Альфред Бізанц, старшина австрійської армії, УГА, Армії УНР та Абверу, очільник Військової Управи Галичини

 

Альфред Бізанц,

підполковник УГА, полковник Армії УНР і Абверу. Очільник Військової Управи Галичина. Нагороди: Залізний Хрест 1-го класу, Військовий Хрест Карла, Медаль за хоробрість, Хрест «За військові заслуги» (Австро-Угорщина), Хрест Симона Петлюри.

* 15 листопада 1890, село Дорнфельд (тепер Тернопілля), Львівщина — † 1951, Владімірській централ, Владімір.

Героїчна постать.

Був, правдоподібно, головним зв’язковим між німецькою розвідкою та ОУН.

"Військову Управу очолив спокійний і врівноважений полковник Альфред Бізанц, колишній старшина австрійської армії та Української Галицької Армії, який користався довір'ям українців."

Вольф-Дітріх Гайке,

начальник штабу Дивізії "Галичина" від початків формування Дивізії до завершення бойових дій

Знимка 1919 року

"На голову Військової Управи “номіновано згори” полк. Альфреда Бізанца, галицького німця, що до війни займався своїм невеликим господарством на Львівщині. Українцям він був відомий з Української Галицької Армії, до якої перейшов з австрійської армії, був комендантом Львівської бриґади й одним з ініціяторів та реалізаторів відомої Чортківської офензиви в червні 1919 року. Його знали українці теж з Кракова, до в 1940-41 роках Бізанц був референтом українських справ в уряді генеральної губернії (Bevölkerungswesen und Fürsorge), і зі Львова, де з осени 1941 року був головою такого ж підвідділу в дискритному уряді. Він помагав українцям і був дорадником [губернатора Галичини Отто Густава фон] Вехтера в українських справах і йому слід приписати певну заслугу в тому, що Вехтер змінив свій погляд на німецьку політику й писав до свого зверхника Гіммлера, що вислід війни на Сході залежатиме саме від того, яку німці вестимуть політику.

Альфред Бізанц, Отто Густав фон Вехтер і Вольф-Дітріх Гайке

Бізанц був ще відомий з іншого боку — своєї вдачі, як теперементна емоційна людина з великою дозою неоправданого оптимізму. Кубійович писав про нього, що “Бізанц — людина добросердечна, може навіть рівукраїнець, проте довгоязика, що бігала по Львові і плела дурниці”. А[ндрій] Палій ще більше підкреслив його слабості: “Бізанц — це людина духово менша, як пересічна, чуттєва, наскрізь слов'янська, що тричі в день міняла свої погляди. Його, наприклад, реакція на мою інтерпеляцію в справі повішень у Дрогобичі: “Шляґ би їх трафив, я їм покажу!” і т.д., а на другий день, перероблений ґестапом, говорив: “Та вони самі завинили. Чого йшли до УПА?”* У ВУ склалася про нього поговірка: “полковник Бізанц приходить на наради німцем, а відходить українцем”.”

З монографії Романа Колісника "Військова Управа та Українська дивізія "Галичина" "

Цікава деталь життєпису:

Через полковника Абвера Альфреда Бізанца, що мешкав у Львові, і Ганса Коха, також співробітника розвідки, що часто перебував у Львові, здійснювався безпосередній зв’язок УВО з німецькою розвідкою. Зі сторони УВО з ними підтримував зв’язок Михайло Матчак.

Однією з держав, до якої ОУН виявляла інтерес як до джерела можливої підтримки, була Німеччина. Водночас постверсальська Німеччина використовувала німців, які були пов’язані з боротьбою Галичини за незалежність у 1918—1921 рр., аби зібрати інформацію про внутрішні справи в Польщі, ставлення галицьких українців до Польщі і про ситуацію в СССР. Професор Ґергард фон Менде, високопоставлений службовець у нацистському апараті й спеціяліст у схід­ноєвропейських справах, згадує полковника Альфреда Бізанца, Ганса Коха, Северіна Байґерта і Йосифа Мюллера. За словами фон Менде, Бізанц був головним зв’язковим між німецькою розвідкою та ОУН. Якщо говорити про будь-яку участь ОУН у німецькій розвідці, то фон Менде згадує лише те, що полковник Євген Коновалець мав контакти з деякими офіцерами німецької розвідки. Це практично нічого не означало, бо головне бюро німецької служби безпеки (SD) навіть не мало окремої програми, що стосувалася б України. Ця ситуація змінилася 1938 р. внаслідок наростання напружености між Польщею і Німеччиною.

Тарас Гунчак. ОУН — між колабораціонізмом і резистансом проти нацистської Німеччини https://zn.ua/ukr/SOCIUM/oun__mizh_kolaboratsionizmom_i_rezistansom_proti_natsistskoyi_nimechchini.html

Після катастрофи під Бродами і захоплення совєтськими військами Львова і Галичини А. Бізанц прибув до Кракова, але у централі Генеральної Губернії праці для цього не було, на цьому його роль урядовця закінчилась. Він переїхав до Відня, а перед захопленням австрійської столиці совєтськими військами виїхав на Захід і навесні 1945 року перебував в американській окупаційній зоні біля Зальцбурга. Влітку 1945-го почав шукати власну дружину, дістався совєтської зони окупації, де восени був заарештований совєтськими спецслужбами у Відні; переданий Польщі, засланий до Мордовії у концтабір в Потьмі (до 1949 р.).

Зі спогадів Омеляна Польового: "До червня 1947 року я сидів у смертній камері Лук'янівської тюрми. Після відміни смертної кари зі мною ще сидів Бізанц — учасник визвольної війни 1917—1921 років і організатор дивізії «Галичина»".

Пізніше Бізанц опинився у Владімірському централі, де за саботаж робіт був засуджений до розстрілу. Розстріляний 1951 року. За іншими даними, відправлений до Потьми, де за вироком суду страчений.

Родина А. Бізанца мешкає у Відні.

__________________

* 29-30 листопада 1943 року відбувся важкий бій між 1,5-2 тисячами шуцманів і куренем “Кривоніс-ІІ” неподалік села Недільна на Самбірщині. Повстанці відступили зі значними втратами, на полі бою залишився майже весь штаб куреня і сам курінний. 2 грудня 1943 року в Дрогобичі нацисти розстріляли вісьмох повстанців, узятих у полон у бою під Недільною.

Війна і міф. Невідома Друга світова. Під ред., зокрема, В. В'ятровича

Зі спогадів св. п. Романа Яремкевича*:

"На початку грудня мене викликали з речами на вихід. Завели в чергову кімнату, де я зустрів Остапа Білика, а через деякий час нас обидвох посадили в машину і повезли. В грудні день короткий і вже почало смеркати, коли зупинились у Біличах під Києвом. Погано пригадую, але назва табору була начебто «БЗ-33», чи щось подібне. Він обслуговував будівництво ЗВГ (заводу високоякісного гіпсу) і заводу "Союзграніт". Наказали виходити по одному. Далі, в супроводі старшини, пропустили за ворота. В таборі, огородженому колючим дротом, то тут, то там виднілися бараки. Нас завели за ворота, запустили в зону і йди куди хочеш. Блукали і шукали знайомих, бо вже звечоріло. Раптом почули німецьку мову (треба сказати, що до німців була більша довіра ніж до москалів). Підійшли ближче і побачили двох людей. Один з них, молодший, був одягнутий у лікарняний халат, а інший, старий і худий, в обрізану шинель. Ми привіталися і ламаною німецькою запитали куди нам йти. Зав'язалася розмова. Старший поцікавився звідкіля ми. Почувши, що зі Львова, запитав:

Ви чули про полковника Бізанца?

- Не тільки чув, але й бачив його 1943 року у Львові, коли він виступав перед добровольцями дивізії СС «Галичина».

Це я, - скромно зізнався чоловік. Востаннє я бачив його в чорному реглані, в циліндрі на голові, та круглим животиком! Мабуть, помітивши моє здивування, він продовжив:

Можу назвати Вам усіх видатних людей Галичини. І почав перечисляти кого знає, починаючи від Митрополита Андрея Шептицького, доктора Панькевича та інших видатних людей.

Сказати, що я був здивований - це нічого не сказати. Переді мною, в обскубаній радянській шинелі, сидів під стіною бараку полковник Альфред Бізанц. Той самий, що під час розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року, перейшов на українську сторону і брав участь в розробці плану «Чортківської офензиви» (68). Але, що з ним сталося, як він сюди потрапив?! Виявилося, що Бізанца викрала совєтська розвідка з американської зони окупації, а невдовзі його мали відправити в Мордовські табори. Він мав підірване здоров'я, дістав водянку, ноги опухли. Коли мені прийшла з дому передача, то поділився з Біликом і з ним."

* Про Романа Яремкевича  http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/svitloiepamatiaremkevicaromana-bogdanaoleksijovicadrugavcitela

Отець д-р Василь Лаба, головний капелан Дивізії Галичина

“У своїй історії український народ зазнав багато кривди від народів, які з ним були споріднені і з ним сусідували, які годувалися з його чорнозему, яких він охороняв від азійських орд, яким він ніс культуру на темну північ. ...Українець знає, як болить кривда і він нікому не заподіє кривди. ...На сьогоднішньому світі постає українське національне військо, знову повертаються Січові Стрільці, нитку української національної армії, яку так нагло було перерізано, знову зав’язано. ...При Божій помочі й охороні в сьогоднішній боротьбі за наші ідеали і святощі, за віру і свободу ...продай свій одяг і купи собі меч.”

Отець митрат Василь Лаба,
священик УГКЦ, крилошанин, доктор богослов’я, польовий духовний УГА, очільник відділу душпастирства Військової Управи Галичини, головний капелан дивізії “Галичина” і 1 УД УНА у званні штурмбанфюрера (майора), капелан куреня "Леви" УПА; дійсний член НТШ, професор Богословської Академії у Львові, ректор Української Духовної Семінарії в Гіршберґу і Кулемборґу, ректор Українського Kaтoлицького Університету ім. св. Климентія в Римі.
* 1 вересня 1887 - † 10 листопада 1978

Народився в селі Берштеві, повіт Бібрка, в селянській родині. Закінчив Українську Академічну ґімназію у Львові, студіював теологію в університетах Львова, Інсбрука та Відня (1908—1914), отримав ступінь доктора богословія (24 липня 1914). Рукоположений 14 жовтня 1912 року.

У роки Першої світової війни служив капеланом 36-го Коломийського стрілецького полку австрійської армії, що брав участь у боях на Італійському фронті. На початку листопада 1918 разом з полком потрапив у полон. Після повернення до Галичини став (на початку 1919) польовим духівником в Українській Галицькій армії, а після смерти о. М. Їжака (у грудні 1919) зайняв посаду начального капелана УГА з титулом генерального вікарія для українців-католиків у Кам’янці-Подільському.

Від 1920 (після припинення існування УГА) був спочатку доцентом, згодом звичайним професором Греко-католицької духовної семінарії (від 1928 – Греко-католицької богословської академії) у Львові й був соборним крилошанином митрополичої капітули УГКЦ (від 1927 року). Пластовий капелан 2 пластової округи.
Написав і видав "Біблійну герменевтику" (1929), 3-томну "Патрологію" (1931, 1932, 1934), друкувався в богословських часописах. Викладав у Львівській Академічній гімназії.
Був дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

Під час Другої світової війни організував і очолив польове духовенство Української Стрілецької Дивізії «Галичина» - був членом Військової Управи Галичини, очільником відділу душпастирства ВУ, генеральним вікарієм українських військових частин і начальним духівником Дивізії "Галичина", мав звання ваффен-штурмбанфюрера (майора).

Головний капелан Дивізії о. д-р Лаба відправляє польову Богослужбу в Гайделяґрі

28 квітня 1943, після закінчення урочистого засідання з нагоди проголошення створення дивізії "Галичина", у храмі св. Юра відбулося урочисте богослужіння. Його відправив архієпископ Йосиф Сліпий. Опісля тривалу проповідь виголосив о. д-р Лаба. У ній, зокрема, мовилося: "Після того, як продзвеніли великодні дзвони, як прогомоніли воскресні пісні, ми знову вертаємося до тієї церковної пісні, яка каже: "Сей день, єго же сотвори Господь, возрадуємося і возвеселімся в онь". Чому ж маємо радіти в цей такий важкий воєнний час? Бо …ми одержуємо змогу створити стрілецьку дивізію. А це воскресення Української Галицької армії, це нав'язування до нашої військової традиції".
Д-р. о. Лаба також “віддав відповідно “подяку” кому слід було, за “радісну вістку”, що “німецький уряд за згодою фюрера німецького народу дозволив галицьким українцям створити свою власну добровольчу дивізію.” ... “Будемо вдячні німецькому народові”, - говорив о. Лаба. Далі він підкреслював, що “у своїй історії український народ зазнав багато кривди від народів, які з ним були споріднені і з ним сусідували, які годувалися з його чорнозему, яких він охороняв від азійських орд, яким він ніс культуру на темну північ. ...Українець знає, як болить кривда і він нікому не заподіє кривди.” Не міг він поминути самозрозумілої традиції та бажання українського народу: “На сьогоднішньому світі постає українське національне військо, знову повертаються Січові Стрільці, нитку української національної армії, яку так нагло було перерізано, знову зав’язано. ...При Божій помочі й охороні в сьогоднішній боротьбі за наші ідеали і святощі, за віру і свободу ...продай свій одяг і купи собі меч...”

Ту проповідь уряд Отто Вехтера, ґруппенфюрера, губернатора Галичини, записав на дві пластинки й післав до Берліну, мабуть, тримаючися засади, що вищі власті мусять знати про всі подробиці. Пластинки якось не дійшли до адресата, і за ними почалися великі розшуки, якби за якимись секретними інформаціями з ставки Червоної Армії. Все це рекордовано в листах і звітах. Врешті їх знайшли й переложили на німецьку мову.

Сам Ґоттльоб Берґер, оберґруппенфюрер, начальник головного управління СС, був рецензентом проповіді й йому були напевно ясні алюзії до “кривди українського народу”, “охорони перед азійськими ордами”, вислову, якого німці дуже часто вживали у своїй пропаґанді, та пов’язання до минулих історичних подій, української національної армії. Тому він скла Гіммлерові короткий звіт: “...У ній [проповіді] є деякі небезпечні звороти. Але ми вирвемо зуба!”

Після того Берґер повідомив митрополита Шептицького, щоб він приїхав до його квартири - “на рвання зуба”.
Частково спаралізований митрополит не міг їхати в таку дорогу, тому від доручив о. Лабі його заступити перед Берґером. Високого росту, аскетичного вигляду, завжди ввічливий в поведінці, професор Богословської академії у Львові, автор наукових і релігійних книжок, як “Біблійна германевтика”, “Патрологія”, о. д-о Лаба, який знав десять мов, сидів у напруження в почекальні всевладного СС-оберґруппенфюрера Берґера, не знаючи в якій справі він виступатиме в головній квартирі СС.

Непевність о. Лаби зауважив Берґер, звідомлюючи Гіммлерові, що він хвилювався, бо думав, що “райхсфюрер шкодував, що допустив в дивізії священиків. Він щиро обіцяв, що доложить всіх зусиль, щоб цей есперимент вийшов на добро галицькій дивізії. Знаючи, що о. Лаба служив капеляном гірських стрільців “Коломия” в австрійській армії, Берґер згадав у своєму звіті, що о. Лаба був відважним вояком в австрійській армії та нагороджений найвищею медалею другого степеня.

Берґер в розмові з о. Лабою, в чемній формі вказав на його завдання [керівника Відділу духовної опіки Військової Управи], особливо підкреслюючи, яку “велику ласку зробив для дивізії райхсфюрер, дозволяючи їй мати своїх священиків.”
Таке трактування проповіді о. д-ра Лаби свідчить, до якої міри існувала недовіра німців.

Отець д-р Василь Лаба під час свята Різдва у Дивізії

О. Лаба відвідував частини в Франції, і опис о. Данила Ковалюка, священика Української Дивізії, доповнює його характеристику:

“Перед виїздом відбувся прощальний вечір у найкращій залі в ПО. Було там коло 50 старшин і два командири. Ми представили о. митрата [Лабу] нашим старшинам, але в них не було ніякого захоплення. Ніхто з них не знав, що цей чоловік мав колосальне знання, це була ходяча енциклопедія, людина небувалої доброти і високої чесноти. Почалася вечеря, яка протягнулася до ранку. ... Серед веселого настрою почалися тости. Отець Голойда заповів промову о. Лаби. Всі насторожилися. Промова була щодо змісту і мови така красна, що всі попередники не могли йому дорівнятися. Німці вже тепер набралися респекту перед нашим о. митратом. Один з промовців зацитував слова якогось поета, а о. Лаба його поправив. Це не було до вподоби старшинам, щоб слов’янин знав краще їхню мову й літературу.”

По війні о. Д-р Лаба жив на еміґрації. Від 1945 до 1950 року був ректором у духовній семінарії в Гіршберґу в Зах. Німеччині та Кулемберку в Голляндії. Його наукова праця далі продовжувалася, коли він приїхав у 1950 році до Канади й став душпастирем при катедрі св. Йосафата в Едмонтоні і генеральним вікарієм едмонтонської єпархії. Добрий проповідник, він їздив по парафіях провінції Альберти з місіями, реколекціями і проповідями. Винагороду від вірних він звичайно відступав місцевому парохові, кажучи: “Я є під цю пору сотрудником заступника сотрудника”.
Був провідним діячем світського товариства "Братство українців-католиків" у Канаді.

Від 1964 року він був проректором Українського католицького університету ім. св. Климентія в Римі й деканом богословського факультету; був дійсним членом НТШ. Написав на еміґрації “Книгу об’явлень св. Апостола Івана, Євангельські окрушини, Священичі духовні вправи” та багато статтей, рецензій, наукових розвідок.
Належав до вузького кола осіб, наближених до кардинала Йосифа Сліпого, останній високо цінував о. д-ра Лабу як душпастиря й теолога.

Помер на 90 році життя. 16 листопада 1978 року його поховано на цвинтарі St Michael's в Едмонтоні, сектор 9, блок 100, могила 29.

Джерело: монографія Романа Колісника “Військова Управа та Українська Дивізія Галичина”. 1990, Канада

До роковин відходу сл. п. Михайла Островерхи

"...Сумні вечори. Ходити по місті можна лише до 9-ої години вечора. Стою при вікні в помешканні знайомих, які мене прихистили в себе. І дивлюсь на палаючий у морі світла пропаґанди Львів. У яркому світлі палають червоні прапори на ратуші, на воєвідстві. Від часу до часу несеться вівкання й заводження пісні з нічних челюстей ночі. Це ситі й добре одягнені ґепісти, роз'їжджаючи службово на вантажних автах, виспівують і надають містові насторою непевного, якогось несамовитого, пекельного. Бо в такий час, коли вся армія, це тіні злидарів, виголоднілих та схуділих нуждарів, коли виснаження і голод та терор учинили з цієї армії якесь несамовите стадо макабричиих тіней, то й ці пісні ґепістів витворюють атмосферу макабричности. Споглядаючи на ці кістяки червоноармійців. які є синами нашого села, я розумію усю парадоксальність большевицького гимну: „Повстаньте гнані і голодні! ...Повстане військо злидарів!" Чи ж не собі вони, ці тіні жорстокої влади, співають ці слова? Чи ж важко передбачити, що таки прийде хвилина й вони, співаючи цей же гимн, кинуться на цих жахливої влади сатрапів-вождів?

А пильно придивившись формі будови голови Леніна - це ж найвиразніший кістяк смерти: символ Московії! Символ того, що приносить із собою ця Москва! Символ смерти, руїни душі, тіла, культури, релігії, усіх-усіх тих конструктивних цінностей Европи. Цей череп його є символом тієї задухи, недовір'я, фізичного і морального бруду, терору, донощицтва, розкладу фізичного і морального, отупіння, — дослівно: пранці душі й тіла. Ось це й зміст будови голови цього московського генія.
Заробітків немає, нема й гроша, а жити якось треба. В найдешевшій кухні для літераторів, журналістів, мистців і лікарів, при вул. Академічній 10/1, де обслуговують пані польки і жидівки, де видають денно до 400 обідів, — юшка і шматочок м'яса і окраєць хліба, — обід коштує 85 сотиків. Наші інтеліґенти ходять попід кам'яниці Львова й сіріють на тілі, недоїдаючи, а ще більше на душі. Бачив я інколи, як до цієї дешевої кухні крадьки, чужо й непевно заходили їсти Михайло Струтинський і Петро Сагайдачний.
Товариство Письменників і Журналістів ім. І. Франка мало в Зембанку й Центробанку своїх до 1000 злотих разом ощадностей. Роман Купчинський, як голова цього товариства, — хоч воно вже перестало існувати, — зробив те дуже добре й по-товариськи, що поручив Василеві Сімовичеві вибрати ті гроші і по малій сумі, нишком, роздавати допомоги старим членам нашого товариства. І так отримав і я — по 10 зл. кожноразово - 60 злотих. Скупенько якось проживав я. [...]"
Зі статті М. Островерхи "З пожовклих сторінок 1939—1940"
“Свобода”, 18-го травня 1955

Сл. п. Михайло Островерха,
хорунжий УСС, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член Військової управи “Галичина”, редактор тижневика Дивізії Галичина “До перемоги”, письменник, публіцист, мистецтвознавець.

У вівторок, 17-го квітня ц.р. [1979], у своєму помешканні в Бруклині, Н.Й., помер несподівано на удар серця, на 82-му році життя, багатого в добрі діла для добра Батьківщини - сл. п. ред. Михайло Островерха. Похоронні обряди почалися у середу й Страсний Четвер, 18-го й 19-го квітня 1979 року в похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку.
Заупокійна Тризна відбулася в парафіяльній залі церкви - пам'ятника св. Андрія Первозванного. ...За дозволом вдови, пані Олени й погодженням приявних на тризні учасників похоронів, останній промовець запрезентував приявним живе слово померлого, награне на маґнітофонній стрічці, в суботу, 31-го травня 1975 року, під час Ювілейного Вечора, що його влаштувала Пластова Станиця й Управа Українського Народного Дому в Трентоні, Н.Дж., в пошану тоді ще живого й життєрадісного усусуса й редактора Михайла Островерхи. Протягом 15-ти хвилин, неначе живий, промовляв до приявних на тризні тількищо похований тут, на цвинтарі, а в 1975 році ще живий Ювілят. Немов би козак, стрілець, що прощався зі світом, він розказував своїм слухачам про грозна Червоної Калини, що раз-у-раз падають на землю там, на нашій не своїй землі та тут, здавалось би, щасливій американській землі...
"Свобода", 26 липня 1979

Малюнок Едварда Козака

Сл. п. Михайло Островерха:
“Бідна ото наша традиція! Та ще й біднішою стає. Не тільки нищать її завзято москалі, поляки й інші їх помічники, а й ми самі! І то політична еміґрація! Загирюємо нашу традицію. Русь віддали москалям. Нашу маму, святу старослов'янську мову викинули легкодушно з церкви, щоб зберігали її москалі. Назву нашої тіснішої батьківщини — Галичина, що є сіллю в оці Москви, бо ж це українська ірредента, П'ємонт, викинули з уживання, бо так воліє “старший брат”. А на це приходить Україна, або Західня Україна. І безкритично пишемо: “Народився у Тростянці, Україна...” І так прославлену велику Україну зменшуємо до повітової Словаччини, до Монако, Люксембурґу. Таж Тростянців у самій Галичині є три села, в Україні знаємо ще два Тростянці. Ще коротка заувага до назви Західня Україна. Зараз по нашій програній, чи не в 1922 р., Москва зорганізувала в Галичині з наших москвофільських “ступайків” комуністичну партію, назвавши її Комуністична партія Західньої України. В 1939 р. Москва ледве встигла поставити на землі Галичини свій лапоть, як проголосила: Західня Україна. І “наські” вхопилися за цю назву з захопленням! І то якраз ті, хто найгарячіше деклямував про Україну! Так, неначе б назва Галичина, славна минулим, та валила Україну!.."
З книжки "Спадщина", Нью-Йорк, 1989

Малюнок Миколи Бутовича

МIЖ ДВОМА СВIТАМИ

В "Гомоні з далека" писав він про себе: "Як оглянусь — далеко ж я відійшов! І далі йду й покидаю милі літа. Ще трішки, ще рік — два — шість, а може й завтра, із очей зникне шлях, що ним я пройшов. І стане — далеко, давно. А це давно влазить усе глибше, усе болючіше в серце, в душу, як терня впялюється..."
І зник той земський, життєвий шлях для хворого на серце Михайла Островерхи вранці 17 квітня 1979 року в його помешканні в Бруклині на 83-му році життя заслуженного громадянина, Усуса й письменника. З ним відійшов у Вічність ще один із нечисленного вже гуртка тих, що піднімали Червону Калину й творили стрілецьку легенду. Належав від 1914 року до збройної формації УСС, яка видала визначних поетів, письменників, композиторів, мистців-малярів і творців української культури. Згадати б тільки Р.Купчинського, В.Софронова-Левицького, Л.Лепкого, І.Іванця, Ю.Буцманюка, Ос.Сорохтея, Л.Перфецького, М.Гайворонського, С.Ріпецького. Кожний із них залишив по собі місце, якого вже ніхто не заповнить. Михайло Островерха, колишній активний учасник нашої Визвольної Війни в рядах славних Усусусів, із зброєю в руках воював за волю України, а опісля, як письменник, журналіст і мистецький критик збагачував нашу культуру.
На узгір'ї, вище старовинного бучацького замку, зруйнованого 1672-го року турецьким султаном та козацьким військом Петра Дорошенка, стояла хатина бідної міщанки-вдови. В ній прийшов на світ 1897 року Михайло Островерха. Вчився і виховувався у конвікті О.Василіян у Бучані. До кінця життя вдячно згадував своїх катехитів і учителів Регушевського, Евстахія Барановського, Андріяна Добрянського, Ясінського, Вайгеля, Мазура, Винара, Фещенка, Йос.Скрутеня, Януарія Коциловського й Градюка. В патріотичному дусі вихований хлопець рвався до Українських Січових Стрільців, коли вибухла I-ша світова війна. Але добра мати "загородила йому кописткою шлях у похід і він із гіркотою в серці ждав на щасливий 1915-й рік, коли міг опинитися серед найкращого товариства: УСС". Як стрілець, перейшов усю українську визвольну війну і, після її прогри, польський табір полонених, а опісля вибрав незавидний шлях українського професійного журналіста й письменника.
Восени 1916 року над річкою Ценівкою, коли, після довгої оборони, сотня Сушка була оточена москалями, Островерха попав у російський полон. В перших місяцях 1917 року, як полонений, працював в "Етапі Юго-Западного Фронта", де вів "журнал ісходящіх і входящіх бумаг". Від дитинства любив Островерха пристрасно театр і мав гарний ліричний тенор, тому випадково, щасливим збігом обставин, опинився у військовому театрі. Коли Етап пересунувся на Схід до Бару, приїхав з фронту якийсь полк і давав у залі історичну драму Старицької-Черняхівської "Мазепа", а далі "Наталку-Полтавку" безкоштовно на всі вистави. В жовтні 1917 року його Етап був уже в Корці на Волині й тут мав Островерха щастя виступити на сцені. Театр давав спершу російські і українські п'єси, а згодом тільки українські. Вів його режисер Яблоков, артист театру Соловцова в Москві. Хтось із етапних вояків-службовців сказав Яблокову, що Островерха має "хороший голосок" і той запросив його до хору, а незабаром сказав до нього: "Ей, ти, австріяк! Ти будеш Петро в "Наталці-Полтавці"! Не безпокойся, будеш ти вєліколєпний Петро!" Островерха, спершу збентежений, виступив по кількох пробах у грудні 1917 року на сцені.
При кінці квітня 1918 року за спонукою сотника Романа Сушка, що був тоді в Києві в Січових Стрільцях, Островерха покинув Яблокова й подався в Галичину до давніх друзів, Усусусів. А далі прийшов тиф у Тульчині, а коли хворий Михайло переміг гарячку, мусів під командою полковника Є. Мишківського пробиватися під Чорним Островом із большевицького оточення. Брав участь у поході на Київ у серпні 1919 року. Ціле життя жив спогадами про події визвольної війни й часто писав про них. Ось уривок із "Гомону з далека": "Болить мене туга за тобою, Рідна Земле!... Як згадаю бо ті глибинно-сині небеса над тобою, що в них ходить таке щире, добре, наше сонце! Як згадаю, як то в тих небесах пливуть білі хмаринки й несуть із собою гомін пісні жайворонка! Як згадаю ті волошки, що в шумах вітру розмовляють із житами, то так мені стає банно, що туга, як буревій, гонить серцем, мов перекотиполем, по степах, полях, дорогах і стежках нашої України. В таку хвилину лине моя думка, обнявшись із тим серцем, у роки наших кривавих походів за волю. Зупиняється на полях, на обніжках, на суголовках, у балках, на схилах гір: я схиляюся над могилами тих, що своє життя для батькивщини склали...". А в спогаді "Пантерей", поміщеному в "Америці", згадував з тугою сотника Носковського, що завзято наступав на москалів під Раковецьким лісом, і сотника Андрія Мельника, що "затиснувши шапку на зад голови, ішов як у дим на чолі сотні", і красуня сотника Яримовича, що "не гірше списався в боях", і сотника Романа Сушка, що "таки найгостріше йшов", а з ним четаря Петра Франка, що "йшов дещо неуважно, бо за кожним розривом шрапнелі шукав за алюмінієвою шапочкою", і завжди стриману хорунжу Софію Галечко...
Добру заправу дістав Островерха до письменницької і мистецької діяльности в Пресовій Кватирі УСС. Коли панувала тиша на фронті й не було боїв з москалями, наприклад, в Соснові, у Пресовій Кватирі кипіло літературне й мистецьке життя. В сільській хаті лунали нові пісні, творилася нова поезія, поставали нові малярські картини й карикатури. Працювали там майстри слова, кольорів і ліній, які черпали надхнення з фронтових подій і творили стрілецьку історію. Серед них треба згадати Р.Купчинського, Льоню Лепкого, Моля Голубця, Гриця Труха, пізнішого Василіяника, Івана Іванця, Юл.Буцманюка, Ос.Куриласа, Ос.Сорохтея, Юл.Крайківського та ін. У Пресовій Кватирі збігалися всі новини з фронту, із Штабу, а найважливіше — з Відня, з Бойової Управи. Після війни написав Островерха нарис із життя УСС "Коли цвіла калина", де показав цікаву ґалерію стрілецьких типів.
Звільнений із польського табору інтернованих, вернувся Михайло до Бучача. Довгий час ходив у сірій солдатській шинелі, в чоботях, з петлюрівкою на голові. Хоч був старший, товаришував із нами, гімназистами, і був свого роду нашим виховником. Показав нам культ кривавої стрілецької слави, розбуджував у наших серцях тугу за гарними днями визвольної боротьби. Багато писав, виступав в аматорських виставах і концертах, малював, а інколи мандрував по околичних селах, відвідуючи священі доми. Всюди його вітали, особливо в домах, де були дівчата, бо вмів цікаво розказувати й чарував їх своїм гарним й ніжним голосом. Згодом дістав від єп. Хомишина стипендію на студії співу й поїхав до Риму. Там вивчав італійську мову й полюбив Італію, до якої опісля досить часто їздив. Повернувшись, дав навіть у залі Музикального Інституту у Львові власний концерт. Зрозумівши, що співацької кар'єри не зробить, закінчив студії співу й посвятився журналістичній і письменницькій праці. Приїхавши до ЗСА, довгий час дякував у церкві на Бронксі, бо мав гарний голос, був дуже релігійний та знав усі церковні напіви й пісні. Написав і видав кільканадцять вартісних книжок. Чимало перекладав із італійської мови, писав ескізи й нариси, оповідання і етюди. Відзначався оригінальним обривчастим стилем. В наших часописах поміщував часто рецензії з мистецьких виставок.
Із смертю Михайла Островерхи збідніла українська культура, що її творила славна стрілецька гвардія. Після недавньої смерти Р.Купчинського, П.Постолюка й М.Островерхи осиротіло видавництво Червоної Калини, а з ним і вся українська громада.
Хай же Бог прийме заслуженого Покійника у свої хороми й дасть йому вічний відпочинок, а земля Вашінгтона хай буде йому легкою!
Чікаґо, 1979 р.
Iван Боднарук

http://ukrlife.org/main/cxid/bodnaruk22.htm

Пам'яті Степана Волинця

Схоже, це єдина знимка сл. п. усусуса, що збереглася.

Степан Волинець,
підхорунжий УСС, старшина УГА, учитель; посол до польського сейму, редактор газети “Українські вісті”, 2-й заступник канцелярії Військової управи дивізії “Галичина”.

Помер Степан Волинець, видатний громадський і політичний діяч
Вінніпеґ. - У четвер, 10-го квітня ц. p. [1969] в одному із місцевих шпиталів помер несподівано, після успішної операції, відомий громадський і політичний діяч сл. п. Степаи Волинець, проживши 74 роки. В Західній Україні в роках 1928-30 сл. п. Степан Волинець бур послом до польського сейму від Сельробу. Згодом належав до передових діячів Фронту Національної Єдности, був редактором його органу „Українські Вісті" та співредактором „Перемоги". Як активний учасник Визвольних Змагань в рядах Українських Січовях Стрільців під час першої світової війни, в другій війні він був членом Biйськової Управи дивізії „Галичииа". Свою громадську, політичну і журналістичну активність продовжував під час еміґрації в Західній Німеччині й опісля в Канаді. Вув членом Ділового Kомітету для відзначення 100- річчя Української Академічноі Гімназії, яку сам закінчив перед своїми студіями на Українському Тайному Університеті й опісля державному у Львові та на університеті у Відні, Похорон відбувся 15-го квітня вполудне на цвинтарі Усіх Святих у Вінніпеґу.
“Свобода”, 16 квітня 1969

Кол. УСС. Степан Волинець народився 22 січня 1895 р., в родині судового урядника у Львові. До гімназії ходив у Бережанах, а іспит зірілости склав у 1914 році у філії української Академічної гімназії у Львові. В серпні 1914 р. вступив як доброволець до Леґіону Українських Січових Стрільців, у рядах якого відбув усю воєнну кампанію в Карпатах, а згодом був членом Стрілецького Театру. В рядах Галицької Армії відбув усю нашу визвольну боротьбу, а у 1920 р. закінчив Школу Червоних Старшин у Києві. Вернувши в 1922 р. до Львова, студіював філософію на Таємному Українському Університеті, а свої студії закінчив на університеті у Відні. В часі українізації став активним членом селянсько-робітничої партії, з рамени якої був вибраний у 1928 р. з Волині послом до варшавського сойму.
В часі сталінського терору в Україні покидає згадану ліву соціалістичну партію і вступає до націоналістичної організації, так зв. "Фронту Національної Єдности", провідником якої був кол. старшина УСС Дмитро Паліїв. У цій організації був співредактором щоденника "Українські Вісті", тижневика "Батьківщина" і щомісячника '"Перемога". За цю свою політичну і громадську діяльність був кілька разів арештований поляками, а в 1939 році сидіе у тюрмі в Станиславові до часу розвалу Польщі.
В часі большевицької окупації виїхав на Засяння, де був секретарем Українського Допомогового Комітету в містечку Криниця на Лемківщині, а пізніше, за німецької окупації заступником керманича відділу культурної праці, а згодом став керівником Народньої Освіти у Львові. Під час творення в 1943 році української бойової одиниці "Дивізія Галичина" був призначений до Військової Управи цієї Дивізії як референт пропаґанди.
На скитальщині — в Західній Німеччині, в місті Гановері, був головою Комітету для справ культури й освіти та учителем у таборовій гімназії. В англійській окупаційній зоні Німеччини був головним редактором тижневика "Українське Слово", яке виходило в Бльомберґу.
В серпні 1949 р. виїхав з родиною до Канади, замешкав у Вінніпеґу, де початково працював фізично у фабриці заліза, а в 1957 р. став до праці як співредактор тижневика "Український Голос" у Вінніпеґу.
В цьому часі був автором статтей, а одною із замітніших його праць є книга: "Передвісники й творці Листопада". Був він також співавтором і редактором співавтором "Історії Української Галицької Армії", том 2-ий, до якого написав свої спомини п. з. "Галичина в школі червоних старшин у Києві 1920 року".
Д. Микитюк, кол. УСС 

http://komb-a-ingwar.blogspot.com.es/2010/03/blog-post_13.html

Осип Навроцький, лицар без плями

Oсип Навроцький, четар УСС, сотник УГА, майор Армії УНР (на еміґрації), поручник Дивізії “Галичина”; один із основоположників Української Військової Організації, передовий діяч Української Радикальної Партії між двома світовими війнами, довголітній керманич видавничої кооперативи “Червона Калина" у Львові, голова Українського Допомогового Комітету в Криниці, на Лемківщині в pp. 1940-42, начальник канцелярії Військової Управи Дивізії „Галичина", довголітній працівник Комітету Українців Канади та активний член багатьох товариств і організацій в Україні і в Канаді.

Був одружений з Дарією Навроцькою з дому Качкенович-Білинською з Комарного, що на Городоччині, вчителькою, видатною пластункою.
* 24 березня 1890, село Голгоча, Тернопільщина — † 6 серпня 1972, Вінніпеґ

У своїй праці "Військова Управа та Українська Дивізія «Галичина»", Роман Колісник так згадував про Осипа Навроцького:
"На начальника канцелярії Військової Управи назначено сотника Осипа “Юна” Навроцького. Чи можна було знайти кращу людину на цей пост? Можливо. Одначе “Юно” мав великий досвід в адміністрації та був відомий за свою “формальну льояльність” до установи, в якій він працював, не заважаючи на свої власні погляди. Так було, коли сот. Навроцький, соціяліст-радикал, адміністрував журнал “Вісник” націоналіста Дмитра Донцова, який в ньому викладав свої націоналістичні ідеї. А у військовій Управі треба було великої льояльности, бо в ній можна було сподіватися більших “протиріч”, ніж у “Віснику”. Та атмосфера, мабуть, і відбивалася на його праці, бо, як пише про нього редактор дивізійного тижневика “До перемоги” Михайло Островерха: “Сотник Навроцький був людина добра, працьовита; інколи був ущипливий до своїх підчинених, нервовий, що інколи було перепоною у нормальній праці редакції”.
Сот. Навроцький вирізнявся між людьми своєю високою стрункою постаттю; був добрим промовцем та брав живу участь у різних ділянках українського життя: військовій, політичній, громадській, комбатантській. В серпні 1914 року зголосився до Леґіону Українських Січових Стрільців, в травні наступного року він хорунжий, а скоро потім четар; командуючи чотою, попав під час оборони Болехова в російський полон, звідки весною 1918 року він, як пів-інвалід повернувся через Норвегію додому. Від 1 листопада 1918 року він знову в Українській Галицькій Армії — комендант етапу Бібрка-Глібовичі, комендант 2-ої Коломийської бриґади, заступник інтенданта ІІІ-го корпусу та інтендант 5-ої Херсонської дивізії Дієвої Армії УНР; 1 березня 1919 року підвищений до ранґи сотника.
Після війни, вже в листопаді 1920 року, став основником і головним директором військово-історичного видавництва “Червона Калина”; був членом проводів Головного виділу Матірного т-ва “Просвіта”, педагогічного т-ва “Рідна Школа”, комбатантської організації “Молода громада”. У вересні 1921 року став членом-засновником її начальної команди; польська поліція арештувала його два рази."

"Вісті Комбатанта":
Осип Навроцький народився 24 березня 1890 р. в селі Голгочі, Західня Україна. У рр. 1900-1908 скінчив гімназію в Бережанах, у рр. 1909-1913 закінчив правничий факультет університету у Львові, склавши всі приписані іспити. Був третім з черги головою, заснованого у 1910 році, Українського Студентського Союзу. Був членом Комітету Української Молоді, який керував боротьбою за український університет у Львові. Брав участь у великій демонстрації українських студентів 1 липня 1910 р. Від 1912 року був членом Головної Управи Української Радикальної Партії. У серпні 1914 р. зголосився до Леґіону Українських Січових Стрільців і разом з ними перебув кампанію в Карпатах.
У вересні 1920 року став одним із засновників і одним із трьох членів Начальної Колегії підпільно-революційної Української Військової Організації до часу приїзду до Львова полк. Євгена Коновальця та членом Начальної Команди УВО до травня 1926 р. Від 1920, на весь час головування д-ра Лева Бачинського, був генеральним секретарем УРадикальної партії, за головування д-ра Івана Макуха — заступником генерального секретаря. Виступив з УРадикальної партії і став безпартійним 1 січня 1934 р. Був членом засновником і головним директором за весь час існування Військово-історичного Видавництва "Червона Калина" у Львові, від 1920 до 1939 р. Був членом Головного Виділу "Просвіта" і членом Головної Управи Т-ва "Рідна Школа" у Львові. Від березня 1940 до кінця 1942 р. був головою Українського Допомогового Комітету в Криниці. Від 20 квітня 1943 до квітня 1945 року був начальником Військової Канцелярії Української Військової Управи — Української Дивізії. Був кількакратно арештований і сидів кількакратно по кілька місяців у польських в'язницях. Після переїзду з Німеччини до Канади працював спершу як фабричний робітник, а від грудня 1948 до кінця 1964 р. у канцелярії КУК у Вінніпезі. Уряд УНР на еміґрації підвищив його до ступня майора. http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2012/03/blog-post_25.html

Майор Осип Навроцький залишив спогади:
ПОЧАТКИ УВО У ЛЬВОВІ
http://knysh.national.org.ua/uvo-2/r02.html

“Свобода” дня 15 серпня 1972 року вмістила такий некролог:
ВЕТЕРАН ВІЙНИ ТА ПРАЦІ
Несподівана сумна вістка, яка наспіла з Вінніпеґу про смерть у тамошній лікарні Осипа Навроцького, знову навела на думку рефлексії про те українське покоління, з якого виросли справжні піонери українського національного відродження - політичного, національного й культурного. Життєпис Осипа Навроцького і вся його світла постать можуть стати зразком таких справжніх героїв [нерозбірливо], праці і діла.
Бойовий старшина Українських Січових Стрільців, попавши в російський полон, вертається почерез Норвегію до Львова і, хоч пів-інвалід, знову вступає в Українську Галицьку Армію та пepeбyває з нею українську визвольну війну. Як один із справжніх соборників-державників стає співзасновником і керівником підпільної Української Військової Організації, водночас співзасновником і головним директором Видавництва “Червона Калина" у Львові, покликаного для плекання української військово-історичної традиції. З крови-кости вояк - у пізньому віці вступив і до Дивізії Галичина. Хоч користувався великим авторитетом і повагою в західньо-українському громадянстві - не мав політичних амбіцій і не старався за високі становища. Те самe на еміґpaції - буквально до останніх днів життя у Канаді займався скромно збиранням цікавих архівальних матеріялів і списуванням споминів про мало кому відомі події.
Членам нашого молодшого, ба й навіть багатьом членам середущого покоління ім’я Осипа Навроцького було мало відоме. Але для всіх учасників української визвольної війни-революції й усіх активних діячів періоду між двома світовими війнами - Осип Навроцький був насправді “лицарем без плями", завжди готов на поклик до праці у своїх 70-их - на початку 80-их років життя завжди молодий, живий, поступливий, скромний і товариський ,,Юно", як його звали всі його приятелі. Кожне покоління має вартісних людей. Але хотілося б, щоб теперішнє і майбутнє українське покоління мали якнайбільше таких борців-піонерів, як св. п. Осип Навроцький.

Про дружину Осипа Навроцького Дарію:
90-ліття Дарії Навроцької
http://old.plast.org.ua/history/founders/kachornavrotska/

Славної пам'яти д-р Любомир Макарушка, з „крови-кости” вояк, і його родина

Любомир Макарушка (праворуч) з начштабу Дивізії майором Вермахту Вольфом Дітріхом Гайке

6 лютого 1986 року в західнонімецькому місті Бад-Ґодесберґу помер славної пам'яти Любомир Макарушка, поручник УГА, член Української Військової Організації, генеральний секретар УНДО, член Військової Управи "Галичина", унтерштурмфюрер Дивізії Військ СС “Галичина” і Української дивізії Української Національної Армії, доктор економічних наук, посол до польського сейму. Син Остапа* та Євгенії** Макарушок. Народився він 12 серпня 1899 року в селі Сівці-Войнилівській на Калущині. Іван Кедрин ЛЮБОМИР МАКАРУШКА У короткому газетному повідомленні про смерть д-ра Любомира Макарушки у Бонні, Західня Німеччина, на 86-му році життя, сказано скромно: “... військовик Першої і Другої світових воєн”. З отих кількох слів трудно здогадатися, що Любомир Макарушка займав цілком окреме своєрідне місце в історії українського війська і що саме він був отим приповідкомим світлим вийнятком із сумного правила, що ним було легковажне, а то й зневажливе ставлення українського суспільства по обох сторонах Збруча, до української уніформи. На окраїнах міста Львова стояв великий будинок Кадетської школи. За польських часів у 1919-39 роках чи були б прийняли туди українського кандидата з ненависними для поляків літерами ,,гр. к.” (греко-католик). Але й за австрійської влади не було там ні одного українця, бо українські батьки і їхні сини-юнаки вважали, що піти до війська, то суспільна деґрадація й свідоцтво інтелектуального убозтва. В наслідку, коли прийшлося творити рідне військо — ми не мали своїх старшин і до Української Галицької Армії треба було вербувати старшин — німців з австрійської армії. Найвищим старшиною українцем у тій армії був генерал Віктор Курманович, постійно замешкалий у Відні, пізніший генеральний квартирмайстер об'єднаних українських армій в Україні у 1919 році. В Галичині найвищий військовим ступенем був майор Мирон Тарнавський, згодом підвищений до ступеня генерала, головного команданта Української Галицької Армії. Але коли у 1914 році трапилася історична нагода творити при австрійській армії леґіон Українських Січових Стрільців, то першим його комендантом був директор Рогатинської гімназії Михайло Галущинський, згодом знаменитий голова централі „Просвіти” у Львові та сенатор Варшавського сенату від УНДО, але людина без ніякої військової освіти. І коли революція винесла на вершини на своїх хвилях такі цивільні особи, як журналіст Симон Петлюра та правник Євген Коновалець, то вони, будучи непересічними індивідуальностями, зразу же зрозуміли, що армія потребує добрих фахівців. Тому Симон Петлюра приєднав цілий гурт старшин російської армії, вихованців Військової академії, — як Всеволод Петрів, Микола Тютюнник, Олекса Галкин, Микола Капустянський, Михайло Гринів, Володимир Сінклер і інші. Деякі з них - родом українці — самі зголосилися, інші пристали до будівництва молодої української держави і були стовідсотково льояльні до Головного Отамана Симона Петлюри, але дехто з них до кінця свого життя не знав української мови (генерали Дельвіг, Сінклер). Євген Коновалець, командант спершу загону, опісля корпусу Січових Стрільців, полковник з призначення від Гетьмана Скоропадського, приєднав до своєї формації таких старшин генерального штабу, як Юрій Отмарштейн, Марко Безручко і Всеволод Змієнко.

Любомир Макарушка був єдиним із юнаків українців з-перед Першої світової війни, який скінчив славетну військову школу у Відні Терезіянум, студіюючи одночасно у Віденському університеті право і банківництво, за що отримав диплом доктора. Будучи резервовим старшиною австрійської армії, він прийшов в Україну після Берестейського миру. Після прогри нашої війни-революції - Любомир Макарушка був членом заснованої у Львові колишніми українськими військовиками організації „Молода Громада”. Формально це була товарисько-касинова організація, насправді комбатантська, яка в різні історичні роковини переводила сходини, маючи свою домівку у Львівській „Гостинниці” на Сикстуській вулиці. Польські власті знали про це, але мовчки толерували. Як освічений знавець фінансових справ Любомир Макарушка був за польської влади у Західній Україні одним із директорів фінансово забезпеченої установи ,,Дністер” у Львові. У громадському житті був активний від часу своїх студентських років. Він був першим генеральним ceкpeтaрем новозаснованої Централі українських студентських організацій (ЦЕСУС). У 1925 році був одним із членів засновників Українського Національно-демократичного Об'єднання (УНДО), якийсь час його головним ceкpeтaрем. Тому після приступлення до участи у виборах до Варшавського сойму у 1928 році Любомир Макарушка став послом від УНДО. Коли за головування в УНДО Василя Мудрого прийшло до конфлікту між редакцією щоденника „Діло” і проводом УНДО, Макарушка відіграв ролю посередника, для компромісового закінчення кризи.

Любомир Макарушка був із „крови-кости” вояком. Коли за Другої світової війни створилася нагода для творення Української Дивізії ,,Галичина”, він (як і другий посол УНДО Дмитро Паліїв) зголосився туди, як дoбpoвілець. Його високо шанували у Дивізії, як виcoкoocвiчeнoго старшину з великим громадсько-політичним стажем і доказом тієї пошани є така згадка у книжці „Ріміні” (Редакція Всеволода Будного, Ню Йорк, 1979, стор. 328). Читаємо там на стор. 60: “8 травня [Роман Крохмалюк у "Заграві на Сході" подає дату 5 травня. - Л.П.] 1945 д-р Любомир Макарушка вирушив назустріч англійцям з листом ген. Павла Шандрука в справі плянованого переходу Дивізії до західніх альянтів. Генерал доручив сотникові Макарушці з'ясувати англійцям мотиви того пляну, як теж пояснити політичні основи існування нашої військової формації. Сотник Л. Макарушка виконав свою місію і вернувся з письмовим дозволом перемаршу Дивізії через дeмapкaційну лінію на англійську зону.”

Після закінчення Другої світової війни д-р Любомир Макарушка взяв активну участь у розмовах про відновлення на чужині Державного Центру УHP. Він діяв разом із такими історичними постатями, колишніми членами верхівки УНДО, як д-р Степан Баран, д-р Степан Витвицький і д-р Кость Паньківський. Коли ці розмови скінчилися складенням договору з 10-го червня 1948 — д-р Л. Макарушка був членом Виконавчого органу УНЦентру (екзильного уряду) на протязі трьох років, однак згодом цілком відсунувся від участи в УДЦентрі. Формально пояснював це тим, що ставши головою відділу західньонімецького Державного банку для чужинців у Німеччині, він не може займати ніякі функції у закордонному центрі УHP, але насправді — як говорив це авторові цих рядків — не хотів безпосередньо ані посередньо мати ніякого стику з тими внутрішніми партійними й міжпартійними суперечками, які загирювали престиж УДЦентру. Це була гарна людина. Син д-ра Остапа Макарушки, вчителя української Академічної гімназії у Львові, д-р Любомир Макарушка відзначався бездоганними товариськими формами і високою політичною та товариською культурою. Це був справжній джентлмен. Ненавидів пусті фрази і демагогію. Усі його виступи в Центральному Комітеті УНДО, у засіданнях Парляментарної репрезентації чи будь-яких зборах у Львові відзначалися реалізмом і конструктивізмом, промовляв завжди коротко і надзвичайно ділово. Належав до цієї західньо-української громадсько-політичної верхівки 20-их і 30-их років, але також під час Другої світової війни і після неї, яка, нa превеликий жаль не має собі рівної в нинішній українській дійсності в діяспорі, в якій немає авторитетів ані теж пошани до авторитету. Відійшов знову один із представників епохи, яка була кращою, бо мала на верхівці людей великого формату. Український щоденник "Свобода" 16 лютого 1986

Любомир закінчив Військову Академію у Вінер-Нойштадті. Служив у австрійській армії. У чині поручника УГА брав участь в українсько-польській війні 1918–1919, зокрема, у Чортківській офензиві УГА. Ось як він згадував про це:

«Польські війська наступали тоді головними силами на обидва крила нашої Армії, але в центрі не натискали майже зовсім, знаючи добре, що він і без цього муситиме відступити, щоби не потрапити в кліщі... Мимо дуже докучливої погоди – цілий день падав дрібний дощ – наступ ішов дуже живо вперед. Піхота і артилерія наступали переважно в одній лінії, траплялися також випадки, що артилерія переганяла боєву лінію піхоти та прямим огнем обстрілювала окопи противника». Бойові дії розгорталися у трьох напрямках: 3-я бригада наносила центральний удар на Чортків, наступаючи з Улашковець полями між Серетом та гостинцем «Ягільниця – Чортків», 7-а бригада рухалася з Ягільниці на Біло-Чортківську, а потім – на Білобожницю, 1-а і 4-а бригади почали наступ з району Залісся і, рухаючись східним берегом Серету, націлилися на Вигнанку. Ці частини, що вели бої за Чортків, належали до корпусу полковника Мирона Тарнавського. З польської сторони їм протистояла дивізія Сікорського.

Польська залога в Чорткові та цивільне населення були заскочені зненацька навальним наступом української армії: «Якраз перед нашим наступом зібралися були поляки перед будинком Окружної Скарбової Дирекції, в котрій перед тим була Начальна Команда Галицької Армії, щоби відсвяткувати свято здобуття міста, відбуваючи модні під той час «похорони України».

Зійшлися елегантно вистроєні дами, святочно прибрані панове, не бракувало також і делегатів від «влосцян». Та в тім розгарі маніфестації зашипіло щось у воздусі, потім над самими головами зібраних загриміли дві-три детонації. Майже рівночасно появилися на вулицях міста польські розбитки, що в страшнім переполосі утікали й сіяли паніку: «Уцєкайцє, бо україньци юж в мєсцє!». Хоч це все було наразі неправда й наших військ ще не було в Чорткові, одначе зібраних на святі огорнула така тривога, що велика їх частина навіть не вертала вже домів, тільки так, як стояла, втікала гостинцем піхотою до Бучача

...Уже в пополудневих та вечірніх годинах того дня, 8-го червня 1919 р., всі чотири бригади осягнули намічені цілі. 3-я бригада увійшла до Чорткова. 7-а зайняла Білу- Чортківську і Білобожницю, а 1-а і 4-а – Вигнанку. В Чорткові захоплено поважну кількість полонених, шість гармат, 52 скоростріли та 60 000 набоїв. Лише одна сотня, 7-а з 11-го Станіславського Куреня 3-і Бригади, що як одна з перших увійшла до Чорткова, а якої боєвий стан виносив в дні наступу 35 стрільців, узяла в полон 2-х старшин, понад 150 вояків і підстарший та 8 скорострілів.»

Про переговорницький талант д-ра Л. Макарушки пише й Роман Крохмалюк у "Заграві на Сході": "Окрему увагу присвятила ВУ переговорам з урядом УНР, зокрема з її президентом А. Лівицьким. З боку ВУ брали у цих переговорах участь Д. Паліїв і д-р Л. Макарушка. У висліді цих переговорів багато колишніх старшин та вояків УНР вступило в ряди Дивізії." У “порозумінні з УПА ВУ нав’язала контакт з головним командуванням мадярських військ у Будапешті. На переговори до Будапешту їздили два рази член ВУ д-р Л. Макарушка і сотник УГА Мирон Луцький. Сотн. М. Луцький мав ще з першої світової війни знайомство з мадярськими старшинами, які займали тепер високі пости при мадярському війську чи мадярському уряді. Він незле знав мадярську мову. У Будапешті договорилися щодо спільної оборони перед большевиками на випадок німецької програної. Оборона ця, в якій мали брати участь мадярське військо, українська Дивізія “Галичина” та відділи УПА, мала б вестися на терені Карпатської України та Мадярщини в порозумінні з західними аліянтами, з якими мадярське військове командування мало зв’язок. Та до створення цього протибольшевицького фронту на Мадярщині не дійшло, бо дальші воєнні дії та політичні обставини, що виникли на Мадярщині, не дозволили здійснити цей замір.”

А ось що про Любомира Макарушку пише Роман Колісник у праці “Військова Управа та Українська Дивізія «Галичина»”: “Хто були люди, які погодилися увійти до Військової Управи у воєнний час, після битви під Сталінґрадом, коли Східний фронт повільно, але безупинно котився на Захід? Чому вони взяли на себе нелегкий обов'язок виконувати завдання у своїх відділах, будучи свідками німецьких порядків в Галичині й нестерпного гніту та визиску в наддніпрянській Україні та на Волині?.. Без сумніву, на їхнє рішення мав вплив Володимир Кубійович, провідник Українського Центрального Комітету, якого вони всі ближче знали. ...Втримування зв'язку з дивізією та “освідомлення” німців про українську справу взяв на себе д-р Любомир Макарушка, як керівник Відділу старшин у ВУ. Обережний у діях, відзначаючися тверезим підходом до справ, він був успішним політичним діячем. У 1-ій світовій війні закінчив відому австрійську Терезіянську військову академію у Вінер Нойштадт [зі ступнем австрійського четаря], звідки його приділено до 20-го Станиславівського полку стрільців. Під час Листопадового перевороту перебрав запасний кіш того полку разом з поручником Комаринським. Кіш злучено з кошем УСС, що прибув до Станиславова, з яких сформовано 1-й Станиславівський курінь. В ньому Макарушка став комендантом 1-ої сотні, а від 1919 року командував куренем***. В лютому 1920 року полковник Альфред Шаманек забрав Л. Макарушку до оперативного штабу свого 1-го корпусу. На тому пості Макарушка був до кінця війни, коли попав до польського полону. Після звільнення з полону в Тухолі, Л. Макарушка виїхав до Відня на студії, які закінчив в 1927 рокі ступенем доктора економічних наук. Повернувшись до Галичини, брав активну участь в політичному житті: був генеральним секретарем УНДО 1927-29, вибраний послом до польського сейму (1930-35) і як член президії УНДО сидів 9 місяців в тюрмі під час пацифікації Галичини польським урядом. Був членом дирекції асекураційних товариств “Дністер” і “Карпатія”, членом дирекції видавництва “Червона калина” й довголітнім секретарем комбатантської організації “Молода громада”. Від самого початку існування дивізії німецький уряд в Галичині дуже боявся найменшого вияву “української політики”, тому й не дуже хотів тіснішого зв'язку Військової Управи з дивізією. Щоб якось проламати німецьку “обережність” до української справи, Л. Макарушка з А. Бізанцом поїхали до Гайделяґеру в серпні 1943 року. Тоді вони запросили командира вишкільного батальйону для нашої дивізії, штурмбанфюрера Бартельта, приїхати до Львова, щоб “йому розтовкмачити всі українські справи”. Макарушка написав для нього кілька-сторінкову інформацію, з'ясовуючи українську військову проблему. Макарушка старався, щоб наша молодь пішла на старшинські школи без попередньої фронтової служби, як вимагалося від німців. Бартельт розмножив ту “ділову записку” на циклостилі і роздав її своїм інструкторам. Один примірник попав до уряду Вехтера у Львові, що викликало там переполох., бо в ній був “вступ з історії української збройної сили, що вважалося політикою, а ця нотатка могла б попасти до Берліну”. Шеф дистриктного уряду, О Бауер, у листі до ВУ писав, що нотатка Макарушки не відповідає “[...] ані меті, [...] ані принципам уряду дистрикту [Галичина], коли йдеться про значення важливих політичних зворотів. Тому треба відкинути, наприклад, “українські збройні сили (Ukrainische Werhmacht), і просимо членів Військової Управи не видавати писем у політичних справ без відома шефа уряду чи полк. Бізанца”. Нотатка Макарушки таки попала до Берліну й там з неї навіть зробили вжиток — післали її для інформації до котандира старшинської школи у Просечніце б. Праги на Чехії, до проходив старшинський вишкіл молодих українців з дивізії. Командир тої школи звернувся до Берліну, щоб йому прислали когось з українців для “світоглядового навчання”, бо він не мав відповідно до того підготованих німецьких інструкторів. І хто приїхав? Ніхто інший, а сам Макарушка, якому командир школи показав його “ділову записку”. Коли проламано перший лід, члени військової Управи частіше відвідували місцевості, де були вояки дивізії на навчанні. Подекуди з ними їздили артисти на виступи для розваги вояків. Найпопулярніший був серед вояцтва театр легкого жанру “Веселий Львів”, який виступав на першій присязі добровольці у Гайделяґері, а потім гостила його дивізія у Нойгаммері. Під кінець 1943 року, після рекрутського вишколу, вояків розіслано на різні вишколи та підстаршинські школи, які були розміщені в багатьох місцевостях західної Европи. Полки чч. 4-8 ще не були закінчили свого рекрутського навчання. Надходило Різдво й члени Військової Управи поїзали їх відвідати. Бізанц і Макарушка, з якими в останні хвилини рішився теж їхати Вехтер зі своїм адьютантом, відвідали південну Францію: 6-ий полк у По і Тарб, 7-ий у Сальє де Берн і Ортез, а по дорозі назад вступили до 4-го полку, що приміщувався у ... Ельзасі. У всіх полках панував серед вояцтва добрий настрій, німецькі інструктори дуже похвально висловлювалися про наших вояків, казали, що вони кращі, ніж німецькі рекрути. Наші вояки теж були задоволені, але хотіли їхати на відпустку додому й турбувалися, чи їхні родини забезпечені. Гуцули забанували за кукурудзяною мукою, яку обіцяв їм післати на Різдвяні свята Макарушка. У франції Макарушці здавалося, що то не були ті самі німці, яких він знав з Галичини.” У травні 1944-го д-р Любомир Макарушка відійшов з Військової Управи до Дивізії - його і Юрія Крохмалюка, теж члена ВУ, "як колишніх старшин по­кликано до дивізійного штабу. Генерал П. Шандрук і сотник Л. Макарушка залишили Дивізію ще перед передачею англійським військовим частинам і продісталися до Баварії." (Р. Крохмалюк)

У повоєнний час д-р Любомир Макарушка жив у Західній Німеччині. “Від 1948 року був членом Української Національної Ради та був в рр. 1948-1951 членом її Виконавчого Органу як керманич ресорту фінансів. В 1951 році покликано його на керівника відділу для ненімецьких біженців при новоутвореному німецькому банку в Бонні. Той пост занимав до кінця 1964 р. По переході на емеритуру вибрано його до Надзірної Ради того ж банку.” З праці “Українська Галицька Армія”, том четвертий (Матеріяли до історії), що її видав 1968 року у Вінніпезі хорунжий УСС Дмитро Микитюк. _______________________ * Проф. Остап Макарушка (* 1867 — † 1931, Львів), філолог і педагог родом з Яворова, дійсний член НТШ; учитель гімназій в Коломиї й Львові, директор учительської семінарії Українського Педагогічного Товариства у Львові (1911 — 21), інспектор середніх шкіл «Рідної Школи» (1921 — 31). Автор праць з мовознавства (про тюркські елементи в українській мові, синтаксу дієприкметників у галицько-волинському літописі, розбору граматики М. Смотрицького, біографій О. Потебні та О. Огоновського), шкільних підручників з клясичної філології й педагогіки («Наука виховання», історія педагогіки), видань для дітей і молоді, статей на педагогічні теми. У Львові, на меморіяльній таблиці “УКРАЇНСЬКЕ ПЕДАГОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО “РІДНА ШКОЛА” “ серед імен тих, хто його очолював у 1881-1939 роках, є ім'я проф. Остапа Макарушки. ** Євгенія Макарушка (* 1880 - † 1977), уроджена Мулик, дружина Остапа, визначна громадська діячка. Український щоденник “Свобода” у числі від 21 липня 1977 писав: Похоронено св. п. Євгенію Макарушку У Ню Йорку, 6-го липня ц. р. відійшла у вічність вельми заслужена громадська діячка на рідних землях св. п. Євгенія Макарушка, вдова по д-рові Остапові Макарушці, гімназійному вчителеві та директорові семінарії „Рідної Школи" у Львові, мати Любомира, Богдана, Ярослава****, Ольги Масюкевич та Ірени Пежанської, бабуня 11-ти внуків та прабабуня 22 правнуків. Прожила 97 років свого життя у посвяті Богові, Україні та дітям, яких виховала на чільних громадян. У панахиді, 9-го липня взяли участь численна родина та її близькі приятелі та знайомі. Від Союзу Українок Америки прощала Покійну заступниця голови Христя Навроцька. накресливши громадський шлях Покійної, яка зі своєрідним тактом та вирозумінням викликувала довір'я та загальну пошану. Бл. п. Євгенія Макарушка була першою головою Союзу Українок у Львові, головою Ділового Комітету Світового Конгресу Жіноцтва у Станиславові, та його відкривала, головою Надзірної Ради кооп. „Труд" та політичною діячкою. Пані Христя Навроцька прощала її від тих, що знали її колись та цих, що сьогодні згуртовані у Союз Українок Америки. Похоронено св . п. Євгенію Макарушку на цвинтарі в Бавнд Бруку, де теж відбулися поминки, на яких голова СФУЖО Лідія Бурачинська у своєму прощальному слові представила великі заслуги Покійної для Кооп. „Труд", який не тільки провадив кравецьку робітню, але і школу, де набували фахового знання сотні украінських дівчат, а головою Надзірноі Ради протягом 25 років була саме св. п. Євгенія Макарушка. Щирими та повними пошани словами прощала Покійну від Союзу Українок у Львові, колишня членка його Головно ї Управи Ірена Шох, яка вірно накреслила постать усім відомої в Галичині сл. п. Євгенії Макарушки та її всесторонню працю для української справи. Іван Костюк, якого вчив д-р Остап Макарушка. прощав покійну Маму друзів-пластунів Ірени, Богдана та Ярослава від „Лісових Чортів" та пластової братії. *Від родини дочка Ірена та сини Ярослав та Богдан згадували з великим зворушенням свою покійну Маму та з їхніх слів повних пошани та любови о. Є. Шевчук, закінчуючи поминки. виніс думку, що це не поминки , а родинні реколекції, з яких молодше покоління повинно винести науку, що життя їхньої Бабуні та Прабабуні можна окреслити словами: „Вона була прикладом". *** Любомир Макарушка брав участь у Чортківській офензиві УГА. Ось як він згадував про це: «Польські війська наступали тоді головними силами на обидва крила нашої Армії, але в центрі не натискали майже зовсім, знаючи добре, що він і без цього муситиме відступити, щоби не потрапити в кліщі… Мимо дуже докучливої погоди – цілий день падав дрібний дощ – наступ ішов дуже живо вперед. Піхота і артилерія наступали переважно в одній лінії, траплялися також випадки, що артилерія переганяла боєву лінію піхоти та прямим огнем обстрілювала окопи противника». Бойові дії розгорталися у трьох напрямках: 3-я бригада наносила центральний удар на Чортків, наступаючи з Улашковець полями між Серетом та гостинцем «Ягільниця – Чортків», 7-а бригада рухалася з Ягільниці на Біло-Чортківську, а потім – на Білобожницю, 1-а і 4-а бригади почали наступ з району Залісся і, рухаючись східним берегом Серету, націлилися на Вигнанку. Ці частини, що вели бої за Чортків, належали до корпусу полковника Мирона Тарнавського. З польської сторони їм протистояла дивізія Сікорського. Польська залога в Чорткові та цивільне населення були заскочені зненацька навальним наступом української армії: «Якраз перед нашим наступом зібралися були поляки перед будинком Окружної Скарбової Дирекції, в котрій перед тим була Начальна Команда Галицької Армії, щоби відсвяткувати свято здобуття міста, відбуваючи модні під той час «похорони України». Зійшлися елеґантно вистроєні дами, святочно прибрані панове, не бракувало також і делегатів від «влосцян». Та в тім розгарі маніфестації зашипіло щось у воздусі, потім над самими головами зібраних загриміли дві-три детонації. Майже рівночасно появилися на вулицях міста польські розбитки, що в страшнім переполосі утікали й сіяли паніку: «Уцєкайцє, бо україньци юж в мєсцє!». Хоч це все було наразі неправда й наших військ ще не було в Чорткові, одначе зібраних на святі огорнула така тривога, що велика їх частина навіть не вертала вже домів, тільки так, як стояла, втікала гостинцем піхотою до Бучача». **** Ярослав Макарушка, член УВО. Студіював медицину. Був призначений керівником новоствореної референтури при КЕ ОУН. Коли керівництво ОУН на ЗУЗ перейняв Степан Бандера, Я. Макарушка залишився референтом розвідки (у Львові). http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3652/file.pdf Був одним з 22 підсудних Варшавського процесу (18 листопада 1935 – 13 січня 1936).