"Кладем на шляху до мети \ Не всепрощення, але гнів ми!" Теодор Курпіта

 

* * *

Ще плаче ніч, як чорна домовина,

І скрізь туман і сутінки тривог,

Одначе чуєм, що іде хвилина,

В якій воскресне з гробу мертвий Бог...

І зимна скеля, що лежить, як присуд —

Розпадеться під ангельським теплом

І встане Правда та закон напише

Своїм важким, невблаганим пером…

І Він обдертий, гонений і битий

Повстане знов в своїй страшній красі,

Щоб, сам воскресши, славу воскресити

З пожарищ Лавр, з руїн Монте-Касін...

Воскресне Бог Софії та Славути

І вдарить дзвін з німих, діравих веж…

Кому ж призначено рости, сіяти і бути -

Той по Голготах встане й оживе!

Теодор Курпіта,

поет, прозаїк, гуморист, сатирик, драматург, редактор, журналіст

* 12 травня 1913, село Ремезівці Золочівського повіту, Львівщина — † 31 березня 1974, Чикаґо

Микола М. Палій*

ТЕОДОР КУРПІТА: ТАКИМ ВІН БУВ

Після розв'язання нашої Тернопільської гімназії (1930 року), моя, мабуть, сприятлива доля занесла мене до „співучого", як любив говорити Курпіта, Львова, до Малої Семінарії. На такі напружені часи, як тоді, це була справді велика „дошка рятунку" для таких, як я. Нарешті ми, розсіяні польською владою на чотири вітри, мали якесь прибіжище і нагоду докінчити нашу середню освіту. Але, пускаючись у „новий світ", мені не легко було розставатися із моїм старим довкіллям, приставати до нового оточення і знайомитися з новими гімназистами. Бо у кожного з них були свої болі та гіркі переживання. Так то, знайшовшися на новому місці, мене почали непокоїти настирливі думки: приймуть мене, оті нові ізгої, до себе? Стануть вони моїми друзями ? Такі і подібні міркування мучили мене цілу весну 1931 року, докінчуючи в Семінарії VI клясу. Але щастя хотіло, що моє нове оточення було мені сприятливе і я скоро знайшовся в ньому як у себе вдома. А коли осінню того самого року я вернувся вже до VII кляси, моє перебування у Семінарії увінчалося ще іншим несподіваним успіхом: знайомством з Теодором Курпітою.

Було це, пам'ятаю, одного вересневого дня. Зачарований романтикою „Нашого Приятеля" (в якому я вже „друкувався" раніше), що містився на партері школи, я рішився зайти до канцелярії журналу і „показатися" панам - чи отцям — редакторам. Раз у кімнаті, я застав перед бюрком скромненького гостя, таки нашого семінариста, якого мені представили як Теодора Курпіта. Це був невеличкий хлопчина, з меткими очима, привітним і щирим поглядом, що так „пасували" до його розсміяного обличчя. Курпіта м'яко усміхнувся і своїм метким поглядом ніби додав від себе без вагання, „та я тебе знаю з першого поверху". Ну, коли так, то „і я тебе знаю, так, з вигляду" додав я скоро. Але, чи тільки з вигляду? Чи не пригадував я собі його з його поезій в газетах і журналах? Без сумніву, це той самий хлопчина, що сім років пізніше — вже більше задуманий і поважний - мав оспівати нам ту саму змістом, але часом уже нам трохи дальшу і пропам'ятну осінь:

Тиха осінь, осінь тиші, смуток серця...

Хтось пристанув і на серце тихо сперся...

Став мій смуток і складає в торбу спадок:

Синій вечір, чорні коси, зелень згадок...

То знову:

Прийшла вже осінь...

Світ — пустиня...

Ліс — зимним золотом цвіте...

І дзвонить вітром павутиння,

мов нерви соняшних антен.

Але наша перша зустріч на тому не скінчилася. Щобільше, ми так були здружилися, як призначені долею. Мабуть тому, що ми мали багато спільного до думання і до висказання тих думок якоюсь конкретною формою. Я тоді вже трохи друкувався в газеті „Неділя", тернопільських - „Чар-Зілля", „Сяйво", а Курпіта вже мав добре вироблену марку поета. Щобільше, він мав добрі зв'язки з львівськими журналами в яких він „вироблявся" під наглядом старих майстрів пера. Це, очевидно, додатно відбилося на його літературній мові: вона стала доброю, чистою, гладкою і вишуканою. Високі і чесні атрибути для молодої людини!

Такі то осяги, скромні ще на наші сили, нас аж ніяк не заспокоювали. І ми почали обдумувати пляни на майбутнє. Ще тої самої осені я помістив був в „Ділі" заклик в справі організації молодих літераторів. Скоро опісля почали напливати листи: Богдан І. Антонич, Я. Бохенський, Володимир Ковальчук-Калинів, його молодший брат Ів. Ковальчук, Лідія Туркевич, Ярослав Олійник, і другі. Так виросла організація літературно-мистецького об'єднання „Недея" - назву придумав Б. І. Антонич, - бо до нього прилучилися ще й деякі мистці із школи Новаківського. Т. Курпіта, що був більше ознайомлений з літературним світом Львова, взяв на себе львину частину технічної праці гуртка. Завжди меткий, усміхнений, радий і підприємчивий, він допоміг нам поставити „Недею" на ноги. Так то, від пізньої осені до ранньої весни 1932 року наші сходини відбувалися в студії Новаківського, Академічному Домі, і приватно. Але, під кінець весни того самого року наші обставини нагло змінилися: Т. Курпіта залишив Львів, а я, дещо пізніше, виїхав до Риму. Ну, от перед нами стали нові шляхи і нові рішення. Зразу нас роз'єднували кордони, а потім ще й війна, яка поглибила між нами прірву.

Щастя, одначе, хотіло, що скоро після війни ми знову себе віднайшли. Щобільше, в 1948 році Т. Курпіта займається виданням моєї першої збірки повістей з життя „Надійні дні", до якої він додає добре обдумане вступне слово, слово про те, що нас єднає. Трохи пізніше, наспіла до мене, на мою велику радість, його третя збірка лірики „Вибране", в якій він виступає вже не тільки як зрілий і вироблений поет, але й як мислитель пережитого і передуманого:

З окрайків туги, смутку і краси

створив Господь задумливо поета,

щоб плач і сміх по світі він носив

та ціль життя показував в сонетах.

А за нею прийшли ще „Карикатури з літератури". А там, ще одна перерва: люди почали опускати діпівські табори і Т. Курпіта опинився у Чикаго. З його приїздом наші зв'язки знову поновлюються, знайомляться наші дружини і наші часті бесіди багатіють новими надіями. Переживаємо ще спільні радощі -літературна співпраця в „Українському Житті", якого він був редактором - і спільні особисті трагедії (смерть наших дружин).

Лялечка, дружина

В 1960-их роках Т. Курпіта „похвалився" нам своїм новим літературним здобутком: першими розділами великої, поважної і широкозакроєної поеми, „Полк слави". Пригадую ту пропам'ятну ніч: повне наснаги читання, тверду вимову слів, ритмічне скандування слів, нестримні жести рук, насичена життям уява... Понад двадцять листів машинопису, напочаток, твір заповідався монументальним. „Полк слави, - говорив Т. Курпіта,- мусить стати епітемою мого життя, мого чину, поки житиме українське слово"... Із того читання пригадую: добірні, вишліфовані слова; гладкий і милозвучний ритм: чудова музика зворотів; чарівна гармонія звуків; м'яка. небесна романтика переплетена поставою одчайдущмих героїв... І яка небесна гармонія строф! А в усьому ході дій і герців і мужніх геройських зударів заповідався нерівний, але певний речник героя слави.

На превеликий жаль, наш поет не докінчив своєї поеми– епопеї. У розгарі його плодовитого життя ми запримітили його постійний фізичний занепад. Майже трагічна смерть його дружини, його фізичне заломлення і душевне пригноблення привели його до повільного занепаду: Т. Курпіта почав догаряти. Але він ще мав велику охоту і запал прочитати вже набрані мої „Етсетера" і „Сентиментальну Україну" і поділитися зо мною своїми враженнями. Він любив людину і любив дорожитися її успіхами. Він „не доїдав" і „не досипляв", щоб тільки допомогти тим, хто просив його допомоги, хто цінив його пораду і хто бажав собі його товариства.

Треба признати, що в періоді ,,чикагського перебування", Т. Курпіта став багато „інакшим": це вже не був цей початківець, що колись напинав свої крила, а вироблений, вишліфований і викінчений майстер твердого, гарного, милозвучного слова. Його поезія, що колись ще грайливо тремтіла полетом метелика, тепер стала повнотілою, суцільною, рівною і стійкою. А його меланхолійна лірика, завжди тепла і м'яка, стала ніби ще ніжнішою й чутливішою. Власне, ця надзвичайно м'яка ніжність так і ціхує його найбільший (і останній) твір, „Блакитні троянди", в якому - в останній вже раз - його лірична музика сягає небесних висот:

Сиджу часами край вікна... Тремтить

в вікні зоря - заплакана самітня —

і чую серцем, що це плачеш ти,

що темно все в твоїх у мене вікнах...

І, ніби на доказ, ще один приклад його ліричної краси:

Над містом місяць догаряс

І північ вибила давно...

Вся біла випита до краю.

Лиш темне ще стоїть вино...

Так, Т. Курпіта це не тільки вишліфований поет. Т. Курпіта це поет, справжній поет, рідкої небесної лірики. Яка шкода, що він відійшов від нас так скоро, так молодо.

"Свобода", 11 вересня 1981

Опубліковано 10 квітня 1944 р. у Великоднім числі газети "До Перемоги", тижневика Військової управи Галичини для добровольців Стрілецької Дивізії "Галичина"

ТУГА ЗА НІМБОМ

Це певно втягнуть в книги літописці,

Як вбили Княжну відьми й опирі...

І вічно будуть дітям при колисці

Співать про час той журні матері...

І гнів, як вуж серця внучат обвиє,

Туга за німбом впаде, як петля...

Коли ж ти станеш, несторівський Киє,

Чайки Дніпром по славу направлять!

Та хай ще грім і чорні гекатомби,

Хай знову муки і гаряча кров...

Рве серце біль, мов стотоннові бомби,

Чому лиш сняться Кий, Богдан, Дніпро...?

Чому... Як вперто дзвони так голосять,

Що княжна й слуги знову ожили...

— Ми вище мрії зір щодня підносим,

І тужим-пальцем дотикнутись близи...

МАРІЇН СИН

Квітне квіттям квітень і барвінок в'ється,

Нивка ще облогом, плуг заржавів весь.

Чи син впав у полі, чи ще досі б'ється

— Кільчиться в мішочку жито і овес...

Стрепенулась мати, мати Богомати

Та зійшла з ікони, сіла при столі...

— Не журись, сестрице, будемо орати

І засієм збіжжя на твоїй землі.

Втерла мати сльози... Вершники, чи хуга?

Глянула тужливо за квітчастий тин —

— На подвір'ї коні запряга до плуга,

У кривавій свиті: син —

— Маріїн Син.

ПОСТ-СКРИПТ

Та кромі цього розкажіть

Усім від Рейну аж до Ворскли,

Що ще лежать ті всі ножі,

Що їх святив Значко Яворський.

І смерть невинну ще помстить

Плем'я розп'ятої Князівни!

Кладем на шляху до мети

Не всепрощення, але гнів ми!

"Львівські вісті", 26.04.1942

"СОВЄТИ ЗНОВУ ЙДУТЬ..."

З книжки Теодора Курпіти "Блакитна троянда", опубліковано: Чикаґо, 1966

КРОВ

З над яру, де топіль ліричність барвінкова,

Він виїхав, як день, з палаючим лицем...

І блискав по росі кінь місяцями кован

Та грало на вустах несказане слівце...

І тихо підійшла без шелесту і слова

Й уста знайшли вуста під радісним кущем...

І канула у даль зірниця вечіркова,

Неначе на воді розтерзане перце…

Так тіло ватажка занадто дороге є,

Живе, мертве — одно, сто тисяч будь-кому,

Щоб зникнула лишень рука страшна й провинна!

Оглянулась... пішла... тужливо, як лілея,

І знова, як дадуть у грудь сім куль йому,

То знов його знайде у крові свого сина...

"Львівські вісті", 21.06.1942

З книжки поезій Теодора Курпіти "Not A Pass", опубліковано: Мюнхен (чужина), 1946

У ЗЕЛЕНІ СВЯТА

Ще вчора повне серце і зір, як гостре лезо,

Й блавату журні сльози на блюзах гордих чот...

А нині хрест без слова й розплакана береза

І десь там тристріл горбу говорить хто й за що...

Над полем гнуться пори і жайвір, наче точка,

Щороку топить крильми під небом гнівний сніг,

А там — у неньки скрині — весільна жде сорочка,

І люба жде з походу щоночі при вікні...

Хоч з димом йдуть пожарів аркади гордовиті

І гине в бурі воєн, хто гнівавсь і тужив,

Та здибле ще мандрівник у попелі гроби ті

Та втягне у аннали, що хтось колись тут жив...

В це свято не шукаймо розради ми нізвідки,

Квилінь вітрам не треба, ні сліз німій траві!

Коли в нас є могили — життя нестерті свідки, —

З Христом хрестом здвигнемось, щоб в славі жить вовік.

"Львівські вісті", 04.06.1944

https://zbruc.eu/taxonomy/term/29656

__________________

* Микола-Мирослав Палій (* 7 грудня 1911, Богданівка, Галичина — † 23 липня 1994, Білойт, Вісконсин) — перекладач, романіст-іспаніст, довголітній дійсний член НТШ.

Про родину Олекси Новаківського, шляхетну львівську родину

 

"Мистець а його жінка

Я не знала більш гармонійного подружжя. Не знала більш підходящої жінки для артиста, як була пані Нуся Новаківська. Але теж тяжко найти другого такого чоловіка, як був Новаківський.

По скінченню малярської академії в Кракові, Новаківський виїхав до Моґіли, під краківського села, щоби там у сільській тиші працювати над собою, відшукати своє «я» у мистецькій праці. Там замешкав у вдови-ґуральки Пальмовської, яка мала 9-літню донечку.

Перший раз, коли побачив її, стояла під деревом, руки сплетені, задивлена в небо. Дві золоті коси оповили довкола голову наче авреоля, в лиці стільки тихої радости… Ця з’ява полонила мистця. Здавалося йому, що бачить святий образ, символ чогось великого. Зацікавила його. Мала Нуся була дуже ніжної вдачі, вражлива на красу і незвичайного доброго серця.

Не раз стояла годинами і придивлялася до мистцеві та його праці. Між мистцем а малою Нусею завязалася приязнь. З часом стала вона його вірною і повною посвяти дружиною. Та заки це сталося, богато мусіла витерпіти наруг та прикростей, що досягали теж його.

Коли померла її мати і вона стала сиротою без родини (батьки її були зайшлі з гір), постановив він заступити їй усе, що вона стратила. Зі свого завдання вивязався вповні. Дійсно умів бути для неї усім!

Незвичайно тонкий у почуваннях високо оцінював жертву, яку принесла молода, гарна дівчина виходячи за нього заміж. Він же не міг їй нічого дати, нічого обіцяти, крім артистичних злиднів і тяжкої боротьби о існування. Та вона пішла за ним віддана йому цілою душею.

За це був їй усе вдячний. Оточував її батьківською опікою і відносився до неї мов до коханої доні. Вмів злучити в собі батьківську любов і найніжніші почування коханого чоловіка. Вмів зійти до уровеня духа своєї вихованки-дружини і двигав її на крилах мистецтва у свої світи. Вона вірила в нього безмежно, був для неї всім і була дуже щаслива. При найбільших не достатках матеріальних він усе перш за все думав про неї. Передумував, чим би справити їй приємність, чим би винагородити цю молодість, яку проводила вона у не достатку при постелі хорої, хоч як дорогої людини.

Автопортрет з дружиною. 1910

Була йому натхненням, музою, розрадою у тяжких життєвих моментах. Йому, хорій людині, яка нікуди не виходила довгі роки, вона творила цілий зовнішній світ. Чим була для нього, це висказав у своїх образах. Вона-ж сама й виглядала наче витята з образа.

Хто не знає прекрасного образу, де жінка схилена над труною, а біля неї сильний мужчина, який має двигнути жінку і почати нове життя. Або «Моя муза» – на якому вона у зеленій хустці, така жива зі своє таємничою усмішкою, або при піянні, чи знову як збирається «в куми»… Чи між квітами ясна і сонячна.

Та – мала Нуся не дотримала довгого товариства своєму приятелеви. Відійшла від нього [1925 р.] тоді, коли він її ще дуже потребував.

Минуло 10 літ, і ось тепер, коли вчасна осінь почала вже розкладати палітру з фарбами і почала намічувати свої сюжети – він відійшов по свойому повному тяжкої боротьби життю, щоби спочити біля неї, яка була йому за життя остоєю і спочинком»."

Ольга Олександра Дучимінська, 10.ІХ.1935

Репродукції портретів Анни-Марії пензля О.Новаківського - тут:

https://photo-lviv.in.ua/podruzhzhya-novakivskyh-u-spohadah-olhy-duchyminskoji/

1923 рік

Ярослав Новаківський (1920-1982),

старший син О.Новаківського, архітект. Народився у Львові. Навчався у Львівській політехніці за спеціяльністю «архітектура». З 1950 працював у інституті «Діпроміст» (нині «Містопроєкт»). Основоположник та керівник містобудівельної майстерні (1961-1982). Заслужений архітект України. Головний художник м.Львова (1964-1975), член правління Львівської спілки архітектів. Ініціятор та співавтор проєкту створення парку-заповідника Шевченківський гай у Львові та Львівського державного історико-архітектурного заповідника.

Ждан-Олекса Новаківський (1922-1993),

молодший син мистця. Після смерти батьків, ним опікувався Митрополит Андрей Шептицький, протягом семи років мешкав у Митрополичих Палатах. У 1940 закінчив Першу Академічну гімназію. 1941 почав студії у Львівському медичному інституті, в 1945 виїхав до Станиславова, де 1949 закінчив медичний інститут.

У 1950 висланий на Сибір. Два роки працював на заготівлі лісу, фельдшером, згодом - лікарем.

1960 повернувся до Львова з дружиною Леонтиною Чеховською-Новаківською та доньками Ольгою та Оксаною. Працював лікарем швидкої допомоги, дільничим лікарем.

Брав активну участь у спортивному житті України як хокеїст та футболіст спортивного товариства «Україна», згодом - як член Ради футбольного клубу «Карпати».

Олекса Новаківський з дружиною Анною-Марією, синами Ярославом та Жданом-Олексою, та учнями Мистецької школи. 1923 р.

Ждан-Андрій Новаківський (1947 - 2001),

внук Маестро, син Ярослава, архітект-реставратор. Закінчив Львівську політехніку за спеціяльністю "архітектура". Працював в Українському спеціяльному науково-реставраційному виробничому управлінні (УСНРВУ). Його перші кроки як архітекта-реставратора були під керівницт­вом Ігора Старосольського та Івана Могитича. Вже в 1970 році він став началь­ником науково-дослідних реставраційних відділів Львівської міжобласної спеціяльної науково-реставраційної майстерні УСНРВУ, відтак, у 1980 році - головним архітектом її проєктів.

Ждан-Андрій Новаківський - автор та керівник низки проєктів реставрації, більшість з яких була реалізована, зокрема:

- реставрація дерев'яних церков у селах: Гусний, Буківець, Ізки, Торунь Закарпатської области; Потелич Львівської области (1969-1973);

- реставрація Скиту Манявського Івано-Франківської области (1969-1980);

- реставрація збережених фраґментів львівських оборонних споруд XV- XVII ст. (1982);

- реконструкція ансамблю Бернардинського монастиря (1972–1973) з реставрацією прясла оборонного муру (1973), Глинянської вежі (1973- 1975), пристінних приміщень (1973-1975);

- реставрація монастиря Кармеліток черевичкових з костелом Стрітення Господнього;

- реставрація Міського арсеналу з пристосуванням під Музей зброї (1973-1980);

- реставрація монастиря Кармелітів босих (1974-1976);

- реставрація монастиря Домініканів (1975-1980), костелу Марії Сніжної (1978);

- реставрація костелу Св. Єлизавети та монастиря Бенедиктинок (1980);

- реставрація ансамблю Вірменського собору (1981-1984)

та багато інших.

http://ukrainka.org.ua/node/6635

Митрополит А. Шептицький з учнями Мистецької школи О. Новаківського на Святоюрській горі. Сидять: О. Козакевич, О. Новаківський з синами Ярославом і Жданом-Олексою (на передньому плані), Митрополит А. Шептицький, В. Пещанський, С. Рудакевич. Стоять: Р. Чорній, Д. Дунаєвський, М. Мороз, Г. Смольський, О. Плешкан, С. Гординський, В. Дядинюк, В. Іванюх. Фото 1926 р.

Ольга Новаківська,

внучка Олекси Новаківського, донька Ждана-Олекси та Леонтини Новаківських. Народилася на Сибіру. Закінчила Львівську Політехніку, факультет архітектури. З 1972 працює у ДП «Містопроєкт» провідним архітектом. Член Спілки архітектів України. Активна громадська діячка, член Спілки політв'язнів та «Просвіти». Засновниця Фонду Олекси Новаківського.

Оксана Новаківська-Соленко,

внучка Олекси Новаківського, молодша донька Ждана-Олекси та Леонтини Новаківських. Народилася на Сибіру. Закінчила Львівський медінститут, факультет стоматології. Працює стоматологом дитячої поліклініки. Діти Іванка та Ярослав.

Іванка Новаківська-Соленко,

правнучка Олекси Новаківського. Закінчила Львівську національну академію мистецтв, факультет історії та теорії мистецтва, маґістр мистецтвознавства та ЛНУ ім.І.Франка, правничий факультет. Працювала юристом Галицької райадміністрації, арт-директоркою ґалереї «Арткапітал» у Києві.

Працює у Львівській національній ґалереї мистецтв молодшим науковим співробітником відділу европейського мистецтва XIX- XXI ст. Членкиня ІСОМ. Багато співпрацює з представниками музеїв, державних, громадських установ та організацій Львова, Києва, а також з представниками ЗМІ з питань реалізації культурно-мистецьких проєктів.

https://www.032.ua/news/143183/u-lvovi-na-odnu-slahetnu-rodinu-stalo-bilse

.

Більше родинних світлин Маестро та його синів і репродукції портретів Ждана-Олекси та Ярослава пензля їхнього батька - у дописі Івана Матковського до 100-річчя від уродин Ярослава: https://www.facebook.com/bojky/posts/2551851578261030

Досвітні душі

Олекса Новаківський. Космач. 1926

Василь Герасим'юк

ДОСВІТНІ ДУШІ

Ще б кілька слів, хоча би зо два,
і все – на місці, все – як слід.
Лежить у голові, як лодва,
стара, сліпа залежність від…

Та що перелік і для кого?
Спочатку хоч собі втовкмач,
що не в старого й не в сліпого
питать за кожну із невдач.

В дні золоті і в ночі срібні
ти не співав псалми, не звик.
Для цього не такі потрібні
душа,
і шкіра,
і словник.

Ти вибрав із усіх мелодій
мотив отав у Космачі.
Косити ходиш, ніби злодій, –
нечутно, крадьки і вночі.

Ти думав: тут музикам грати?!
На всі ці гори й небеса
молись, аби пекла у п'яти
хоч ворога твого коса.

Останні виють пси пастуші,
останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі…
Вони
приходять
неспроста!

Одна при одній! Ніде стати…
За крок від правди і біди
вже й ворогу шепочеш: брате,
прикошуй прадідів сліди…

Як звіра, гладиш проти шерсті
оцей покіс, оцей поліг,
оцей узір, де жоден хрестик
не вишитий для губ твоїх.

Уже й коса не косить – миче
з корінням… Вже в землі вона
Собі шепочеш: чоловіче,
якій
худобі
ці сіна?

Невже ти косиш на чужому,
спиною вчувши вила з тьми?
Якщо й вертатимеш додому,
невже співатимеш псалми?

Портрети Митрополита Шептицького, мальовані О. Новаківським

Олекса Новаківський. «Князь Церкви». 1915 р., калька, олівець

Олекс Новаківський. «Мойсей». 1915-19 рр.

Олекса Новаківський. «У митрополичому кріслі». Ескіз, 1924 р.

Оці три портрети Митрополита Андрея зберігаються у Львові. Про який портрет, приблизно датований 1922 роком, ішлося Святославові Гординському? Де він є нині?

Святослав Гординський 

ПОРТРЕТ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ В НЮ ЙОРКУ

«Свобода», 5 грудня 1984

У неділю, 9-го грудня ц.р., на святочній Академії, присвяченій пам'яті померлого 40 років тому Митрополита Андрея Шептицького, уперше покажуть в Ню Йорку монументальний його портрет роботи найвидатнішого мистця маляра Західньої України - Олекси Новаківського. З цілої великої серії портретів Митрополита, які виконав мистець — понад 10, цей портрет мабуть, єдиний, що зберігся. Всі інші, які були в колишньому Національному музеї у Львові, за інформаціями львівських мистців — зникли “невідомо куди". Існуючий портрет, розміром 130 х 110 сантиметрів, пощастило вивезти з Варшави одному жидівському еміґрантові до Німеччини тільки тому, що портрет був виконаний на тонкому лляному полотні і дався звинути в тонкий рульон. Впродовж кількох років образ був на продаж, але ніхто з українців не міг рішитися на високу ціну і портрет врешті мав купити один німецький манастир. Одначе, беручи до уваги велику не тільки мистецьку, а й історичну вартість того портрету, авторові цих рядків удалося зорганізувати викуп того твору, і він тепер знаходиться в ЗСА.
Часово, портрет походить з років після Першої Світової війни, коли Новаківський виконав подібним орнаментальним стилем низку історичних портретів - князів Ярослава Мудрого, Ярослава Осмомисла і своїх обох синів як княжичів. Тоді теж постав образ „Мойсей", що фактично є портретом Митрополита Андрея, з далеким відгомоном монументального мармурового Мойсея роботи Мікельанджеля. Цей монументалізм видний і в збереженому портреті, який належить до т.зв. „композиційних портретів", мальованих не безпосередньо з натури, а як синтеза всіх характерних даній особі рис, спостережених мистцем, власне, в малюнках і рисунках з природи. Портрет не підписаний, бо Новаківський підписував свої твори тільки при продажі, видно, що він хотів зберегти цю річ для себе, можливо як студію для великого олійного твору. Замість підпису мистець нарисував на митрі свою монограму — „Н" в „О", якою він підписував багато своїх творів. Щодо датування портрету, 1922 рік - то подана дата є приблизна. Новаківський працював над численними своїми творами не раз роками, тож дата може означати або початок, або закінчення твору.
Постать Митрополита, в усіх своїх владичих реґаліях, показує мужчину в силі свого віку й авторитету, десь між 50-60 роками. Мистець блискуче передав усі характеристичні риси обличчя і маєстат цілої постаті у завершеній композиції. Немає сумніву в тому, що це один з шедеврів українського портретного малярства, місце якого в майбутньому буде в національній ґалерії України.

Шляхетна душа Володимира Ласовського

"Краще бути паршивеньким собою, ніж геніяльно подвоювати чужу особовість".
“Прикладати до мистецтва вузьку міру позитивного виховного чи аґітаційного засобу нерозумно, бож мистецтво по своїй суті є образовим представленням духа часу (з перевагою формальних проблем над тематичними) і як таке може бути вжитим для різних цілей, а не з тим переконанням, що виключно одній з них служить.”
Володимир Ласовський
* 3 липня 1907, село Со­роки, повіт Бучач – † 11 листопада 1975, Нью-Йорк

Автопортрет. 1961

Незвичайно цікава і непересічна людина: маляр, скульптор, сценічний декоратор, редактор, критик, організатор прерізних проявів мистецтва, інспіратор таланів, ентузіяст, громадський діяч, великий патріот, батько великої мистецької родини, - а заразом і клясичний приклад офіри еміґраційних злиднів. Вельми помітна фіґура серед міжвоєнної галицької мистецької еліти. Товариш Богдана-Ігоря Антонича.
Його постать повна гідности велетня духа, вдача все погідна, душа шляхетна, поведінка незвичайно скромна, надзвичайна увага об всіх ближніх, альтруїст до найвищої самопосвяти, - і ця самопосвята для родини змусила його на еміґрації покинути малярство і тяжко фізично працювати. Пробував ще на еміґрації малювати, але байдужість суспільства в наслідок незрозуміння його мистецтва знеохотили його, і він замовк на довгі роки. Щоби прожити, став фабричним робітником. А шкода, - бо це був великий талант.

“Був по-дитячому ніжний, вразливий, темпераментний, озброєний інтуїцією бачити далі і ширше, як бачило око чи диктував розум.“

Богдан Стебельський

З інтерв'ю 1967 року:

“Я народився в році 1907 у родині народного вчителя. Мої батьки не займалися мистецтвом. Евакуйований російськими військами, що відступали в 1915 р. на Велику Україну, батько вчителював у Бахмуті, в Донбасі, до 1919 року. В Бахмуті був літній театр, і я придивлявся та хвилювався, як малярі малювали декорації. Бачачи моє зацікавлення і на мою просьбу малярі дали мені трохи фарби і дошку, кажучи, що як намалюю добре, то дадуть мені більше. Отже, як 9-літній хлопець я почав малювати. Намалював кілька сільських хат і соняшники. Тоді малярі дали мені ще фарб і стрі пензлі, і незабаром я помагав малювати декорації. Прийшла революція і вже не було чим рисувати та малювати.

По повороті до Галичини в 1919 році я продовжував ходити до гімназії в Бучачі. Тут інтенсивно рисував портрети товаришів і професорів. В математиці не був сильний, але купував собі добрі оцінки у професорів, даруючи їм свої образи і портрети.

На вакації купував собі фарби та папір, ішов на річку і малював пейзажі. По короткому періоді “фотографування природи” почав малювати широкими мазками і незабаром переконався, що деформацією рисунку і відповідною інтерпретацією кольорів можна куди сильніше виразити думку і почування. Так народився самостійно-стихійно у мене формалізм і деформізм.

По матурі я вступив до мистецької школи Олекси Новаківського у Львові, де був 5 років — від 1928 до 1933. Зі мною тоді там училися, між іншими, Антін Малюца, Луцик, Оля Плешкевич, Олександр Винницький (помер), Володимир Іванюх (згинув), Володимир Гаврилюк (був прекрасний товариш https://zbruc.eu/node/62360) і Михайло Мороз. Під час студій у Новаківського я був “вічним революціонером”, навіть проти учення самого Новаківського, бо мене захоплювали нові течії, як кубізм, кубоконструктивізм і ін. Брак і Пікассо були моїми ідеалами, яких я старався наслідувати. В наслідок цього Новаківський кількакратно виганяв мене зі студії, кажучи, що “роблю революцію”. Колір грав велику ролю у Новаківського. Новаківський був кольористом, а не імпресіоністом, радше експресіоністом з імпресіоністичним досвідом. Мене цікавила форма, і я спеціяльно уживав бруднавих кольорів, щоб не попадати в кольоризм, або в імпресіоністичну проблематику, що по суті є голим естетизмом, без змоги висловити глибоку психологічні хвилювання. Є велика схожість між Новаківським і Ґоґом.

Особисто люблю Моне, який шукав кольоровох музик, подивляю, але не люблю Сезана із його математичною калькуляією при імпресіоністичному малюванні. Я люблю експресіонізм і через деформування матерії вникати у глибину і уважаю, що колір повинен бути підпорядкований проблемам матерії.

...Отже, заки я поїхав до Парижу, польська критика писала, що в моїх творах “пізнати паризьку школу”.

...В 1933 році поїхав я до Парижу. Спочатку записався до Академії Еколь Суперіор Натіональ до Бо-з-Арт (Ecole Superieure National Des Beaux Arts). Там відстрашив мене риґористичний академізм, і я перенісся до Фердинанда Лєже в Академії Ґран Шоміє (Grand Chaumier). ...Лєже не зобов'язував своїх студентів до кубістичного оформлення природи, а наказував шукати своїх власних шляхів — не любив наслідування, а, навпаки, жадав, щоб студенти творили індивідуально і виломлювалися з-під його впливу.
По повороті до Львова я мав великі успіхи. Мав добрі критики-огляди в польській і жидівській пресі, і поляки запросили мене, єдиного українця, на міжнародну репрезентаційну виставку по балканських країнах. АНУМ, яка старалася лянсувати новаторство в українському мистецтві, влаштувала мені індивідуальну виставку у Львові. На жаль, з вибухом Другої світової війни все це урвалося. Большевики наказували нам малювати соцреалістично великанські портрети “вождів”, і я перестав малювати.

З приходом німців до Галичини я намалював кілька портретів.

Опісля — еміґрація — табори в Куфштайні і Ґрацу, де трохи малював і організував мистецькі виставки. У таборі в Ляндеку трохи малював і був викладачем композиції в таборовій мистецькій школі.

В 1946 році переїхав до Парижу, де розмалював церкву св. Володимира, але для заробітку мусів іти працювати до фабрики. Все таки був співосновником і головою Товариства Прихильників Мистецтва. В році 1948 переїхав з родиною до Арґентини. Тут мусів знову йти працювати до фабрики. Лише по 8-літній перерві почав трохи малювати, і перед виїздом до Ню Йорку влаштував індивідуальну малярську виставку в Буенос Айресі.

По приїзді до Ню Йорку в році 1959-му намалював кілька портретів і почав розмальовувати зі Станіславом Гординським церкви. На жаль, конечність утримувати малих дітей змусила мене піти до швальні. Все таки удалося влаштувати в Ню Йорку дві індивідуальні виставки і взяти участь в численних збірних виставках, улаштованих ОМУА. Але обіцяю, що коли перейду на емеритуру, посвячу ввесь свій час малярству, бо цe ж моє покликання.

- Влодку, розкажи коротко про свою діяльність як редактора, режисера, видавця, декоратора, викладача, ну, і про свою громадську роботу.

- В добі Новаківського я був організатором групи “РУБ” з учнів Новаківського і редактором журналу цієї групи “Карби”. На жаль, вийшло лише одне число “Карбів” через брак фондів. Але це спонувало мене писати критичні мистецтвознавчі статті в різних журналах і газетах. За большевиків від 1939 до 1941 року був співробітником Інституту Народної Творчости. Коли, як то кажуть, “вибухла Україна” з німецькою окупацією Галичини, я був головою Спілки Образотворчих Мистців і викладачем мистецтвознавства на кваліфікованих курсах для акторів ансамблю Львівського театру, зорганізованого Блавацьким і Гірняком. В той час я був і співорганізатором разом з Зеноном Тарнавським Театру Малих Форм, який згодом перетворився у Веселий Львів. Тоді я відійшов, бо не погодився з цією переміною.

На еміґрації, ... в Арґентині, в Буенос Айресі, разом із Юрієм Тисом, режисером Григоренком і М. Івасівкою ми створили Театральну Студію, в якій я був декоратором і викладачем історії мистецтва, а при цьому і сам студіював режисерство і драму. Після цього я створив Ляльковий Театр — сам поробив ляльки, сцену, декорації і з великим успіхом поставив п'єсу О. Сацюка “В царстві Оха”. Сам продумав і уложив музичні ефекти до цієї вистави. Був головою Ню-йоркського відділу ОМУА, працював в Управі того ж Об'єднання, заложив при СУМА театральну студію, де відрежисерував кілька п'єс з допомогою дружини Мирослави.

Гуцулики. Жаб'є, 1933

В. Ласовський перед портретом Б.-І. Антонича з індивідуальної вистави мистця у Львові в 1939 р. Вистава була присвячена пам'яті поета.

Сестри. 1958

Після війни. 1959

Вигнанці. 1959

На цьому інтерв'ю закінчилось. Цей час Ласовський працював у фабриці, заробляючи на життя, а все своє дозвілля присвячував для свого народу: виголошував безінтересовно давав безінтересно відчити, де лише його попросили, деклямував, рецитував, був розрадником і інспіратором всіх украінських талантів, яких зустрічав на своєму шляху, помагав всім мистцям чим міг, пропагував мистецтво, піддержував на дусі зневірених, улаштовував концерти, врешті став головою „Ради в Справах Культури при СКВУ". На цьому дуже відповідальному пості розгорнув жваву діяльність, - Раді Культури віддав усі свої сили, - поєднав і зорганізував музик і все мріяв про вільний час, щоби посвятитися малярству, своєму покликанню. І здавалось, що доля вислухала його душевні бажання, шо його мрії сповняться. Він діждав короткої, - о, якже короткої! — емеритури і радів, що його мрії здійснилися: увесь свій час посвятив малярству і громадській роботі. Почав знову інтенсивно малювати, радів тими своїми дітьми-творамн, пишався ними. Але доля його була гірка й жорстока і скоро урвала цю радість. Його шляхетне серце, знесилене злиднями життя і працею для свого народу, nepестало битись... вже рік тому... 10-го листопада, під вечір.

Іван Заяць

"Свобода", 11 листопада 1976

"Стремління". Нью-Йорк, 1959

В. Ласовський був одружений з письменницею Ярославою-Оксаною Керч, з дому Гаращак. Його другою дружиною була Мирослава Ласовська-Крук, теж письменниця.

Мав троє синів: Ярополк, композитор, скрипаль, дириґент; Ждан і Лев.

По­хований у Бавнд Бруці, шт. Нью-Джерсі.

"Упісти", олія. 1967 

Микола Голубець

ВИСТАВА В. ЛАСОВСЬКОГО.

"Діло", 25.05.1939

В неділю 7. травня відкрили в салях Природничого Музею HТШ у Львові першу виставу картин і рисунків Володимира Ласовського. Як XI-а з черги вистав Acoціяції Незалежних Українських Мистців, є вистава Ласовського останньою з імпрез, у яких орґанізації приймав живу участь покійний Павло Ковжун... Покійник був на її відкритті, а відтак своїм звичаєм, робив усе можливе, щоб забезпечити українську пресу звідомленнями і оцінками вистави. Ненадійна смерть Ковжуна відсунула виставу Ласовського на задній плян, справа з рецензіями затяглася. Як нам відомо, то поза передруком вступу І. Іванця дo Катальоґу, в "Українських Вістях" та поза оцінкою С. Гординського в "Новому Часі" не появилося більше нічого про виставу Ласовського. А шкода, бо час призначений на виставу, недовгий, всього до 4 червня, а сама вона така цікава, що варт з нею познайомитися кожному українському інтеліґентові.

Малярство Ласовського відоме вже львівській публиці доволі добре з досьогочасних вистав "Рубу", "Ануму" та "Союзу Львівських Плястиків". Добре теж усім відомо, що Ласовський, зрікаючися поплатної "популярности", почав шукати сам для себе нового виразу та нової малярської форми. На тому шляху довелося йому вже нераз увійти в колізію з прийнятими в широкої публики звичками й поглядами на суть і завдання малярства.

В. Ласовський почав свою малярську каpєpy від науки в робітні бл. п. О. Новаківського. Подібно як учитель він навчився бачити і відтворювати світ крізь семибарвну призму імпресіонізму, та щоб рятувати свою індивідуальність від заглади, мусів остаточно "зрадити" свого вчителя. З павутинної мережі барокових ліній, з повені кольоризму шукав Ласовський визволення в експериментах свого паризького вчителя, конструктивіста Лєже. По короткій блуканині серед засобів свідомого примітиву та деформації, попадає Лясовський в стихію екcпpecіoнiзмy, щоб згодом, як хуртовина вляглася, з чимраз більшим спокоєм і спромогою обєктивного добору скласти власне індивідуальне обличчя. Процес того свідомого підпорядковування засобів малярського виразу, вимогам зосередженої монументальности, проходить у Ласовського з подивугідньою послідовністю, що її м. ін. можемо прослідити й на поодиноких експонатах його вистави.

Ласовський зміняє свою палітру напереміну і чергою від найтепліших до найхолодніших тонів, як теж малярське зацікавлення зовнішним світом. Весельчаний пейсаж вільних просторів уступає вирізкам кубістичної урбаністики, студії мертвої природи починають сіріти й розливатися на задніх плянах різко окреслених брил людської голови та архітектоніки людської пocтаті.

Вкінці приходить у нього черга на серію портретів, де духова глибінь і вираз пробують йти навзаводи з монументальним засновком цілости. По дорозі від молодечих захоплень ріжнобарвними світляними явищами, до шукань стилю, пробує Ласовський усіх "тріків" поімпресіоністичної доби, аби тільки звести до спільного знаменника суттєві елєменти виразу т. зв. "невдячного моделю". Ласовський зрікаючися офіційно-репрезентативних замовлень, тим свобідніше перекомпоновує зверхній вигляд своїх знайомих і приятелів у портрети, занадто субєктивно-програмові, аби вони у тій стадії свого оформлення могли рахувати на попит і поплатність. Тим неменш є вони цікаві і для Ласовського, є дуже характеристичним вкладом у образотворчу культуру наших днів. Портрети Ласовського це візії справжніх, чи уявлених героїв. Ласовський молодий і під кожним оглядом здоровий маляр відчуває по геройськи і по геройськи драпує та характеризує свої моделі. На збірній виставі Ласовського є вибір його праць і спроб з цілого десятиліття. Є тут речі ґалєрійні, є слабші, невиношені, але в усіх без вийнятку слідний вірлиний пазур правдивого, расового маляря.

Вистава Ласовського цікава і цінна, як цілість, з першого періоду його розвитку й тому ми не хочемо вибирати поодинокі експонати та підкреслювати їх, як найбільш типові. Вистане сказати, що в кожному почерку Ласовського пробивається талант і щирість виразу при свідомій цілі та повній свідомости своїх засобів.

https://zbruc.eu/node/22713

В. Ласовський
ВИСТАВА ЧОТИРЬОХ У ЛЬВОВІ
Враження з вистави творів Труша, Новаківського, Ковжуна й Холодного.
“Краківські вісті”, 12-14 червня 1942
https://zbruc.eu/node/67304