Батько. Українського, поетичного…
* * *
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.
Він був скрізь на передовій: на фронті, на кіностудії Довженка… Бути чоловіком Ліни Василівни – це щохвилинна передова. І в день, і в ніч…
* * *
І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і дев'ятий вал —
твоїх очей магічна ніжність
і губ розплавлений метал.
В ніч високосного притулку,
коли йде обертом земля,
ти до плеча мене притулиш
безсмертним рухом скрипаля.
Ці вірші – великий пам’ятник великій людині.
Василь Цвіркунов,
вчений-філолог, кінознавець, педагог, академік Академії мистецтв України, фундатор кіноосвіти, багатолітній директор кіностудії ім. О. Довженка.
* 21 грудня 1917 — † 20 листопада 2000
Ліна Костенко: «Я зустріла Людину, якої чекала моя душа. Я його зразу впізнала…»
� — Ти рідко говориш про своє особисте життя...
— А навіщо про нього говорити? Його треба мати. У мене довго не складалось, а вже як склалось — я була дуже щаслива. В найтяжчі роки, в найскрутніших ситуаціях біля мене був справжній чоловік, лицар. Я думаю, що це рідкісне щастя. Ми з Єжи розстались без конфліктів. Просто я не захотіла переїхати назавжди до Польщі, а він, польський письменник, не зміг би жити тут. Ми бачилися дедалі рідше, і наші дороги розійшлись. Він пішов у кругосвітні морські плавання. А я зустріла Людину, якої чекала моя душа. Ще з перших моїх віршів, пам’ятаєш? — «Темнооким чудесним гостем / я чекала тебе з доріг». Я його зразу впізнала. Дуже щаслива, що він став тобі добрим батьком. Ти ж знаєш, що він тебе не менше любив, ніж нашого сина Василя. Його безконечно поважала моя мама. Був напрочуд інтелігентною Людиною. У нього було органічне відчуття культури. Він дуже багато зробив для українського кінематографа, з ним пов’язаний найвищий його злет у ті ж шістдесяті…
* * *
В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: - Люблю. –
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.
А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.
Оксана Пахльовська:
"В мене з’явилося відчуття, що тато в своєму житті зробив три чуда. Перше, – це відродження українського кіна. Я вдячна Михайлові Ільєнку, який у статті вивів образ тата як капітана піратської шхуни українського кіна. Як капітан, він обов’язково мав кульгати, не вистачало лише пов’язки на оці. І дуже важливий аспект цього образу, що це не море розхитувало шхуну, а піратська шхуна бурунила море.
Сьогодні, коли кіно відроджується, ми дякуємо нинішнім його очільникам, але завжди пам’ятаємо про ті часи. Бо і Юрій та Вадим Іллєнки, і Параджанов – це були великі люди, окремі світи. І вони заряджали один одного. Потім переживали велику трагедію, коли мінялися часи, і не наближався той горизонт, до якого вони пливли. Пам’ятаю дуже коротке інтерв’ю Юрія Ільєнка у 2004 році перед остаточним туром виборів. В нього запитали, чи він прийде на Майдан, і він сказав: «Так, я прийду на Майдан або з шампанським або з автоматом».
Друге чудо, – це любов до мами, любов всього його життя і життя маминого… Це було щось неймовірне. Згадую першу зустріч з любов’ю, яку мені подарували батьки. Коли була малою, мама й тато приїхали до Ржищева, де я проводила літо. Я бігаю, скрізь шукаю їх, а вони десь зникли. Раптом побачила: вони сиділи над річкою. У мами був дивовижний костюм, чорний з таким блакитним проблиском. І ці дві постаті, які пригорнулися одна до одної над рікою… Мені здавалося, що з мами струменить блакитне сяйво. І це був прояв якоїсь космічної любові! Я зрозуміла, що любов має бути тільки такою. Інакше немає сенсу…
Третє чудо, – це чудо батьківства. Мій батько – хоча він мені нерідний, я народилася від першого шлюбу мами, але ми завжди називали його «тато Василько» – він став мені абсолютним батьком. Я з радістю слухала оповіді татових колег, учнів, які теж називали його батьком. Він був батьком не тільки моїм, а батьком багатьох людей. Ми з ним завжди мали особливу спілку, були змовниками щодо мами.
Де маму треба було захистити, допомогти, ми завжди з ним працювали в такій унікальній психологічній, емоційній спілці дуже рідних людей. І потім, коли росла моя дочка Ярослава, він так само їй став навіть не дідусем, а батьком.
Коли тата не стало, це було дуже страшно. Подзвонила моя колеґа і принесла таку вістку. А напередодні мені приснився сон, де тато мені каже: «Оксано, бережи маму». Тоді я з дочкою приїхала на похорон. Обмерзлий Байковий цвинтар… Дуже страшно. Так, як у мене була перша зустріч з любов’ю, про яку я вам розказала, так у моєї дитини була перша зустріч зі смертю. Ярослава мене обійняла і сказала: «Мамо, я зрозуміла: життя закінчується, а любов ніколи».
Ці два епізоди зв’язуються воєдино. Любов – це та найбільша сила, яка зв’язує людей, яка не має в собі фальші. Тато був одним з цих сумних людей XX століття. Він пережив усе: війну, сирітство… Але й велику любов, велике щастя, велику перемогу. Бути так згаданим на своє століття – це велика перемога. Україна, яка сьогодні постала, значною мірою народилася завдяки тим великим, безмежно чесним і красивим людям, які разом з татом творили цей корабель українського кіно."
1969 року народився їхній син Василь, зведений брат Оксани.
Зліва праворуч: Василь Цвіркунов, Ліна Костенко, їхній син Василько, Євген Попович та Ольга Сенюк. Межиріч, Черкащина, 1979 рік
* * *
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
Спини мене отямся і отям
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.
З Іваном Драчем. 1960-ті роки
Сергій Тримбач
ВІН МАВ КРИЛА
Він народився, страшно сказати, 1917 революційного року, у найглухіший грудневий час, коли дні найкоротші, а ночі довгі, темні, тривожні. Тільки народився Василько Цвіркунов у Запорозьких степах, нинішній Запорізькій області, — і це багато що пояснює. У нього була якась особлива постава, що нагадувала то гравюри середньовіччя, то розписи в козацьких церквах. Обличчя воїна й водночас юнака, що радісно приймає світ у всій множинності його проявів. Цей радісний наїв тримався у Василеві Васильовичу до останнього.
І — він нічого не боявся! У тому числі виглядати смішним, чого ми, чоловіки, боїмося чи не найбільше. Не раз бувало: вмикають світло у переглядовій залі Будинку кіно, і всі відводять очі, бояться говорити про фільм. Першим, без роздумів і обережних прорахунків, піднімався Цвіркунов. Ні, він ніколи не був злим, його критика ніколи не була голобельною, такою, аби «до печінок» дістало. Зате був точним, зате був уважним до автора. Бо ж знав, якою кров’ю дається кіно.
Хоча бездарів не любив, звісно. Обожнював талант. Коли 1962 року його призначили директором Кіностудії імені Олександра Довженка, він, вивчивши справу (бо ж до того ніколи до кіно не мав жодного стосунку), зрозумів головне: як би добре не було організовано виробництво, а без талановитих митців «кіна не буде»! Шукав їх скрізь. У Києві, у Москві. Їздив до ВДІКу, запитував майстрів: є у вас хлопці й дівчата? Так знайшовся Василь Ілляшенко, рекомендований його вчителем Сергієм Герасимовим. Початківцеві віддали до рук сценарій «Перевірте свої годинники» Ліни Костенко і Аркадія Добровольського. Про поетів фронтового покоління. Молодий режисер заходився вибудовувати навколо історії Поета вигадливу концептуальну споруду. І — наразився на чиновний спротив. Спеціяльна комісія переглянула відзнятий матеріял і винесла вердикт: все це пахне «чимось ворожим». Ідеологічна рентгенологія у ті часи була головним інструментом оцінки стану митця і його фільму.
Василь Васильович докладно розповідав мені, як його та Ілляшенка викликали на саму гору, засідання Політбюро ЦК КПУ, і під проводом Петра Шелеста заходились «чіхвостіть» у хвіст і гриву. Відступати від генеральної лінії партії ніяк не годилось, хоча де та лінія і якої вона «конхвігурації» щоразу доводилось вгадувати. Як не відбивався Цвіркунов, а присуд був жорстокий: Ілляшенка дискваліфікували з режисури, чим фактично зламали його долю (потому він повернеться, однак крила таки підрізали), а весь відзнятий матеріял спалили. Плівка ще була горюча, і то не було проблемою. На відміну від рукописів, кіноплівка є вразливою з точки зору вічности. Фільм за тим же сценарієм зняв Леонід Осика («Хто вернеться — долюбить»), тільки в титрах ви не побачите імені сценаристів: Ліна Костенко навідріз відмовилася зраджувати режисера. І виконавець головної ролі у першій версії Іван Миколайчук так само не побажав продовжувати гри... Уроки шляхетности, поведінки, що стає взірцем, — саме подібні вчинки виформували покоління шістдесятників. Бо висока естетика не формується на приземленій етиці. Митець, готовий до зради, обрушує в собі архітектуру таланту. Найстрашніше в мистецтві — зрада навіть не когось, а самого себе.
Василь Цвіркунов промовляє біля погруддя Олександрові Довженкові на кіностудії ім. О. Довженка. Крайній праворуч - кінорежисер Володимир Денисенко
Цвіркунов це розумів будучи адміністратором високого рівня (у ті часи директор кіностудії — це було ого-го!). Як правило, такому керівникові належало «тримати віжки», аби коні кінематографічні не харапудились і не тягнули кудись на манівці. Ідеологічні, бо все марились привиди «українського націоналізму» (неодмінно «буржуазного») та буржуйського збоченства, на кшталт всіляких песимістичного Антоніоні та загрузлих у підсвідомих нуртах Бергмана та Бунюеля. «Здоровим совєтським людям» сіє було абсолютно ворожим. Звісно, не спозирати за реакцією партійно-цековських бонз Цвіркунов не міг, але так само не міг стримувати натхненний лет молодих хлопців і дівчат, яких сприймав багато в чому як своїх улюблених дітей. До речі, так само вони — Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Леонід Осика, Антоніна Лефтій, Артур Войтецький, Микола Мащенко, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Борис Івченко — ставились до Цвіркунова, як до батька, такого собі гуру їхнього гурту. Ніхто, до слова, — попри кінематографічну схильність до панібратства — не називав його інакше, як Василь Васильович. Це було так важливо — входити в мистецтво поколінням, а не поодинці. Цвіркунов мав крила, якими й прикривав їхню відвагу і мистецьку зухвалість.
Складнішими були стосунки із Сергієм Параджановим. Він був старшим, він входив у нові часи із платформи інших естетик і світоглядних установок. Та все те поламав, все те переформатував, загнавши в тінь привиди минулих епох. Коли заходились робити «Тіні забутих предків», ніхто вочевидь не сподівався, що станеться злам, що відбудеться своєрідна мистецька революція. Та коли вже почали, директор був, здається, одним із перших, хто відчув: народжується матеріял вибухової сили, вибухової енергетики. А в культурі теж іноді годиться щось підривати...
Та спершу міг вибухнути сам фільм. Між Параджановим і оператором фільму Юрієм Іллєнком виник конфлікт — одному велося знімати тільки динамічними планами, в русі, іншому, а власне, режисерові, — більше статичними кадрами. Заледве не дійшло до дуелі. Цвіркунов кинувся розбороняти, але ж ніц... Що робить директор студії, член партії і таке інше? Він погоджується на роль секунданта — напевно, сподіваючись останньої миті загасити конфлікт. Про це оповідали мені сам Василь Васильович та Іллєнко... Дуель мала бути справжньою, на гуцульських пістолях. «Я би його встрелив!» — казав мені Іллєнко, і не повірити йому було важко. Уявляєте, якою була б історія нашого кіно, аби сталося щось подібне? Та сама природа була проти: уже йшли ніби на поєдинок, як розверзлися небеса, надійшла злива, Черемош вийшов із берегів. Таким, зодягнутим у міфологічні шати, виглядає цей сюжет. Він не дійшов точки кипіння — може, тому, що Цвіркунов того прагнув? Так, що сама природа виступила на його боці. І все, зрештою, владналося. А що сталося з фільмом, як вплинув він на розвиток нашої кінокультури і культури загалом, усі, сподіваюсь, пам’ятають.
1973 року Цвіркунова звільнили з директорської посади... Пленум ЦК рішуче засудив «етнографічні нахили» (читай український націоналізм) у нашому кіно і заходився «наводити лад». Василь Васильович працював в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології (там я з ним і запізнався), а потому немало літ віддав кінофакультетові Інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Зокрема, поклав багато сил задля того, аби факультет став Інститутом кіно і телебачення... Зрештою, це сталося — уже в рамках Університету. Освітянську ниву Цвіркунов по-справжньому любив, бо ж — знову-таки — розумів, що без отсієї грядки нічого не насіється і нічого не виросте.
Він був справді мужнім, справді сміливим і небоязким. Війна залишила на його тілі страшні рани, відібрала ногу, вижив він після страшного поранення якимось дивом. Що вже після цього боятися? Він і не боявся. Хоча скільки ще випробувань, скільки проблем, в тому числі зі здоров’ям... Тільки ніколи не чув я, аби він на щось жалівся. Хіба одного разу, коли я радився з ним щодо операції. «І не думай, — сказав він. — Мене он скільки різали, й нічого. Таке собі лікування довге й нудне, а тут одним махом тобі здоров’я вернуть». І як у воду дивився.
Зате й винагород, дарунків долі було у нього стільки... Яка жінка полюбила його — Ліна Костенко! З того народилося стільки віршів, стільки шедеврів. Винагорода нам усім.
Ми жили неподалік, він частенько підвозив мене від Будинку кіно, який любив і куди вчащав заледве не кожен день. В’їжджали у двір будинку на вулиці Чкалова (тепер Гончара), він притримував мене за плече: «Не поспішай, давай поговоримо». Говорили. Іноді годину чи дві. Скільки спогадів, скільки цікавого і мудрого монтажу фраґментів історії — далекої й близької...
Часом я запитував Василя Васильовича: «А як там Ліна Василівна?» Він піднімав усміхнені очі вгору, до їхніх вікон, і ніжно промовляв: «Працює... Працює».
Працює душа його, Василя Цвіркунова, і до сьогодні. Вічна пам’ять й довічна подяка людині, чиї крила прозирають над нами досі.
* * *
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Я не скажу і в пам’яті – коханий.
І все-таки згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.
Батько. Українського, поетичного…
Лариса Брюховецька
ВАСИЛЬ ЦВІРКУНОВ І НАЦІОНАЛЬНЕ ОБЛИЧЧЯ КІНОСТУДІЇ
21 грудня Василю Цвіркунову -100 років
