Показ дописів із міткою УГГ. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою УГГ. Показати всі дописи

середа, 12 листопада 2025 р.

"Я боявся хіба що розминутися з честю!" Зеновій Красівський

 



"Я плакав хіба в «Невольницьких плачах»!
Я боявся хіба що розминутися з честю!
Я ніколи нікому не свідчив!
Я за всі терміни не написав своїм катам ні однієї заяви!
Я завжди і по сьогодні був гордий з того, що я український націоналіст!"
Зеновій Красівський,
поет, літератор, член Українського Національного Фронту та Української Гельсінської Групи, останній Крайовий провідник ОУНР у підсовєтській Україні, політв'язень, жертва совєтської каральної психіятрії
До 96-ліття від дня народження




Зеновій Красівський
Куди сягне мій спогад, щоби написати про себе? Чим зумовити череду фактів, аби вони через мене сказали? Як ув'язати життя однієї людини з тисячами інших, і щоби сказане слово було правдою? Щоби стало правдою, і щоб у ту правду повірили навіть ті, що повернені до будь-якої правди потилицею. Трудно. Майже неможливо. І все-таки спочатку було слово, і хтось це слово мусів сказати, і в ньому мала вміститися людська сутність. І тільки у слові, і тільки через слово. Тож хай Бог благословить.
Те, що я народився 12.11.1929 року в селі Витвиця, що на Івано-Франківщині, що батьки мої були майже бідними селянами, і що нас було четверо братів (я між ними наймолодший), а за мною народилася ще сестра, – тільки протокольний запис. А про рід треба би сказати, бо якраз із родинних традицій і настроїв постали наслідки, про які йтиметься у цій розмові, і які, власне, й зумовили ці обставини, через які я повинен говорити.
Отже, рід мій у Карпатах зайшлий десь у XVIII столітті, а може й раніше, якщо вірити переказам, що нашу хату будували на зрубі, і що ще на початку XX століття вона була курною. Рід наш у якомусь предкові нобілітований, і це прислужилося до того, що ніхто з предків не був закріпачений, що не вільно було його фізично карати чи якимось іншим способом принижувати. Вже мої недалекі предки брали участь у революції 1848 року, за що п'ятеро учасників були позбавлені судом права одружуватися. Далі, мій дід Павло разом із Титусом Витвицьким вперше заснували в селі бібліотеку й читальню. Для того мій дід продав воли у Станіславові. Батько мій пробув у Першу світову війну три роки в окопах, але войовничістю не відзначався, бо, як сам засвідчував, ніколи ні в кого ні разу не вистрілив. І сам навіть не був поранений.
У пам'яті закарбувався випадок: коли якийсь волоцюга-поляк ударив батька обухом по голові, то встало село... Мало не дійшло до сутички з поліцією. І донині тодішні парубки вимальовуються в уяві такими мужніми та рішучими.
Ще в пам'яті передвоєнна санація. В село приїхав кінний відділ карателів. До ґміни пригнали вчителя Михайла Волковецького, Василя Селешка (вони були червоні), Павла Витвицького, Тараса Витвицького. Ми, підлітки, з-за перелазу бачили, як їх мордували, як непритомних волочили до річки.
Визначною подією стала церковна місія 1936 року. Люди ходили з процесіями, встановлювали пам'ятні хрести, а коли відпроваджували священиків з села, то була сутичка та багато зойків і галасу...
І перші політичні жертви: безвісти й донині пропали Іван Витвицький, що друкувався під збірним псевдонімом Івана Сорокатого, та Павло Витвицький, що був священиком у Жаб'є.
Перші часи совєтської влади нічим особливим у наших горах не відзначалися. Вивезли німця Райса, власника тартаку, а його син утік і ватажкував озброєний у наших горах.
Німецька окупація переорала пам'ять глибше. Я вчився у Львові і був свідком розстрілів українських патріотів на руїнах якоїсь кам'яниці. На моїх очах німець застрілив жида, який із колони кинувся тікати. Ще в іншому місці німець застрілив підлітка за якесь порушення в черзі.
У гімназії на пляні було вивчення німецької мови, а хто записався в есеси, тому видавали свідоцтво про закінчення школи.
Десь у 1943 році зник мій найстарший брат (Євстахій), що вчився у Політехніці, не стало братів Витвицьких, що студіювали медицину, Василя Коса, що вчився на теології. Хлопці пішли в підпілля.
У селі юнаки і дівчата ховалися, ночували по колибах. На Ділку, з якого проглядався шлях до міста, стояла сільська варта, і коли наближалися німці, били на сполох, і село завмирало. Вже у той час німці малими силами в села не потикалися. Села вже були охоплені Організацією українських націоналістів. Діяли станиці, зв'язки, організаційні служби. По неділях боєздатні чоловіки збиралися в лісі на галявинах і з дерев'яними крісами вправлялися у муштрі. Хто готувався в діючі частини, шив з домашнього полотна однострій, фарбував у зелений колір. Молодь гуртувалася, зачитувалася історією, до хрипоти співали раніше заборонені пісні – і всі мріяли про зброю.
До нас підійшла лінія фронту і плюндрувала наші села кілька тижнів. За той час просіялися з гір на спокійніші терени і Організація, і збройні частини. Майже без втрат. Втрати були пізніше – коли фронт перейшов за Карпати, а до нас прийшла реальна совєтська влада. Влади було багато: і партійна, і виконавча, і НКВД, і прикордонники, і винищувальні батальйони, І, врешті, навіть працівники народньої освіти, фінвідділу, культури йшли до нас зі зброєю, витрушували нас і, не відчуваючи опору, нищили нас усіма можливими засобами. Як же вони з нас знущалися! Як збиткувалися над нами! І як легко брали під автомат і кидали у районні відстійники. Ми всі ховалися, від найменшого до найбільшого, від наймолодшого до найстаршого, бо влада базувалася не на законі і правопорядку, а на силі та сваволі кожного, хто мав зброю в руках. З другого боку, з нашого, був страх і конкретне завдання – вижити і витримати.
Наприкінці 1944 року нас четверо братів (Євстахій, Ярослав, Мирослав і я, Зеновій) пішли з рідної хати в темінь ночі. Я добре пам'ятаю, з якою тривогою благословляли нас батьки, і батькові слова: "Тепер для нас ніякого порятунку нема".
Мені було 15 років, і я не зовсім ясно уявляв собі трагізм нашого становища. Як тоді співалося: "Ліс наш батько, темна нічка мати". Однак і ночі, і ліси були для нас усіх сповнені неймовірними труднощами й абсолютною безвихіддю. Не було зброї, набоїв. Зрештою, ми й не стріляли. Ми пробиралися по зв'язках, при кожній сутичці, як тоді говорилося, "вицофувалися" і постійно губили друзів.
Євстахія призначили повітовим організаційним у Галицький повіт. Ми прийшли туди і застали у кожному селі московський гарнізон.
Якось у лісі я ночував у колибі разом із сільськими хлопцями, що ховалися на свою руку. Напала облава, зчинилася стрілянина, ми кинулися врозтіч. І тут я згадав, що забув у колибі хлібак. Кинувся за ним і попав під вибух гранати. Мене винесли і передали додому.
Йшов 1945-й.
12 лютого повітового організаційного "Кригу" оточили, і він останню кулю пустив собі у скроню. Похований він у братській могилі в селі Дорогів.
1 березня в селі Кальна, що на Долинщині, зненацька захопили другого брата, Ярослава, підрайонового провідника "Негуса". Я з сестрою дивився через вікно, як його з друзями, зі зв'язаними назад руками, з понавішуваною на них зброєю, вели до району. Йому дали 20 років каторги. А через два тижні вивели зі стодоли брата Мирослава. На нього навела директорка школи, що прислана була в село зі Сходу. Правда, з ним усе обійшлося, навіть більше – він легалізувався, але тут заслуга нашої матері. Вона сказала директорці: "Ти мого хлопця не пожаліла, то я і тебе не пожалію". Без сумніву, та директорка мала якусь вагу в Органах, бо Мирослава звільнили, і він став працювати вчителем.
У травні місяці нас вивезли. Власне, нам вдалося розбігтися, але все пограбували, і ми стали нелегальними, безправними, бездомними і голодними. А в кожному селі стояв гарнізон, а то й два. Зранку й до темноти по селі з довгими загостреними металевими прутами нишпорили москалі. Шукали сховищ і де що погано лежить.
Я... подався в ліс. Добився до "Нанашка", теренового провідника, і попросився у підпілля. "Нанашко", Тарас Витвицький, витвичанин, колишній учитель, замість того, щоби прихистити мене коло себе, відправив до Болехова легалізуватися і закінчувати середню школу. Було не до науки. Земля буквально спливала кров'ю. Щоденно з гір привозили побитих хлопців. Скидували їх на майдані – на пострах.
Я жив один у великому порожньому будинку, спав на околоті, а вмиватися бігав на річку. Трудно сказати, як я харчувався. Десяту клясу закінчив у 1946 році й повернувся додому, до рідної хати. Батькам дали спокій.
Того року проводилися перші совєтські вибори. Для характеристики того часу й урядової практики хочу розповісти, як воно було в нашому селі.
Урядовці з району приїхали звечора і скликали сільську адміністрацію: голову, секретаря, десятників, учителів. Вранці, як почалася процедура, селяни похапалися попід пахи, і ніхто не годен був когось з гурту вирвати. Голова Шміляк вчепився за сходи, то його як сіпнули за ноги, він упав і... розбив собі обличчя. Кинулися з урнами по хатах. До нашої хати зі своїми підручними зайшов другий секретар райкому Славґородський. Він ухопив батька за груди і, матюкаючи його, товк головою до комина. Мати, волаючи порятунку, вискочила на подвір'я, але солдат кольбою вдарив її у спину, і вона знепритомніла. Заходилася криком сестричка, а я під дулом автомата стояв у куті й ціпенів від безсилля.
Десь перед обідом уся районна банда з прапором і піснями переможно від'їхала до району. В урнах повезли стопроцентове голосування.
Восени 1947 року вдосвіта село наповнилося гулом авт. Так почався другий вивіз. До нашої хати зайшло кілька озброєних урядників, зачитали наказ про вивіз. Дозволялось взяти з собою 50 кілограмів майна. Тоді вивозили біля двадцяти родин. Над селом стояв зойк і лемент. Падав дощ зі снігом…
Людей запихали у великі пульмани. В нашому вагоні було 99 душ. Старшим призначили Гошовського з Болехова.
Перші два дні не дали ні води, ні їжі, не виводили за потребою. Знайшлася сокира. Хтось прорубав діру в підлозі, зробили ширму з коців – і таким був туалет. Тією сокирою я відбив на віконці залізну віконницю і саморобні ґрати, спустився по стояках обшивки вагона до основи і викинувся під відкіс. Охорона їхала в тамбурах, а на зупинках вискакувала і ходила попід вагони.
Так я знову став вільним, ще й до того з пашпортом у кишені, який забули в мене відібрати. З ешелону втік я один.
Село прийняло мене зачудовано, підпілля насторожено, з підозрою, а сільські хлопці, що сиділи по бункерах на свою руку, до себе не пустили. Отак я завис між різними сторонами, без мети, без якоїсь перспективи, навіть надії. Трудно описати, як я перебув цю зиму. Трудно пригадати, скільки я пережив облав і скільки разів був на волосину від смерти. Та щастило мені, і в наших забобонних горах говорили, що я заворожений.
Однак у березні 1948 року, ночуючи в Чорному потоці, я зірвався від пострілів і кинувся горі потоком. Мені перегородив стежку стрибок (він мав уже коло себе зловленого Оніфря Бойчишиного). Я з криком кинувся на нього, він вистрілив у мене, але не влучив. Тоді він ударив мене по голові кольбою. Я встиг підняти руку і захистити голову, але він таки повалив мене і бив там, на землі. Оніфрьо лив мені на лице пригорщами воду і, весь пополотнілий, шепотів: "Зеню, вставай борше (швидше. – Ред.)! Зараз вони прибіжать!" І я встав, і ми побігли. Оніфрьо зник межи хатами, а я забіг до Томчихи до стайні, виліз по драбині на подрю (горище. – Ред.), хотів загребтися в листя і тут побачив, що в мене перебита рука, що весь я у крові, голова у згустках. Томчиха стала на порозі й заголосила: "Йой, не губи нас, Зенику! Тікай далі!" І я побіг.
Аж на Перелучі, недосяжний облавцями, я зайшов на хутір до Ількових і там по-справжньому втішився. Тут мене обмили, перев'язали, нагодували, і через Осічну, Путну та Заноґу я перебрався у Снозик. Тут у торшуках я відлежувався, зализував рани, а жінки відпоювали мене козячим молоком. Ще й донині чую той смак і лагідні жіночі руки...
...Кінець 1947-го, 1948-й, до березня 1949 року я – на нелегальному становищі у Львові. Аж до дня арешту.
Цього разу мене засудили особливою нарадою (заочно) до позбавлення волі на 5 років і довічне заслання.
У 1953 році мене від терміну звільнила амнестія. Далі завезли етапом на шахти в Караганду. Мене визнали інвалідом праці ІІ-ї групи безтерміново. Це було в 1957 році, а роком раніше я поступив у Львівський університет на заочне відділення української філології.
У 1958 році з мене, як з інваліда, знімають обмеження, видають пашпорт, але незабаром притягають до відповідальности за націоналістичну діяльність серед українського населення в Караганді. Я втікаю з-під домашнього арешту, виїжджаю в Україну, а моїх друзів Івана Долішного, Юрка Долішного та Миколу Кудибина засуджують.
За цю ж справу мене відчисляють з університету. На цей час я вже співпрацюю в бібліографічному відділі Львівської наукової бібліотеки.
У 1960 році одружуюся [з Оленою Антонів]. В той же час завершую бібліографічний покажчик до "Записок Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка", збираю матеріали до покажчика мемуарної літератури про Україну.
У 1961 році заходами головного бібліографа Максименка та на підставі моїх результатів у ділянці бібліографії ректор Лазаренко поновлює мене в університеті і дає можливість у 1962 році закінчити навчання.
До Львова я привіз дві збірки поезій "На сполох" і "Литаври", з яких залишилися в пам'яті та в слідчих матеріялах тільки заголовки.
З 1964 року я в Українському національному фронті (УНФ). Програмні документи "Тактика УНФ", 16 чисел журналу "Воля і Батьківщина", збірка віршів "Месник", історичний роман "Байда", – ось, в основному, мій багаж, з яким я попався до арешту, і за що мені дали 17 років (5 – в'язниці, 7 – таборів суворого режиму і 5 – заслання) за ст. ст. КПК УССР 56, 62, ч. 1, ст. 64.
У 1972 році у Владімірській в'язниці за збірку віршів "Невольницькі плачі" та поему "Тріюмф Сатани" на мене заводять справу за ст. 70, ч. 2 УПК РСФСР.
Новий термін виразився в судово-психіятричній експертизі та постанові Владімірського облсуду утримувати мене в спеціяльній психіятричній лікарні.
У такій лікарні в Смоленську я відбув 4 роки. В 1976 році за рішенням виїздної комісії з інституту ім. Сербського та постановою суду мені полегшили режим і перевезли до Львівської психлікарні. У Львові та Бережниці я відбув два роки.
У липні 1978 року Владімірський обласний суд постановив зняти з мене лікування, і мене виписали.
Всього кілька місяців, як я на волі. Я ще не маю пашпорта, мене ще не пустили до моєї хати, я живу в чужій комірчині з ласки людей, але я не мислю себе в екзистенції для самого себе поза процесом боротьби за елементарні національні та загальнолюдські права українського народу...
...Я твердо переконаний, що права народу ніхто ніколи не підносив нікому на тарілці. Той стан, у якому перебуває нарід, є наслідком обставин і потенції його духа...
З особистого архіву З. Красівського

2 лютого 1986 року Олена Антонів трагічно загинула на його очах - потрапила під трамвай...



Зеновій Красівський
* * *
Ти ждеш мене...
Минають роки...
Ні, не повернуться літа...
Лиш озвіріла самота
Залишить в грудях шрам глибокий.
Зів’яне листя, жовтим стане.
Пристигне і пожухне цвіт
І після довгих сірих літ
Усе в могилу чорну кане.
А я хіба свої окови
Тобі на пам’ять принесу
І, як кришталь, живу сльозу
І свій живий вінок терновий.
Ти ждеш...
«Не жди!» - шепоче розум.
А серце плаче і болить,
І завжди кров’ю обкипить,
Як лиш згадаю твої сльози.

З книги віршів «Невольницькі плачі»




Зеновій Красівський
І ворог посів нашу землю. І було його - як трави і листу. І не було куди дітися на рідній землі. Одних вороги вбивали, других кидали у тюрми, третіх ешелонами вивозили на сибіри на явну загибель. І не видно було просвітку. Трембітали трембіти над убієнними і вили пси, сповіщаючи смерть для інших.
У тому часі довелось і мені, незрілому літами, разом з братами піти в ніч, з якої, відчувалося, вороття не буде.
І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретності - від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля. Нас приймали по хатах, не засвічуючи ліхтарень, за нами гналися, стріляючи, нас вбивали, і наші трупи звозили до районів та виставляли на глум. І хто міг - той плакав, а решта, зціпивши зуби, мовчали і не признавалися навіть до своїх синів, такий був страх великий і жорстокий.
Так потрапив я під вибух і вже не тямлю, як опинився дома.
Так потрапив в оточення мій старший брат Крига і у відчайдушній сутичці пустив собі останнього набоя в голосницю.
Так схопили мого другого брата Негуса і, зв’язавши йому дротом руки та накинувши на шию зброю, повели з гір попри наші вікна на двадцять років каторги.
Так витягли третього брата Бігуна з криївки і забрали собі, а батьків, які ще недавно з надіями благословляли нас на бій за Україну, з малолітньою сестрою вивезли на Сибір.
Страшною дорогою гнав ворог наш нарід на його Голгофу.
Так почалося моє свідоме входження в життя, і тоді-то прошили мою свідомість смерть багатьох моїх рідних та односельчан і той безцеремонний морд, який здійснювала Росія над Україною.
На рідній загороді впритул застрілили Василя Способа. А його брата Михайла з другом Слабіною приперли збройною масою тут, у селі, під Мігівками, прошили автоматними чергами, а тіла знеславили штиками.
У Закуті зустріли Юрка Сміхуна, що переодягнувся був за жінку, аби вийти з облави.
Оксані Зененяковій, пораненій, у сільраді на допиті розпороли живіт і домучили страшною смертю.
На Крушині застрілили неповнолітнього Василя Дорничого, мого шкільного товариша.
То ж тільки фрагменти моєї пам’яті, а вбито понад 50 чоловік! А вивезено скільки! А загублено душу села, яке й донині в страшному занепаді.
Тоді мені було п’ятнадцять. А в сімнадцять мене вивозили разом з батьками, то я викинувся з товарняка. І ще раз був поранений на облаві і зазнав усіх злигоднів, які випали на долю нашого покоління. Разом з боротьбою спливав кров’ю і тратив сили по бункерах та нетрях, аж поки мене не зловили і не посадили за грати. Це в той час я посів сувору істину, що людині постійно треба десь ночувати, десь бути, що треба щось їсти, в щось одягатися. І в агонії боротьби вже не добачалося ні перспективи на перемогу, ні сенсу.
На подвір’ї тюрми Лонцького на ніч заводили трактор, і по кабінетах озвірілі війною та режимом слідчі чинили морд над жертвами. Моторошно ставало на душі, коли крізь рев мотора доносився розпачливий жіночий крик.
До сьогодні трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що життя віддали в безнадійній ситуації, і ті, що пішли на довгу і повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли у всій загальній масі! Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь - ми вистояли і з честю пройшли. Всупереч більшовицькій слідчій практиці, в якій кожна жертва, від найвищих командирів і найславетніших революціонерів до найменшої клітини признавала себе прахом, ми, майже неграмотні, непрофесіональні, а вистояли. Вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі.
Аби не зрадити ідеї!
Аби не сплямити честі учасника святої боротьби!
З подивом дивлюся на себе, такого шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках таких досвідчених катів не назвав ні одного прізвища, ні одної явки, ні одної хати. Після двадцять одної доби безперервних допитів і катувань на Дзержинського мене, напівживого і зовсім «безперспективного», вкинули, як лантуха, в машину, а з машини - в підвальну камеру Лонцького.
Після засудження О с о б ы м С о в е щ а н и е м я довго був там, де сонце закотилося за обрій і більше не підіймалося. І серед тої глупої ночі з нами робили все, на що тільки здатне Зло в Людині.
Я зазнав немало втрат. І в особистому житті, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, в 58-му, у 67-му, у 80-му. Я відбував у критках, у дурдомах, у таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні.
Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене - чи не весь вік, бо й на волі я не виходив з трибу.
Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордості, яке я маю від пережитого!
Я плакав хіба в «Невольницьких плачах»!
Я боявся хіба що розминутися з честю!
Я ніколи нікому не свідчив!
Я за всі терміни не написав своїм катам ні однієї заяви!
Я завжди і по сьогодні був гордий з того, що я український націоналіст!
І так мені, Боже, допоможи!
Амінь!
Моршин, 1989 р.
Передмова до книги віршів «Невольницькі плачі»





Галина Терещук
«Ми повинні знати, хто є наш ворог» – Зеновій Красівський
2019


🍁
МАРЕВО
У мареві, у напівсні
Я вгледів човен і вітрила,
Неначе розпростерті крила
На зшерхлій від часу стіні.
Мені хтось подавав весло,
З човна до мене щось гукали,
А парус вітром напинало
І човен в синю даль несло.
Схопився я, немов побіг,
Та вмить кайдани задзвеніли,
Вогнем вп`ялися в моє тіло
І морок знов на очі ліг.
На дворі випав чорний сніг.
Блукають полем білі тіні
І десь ятріють смуги сині
Моїх несходжених доріг
Надворі випав чорний сніг.

🍁
СКОРБОТА
В скорботі горбляться хрести
На цвинтарях терпінь.
Куди і доки їх нести?
Котрому з поколінь
Дійти судилось до мети!
Коли прийде цей час?
В скорботі горбляться хрести,
Призначені для нас.

🍁
БОРЗОПИСЦЯМ
Я не забудуся у сні!
В тривожний час не ляжу спати!
А буду всюди всім кричати,
Що гинуть люди у ярмі!
Кричатиму до хрипоти:
Не вам, нікчемні лизоблюди,
Носити горде ім’я «ЛЮДИ»
І в храм свободи увійти.
І смолоскип нести не вам!
Не вам майбутні покоління
Будити голосом сумління!
Не вам, лакеям і рабам!
Скрижалі правди не у вас!
Кривавий прапор,
брудні руки,
Оскал голодної звірюки
І на устах ідейний сказ.
О, дипломовані раби!
Чого вас мати, борзописці,
Не задушила у колисці?!
Не знав би наш народ ганьби.
Якби не ваш брехні покров -
Була би видна кров проллята!
Були б плачі!
Були б прокляття!
Лунало б нині:
«Кров за кров!»
Та ви народ як тлін,
як міль,
Як шашіль дерево - роз’їли,
Брехнею душі напоїли,
І слава вам: проріс кукіль.
Росте, колоситься бур’ян...
Хто що посіяв - буде мати!
І прийдесь вам своє пожати...
Самим попасти в свій капкан.

З книги віршів «Невольницькі плачі»

четвер, 30 січня 2020 р.

Оксана Мешко, козацька мати, мати української демократії



Вона не знала слова "не можу", а тільки "мушу".
Вона жила однією ідеєю: вільна Україна. Ця ідея вела її все життя і, очевидно, давала здоров’я витримати неймовірні муки, тортури і злигодні. Її називали козацькою матір'ю, матір'ю української демократії, а ще - Залізною Леді.
Оксана Мешко,
біолог, учасниця опозиційного руху в Україні у повоєнний період, фактична очільниця Української Гельсінської Групи в період масових арештів 1970-х років. Мати Олександра Сергієнка, шістдесятника, політв'язня, лицаря ордена «За заслуги». Сестра членкині УГВР Катерини Мешко.
* 30 січня 1905, Старі Санжари, Полтавщина — † 2 січня 1991, Київ

Яр Славутич
МЕШКО
Моїй землячці.
Скорботна Мамо! В давнину Ніоба
Такої долі мати не могла.
Калічать сина каторга, хвороба –
І душу душить арештантська мла.
В Потьму, в пітьму, в темряву безкраю
Женуть синів, дочок і матерів.
Батьків убито. Скулений з відчаю,
Невже нарід у муках догорів?
Вся Україна стогне у в'язниці,
Юрмі тортур немає реченця.
В бараки сунуть в'язні блідолиці
Голодні, виснажені до синця.
Стоять на вишках церберів подоби.
І ти, Оксано, вийшла на розп'ять.
Стражденні болі давньої Ніоби
Горять і вірять, вірять і горять.
1982

"Ця жінка вчинила подвигу гідний спротив цілій імперії зла спочатку з мусу самозахисту, а потім вийшла в орґанізатори цілеспрямованої боротьби за права людини і права народу, відомої в нашій історії як гельсінський рух. Вона стала однією з найвизначніших діячок українського національно-визвольного руху 60 - 80-х років.
Історія її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою - про це вона сама оповідає в блискуче написаному ще в другій половині 70-х років автобіографічному нарисі "Між смертю і життям". Він передавався по радіо "Свобода" взимку 1978 - 79 рр., виданий був англійською мовою (Between death and life by Oksana Meshko, Нью-Йорк - Торонто - Сідней, 1981), а в нас він вийшов напівсамвидавським способом 1991 року і став уже рідкісним.
...Народилася Оксана Мешко 30 січня 1905 року в містечку Старих Санджарах над Ворсклою в малоземельній хліборобській, колись козацькій родині, що уникла покріпачення, а тому зберегла нескорений дух.
Сорокалітній батько Оксани, Яків Мешко, не маючи ніякої особистої провини, 1920 року був розстріляний у числі заложників за невиконання волостю продподатку. Сімнадцятилітній брат Євген, активний просвітянин, був убитий, сестри Віра й Катерина та брат Іван розбрелися по світу.
1927 року Оксана Мешко вступила на хімічний факультет Інституту Народної Освіти в Дніпропетровську й таки зуміла закінчити його в 1931 році попри кількаразове виключення "за соцпоходження". Домагалася поновлення, бо не була з "експлуататорів", готувалася до екзаменів майже екстерном, не маючи ні гуртожитку, ні стипендії, але до комсомолу таки не вступила.
1930 року одружилася з Федором Сергієнком, колишнім членом Української комуністичної партії, яка ледве чи не вся в 1925 році сиділа на Холодній Горі в Харкові - Федір теж. Лідери УКП звідти не вийшли, а рядових випустили, щоб винищити пізніше. У 1935 Федора Сергієнка знову заарештували. Майже рік дружина мусила оббивати пороги установ, але визволившись, чоловік мусив зійти геть з України на Урал. З двома синами, Євгеном, 1930, Олесем, 1932 року народження, та мамою Марією мусили пхати біду самі.
У 1936 році дядька Олександра Янка, члена Київської спілки політкаторжан, як і майже всіх її членів, заарештували "за потєрю бдітєльності" (він помер, згідно з реабілітаційною довідкою, 1946 року вільним). У 1937 - розстріляли двоюрідного брата Євгена Мешка, того ж року заарештовано дядька Дмитра Янка (подальша доля його невідома), а саму Оксану Яківну звільнили з посади молодшого наукового співробітника хімлабораторії Науково-дослідного інституту зерна - за "скороченням".
Забрала Оксана старшого сина й поїхала до Тамбова, де вже прижився чоловік, згодом привезла туди й другого сина. Думалося замкнутися в родинному колі. Там застала їх війна, що одразу забрала одинадцятилітнього Євгена - він загинув під час бомбардування.
У травні 1944 року повернулася Оксана Яківна з сином Олесем у Дніпропетровськ і застала там саму неньку Марію. Інвалідом повернувся чоловік із війни, а в 1946 прибилася з Рівненщини старша сестра Віра Худенко - а з нею й нова біда. Війна відчахнула сестриних двох дорослих синів, невістку, чоловіка. Син її Василь, до війни студент, потрапив до німецького полону, втік і загинув у лавах УПА. Сусіди-інформатори накликали енкаведистів - і знову стала Оксана Яківна оббивати пороги прокуратур. Ці турботи про сестру й вирішили її власну долю: 19 лютого 1947 року в Києві на Львівському майдані серед білого дня запхали її до легковика. На Короленка, 33 (тепер Володимирська) пред'явили звинувачення в намірах разом із сестрою Вірою Худенко вчинити теракт на Першого Секретаря ЦК КПУ Микиту Хрущова. Допитували 21 ніч підряд, а вдень не давали спати - за дрімання саджали в бокс... Через сім місяців сестрам позаочі винесли вирок ОСО: по десять років виправно-трудових таборів.
Не прийнявши від мами теплих речей, повезли 42-річну жінку етапом у чому була на Ухту. Працювала спочатку в сільгоспзоні, потім перекинули в Іркутські табори, де била камінь, була будівельником. Згаданий нарис Оксани Мешко - про ці роки неволі, написаний стисло, трагічно, але достойно. Це погляд українки на потворний світ, витворений чужинецьким духом, насильницькою, зловорожою до людини ідеологією.
1954 року цеківська комісія комісувала Оксану Яківну як недужу. Її випустили з концтабору на заслання. Щоб повернутися додому, вимагалося згоди рідних на її утримання: син Олесь негайно надіслав такий документ, але пашпорт вона одержала аж у 1956 році. У червні добилася в куфайчині до Києва, де вклонилася могилі матері-страдниці на Байковому. (За волею Оксани Яківни її 5 січня 1991 року поховали тут же.) У кімнатці на 4,5 метра бився з нуждою та хворобами 24-літній син-студент. 11 липня 1956 року полковник юстиції Захарченко, вручаючи Оксані Яківні реабілітаційне посвідчення, з нотою щирости сказав: "Родина просит извинения. Не пам'ятайте заподіяного вам зла. Бажаю вам щастя і будьте дужі." 1958 року дали Оксані Яківні як реабілітованій кімнатку на 12 метрів, а по смерті Федора Сергієнка стали мати з сином жити в приватній батьківській садибі на Куренівці, по Верболозній, 16, де почали будувати будиночок.


22 травня 1972 Оксану Мешко заарештували у справі сина Олеся. Знову почалися обшуки, виклики до КҐБ, допити.
У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». З червня 1980 року перебувала два з половиною місяці у камері з хворими на примусовому «обстеженні» у психіятричній лікарні ім. Павлова у Києві. 12 жовтня 1980 року — знову обшук. 14 жовтня — новий арешт, допити та повторна «судово-медична експертиза» у психіятричній лікарні. Звинувачувалась у антисовєтській аґітації та пропаґанді. У січні 1981 року отримала вирок — півроку ув'язнення і п'ять років заслання. Етапована до містечка Аяна (Хабаровський край) на березі Охотського моря. На той час Оксані Яківні було вже майже 76 років.


Жилава козацька мати витримала й це. (Казала мені в Ставках: "Я ще Брежнєва переживу". Пережила не лише його.) У кінці 1985 року повернулася до Києва. У 1988 - 89 рік мандрувала по світові, популяризуючи українську ідею. Повернувшись, стала членкинею Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки, відкривала установчий з'їзд Української Республіканської партії. У червні 1990 року, насамперед її стараннями, було поновлено діяльність правозахисної орґанізації - створено Український комітет "Гельсінкі-90-". Оксана Яківна лишалася його душею і рушієм до останніх днів. Її невгамовна енерґія вражала людей і спонукала до діяльности навіть не дуже охочих.

Знимка з книжки Левка Лук’яненка "До історії Української Гельсінської спілки"

Під час Революції на ґраніті. Київ, 1990 рік.

У грудні 1990 року почулася вона зле. Живучи самотою, в чужій хаті, мусила брати ціпок так виходити з дому. Була слизота, а тут, на біду, в крамниці в неї вкрали ціпок, що його поставила була в кутку. Оксана Яківна впала, стався інфаркт (чи то навпаки). Декілька днів вона не приходила до тями, але й за коротких зблисків свідомости вона вже не годна була говорити. 2 січня 1991 року перестало битися її, здавалося, невтомне серце...
Я лежав тоді в лікарні - відлупцювали мене комуністи під Базаром 17 листопада, коли ми намагалися встановити хрест на могилі розстріляних ними в 1921 році 359 українських стрільців. Жовч розійшлася. До дня похорону, 5 січня, й написав я основну частину цієї статті, утік у чужому одязі до церкви Миколи Притиска, де її відспівували, і сказав своїй Хрещеній Матері прощальне слово.


Поховали її на Байковому в могилі матері Марії Павлівни Граб-Мешко (26.1.1881 - 13.11.1951). І не було ніякого знаку, що тут похована й Оксана Яківна. То, порадившись із людьми, затіяв я ось що: видати книжечку спогадів про велику подвижницю духа і під неї зібрати кошти на хрести. Євген Сверстюк, Микола Руденко, Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, Віра Лісова, Петро Розумний, Світлана Погуляйло, Борис Довгалюк, Юрій Мурашов та я написали спогади, видали ми в тиражувальному центрі УРП тисячу штук книжечки "Оксана Мешко, козацька матір", презентували її в Музеї літератури її саме на 90-ліття з дня народження, улаштували вечір її пам'яти. Художник Микола Малишко на той час уже розробив проєкт козацьких хрестів. Упродовж року зібрали ми немалі гроші, каменярі в Теребовлі на замовлення директора підприємства "Теребовлегаз" Василя Венґера видобули дві брили червоного пісковика, отесали їх, навіть візерунок вибили на хресті Оксани Яківни. З брили для Марії Петрівни Микола Машишко з братом Петром вибили хрест - і встановили ми їх 28 жовтня 1995 року. Дай Боже весни - Малишки довершать роботу і ми втішимося, що зробили хоч одну добру справу в цім світі.
Неправда, що немає незамінних людей. Оксану Мешко нам не замінить ніхто."



1989 року ми, кілька членів Українознавчого клюбу "Спадщина", прийшли провідати пані Оксану та її сина Олеся в них удома, в Києві, при вул. Верболозній, 16. Пані Оксана нездужала, говорила зовсім тихо... Мала честь бачити її й у Будинку кіно, на Установчому з'їзді Української Гельсінської Спілки і слухати її вітальне слово, яким вона відкрила З'їзд 29 червня 1990 року.



СВІДЧУ
Інтерв’ю Оксани Яківни МЕШКО
Записав Василь Скрипка* 30, 31 січня і 1 лютого 1990 року в її помешканні при вулиці Верболозній, 16, у Києві.
Публікувалося в журналі “Кур’єр Кривбасу” під назвою “Мати української демократії” 1994 року та окремою брошурою “Свідчу” 1996 року. Звірено з аудіозаписом. Підзаголовки редактора другого видання, примітки Олеся Сергієнка.
РОДИНА
О.Я.Мешко: Я з Полтавщини. Народилася в двадцятьох кілометрах від Полтави, у великому старому козацькому селі-містечку, що звалося Старі Санжари. Це мальовничий куточок України над річкою Ворсклою. П’ять церков височіли своїми дзвіницями. Село на п’ятьох пагорбах, живе, веселе, з млинами, а вечорами з піснями нашими полтавськими, що й сьогодні дзвенять, але вже тільки в гуртках співочих.
Мої батьки напівселяни-напівторговці, бо безземельники. А прогодувати без сталого прибутку родину в густонаселеній Полтавщині було дуже важко. Батько мій, крім цього, насаджував сади у всій окрузі. Він скінчив Полтавську садівничу школу. Садівництво було його найулюбленішою справою. Любив робити коло землі. Торгувати не любив, але мусив, щоб утримати свою велику родину.* *(Торгувала за прилавком її мама Маруся – людина розумна, весела, товариська – до неї охоче йшли односельці за замовленим товаром, новинами і приємним спілкуванням. – Прим. Олександра Сергієнка, сина Оксани Мешко).
Село належало до козацького стану. Воно ніколи не знало кріпаччини, і той вільний козацький дух відчувався у всьому селянському устрої. Це були вільні, незалежні люди. Я благословляю своє містечко, в якому прожила свою найкращу пору – пору свого дитинства. Але й дитинство моє скінчилося дуже рано. Уже в 1919 році трудовий ритм цього тихого селянського життя був порушений революційними хвилями.
В.Скрипка: Оксано Яківно, у чому ж конкретно ці революційні хвилі проявилися?
О.Я.Мешко: Село сприйняло Українську Народну Республіку, її уряд – Центральну Раду, потім Директорію. Селянський з’їзд підтримав цей уряд, він мав авторитет і пошану, користувався повагою і повною підтримкою. Але він був вигнаний з України. Його місце в селі заступили самі що не єсть покидьки, люди бездіяльні, які не користувалися серед селян ніякою повагою. Це вже коли червоні ради взяли все в свої руки. Як це було в нашому містечку? П’ять чоловік верховодили в селі. Уночі ховалися від людей, а вдень користувалися підмогою червоних загонів, які приїздили з міста Полтави. Ці червоні загони, заходячи в село, грабували селян, забирали в них речі, більш-менш цінний одяг, не кажучи про інші цінності. Вони ж і репресували тих людей, які, на їхню думку, їм не підкорялися.
У чому ж полягала та непокора? На село накладався продподаток. Продподаток село сплатило, але за продподатком прийшла продразвьорстка. Сплатило продразвьорстку – знову новий податок. І так безкінечно. Коли село вже не мало чим платити, тоді вибрали людей найбільш поважних і відносно матеріально забезпечених, і поставили їх відповідальними. У число цих заложників попав і мій батько. Одного разу, коли червоний загін приїхав до Старих Санжар на такі екзекуції, мого батька заарештували і переправили в ГубЧК. Батько вже не повернувся додому. У кінці 1920 року він був розстріляний на Холодній Горі в Харкові. Повідомлення про його загибель нам передали письмово вже в 1921 році. Ще перед цим мій молодший брат Євген Мешко опинився в повстанчому загоні в селі Буланному, що недалеко від Старих Санжар. Загін очолив Біленький. Євген у якомусь бою був убитий у свої 19 років.* *(Євген 1903 р.н., користувався авторитетом серед сільської молоді, і з цієї причини нова влада організувала на нього полювання. – Прим. О.Сергієнка).
Брат Іван* *(Найстарший, 1901 р.н. – Прим. О.Сергієнка), тікаючи від червоного терору, сам вступив добровольцем у Червону Армію, бо іншого способу врятуватися не було. Тим часом нас вигнали з нашого дому – всю родину, матір і двох молодших дітей, у тому числі й мене. Ми залишилися без даху над головою. Нас прийняла до себе в свою стареньку хатину бабуся – батькова мати. Згодом Іван з’явився в селі вже з червоним загоном, прийшов до волості як повстанець, як доброволець Червоної Армії, і завдяки йому нам повернули нашу хату.
Ми повернулися в свою хату, але там уже не було чого робити. Ми всі розійшлися по Вкраїні хто куди. Я поїхала до Полтави, там працювала, там почала своє навчання в середній школі. Потім я вчилася в Дніпропетровському в інституті народної освіти (ІНО).
Життя було дуже трудне. Вічно переслідувана, вічні допити, довідки, що я з куркульського роду. Але ж ми за тодішніми мірками не належали до куркулів, навіть до середняків не дотягували. Ця частина України, Полтавщина, – не знаю, скільки вона мала тих заможних людей. Це були безземельники, але люд промисловий.
В.Скрипка: Шановна Оксано Яківно, я не хотів перебивати вас, але смерть вашого батька – це поширене явище, проти якого протестував Короленко у відомих листах до Луначарського – про це пишуть журнали "Новый мир" № 10 за 1988 рік та «Родина», 1989, № 10.
О.Я.Мешко: Це було явище абсолютно незрозуміле для людей містечка – людей сміливих, обізнаних з військовою справою, але не звиклих до такої форми врядування: п’ять чоловік якихось покидьків, найбільш нікчемних людей, які ночами ховалися, а вдень чинили терор, опираючись на червоні загони з Полтави. Вони брали як заложників найбільш заможних і авторитетних. Так і мій тато попав – він не один і не останній, що був арештований і розстріляний. Холодна Гора – то українське аутодафе, де стільки людей погинуло. Їх розстрілювали і ховали у братській могилі. Без труни, без обряду – так, щоб люди не бачили. І невідомо де – могил не насипали.
В.Скрипка: Мирного життя не було, а потім війна почалася. Як казав мені один дід, то не совєцький чоловік, що в тюрмі не сидів. Отож, Оксано Яківно, мабуть, треба перейти до найбільш печального і гіркого у вашому житті – до арешту.
МІЖ СМЕРТЮ І ЖИТТЯМ
О.Я.Мешко: Я була заарештована лютому 1947 року. Заарештована з доброго дива – як украдена. Прямо на вулиці Києва четверо молодчиків у білих кожушках вкинули мене в легкову машину і привезли в республіканське НКВД. Я одержала 10 років лише за співчуття до своєї старшої сестри Віри Худенко, що її син був у повстанчих загонах у Західній Україні.
Віра була на той час уже одинока. Заарештовані були її син з невісткою, її чоловіка* *(Йому вже було під 70. – Прим. О.Сергієнка) в облаві взяли без причини, просто так, на Західній Україні опинився і там був заарештований... Вона приїхала до мене, і я хотіла їй допомогти тут улаштуватися. Була вона безпомічна, без якоїсь певної професії. Але це теж уже вважалося за злочин, бо я, бачите, прихистила матір повстанця. І вона, і я були покарані в одній справі, за пунктом 8 статті 56-ї – терор. Ми ніби мали намір убити Микиту Сергійовича Хрущова. Доказів не було, і слідчий у кабінеті казав мені так: "Какие доказательства требуются? Нужно, чтобы вы сами в этом признались!" Коли я казала, що ніколи сама не зможу зізнатися в такому безглузді і ніколи не буду допомагати слідчому творити беззаконня, він сказав: «А ми вас до цього змусимо, ви ще у нас попроситеся».
Двадцять одну добу мене морили безсонням. Двадцять одну добу я витримала не спавши. Жоден лікар не скаже, що це так можливо, але я знаю, що це можливо – я це витримала. І ніяких самообмовлень, які мені підсовував слідчий Куценко, я не підтвердила.* *(Див про це: О.Мешко. Між смертю і життям. К.: НВП «Ява», – 1991; Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. К.: УРП, – 1993. – Ред.)
ВІДЛИГА
Я відбула 10 років ув’язнення. 1956 року, під час хрущовської відлиги, справу мою було переглянуто. Мені просто пощастило, що вона потрапила в руки якомусь більш чесному прокурору і він звільнив нас із сестрою Вірою від тавра терористів. Я була реабілітована і повернулася на своє місце роботи в Київській облспоживспілці.
Я застала свого єдиного сина Олеся хворим (перший син мій, Євген, загинув десятилітнім у Тамбові під час німецького бомбардування). Мене тримала надія вилікувати його. Хотілося також повірити, що засуджене Хрущовим сталінське беззаконня відійшло в минуле назавжди. Я вірила. Але ця моя віра була побудована тільки на моєму нерозумінні ситуації: Хрущов будував на піску, і це не довго тривало. Хвиля за хвилею наростало беззаконня. Знову радянське суспільство ніщо не об’єднувало, крім страху та бажання якось вижити, зберегти себе. Почався період бездуховності, що особливо згубно позначалося на молодому поколінні.
В.Скрипка: Настали 60-і роки. Саме тоді я з вами познайомився. З тих пір ви весь час стоїте переді мною енергійною, ініціативною. Оці вечори, де й я одного разу виступав (у сільгоспакадемії), вечори поезії наших славних поетів-шістдесятників – Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Василя Стуса – безперечно, єднали молодь. Але ж ця відлига була справді короткочасна. Це знову закінчилося терором. І ви найбільше постраждали.
О.Я.Мешко: Ви мені оце згадали справді щасливу смугу мого життя. Тоді, коли я перебувала в сталінських таборах, я ніколи навіть не думала, що повернуся до активного громадського життя і до життя за своїм уподобанням. Я вийшла на пенсію, і коли звільнилася від роботи, я не журилася проблемою "а что я буду делать", як казали мої ровесники і багато людей, які йдуть на пенсію. «Да ведь это уже смерть».
Я в перший же день свого пенсійного життя поїхала в свої Старі Санжари. Я пішла тими дорогами, що мені були такі відомі – з Полтави до Старих Санжар, через станцію Перещепине, пройшла селом. І я вжахнулася тим змінам, які відбулися з 1920 до 1963 року. Порахуйте, скільки це минуло років, коли нам твердили про розвиток, про розквіт сіл і міст. Я глянула на старе наше містечко, таке красиве, таке заможне колись – тепер це були руїни! Це було гірше, ніж одразу після окупації. Виявляється, що там і німців майже не було – вони пройшли десь боком. Село знищила сама влада. Люди тікали з села, зі своїх дідівських хат, як від чуми. Хто в Донбас, кого виселили в Сибір, хто поїхав на Дніпропетровщину шукати хліба на заводах, хто в Запоріжжя. Лишилися одні старі, пристаркуваті, що ходили-блукали по своїх дворищах, як неприкаяні. Я таким свого села не могла сприйняти. Навіть чудову будівлю "Просвіти", побудовану за проектом відомого архітектора, зруйнували. Казали, що німці підпалили, а свідки кажуть, що то наші її знищили, коли німці брали село.
Я пройшла нашою дорогою аж до великого цвинтаря, шукала могилки своїх дідів, які я дуже добре знала. Цвинтар був такий забутий, ніби там людей уже й не ховали. Знайшла своїх родичів. Знайшла сусідів. Не пізнавала. Усі п’ять церков знищено – каменя на камені не лишилося. Кредитові товариства, млини (вітряні й водяні) – усе було знищене.
Повернулася зі своїх Старих Санжар і кілька днів жила під враженням руїни. А тоді подумала: «Я на пенсії, і щось маю робити. Що я маю робити?» Я повинна знайти людей, які розуміють конечну необхідність нашого духовного відбудування. Знайшла людей, прихильних до цієї ідеї, людей, які не питали: «Скільки нам заплатять за виступ на вечорі?». Я казала тільки одно: «На громадських засадах». І – о, диво! Люди з філармонії, з усіх культурних установ – ніхто й ніколи не відмовився взяти участь. У двадцяти школах Києва провела ранки й вечори на теми української класики: українська пісня, ювілеї Шевченка, Франка, Лесі Українки, Довженка – що за календарем підходило. У науково-дослідних інститутах, клубах, у Клубі трамвайно-тролейбусного управління...
Це була така жвава робота, я так захопилася, навколо мене було стільки знайомих і приятелів, скільки людей хотіли мені допомогти! Я тільки тоді зрозуміла радянську дійсність: люди підспудно хочуть іншого, люди хочуть праці за своїм бажанням, за своїм уподобанням.
У роках 1963 – 1968, чи навіть до 1969-го, – це цілих 6-7 років, я побачила, що Київ живий, що люди спрагли за роботою культурною, духовною, що кожному хочеться зробити свій внесок. Я кажу, що це була найкраща пора мого життя, коли, мені здається, я компенсувала роки свого вимушеного безділля, казенної роботи за зарплату, за пайку хліба і юшки в алюмінієвій мисці, що я 10 років одержувала в сталінських таборах. [...]
Читати далі: http://museum.khpg.org/1121373859
____________________
* Василь Скрипка (*16.04. 1930, с. Базавлук, Дніпропетровська обл. – † 20.09. 1997, Кривий Ріг), фольклорист, педагог, професор, громадський діяч.