родову й побутову традицію. Закінчив гімназій в Бережанах, спершу записався на теологічний, опісля на правничий факультет львівського університету, але студії перервала йому війна. Був одним із перших організаторів Українського Січового Стрілецтва, заснувавши в Бориславщині Товариство „Січові Стрільці". Після 1-го Листопада 1918 р. став у ранзі четаря командантом сотні кінноти. Як член Пресової Кватири при УСС, був теж активним членом ,.Артистичноі Горстки" та став поруч із Романом Купчинським і Михайлом Гайворонським — найбільш заслуженим автором і популяризатором українських стрілецьких та ліричних пісень, які згодом увійшли в широкий peпepтyар нашої народної пісні. З них найпопулярніша, пepeкладена на різні мови світу, пісня „Журавлі", до слів Богдана Лепкого. Слова й музику склав у піснях, „Ой видно село", “Коби скорше з гір Карпатів", “Бо війна війною'', “Фіялки сині", „Чи пам'ятаєш ти, стара", „Macна нічка", „В нічку місячну" й інші. Вернувшись з війни до Львова — став членом засновником і членом дирекції Видавництва „Червона Калина" та весь час до вибуху другої світової війни був редактором його журналу „Літопис Чорвоної Калини" і його щорічних Календарів. Військово-історичні нариси у тому журналі й календарі сам ілюстрував баталістичними рисунками. Був теж редактором гумористично-сатиричних часописів “Будяк" і “Зиз". Склав славетний „Співаник Червоної Калини", був співавтором „Вертепу наших днів'' і сценки „Співомовки", за його проєктом збудовано пам'ятник Стрільцям у Винниках, був одним із засновників та директором “Живця Черче" на Рогатинщині, а під час війни був членом редакції щоденника „Краківські Bicті". Переїхавши до ЗСА включився тут теж в українське комбатантське й видавниче життя, був одним із тих, що відновили видавництво „Червоної Калини" та заснували біля Трентону оселю „Черче"*, куди й пepeнісся під кінець свого життя. Був одружений з Mapiєю з дому Драгомірецькою, і до кінця свого життя цікавився українськими громадськими справами. Світ українських ветеранів утратив у ньому одного зі своїх найкращих представників, а українська громада і українська культура одного із найкращих своїх членів і творців. Помер напередодні роковин Листопадового Зриву, що його Покійний звеличував словом, пером і збройним ділом.
Лев Лепкий народився 1888 р. в селі Поручині біля Бережан, у священичій родині, син о. Ярослава, відомого в літературі під псевдо німом Марко Мурава, Лев Лепкий. як і його старший брат Богдан, був усе cвоє життя звеличником українських священичих домів, де плекалось родову й побутову традицію. Закінчив гімназій в Бережанах, спершу записався на теологічний, опісля на правничий факультет львівського університету, але студії перервала йому війна. Був одним із перших організаторів Українського Січового Стрілецтва, заснувавши в Бориславщині Товариство „Січові Стрільці". Після 1-го Листопада 1918 р. став у ранзі четаря командантом сотні кінноти. Як член Пресової Кватири при УСС, був теж активним членом ,.Артистичноі Горстки" та став поруч із Романом Купчинським і Михайлом Гайворонським — найбільш заслуженим автором і популяризатором українських стрілецьких та ліричних пісень, які згодом увійшли в широкий peпepтyар нашої народної пісні. З них найпопулярніша, пepeкладена на різні мови світу, пісня „Журавлі", до слів Богдана Лепкого. Слова й музику склав у піснях, „Ой видно село", “Коби скорше з гір Карпатів", “Бо війна війною'', “Фіялки сині", „Чи пам'ятаєш ти, стара", „Macна нічка", „В нічку місячну" й інші. Вернувшись з війни до Львова — став членом засновником і членом дирекції Видавництва „Червона Калина" та весь час до вибуху другої світової війни був редактором його журналу „Літопис Чорвоної Калини" і його щорічних Календарів. Військово-історичні нариси у тому журналі й календарі сам ілюстрував баталістичними рисунками. Був теж редактором гумористично-сатиричних часописів “Будяк" і “Зиз". Склав славетний „Співаник Червоної Калини", був співавтором „Вертепу наших днів'' і сценки „Співомовки", за його проєктом збудовано пам'ятник Стрільцям у Винниках, був одним із засновників та директором “Живця Черче" на Рогатинщині, а під час війни був членом редакції щоденника „Краківські Bicті". Переїхавши до ЗСА включився тут теж в українське комбатантське й видавниче життя, був одним із тих, що відновили видавництво „Червоної Калини" та заснували біля Трентону оселю „Черче"*, куди й пepeнісся під кінець свого життя. Був одружений з Mapiєю з дому Драгомірецькою, і до кінця свого життя цікавився українськими громадськими справами. Світ українських ветеранів утратив у ньому одного зі своїх найкращих представників, а українська громада і українська культура одного із найкращих своїх членів і творців. Помер напередодні роковин Листопадового Зриву, що його Покійний звеличував словом, пером і збройним ділом.
______________
* Ностальґійна назва для Льоня Лепкого. Черче - село на Рогатинщині, де була вілла "Богданівка" його брата Богдана й де, перед Другою світовою, Льоньо керував однойменним українським курортом. Про свої відвідини Черча згадує Орест Корчак-Городиський у нарисі "Вакаційні мандри. На гостину до "Богданівки", до Богдана Лепкого" https://lesinadumka.blogspot.com/2019/11/blog-post_70.html
А У ЧЕРЧІ ДОБРЕ ЖИТИ
Вірш і музика Левка Лепкого
А у Черчі добре жити,
Бо немає чим журитись.
Дають їсти, дають пити,
Тож немає що робити.
Дають їсти, дають пити,
Тож немає що робити.
Лиш лікуйся від недуги,
І здоров’я знов прибуде.
Час мине і ти згадаєш,
Що бадьорість знову маєш.
Час мине і ти згадаєш,
Що бадьорість знову маєш.
А на той рік, як весною
Вкриється земля травою,
Приїжджайте лікуватись,
Будем знову зустрічатись.
Приїжджайте лікуватись,
Будем знову зустрічатись.
ІШОВ ВІДВАЖНИЙ ГАЙОВИЙ
Вірш і музика Левка Лепкого
Ішов відважний гайовий,
До лісу темного.
Ішов відважний гайовий,
До лісу темного.
Назустріч їм дівчинонька,
Така гарна як зіронька,
Він взяв її за рученьку,
До лісу проводив.
Назустріч їм дівчинонька,
Така гарна як зіронька,
Він взяв її за рученьку,
До лісу проводив.
Назустріч їм сарна біжить,
Стежкою попід ліс,
Назустріч їм сарна біжить,
Стежкою попід ліс.
Він вимірив, він вицілив,
В саме серце їй вистрілив,
Ох темна ніч майовая,
Як він її убив.
Він вимірив, він вицілив,
В саме серце їй вистрілив,
Ох темна ніч майовая,
Як він її убив.
Пішов відважний гайовий,
Дивитись, що він вбив.
Пішов відважний гайовий,
Дивитись, що він вбив.
Його мила в крові лежить,
Останні слова говорить:
«Ой милий мій, щось наробив,
Що я вмирать мушу».
Його мила в крові лежить,
Останні слова говорить:
«Ой милий мій, щось наробив,
Що я вмирать мушу».
Набив відважний гайовий,
Рушницю другий раз,
Набив відважний гайовий,
Рушницю другий раз,
Він вимірив, він вицілив,
В саме серце собі встрілив,
Ох темна ніч майовая,
Як він себе убив.
Він вимірив, він вицілив,
В саме серце собі встрілив,
Ох темна ніч майовая,
Як він себе убив.
А соловей малесенький
На гілці щебетав,
А соловей малесенький
На гілці щебетав,
Він бачив все і не сказав,
Як милий з милою прощавсь,
Ох темна ніч майовая,
Як він з нею прощавсь!
Він бачив все і не сказав,
Як милий з милою прощавсь,
Ох темна ніч майовая,
Як він з нею прощавсь!
ОЙ ПОЇХАВ СТРІЛЕЦЬ
Вірш і музика Левка Лепкого
Ой поїхав стрілець на страшну війну
І поліг у бою він за Україну.
Його вірні друзі, що з ним разом йшли,
Взяли мертве тіло, в Черче принесли.
– Взяли б, товаришу, тебе з собою,
Але спішимося разом до бою.
А старенький батько окопи копав,
Він здалеко бачив, як стрілець упав.
Почав виглядати хто це за один,
Пильніше поглянув, – а то рідний син.
Як пішов до дому, сперся він на тин,
Дружина питає: «Де наш рідний син?»
Назбирав дощечок, збив домовину,
І гірко заплакав: «Сину мій, сину…»
У селі, у Черчі, висока могила,
Ой там спочиває рідная дитина.
А на тій могилі червона калина,
За стрільцем ридає мати і дівчина.
А на тій могилі хрест березовий,
Ой там спочиває стрілець січовий.
А на тій могилі терновий вінець,
Ой там спочиває січовий стрілець.
МОЛОДІ МИ
Вірш Левка Лепкого.
Музика Івана Недільського
Молоді ми і світ нам відкрито,
Перед нами сміється земля.
У житті нам дано полюбити
Верховини, ліси і поля.
Не схиляй голови у знемозі,
Бо зірок не побачиш тоді.
Уперед нам іти по дорозі, —
Світ є гарний, і ми молоді.
Усміхається ніжно до тебе
Та країна, що сповнена див:
Там на горах, поближче до неба
Хтось небачені квіти зростив.
Як орлята, туди ми полинем,
По морях поведем кораблі.
І ніколи у мандрах не згинем —
Світ є гарний, і ми молоді.
ТАБОР «КАРПАТИ»
Вірш Левка Лепкого. Музика Ярослави Мазурак
«Карпати» – зветься наш табор,
Бо гори є в таборі.
Нам ясне сонце світить вдень,
Вночі – над нами зорі.
Вночі, вночі, вночі над нами – зорі.
А в спек, жар правдивий чар
Із лісу поспіває:
Отой вітрець – про холодець,
Як десь у ріднім краю.
Як десь, як десь, як десь у ріднім краю.
Є і ставок, а нім вода
Блищить і манить очі,
Дозвілля, справжня свобода, —
Купайсь, як тільки хочеш.
Купайсь, купайсь, купайсь, як тільки хочеш.
Тож пам’ятай, не забувай,
Наш юний милий брате,
Ти літом дім свій покидай
Мандруй в табор «Карпати»,
Мандруй, мандруй, мандруй в табор «Карпати».
МАЄВА НІЧКА
Вірш і музика Левка Лепкого
Маєва нічка леготом дише,
Ген співа соловейко,
Пісня кохання до сну колише,
Ой люлі, моє серденько.
Приспів:
Ой люлі, люлі, люлі,
Спи, серце моє, спи.
До сну колишуть туї,
Ой люлі, серце моє.
Вечора блакит в тіні сховався,
Листя шепоче легенько.
Сон тихий в мрію душі зіллявся,
Ой люлі, моє серденько.
Приспів.
Люлі, серденько, тільки думками
До тебе з поля прилину,
Невинна пісня моя вколише
Тебе в вечірню годину.
ПРОЩАЮСЬ, АНГЕЛЕ, З ТОБОЮ
Вірш і музика Левка Лепкого
Прощаюсь, ангеле, з тобою,
Прощаюсь, світе мій ясний,
Бо не судилось нам з тобою
Ділити щастя, ночі й дні.
Любив, люблю, любити буду,
В якій не буду стороні.
Повік тебе я не забуду,
Бо ангел щастя ти мені.
А там, ген-ген далеко в полі
Могила заросла травов,
А в гаю соловей щебече
Про нашу першую любов.
А як будеш мене шукати —
Шукай мене серед могил.
Там кожен камінь озоветься
І скаже, хто тебе любив.
Файний есей (дві з уміщених тут фотографій - звідти):
Шляхами журналіста Ле Ле від села
Поручина до США http://teren.in.ua/2018/01/20/shlyahamy-zhurnalista-levka-lepkogo-vid-sela-poruchyn-do-ssha-chastyna-1/ (частина 1)
