Пам'яті Юрія Горліса-Горського

 

27 вересня 1946-го десь у Німеччині вбито - задушено зашморгом - Юрія Горліса-Горського (Юрія Юрійовича Городянина-Лісовського). Йому було 48 років...

Останні роки життя

... На початку 1941 року Юрій очолює український відділ радіостанції в Берліні – щось на зразок американського радіо "Свобода" пізніших часів. У численних коментарях він використав власний досвід боротьби проти російської імперії. Паралельно співпрацював з українською газетою "Краківські вісті", де публікував статті.

Навесні 1942 року Юрій Горліс-Горський з'являється у Рівному. У газеті "Волинь" друкуються його спогади "Їх прийшло дванадцять" – про перебування у тюремній лікарні Лук'янівки. А сам він тільки і думав, як повернутися на "святі місця" – до Холодного Яру...

1942 року Юрій оселився в Києві... За доносами совєтських аґентів його кілька разів заарештовувало гестапо, та кожного разу вдавалося звільнитися. У червні того ж року Юрій Горліс-Горський нарешті повертається до Холодного Яру.

Він поселяється в Олександрівці, збирає свідчення від учасників боротьби, доповнює другий том книги "Холодний Яр"*. Для гурту свідомих українців прочитав доповідь про перебіг воєнних дій, драматичну незгоду в українському таборі, арешт Степана Бандери та Ярослава Стецька, про зустріч Ґеббельса з Бандерою. Юрій розповів, що Ґеббельс вимагав, аби ОУН(б) відкликала проголошення української державности. Горліс-Горський пояснював селянам, що нині не на часі відкривати фронт проти німців, а треба в союзі з ними вигнати російських окупантів і тоді лише з'ясовувати стосунки з німцями.

Юрій керував таємною групою абверу, що виявляла совєтських аґентів, які пролізли у різні установи...

У групі Юрія Городянина-Лісовського та у подібних групах переважали свідомі українці, часом це були члени ОУН, які паралельно виконували велику пропаґандивну роботу серед населення. Гаслом цих хлопців було: "Німецькими руками знищимо все більшовицьке!" Слід сказати, що багато старшин Армії УНР співпрацювали з німцями, зокрема і командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко… Співпрацювали з німцями, а працювали на Україну… Недаремно Галина Гришко зазначала: "Від себе складаю потвердження (а навіть присягу), що Юрко ніколи в житті не працював на німців, на поляків, а на Україну, проти російського большевизму…"

І ось Юрій із друзями, колишніми холодноярцями Іваном Філоненком і Закревським, на підводах вирушили з Олександрівки через Нову і Стару Осоту на Головківку. Юрко із захопленням оглядав місцевість. Серце його переповнювалося невимовною радістю – він знову в Холодному Яру!..

Знівечений Мотрин монастир засмутив його... Зайшли на подвір'я. Горліс-Горський розповів товаришам про те, як навесні 1920 року тут святили зброю гайдамаки.

Спогади, спогади... Потягло за вали, де він вбивав чекістам кинджал "у ліву кишеню френча", де пізнав істину, що "від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби"… Напевно, намагався розшукати могилку Галі… І могилу Івана Компанійця. А може, й те місце, де навесні 1920-го Андрій Чорнота поставив хрест "рабу Божому Юрію".

Заночували у Медведівці, в родині Дем'яна Чучупака. Зрозуміло, Юрій подарував Чучупакам два томи роману "Холодний Яр". Виявилося, що староста Медведівки – колишній холодноярець, який із відходом росіян повернувся до рідного села. Староста подякував Богові, що врятував Юрію життя і дав можливість "описати той наш пекучий вогонь, що вибухнув проти московської навали незгасимим полум'ям Холодного Яру. Хоч комунарія наш вогонь пригасила, – сказав староста, – але у вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище".

Юрій відвідав у Мельниках батьків Василя і Петра Чучупаків... Старенькі вже Степан та Оксана були безмежно зворушені…

Могилу Василя Чучупака огородили парканом, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. "Наступного дня, – згадував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко, – в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослуження йшли гурти людей із ближчих і дальших сіл та й із Чигирина. Прибув із Суботова і колишній холодноярський старшина, а нині староста села Лука Полудень. Прийшло ще кілька колишніх учасників холодноярського повстання, поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавнього минулого... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупаки... Коли відправили панахиду і священик виголосив "Вічная пам'ять", очолена (Іваном) Філоненком почесна варта дала з рушниць трикратний салют".

Юрій виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру промову. Він згадав слова Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальности перед Україною.

Усі були безмежно зворушені величавою урочистістю події. Старенькі батьки покійного отамана зі слізьми на очах дякували присутнім, і зокрема Юркові, за вшанування пам'яти їхнього сина...

Приблизно у ті ж дні і в лісі під селом Розумівкою (тепер Кіровоградська область) було відновлено і освячено могилу Чорного Ворона та його товариства – і також за участи великої громади. Можливо, і до цього вшанування мав стосунок Юрій Горліс-Горський...

З наступом Красної армії починається шлях Юрія на захід.

Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету "Волинь" Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що "справу визволення України не програно". Улас у своїх споминах "На вороному коні" писав, що Юрій – "завжди оптиміст", для нього "клімат війни те саме, що для риби вода". "Ех, братику!.. – казав Юрій Уласу. – Ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам'ятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть – це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам'ятників… Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам'ятники знесемо на смітник. Це станеться!"

З наступом Красної армії починається шлях Юрія на захід.

Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету "Волинь" Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що "справу визволення України не програно". Улас у своїх споминах "На вороному коні" писав, що Юрій – "завжди оптиміст", для нього "клімат війни те саме, що для риби вода". "Ех, братику!.. – казав Юрій Уласу. – Ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам'ятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть – це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам'ятників… Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам'ятники знесемо на смітник. Це станеться!"

26 листопада 1943 року у Львові в православній церкві Святого Георгія Юрій побрався з Галиною Талащук, дочкою власника української книгарні у Рівному Івана Талащука. Ось уривок із запису в метричній книзі: "26.11.1943. Мешканець м. Львова Юрій Городянин-Лісовський, син Юрія і Людвини з дому Соколовської, народжений у Полтаві, православний, перший шлюб. Дата народження нареченого – 14.1.1898. Мешканка м. Львова Галина Талащук, дочка Івана і Ніни з дому Кореневської, народжена в Черняхові, пов. Острог, православна, перший шлюб. Дата народження нареченої – 1.3.1924. Хто вінчав – протоієрей Григорій… Свідки – Віталій Коваленко, Андрей Мартинюк, Андрей Пульба, Борис Шершевицький". Як ви помітили, наречений був на 26 років старший за юну Галю…

"Яким я пам'ятаю Юрка? – писала Галина Іванівна. – В першу чергу він був "безнадійним" романтиком, що дуже яскраво просочується в "Холодному Ярі"... Саме тому цей твір мав таку велику популярність... Письменником його не можна назвати, на це він мав куцу освіту, але з природи людина дуже інтелігентна, з широким діяпазоном бачення, надзвичайно гуманна… Вірний уенерівець… дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри... Любив жінок і, коли став славним, мав великий успіх у них у Львові, але до одруження в той час не дійшло... Любив збирати старі знимки, зокрема історичні, та й взагалі любив колекціонувати старовину чи якісь особливі речі. В Німеччині він купив фотоапарат "Лейка", який привіз в Україну, і робив знимки з усього, що його цікавило. Цей апарат він продав під кінець війни, щоб зробити запас харчів для нас для подорожі до Швейцарії. Але наступ большевиків розбив ці плани й гроші, звичайно, пропали".

"Дотепний, товариський, дуже здібний до всього, витривалий і розважний. Час від часу любив випити чарку в товаристві, але в міру... Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР", – додавав товариш Юрка Петро Майсюра….

Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною пробирається до Німеччини і оселяється в таборі для переміщених осіб (Ді-Пі) в Новому Ульмі. Розпочинається новий етап життя – на чужині. До слова сказати, Юрко не мріяв, як багато наших еміґрантів, виїхати до США. Казав, що з Європи ближче до Холодного Яру. Видно, вірив, що повернеться сюди. Адже одного разу мрія здійснилася…

25 вересня 1946 року у молодого подружжя народжується донька Леся. Здавалося, що життя ще попереду. Але...

У таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, аґент "різнородних ворожих Україні сил – большевицьких, польських, німецьких".

Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?!

"Ще з часів його "слави" у Львові, – писала Галина Гришко, – на Юрка посипалися ярлички й доноси... Для мене й багатьох залишається лише одне питання: чому? Це болюче питання ми не раз обговорювали ще з Юрком… Плітки поширювалися, зрозуміло, "поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі".

"Перед його смертю посипалися погрози, – згадувала дружина Юрія, – у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерти, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи. Юрку ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, у дрібничковості людського духу, заздрості тощо...

Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз із боку тих, хто причинився до його смерти. Його добре ім'я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим "хлопчакам", як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом, і коли нарешті Юрко, якому дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів…

Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади... Коли він покидав табір (Ді-Пі) і поїхав на побачення до Авсбурґу з начальником військової американської служби безпеки вже вдруге, я була в лікарні, а нашій новонародженій донечці було лише два дні. Причина поїздки була така: декілька тижнів перед тим несподівано з'явилася в таборі совєтська репатріяційна місія зі списком людей – совєтських горожан, майже всіх чолових людей із новоствореної УРДП, із домаганням видати їх усіх їм. Не пам'ятаю, чим це закінчилося, чи вдалося тій місії когось захопити, чи ні, але ця подія вивела Юрка цілком із рівноваги. Він дослідив, хто дав список репатріяційній місії і привів її до нашого табору та рішився на розпачливий крок – довести до відома американських властей і припинити це безправ'я".

Ті, хто співпрацював із совєтськими спецслужбами, на переконання дружини Юрія, і влаштували засідку… Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. "Свої" виконали присуд смерти, який у 1920-х роках двічі ухвалювала червона Москва. Хоча крапку у розслідуванні цієї справи ще не поставлено, але Галина Гришко категорично стверджує, що було саме так.

Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи у Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка…

"Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з'явиться, аж поки втратила надію, – писала вона. – Я змогла лише раз поїхати до Авсбурґу й мала довгу розмову з Карлом – головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбурґу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам'ятаю, як він кричав… що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору... Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років) він написав мені листа і… розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він… довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяности, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа..."

Юрка не залишили в спокої і після смерти. Деякі "діячі" продовжували "нахтненно" паплюжити його ім'я. Хоча… Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе.

Але ні смерть, ні брехня не зупинили Юрія Горліса-Горського – він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками.

1948 року в Новому Ульмі перевидано "Ave, diсtator!", а "Холодний Яр" перевидано 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А "Отаман Хмара" з'явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга "У ворожому таборі".

Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Нашз Іваном Гнатюком приятель політв'язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу "угорській контрреволюції" проникали українські "контрреволюціонери", і серед них – Юрій Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.

Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимости постаті Юрія. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора – Юрія Горліса-Горського: "Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінности".

Справді на руках автора роману "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!

13 жовтня 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда, який відновив для нащадків Холодноярський ліс (після Другої світової він становив лише 3% від загальної площі лісів на початку ХХ століття), розповів мені, що оті 44 примірники двотомника "Холодний Яр", які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Виявляється, до 1970-х років (принаймні до 1974 року) в структурі місцевого КҐБ існував "уполномоченный по Холодному Яру"!

Ось який страх був у окупантів перед Холодний Яром!

З нарису Романа Коваля "Україна... Чому це слово таке болюче?!" http://www.ukrlife.org/main/evshan/yar.htm

* Юрій Горліс-Горський

ХОЛОДНИЙ ЯР

http://www.ukrlife.org/main/evshan/yar.htm

Підрив енкаведистами Києва у 1941 році

 

80 років тому...

У вересні 1941 року НКВД підірвав 324 будинки в центрі Києва. Страшна пожежа тривала від 24 до 29 вересня.

"...Заміновано тоді було не лише Хрещатик, а й усі прилеглі квартали вгору до Володимирської, включно з Оперою й будинком Центральної Ради. Тільки Софію, як згадував її тодішній директор Олекса Повстенко, працівникам чудом вдалося вборонити од чекістів, ну і в громадських будівлях німці здебільше вчасно повиявляли підозрілі "дротики", - взагалі ж, за задумом організаторів теракту, від київського середмістя не мало лишитися взагалі НІЧОГО - саме згарище, "выжженная земля"... В усьому первісному розмаху цей задум втілити все ж не вдалося (останки історичного Хрещатика добивав іще Щербицький, уже на моїй пам'яті), - але й "недоконаним", "переполовиненим" - він усе ще вражає уяву: як-не-як, це була перша в тій війні спроба стерти ціле історичне місто з лиця землі (Варшава і Дрезден були вже потім)." (Оксана Забужко)

Київ у вогні. Кінець вересня 1941.

Пожежа на розі Прорізної і Хрещатика, кінець вересня 1941.

21 жовтня 1941 року редаґована Іваном Рогачем оунівська газета «Українське слово» так описала наслідки підриву історичного центра Києва:

«...Горіла найкраща частина стародавньої столиці України. Цілком зруйновані і спалені Хрещатик, Миколаївська, Мерінгівська, Ольгинська вулиці і частина Інститутської, Лютеранської, Прорізної, Пушкінської, Фундуклеївської вулиць та Думської площі. Щось 200 великих житлових та адміністративних будинків було зруйновано вибухами і спалено.

...Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю «Дитячий Світ», яка містилась на розі Прорізної вулиці та Хрещатику. З цього почалося. Вибух чергувався за вибухом. Пожежа поширювалась уверх по Прорізній вулиці і перекинулась на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни спостерігали велику криваву заграву, яка не вщухала, а невпинно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Пожежу гасити було неможливо. В той час вогонь був господарем – він жер і знищував будинок за будинком. Згоріло п’ять найкращих кінотеатрів, театр юного глядача, театр КОВО, радіотеатр, консерваторія та музична школа, центральний поштамт, будинок міськради, два найбільших універмаги, п’ять найкращих ресторанів та кафе, цирк, міський ломбард, п’ять найбільших готелів («Континенталь», «Савой», «Грандотель» та інші), центральна міська залізнична станція (квиткові каси), будинок архітектора та вчених, два пасажі, друкарня, восьма взуттєва фабрика, середня школа, понад 100 найкращих крамниць. Загинуло багато бібліотек, цікавих документів, коштовних речей. Наприклад, в Київській консерваторії згорів великий орган і щось 200 роялів і піаніно."

Ось ця стаття цілком:

У цілому у вересні 1941-го були знищені одні з найкращих архітектурних зразків модерну, неоренесансу, неокласицизму і необароко.

У листопаді 1941 втрачено Успенський собор, унікальну пам‘ятку українського зодчества XI—XVIII ст...

Зі старих газет: Київ на весні 1942 року. Репортаж

 

Зруйнований большевиками Хрещатик. 1942

Зі старих газет

“Львівські вісті”, числа з 5 і 7 липня 1942

Іван Керницький

А ось він. Прекрасний, зеленою скатертю прикритий, на горбах розложений, колись золотоверхий... Вибачте, питаєтеся „Як їхалося?”

- Спасибі! Дорога цим разом вела з одного міста, положеного на Півдні України, що під сильними соняшними проміннями ціле потапає в зелені та купається в золотих Дніпрових хвилях, гонячи свої, завдані північними вандалями, рани -- через Ромодан та Гребенку. Прекрасне получення з Півдня. Прямо з поїзда в поїзд, а ще й ніччю, коли повний козацький місяць сумно споглядає на сповиту опікунчими крилами „старої мати" – скривавлену потом та сльозами обездолену українську землю.

Прекрасна українська земле! Ти вже чуть рік дишеш повною груддю! Вже не ступає по Тобі брудний чобіт жидівсько-большевицького наїздника. Вже не ранять Твої груди зненавиджені большевицькі колгоспні трактори. Твої діточки вже не стогнуть в ярмах жахливої колгоспної неволі. Вже не лічити заслиненому жидикові з райкомітету трудодні для Твоїх обездолених, шкірою та кістками покритих синів та дочок. Ти живеш і з кожним днем гоїш свої рани та гасиш спрагу Твоїх виснажених дітей.

Обабіч вагону прекрасні зелені килими так й чарують кожного глядача. -- „Хай газети пишуть, що хочуть, але ця Україна таки прекрасна країна” – говорить мій приятель-німець, воєнний кореспондент німецьких часописів в Райху та "Дойче Україне Цайтунг". Краєвид напереміну зміняється: безкраї рівнини переходять в горбки та губляться в степових балках. Денеде на горизонті вирине темінь зеленого гаю-діброви, тут й там, мов з під землі, виростають нові обновлені хатини українських хліборобів, що струснувши зі себе ярмо 24-літньої большевицької неволі благальним поглядом з піднятими руками глядять на небо, шукаючи там Всевишнього, й посилають йому свої молитви-подяки. Так й хочеться продекламувати на весь голос Шевченківське „Село, й серце одпочине...” або за Хвильовим насолоджуватись чаром та красою „чарівної, вишневоокої України". Поля зорані, засіяні, денеде озимина сходить – все покрите зеленню. Крізь вікно вагону глядиш на цю землю та даєш думкам волю. Скільки приходилось Тобі, українська земле, переживати на цьому світі! Скільки горя та наруги Ти мусіла терпіти від чужих та й часом таки від своїх яничарів. Скільки козацької крові випила Ти! Тут мірялись колись Твої сини з ордами, тут сковородили славні лицарі московські ребра, тут виростала потім рута... Сонце клониться за обрії, тихий вечірній вітер колише листям придорожніх дерев, землю сповиває сон, лише стукіт коліс вагону не дозволяє вслухатись в спів соловейка, що напевно десь там витіває свої веселі пісні, не почути також обновленої пісні української дівчини, що сумує за своїм хлопцем, братом, що ще не повернувся з поля додому, не почути плачу матері, що виглядає даремне свойого сина, хлипання жінки, що посилає прокльони тому, що його „ясним сонічком” доводилося величати, не вслухатися в ридання сиріток, яким розбишацька рука забрала батька -- матір... Поволі сутінок окутує українську землю, а там на горизонті повновидий, козацький блідий місяць глядить на землю за сумованим поглядом. Тихне й гомін розмови вояків в вагоні. Дехто починає вже хропіти. Вагон вистукує ритмічно улюблену пісню Петрусенко „Україно моя, Україно..."

6-та година ранку. Поїзд зупиняється в Дарниці, останній станції під Києвом. Звідтіль можна вже легко проїхати до самого Києва, Користаю з першої вигідної можливості. Разом з моїм приятелем вантажимося на відкриту площадку вантажного поїзду. Тут перша зустріч зі справжнім киянином, що в Києві родився, в Києві виріс, в київській залізнодорожній службі 28 років служив... Це залізничник-українець, конвоєнт вагонів, що прямують на головну станцію в Києві. Дорогоцінна цигарка (3—5 карбованців) розв'язує мойому співбесідникові язик: „Кажеться, в деяких садках ще й досі лежать міни, бо ж бачите вчора розірвало на шматки одного старика, що порався в свойому городі, посіваю чи насіння ярини. А життя то в нас плохе но ми віримо, що воно буде краще, головне, що немає тієї за рази, що нам сон з очей зганяла...”

Київський двірець, осінь 1941

Нашу розмову перериває свисток машини. Ми в'їздимо на відбудований залізничий міст. Звідтіль Київ вже як на долоні. Ось на право дорога, святиня культури Печерська Лавра. Висока біла дзвіниця заспокоює кожного, що з биттям серця глядить в той бік. Невже ж большевики... Та ні, лише дзвінниця стоїть там, де колись стояла, бо там, де колись пишалась головна Печерська Церква Успенський Собор – там лише руїни кличуть пімсти з неба. З лівого боку Трапезна Печерська Церков, нижче Нижні та Вижні Печорські Церкви, далі Видубицький, Михайлівський та Троїцький Монастирі. Всі ненарушені. У підніжжя Печерська срібна лента Словути, що розлилася тут з берегів по полі, заливаючи своїми водами острови та прибережні оселі. Вода поволі уступає, життя наладнується знову. – Попід горою з правого боку та між зеленими садами з лівого боку виїздимо на головний залізничий двірець старої столиці України. З правого боку місто пробуджується зі сну. Нерв велиого міста зараз же можна доглянути. Вже перші кияни та киянки спішать до праці. Всі охайно одіті, гордо піднявши голови поспішають кожний своєю дорогою. Не чути нізвідкіль „пан, штік брот", як це біля Варшави чи Кракова. Перші розбиті доми, фабрики та спалені залізничні влаштування. А ось і головний двірець. Стиль великої стодоли з піднятими по середині воротами, щоб набиті сіном фіри могли безпечно проїхати. З великих вікон глибокі чорні діри з закінченими мурами нагадують на сліди недавнього панування „доблесних бойцов”, що відступаючи, не вспіли висадити двірець зовсім, то бодай його підпалили. Величезні об'ємом ждальні та залізничні приміщення сьогодні відновлюються та ремонтуються німецькою фірмою. Вже в короткому часі Київ матиме знову свій великий розмірами залізничий двірець. -- Тут же й перша зустріч зі знайомим п. А., управителем друкарень міста Києва, що саме виїздить на відпустку до Львова. Зараз на сусідньому пероні оркестра київських українських міліціянтів веселими маршами та українськими піснями пращає новий транспорт українських робітників до Німеччини. „Так кожного дня весело в нас” -- каже п. А. Тисячами виїздять кияни та дооколичні мешканці на роботи до Німеччини. Цією дорогою вони сплачують свій довг за визволення зпід большевицького жахливого ярма.

Остарбайтери: "транспорт українських робітників до Німеччини", 1942. До квітня 1942 то були переважно добровольці

Перед фронтоном головного двірця гарна, велика заїздна асфальтова площа, по середині квітник, довкруги високі залізні стовпи, закінчені китицею білих абажурів електричних лямп. З правого боку будинок, що на свойому порталі має з лівого боку красноармейця. з правого боку постать робітниці – спалений, без даху вітає кожного приїжджого та нагадує, що тут пройшла воєнна заметіль та що тут були 23 роки „соціялістичні строїтелі" з півночі та сходу. Доїздною вулицею доходимо до Шевченківського будьвару. Йдемо пішки, бо трамваї хоч й від залізничного двірця курсують, то вони такі набиті та обліплені зі всіх боків, що ніяк не хочеться ризикувати своїм здоров'ям. Шевченківським бульваром, далі Коцюбинською (Тимофіївською) доходимо біля нових й старих будинків до Бульварно-Кудрявської, де в приміщенні концерну „Преса України” приміщуюся в кімнатах, де колись Корнійчуки. Панчі і Тичини виписували в „Комуністах", „Советських Українах”, ’’Комсомольцях України" й інших „республіканських і обласних газетах" дитирамби на честь кремлівських катів. Завдяки незвичайній ввічливості й гостинності співробітників „Дойче Україне Цайтунг" ввесь час мойого побуту в Києві я користувався комфортовим приміщенням та прекрасною кухнею, що під сучасну пору в Києві відограє чи ненайбільшу ролю в щоденному житті звичайного смертника.

Ще того самого ранку я вибрався пізнавати докладно Київ. Мої кількакратні попередні перебування в цьому місті були завжди обчислені на години, тому тепер я постановив собі використати час по „стахановськи”. Через Бульварно-Кудрявську йду на Сінний Базар. де всього подостатком: почавши від старого домашнього барахла, що його колись на пл. Краківській чи „Парижі” у Львові, на Керцеляку в Кракові чи на „Налєвках", або „За залізною брамою” в Варшаві було також подостатком, а на дорогоцінних іконах, самоварах, килимах й одягах скінчивши, кожний, хто має гроші й не потребує бідкатися за хліб на сущний, може обвантажитися, як верблюд. Цікавлять мене ціни на потреби широкого домашнього вжитку: в'язанка дров, яких штук 10, тонких і коротких патиків - 70 карб., маленьке відро кам'яного вугілля 75—80 карб., кг. сала (його немає, але він завжди є головним атрибутом очеркування інших цін) – 500 карб., масла стільки ж саме... Між продавцями бачиш всілякого роду й покрою людей. Знищені, старечі та інтеліґентні обличчя, ще дореволюційної інтеліґенції міста та молоді роками, але старі виглядом, трішки притуплені обличчя вже советської генерації. Майже самі жінки, Мужчин не видно. Коли де й якого потрапиш – це або інвалід, або старик... Всі незвичайно чисто одіті. На вулицях, що чисто заметені, з побіленими краями хідників та придорожник дерев, стовпів й ліхтарень зустрічається привітні й гарні обличчя киянок, що гарно одіті в біле вишиване українськими узорами жіноче плаття, могли б зовсім спокійно репрезентувати не одне західно-европейське місто та його мешканців. Мужчини в білих одягах й вишиваних сорочках, обриті й старанно причесані зовсім вже нагадують, що тут ще перед 7-місяцями володіла прославлена на ввесь світ „країна пролетарів". Місто відпролетаризовується в блискучому темпі. Сьогодні ледве чи можна помітити в Києві ці незугарні постаті жінок чи мужчин, завинених в лахміття, в вічно невідступних валянках й „халошах” поверх та брудних шапках чи хустах на головах. Вже в урядах скидають шапки та не кладуться на бюрка.

ІІ.

БУДИНОК „МУЗЕЙ Т. ШЕВЧЕНКА»

Житомирською вулицею спрямовую свої кроки в сторону Софійської площі. Як колись, з простягнутою в правій руці булавою, грізно глядячи в сторону Півночі, на розгуканому коні стоїть пам'ятник художника М. Микишина – славного Богдана, а там напроти славний на весь світ Софійський Собор, оснований ще в 1037 році. Яка радість поглянути на оці дві пам'ятки, дорогі серцю кожного нащадка славного гетьмана! Софійський Собор сьогодні відкритий для постороннього відвідувача. Вхід, як й до митрополичної палати, де сьогодні живе київський єпископ Ніканор та де приміщується єпископська канцелярія від вул. Короленка. Мала, пригорблена постать жінки, що говорить ламаною німецькою мовою, спроваджує завжди цікавих на Софію німецьких гостей. Я подався по Соборі, відвідуючи кожний куточок та відшифровуючи старинні написи, фрески, мозаїки, інструктації та надписи над образами святих. Ніде не подибуються знищення. І Митрополичий Дім, і давне приміщення софійського духовного училища, побудованого в 1763 р., і Церква Рождества Христового й дзвінниця з добудованим 4-им по верхом за часів Мазепи – все те стоїть в ненарушеному виді, надшарпане лише зубом часу.

З Софійської Площі Софійського вулицею, що веде до Думського Майдану, переходжу до Хрещатицького переулка, де під ч. 8 а стоїть дорогий кожному українцю дім, бо в ньому жив в 1846 році Тарас Шевченко. Яке приємне розчаруванняі Малий, партеровий, з мансардом, мурований будиночок з дерев'яним парканом, дерев'яними віконницями та малим садочком так й заховався між високими бу дівлями, що зі всіх боків його два кроки від будинку, лежать поверхові звалища, побудованих вже большевиками мешкальних будинків; їх треба було висадити в воздух, щоб рятувати малий та дорогий будиночок-музей генія України. Стукаю до дерев'яних дверей. За хвилину являється висока постать молодого, рослого мужчини. Познайомлюємося. Це Андрій Андріевич Терещенко -- директор музею-будинку. Дещо збентежений просить мене в свою кімнату. „Дозвольте, пане директоре, поставити Вам деякі питання, які напевно будуть цікавити читачів української преси”. „Будь ласка, сідайте на моє місце, ось Вам папір та якщо цікаві, слухайте" • роз почав директор прекрасною, чистою українською мовою своє оповідання про музей, його завдання, про себе, про свою заступницю п. Любов Панфилівну Гвозд, про важке лихоліття за большевиків, про працю серед жахливих обставин, про рибу, яку довелось ловити ніччю, щоб не загинути з голоду, про графічні праці, за які большевицькі „директори” платили, як на глум по 50 карбованців, про генеалогічне дерево Т. Шевченка, в якому жиди-„знавці" доглянулися стилізовані тризуби та... свастики. Андрій Андрієвич -- молода людина, бо народжена в 1901 році на Полтавщині, та вигляд його похожий на 50—55 літнього. Гарне правильне обличчя, прекрасні білі зуби, блакитні очі, колись біляве волосся, високий, стрункий, так й нагадує цих колись славних своїх козаків-предків, з яких він виводиться. Вчився педагогії та археології. Свою науково-музейницьку діяльність розпочав ще в 1919 році в Золотоношському Музеї. Згодом: тюрма, переслідування, безробіття, жахливі важкі життєві обставини, серед яких приходилось пробиватись; це зрештою відбитка життєпису чи не кожного українського інтеліґента під „сонцем сталінської конституції”. В часі мобілізації скривався в підвалі, таким чином врятувався і працює для добра української культури. Його заступниця Любов Панфилівна — його ровесничка й землячка, по званні також археолог. Працю в музейництві розпочала в тому ж Золотоношському Історично-Мистецькому Музеї, згодом працювала в Київському Лаврському Музеї та наслідком чистки „небезпечних елементів" її позбавлено в 1933 році праці й з того часу тинялася як доривочна співробітниця по усіх музеях та бібліотеках. Займається Шевченкознавством та спеціяльно темою „Жінка у творах Шевченка". Разом з Андрієм Андрієвичем врятувала від неминучої заглади дім-музей та його прецінні експонати. Підчас нашої розмови в Музеї являється маляр п. Красницький, що, хоч має своїх 72 роки, тримається незвичайно бадьоро. „Біда лише – нарікає — що не можу добре бачити, а то неодно ще намалював би; в мене ще дотик не відмовляє по слуху і тому-то більше ліплю” (м. ін. відомий портрет Т. Шевченка та „Степовий гість" це робота п. Красицького).

Сам будинок-музей займає сім кімнат в партері (по київському першому поверсі) та одну кімнату в мансарді. За даними, що зібрав Ф, Титаренко, будинок поставлений в 1830 р. протоєреєм Житницьким. Місце, де спершу побудовано будинок, звалося спершу „Козине Болото”, згодом Казеболотна вулиця, а тепер воно називається Хрещатицьким проулком. Дім перейшов згодом в руки сім'ї Петерсон. В 1927 році будинок відреставровано та вміщено на фронтовій стіні від вулиці пропам'ятну таблицю з написом: „В цьому будинкові жив Т. Шевченко 1846 року". В Музеї зберігаються біля 9.000 експонатів. їх можна поділити на такі відділи: 1) Ориґінальні малярські твори українських художників з життя й творчості Шевченка (Красицький, Іжакевич, Кричевський, Носко, Дядченко та інші. 2) Ориґінальні скульптурні твори українських мистців з життя і творчости Шевченка (бюсти-погруддя роботи Каменського, Балавенського та гіпсові пам'ятника Шевченкові в Києві. 3) Ориґінальні репродукції. 4) Ориґінальні архівні матеріяли. 5) Фотоархів. 6) Книжково-поліграфічна Шевченкіяна (бібліотека, якою користувався Шевченко, довідкова бібліотека, вирізки з газет, кобзарі з автографами Шевченка. 7) Шевченкові реліквії, які, нажаль, большевики таксамо як деякий інший матеріял вивезли, а залишили лише фотокопії, як н. пр. малярські знаряддя, речі особистого вжитку, кишеневий годинник, порцелянова ваза, люлька дарунок Костомарова, боклажка, з якої поет пив молоко, тощо та 7) „Варія", які обіймають килими-копії із зразків XIX століття та ориґінальні підручники з XIX століття. Оглянувши всі кімнати, я розпрощався з незвичайно ввічливим та симпатичним п. Терещенком та обіцяв зайти до нього ще колись. „А не забудьте зайти до мене в літі, коли Шевченкові груші зародять" каже Андрій Андрієвич на прощання, показуючи мені в чистої заметеному та в незвичайному порядку вдержаному садку на дві здорові груші, які походять з того часу, коли Шевченко жив в тому будинку.

І. К.

Про досвід перших днів німецько-совєтської війни

 

“Москва зараз робить приблизно те ж саме, хай і не один до одного, що вона робила в перші дні німецько-совєтської війни. Вона зігнала свої війська до кордону, а потім - почала їхнє вимушене відведення. Але, як відзначають спостерігачі, відводиться особовий склад і частина техніки, озброєнь, боєприпасів та іншого забезпечення, але дуже велика їх частина залишилася неподалік кордону. Це означає, що в разі загострення ситуації, треба врахувати досвід тих перших днів і правильно розпорядитися цим шансом. Противник наступає на ті ж самі граблі, і наше завдання - допомогти йому отримати той же самий ефект, оскільки це - класика жанру.”

АКТУАЛЬНИЙ ДОСВІД

Погляд на той шматок Другої Світової війни, коли почалася бійка Райху і совка, — на противагу версіям Суворова і Солоніна.

Противники - як совок, так і Німеччина - прекрасно знали про існування взаємних планів напасти і змести протилежну сторону цілком, знищивши її армію у прикордонних боях. Тобто, Сталін мав у себе копії плану "Барбаросса" і директиви № 21 ще з 18 грудня 1940 року, а Гітлер мав копії відповідних планів і директив, розроблених генштабом червоної армії. Щоправда, другу частину цієї тези слабо підтверджено фактами, проте, на наше переконання, саме так і було і, щобільше, важко уявити, що це могло бути інакше.

Власне кажучи, якщо противники знають про плани один одного, то в такому разі єдиною змінною залишається час, а радше - хто першим вдарить. Оскільки самі плани були відомі й вивчені, то навіть місце основного удару не можна було віднести до змінної, тільки час. Але в такому разі, логічно припустити, що виграє той, хто першим зосередить ударні угруповання і розгорне їх для першого удару. І ось тут виникає перше запитання, що на нього позитивної відповіді немає у вищезгаданих істориків-аналітиків.

Йдеться про період весна-літо 1940 року. У цей час практично всі боєздатні війська Вермахту були зосереджені на заході проти англо-французької коаліції. Віктор Суворов підтверджує, що так воно й було, і пише, що для Сталіна виявилося неприємним сюрпризом те, що Франція протрималася лише місяць із невеликим гаком і капітулювала, і противники не знекровили один одного у тривалій бійці.

Німецький броньований танк перетинає річку Aisne у Франції. 21 червня 1940 р., за день до капітуляції Франції

Але ми пропонуємо подивитися на це твердження Суворова під дещо іншим кутом зору. Адже Німеччина справді передбачала, що отримає потужнішу протидію, і бліцкриґ стався не тільки через дії Вермахту, а й через вкрай невдалу відповідь Франції, яка мала порівнянні збройні сили і прекрасний мобілізаційний ресурс. До того ж, вона діяла не сама, а з Британією, яка теж не була «хлопчиком для биття».

Ми не занурюватимемося в тонкощі того, чому тоді все закінчилося так швидко. Цій темі ми присвятили спеціяльні матеріяли*, а тут просто відзначимо, що таку швидку перемогу Вермахтові вдалося отримати тому, що він справді сконцентрував там все краще, що в нього було. І це значить, що на Східному фронті або на новому кордоні із совком практично нічого не залишилося. Таким чином, якщо ми говоримо, що в такому протистоянні вирішальним був фактор часу, то тут він цілком був на боці Сталіна, і літо 40-го року було ідеальним часом для завдання удару по Німеччині.

Причім, незалежно від готовности совка, удару треба було завдавати ще до того, як становище Франції стало безвихідним, щоб зберегти конфіґурацію, від якої застерігав ще Отто фон Бісмарк - «війна на два фронти». Для совка це вже не було чимось новим, бо буквально щойно він провів «фінську» наступальну операцію, й тому йому було що перекидати до західного кордону, чим і як. Ба більше, немає ніяких сумнівів, що на той момент вже існував відповідний оперативний план, який згодом зазнав змін.

Щоби покінчити з питанням фактору часу, треба чітко уявити, що ж слід розуміти під цим терміном. Якраз із цим в Суворова не склалося. Адже насправді етап саме бойової операції, проведеної Вермахтом проти Франції, зайняв трохи більше місяця, але якщо на цей стан речей дивитися з погляду нападу на Німеччину, то треба додати час, протягом якого Німеччина вивела з недавно окупованої Польщі практично всі свої ударні сили, та й взагалі всі боєздатні частини.

Йдеться про фазу концентрації військ на вихідних рубежах біля кордону Франції, Люксембурґу, Бельгії та Нідерландів. Адже велику кількість військ треба зняти з тих місць, де вони зупинилися в Польщі, завантажити на залізничний транспорт і перекинути майже на тисячу кілометрів на захід. Далі йде стадія розгортання і вихід на готовність до наступу. Це мінімум ще місяць перед 10 травня - днем ​​початку бойових дій у Франції. Тут усе залежить від транспортної інфраструктури і, зокрема, пропускної здатности залізниці. Ну, і плюс до того, концентрація військ має супроводжуватися заходами, що забезпечують скритність перекидання військ. Тож місяць — це щонайменше.

Але навіть отримавши капітуляцію Франції 22 червня 1940, Вермахт мав сильний перекіс конфіґурації своїх військ. Вони перебували вже навіть не на західних кордонах Німеччини, а ще далі - у Франції. Тому їхнє зворотнє перекидання на східні кордони потребувало би ще більшого часу. Але ми візьмемо мінімум-мінімісимум - ще один місяць. І виходить, що в Сталіна було вікно часу близько трьох місяців для того, щоб успішно і без особливих проблем розпочати наступ на захід. Але він того не зробив, хоча й міг і, судячи з тих планів, які були озвучені пізніше, зобов'язаний був зробити.

Мабуть, про це донесли Гітлерові, і приблизно в цей час, у червні 1940 року, генштаб сухопутних військ і отримав замовлення на розробку плану "Барбаросса", який був введений у дію тією самої директивою № 21 від 18 грудня, одразу після візиту до Берліна наркома закордонних справ Молотова, який виставив особисто Гітлерові ультиматум**, що прямо суперечив духу й букві пакту Молотова-Ріббентропа. І от саме з цього дня почалися заходи, які вилилися у відомі події 22 червня 1941 року.

Союзники. Молотов відвідує Гітлера. Берлін, листопад 1940

Суворов звернув увагу на те, що великі штабні ігри, проведені генштабом червоної армії в останні дні грудня 1940 р. - у перших числах 1941 р., відпрацьовували ситуацію, яка була описана у плані "Барбаросса", з чого випливає, що ті кілька днів, які пройшли між введенням його в дію і штабними іграми, були заповнені зрозумілими і логічними подіями.

Поки план не вводиться в дію, він має вищу ступінь секретности, і доступ до нього має вкрай обмежене коло осіб. У цей момент зберегти його в таємниці найпростіше. Але коли він вводиться у дію, він виходить із сейфа й перекочовує у вигляді копій до штабів майбутніх ударних груп військ, а звідти, частинами - ще нижче. І ось на цьому етапі доступ до нього отримує кратно більше число осіб, а тому ймовірність витоку зростає в рази. Тому через кілька днів після 18 грудня копія плану "Барбаросса" була в Москві і, з урахуванням цього плану, й були проведені великі штабні гри, що про них згадує низка воєначальників, зокрема, й Жуков. У цих спогадах міститься багато води, але найцікавіше - не подробиці, а загальна ситуація.

Просто зауважмо, що за 10 днів від початку дії плану пересунути зі Західного стратегічного напрямку і з Німеччини якусь велику кількість військ було просто неможливо, і на кордоні совка залишався все той же майже вакуумний стан Вермахту. І притім на руках у Сталіна був не просто чіткий план бойових дій, але навіть текст або фотокопія директиви, яка вже запустила план у дію. І знову Сталін легко міг обернути фактор часу на свою користь, завдавши удару в січні - протистояти йому в Польщі, наприклад, було просто нікому.

Це підтверджується й тим, що було трохи раніше, влітку 1940 року. Зазвичай цей час співвідноситься з окупацією совком країн Балтії, але значно важливішим був інший його крок, і ось чому. Балтія відійшла до зони інтересів совка за пактом Молотов-Ріббентроп. Для Німеччини було неприємним сюрпризом те, що Сталін вчинив у Балтії, але, загалом, це не надто виходило за рамки домовленостей, щоб через це влаштовувати відкриті дебати. А от захоплення Буковини та Бессарабії вже явно виходило за рамки Пакту, і совок рушив у зону інтересів Німеччини.

Совєти захопили Буковину. Червень 1940

Совєти захопили Бессарабію. Червень 1940

Румунія була тоді налаштована дати відсіч совкові, але Гітлер особисто вмовив маршала Антонеску не робити того. І зробив він це тому, що сил Румунії явно не вистачило б на велику бійку із совком, а втрутитися в неї своїми силами Гітлер банально не міг з причин, зазначених вище. Усі його війська були на заході. Фюрер пообіцяв маршалові, що питання вирішиться на його користь у найближчий час. Антонеску зробив так, як просив фюрер, і той вважав його одним з найвірніших союзників і довіряв йому навіть більше, ніж дуче Муссоліні.

Принаймні, Антонеску був утаємничений у плани Гітлера раніше, ніж Муссоліні, а його сусід Горті нічого не знав про них до самого початку війни із совком. Щобільше, у Бухаресті розгорталося командування групи армій «Південь» у повній взаємодії з румунською армією. Проте, для нас тут важливим є те, що Сталін не міг не розуміти, чому Німеччина не вписалася за союзника, тож, у принципі, Сталін мав змогу рухатися далі - вкотре. І тут виникає питання про те, чому втрачено стільки можливостей, притім, що совок не приховував свого бажання «звільнити» не тільки Европу, але й весь світ. Адже він вже отримав практичний досвід бойових дій проти Фінляндії. Смак крови він вже розкуштував.

Відповідь на це питання дає мапа 1940 року. Так, Райх уже уперся в кордони совка в центрі і на півночі, а на півдні у совковий кордон впирався вірний союзник Німеччини - Румунія. Але все ж, материнська територія Німеччини залишалася західніше, і між нею й совком була хоч і підконтрольна Німеччині територія, але все ж - не Німеччина. А це значить, що в тактичному плані, Німеччина мала руки розв'язані, нав'язуючи большевикам оборонні бої наявними силами. Вона просто збивала би темп просування Червоної армії аж до кордонів власне Німеччини. А тим часом відбувалося б термінове перекидання військ з Франції і мобілізація в самій Німеччині.

Таким чином, була дуже велика ймовірність того, що совок розтягнув би свої комунікації, виснаживши свої війська при проходженні через Польщу, Угорщину, Румунію та Чехо-Словаччину, а в підсумку - довелося б упертися в кордони Німеччини, де їх би зустріли кадрові частини Вермахту, які вміють і хочуть воювати, і ось тут досвід Фінляндії показує, що все могло б закінчитися дуже погано. Виходить, що совкові залежало не цім, а на чомусь зовсім іншому.

Відповідь на питання про те, чому все так відбувалося, дали начальник Генштабу сухопутних військ Франц Ґальдер у своєму щоденнику і, як це не дивно, Наполеон Бонапарт. Якщо згадати похід Наполеона на Москву, то можна відзначити досить дивну ситуацію, коли російські війська понуро маневрували, йдучи углиб свій території, а Наполеон їх переслідував. Насправді, все було просто до неподобства, а всі байки, що їх придумували російські історики, мали на меті приховати цю простоту за якимись безглуздими нагромадженнями вигадок.

Наполеон особисто писав про те, що він хоче вийти на генеральну битву саме з воїнством Алєксандра І і в цій битві цілком його розгромити. Залишивши Алєксандра без армії, Наполеон сподівався закінчити низку воєн, в яких брали участь російські війська. Йшлося саме про знищення армії як єдиного організму. Проте противник активно ухилявся від цього і змушений був зупинитися вже недалеко від Москви, коли відступати було нікуди. Все решта не грає ролі. Наполеону був потрібен нищівний удар, яким розв’язуються всі проблеми.

І, як це не дивно, в ситуації протистояння Німеччини й совка обидві сторони планували те саме - генеральний бій, метою якого було знищення армії противника. Ґальдер про це писав прямо й посилався на слова Гітлера про те, що головною метою операції “Барбаросса” є знищення червоної армії біля кордонів. Те, як це планувалося зробити й чому це не вийшло, ми докладно описували. За великим рахунком, помилка Гітлера, який відвернув напрямок головного удару від Москви на південь, була якраз і обумовлена тим, що в нього склалося враження, ніби основна частина червоної армії якраз і перебуває на південь від напрямку головного удару. Цього висновку він дійшов через високу швидкість просування груп армій “Центр” і “Північ” і через те, що група армій “Південь” загрузла, справді впершись у надпотужне угруповання совкових військ.

Це й не дивно, бо це був напрямок головного удару у виконанні генштабу червоної армії. Проте, рішення це фюрер ухвалив, виходячи з основного принципу - оточити й розгромити всю червону армію в генеральнім бою просто біля кордонів. Ось тому зимова кампанія планувалася вже як придушення останніх осередків опору, а не велика бійка. Передбачалося, що на той час єдиної армії большевиків вже не буде у принципі.

Але для того, щоб знищити всю армію противника, її треба було витягнути просто лоб у лоб. Саме це й робили обидві армії. Сталінові не було резону починати бійку до того, як уся боєздатна армія Німеччини не опиниться уздовж кордонів, щоб розгромити її там, а не ловити на других, третіх та інших рубежах оборони. Саме тому обидві сторони не дуже й приховували масштабів військ, залучених до наступальних операцій.

Генштаб сухопутних військ Німеччини приблизно уявляв масштаби приготувань противника, і сюрпризом виявилася тільки частина військ, не врахована спочатку. Можна не сумніватися, що й командування червоної армії було в курсі того, що́ має Вермахт поблизу його кордонів. Тобто, ні про яку раптовість, для обох сторін, не йшлося у принципі. Та це й неможливо зробити раптово просто тому, що перекинути до майбутньої лінії фронту угруповання військ - близько 4-5 мільйонів вояків з кожного боку - так, щоб про це ніхто не здогадався, нереально. Керівництву тієї країни, для якої все це стало «раптовим», треба поставити діяґноз «олігофренія у стадії дебільности» .

Коротше, обидві сторони планували бліцкриґ і обидві планували розбити противника, який цілком розгорнувся прямо перед ним. Причім, треба було переконатися в тому, що противник висунув усі свої сили до кордону, щоб у цей момент завдати удару. Фактор часу працював саме у цім аспекті, й кожна сторона для себе вирішила, коли цей момент повинен настати. І от у визначенні цього моменту виявилася вирішальна різниця.

Німеччина вибрала момент, коли противник закінчить фазу зосередження своїх сил і почне їх розгортання і, таким чином, її дедлайном була більш рання стадія підготовки противника, й він ухвалив діяти напевне. Для цього він справедливо вирішив, що повне розгортання противника буде підтверджене готовністю почати наступ. Це - об'єктивний показник повної готовности, і, як ми зазначали в попередніх матеріялах, совок дав противникові змогу завдати першого удару.

Початок наступу противника свідчить про те, що він вже зібрав усе, що в нього є, що все це стоїть у вузькій смузі перед лінією фронту, а отже, він вишикувався так, що його можна знищити одним потужним натиском. І якщо хтось читав опис штабних ігор генштабу червоної армії, то там розігрувалася саме ця комбінація. Першого удару завдає противник, грузне у прикордонних боях, чекаючи від червоної армії глухої оборони, а та завдає серії нищівних ударів на фланґах угруповань, які наступають, провалює оборону противника і широким маневром оточує його біля кордону, де методично знищує.

Щоб подивитися на те, як це мало працювати, можна простежити дії Вермахту в перші тижні війни. Тобто, ще за півроку до початку бойових дій ситуація з першим ударом Вермахту і подальшою контратакою була розіграна генштабістами і прийнята ними як основний план дій. Досить просто припустити, що, якби Вермахтові не вдалося так швидко просунутися на глибину, яка вважалася для нього недосяжною за кілька перших днів війни, то розіграний план прийшов би в дію, й тоді вже червона армія виявилася б у тилу всієї наступаючої лавини німецьких військ, з усіма витікаючими наслідками. Тому - і ще для того, щоб змити з себе тавро аґресора, отримане за війну з Фінляндією і окупацію Балтії, - совок дав Німеччині змогу завдати першого удару.

А те, про що писав Франц Ґальдер щодо частини військ противника, про яку не було даних, стосується до військ, що їх перекидалми до місця бійки залізницею, але без нічого. Після того, як перший ешелон червоної армії зупинив би противника й перейшов у контратаку, заходячи в тили, другий ешелон просто вивантажився би з вагонів біля місць, де вже напоготові стояли техніка, боєприпаси, паливо та інше забезпечення, миттєво перетворюючись з беззбройної маси на грізну силу, яка стала б ковадлом на додачу до молоту першого ешелону, який вже перебуває в тилу німецьких військ, розчленувавши їх на шматки, які можна було б оформити в котли і там - знищити практично всю армію противника.

Ось він - генеральний бій, як для однієї, так і для другої сторони. Большевики прорахувалися, вважаючи, що Вермахтові не вдасться прорватися занадто глибоко, щоб розладнати плани їхнього командування, а німці прорахувалися, коли вважали, що вся армія противника вже зосередилася біля кордонів. Ось тому Гітлер і слав накази про те, що треба відвертати ударні угруповання від просування вглиб совка й замикати у котлах всю армію противника. Тоді він ще не знав, що там була не вся армія, а тільки перший ешелон і невелика частина другого ешелону. В цім і була стратегічна помилка. Він рано повернув свої війська і, тим самим, пошматував тільки частину з того, що треба було.

Ну, а червона армія опинилася у важкому становищі тому, що першому ешелонові не вдалося стримати натиску противника належним чином, і той вийшов у місця зберігання озброєнь для другого ешелону. Їх вдалося або захопити, або знищити в перші ж дні війни. Ресурси, які були приготовлені для другого ешелону РСЧА, стали не просто недоступними, але дісталися противникові як трофеї.

І тут варто повернутися в самий початок цієї повісти й зазначити, що Москва зараз робить приблизно те ж саме, хай і не один до одного. Вона зігнала свої війська до кордону, а потім - почала їхнє вимушене відведення. Але, як відзначають спостерігачі, відводиться особовий склад і частина техніки, озброєнь, боєприпасів та іншого забезпечення, але дуже велика їх частина залишилася неподалік кордону. Це означає, що в разі загострення ситуації, треба врахувати досвід, описаний вище, і правильно розпорядитися цим шансом. Противник наступає на ті ж самі граблі, і наше завдання - допомогти йому отримати той же самий ефект, оскільки це - класика жанру.

“Лінія оборони”

https://defence-line.org/2021/05/aktualnyj-opyt-chast-5/

______________

* Майстер-клас з капітуляції. Чи може Франція бути посередником у воєнному конфлікті? https://lesinadumka.blogspot.com/2021/05/blog-post.html

** Молотов в Берлине: на развилке истории https://www.bbc.com/russian/russia/2010/11/101109_soviet_german_talks_history

Львівщина. Міжнародні військові навчання «Rapid Trident-2020», в яких взяли участь понад чотири тисячі військовослужбовців з дев’яти країн.