"Двері прочиниш: пустеля рудавого муру..." Юрій Ковалів

 

Юрій Ковалів

***

Двері прочиниш: пустеля рудавого муру.

Вгору поглянеш: клоччя нависло рябе.

Вітер казенний насвистує пісню понуру,

Пронизує мур і коло муру – тебе.

Скулитись хочеться, зменшитись в цятку комахи,

Шпарку знайти, щоб ніколи тебе не знайшла

Чорна дзьобата рука, поступово зникати

В крихту малого, досі живого тепла:

Ти недосяжний тоді. В тобі проростає поволі

Зерно, що камені рве гарячим небесним стеблом,

Приборкує темні вітри, впокорює хмари сваволі:

В ньому прокинувся Бог,

як вибір між злом і між злом.

ДВОМА ОЧИМА

З асфальту – знов на бездоріжжя.

І знову – хвища навкруги.

Дедалі важче і складніше,

Дедалі – більшають борги.

Як довго ми бенкетували!

Як довго тішили себе!

Дивилось небо і мовчало,

Завжди холодне й голубе.

Ми не навчились жити досі

За тьму змордованих віків,

Хоч нам багато довелося

На світі збити каблуків.

Як часто хтивою фольгою

Пливли потьомкінські хатки,

Як символ щастя й супокою

Крізь поґвалтовані віки.

Ми підміняли світ божками.

В тумані дикої снаги

Усіх, які були не з нами,

Ми корчували до ноги.

Шкода, не всіх покорчували,

Десь наша сила підвела,

Тому що чорні Кос-Арали

Не вкрали гордого чола.

Ми навчимо, як нас любити.

Ніхто перечити б не смів

Від дикуна до єзуїта,

Від гільйотин до Соловків.

Славетний шлях!.. В єлейнім чарі

Чимало визріло вовків,

Що випускали яничарів

На рідну землю і батьків.

То – мудро. То – в ім’я любові

Гула сталева заметіль:

Не може істина без крові,

Історія – без божевіль.

Вона не відає терпіння.

Нема Тиберія, проте

Калігула з його насіння

На людські голови росте.

Він серед нас. Та що казати...

Сталевий прохрипить наказ –

І ми, вхопивши автомата,

Підіймемо його на брата.

Бо єретичний брат у нас.

Чи в золоті, чи в позолоті

Усі ми світові – чужі.

Лаштунки зірвано і годі

Балансувати на ножі,

Коли спадають міражі

І твань лишається на споді.

* * *

Каштани щезли з Хрещатика... Тепер хоч ридай, хоч смійся Поміж скелетів камінних, що Києвом називалися. В пополотніле небо впивається синій місяць, І біле отруйне світло стікає в утробу звалищ. Дніпра не питай. Немає. Витік, мов кров, з артерії. Нині він схожий на Стікса в розщепленому античасі. Тусується вурдалаччя, ламаючи стіни і двері, І ціпеніє Лавра у сатанинській рясі.

* * * Сьогодні опоночі місяць місить глизяве тісто. Вони обростають шерстю, кігті відточені в них. Задки сідають і виють по-вовчи на ціле місто, І місто від жаху чмаріє, забите у чорний сніг. Тіні шугають чорніші. Плями криваві на площах. Не дай Бог, сюди заб’ється напівпритомне авто, На розпал їдкого бенкету – така вовкулача проща, І хто вже на неї потрапить, не вийде із неї ніхто. Півні не проспівають – ні перші, ні другі, ні треті, Бо жодного не лишилось. Та й ніким їх замінить. Ранок таки настане. Про це напишуть в газеті. Тільки забудуть сказати, що сонце загасло вмить...

* * * Москаль повіяв... Спопеліли Садки вишневі. Наче крук,

На чорнім камені могили Регоче клятий Басаврюк. Той регіт душу наскрізь виїв, Коли (не літо, не зима) У Києві шукаєш Київ, А в Києві його нема.

* * * Речення вулиць порожніх завершив ліхтар знаком питання. Куди ми йдемо? Хто нас чекає поміж оглухлих вогненних крижин? Прірва очей. Брила ночей, що навік перекрила світання. Залишки Бога останні. Чи, може, – наші з тобою, де тіні бредуть навздогін. Звідки ми в рідному краї – свідки явора, зрубаного на дрова? Кишло примарних рибин: бетонована кров з них тече. З попелу бризки потятих листів затисли блискавку слова, Здатного осліпити, щоб зняти полуду. Тому вони не прочитані ще.

* * * Став на роздоріжжі: Де я в сірій млі? Зорі наче свіжі, Та уже гнилі... Нікого спитати. Може, у сновид – Їхнє плем’я кляте Затопило світ... Стогнуть вовкулаки... Поруділий сніг… Лиховісні знаки – Не втечеш від них.

* * * Так само зникнеш ти, як виник. Спивай свій келих і т. п. Допоки пісковий годинник До решти висипле тебе. Чого ти прагнеш? Перероджень? Повернень до глухих дверей, Де, приголомшливе й порожнє, Тебе чекає pantarei.

* * * За рогом кожного дому – знову такий же дім. Нанизуються обличчя вздовж вулиць на шворці сірій. Тут навіть немає вітру. Та, мабуть, справа не в тім: Сьогодні ладнаються гуси летіти в забутий вирій. Їх проводжає в дорогу самотня старезна верба. Їх вона знову зустріне, як споконвіку зустрічала. А втім, за тими гусьми тінь мерехтить голуба, Неначе електророзряди, чи, може... останній прочанин.

* * * і тебе відпустив Господь як відпускають гріхи як випускають в’язнів на волю як спускають пса з ланцюга тепер ти Адаме голий як бубон котись під три вітри на всі чотири сторони тішся Адаме тепер ти ніхто

* * * Тільки зойкне година третя: Чую, як в глибині в мені Дуже тяжко бредуть дерева І зітхають у напівсні. Вони зникнуть й печальну правду Заберуть в небуття чуже… Я прокинусь о шостій ранку… Краще б не прокидався вже!

* * * Розпались гнізда на твоїм плечі – Воно давно іржею запеклося. Наш день, як ніч. Згадай, як уночі Обабіч вікон зойкнуло волосся. Вчитайся у потоки кам’яні, В рубці розпуки і в рубці надії, Допоки на останньому вікні Останнє око не закам’яніє.

* * * Я не перечу: іди туди, де виють жирні коти, А хто з них кращий чи ні – то не судити мені. В суцільний роздерирот зліпилися їхні роти, І кожен прагне когось ковтнути у цій метушні. Перформансів дерибан: на клан налітає клан, Реклами в очах вищать – то симулякрів печать. Прощай, я сам собі пан, дарма що подертий жупан. Я знову самотній, як Бог, тому не питай про печаль.

* * * Двері прочиниш: пустеля рудавого муру. Вгору поглянеш: клоччя нависло рябе. Вітер казенний насвистує пісню понуру, Пронизує мур і коло муру – тебе. Скулитись хочеться, зменшитись в цятку комахи, Шпарку знайти, щоб ніколи тебе не знайшла Чорна дзьобата рука, поступово зникати

В крихту малого, досі живого тепла: Ти недосяжний тоді. В тобі проростає поволі Зерно, що камені рве гарячим небесним стеблом, Приборкує темні вітри, впокорює хмари сваволі: В ньому прокинувся Бог, як вибір між злом і між злом. * * * Що вдієш, як пора осіння, Коли не гріє, не пече. Лише стіна кукурудзиння Нагадує про літо ще. Її, здається, не перейдеш… Ну, крок, ну, два – і вже нема, З пленером вицвілим впереміж Тебе заповнює мана. І не питай: навіщо? звідки? Розвіється, як дим, твій слід, Лишивши місце для примітки, Так – декілька порожніх слів.

* * * Нарешті дорога добігла мети Скільки зусиль і ось перед нами Трава без трави вода без води Земля без землі нулі між нулями Які ельдорадо навкруг муляжі Себе проковтнули клоновані шлунки Смітник смітників ні живої душі Ні Бога ні юдиних поцілунків Над попелищем дітей і рибин Зависла полуда масна і «пречиста» …який режисер дадаїст сучий син Зліпив цей пейзаж з мертвого тіста

З НАПІВЗАБУТОГО ЗОШИТА (1976–1980)

* * * Твердо строфа ступає, наче римська когорта. Дзвінко виблискують рими – короткі і точні мечі. Постать кожного слова, цілеспрямована й горда. Битва... вона неминуча. Опівдні вона чи вночі. Хай там яка небезпека – тут не показують спини. Пристрасть клекоче в грудях – прорветься вона за мить Грізним обвальним потоком, що пробиває стіни. Сили такої немає, щоб її зупинить.

* * * Чорна кава, ніч лукава – То як присок, то як лід. Телефон скрутивсь на лаві І сіріє, наче кіт.

Він шукав нас за світами (Скільки різних роздоріж!). Тінь від ліктя поміж нами Пролягла, неначе ніж.

Ми тепер в однім полоні. Всі замки злетіли пріч. Місяць випав із долоні. Розлилася кава. Ніч.

* * * Надпито келих кришталевий. Зірки заграли у вині. Рішучі кроки королеви Збудили сходи кам’яні.

І стрепенувся давній замок, В тонкім передчутті завмер: Чи він тепер під небесами... Чи небо на землі тепер...

Немає значення. Навколо Світи з’єднались навіки. ...і келих падає додолу. ...і розсипаються зірки.

* * * Така вже байка – мов не байка: Давно світліє (день при дні) Малого сонечка кульбабка В напіврозплющенім вікні.

Занурена в тонкі серпанки Душа з надіями всіма. Вже чути перші колисанки, Хоча колиски ще нема.

Що має бути – не минути. Вже час – немов напнутий лук. Ген, промінці, як парашути, Летять до губ, летять до рук,

Заповнюють твою світлицю – На стінах «зайчик» виграє. Вслухаєшся: тобі вже сниться Маленьке сонечко твоє.

* * * Поети виходять з дому, Поети з великим серцем, Яке вони прагнуть віддати Зорям, людям і квітам. Часто поетів стрічають Холодні байдужі двері. Часто поети додому Вертаються в чорних урнах. Поети з’являються рідко...

* * * Люди кидають серця, Наче якісь недопалки. Вітри, що зривають афіші, Граються тими серцями, Ніби торішнім листям, Скидаючи їх докупи І розкидаючи врозтіч, Аж доки двірник неквапно Їх позгрібає і спалить, Наче якийсь непотріб.

* * * Людину розіпнути на хресті, Умити потім руки і забути, Мовляв, такого не було в житті. То вигадка – Пилати або Юди.

Земля не збожеволіє тоді. Що сором їй, коли одвіку всюди Панує глум на кожному суді. А судді хто? – звичайні собі люди...

Напоять землю сльози – не дощі. Прокряче вкотре зголоднілий ворон. Забрязкотять поквапливі мечі. Сусіда знає, де таїться ворог... Незрушний Рим: тут варяться борщі І ллється кров... який у біса сором?

* * * Хто повірив би, що серед дня, Підійнявши куряву руду, Налетіло чорне вороння – Чорні яблука в зеленому саду.

Чорні яблука загупали в душі, Щоб вона не ожила колись. Автоматченки-безбатченки чужі Кров’ю, як хотіли, упились.

Юрій КОВАЛІВ – учений-літературознавець, педагог, поет, член Національної спілки письменників України.

Народився 13 квітня 1949 року в Білій Церкві Київської області в робітничій родині. Там здобув шкільну освіту, певний час працював на заводі «Радіокераміка» токарем. Упродовж 1967–1971 років навчався на філологічному факультеті Київського педагогічного інституту імені Максима Горького (нині – Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова). Після закінчення вишу вчителював – викладав українську мову й літературу в сільських школах Білоцерківського району (Острійки, Мала Вільшанка), робив дописи до газети «Зірка» (1981). Закінчив аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР (1981–1984, наукова школа Леоніда Новиченка), півтора десятиліття пропрацював у цій академічній установі, про - йшовши шлях від молодшого до провідного наукового співробітника, захистив кандидатську (1985) і докторську (1995) дисертації. Викладав у Переяславському відділенні Київського педагогічного інституту імені Максима Горького, Всеукраїнському інституті підвищення кваліфікації педагогічних працівників, Інституті підвищення кваліфікації вчителів імені Бориса Грінченка, Київському державному лінгвістичному університеті, Міжнародному інституті лінгвістики і права. Від 1998 року – професор кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Автор близько 300 публікацій (критичних статей, рецензій, оглядів тощо), монографій «Романтична стильова течія в українській радянській літературі 20–30-х років (Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Влизько, Леонід Первомайський)» (1988), «Літературна дискусія 1925–1928 років» (1991), «Рух естетичної свідомості в українській поезії першої половини XX століття» (1996), «Українська поезія першої половини XX століття» (2000), «Празька школа: на крутосхилах від “філософії серця” до “філософії чину”» (2003), «Письменство “розстріляного відродження”: від літературних угруповань до Літературної дискусії» (2004), «Художня хроніка великої трагедії (Українська література періоду Другої світової війни)» (2004), «Літературна герменевтика» (2008), «Жанрово-стильові модифікації в українській літературі» (2012). Упорядкував і прокоментував 11-й том 12-томного зібрання творів П. Тичини (1988), видання (з передмовами Ю. Коваліва) «Поезії» Д. Фальківського (1988), «Вибране» Юрія Клена (1991), «Атом серця: Українська поезія першої половини XX століття» (1992, 1993), «Антологія української поезії другої половини XX сторіччя» (2001). Виступив упорядником і співредактором «Літературознавчого словника-довідника» (близько 75% статей; 1997, 2006), посібника «Абетка дисертанта: Методологічні принципи написання дисертації» (2009), наукового двотомника «Літературознавча енциклопедія» (2007) тощо, співавтором колективної монографії «20-і роки: дискусії, полеміки» (1991), «Історії української літератури XX століття» (1993–1995, відзначеної Шевченківською премією 1996 р.; друге видання – 1998), підручника й хрестоматії «Українська література» для 11-го класу (1998, 2001) та ін. Наразі подвижницьки працює над авторською 10-томною версією «Історії української літератури кінця ХIХ – поч. ХХI ст.», шість томів якої вже побачили світ. Як поет заявив про себе 1963 року, публікуючись у періодиці. Автор збірок віршів «Трилисник» (1971), «Очима любові» (1980), «Чорний вершник» (2003), «Бермудський санскрит» (2009).

Один із засновників Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1996), премій «Благовіст» (2005), імені Тараса Шевченка Київського національного університету (2009), імені Ірини Калинець (2016); відмінник освіти України (1996), заслужений працівник освіти України (2008); має Подяку Президента України (2009), Почесну відзнаку НСПУ (2014), пам’ятний знак «Переможець конкурсу “Читач року”» (2018) та ін.

«Якою мовою, поети, себе виплакуєм у світ...» Володимир Затуливітер

 

Пом'янімо...

Володимир Затуливітер

***

Зима. І ніч. Вантажні поїзди

поглиблюють своїм гримінням тишу.

Пожди, дрімотнице моя, пожди,

коли нам совість совістю запишуть.

Таких нескоро, може, буде слів.

Таке письмо віднайде світ нескоро.

Ти краще глянь, як чисто іней сів

на білі - в чорнім небі - осокори.

Тонкі-тонкі, аж наче не ростуть,

аж не дерева наче, врослі в тишу!

Всі в райських пірцятках, що заметуть

за нами душі, мов навік запишуть...

Володимир ЗАТУЛИВІТЕР

«Якою мовою, поети, себе виплакуєм у світ...»*

КОЛЕСО ШУМЕРА*

Хто такий геній, якщо в літературі все сказано відначально – Біблією! … Геній у літературі (й у мистецтві загалом) – спритний школярик (а не Франків Гриць зі своєю абабою-галамагою).., який пише елементарний переказ на уроці мови. Уважніше, ніж інші, вислуховує пропонований текст, спритніше й химородніше, ніж (див. дужки вище) перебрехує почуте (і, звісно, пізнане й засвоєне) до невпізнання. Перебрехує – самі розумієте – текст, але ніяк не те, про що в ньому йдеться.

Убившись, як мовиться, в колодочки, такий лукавий школяр стає мільйонноликим Ігорем Кіо. Ім’я їм – легіон! Їхній першотекст – Біблія!то такий геній, якщо в літературі все сказано відначально – Біблією! … Геній у літературі (й у мистецтві загалом) – спритний школярик (а не Франків Гриць зі своєю абабою-галамагою).., який пише елементарний переказ на уроці мови. Уважніше, ніж інші, вислуховує пропонований текст, спритніше й химородніше, ніж (див. дужки вище) перебрехує почуте (і, звісно, пізнане й засвоєне) до невпізнання. Перебрехує – самі розумієте – текст, але ніяк не те, про що в ньому йдеться.

Але, якщо копати глибше й глибше, то й Біблія – не першотекст, переказ. Яких лише першовитоків її на нинішній день познаходжувано! Месопотамія, Ассірія, Єгипет, антика… Аж Боже мій, ще раніше був, виявляється, Шумер!

Це – як балабоки про те, де й коли (і ким!) було винайдено колесо, рало і стріла.

Отож, перш, ніж кричати ура, згадуйте шумерський Ур.

Тризуб – це, власне, наша ще дохристиянська свята трійця. Яка безодня, не осягнута і не осмислена істориками. Чому, власне, Володимир першим із князів возводить Тризуб у – посутньо – державний і державницький символ і раптом ані сіло, ані впало охрещує Русь? Історики, може, не докопалися до першокореня Тризуба? Не там копали? Не туди дивилися? Харизматична ж бо символіка християнства цілком інакша.

Шкода мови! Які там у нас історики? Дячок від науки Костомаров? Великий (sіс!) Грушевський – і той лише іоан предтеча ймовірного, на жаль, історика України.

Дрібніє наше – рardon – краснописіє, так невмолимо дрібніє, неспинимо. Незупинно! Прийнявши як аксіому, що мистецтво – дурман (то вже інша річ: світлий він чи чорний), примітивненько заметафоризуємо. Колись мак цвів на весь город. Не суціль. А звісно, поміж картоплею.

СКОМОРОЩИНА

Укри (за Остапом нашим, бідолашним Вишнею) – нація лицедійська. Згадайте бодай – та що там весілля! Хрестини, пострижини, іменини еtс, еtс. Ми навіть на похороні, на поминках лицедіємо. Куди тим ланцям-скоморохам, а придворним блазням і поготів.

Ото ж бо: із Григором Тютюнником ми втратили геніального лицедія. Трагіка. Другого Бучму. Зась! Б’ю себе по пальцях, перстах писенних. Це во царії була така заведенція? Пєрвому – вторая! Не другого, ні. Ще одного, одного зі мнозі. Він удесяте, всоте, може, грав, програвав і перегравав віртуальне (як нині замоднилося) своєї душі. Для тих, кому не пощасливилося чути його скоморощини чи так звані авторські читання, його проза, проза бездоганна, втрачає третину (якщо й не всю половину) свого неповторного чару. Я кілька разів слухав його «виконання» і зі сцени, і просто так, серед своїх, принагідно, за чаркою трьох найтрагічніших «зозуль із поклоном» у нашому історичному бутті, про яке й справді без брому згадувати не можна.

Якось навіть зазухвалився, нечема, простежити Григорове читання «трьох зозуль» за друкованим текстом. Із-підтишка. Сховав на колінах, під столом. Він «ніже тії титли» не пропустив. Так, може, народ наш їв хліб у незчислимих голодівках: аби ні крихтини не зронити. (А тоді бо й справді царював у нас духовний голодомор і Григір як ніхто відчував це.)

Це був трагік уголос.

Як, навпаки, Стефаник – трагік у мовчанні. Недарма ж бо щоранку із його кімнати вигортали лантух зіжмаканого паперу, а на письмовому столі молоденьке сонце крізь лінзу шибки не могло прочитати ані рядочка. Отаке – оно страшенне, смертницьке nulla dies sine lineа! Дев’яносто відсотків (прости Боже!) Стефаникових апостольських днів згоріли, спопелились – sine lineа. Канули в Океан-Лету, як черев’я айсберга.

Цим, може, Стефаник виграв, але в тексті. А Григір – у підтексті. Підтексті читимому.

Але повернімося до наших, гм-м… трагіків. Бучма – великий трагік уголос. Але – із чужим текстом. Григір же – зі своїм. У кожного трагіка своя, даруйте, уникаю каламбуру: своя драма. Побоююся, що тут і сам Назаретець не розсудить.

ВІДКЛАДИ НА ЗАВТРА

Тема, так би мовити, для завтрашніх роздумів. От про що. Як, де, звідки, чому вибубнявіло, вистеблилося і злютувалося кривавим вузлом з Тарасової душі оте троїсте: богоборство – іноді аж варнацьке, брутальне й босяцьке, – богорозуміння (ні, не сліпацьке, жебрацьке колінопоклоніння) і щемливе, тужливе, пронизливе, як ні в кого із наших ліриків і ліринь, прагнення – ні, не так, потаємне і від самого себе ховане жадання богорівности?..

Учора, такого собі вересневого дня, ще не дзвінкоблакитного, як у небораки Сосюри, але нівроку, на буденний, сірий, зачовганий і запльований сирецький хідник упав мені під ноги у цьому не вельми веселому році каштан. Зелена їжакувата бомбочка весело вибухнула, а мене обпекло:

… ми восени такі похожі

Хоч капельку на образ Божий.

Цілу ніч катувався, навіть свічку (не стиджуся признатися, бо ж не гріх) засвітив перед Миколаєм, давно – здається, десь у потойсвітті – привезену із нашої Слобожанщини моєю найріднішою (царство їй небесне) сестрою Марією. А воно ще болішало, пеклішало, душу, як мичку, на прядці пряло:

… похожі

Хоч капельку…

Шекспір би тричі вмер! Од щастя, якби написав таке. Од заздрости, якби прочитав і вчитався в оце «хоч капельку…» І втретє… Втретє (прости, Господе, азм грішного) – від того, що ось такі, не його рядки цитують, помираючи задля майбутнього ілюзорного воскресіння, навіть миршавенькі київські каштанчики. Як оцей, що лежить зараз перед очима на столі.

Хоч капельку на образ Божий…

Овва – марнота марнот!.. Шекспір щасливий туманним, альбіонським і «глобусним» щастям – і нівроку йому. Я відганяв мару і втому від нічниці добрячою кавою. Ба: каймак у філіжанці осів і кава за кольором стала похожа на миршавенький каштанчик. Із філіжанки скотилась на серветку такого ж кольору краплина.

Ні, тільки не сьогодні – наказав я собі. Будь розсудливим і шануй мудрих із прадавніх інкунабул: «Ad meliora tempora!», відклади до завтра-позавтрашньої шухлядки. В котру вже й дрібненького папірчика не втиснеш…

Володимир Затуливітер

***

Якою мовою, поети,

себе виплакуєм у світ…

Такою нам би помирати –

найзолотіший заповіт.

Дарма, що вдруге нам не статись,

не буде третьої весни.

Такою мовою писати –

мов підзирати Божі сни.

Такою мовою за Богом

піщаний засипити слід…

Убого живемо, убого –

в окрайці ніздрюватих слів,

які для Бога мовби крали,

а перепродали собі,

і переслинили, мов рани,

підпільний свій, таємний біль.

Тубільний біль, в якому слову

не посміхнеться соловей,

лиш переплаче – що нікому, –

й собі самому – не живе…

Юрій Ковалів

...Жодна собака з НСПУ не гавкнула, аби спогадати великого поета-ескапіста, який, уникаючи номенклатурної метушні, був ближчим до суворої дійсності, ніж усі галасливі автори, разом узяті. Він, утікач від оманливих реалій, сковородянець за душевним складом, був небезпечною для влади постаттю, яка його знищила, бо він став на шляху реалізації її лиховісної ГАЕС, що досі нависає своїми небезпечними проектами над етногенетичною пам'яттю України в її основі. Тільки наївне створіння може повірити в смерть поета від чаду. Є версія, що трагедія сталася на Святий вечір 2003 р., лишилася неушкодженою Біблія... Спроба перекинути цей "вчинок" на племінника - то вже легенда, шита "білими нитками". Це вона, ця влада наступного року спалила Затуливітрову хату в Бучаку, аби не лишилося сліду, майстерно замітаючи свої злочинні сліди, бо, справді, доказів її вчинку не знайти. Покійний, світлої душі В. Бородін розповідав про цю трагедію та її причини, заклав науко-дослідницький центр, який, "дивним чином", зазнавав руйнувань. Але він уже розмовляє з Господом, і доказів навести не може...

2019

Володимир Затуливітер

ДИТЯЧЕ

Мама виносить із хати

Надщерблений горщик

З розведеним небом весняним

І ставить на теплу призьбу,

Де потиху лежать

Два віхтики з тонкої осоки

Та згадують торішні муки.

От зараз

Мати наточить медової глини

У кварту із давньої гільзи

І поруч поставить на призьбі,

Де два віхтики з осоки

Поважну балачку ведуть.

Каже один:

- Я намалюю сонце над світом.

Каже другий:

- Я намалюю небо і луки.

Мати мовчки й собі:

- Завтра — літо...

…Коли Володимира Затуливітра поховали на стрімкій дніпровській кручі - горі Козацький шпиль, високо над Славутою, де бур’яном поростає цвинтар села Бучака Канівського району на Черкащині, один із небагатьох учасників мовчазної тризни, Олександр Сопронюк закарбував*** спогади:

- Ховали на Йордана. Останній поетів прихисток так само ладнався непросто. Земля давалася важко. Промерзла, зашорена в лід. Неприступна моторошним холодом і далекою байдужістю. Клинували, пробивали ломом, входили сокирою. Так вона гора - Козацький шпиль, що на сільському цвинтарі, навіки забирала до себе видатного українського літератора.

***

І досі вважається (офіційно), що український поет, лауреат премії імені Павла Тичини помер за нез’ясованих трагічних обставин 15 січня 2003 р.

Утім, і досі обставини смерті дивують. Як свідок трагедії, Олександр Сопронюк пригадував враження:

- Вийняли, з уже вийнятим склом, віконну раму. Ми “зайшли”, побачене зсудомило: на земній долівці лежав чоловік. В очах у нього стояв жах. Скоцюрблене вивернуте тіло. Обвуглена нога. Поруч – окуляри. Покуйовджена подушка. Зсунута зібгана радюжка. Полотно…

Ну, гаразд, чадним газом могла необачно отруїтися творча людина..

Але ж у тій самій кімнаті поряд із хазяїном на земляній долівці учадів рудий пес Бін - улюбленець поета. Не спрацювали тваринний інстинкт самозбереження? Але ж скла на одній із шибок не було, і він мав можливість вистрибнути. Не захотів у біді залишати господаря? Чому тоді пес не спробував людину рятувати, а сумирно ліг поряд і здох? Коли стало не продихнути, улюблений кіт поета… собі дременув через димар.

Запитання, запитання, запитання.... Годинник із календарем на руці Володимира Затуливітра зупинився 9 січня 2003 р. об 11:20 (23:20). На столі християнина так і залишилася недочитаною Біблія.

По собі вічний парубок не залишив, ні батьків, ні вдови, ні сиріт, ні сестри, - нема кому вимагати від влади поновлення тишком похованого розслідування. По собі добровільний Сашура із Бурчака “Ненаписані пейзажі”; видані посмертно, вони болісно засвідчили, якою неповною залишилася сучасна українська поезія саме без цього вісімдесятника.

***

Земля, яка не вміє залишатися лагідною матір’ю для спаплюженого поета, рідного сина, свого співця, - не має права називатися Батьківщиною.

Ні, ніяка вона не Вітчизна. Бо самі добрі люди, не Україна, по смерті Володимира Затуливітра в хаті, де мешкав і поліг мистець, облаштували невдовзі музей. Постійно сюди надходили нові експонати, поволі збиралися відомості про життя самобутнього поета, розгорталися експозиції. Проте у ніч, з 20-го на 21 листопада 2004 р, на світанні Помаранчевої революції, хтось перетворив на попіл відроджену хату В.І.Затуливітра. На щастя, минулося без жертв - вдалося врятуватися доглядачці музею.

Нащо оселю поета спалили? Аби не муляла око?

Аби накласти лапу на бездоглядну землю на березі Канівського водосховища.

В мою сьогоднішню похмуру віру

Путь мотузяна, вузляна, крута –

Такою, може, Кармелюк з Сибіру,

У вовка перекинувшись, втікав

У зарум'янений від панночек Летичів,

В Поділля чорне, крем'яне, як сіль.

Права, Устиме, нам з тобою птичі.

Ми надбіжки живем. Не так, як всі.

Вітчизна наша в світі без прописки.

Нас мови рідної ніхто не вчив.

Зсередини оддзяпилися писки,

Легені стисло: вмри, а не мовчи!

Бо є в тобі потреба України,

Хай невесела, але є таки!..

Нащо втекли ми, Кармелюче, в нині?

З якого раю, Кармелюче, ми втекли?..

Блюзнірство у тому, що на унікальних горбах - гора Козацький шпиль, заселених ще від трипільських часів, уже четверть століття б Україні, не киваючи на північного сусіда, належало б створити унікальний історичний музей під відкритим небом, а не планувати… облаштувати водосховище. Місцина аж роїться археологічними пам’ятками ранньослов’янського періоду.

- Що пережив - лиш те і є Вітчизна, - написав Володимир Затуливітер.

Зокрема на північній околиці села Бучак, в урочищі Грибіней, розташована Рожена криниця із цілющою водою - пам’ятка IX століття! Те джерело місцеві мешканці називають “Ружена”. За давніми переказами, тутешня знана красуня, Рожена пригощала водою з джерела, подаючи яндолу (побутовий дерев’яний ківш) київським князям Святославу, Ігорю та Володимиру, котрі з дружинами рушили, аби битися з половцями. Із давніх-давен сюди, на південь Букринського півострова, до Роженої криниці везли звідусіль поранених, бо промиті рани до ранку гоїлися.

А ще, двома кілометрами нижче за течією Дніпра, і взагалі стоїть Бабина гора, яку дослідник слов’янської культури та історії Київської Русі, академік Борис Рибаков (1908-2001) зараховував до провідних святилищ на Середньому Подніпров’ї. Саме тут, на Бабиній горі містилося найбільше в регіоні слов’янське капище, напроти якого височіє сакральна гора Дідів шпиль.

***

Можна було б усе перекласти із здорової голови на дурну та й за традицією списати на… прикрий випадок або ж ганебну мo cкaльську просторікуватість. Але і на Сумщині, на рідному хуторі Веселому села Яблучне Великописарівського району невдовзі згоріла інша пам’ятка - батьківська хата поета.

Розумієте, чому прості українці сумно дорікають самим собі:

- Дурний батько - дурні й його діти.****

.

Стривай-но, скрипалю,

притримай хвилю

музики в душі

на межі смичка й струни.

Стривай-но, гончарю,

притримай на мить

свій шалений круг

на межі води і глини.

Стривай-но, різьб’ярю,

притримай на мить

п’ятипалу течію долоні

на межі деревини і леза.

Я теж на хвилю замислюсь

на межі душі і слова,

неминучій межі,

де щодня зустрічаєшся

сам із собою -

на межі буття і небуття.

____________________

* Ці Затуливітрові рядки пок. Михайло Слабошпицький поставив епіґрафом до свого нарису-спогаду про Володимира Затуливітра, що увійшов у його мемуарну книжку «З пам’яті дзеркала»

https://lesinadumka.blogspot.com/2025/01/blog-post_16.html

** Записки із зошита «Стікс ХХІ»

Публікація Любови Снісар. 23 січня 2018

https://litgazeta.com.ua/prose/zapysky-iz-zoshyta-stiks-hhi/

*** З есею Олександра Сопронюка "Трагічна даль. Володимир Затуливітер"

https://litgazeta.com.ua/articles/tragichna-dal-volodymyr-zatulyviter

**** Уривок з нарису Олександра Рудяченка https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2885870-volodimir-zatuliviter-tam-pid-snigom-svit.html

Речення вулиць порожніх завершив ліхтар...

Юрій Ковалів

* * *
Речення вулиць порожніх завершив ліхтар
знаком питання.
Куди ми йдемо? Хто нас чекає поміж
оглухлих вогненних крижин?
Прірва очей. Брила ночей, що навік
перекрила світання.
Залишки Бога останні. Чи, може, — наші з
тобою, де тіні бредуть навздогін.
Звідки ми в рідному краї — свідки явора,
зрубаного на дрова?
Кишло примарних рибин:
бетонована кров з них тече.
З попелу бризки потятих листів затисли
блискавку слова,
Здатного осліпити, щоб зняти полуду.
Тому вони не прочитані ще.

Сьогодні опоночі місяць місить глизяве тісто...

Юрій Ковалів

* * *
Сьогодні опоночі місяць місить глизяве тісто.
Вони обростають шерстю, кігті відточені в них.
Задки сідають і виють по-вовчи на ціле місто
І місто від жаху чмаріє, забите у чорний сніг.
Тіні шугають чорніші. Плями криваві
на площах.
Не дай Бог, сюди заб’ється
напівпритомне авто,
На розпал їдкого бенкету —
така вовкулача проща,
І хто вже на неї потрапить, не вийде із неї ніхто.
Півні не проспівають — ні перші,
ні другі, ні треті,
Бо жодного не лишилось.
Та й ніким їх замінить.
Ранок таки настане. Про це напишуть в газеті.
Тільки забудуть сказати,
що сонце загасло вмить…

Пророчий вірш?

"Той пес на місяць вив..." та інші вірші

Юрій Ковалів

* * *
Той пес на місяць вив… Не витиме ніколи.
Ні місяця, ні пса. Лише дорожній знак
В пустелі кропиви, мов привид випадковий.
Сльоза у кулаці. Розірваний кулак.

* * *
…а дощ уже не дощ, а так собі — пшоно,
Що сиплеться щодня й немає тому ради.
Зависло над дощем вікно — старе рядно
З потоками облич, та їх не розпізнати,
З корінням, що стекло поволі під асфальт,
Звідкіль уже назад ніхто не повертає.
І бадилина та, що згадував Паскаль,
Давно перегнила…
але то вже — деталі.

* * *
у велелюдному місті порожньо
як у пустелі
переполох
чутки зворохоблені липнуть до кожної оселі
— явиться Бог —
ніхто не знає на ослі чи на кадилаці
пополудні чи вночі
хоча відомо кожному центуріону
фарисею собаці
що і по чім
от звідки його зустрічати завтра коли не сьогодні
гармидер і крик
в порожньому велелюдному місті самотній
бреде чоловік
він не являвся ні звідки був завжди і знав чимало
що йому до химер
дивиться крізь долоні скільки його розпинали
бодай би хоч раз упізнали
тоді чи тепер

* * *
Mocкaль повіяв… Спопеліли
Садки вишневі. Наче крук,
На чорнім камені могили
Регоче клятий Басаврюк.
Той регіт душу наскрізь виїв,
Коли (не літо, не зима)
У Києві шукаєш Київ,
А в Києві його нема.

* * *
Ти кажеш: рута-м’ята…
Насправді — кропива.
Сіріє древня хата,
Неначе удова.
За обрисами хати
Лише Великий Льох.
Прийшов сюди вмирати
Всіма забутий Бог.

* * *
І ось тебе призначили мішенню.
Довкруж треновані й меткі стрільці.
Та, стежачи за непорушним птахом,
Дивуєшся: чому нестерпно довга
І нескінченна ця, остання мить.

* * *
Залишиться рама,
Лише без портрета —
Знебарвлена пляма
Анахорета.
Він душу мав горду
І всього доволі…
Утік від комфорту,
Але не від долі,
Але не від себе.
Забутий світами,
Він небо безнебе
Прокляв молитвами.