СЕРЦЕ КИЇВА - ДИТИНЕЦЬ
Міста, як і люди, мають свою душу – храми, кровоносні артерії – вулиці й площі, і нарешті серце, яке має битись в одному ритмі з усім живим організмом міста. На жаль, організм Київа ще хворий. Його занадто довго мордували, проводили невдалі операції, експерименти над його душею, замість того щоб лікувати.
Історія стародавнього Київа і його пам’яток тісно пов’язана з Старокиївською горою, де й починалося місто. «Повість временних літ» переказує подію про народження Київа так: «Биша три братья — єдиному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому Хорив, і сестра їх Либідь. Седяше Кий на горі, де ж нині увоз Боричів, а Щек седяши на горі, де ж нині зоветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, від нього же прозвася Хоревиця. І створиша град во ім’я брата свого старійшого і нарекоша ім’я йому Київ».
Важливу ролю в заснуванні Київа відігравав Дніпро, який разом з численними притоками з’єднував місто з найвіддаленішими землями. Вигідне топографічне розміщення на межі Полісся й Лісостепу, а також київська височина вплинули на місце спорудження первинного «граду».
«Град Кия» був центром полянського князювання і розташований на межі ряду союзних племен, що обумовило його швидкий розвиток і перетворення в міжплеменний центр, навколо якого почалося поступове об’єднання східнослов’янських племен.
Сам князь Кий був видатною особистістю – він будував нові укріплені поселення не тільки на теренах середньої Наддніпрянщини, а й на Дунаї, де ним було засноване місто Київець. Міцні політичні і торговельні контакти були налагоджені з Візантією. Кий, за свідченням Нестора-літописця, відвідав Константинопіль, де йому були виявлені пошана і честь від імператора.
У такому бурхливому розвиткові подій розвивався і град Кия. Але де він містився і які були його розміри, ми дізнались лише завдяки археологічним розкопкам, проведеним на Старокиївській горі, де були виявлені залишки земляного валу і рову, що оточували первинний град V–VІ ст. н. е.
В результаті розкопок на території городища були знайдені також залишки житлових споруд, господарські ями, фрагменти кераміки, що відносяться до середини першого тисячоліття нашої ери.
Цікаві знахідки були також здобуті в результаті розкопок жител VІІ – VІІІ століть на Подніпров’ї і Побужчині.
Сучасні археологічні дослідження Старокиївської гори дають можливість уявно побачити розміри, структуру, характер забудови і укріплень найдавнішого Київського городища. Територія «граду» дорівнювала приблизно двом гектарам, а могутні фортифікаційні споруди, вміло пристосовані до рельєфу місцевости, утруднювали доступ до цілком добре захищеної фортеці.
Подальше зростання території первинного «граду» зафіксоване в літописному оповіданні 945 року, де згадується про великі боярські двори Гордятин, Никифоров, Воротиславль, Чудин та про кам’яний теремний палац.
Ще в середині ХІХ століття були виявлені залишки стін «кам’яного терема» – за 75 метрів на північний схід від Десятинної церкви. Наприкінці ХІХ століття київський археолог Вікентій Хвойка знову помітив залишки стародавніх фундаментів, а в 1907 – 1908 роках провів їх обстеження, в результаті яких виявив зовнішню стіну споруди довжиною 21 метр. До цієї стіни підходили ще три стіни, що йшли впоперек і поділяли внутрішній простір будівлі.
У приміщенні були знайдені архітектурні деталі споруди, виготовлені з мармуру і червоного шиферу, а також шматки смальти і цем’янки з фрагментами фрескового розпису. На думку багатьох археологів, ці залишки можна ототожнити з кам’яним теремом княгині Ольги, що розмістився поза «градом».
Залишки ще однієї кам’яної споруди були віднайдені в 1970 – 1972 роках на захід від Десятинної церкви. Цікаво, що стіни цієї споруди завтовшки в півтора метра були складені з велетенських валунів, тонкої плінфи і керамічної черепиці на глиняному розчині. Характер кладки стін свідчить про те, що відкрита споруда була попередницею за часом побудови Десятинної церкви.
Згідно з пляном розкопок В. Хвойки, в межах стародавнього городища в семи місцях його вказано на залишки кам’яних фундаментів чи завалів давнього будівельного сміття, що складалося з каміння і плінфи. Цілком можливо, що ці споруди були відремонтовані і відбудовані та існували в ХІ – ХІІІ століттях.
Усі відкриті залишки фундаментів кам’яних споруд розташовані немов би півколом відносно до рову і валу. Aрхеологічними розкопками в цьому місці не виявлено жодних слідів будівель, що датуються раніше кінця Х століття. Таким чином, можливо, як уважає Стефанія Кілієвич, тут була міська площа, забудова якої почалася тільки наприкінці десятого століття в зв’язку з розширенням території міста при князі Володимирі.
Відкриття фундаментів кам’яного палацу на території княжого двору в «граді», залишки інших кам’яних споруд, міська площа – все це говорить про те, що в ІХ – Х століттях «град» перетворився на Дитинець — резиденцію київських князів.
Наприкінці Х ст. Київ став столицею велетенської держави. Тому в часи князювання Володимира Святославича були розгорнені величезні будівельні роботи. Побудовані храми, палаци, нові могутні оборонні споруди. Головним в’їздом в новий Дитинець стають так звані Софійські ворота. Залишки цих воріт були обстежені в 1913 році, під час плянування Володимирської вулиці. Відкрита їх частина являла собою фундаменти двох стін довжиною 10 метрів і шириною 2,3 метра. Вони були складені з бутового каменю на глиняному розчині, поверх каміння йшла кладка з плінфи. Перед Софійськими воротами проходив фортечний рів, через який був перекинутий міст, що двічі згадується в літописі.
Вся територія Дитинця була оточена валом. Фрагмент його в південно-східній частині Дитинця біля краю урвища, що майже прямою стіною різко понижується в бік Подолу, досліджував І. Самойловський. Цей вал підходив до яру, що відділяв територію Дитинця від території Михайлівського манастиря.
Таким чином Київський Дитинець кінця Х – початку ХІ століть вже займав площу близько 10 гектарів.
У 989 році князь Володимир почав будівництво першого (відомого нам) кам’яного храму в Київі – Десятинної церкви. Церква була присвячена Богородиці, а другу назву – Десятинна отримала від того, що на утримання храму князь Володимир дав десяту частину прибутків зі своїх земель. 996 року будівництво церкви було завершене. На честь цієї події князь влаштував велике свято. Через 43 роки відбулося друге освячення церкви, ймовірно, пов’язане з її перебудовою.
Після зруйнування Десятинної церкви в 1240 році ордами Батия, вона довгий час стояла в руїні і тільки в 1635 році Петро Могила розчистив її руїни і спорудив у південнозахідному куті стародавньої церкви нову, використавши при цьому частину стін, що вціліли.
Перші археологічні дослідження залишків Десятинної церкви були проведені 1824 року, а в 1842 – архітектором В. Стасовим побудована нова Десятинна церква, що своєю архітектурою зовсім не відповідала первинному взірцеві. В совєтську добу ця третя за рахунком від часу побудови церква на старих фундаментах була розібрана.
У 1938-39 роках Київська археологічна експедиція, досліджуючи цілу площу забудови колишньої церкви, виявила багато цінних деталей, що дають змогу з більшою достовірністю реконструювати первинну Десятинну церкву. Зокрема, численні знахідки поливних плиток для викладки підлоги, мармурові капітелі, шиферні плитки, мозаїки, залишки фрагментів фрескових розписів є свідками надзвичайно багатого інтер’єру і екстер’єру храму. Неподалік храму виявлено фундаменти кількох світських споруд, ймовірно палаців, схематично зображених на мініятюрах Радзивіллівського літопису.
На північний схід від Десятинної церкви була центральна площа Дитинця. Нам відома навіть її назва – «Бабин торжок». В ті далекі часи «бабами» називали скульптури. Згадаймо скіфські та половецькі «баби» – скульптури, що колись давно стояли в українських степах на курганах.
Під 988 роком в літописі записано, що Володимир Святославич, повертаючись із корсунського походу, тобто з Херсонесу, вивіз звідти статуї і коні «медянії» і встановив перед «отнім» — тобто батьківським палацом князя Володимира.
Крім князівських палаців і церков, на території Київського Дитинця були боярські садиби й майстерні ремісників.
Ще Вікентій Хвойка, досліджуючи житла на території сучасного Історичного музею, відзначав, що житлові споруди Київа були переважно з дерева, причому частина стін цих споруд знаходилась у викопаному в глині чотирикутному заглибленні. Решта стін підвищувалась над поверхнею землі. Частина жител мала й кілька поверхів.
Дослідження українських археологів останньої третини ХХ століття в Київі довели, що житла масової забудови були переважно наземними і конструктивно являли собою два типи — зрубні та каркасно-стовпові. Крім того, стіни жител були обмазані глиною і розписані. Так, Петром Толочком було розкопане житло Х ст. в садибі ч. 10 по вул. Володимирській, де в завалі глинобитної печі знайдені невеликі фрагменти фрескового розпису білого, темно-сірого, коричневого, зеленого і жовтого кольорів на глиняній підоснові завтовшки від 1 до 6 см.
Розкопки свідчать, що після закінчення будівництва каркасних будинків їх покривали із зовнішньої і внутрішньої сторін тонким шаром жовтої глини, а також, мабуть, білили. До того ж на схилах Старокиївської гори віднайдено білені шматки штукатурки.
З цього приводу згадуються багаторічні й наполегливі твердження визначного українського мистецтвознавця й архітектора Григорія Логвина, що й оборонні споруди тинькувалися й білились.
За часів князя Ярослава Мудрого місто значно розширилося, але резиденція київських князів традиційно знаходилась в межах «міста Володимира», тобто в Дитинці. Згідно з літописними повідомленнями, ми можемо з достатньою достовірністю уявити розміри і планування Київського Дитинця ХІ – ХІІІ століть. В порівнянні з територією княжого двору часів Ольги і Володимира наприкінці ХІІ ст. княжий двір займав усю північно-східну частину Дитинця (район сучасної вулиці Десятинної). На Великому княжому дворі містилась Василівська церква, що була знищена в 30-і роки ХХ століття.
Літопис від 1150 року повідомляє, що князь Ізяслав Мстиславич, прибувши в Київ, «в’єха на двор на Ярославль всім своїм полком і кияне з ним приде множество». За підрахунками В. Богусевича, загальна площа княжого двору дорівнювала чотирьом гектарам.
Цікавою спорудою, віднайденою археологами в Київському Дитинці, є ротонда, що має в зовнішньому діяметрі 20 метрів, а у внутрішньому – 17. Із зовнішнього і внутрішнього боків ротонда має по 16 пілястр. Будівельні матеріяли та спосіб кладки дають можливість датувати її ХІІ-ХІІІ століттями. Думка дослідників П. Толочка та Я. Боровського, що це залишки цивільної будівлі, можливо, княжої палати для офіційних прийомів, не зовсім аргументована. Таку конструкцію можна віднести й до оборонних споруд.
На княжих подвір’ях та в багатих боярських садибах, окрім парадних приміщень та житлових хоромів, розташовувались також житла для челяді, господарські приміщення, майстерні, льохи, медуші, скотниці, лазні. Окрім всього, в Дитинці були церкви і манастирі.
1085 року князь Всеволод Ярославич побудував Aндріївський (Янчин) манастир. Янчин він називався від імені його дочки Янки, котра дівчиною постриглася в цей манастир. Янка була також сестрою Володимира Мономаха і однією з найосвіченіших жінок того часу, організувала першу в Київській Русі жіночу школу, де вчила своїх учениць грамоті, рукоділлю, співам.
У 1129 році князь Мстислав Володимирович заснував Федорівський манастир. 1147 року цей манастир згадується в літописі у зв’язку з убивством князя Ігоря.
1955 року, по вул. Володимирській ч. 7-9, на території колишнього Федорівського манастиря, археологи відкрили цілий житловий район, що складався з десяти жител, господарських приміщень, кількох горнил виробничого призначення.
Біля 1215 року галицький князь Мстислав Романович побудував у Київі Хрестовоздвиженську церкву, яку дослідники розміщують в районі сучасної Aндріївської церкви.
Територія Дитинця ХІ-ХІІІ століть була щільно забудована, окрім княжих і манастирських споруд, також і спорудами інших прошарків населення. Згідно з розрахунками вчених, на території Київського Дитинця було приблизно 350 житлово-господарських комплексів, тобто тут могло мешкати близько двох тисяч осіб.
З покоління в покоління кияни прикрашали новими спорудами Дитинець, як і все місто. Aле поступовий розвиток столиці Київської Руси перепинили пізньої осени 1240 року полчища хана Батия. У цей час обороною міста керував тисяцький галицького князя Данила Дмитро. На жаль, сили були нерівними. Коли монголо-татарам не вдалося прорватися через Золоті Ворота, вони спробували це зробити через Лядські, дочекавшись, коли замерзне «Козине болото» (сучасний Майдан Незалежности). Пороками вони зруйнували Лядські Ворота і вдерлися в «місто Ярослава», потім підтягли пороки на гору і, зруйнувавши Софіївські ворота, вдерлись в Дитинець. Останні захисники Києва сховались в Десятинній церкві. Дослідники вважають, що стіни храму впали від ударів тих самих каменеметальних «пороків».
Відкриті археологами руїни Десятинної церкви та інших споруд, спалені численні житла, братські могили свідчать про масовий розгром міста. Київські інтелектуали давно мріяли про відродження пам’яток стародавнього Київа. Сьогодні накопичено досить багато матеріялів, які дають змогу з великою достовірністю відродити головні споруди Дитинця.
Без сумніву в різних районах давньої Руси планування укріплень мало свої особливості. Погляньмо на гравюру А. Вестерфельда «Зустріч киянами війська біля Золотих воріт». Зверніть увагу, що поруч воріт на повну висоту збереглись вали Міста Ярослава. Кияни стоять на валах і урочисто підходить військо.
Якщо уважно придивитись до цього малюнка, то ми помітимо, що зустрічаючі стоять не просто на валах, а на залишку кам’яної стіни, яка тягнеться по верхівці валу. Відомо, що в зв’язку з вимогою хана Золотої Орди Данило Галицький був змушений зруйнувати фортеці, насамперед кам’яні. Але чи повністю, до останнього каміння розібрали київські мури? Як бачимо на малюнку А. Вестерфельда, залишився фрагмент стіни з одним похилим боком. Тобто стіна була розрахована так, щоб від цього похилого фрагменту мурів відскакувало каміння. Якщо подивитись на досвід будівництва норманів, як у Франції, так і в Англії, помітимо, що досі існують замки збудовані на насипних курганах і валах. Так, мабуть, було і в Київі. А якщо «Місто Ярослава» було захищене мурованими стінами, то й Дитинець мав муровані стіни, збудовані на валах.
Звичайно, і в пізніших часах територія Київського Дитинця не стояла порожньою, а забудовувалась більш чи менш цінними спорудами. При реконструкції території Дитинця більш цінні споруди бажано було б перемістити на якийсь новий «майданчик», де не збереглась історична забудова (наприклад, уздовж Подільської лінії міста вище Нижнього Валу). Тоді б історичні будинки і пов’язані з ними події мали своє продовження.
Сьогодні ми маємо інтелектуальні і виробничі можливості для фрагментарного відтворення Київського Дитинця. Будемо мріяти, щоб це відтворення було вдалим і проведена операція дала можливість нормально битись серцю Києва.
Автор - Олександер Толпигін,
власний кореспондент газети «Наша віра» у Нью-Йорку
“Наша віра”, числа 11 і 12, 2017 р.
* Збережено орфографію ориґінала.
