"Це, може, навіть і не вірші, / а квіти, кинуті тобі"

Батько. Українського, поетичного…

* * *

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

такої спраглої жаги,

такого зойку у мовчанні,

такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,

такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

а квіти, кинуті тобі.

Він був скрізь на передовій: на фронті, на кіностудії Довженка… Бути чоловіком Ліни Василівни – це щохвилинна передова. І в день, і в ніч…

* * *

І день, і ніч, і мить, і вічність,

і тиша, і дев'ятий вал —

твоїх очей магічна ніжність

і губ розплавлений метал.

В ніч високосного притулку,

коли йде обертом земля,

ти до плеча мене притулиш

безсмертним рухом скрипаля.

Ці вірші – великий пам’ятник великій людині.

Василь Цвіркунов,

вчений-філолог, кінознавець, педагог, академік Академії мистецтв України, фундатор кіноосвіти, багатолітній директор кіностудії ім. О. Довженка.

* 21 грудня 1917 — † 20 листопада 2000

Ліна Костенко: «Я зустріла Людину, якої чекала моя душа. Я його зразу впізнала…»

� — Ти рідко говориш про своє особисте життя...

— А навіщо про нього говорити? Його треба мати. У мене довго не складалось, а вже як склалось — ​я була дуже щаслива. В найтяжчі роки, в найскрутніших ситуаціях біля мене був справжній чоловік, лицар. Я думаю, що це рідкісне щастя. Ми з Єжи розстались без конфліктів. Просто я не захотіла переїхати назавжди до Польщі, а він, польський письменник, не зміг би жити тут. Ми бачилися дедалі рідше, і наші дороги розійшлись. Він пішов у кругосвітні морські плавання. А я зустріла Людину, якої чекала моя душа. Ще з перших моїх віршів, пам’ятаєш? — ​«Темнооким чудесним гостем / я чекала тебе з доріг». Я його зразу впізнала. Дуже щаслива, що він став тобі добрим батьком. Ти ж знаєш, що він тебе не менше любив, ніж нашого сина Василя. Його безконечно поважала моя мама. Був напрочуд інтелігентною Людиною. У нього було органічне відчуття культури. Він дуже багато зробив для українського кінематографа, з ним пов’язаний найвищий його злет у ті ж шістдесяті…

* * *

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

я сказала комусь: - Люблю. –

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його голубе…

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з невідомих нікому країв…

Є для серця така покута –

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.

Оксана Пахльовська:

"В мене з’явилося відчуття, що тато в своєму житті зробив три чуда. Перше, – це відродження українського кіна. Я вдячна Михайлові Ільєнку, який у статті вивів образ тата як капітана піратської шхуни українського кіна. Як капітан, він обов’язково мав кульгати, не вистачало лише пов’язки на оці. І дуже важливий аспект цього образу, що це не море розхитувало шхуну, а піратська шхуна бурунила море.

Сьогодні, коли кіно відроджується, ми дякуємо нинішнім його очільникам, але завжди пам’ятаємо про ті часи. Бо і Юрій та Вадим Іллєнки, і Параджанов – це були великі люди, окремі світи. І вони заряджали один одного. Потім переживали велику трагедію, коли мінялися часи, і не наближався той горизонт, до якого вони пливли. Пам’ятаю дуже коротке інтерв’ю Юрія Ільєнка у 2004 році перед остаточним туром виборів. В нього запитали, чи він прийде на Майдан, і він сказав: «Так, я прийду на Майдан або з шампанським або з автоматом».

Друге чудо, – це любов до мами, любов всього його життя і життя маминого… Це було щось неймовірне. Згадую першу зустріч з любов’ю, яку мені подарували батьки. Коли була малою, мама й тато приїхали до Ржищева, де я проводила літо. Я бігаю, скрізь шукаю їх, а вони десь зникли. Раптом побачила: вони сиділи над річкою. У мами був дивовижний костюм, чорний з таким блакитним проблиском. І ці дві постаті, які пригорнулися одна до одної над рікою… Мені здавалося, що з мами струменить блакитне сяйво. І це був прояв якоїсь космічної любові! Я зрозуміла, що любов має бути тільки такою. Інакше немає сенсу…

Третє чудо, – це чудо батьківства. Мій батько – хоча він мені нерідний, я народилася від першого шлюбу мами, але ми завжди називали його «тато Василько» – він став мені абсолютним батьком. Я з радістю слухала оповіді татових колег, учнів, які теж називали його батьком. Він був батьком не тільки моїм, а батьком багатьох людей. Ми з ним завжди мали особливу спілку, були змовниками щодо мами.

Де маму треба було захистити, допомогти, ми завжди з ним працювали в такій унікальній психологічній, емоційній спілці дуже рідних людей. І потім, коли росла моя дочка Ярослава, він так само їй став навіть не дідусем, а батьком.

Коли тата не стало, це було дуже страшно. Подзвонила моя колеґа і принесла таку вістку. А напередодні мені приснився сон, де тато мені каже: «Оксано, бережи маму». Тоді я з дочкою приїхала на похорон. Обмерзлий Байковий цвинтар… Дуже страшно. Так, як у мене була перша зустріч з любов’ю, про яку я вам розказала, так у моєї дитини була перша зустріч зі смертю. Ярослава мене обійняла і сказала: «Мамо, я зрозуміла: життя закінчується, а любов ніколи».

Ці два епізоди зв’язуються воєдино. Любов – це та найбільша сила, яка зв’язує людей, яка не має в собі фальші. Тато був одним з цих сумних людей XX століття. Він пережив усе: війну, сирітство… Але й велику любов, велике щастя, велику перемогу. Бути так згаданим на своє століття – це велика перемога. Україна, яка сьогодні постала, значною мірою народилася завдяки тим великим, безмежно чесним і красивим людям, які разом з татом творили цей корабель українського кіно."

1969 року народився їхній син Василь, зведений брат Оксани.

Зліва праворуч: Василь Цвіркунов, Ліна Костенко, їхній син Василько, Євген Попович та Ольга Сенюк. Межиріч, Черкащина, 1979 рік

* * *

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю. О як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

Спини мене отямся і отям

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю.

З Іваном Драчем. 1960-ті роки

Сергій Тримбач

ВІН МАВ КРИЛА

Він народився, страшно сказати, 1917 революційного року, у найглухіший грудневий час, коли дні найкоротші, а ночі довгі, темні, тривожні. Тільки народився Василько Цвіркунов у Запорозьких степах, нинішній Запорізькій області, — і це багато що пояснює. У нього була якась особлива постава, що нагадувала то гравюри середньовіччя, то розписи в козацьких церквах. Обличчя воїна й водночас юнака, що радісно приймає світ у всій множинності його проявів. Цей радісний наїв тримався у Василеві Васильовичу до останнього.

І — він нічого не боявся! У тому числі виглядати смішним, чого ми, чоловіки, боїмося чи не найбільше. Не раз бувало: вмикають світло у переглядовій залі Будинку кіно, і всі відводять очі, бояться говорити про фільм. Першим, без роздумів і обережних прорахунків, піднімався Цвіркунов. Ні, він ніколи не був злим, його критика ніколи не була голобельною, такою, аби «до печінок» дістало. Зате був точним, зате був уважним до автора. Бо ж знав, якою кров’ю дається кіно.

Хоча бездарів не любив, звісно. Обожнював талант. Коли 1962 року його призначили директором Кіностудії імені Олександра Довженка, він, вивчивши справу (бо ж до того ніколи до кіно не мав жодного стосунку), зрозумів головне: як би добре не було організовано виробництво, а без талановитих митців «кіна не буде»! Шукав їх скрізь. У Києві, у Москві. Їздив до ВДІКу, запитував майстрів: є у вас хлопці й дівчата? Так знайшовся Василь Ілляшенко, рекомендований його вчителем Сергієм Герасимовим. Початківцеві віддали до рук сценарій «Перевірте свої годинники» Ліни Костенко і Аркадія Добровольського. Про поетів фронтового покоління. Молодий режисер заходився вибудовувати навколо історії Поета вигадливу концептуальну споруду. І — наразився на чиновний спротив. Спеціяльна комісія переглянула відзнятий матеріял і винесла вердикт: все це пахне «чимось ворожим». Ідеологічна рентгенологія у ті часи була головним інструментом оцінки стану митця і його фільму.

Василь Васильович докладно розповідав мені, як його та Ілляшенка викликали на саму гору, засідання Політбюро ЦК КПУ, і під проводом Петра Шелеста заходились «чіхвостіть» у хвіст і гриву. Відступати від генеральної лінії партії ніяк не годилось, хоча де та лінія і якої вона «конхвігурації» щоразу доводилось вгадувати. Як не відбивався Цвіркунов, а присуд був жорстокий: Ілляшенка дискваліфікували з режисури, чим фактично зламали його долю (потому він повернеться, однак крила таки підрізали), а весь відзнятий матеріял спалили. Плівка ще була горюча, і то не було проблемою. На відміну від рукописів, кіноплівка є вразливою з точки зору вічности. Фільм за тим же сценарієм зняв Леонід Осика («Хто вернеться — долюбить»), тільки в титрах ви не побачите імені сценаристів: Ліна Костенко навідріз відмовилася зраджувати режисера. І виконавець головної ролі у першій версії Іван Миколайчук так само не побажав продовжувати гри... Уроки шляхетности, поведінки, що стає взірцем, — саме подібні вчинки виформували покоління шістдесятників. Бо висока естетика не формується на приземленій етиці. Митець, готовий до зради, обрушує в собі архітектуру таланту. Найстрашніше в мистецтві — зрада навіть не когось, а самого себе.

Василь Цвіркунов промовляє біля погруддя Олександрові Довженкові на кіностудії ім. О. Довженка. Крайній праворуч - кінорежисер Володимир Денисенко

Цвіркунов це розумів будучи адміністратором високого рівня (у ті часи директор кіностудії — це було ого-го!). Як правило, такому керівникові належало «тримати віжки», аби коні кінематографічні не харапудились і не тягнули кудись на манівці. Ідеологічні, бо все марились привиди «українського націоналізму» (неодмінно «буржуазного») та буржуйського збоченства, на кшталт всіляких песимістичного Антоніоні та загрузлих у підсвідомих нуртах Бергмана та Бунюеля. «Здоровим совєтським людям» сіє було абсолютно ворожим. Звісно, не спозирати за реакцією партійно-цековських бонз Цвіркунов не міг, але так само не міг стримувати натхненний лет молодих хлопців і дівчат, яких сприймав багато в чому як своїх улюблених дітей. До речі, так само вони — Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Леонід Осика, Антоніна Лефтій, Артур Войтецький, Микола Мащенко, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Борис Івченко — ставились до Цвіркунова, як до батька, такого собі гуру їхнього гурту. Ніхто, до слова, — попри кінематографічну схильність до панібратства — не називав його інакше, як Василь Васильович. Це було так важливо — входити в мистецтво поколінням, а не поодинці. Цвіркунов мав крила, якими й прикривав їхню відвагу і мистецьку зухвалість.

Складнішими були стосунки із Сергієм Параджановим. Він був старшим, він входив у нові часи із платформи інших естетик і світоглядних установок. Та все те поламав, все те переформатував, загнавши в тінь привиди минулих епох. Коли заходились робити «Тіні забутих предків», ніхто вочевидь не сподівався, що станеться злам, що відбудеться своєрідна мистецька революція. Та коли вже почали, директор був, здається, одним із перших, хто відчув: народжується матеріял вибухової сили, вибухової енергетики. А в культурі теж іноді годиться щось підривати...

Та спершу міг вибухнути сам фільм. Між Параджановим і оператором фільму Юрієм Іллєнком виник конфлікт — одному велося знімати тільки динамічними планами, в русі, іншому, а власне, режисерові, — більше статичними кадрами. Заледве не дійшло до дуелі. Цвіркунов кинувся розбороняти, але ж ніц... Що робить директор студії, член партії і таке інше? Він погоджується на роль секунданта — напевно, сподіваючись останньої миті загасити конфлікт. Про це оповідали мені сам Василь Васильович та Іллєнко... Дуель мала бути справжньою, на гуцульських пістолях. «Я би його встрелив!» — казав мені Іллєнко, і не повірити йому було важко. Уявляєте, якою була б історія нашого кіно, аби сталося щось подібне? Та сама природа була проти: уже йшли ніби на поєдинок, як розверзлися небеса, надійшла злива, Черемош вийшов із берегів. Таким, зодягнутим у міфологічні шати, виглядає цей сюжет. Він не дійшов точки кипіння — може, тому, що Цвіркунов того прагнув? Так, що сама природа виступила на його боці. І все, зрештою, владналося. А що сталося з фільмом, як вплинув він на розвиток нашої кінокультури і культури загалом, усі, сподіваюсь, пам’ятають.

1973 року Цвіркунова звільнили з директорської посади... Пленум ЦК рішуче засудив «етнографічні нахили» (читай український націоналізм) у нашому кіно і заходився «наводити лад». Василь Васильович працював в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології (там я з ним і запізнався), а потому немало літ віддав кінофакультетові Інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Зокрема, поклав багато сил задля того, аби факультет став Інститутом кіно і телебачення... Зрештою, це сталося — уже в рамках Університету. Освітянську ниву Цвіркунов по-справжньому любив, бо ж — знову-таки — розумів, що без отсієї грядки нічого не насіється і нічого не виросте.

Він був справді мужнім, справді сміливим і небоязким. Війна залишила на його тілі страшні рани, відібрала ногу, вижив він після страшного поранення якимось дивом. Що вже після цього боятися? Він і не боявся. Хоча скільки ще випробувань, скільки проблем, в тому числі зі здоров’ям... Тільки ніколи не чув я, аби він на щось жалівся. Хіба одного разу, коли я радився з ним щодо операції. «І не думай, — сказав він. — Мене он скільки різали, й нічого. Таке собі лікування довге й нудне, а тут одним махом тобі здоров’я вернуть». І як у воду дивився.

Зате й винагород, дарунків долі було у нього стільки... Яка жінка полюбила його — Ліна Костенко! З того народилося стільки віршів, стільки шедеврів. Винагорода нам усім.

Ми жили неподалік, він частенько підвозив мене від Будинку кіно, який любив і куди вчащав заледве не кожен день. В’їжджали у двір будинку на вулиці Чкалова (тепер Гончара), він притримував мене за плече: «Не поспішай, давай поговоримо». Говорили. Іноді годину чи дві. Скільки спогадів, скільки цікавого і мудрого монтажу фраґментів історії — далекої й близької...

Часом я запитував Василя Васильовича: «А як там Ліна Василівна?» Він піднімав усміхнені очі вгору, до їхніх вікон, і ніжно промовляв: «Працює... Працює».

Працює душа його, Василя Цвіркунова, і до сьогодні. Вічна пам’ять й довічна подяка людині, чиї крила прозирають над нами досі.

* * *

Не говори печальними очима

те, що не можуть вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна.

Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам’яті – коханий.

І все-таки згадай мене колись.

Ішли дві долі різними шляхами.

На роздоріжжі долі обнялись.

Батько. Українського, поетичного…

http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/batko-ukrayinskogo-poetychnogo/

Лариса Брюховецька

ВАСИЛЬ ЦВІРКУНОВ І НАЦІОНАЛЬНЕ ОБЛИЧЧЯ КІНОСТУДІЇ

21 грудня Василю Цвіркунову -100 років

http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/12336/Bryukhovets%27ka_Vasyl%27_Tsvirkunov_i_natsional%27ne.pdf?sequence=1&isAllowed=y

"Незнятий кадр незіграної ролі..." Пам'яті Івана Миколайчука

Іван Миколайчук у рідному селі Чорториї, що на Кіцманщині. 1968.

З архіву Жана Макаренка

"З ро­ка­ми я зро­зумів, що не­має жод­них підстав чер­воніти з при­во­ду сво­го сільсько­го по­хо­д­жен­ня, що, на­впа­ки, зв'язок із се­лом - моє ща­с­тя, мій зо­ло­тий за­пас."
Іван Миколайчук
 † 3 серпня 1987

"Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко."
Параджанов про Миколайчука

Ліна Костенко

НЕЗНЯТИЙ КАДР НЕЗІГРАНОЇ РОЛІ

                                Іванові Миколайчуку

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все!
Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.

Марія Миколайчук, співачка й акторка, відлетіла до Івана 1 лютого 2023 року...

Царство Небесне!

Інтерв'ю 2006 року

Марічка Миколайчук: “Дізнавшись, що стару батьківську хату розібрано, Іван сказав: “Немає хати, не буде й мене”. І заплакав як дитина. А через чотири дні його не стало...”

Її називали Івановою сестрою.

— Маріє Євгенівно, як зазвичай відбуваються поминки?

— Вдома я нічого не влаштовую, бо то було б ніби поза Іваном. Збираємося біля його могили з найближчими друзями. Але щоразу приходять навіть незнайомі люди, шанувальники творчості Миколайчука. Бо хоч можновладці не були прихильними до Івана, народ його любив.

— Але народним артистом він так і не став...

— Так, був лише заслуженим. Та цю несправедливість часом виправляють журналісти і впорядники довідників, називаючи його народним артистом.

— Скільки років життя Івана Миколайчука були пов’язані з кінематографом?

— Він почав зніматися на другому курсі київського театрального інституту, в 1962 році. З того часу і до останнього подиху жив українським кіно.

— Де і коли ви з ним познайомилися?

— Це сталося на Буковині 1958-го року. Тоді ми обоє працювали в Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської. Коли я тільки-но прийшла туди поступати в студію, мене кілька чоловік запитали, чи я не сестра актора Миколайчука, адже дуже схожа на нього. Я сказала, що навіть не знаю його. Вперше зустрілися ми через три місяці. Я глянула в його очі, і по мені ніби електричний струм пройшов. Майнула думка, що то моя доля. Пізніше ми грали в одному спектаклі, іноді разом ходили додому, бо жили на одній вулиці. Я разом з батьками і трьома сестрами, а він винаймав квартиру. Поступово зав’язалася дружба. А згодом, після відпустки в театрі, я йшла вулицею, раптом мене хтось наздогнав ззаду і обняв за плечі. То був Іван. Тоді ми й зрозуміли, що вже не просто колеґи.

— До Києва приїхали разом?

— Ні. Іван влітку 1961 року поступив на кінофакультет Київського театрального інституту, а я тоді збиралася переїхати з Чернівців до Москви, але так вийшло, що теж стала киянкою того ж року, тільки восени.

— Що в Москві збиралися робити?

— Співати у хорі імені П’ятницького. Навесні 1961 року на гастролі в Чернівці приїжджав цей відомий московський колектив. Дехто з колег, кому подобався мій голос, порадив піти на прослуховування до його керівників. Коли вони почули, як я співаю, запросили на роботу до Москви. Я роздумувала, а Іван сказав, щоб обов’язково їхала, й пообіцяв, якщо я там добре влаштуюся, а він поступить до київського театрального інституту, то неодмінно переведеться до такого самого московського вузу, щоб бути разом. У Москві мене ще раз прослухали і питання про працевлаштування в хорі П’ятницького було остаточно вирішено. До того часу, коли мені мали виділити зарплату і дати місце в гуртожитку, було ще два тижні. Я й поїхала на цей час до батьків. Добралася потягом до Києва, купила квиток до Чернівців, та й задумалася, чому це я буду співати російських пісень, коли так люблю українські. Мала день вільного часу, то й вирішила випробувати долю — пішла, щоб прослухали мене у хорі Верьовки. Пощастило — Григорій Гурович був на місці. Після того, як я виконала дві пісні, він сказав, що голос мій підходить, але немає в хорі вакантних місць. Тоді я ще пішла в хорову капелу “Думка”. Її тодішній керівник пан Сорока, почувши мій спів, сказав, що маю чудові вокальні дані, але прийшла не за адресою, мій голос — для хору Верьовки. Коли я розповіла йому, що там уже була і мене не взяли через брак вакансій, він зателефонував Верьовці, сказавши, що має для нього чудовий екземпляр і попросив його взяти мене в свій колектив. Так зовсім незнайома людина зробила в моєму житті переворот. Коли прийшла вдруге до Григорія Гуровича, він сказав, щоб наступного дня виходила на роботу. Як пізніше зрозуміла, спочатку Верьовка не хотів мене брати, бо в його колективі працювали люди набагато старші за мене, двадцятирічну. Наймолодшим було років по 45.

Його обручку в Гурзуфі знайшов двірник

— Коли проте, що ви в Києві, дізнався Іван?

— Через півтора місяця. Він у той час уже поступив до Київського театрального інституту і був разом з иншими студентами в колгоспі на збиранні врожаю. Іван не знав, що я в Києві, а я не знала, де він. В інституті лише сказали, в яке село направили на роботу перший курс. Туди й почала писати Іванові листи. Але відповіді не отримувала. Лише коли студенти поверталися додому, Іванові віддали усі мої послання. Виявилося, він працював не в тому селі, де инші першокурсники, а разом з третім курсом. Тоді він і дізнався, як повернулася моя доля. Приїхали вони до Києва вдосвіта і він зразу ж прийшов до мене — я жила в гуртожитку в пасажі, в кімнаті із трьома дівчатами. Ще не було й шостої ранку, коли він, одягнений у стару шинель, яку видали в інституті на час роботи в колгоспі, постукав у двері. Був чудовий сонячний ранок кінця вересня. Ми гуляли Хрещатиком. Вулиця була чиста, сонячні промені виблискували на каштанах, що почали падати, і на жовтому листі. Потім з відчинених кватирок почулися позивні українського радіо на мелодію “Реве та стогне...” і дружно зацвірінчали пташки. Той ранок я не забуду ніколи.

— А одружилися ви коли?

— 29 липня 1962 року, коли Іван знімався на Буковині у фільмі “Тіні забутих предків”. Він зателефонував мені й сказав: “Приїжджай, будеш заміж виходити”. Хор Верьовки саме в той час збирався їхати на гастролі до Югославії, дуже хотілося побувати за кордоном, тому й сказала, що весілля краще на певний час відкласти. Але Іван заявив катеґорично: “То вибирай, що важливіше: вийти заміж, чи поїхати на гастролі”. І я замість Югославії поїхала до Чернівців, де через кілька днів нас розписали. Гучного весілля не справляли. Спочатку посиділи за столом у моїх батьків, потім відзначили цю подію в колі Іванової родини в селі Чорториї.

— Ви вінчалися в церкві, мали обручки?

— Вінчатися в церкві ми не могли, бо за Іваном скрізь стежили. Це могло негативно вплинути на його подальшу долю в кінематографі. Не було й обручок. Золоті персні обом я купила лише в 1967 році в Мексиці, коли була там на гастролях. У Івана був трохи великуватий і він його часто губив, але завжди знаходив. Якось він знімався у Гурзуфі, а я там відпочивала. Сиділи ми і ще багато Іванових колег у літньому кафе на пагорбі. Він курив, у правій руці тримав сигарету. Раптом підійшла дівчина і запропонувала Іванові вийти з нею поговорити. Він сказав, що від друзів секретів не має. Тоді вона взяла його руку, зняла обручку й викинула її зі словами: “Жена не стена, подвинется”. Іван, та й усі, хто там був, вибухнули від гніву, а вона втекла. Тоді Іван сказав, що тому, хто знайде перстень, заплатить стільки, скільки той захоче. Через кілька днів ту обручку знайшов двірник, але від платні катеґорично відмовився.

— Ваш чоловік, напевне, подобався жінкам?

— Звичайно ж, він же був надзвичайно красивий. Якщо я його любила, то чому инші не могли закохуватися? Але я була впевнена, що він від мене нікуди не дінеться, бо то моя доля. Він незадовго до смерті, коли вже не міг вставати з ліжка, сказав мені: “Миця, крім тебе, ніколи нікого не любив. І якби не ти, я б і не одружився б”.

— Він завжди вас називав “Мицею”?

— Часто, але не завжди. Ще він після зйомок у фільмі “Тіні забутих предків” називав мене іменем головної героїні — Марічкою. Так називали й досі звуть мене всі наші друзі.

— Їх багато?

— Так, Іван був дуже товариським. І досі мене підтримують Роман Балаян, родина Івана Гаврилюка. На жаль, декого з Іванових найближчих друзів уже немає в живих. Це Кость Степанков, Броніслав Брондуков, Леонід Биков.

Іван і досі приходить уві сні

— Який найдорожчий для вас Іванів подарунок?

— Спочатку він нічого не міг дарувати, бо виріс у великих нестатках, у його батьків було десятеро дітей. Поки вчився, ледь зводив кінці з кінцями. Гроші в нього з’явилися лише тоді, коли почав зніматися в кіно, тоді й міг дозволити собі тратити їх на подарунки. Якось під час зйомок в Югославії зателефонував мені й запитав: “Мицінька, скажи, будь ласка, який твій камінь?” Сказала, що алмаз. Він помовчав і каже: “Дорога ж ти моя”. Я зрозуміла, що він хоче мені подарувати якусь прикрасу, але не настільки коштовну, і додала, що ще мій камінь рубін. Іван повеселішав, а коли приїхав додому, привіз мені красивий золотий перстень з великим рубіном. На жаль, після смерти Івана його украли. Дуже шкодую, адже то була для мене дорога пам’ятка про Івана.

— Можете пригадати із вашого спільного життя найщасливіший день і найтяжчий?

— У нас однаково щасливими були усі дні, незважаючи на те, що відбувалося. А найстрашнішим для мене був той день, коли зрозуміла, що жити залишилося Іванові недовго. Щоправда, я ніяк не могла усвідомити, що залишуся на цьому світі, життя продовжуватиметься, а Івана не стане. В нього було онкозахворювання шлунка. Останній рік дуже тяжко мучився. А останні дні навіть не вставав з ліжка. Тоді він випадково дізнався від рідних, що на Буковині розвалили хату його батьків. Я це від нього приховувала. Адже він її дуже любив, і коли побудував поряд у дворі нову, цегляну, просив родичів не чіпати старої, бо вона ще знадобиться. Звичайно, мав на увазі, що колись там буде його музей. Але рідня після того, як у дворі з’явилася сучасна велика хата, вирішила, що убогій хатинці там не місце і розвалила її. Звістка про те, що немає строї хати, Івана приголомшила. Він спочатку помовчав, потім сказав: “Немає хати, не буде і мене”. І заплакав як дитина. Це було 29 липня 1987 року, коли виповнилося 25 років з дня нашого весілля. Вночі в нього був приступ і його забрали до лікарні. А 3 серпня його не стало.

— Але в селі Чорториї зараз є хата-музей Івана Миколайчука...

— Так, то до Іванового 50-річчя місцева влада відновила ту стару хату і влаштувала в ній музей.

— Іван вам часто сниться?

— Так. Зазвичай перед своїм чи моїм днем народження або віщує якусь подію. Наприклад, 1992 року, коли наше тріо “Золоті ключі” (крім мене, в його складі ще Ніна Матвієнко і Валентина Ковальська) було на гастролях у Польщі, він снився мені кожної ночі. Я і в церкві свічку поставила, і обід його пам’яти влаштувала, все одно він знову з’являвся уві сні й усміхався. А коли я приїхала додому, мені зателефонувала Мирослава, дружина Івана Гаврилюка, і сказала: “Вітаю заслужену артистку!” З’ясувалося, поки ми гастролювали, мені й Валентині присвоїли це звання (Ніна заслуженою артисткою України стала ще раніше). Ось тоді я й зрозуміла, чому снився Іван.

— До слова, саме він свого часу й запропонував вам трьом створити тріо?

— Так. Я працювала в хорі Верьовки і товаришувала з Валею Ковальською й Ніною Матвієнко. Дівчата, дізнавшись, що мій чоловік знімається в кіно, попросили, щоб я їх із ним познайомила. Зустріч довго не складалася — то у нас гастролі, то в Івана зйомки. Але восени 1968 року таки відбулася. Крім моїх колег, у нас вдома були Іван Гаврилюк, Броня Брондуков і Кость Степанков. Посиділи за столом, а потім Іван каже: “Ну що, дівки, співайте що-небудь”. Раніше ми ніколи разом не співали, кожна в хорі виконувала свою партію. Ми переглянулися, і я затягла: “Ой по-під гаєм зелененьким брала вдова льон дрібненький”. Дівчата підключилися і зазвучало наше тріо. Ми навіть самі здивувалися, як органічно зливалися голоси. Коли відлунав останній акорд, у Івана в очах стояли сльози. “Ну, дівки,— сказав він.— Тепер ви не маєте права не співати разом”. Так створилося наше тріо, яке існує вже 38 років. Його назва “Золоті ключі” з’явилася 1973 року, коли ми записували платівку на фірмі “Мелодія”. Прослухавши ту платівку, Іван зі сльозами сказав: “Це не пісня, це церква”.

Його фільм спочатку засудили, потім дозволили показувати, але грошей так і не заплатили

— А сам він співав?

— Слух мав гарний, а голос виколядував у дитинстві. Він співав колядки на Різдво під час мутації, а цього робити не можна. До слова, він розказував історію зі свого дитинства, коли на весіллі старшої сестри співав заборонену у той час пісню “Ще не вмерла України...”. Всі, хто йшов привітати Іванову сестру, дивувалися, як дитина насмілилася на таке, й обдаровували грошима. Він тоді заробив більше, ніж надарували нареченій.

— Ще хтось із братів та сестер Івана обрав творчу професію?

— Ні, вони займаються більш земними справами — хто будівельником став, хто метеорологом. Коли Іван поступив до театрального інституту, батько в нього запитав, яку опановуватиме професію. Іван сказав, що буде артистом. А батько засміявся, мовляв, ми всі артисти, а ось руками, що навчишся робити? Лише згодом, коли з’явилися фільми за участю Івана, усі в селі зрозуміли, що артист — це серйозна професія.

— З Іваном нібито часто в житті відбувалися різні містичні моменти...

— Так, під час зйомок фільму “Вавилон-ХХ”, коли він в образі філософа Фабіана копав собі могилу, лопата вперлася у щось тверде. То була справжня труна. З’ясували, що на тому місці колись було кладовище. А ще ми з Іваном настільки відчували одне одного, що могли передбачити на відстані, що робитиме инший. Колись Іван знімався у Болгарії і не збирався їхати додому. А я була у родичів в Чернівцях. Та раптом мені стукнуло в голову, що він, напевно, приїде. Вийшла на вокзал до поїзду “Софія—Москва”, дивлюся на пасажирів, що виходять з нього, раптом бачу — йде хтось схожий на Івана, тільки нібито трохи нижчий. У нього ж був зріст 1 метр 87 сантиметрів. Але коли той чоловік підійшов ближче, виявилося — Іван. Він у Болгарії проходив повз вокзал, почув, що оголошували новий швидкісний поїзд “Софія—Москва”, й вирішив з’їздити на кілька днів додому.

— Власного авто ви не мали?

— Ні. Іван завжди допомагав своїм рідним, вкладав гроші в будівництво нової хати в Чорториях. Будинок таки збудував, але був у ньому лише раз, на новосіллі. Потім захворів. Якби Іван наприкінці 1960-х отримав гроші за фільм “Білий птах з чорною відзнакою”, в якому був і режисером, і сценаристом, і актором, то та хата була б збудована давно, ще й лишилися б кошти на щось инше. Але сталося так, що спочатку йому могли видати частину заробленого. Іван відмовився, вирішив почекати й отримати зразу всю суму. Але невдовзі на ХХІV з’їзді КПУ цей фільм було засуджено і заборонено показувати. Навіть у газетах з’явилися викривальні статті, в яких ішлося, що картина шкідлива для громадян УССР, особливо для жителів західного регіону. Згодом, на початку 1970-х, коли першим секретарем став Петро Шелест, він дав протилежну оцінку фільмові, зазначивши, що “Білий птах з чорною відзнакою” дуже корисний для перегляду громадянами УССР, особливо тими, що живуть в західному регіоні. Заборону на показ фільму було знято, але грошей Іван так і не отримав. Взагалі йому дуже заважали працювати, вбачаючи в його роботах крамолу. Звичайно, він це дуже важко переживав, і це не могло не позначитися на його здоров’ї.

— Він курив цигарки?

— Так, але не будь-які, а, як сам казав,— панські — “Мальборо”.

— А яку їжу любив?

— Усю ту, що я готувала. Борщі, мочанку (це м’ясо з підливою і мамалигою), а найбільше — квасолю.

Він любив незірвані польові квіти

— Чим ви зараз займаєтеся?

— Крім того, що співаю в тріо “Золоті ключі” (ми всі утрьох уже стали народними артистками України), у творчому об’єднанні “Музика”, що при національному радіо України, записую буковинські пісні. Їх видано уже два компакт-диски. Перший з нагоди 60-річчя Івана “Прощаюсь, ангеле, з тобою”, а другий з назвою “Буковино” вийшов рік тому. Пісня мене врятувала, допомогла вижити після того, як я втратила Івана. Дівчата з тріо мене майже насильно тягли на сцену, примушували співати і по-своєму продовжувати справу Івана.

— Які в Івана були улюблені місця в Києві?

— Ми дуже любили гуляти Подолом, бо то місто в місті, там особлива аура. А ще — Володимирською гіркою, Хрещатиком, заходили в нашу улюблену Андріївську церкву.

— Де в нашому місті вам разом доводилося жити?

— Спочатку ми мешкали в коридорі мого гуртожитка в пасажі, потім отримали однокімнатну квартиру на вулиці Жилянській, а пізніше, завдяки Миколі Мащенкові, нам дали трикімнатну квартиру на Русанівці.

— Коли започатковано премію імені Івана Миколайчука?

— Її фундатором стала Київська міська влада 2001 року. Я зазвичай беру участь у конкурсному перегляді робіт кінематографістів. І дуже щаслива, що цю премію першими отримали його друзі Броня Брондуков та Кость Степанков.

— Наступного року — двадцятиліття по смерті Івана Миколайчука. Як за цей час увічнено його пам’ять?

— У Чернівцях є вулиця його імені, нібито збираються назвати і в Києві одну з вулиць на його честь. Але це — не головне. Набагато важливіше, що люди пам’ятають і люблять його фільми. Щоправда, іноді доводиться мені переживати і досить прикрі моменти. На нашому будинку є меморіальна дошка, встановлена на згадку про Івана. Під нею я саджу квіти, але їх витоптують, зривають. Якось підходжу до того квітничка — літній чоловік зрізає лілії. Я не могла стримати сліз. До слова, Іван дуже любив квіти, особливо польові, але не зірвані.

2006 рік.

Василь Герасим'юк

СЕРПЕНЬ ЗА СТАРИМ СТИЛЕМ

                                Ігореві Римаруку

Триває птаство у моїх зіницях
аж до світанку. Музика терпка
Стефаника і Миколайчука
збережена, як бринза в бербеницях,

у цих серпневих днях. Я став незлим
поденником — між батогом і гаком.

Я став холодним під солярним знаком,
що різьблений на сволоку одним

із прадідів. Світає спершу стан
птиць, що перетривають у світанок
чи тільки в слово, і воно — Стефаник,
а, може, легіт лиш, і він — Іван.

На шкірі краю — сироти. Не так.

Це тільки дрож до серпня, млость до рання...
Мов прадіди у днину поминання
помоляться й танцюють на гробах.

У серпні сплет їх рук тонкий, мов нить,
а доторкнешся — і руки не стало.

І дивишся незмигно, як муравлик
скоцюрбленим мізинцем дріботить

спокійно, заклопотано... Куди?

На світі цьому тільки він і знає.

А ти, поденник, ти на шкірі краю
тамуєш трем, гадаючи, що ти

легкий до танцю мертвих і живих —
мов серед ночі переплутав стежку
і, вихопивши з ватри головешку,
із криком пастку ангелів оббіг.

З тобою бігли сіроманців сорок
і сорок левів, бо солярний знак
на сволоку
прочитаний не так

тим, хто до ранку дивиться на сволок.

Ти що це твориш у житті чужому?!

То пастка танцю. То пімстливий ритм.

Не має свого карбу пілігрим
на сволоку в солярнім знаку дому.

Лиш вимиється музика терпка
у серпні, гейби у потоці килим.

У серпні за старим числом, за стилем
Стефаника і Миколайчука.

Я знаю: в серпні в нас холодна твар.

І ті, що йшли на смерть, прийшли й заправлять
у тої, що ридає. Воші давлять
об стіл: «Клади на стіл його кептар!»

Я вирізьбив цю твар. Мов зрушив прах.
Прийшли б вони в сльозах, та, що ридає,
серпневі ночі ці повивертає,
як вивертали кептарі в дощах:

щоб вовною — у хмарі, вітрі — крізь
грозу, що вранці сива, аж сирітська,
щоб вовну першу, ту, що зветься м і ц к а,
погладив ти, мій Господи, навскіс.

І скинеться в зіницях птаством пустка,
і на світанку вирветься з зіниць,
і музику, як бринзу з бербениць,
до губ несу, мов після душогубства.

Немов стікає не з небес, а з ран
удосвіта — крізь вовну — голосами,
що в серпні задихаються над нами.

Не так! Це танець лиш, і він — Іван.

Найтоншу свічку від стихії

в сорок

на Стрітення я вперше посвятив —
до Спаса, до моїх серпневих днів.

Та в ніч із понеділка на вівторок —

на великодний випали сніги
й карпатські храми замело під ранок,
мов до Різдва воскрес...

Це знав Стефаник.

Це стан стихії. Стиль її слуги.

Сніг перейшов у дощ, в грозу... Вночі
заметушились ті, що йшли зі свята.

Є звичай предків шкуру вивертати.
Обагрену — здалося при свічі

свяченій... Захисти і відпливи
в цих водах! Серед ночі заховай цю
нечисту міцку... Згасни серед танцю!
Тікай від пастки мертвих і живих!

Найперший промінь врятував, як гріх,
з тьми вихопив серпневий вилом лісу,
цю музику терпку. І я підвівся,
немовби за наказом: до своїх! 

Могила світлої пам'яти Івана Миколайчука. Байковий цвинтар, нова його частина, ділянка число 33. Під кущем калини стоїть козацький хрест, його виготовив 1991 року з ямпільського пісковика скульптор Анатолій Фуженко. На тильній стороні надгробка скульптор викарбував фраґмент із кінофільму «Тіні забутих предків»: Іван з ягнятком на руках. На передній частині хреста закарбовано рядки з народної пісні «Ой, у полі жито, копитами збито», що їх, за словами дружини Марічки Миколайчук, Іван часто співав:

Ой, устань, козаче,

Устань молоденький,

По діброві ходить, блудить

твій кінь вороненький.

Та нехай він ходить.

Нехай собі блудить,

прийде така годинонька,

що він мене збудить.