Порфирій Силенко — підполковник Армії УНР (полковник на еміґрації), ваффен-гауптштурмфюрер частин постачання Дивізії "Галичина". Нагороджений Залізним хрестом II класу за бої під Бродами, а також орденом «За військові заслуги» II класу. Особистий секретар Гетьманича Данила Скоропадського.
* 10 лютого 1893, Черкаси — † 20 липня 1977, Торонто
Ось що написав про Порфірія Силенка, ще за його життя, Богдан Підгайний, член ОУН, поручник Дивізії "Галичина":
Полковник Силенко народився в Черкасах на Київщині в лютому 1893 року. Батько Андрій, канівський козак, а мати Анна, з дому Кіяшко, кубанська козачка. Козаком і остався наш полковник. Комерційну гімназію закінчив в місті Владикавказі, а Козацьку Старшинську Школу в Оренбурґу в червні 1914 року, з якої приділено його до Нерчинського полку Забайкальського Козацького Війська. В складі того війська перебув цілу І-шу світову війну на Турецькому фронті — до вересня 1917 року. За відвагу був нагороджений високими бойовими орденами, а замість Ґеорґівського хреста піднесено його ранґою до осаула (ріт-майстра).
З вибухом революції переходить на службу до українських збройних сил, виконуючи різні доручені йому функції, як-от: старшини для спеціяльних доручень Військового Секретаріяту, начальника оборони сектора столиці в часі оборони Києва (1918), сотенного Лубенського Сердюцького полку, старшого адьютанта Штабу Чернігівського Козацького Коша, члена Комісії для організації управлінь міністерства війни, члена групи старшин спеціального призначення у запілля большевиків, старшого адьютанта Штабу Дієвої Армії, начальника Штабу Окремої Кінної дивізії, яку помагав тоді формувати її командармові — полковникові Іванові Омеляновичеві-Павленкові та разом з ним вести її до блискучих перемог у славнозвісній "кампанії" 1920 року. Ці вийняткові заслуги були відзначені наказом Головного Отамана в серпні 1920 року, яким підвищено полковника Омеляновича-Павленка до ранґи генерал-хорунжого, а осаула Силенка до ранґи підполковника.
По катастрофі 1920 року переходить з рештками наших військ до Польщі. Виривається з таборів і, працюючи фізично на лісових роботах, студіює екстерністом на лісовому факультеті Аґрономічно-лісового інституту в Дублянах коло Львова, де осягає диплом інженера-лісника. Здобувши тяжкою працею деякі матеріяльні засоби стає промисловцем і тоді фінансово помагає на різних ділянках національної боротьби українства в Польщі. Особливо опікується і помагає незаможнім українським студентам.
Коли ж прийшов момент творення нашої Дивізії, полковник Силенко (тоді вже 50-тилітній) не вагається залишити дружину і одинокого сина та голоситься до служби у Дивізії. Переходить з нами всі ясні і темні сторінки нашої Дивізії, включно з Бродами. Бере дуже активну участь в переформуванні Дивізії з недобитків з-під Бродів і поповнень, стягаючи теж свойого одинокого сина, Миколу. Микола, йдучи за прикладом батька, хоче вчитися військового діла і дістається до підстаршинської школи. В тому часі большевицькі війська проломали німецький фронт на Познанщині і вища німецька команда кинула всі старшинські і підстаршинські школи, між ними і школу, де був Микола, латати і відбивати прориви ворога. Під Малином на Познанщині, стримуючи большевицьку навалу, ранений в голову, погиб геройською смертю. Не на своїй рідній землі, але в боротьбі з тим самим смертельним ворогом, з яким боровся його батько в Україні в часі Великого Зриву. В гордому смутку сприйняв полковник Силенко батьківський біль і носить його донині.
По капітуляції у 1945 році попадає зі своєю частиною до табору полонених у Ріміні, де бере дуже активну участь в побудові таборового життя, особливо організуючи різного роду промислові курси, як килимарство, керамічні вироби тощо. З переїздом до Англії активізується в Союзі Гетьманців і протягом 3-ох років був особистим секретарем Гетьманича Данила. В 1951 році переселився до Канади, де став надалі активним членом Гетьманського Руху. Кількакратно вибирали його на голову Крайової Управи Братства Дивізійників на Канаду, а за його працю і заслуги для Братства обрали його на досмертного почесного голову Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді.
http://komb-a-ingwar.blogspot.com.es/2009/10/blog-post_02.html
Про стосунок Порфірія Силенка до родини Скоропадських:
"...Є прямий нащадок Павла Скоропадського — його внук Борис, син Данила Павловича Скоропадського. Данило Скоропадський був отруєний 22 лютого 1957 року і наступного дня помер в Лондоні. Його маленькому синові Борисові тоді було лише 10 місяців.
Мати Бориса Даниловича Скоропадського — Олександра — усвідомлювала небезпеку, яка нависла над її сином. Прагнучи захистити свою дитину, вона дала йому дівоче прізвище своєї матері — Тугай-Бей, з яким він прожив 44 роки свого життя.
Борис виховувався своєю мамою та її дядьком — полковником Порфирієм Силенком, який став для Бориса дідом і взяв на себе чоловічу роль у формуванні його особистости. Порфирій Силенко служив разом з Павлом Скоропадським, а потім у Лондоні був приватним секретарем і консультантом Данила Скоропадського. Саме Порфирій Силенко, який залишився єдиним живим родичем мами Бориса і мав на неї великий вплив, наполіг на тому, щоб сховати хлопчика (сина Данила Скоропадського), виїхавши на постійне проживання в Торонто (Канада).
Порфирій Силенко мав намір розказати всю правду Борисові тоді, коли він стане дорослим. Але не встиг цього зробити — раптово помер, коли Борисові було 22 роки. А мама довго не наважувалася сама це зробити — час ішов, а вона все вичікувала зручної нагоди."
http://ar25.org/article/skoropadskyy-uzhe-v-ukrayini-nazavzhdy.html
Підполк. Порфірій Силенко
ЗА ПРОРИВ З ОТОЧЕННЯ
* 10 лютого 1893, Черкаси — † 20 липня 1977, Торонто
Ось що написав про Порфірія Силенка, ще за його життя, Богдан Підгайний, член ОУН, поручник Дивізії "Галичина":
Полковник Силенко народився в Черкасах на Київщині в лютому 1893 року. Батько Андрій, канівський козак, а мати Анна, з дому Кіяшко, кубанська козачка. Козаком і остався наш полковник. Комерційну гімназію закінчив в місті Владикавказі, а Козацьку Старшинську Школу в Оренбурґу в червні 1914 року, з якої приділено його до Нерчинського полку Забайкальського Козацького Війська. В складі того війська перебув цілу І-шу світову війну на Турецькому фронті — до вересня 1917 року. За відвагу був нагороджений високими бойовими орденами, а замість Ґеорґівського хреста піднесено його ранґою до осаула (ріт-майстра).
З вибухом революції переходить на службу до українських збройних сил, виконуючи різні доручені йому функції, як-от: старшини для спеціяльних доручень Військового Секретаріяту, начальника оборони сектора столиці в часі оборони Києва (1918), сотенного Лубенського Сердюцького полку, старшого адьютанта Штабу Чернігівського Козацького Коша, члена Комісії для організації управлінь міністерства війни, члена групи старшин спеціального призначення у запілля большевиків, старшого адьютанта Штабу Дієвої Армії, начальника Штабу Окремої Кінної дивізії, яку помагав тоді формувати її командармові — полковникові Іванові Омеляновичеві-Павленкові та разом з ним вести її до блискучих перемог у славнозвісній "кампанії" 1920 року. Ці вийняткові заслуги були відзначені наказом Головного Отамана в серпні 1920 року, яким підвищено полковника Омеляновича-Павленка до ранґи генерал-хорунжого, а осаула Силенка до ранґи підполковника.
По катастрофі 1920 року переходить з рештками наших військ до Польщі. Виривається з таборів і, працюючи фізично на лісових роботах, студіює екстерністом на лісовому факультеті Аґрономічно-лісового інституту в Дублянах коло Львова, де осягає диплом інженера-лісника. Здобувши тяжкою працею деякі матеріяльні засоби стає промисловцем і тоді фінансово помагає на різних ділянках національної боротьби українства в Польщі. Особливо опікується і помагає незаможнім українським студентам.
Коли ж прийшов момент творення нашої Дивізії, полковник Силенко (тоді вже 50-тилітній) не вагається залишити дружину і одинокого сина та голоситься до служби у Дивізії. Переходить з нами всі ясні і темні сторінки нашої Дивізії, включно з Бродами. Бере дуже активну участь в переформуванні Дивізії з недобитків з-під Бродів і поповнень, стягаючи теж свойого одинокого сина, Миколу. Микола, йдучи за прикладом батька, хоче вчитися військового діла і дістається до підстаршинської школи. В тому часі большевицькі війська проломали німецький фронт на Познанщині і вища німецька команда кинула всі старшинські і підстаршинські школи, між ними і школу, де був Микола, латати і відбивати прориви ворога. Під Малином на Познанщині, стримуючи большевицьку навалу, ранений в голову, погиб геройською смертю. Не на своїй рідній землі, але в боротьбі з тим самим смертельним ворогом, з яким боровся його батько в Україні в часі Великого Зриву. В гордому смутку сприйняв полковник Силенко батьківський біль і носить його донині.
По капітуляції у 1945 році попадає зі своєю частиною до табору полонених у Ріміні, де бере дуже активну участь в побудові таборового життя, особливо організуючи різного роду промислові курси, як килимарство, керамічні вироби тощо. З переїздом до Англії активізується в Союзі Гетьманців і протягом 3-ох років був особистим секретарем Гетьманича Данила. В 1951 році переселився до Канади, де став надалі активним членом Гетьманського Руху. Кількакратно вибирали його на голову Крайової Управи Братства Дивізійників на Канаду, а за його працю і заслуги для Братства обрали його на досмертного почесного голову Братства кол. вояків 1-ої УД УНА в Канаді.
http://komb-a-ingwar.blogspot.com.es/2009/10/blog-post_02.html
Про стосунок Порфірія Силенка до родини Скоропадських:
"...Є прямий нащадок Павла Скоропадського — його внук Борис, син Данила Павловича Скоропадського. Данило Скоропадський був отруєний 22 лютого 1957 року і наступного дня помер в Лондоні. Його маленькому синові Борисові тоді було лише 10 місяців.
Мати Бориса Даниловича Скоропадського — Олександра — усвідомлювала небезпеку, яка нависла над її сином. Прагнучи захистити свою дитину, вона дала йому дівоче прізвище своєї матері — Тугай-Бей, з яким він прожив 44 роки свого життя.
Борис виховувався своєю мамою та її дядьком — полковником Порфирієм Силенком, який став для Бориса дідом і взяв на себе чоловічу роль у формуванні його особистости. Порфирій Силенко служив разом з Павлом Скоропадським, а потім у Лондоні був приватним секретарем і консультантом Данила Скоропадського. Саме Порфирій Силенко, який залишився єдиним живим родичем мами Бориса і мав на неї великий вплив, наполіг на тому, щоб сховати хлопчика (сина Данила Скоропадського), виїхавши на постійне проживання в Торонто (Канада).
Порфирій Силенко мав намір розказати всю правду Борисові тоді, коли він стане дорослим. Але не встиг цього зробити — раптово помер, коли Борисові було 22 роки. А мама довго не наважувалася сама це зробити — час ішов, а вона все вичікувала зручної нагоди."
http://ar25.org/article/skoropadskyy-uzhe-v-ukrayini-nazavzhdy.html
ЗА ПРОРИВ З ОТОЧЕННЯ
Спогади
