"Моя маленька іскро Божа..." Анатолій Кичинський

 

Олег Шупляк. "Хата з журавлем", 2016

Анатолій Кичинський

ПАМ’ЯТЬ

Мости поспалюють дотла,

листи, мов листя пале, спалять,

а пам’ять лиже, мов зола, -

і не спалити вже

ту пам’ять...

І неспалиму і живу,

її, мов книгу, розгортаю.

Все пам’ятаю.

Бо живу.

Тому й живу, що пам’ятаю.

* * *

Моя маленька іскро Божа,

пробач за те, що не тривожу,

що я лише згадати можу

свою дитячу акварель:

як зараз бачу хату отчу,

яку підняти в небо хоче

яку підняти в небо хоче

старий скрипучий журавель.

Як зараз бачу хату отчу,

таку далеку хату отчу,

(невже я плачу?) хату отчу,

де на осонні, клич не клич,

на гожий день блакитні очі,

на гожий день глибокі очі

заплющив кручений панич,

де між білизною на дроті,

немов на промені, на дроті,

на золотому тому дроті

чорнява ластівка сидить

і, відслуживши у піхоті,

віддавши молодість піхоті,

шинелька татова висить.

Цвіте акація над маєм

і те цвітіння не минає.

Цвіте акація над маєм,

ясніє стружка золота.

Це ж тато гойдалку ладнає,

оту, якої вже немає..

А мама стежку заміта.

І то між ними не горобчик.

Таки на стежці — не горобчик.

Ну хто ж тоді, як не горобчик?

Невже то я? — стоїть отой

ну так на мене схожий хлопчик,

стоїть на мене схожий хлопчик –

мій найліричніший герой.

Високий світ. Низенькі двері.

Широкий світ. Вузенькі двері.

Веселий світ. Печальні двері.

Сіріє татова шинель...

Те все було не на папері.

Те все було. Не на папері.

І звалось те — не “акварель”.

З книги віршів «Світло трави»

Тихше, музико, — грає вино...

Анатолій Кичинський

Тихше, музико, — грає вино!
Ні, не грає — нівроку співає.
Молоде і веселе, воно
степове моє сонце спиває.

І горить моє сонце у нім,
і тече моє сонце у чару,
чия срібная креш — ніби німб —
над ковтком прохолодного жару,

від якого з вином заодно,
кришталевим осяяна світлом,
грає кров і співа, як вино.
То чого б це нам нудити світом?

Гей ви, друзі мої, що в біді
не минули моєї оселі!
Ви такі ж, як вино, молоді.
То чому ж ви такі невеселі?

Посідаймо на ряст кружкома.
Буде чара по колу кружити!
Ні безсмертя, ні смерті — нема.
Є життя, що судилось прожити.

Є земля, на якій ми живем,
та у плоті душа безпорадна,
що заплуталась в ній межи вен,
як в промінні лоза виноградна, —

аж несила повірити в те,
що схололої крові ніколи
не зігріє вино золоте
в чарі сонця, що ходить по колу.

Як вино пам’ятає лозу,
а бджолу мою — цвинтарні квіти,
як щока пам’ятає сльозу,
спом’янімо себе в цьому світі.

Спом’янімо цей світ у собі,
що віддав нам і всесвіт охоче,
і піщинки свої часові,
що до сліз нарізають нам очі.

Спом’янімо кожнісіньку мить,
що творила і час наш на совість,
й нашу кров, що по венах спішить,
зрозумівши свою тимчасовість.

Космічний пил і пил земний...

Зоряна ніч на Черкащині. Знимкував Валентин Гайдай

Анатолій Кичинський

* * *
Космічний пил і пил земний.
Гуде між ними джміль сумний,
в густих туманностях пилку
шукає ношу негірку.

Липкий пилок липневих лип
на крила спогадів налип.
Це — ще пилок, а пил уже
тобі дорогу стереже,
як пес на довгому цепу.

Курить дорога у степу.
Течуть меди у дуплах лип.
І чується далекий скрип:
то, повен висушених сліз,
скрипить старий Чумацький Віз.

Курить дорога у степу,
і ти вже майже усліпу
ідеш, ідеш, ідеш, ідеш
струсити прах земний з одеж.

А думка в серці — мов жало:
усе, що буде, вже було.
І пил гірчить, мов дикий мед.
І все відомо наперед.

1986

Роковини за Василем Кіндрацьким

🥀
Василь Кіндрацький - "Кіндрат" - начальник штабу Добровольчого батальйону ОУН

Був смертельно поранений під селом Водяним 28 травня 2015 року.

Лицар Ордена Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), Народний Герой України (посмертно).

Мир душі Вашій, Друже Василю!

Одна з останніх прижиттєвих знимок Кіндрата

Знимку датовано 27 листопада 2014 року

Цю знимку опублікував 13 лютого 2015 р. Petro V. Rybchuk:

"Тільки що розмовляв з Василем Кіндрацьким, моїм однокурсником, начальником штабу Добровольчого батальйону ОУН. Живий, здоровий. Розповідає, що оборона Пісків нагадує окопну війну 1914. Доходить майже до рукопашних боїв. Піски розбомблені вщент, але у хлопців дух бойовий. Потребують високотехнологічних засобів оборони. Вчора вночі засікли за допомогою тепловізора ворожу диверсійну групу. Був сейозний бій. Диверсати підійшли вночі до окопів на відстань кількох сотень метрів. Василь три тижні був відірваний від інформаційного світу. Тільки кілька годин назад дізнався про нові Мінські угоди. Василь буде декілька днів у Києві."

До фатального поранення Кіндрата під час танкового обстрілу позиції "Шахта" під с. Водяним залишалося 104 дні...

ЗА ТЕЧІЄЮ
— Куди нас ці води несуть?
— До суті.
— А де вона, суть?
— На березі вічності, друже,
де наша продовжиться путь.
— Чи скоро той берег?
— Авжеж.
— Цікаво, який він?
— Без меж.
— А суть його можна збагнути?
— Ступивши на нього, збагнеш...
Анатолій Кичинський

Борис Гуменюк

* * *
У нас тут літо Кіндрате
Спекотне літо 2015-го
Літо до якого ти не добіг
не достріляв не докопав не докинув
три кроки три довгі черги
три окопи три гранати.
В підручниках з історії
про це літо напишуть:
Після 2015-ти років протистоянь
війна перейшла у завершальну фазу.
Цікаво – що напишуть про нас?
Чи згадають нас?
Байдуже.
У нас тут літо Кіндрате.
Літо – як постріл з САУ
Літо – як пряме попадання в хату
де ховалася від обстрілу та сім’я.
Зараз там тихо.
Діти не плачуть.
Прикривши морду лапами
підібгавши хвіст
літо покірно лежить біля наших ніг
наче переляканий вибухами собака.
У нас тут літо брате.
Літо що скрипить піском на зубах
димить як підбитий танк
пересувається на бетеерах
та інвалідних візках
застрягає в тілі як осколок
після вибуху міни чи гранати.
Літо що замість полуниць
пахне розплавленими берцями
автоматним мастилом
гноєм незагоєних ран
пороховими газами.
Здається це літо прийшло
щоб залишити на нашій шкірі опіки
від стріляних гільз
а потім піти на протезах
замість відірваних ніг.
Воно люто шкварчить на нас
як начинений шрапнеллю голубець.
Навіть сонце дивиться на нас вовком.
Це сонце розплавило б нас
цей звір-сонце загризло б нас
як були б ми з металу чи з каменю
Але нас голим сонцем не візьмеш
ми - із крові та плоті.
Це літо нас випробовує.
Що нас випробовувати Кіндрате?
Ми на одному подиху пробігли б це літо
бо ніщо так не вбиває солдатів
як розмови про мир.
Ми чекаємо наказу про атаку.
У нас тут сонце Кіндрате.
Сонце як випалений вибухом окоп
Сонце як розплавлена броня
Сонце від якого стікаєш жиром
як копчений лящ
Сонце від якого стає гидко
торкнутися до себе самого.
24 години на добу
сонце висить над головою
як ворожий безпілотник.
Видивляється нас:
Ну тут ми тут -
Що з того?
Сонце по якому хочеться
влупити автоматну чергу
дати залп.
Зриває голову від цього сонця
від цього літа
від цієї війни
від цього всього.
В цій донецькій пустелі води немає
В цій донецькій пустелі нічого немає
окрім війни
окрім нас
дарма що село називається Водяне.
Кожен день небо присилає нам град
десь із-за горизонту
і дрібний металевий дощ
який зволожує землю нашою кров’ю.
Вони сподіваються нас злякати.
Вони так багато знають про нас –
що вони про нас знають?
Нам потрібні чотири речі:
набої
питна вода
щоб трьохсотих вчасно забрала швидка
і щоб в окопі не оправлятися.
Невже ми так багато просимо?
Небо – вище за сонце
але вище за небо - солдат
Скажи як передати тобі автомат?
За останні тисячу років
не побачив неба жоден к...
Нехай так буде надалі.
Присилатиму їх тобі скільки зможу.
Кіндрате…
Твоя донька так виросла за цей час.
Ці діти так швидко ростуть.
Кажу. Хоча ти й сам усе бачиш.
Твій син – викапаний ти.
Мені не стало духу підійти
по голівці погладити.
Прийде час –
я розповім йому про тебе.
Якщо…
Якщо Бог дасть.
Спрага наче в пустелі
Скоро тут буде пустеля Донецьк.
Скоро тут нічого не буде
а ми – будемо!
Вгризаємося зубами в цю війну
Запиваємо гаряче сонце
гарячою водою
дарма що в цій воді майже немає води
в цій воді куди більше нашої сечі крові поту.
Половину склянки виливаємо на пісок
за всіх
за кожного.
Пригадуєш брате
коли почали гинути наші
ми залишали для них ковток на дні чарки?
Їх так багато загинуло за цей час
що ми почали залишати їм третину.
Відколи загинув ти
я залишаю тобі половину склянки.

Світлій пам'яті Василя Кіндрацького, побратима.
27 червня 2015 р.

Життєпис Кіндрата (від секретаріяту ОУН)

Василь Кіндрацький народився 10 березня 1963р. у селі Струпкові на Коломийщині.

У 1980р. закінчив Отинійську середню школу, а в1981р.- Коршівське СПТУ. Працював трактористом.

У1989р. закінчив Львівський державний університет ім. Івана Франка, факультет журналістики. Здобув спеціяльність журналіста.

У1989 – 1993 роках працював кореспондентом газети «Роздольський будівельник» та редактором часопису «Вісник Розділля».

З 1993 по 2005роки займався підприємницькою діяльністю. Працював заступником директора ПП «Довіра» та директором МПП «Копія».

У 2005 – 2010 роках – голова Миколаївської райдержадміністрації.

У 2008р. закінчив Львівський реґіональний інститут Національної академії державного управління при Президентові України, маґістр державного управління.

Усі ці роки активно займався громадською діяльністю.

З 2001 року – член Української Народної Партії. У 2004 – 2005 роках був керівником районного виборчого штабу кандидата у Президенти України Віктора Ющенка. Активний учасник Помаранчевої революції

У 2006р. обраний депутатом Миколаївської районної ради.

З перших днів Революції гідності перебував на Майдані.

На початку листопада 2014 року вступив до добровольчого батальйону ОУН. Із зброєю в руках захищав соборність і незалежність України у Пісках.

З лютого 2015 р. – член Організації Українських Націоналістів.

5 квітня 2015 року предстоятель УПЦ КП Святійший Патріярх Філарет нагородив В. Кіндрацького медаллю «За жертовність і любов до України».

У травні 2015р. поїхав у село Водяне, що біля Донецького аеропорту, де перебував на позиціях першої роти першого батальйону 93-ї бригади Збройних сил України

25 травня 2015р., ризикуючи життям, піднявся на вежу напівзруйнованої шахти і встановив там державний прапор і прапор ОУН.

28 травня пострілом з російського танка Т-72 Василя Кіндрацького було важко поранено, поранення виявилося несумісним із життям...

Василь Кіндрацький похований 30 травня 2015р. у Львові на Личаківському кладовищі, на полі почесних поховань №76.

23 червня 2015 р. присвоєно звання «Народний герой України» (посмертно).

25 серпня 2015р. нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

Дружина - Галина Кіндрацька, 1964 р. н., дочка – Ангелина Кіндрацька, 2004 р. н., син – Ярослав Кіндрацький, 2007 р. н.

Свічка

Анатолій Кичинський

СВІЧКА

А жінка сидить, як свічка горить...
Народна пісня

Спіткнись, і спинись, і вернись у той дім,
що був тимчасовим притулком твоїм, —
ти світло забув погасити у нім.

Спіткнись, і спинись, і вернись хоч на мить —
там жінка сидить, наче свічка горить,
чий вогник, мов серце від страху, тремтить.

Це ти запалив її в пітьмі нічній.
Не дай же дотла їй згоріти самій.
Не дай їй погаснути в долі твоїй.

Білішим без неї не стане твій світ,
бо в ньому тобі, наче докір, услід
з-під вогника свічки чорнітиме ґніт.

Спіткнись, і спинись, і вернись наяву
до жінки, що схожа в цей час на вдову.
Не бійсь обпектись об сльозу воскову.

1985

Пам’ять іде...

Анатолій Кичинський

* * *

Пам’ять іде. А дороги спіраль
начебто вуж на трипільській посудині.
Пам’яті важко — їй застують даль
випиті чаші і ледве пригублені.

По черепочку та по черепку
поміж кістками і воїв, і ратаїв, —
не поспішаючи, не нашвидку, —
ой як нелегко докупи зібрати їх.

Гори лежать їх, розбитих на прах.
Чим вони повнились? Медом чи трутою?..
Пам’яті страшно, і весь її страх
в тім, що, можливо, я все переплутаю.

Коло за колом, виток за витком —
до серцевини, до суті, до істини.
Пам’яті важко — нерідко повзком
довгі долати доводиться відстані.

Хто ми і звідки ми? Де ми взялись?
Де наші корені? Де наші витоки?
В тім, що було і забулось колись,
мусить не хтось розібратись, а ми таки.

ВСЕ затопила вода, що спливла:
цеглу, що стала первісною глиною,
кров, що згоріла у жилах дотла,
попіл, що став сивиною полинною...

Пам’яті гірко. Не від полину —
від мілини і набридлого спокою.
Пам’ять нарешті іде в глибину,
щоб називатись віднині — глибокою.

Глибше і глибше — до самого дна, —
так, щоб аж мулу його наковтатися!..
Пам’яті легко — нарешті вона
знає, куди і до кого вертатися.

1986

Григорій Мацегора. "Весняна повінь на річці Снов".

Зібгалася калачиком душа...

Анатолій Кичинський

* * *
Зібгалася калачиком душа
і спить, укрита хмаркою тонкою.
І уві сні сама себе втіша
тим,
що до зір
подати вже рукою.
Летять під нею птахи і вітри,
тече Дніпро,
стоїть гора Чернеча,
і вся земля навкруг тії гори
згори —
неначе колесо лелече,
що все кудись котилося колись,
котилося,
крутилося у возі,
і вихоплена пісня з-під коліс
про чаєчку-небогу при дорозі
над ним летіла,
мов чиясь душа,
мов сива хмарка пилу степового,
що так змішався
з сіллю Сиваша,
що й досі в роті солоно від нього...


Архип Куїнджі. "Місячна ніч".

Накинь на плечі плащ...

Анатолій Кичинський

* * *

Накинь на плечі плащ —
надворі дощ іде.
Прощаючись, не плач –
ніколи і ніде.

Замолено гріхи.
Замовлено таксі.
Розходяться шляхи.
Прощайся, як усі.

Болить? Переболить.
Пора іти? Іди.
Прощайся — не на мить.
Прощайся — назавжди.

Йдучи, дверей не муч.
Ступивши за поріг,
сховай подалі ключ,
щоб він знайтись не міг.

В сирий пісок зарий
і не шкодуй за ним.
Все 'дно замок старий
заміниться новим.

Іржа той ключ найде –
не кайсь і не карайсь.
Іди — як дощ іде.
Як дощ — не озирайсь.

Оце — мій меч. А це — мій плуг...

Анатолій Кичинський

* * *
Оце — мій меч. А це — мій плуг.
Он — ворог мій. А ось — мій друг.
А вся моя тривога —
в тім, що ніяк я не збагну,
чи це дорога на війну,
чи це з війни дорога.

2003

Процес

Анатолій Кичинський

ПРОЦЕС

Стогне простір, привалений часом.
І залізом посвистує смерть.
І провалюється під Пегасом
ненадійна повітряна твердь.

Божевільне бажання літати
з небосхилу сповзає в ковил.
І надходять нові експонати
у музей ампутованих крил.

Світ під слідством розколеться навпіл,
і до справи долучать знавці
об аорту затуплений скальпель
у сліпого хірурга в руці.

І не стане ні кращим, ні гіршим
це прозове життя, у якім
суд відмовиться вірити віршам —
найчеснішим лжесвідкам моїм.

Золота моя жінко, золота моя муко...

* * *
Золота моя жінко, золота моя муко,
я до неба злітав, я тинявсь, як мана,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, як дитина мала.

Ти проходила мимо золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а затим
сіру землю зробила мені золотою.
Вже і небо над нею стає золотим.

Ти прийшла і пішла, та ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
В небі серця мого, мов зоря, пролетіла
і лишила на серці сліди золоті.

Золота моя птахо, золота моя осене,
так ніхто ще не міг золотіти мені.
Майже вічність минула, а я ще і досі,
мов листок на твоєму золотому вогні.

Анатолій Кичинський