Показ дописів із міткою Василь Стефаник. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Василь Стефаник. Показати всі дописи

субота, 7 грудня 2024 р.

Кілька рефлексій до портрета Василя Стефаника

 



В роду Стефаників було доста самогубців, як і у Гемінґвея....

«Я сотворив собі свій світ...» Кілька рефлексій до портрета Василя Стефаника
Сергій Воловик, Університет Дюка, США

З легкої руки Українського «Мойсея», Вічного Революцйонера і «не-Каменяра», що однаково геніально вправно містифікувала «Зів’яле листя», «Коли ще звірі говорили», «лупала ту скалу» й ловила рибу під берегом у потоці біля Нагуєвичів (де вони вперше і зустрілися близько за наведенням Дрогобицької Тігерманової), він був «інтронізований» та «беатифікований» «малим наслідником своїм», «майстром психологічної новели», «абсолютним паном форми», «може, найбільшим артистом, що появився у нас від часу Шевченка із Божої ласки, яким вже нині можемо повеличатися перед світом», і яким особисто шляхетно опікувався до останньої свічки митрополит Андрій Шептицький.
... «Я пішов від мами у біленькій сорочці,
сам білий.
З білої сорочки сміялися. Кривдили мене
і ранили.
І я ходив тихенько, як біленький кіт.
Я чув свою підлість за тихий хід,
і кров моя діточа з серця капала...»
(«Моє слово»)
..По восьми роках медичних студій у Ягеллонському університеті, де він, завдяки батькові – заможному газді, «мужицькому аристократу» (що хотів дати «панську» освіту синові), ніколи не потерпав від нестач, одягався у найвідоміших кравців, визнавався одним із найелегантніших студентів Кракова, зустрічався з юною Катрею Банахівною (Гриневичевою), яку студенткою навчав української, та Соломією Крушельницькою, що саме співала тоді сезон у театрі ім. Ю. Словацького, і попри «королівську» публіку більш, ніж вирізняла високого українського сумного бороданя – красеня, закоханого в неї (проте, «Так, Соломія гарна, відома співачка, але мені не потрібна в майбутньому знаменита співачка, мені буде потрібна добра мама для наших дітей» – не відчув у ній спрямованого на самоофіру архетипу Великої Матері, і сам був би не спроможний відігравати в її Долі роль Чезаре Річчоні), він, нарешті, збагнув, подібно А. Конан Дойлю та С. Моему, що «з тією моєю медициною вийшло без пуття, бо ані тої науки не любив (окрім, можливо, психології – СВ), а вже ніяк не міг мордувати хворих своїм обстукуванням та обшукуванням», знову завдячуючи батькові (хоч і дійшовши прикрого кінця), який вкоротив йому підтримку, так і не второпавши, на відміну від сина, як можна, забираючи силу грошей з хати, маючи двох братів, так занедбати науку, займатися політикою, а перед тим вилетіти із знаної класичної Коломийської гімназії і навіть потрапити до в’язниці. Та любляча мати Оксана, що мусила тримати «три кути в хаті», ціною власного здоров’я, все досилала ринські своєму Василькові. «Донині у мене іншої любові нема, як до матері... Не раз, а сто разів на день я боюся своїх дверей, аби не розчинилися, та аби мені не подано телеграми...»
На порозі століття, 1 січня 1900 року, він зазнає найжорстокішого, найстрашнішого удару за усе життя: «Я не люблю ніякої зміни, не люблю, аби моє подвір’я стало спомином, не можу не плакати, як бачу, що рушники моєї мами друться...»
За якихось півроку батько одружився вдруге, з молодою дівчиною – заможне господарство потребує господині, та він у відчаї не може цього сприйняти, пориває з батьком і зостається без шеляга, фаху і навіть без contra spem spero (Франкову пораду щодо філософських студій у Львові після Краківської медицини відкинув, «бо не полюбляв ні Львова, ні тогочасної галицько-руської інтелігенції»). Проте виняткові родові і родинні архетипи Батька та Матері пересилили біль і синівську образу: «A я тата тепер аж полюбив, бо донині я єго не любив. Нагадав-єм собі, як він приїзжав до мене до школи. Спав зі мною і тримав мою голову цілу ніч на правій руці. То така рука, що до сегодня ніколи не змучилась. Я полюбив свого тата і тішуся». Конфлікт із батьком, проте, мав, безперечно, також іншу складову, пов’язану з одруженням самого В. Стефаника та народженням первістка.
…Він вирізьбив із пекельного «Каменя» свойого Світу із 16-річною перервою сім десятків «образків-новель» та есеїв, написаних, за Ольгою Кобилянською, «страшно сильно»...
Стефаник рахував писання, як і кохання, за самогубство (майже так само, як Мунк малювання – за хворобу і сп’яніння, яких не хочеш позбутися) – «Люди під гнітом своєї любови калічіють», «Кожна дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і нікого в світі я так не боюся, як самого себе, коли творю. Не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти» (його тесть – Кирило Гаморак – сказав: «Не пиши так, бо вмреш»). В роду Стефаників було доста самогубців, як і у Гемінгвея.
«Часом я думаю про Смерть, як про якусь гарну жінку, що дотулиться рукою і все минеся, все, все. Лиш під вишнею на могилі, лиш гріб зелений, чорний і білий гріб – лиш спокій і гріб» (тут і далі – витяги з листів В. Стефаника до О. Кобилянської).
«Я дохожу до такої кам’яної стіни, що або я собі голову в ню розтріскаю, або стіна тота западеся, і там буде луг зелений і одно серце, і одні очи, і руки білі, і я лишуся там, аби за все забути. Чекаю того свого чуда, але такий сумний, сумний». «Mій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон богато. Я сиджу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не знайдуть».
«Хотів бим на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що єго закопаю. І прийшло Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає – то... Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в’яне, і я скочуюся, як камінь, у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: не бійся, я тебе не дам. Так було давно, як я видирав горобці з гнізда і впав, то моя мама гладила мене і хухала на голову та й казала, що буде легше. Справді було легше, бо я знов брався до гнізда».
«I так хотів би спокою, так хотів би серця, так хотів би кінця думкам своїм безкраїм. Я би тогди сказав людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не казав ще. Але мені треба пестощів з такими великими, добрими очима. Треба мені на мій волос буйний такої долоні, аби вона спивала з голови всі мої несупокої, непевности і безнадійність. Я не можу жити в борбі і не можу стерпіти ринку. Хочу людий, а їх нема».
26 січня 1904 року у Св. Юра отець Іван Чапельський у вузькому колі освятив шлюб Василя Стефаника та Ольги Гаморак, весільними батьками молодих були Северин Данилович та Іван Франко, весілля святкували у «Ванді» за участю найближчих друзів – Марка Черемшини, Леся Мартовича, Миколи Шухевича, а також Михайла Грушевського; з родини молодої, зокрема, були: батько, греко-католицький священик Кирило Гаморак із села Стецеви, давній приятель нареченого, старший від нього на 40 років, Євгенія і Василь Калитовські, вдова Олена Плешкан (сестра Євгенії та Ольги); з родини Стефаника – батько Семен, брат Юрко (найперший син Семен, що народився 1 березня і був названий на честь діда, відбивав усю непересічність і драматизм ситуації для діда, молодої, її батька-священика, усіх доньок, нареченого й посвячених – за подвійною прикрою іронією Долі, звернення до сестер «Прошу Вас не розголошувати нічого, бо я хочу оженитись так, аби всі забули язик у роті» стало, можливо, найкоротшою, найпсихологічнішою «новелою» Стефаника). Іван Франко виголосив тост – закликав Василя Стефаника присвятитися літературі.
Пізніше І. Франко гірко-шляхетно згадував, що «талановитий Василь Стефаник замовк по виході з друку збірки «Моє слово», а М. Коцюбинський був більш відвертим, так і не змирившись з думкою, що той «проміняв перо письменника на парламентське крісло».
Три доньки Гаморакові (четверта, Ганна, була дружиною С. Даниловича) – як три іпостасі жіночої Долі у житті Стефаника. У поетичній мініатюрі-есе «Серце» «Євгенія Калитовська (в яку закохався, та вона була вже заміжня і мала двох дітей – В. Калитовський не вітав візитувань Стефаника та його довгих розмов з дружиною) – мій найвищий ідеал жінки, Ольга – найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів, Олена Плешканова – моя вірна приятелька в біді на старі роки – вона виховала мені трьох синів: Семена, Кирила, Юрка» (передсмертне прохання Ольги до Олени). Саме Євгенії та Ользі надіслав «Соnfiteor…» (написану для старшої сестри), якій присвятив «Моє Слово», – рідним сестрам, котрі знали його найбільш і могли зрозуміти все найтаємніше.
«...Софія Морачевська – пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі...», «Вацлав Морачевський – моя дорога у Світ» (Стефаник мав навдивовижу близькі взаємини упродовж життя з сином Вацлава і Софії Юрком («Юрко Морачевський, що зараз віддав би мені свою молодість, або сховав би мене в своє серце, щоб мене світ не брукав…» – «Серце») – від народження – просить Вацлава надіслати фото – «буде малому докторкові ягід збирати і співанок за князівень співати», написав файну новелку із присвятою дитині – «Санчата» та казку «Про хлопчика, що його весна вбила» – до найважчої дороги на могилу Юрка на Личаківському цвинтарі за рік до своєї смерті; як ремствували деякі члени радикальної партії, «Стефаник постійно розпочинає і завершує свої агітації біля Софії Окуневської (Морачевської)...» – нічого особливого, окрім специфічної цікавості пересічних людців до видатних особистостей в усі часи, де відповідні порівняння цноти і пристрастей перебувають у різних вимірах.
Для Стефаника Софія була «єдина освічена жінка, що йому випало бачити в своєму житті», перша в Австро-Угорщині українська жінка-лікар з університетською освітою (здобутою в Цюріху, де навчалася разом з Вацлавом на доктора медицини), яка започаткувала використання радієвої методики Марії Склодовської-Кюрі для лікування жіночого канцеру (Вацлав до цього вже мав ступінь доктора хімії у Цюріхській Політехніці та медицини в Університеті Цюріха). Оскільки Імперія не визнавала закордонних дипломів, вони були нострифіковані на Сенаті у Ягеллонському університеті, де тоді перебував В. Стефаник («Я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою – Софією – з Окуневських. Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив». («Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла» – казала О. Кобилянська). Софія та Вацлав були також літературно і музично всебічно обдаровані, як і їхні діти. Вацлав, відомий літературо- та музикознавець, приятелював із Соломією Крушельницькою і переклав третину новел Стефаника польською. Єва Морачевська, юна талановита співачка, вчинила самогубство – можлива страшна розплата за непересічність та розлучення батьків. Софія, попри значний епістолярій, залишилася нерозгаданою для біографів.
Теплі, щирі відносини «літературних» батька і сина, що народилися між Франком і Стефаником після печеної риби «Франчихи», ночівлі на сіні у стодолі, «Маминого синка», який «франчата» знали напам’ять, Високого Замку, вечірньої кави у «Монополі», оборони Франка від поляків, агітації за нього на виборах до австрійського парламенту, тощо; перші Франкові неочікувані за їхньою «занадтістю» (навіть самим автором) відгуки різними мовами на найперші сім новел у «Праці», наступні збірки та переклад «Скону «німецькою (замарні сподівання навіть зрілих «штукарів») інтегрувались у загадкову тезу в «Серці» – «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм» (наймолодший син Стефаника – Юрко, знаний літературознавець – стверджував, що цей вислів батька ніде не був задокументований, окрім як самим Стефаником у «Серці», хоч для сучасників природно відповідав цим «спадковим» літературним взаєминам). Власне, саме Франкові Стефаник повинен завдячувати своєю іменною високою горою в історії української літератури, яку мав вже за життя і навіть з молодих літ, попри інші визнання, наприклад, його друга, письменника та очільника модерністського руху «Молода Польща» Станіслава Пшибишевського, що близько знав Е. Мунка та А. Стриндберга і разом з Морачевськими сприяв європейській системності знань Стефаника – «Те, що я прочитав, було для мене ревеляцією величезного таланту. Вихований на європейському письменстві, я був зчудований відкриттям, яке я зробив... Полюбив я його надзвичайно».
Батько, мабуть, раніше від Івана Франка, що 1900 року у чеському журналі «Slovansky Prehled» назвав його сина «вельми талановитим та оригінальним письменником» (за першими сімома новелами!), і, певно, раніше за усіх причетних стихійно-інтуїтивно відчув без необхідності усілякої особливої термінології, що «образки» сина – то ніякий собі не «реалізм» «мужицької дитини» та «володаря дум селянських», але радше – «модерні штуки» (а саме за суттю – «екзистенційний експресіонізм») – «Я знаю, що тобі, любчику, конче потрібно обширної і спокійної кімнати, де міг бись, вільний від щоденних зносин зі світом, легко переливати на папір свої душевні образи, повні життя і крові». Може, саме тому пізніше подарував синові землю з горбами-краєвидами у Русові, де він збудував найбільшу у селі хату – свою психологічну захисну «Гражду» (як Юнгівська «Вежа»), в якій прожив із сім’єю усе життя, і куди поверталися його сини, а новела «Земля» була присвячена батькові. «Хлопці! Ніколи не користуйтесь моєю славою, доброю чи злою! Бо нема на світі нічого більш жалюгідного, ніж діти, що ціле своє життя чіпляються за поли своїх батьків». Найменший із його синів, Юрко, поїхав на заробітки до Канади, і батька ховали без нього – «До чого ми дійшли, що я свого сина, мені дорогого, мушу вислати в світ...» – обидва розуміли, що вже не побачаться (з навчанням Юрковим на Львівському юрфаці та подорожжю за океан допоміг А. Шептицький, як свого часу з митрополичою стипендією, ліками та дровами батькові).
«Посуха на гроші» переслідувала його (як і І. Франка) майже усе життя (окрім 10 парламентських років у Відні та 8 університетських у Кракові) – він був, мабуть, другим за І. Франком «професійним» українським письменником, проте не мав такої титанічної працездатності, жанрового та іншомовного розмаїття. Був часто змушений позичати, і його друг гімназичних років і Покутської Трійці Марко Черемшина (адвокат Іван Семанюк), а також старший син Семен, юрист, захищали і консультували його в судах за затримку боргів. Останніми роками звертався по допомогу, щоб просто вижити, навіть до Юрка Морачевського.
У першій виборчій кампанії до цісарського парламенту на основі загального виборчого права в травні 1907 р. В. Стефаника, що став одним із натхненників вічового руху, було призначено заступником депутата В. Охримовича від націонал-демократів, який набрав найбільшу кількість голосів з усіх послів до австрійського парламенту. Із зреченням останнім посольського мандату 5 квітня 1908 р. з особистих причин після зради однопартійців на виборах до Галицького Сейму у лютому 1908 р. на користь польського кандидата, В. Стефаник обійняв місце В. Охримовича і залишався послом аж до розпаду Австро-Угорської імперії (з листа до В. Охримовича 3.04.1908 р. – «…Коби лиш так склалося, аби я міг бути добрим послом, буду старатися…»).
Реальна і «романтична» версії, імовірно, – комплементарні (сестри Крушельницькі – Соломія (згадка про «Стефаникові» Краків і Коломию) та Олена (дружина В. Охримовича) умовили Володимира допомогти талановитому «своєму» творити без «посухи», відмовившись від мандату на його користь). У парламенті він майже не виступав, переконаний, що усе в імперії робиться через дорогу у цісарському палаці, а місцеві справи – за коньяком у парламентському буфеті, проте мав приймальню у Снятині. Віденський доробок не був надто вражаючим – державна «служба» в усіх імперіях та їхніх друзках є «найпрестижнішим» заняттям, що зупиняє творчий Час і руйнує» самодисципліну Флобера» та «Паризьке» «метр-еталонне» сумління Гемінгвея.
Світова Примадонна з абсолютним сопрано у зеніті слави існувала в іншому вимірі, на рівні кола «Саломе», де усі мрії справджуються, як миттєві пересічні бажання...
За власною літературно-психологічною письменницькою класифікацією І. Франко зараховував себе до «письменників-робітників», у той час як у В. Стефаникові за рівного з ним таланту відчував більш вищий тип – «обранця Долі».
Поціловані Богом у голову мають спокутувати свій талант нещадною щоденною каторгою.
В. Стефаника завжди тортурувала непевність, чи може він бути письменником через пекельні муки зі словом та малу кількість створеного і виданого – «класичним» письменником, зоряним ідеалом, що вміє писати від сонця до місяця, для нього був І. Франко (для порівняння, ПЗТ складали відповідно 3 та 50 т.(враховуючи лише третину написаного Франком) у совітську добу). Йому, напевно, так і не вдалося позбутися відчуття комплексу цієї меншовартості («маленькості») перед ним до кінця життя, попри хрестоматійні перехресні жарти на цю тему з Г. Хоткевичем. Стефаник також недарма підкреслював, що більша частина його творчості – у листах (окремі психологічно цікаві підводні частини «айсбергів» наведені зі «Спомину» О. Кобилянської та листування В. Стефаника з нею). «Дорогий Стефанику! Давно було се, як були ми ще молоді, як одного року перебувала я під час ферій у селі Белелуї, а ти прийшов відвідати мене... З зільника подала я тобі перед прощанням якусь білу цвіточку, що пахла оп’яняючим запахом. Прощаючись, ти обіцяв, що відвідаєш мене вскорі. Одна наша спільна товаришка над’їхала. І ти мусив її відвідати». «Але ти не заходив вже ані раз, ані другий, ані третій…» (як 30 років по тому Гемінгвей, що не сів ні на перший, ні на другий, ні на третій поїзд з Парижу до Блуденця – CB). «... Відтоді ми не бачилися».
«Ти посивів, я подалася. І не дуже-то так далеко від себе живемо». «В моїм зільнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала. Вона мені всюди, де б я її і не бачила, пригадує тебе. Ти цього не знаєш, бо тебе терло життя, і наші дороги не сходилися, але спомин – то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках, все наново з дна душі».
– «...Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці, як як малу дитину... Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде, як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися – а шовк буде плакати – тихонько, ніжно – як шовк знає».
– «... Мені здається, що межи нами струна урвалася, і що біла лілія вже зів’яла. Тогди мені жаль стає, і я питаюсь: «Чому?» Ви повинні завжди моїм товаришем остатися. Дуже жаліла-м, що не застались-те мене тогди, як відвідували мене. Я хтіла Вам руку стиснути і сказати: «Пане Стефаник...» і більше нічого... Чуєте, пане Стефаник?»
– «... Лілію Вашу я вбив. Я не люблю цего квіту – він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають єго, бо то їх чічка. Я люблю червону рожу. З неї, як зі скали, спливає червоність і по світі розходиться – ріки грубі і масні. Ще люблю жовту рожу. Вона як дідько смієся з червоної, з грубої і масної. Хоть ти їх тілько годуй, – каже – тих людий своїм червоним смальцем любовним, то вони не понажираються, все будуть облизуватися! Я Вам дам жовту і червону рожу. Ви їх ліліями не замордуєте. Ваші лілії умруть».
– «...Я Вашого листа не спалю, бо нема єго за що, такого гарного і сердечного, палити. Най він собі стоїть поруч із другими Вашими письмами, я колись знов єго буду читати, буду читати й гадати собі то само, що тепер гадаю. Добре мати доброго товариша, що такий він, як ота пані біленька, як павутинка, що нагадує собою синяве небо, як мамина рука, що спокійно гладить по волоссю».
Я забув усі гарні слова, повилітали з душі, як птахи, і лишили мене навіть вони. Я би Вам за лист такий дав все, а написати то я не годен – відвик. Писати я до Вас буду, а коли ми здиблемося, коли себе повитаємо, то не знаю. Вірно, що ще здиблемося і поговоримо.
– «Я хотів би-м Вас побачити у моїй хаті у Кракові. Посадив би-м Вас на рожеву канапу, дав яблок їсти і молока напитися і говоріть, моя добра, гарно, шовково, дзвінким голосом. Хотів би-м».
Попри обопільну психологічну гру за межею туску і гостре передчуття наступної втрати, будь-який «психоаналіз» зайвий… – Не ломи, ребро, моє серце, я вже скінчив…»
«..Мовчав довгі, довгі роки. Мої слова не вимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний. Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зломаного хреста на могилу в чужині...». «Я сотворив собі свій Світ...» («Моє слово»).

неділя, 15 травня 2022 р.

Про Василя Стефаника

 


Павло Гірник
СТЕФАНИК
Монолог
Більше описати не можу, бо руки
трясуться і кров мозок заливає.
                                 (З промови на своєму ювілеї 26 грудня 1926 року)

Дикий кінь у мого болю. Заговорений.
Дике поле під ногами. Перевіяне.
Ще й думками щонічними переоране.
Ще й волочене очима, слізьми сіяне.
Ой засіяне сльозами, ще й зарошене.
Воріженьки поговором перетішаться.
А на серці кожне слово запорошене
Перестогне, перетліє, перепишеться.
Заламають йому руки, мов калиночці.
Не вборониться, терпке і перекручене.
Заговорений від зради і кулиночки,
Дикий кінь у мого болю. Недомучений.
Ні впрягати, ні погнати, ні позичити,
Ні продати, ні віддати, ні позбутися.
От нам правда, на дрібниці пересмичена:
Хочу жити, а судилось перебутися.
Краю мій, укляклий над потічками,
Перебуду із тобою цю годину!
А прийдеться — відсвічу колись і свічкою
У руках твоїх отерплих, Україно.
І волочено, і сіяно на камені.
В кожнім слові помирав і помиратиму.
Дотліває наша мова нерозкаяна
Десь у горах… десь у світі…
десь за ґратами…
Перестогну, переплачу, пересмучуся —
І самому випадає до гробовища.
Заклямнуся на мовчання. Хай домучують.
Вже сховали Черемшину і Мартовича.
Чуєш, серце, перем’яте, перетицяне,
Не обтерте, не отерпле між підпанками, —
Заіржав над пересохлими криницями
Кониченько в дикім полі за Стефаником…



Василь Стефаник
* 14 травня 1871 - † 7 грудня 1936

З біографії: 1892 року Стефаник вступив на медичний факультет Яґеллонського Університету в Кракові. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття»...




Богдан Лепкий
Зі спогадів:
Мешкав Стефаник у Кракові при вулиці Аріанській, число 1, а докладніше сказати: там, де коротка Аріанська вулиця зу­стрічається з довгою і широкою вулицею Любіч.
Ця кам'яниця стоїть донині, але дещо перероблена і не той вхід тепер до неї через невеличкий городець. Все собі гадаю, що на тій кам'яниці повинна би бути таблиця з іменем, прізвищем і з роками, коли тут такий знаменитий локатор мешкав. Може, колись і буде.
Там я його застав, і звідтам він від'їхав до свого рідного Русова хазяйнувати. У тій самій кам'яниці мав пізніше лікарську канцелярію д-р Смолин, товариш Стефаника. Вчилися разом до першого ригорозу і здали його. Смолин казав, що коли би він не пішов був до війська, то Стефаник і решту ригорозів поздавав би. Можливо, бо Стефаник, чого ніхто не сподівався був дуже химерної вдачі.
Мешкали удвох із Шмігером. Наймали досить простору кімнату, з вікном на вулицю Любіч. Обстанова тієї кімнати не відзначалася нічим надзвичайним - от таке собі звичайне студентське мешкання. Праворуч ліжко Стефаника, ліворуч Шмігера, посередині вікно, а під вікном стіл. Під тою стіною, де Стефаникове ліжко, шафа на одяги, напроти неї - умивальник. При дверях ще один якийсь столик зі спиртовою машинкою до варення, два-три крісла, і кінець. Та ще дві валізки, Стефаникова навіть досить солідна, бо він не любив дрантя.
- Я забідний, - казав, - щоб дрантя купувати.
Тут-то, в тій студентській кімнатці, й написані такі архітвори, як "Камінний хрест" і "Кленові листки".
Стефаник не писав легко, ані скоро. Довго носився зі своїми літературними задумами, виношував їх. Дея­ких і не доносив. Так було з повістю, так і з драмою. Погрожував, що їх напише, а навіть, що вже пише, але не думаю, щоб це була правда.
Драма в нього могла б була вийти незвичайна, бо його сповідання мають чимало дуже драматичних місць. Його монологи й діалоги просто незрівнянні. А в "Злодію" також і гуртова сцена просто б'є чоловіка по голові. Стефаник любив театр і часто ходив на вистави та дуже переймався грою артистів, таких, як Камінський, Сольський, Семашкова, Морозовська, Сосновський...
І було чим. Дирекція Павликовського і перші роки дирекції Котарбінського - це були вершки мистецьких осягів Краківського театру. Мав Стефаник вроджений хист представляти драматичні сцени, мав нагоду бачити щонайкращі драматичні твори, відіграні дійсно великими акторами й не меншими акторками, то чому ж би й не міг був написати драми? Тем йому хіба не бракувало. Друга річ - повість. Я ніколи не вірив, щоб він міг написати повість.
- Грозиш, Василю, - казав я до нього.
- Бігме, що ні. Таки напишу.
- Напишеш, але ще не пишеш.
Усміхався і махав рукою:
- Ет!
У його повісті я не вірив тому, бо Стефаникові, так сказати, бракувало широкого віддиху. Він брав тему у свою кріпку, як казав, хлопську жменю і витискав з неї всю воду. До останньої краплини. Лишався сам "мнєкуш". З того м'якуша він своїми жилавими пальцями формував постаті людські з таким виразом трагічного терпіння, що нагадувалася група Лаокоона.
Та робота коштувала його багато сил і нервів. Як писав, то ходив марний і мрачний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовний, скупчений у собі, робив вражіння хорого чоловіка. На такі малі твори (розмірами малі), як він давав, могло йому вистачити сил і нервів, на велику повість - ні. Гадаю, що й читачеві також.
Але, мій Боже, бувають всілякі несподіванки в світі, а в світі мистецького творення також. Міг і Стефаник написати повість. Та не нарікаймо, що не написав. Ціла його невеличка літературна спадщина - це властиво одна велика повість про хлопське життя і терпіння. Невже ж нам мало того?
Сказав я, що Стефаник довго носився зі своїми літературними задумами, і стою при тім. Добре пригадую собі, як часом по вечері, коли ми сиділи вчвірку (Стефаник, Шмігер, я і моя дружина) і коли Стефаник розбалакався за чаєм, то починав:
- Не гадайте, що хлоп - це така собі проста машина, як плуг або ціп. У нас у Русові був раз... - і по тім вступі йшла якась дантейська сценка, а низки тих сценок, що їм на ім'я "Кленові листки".
Або знов:
- Розповідала мені мама, що... - і Стефаник малював один із тих своїх високомистецьких малюнків, що зробили його ім'я безсмертним.
Відчувалося, що, оповідаючи, він оформлював тему.
- Оповідаєш, і буцім воно легко, - казав, - а зачнеш писати, не йде. Перо робиться таке тяжке, як довбня. Слова тікають від нього, бо воно їх торощить... Плугом легше орати.
Раз по вечері каже до мене:
- Вбирайся і ходи.
- Куди?
- Не питай, побачиш.
Не було ради. Треба було вбиратися і йти, бо Василь не любив, щоб йому відмовляли.
Йдемо. Минаємо пошту, проходимо коло театру Турлінського. "Куди він мене провадить? - гадаю собі. - Чи не до Юзефа на пиво? Але знає, що я до Юзефа не радо ходжу, а на пиво також не ласий, бо гірке. А може, до себе, до хати, щоб прочитати якесь нове оповідання? Але ж бо він читати не любить, хоч читає знаменито".
Аж і Турлінського минули ми, і скрутили на залізничний дворець. Ага! Мабуть, хтось зі знайомих приїжджає або тільки переїжджає через Краків, і Василь хоче мені несподіванку зробити.
І дійсно, були це наші спільні знайомі, селяни, що перед галицькою бідою втікали за велику воду. Сиділи з жінками й дітьми, з клунками і клуночками на кам'яних плитах, як ластівки перед відлетом на телеграфічних дротах, сиділи здовж перону попід студений мур. Змаргані бідою дома і невигодами в дорозі, помарніли й почорніли, як та земля, що з неї вийшли і від неї тепер утікали, куняли, немов попід плотами тіні. Діти зривалися зі сну, а мами їх зацитьку­вали.
- Цить! Як приїдемо там, то булку тобі куплю таку білу й солодку, як цукор. І дримбу зі щирого срібла, - обіцювала мама.
А батько тільки спльовував крізь зуби й цикав слова:
- Обіцяй, обіцяй, щоб те проклинало, єк віросте. Гадаєш, що втікнемо від нашої біди? Вона за нами, як пес, побіжить, як тінь, за чоловіком піде. Де хлоп, там і біда.
- А чого ж ми їдемо туди? - питалася жінка.
- Чого? Бо мус. Мус нас жене; тут вже довше витримати тяжко. Там, хоч не краще, то буде інакше.
- То на таке ти мене витягнув, чоловіче, з села, як тую вишню з землі, з корінням вирвав? Світоньку ти мій, матінко свята! - і жінка в плач.
А Стефаник до мене:
- Чуєш?
- Чую, - відповідаю коротко, і йдемо далі.
Аж побачили ми якось старшого ґазду, вдягненого "файно", буцім на празник їде.
- Ви зі Стецевої? - питає його Стефаник.
- Зі Стецевої, прошу пана, - або що?
- Що там єгомосць роблєт?
- Здорові, Богу дякувати.
- І пустили вас?
- Та відраджували, навіть читали якесь "в світ за очі", аж ціла церква ревіла.
- А ви таки поїхали.
Селянин став ближче приглядатися нам, буцім пізнавав Стефаника.
- Та їдемо, прошу пана, бо там, кажуть, землі є багато, а в нас трохи й будуть самі межі. Нарід множиться, а землі не прибуває. От взяти мене. Дві доньки мав, віддалися, зеті пристали до них, треба їм було врізати по кавалку тої земельки, бо з чого виплекають унуків. Я на малім ґаздувати не люблю. А трьох нас - то забагато рук, і розумів також.
- Але ж бо ви вже старі, - на те йому Стефаник.
- Прошу пана, то лиш пес старий, а чоловік, славити Бога, нє. Я ще і там дороблюся чогось, і до краю, може, ще трохи тих долярів пришлю.
- Може, й мені пришлете, - жартує собі Стефа­ник.
- Та ви либонь, чи не Стефаників син, - підсмішковувався хитро дядько. - Такому багацькому синові гамериканських долярів не треба.
- А хто його знає, як воно буде. Ну, щасливої вам дороги, батьку!
І ми пішли. Пройшли раз і другий перон. Стефаник буцім когось шукав - не було. Вже не зачіпав нікого. Ішов захмарений і злий.
- То таке тут, а що було там? - звернувся до мене.
- Де там? - питаю.
- А як від'їздили зі своїх сіл, як їх виривало з землі, ніби вітер тую деревину рве. То, небоже, мусить бути написане, але так, як воно було та ще буде.
І написав.
За якийсь час пішов я на Аріанську, ч. 1, щоб Василя запросити на мамунині пироги зі сметаною.
Був сам, навіть Шмігер кудись повіявся, як він казав. У хаті чисто, на столі також. Лиш білі листки паперу, чорнило й перо. А на підлозі, коло крісла, ціла купка порваного папір'я.
Стефаник писав свій "Камінний хрест".
Він не любив перечеркувати написаного, дописува­ти, справляти і вигладжувати. Напише речення, прочитає, і як воно йому не подобається, то передре і кине. Пише наново, поки не вийде сторінка така, як він хотів, така, що на ній ані викинути нічого, ні додати, ні навіть слова переставити не можна.
- Бачиш, кілько-то я паперу збавляю, аж гріх. А люди собі гадають, що воно от так собі: сів та й написав. Ая! Тяжкий хліб, і не дай Боже письменником бути.
І знов декілька днів минуло. Аж стрічаю Стефаника на Плянтах. Іде з Collegium Phisicum (фізична колегія (латин.), де чомусь-то листи до себе відбирав. Якусь коперту в руці тримає. Досить грубу.
- Куди ідеш, Василю?
- А. Несу на пошту трохи того "Камінного хреста". В Золочеві друкують. Яцків тим турбується. Посилаю скрипт і посилаю, а їм все мало і мало. Тая друкарська машина жере, як віл. А я не писар, ані не канцеліст якийсь.
І з тих буцімто численних посилок вийшла невеличка книжечка в жовтій обкладинці, під написом "Камінний хрест".
Невеличка, але яка!
Чи багато читав Стефаник?
Як там було в Русові, не знаю, але за краківських часів - ні. Арне Гарборг, Достоєвський, Кнут Гамсун, Ібсен, Пшибишевський, з яким добре жив, і досить.
Про так звану "біжучу літературу" казав коротко: "Пусте! Лиш папір дурно збавлєют".
З наших - Франка високо ставив, за його широке знання і за поезії. Добру поезію любив.
Вона, - казав, - поезія, тим від прози сильніша, що ритм і строфа забезпечують її перед деформацією. З вірша слова не викинеш, каже народ. А в прозі повикидають тобі не то слова, а й цілі рядки, позмінюють, попереставляють і - роби що хоч!
- Тому-то ти так пишеш, що нічого не можна змінити.
- Не зміниш ти, і, може, ще дехто. Але пересічний читач? І не дивуюся. Бо спробуй вивчи який гарний вірш напам'ять і котресь із моїх оповідань. А тоді за місяць або за два декламуй одно і друге. Побачиш, що вірш вийде без зміни, а оповідання ні. На те нема ради. Я дуже жалую, що не пишу віршів. Написав один, і досить. Чогось у мене все прозою виходить. Може, тому, що люди не говорять віршем. А я, як пишу, то все людей перед собою виджу. Про людей пишу, а поети пишуть про себе.
Довгих дискусій на літературні теми не любив.
- Схоластика, - казав, - пусте! Переливають з пустого в порожнє.
Так само не цікавився розмовами на філософічні теми.
- У хмари залазять, - казав, - шукають чого не згубили. Головою муру не переб'єш. Перед "початком" і "кінцем", перед переверненою вісімкою (знак безко­нечності) станеш з виваленим язиком, як теля перед мальованими воротами, і - шлюс.
Але Ніцшого "Also sprach Zarathystra" (Так мовив Заратустра (нім.) позичив собі від мене, бо казав, що Ніцше моцний стиліст.
- Той, як тобі реченє збудує, то але!
Критиком був гострим, особливо для молодих. Умів підхопити смішне у тих "смаркачів" і пожартувати собі трохи. Як нарікали, що Франко молодих "нищить", то казав:
- Най нищить, добре робить, будуть з них колись люди. Дітей розпускати не треба. Що такий мамин синок буде колись робити? "Бо світ не батько, а доля не ненька", цитував старий вірш Миколи Устияновича.
Більше цікавився розмовами на політичні теми. Може, тому й на обіди до Юзефа ходив, бо там збиралися деякі соціалісти. Іноді й сам Дашинський заходив. Стефаник дуже любив слухати промов цього знаменитого соціалістичного бесідника.
Ходив до уїжджальні під Капуцинами й мене тягнув за собою. Не акустична саля, море голов, задуха, Дашинський промовляє - інструмент, він грає на нім по-мистецьки. Юрба хвилюється, кричить, і разом із тим росте сила слова ретора. Юрба, як буря, гуготить, Дашинського слова падуть, як громи.
- Але ж бо писок має, - казав, виходячи, Стефа­ник.
До церкви не ходив, але не можу сказати, щоб у Бога не вірив. Все подавав себе за хлопа, за ґаздівського сина. Шанував традиції хлопські, до яких у першу чергу належить віра й церква. Але не любив тодішнього краківського пароха, бо це старорусин і аристократ, хоч мав цілком неаристократичне прізви­ще. Це одно. А друге, що за моїх часів Стефаник, так сказати, відпочивав у Кракові після першого ригорозу.
Не зривався з ліжка; Шмігер робив снідання, а по сніданку курили папіроски і розмовляли або Шмігер читав щось, хоч би й літературу Огоновського, а Стефаник робив свої, бистрі, часом, і злобні замітки.
Так можна їх було і в 11-й годині застати. Заки зібралися - скінчилася в церкві відправа. Але прига­дую собі, що по смерті мами, на свята, був у церкві, прийшов разом із нами на гроби і святкував по всім приписам традицію, яку ми пильно зберігали.
Часом заходили до читальні "Просвіти", що була тоді на третьому поверсі, в кам'яниці на розі вулиці Братської і Ринку, там, де тепер банк, як і на місці Кіяка нині банк.
- Також їх висадило кудись аж на банти, - нарікав. - Сидять там, як кури на вишці. Дух чоловікові зіпре, заки видрапається туди.
Але брав по два сходи нараз, бо вмів ходити скоро.
Читальня мала три покої. У першім збиралися підурядники, возні, листоноші тощо. Читали, грали в шахи або в "айнундцванціг" (одинадцять (нім.).
Другий - найбільший - був призначений для еліти: парох, його сотрудник, москвофіл, директор пошти, начальник землемірного уряду та інші.
У третім - темнім покою - стояли шафи з книжка­ми. Була там також буцімто якась канцелярія товариства.
Стефаник сідав у першім покою, між возними і листоношами. Любив з ними побалакати й пожартува­ти.
- Це основи нашої суспільності, - казав. І вони його цінили й шанували.