Роковини за Гетьманом Всієї України Павлом Скоропадським

26 квітня 1945-го року, о 4–й годині ранку в лічниці бенедиктинського монастиря, що в містечку Меттені, Баварія, помер Його Ясновельможність Гетьман Всієї України Павло Скоропадський, смертельно поранений під час бомбардування англо-американською авіяцією.

Вічна пам'ять...

РОЗМОВА З ГЕТЬМАНОМ

Під таким заголовком появилась в "Газет де Льозан" ч. 287, 15 жовтня ц.р. (1920) розмова з Паном Гетьманом одного з редакторів цієї газети п. C. Д. Подаємо повний текст цієї розмови в перекладі на українську мову:

"Гетьман Скоропадський, який перебуває вже деякий час в нашій країні, ласкаво згодився прийняти у себе редактора "Газет де Льозан". Роля, яку відігравав Гетьман на Україні, дуже мало відома за кордоном. Це незнання дійсного стану речей в добрій мірі йде на рахунок тих тенденційних інформацію, які різні партії спритно пускали за кордон. і тому не без великого інтересу читатимуться ті відомості, які Гетьман ласкаво згодився нам дати.

Гетьман Скоропадський має коло пятидесяти років; постать його висока; лице сяє інтелігентністю і волею; поводження сердечне. Він є нащадок старого українського роду; прадіди його колись відігравали важну ролю на Україні. Свою військову кар'єру Гетьман зробив у російськім війську. Генерал-адьютант світи царя Миколи II, в останній час він командував корпусом. Він є командором Почесного Леґіону. Під час цілої війни він бився з німцями. Коли ж розпалося російське військо, Скоропадський став на чолі Українського Корпусу, який так само воював зразу з німцями, а потім з большевиками.

Набивши маленьку деревляну люльку гарним жовтим тютюном, Гетьман в кількох рисах дає нам картину ситуації на Україні у 1918 році, коли Він став на чолі влади.

— У квітні 1918 року, каже він, було 500,000 німецького війська на Україні. Центральна Рада в цей час перестала вже виявляти дійсні політичні почуття народу. Влада її поволі підупадала. Дрібні земельні власники, безперечна більшість українського населення, одмовили в довір'ї Центральній Раді і на з'їзді, де було 3000 представників від усіх повітів (округ), закликакали мене до влади.

Почуваючи себе, як український патріот, змушений прийняти цей мандат, я опинився в дуже скрутному становищі. Треба було організувати країну, яка після большевицької навали перебувала в цілковитій анархії і рівночасно полагоджувати щоденні конфлікти, що виникали між населенням та німцями. Я зорганізував уряд, в якому сконцентровані були всі сили порядку, запросивши до цього уряду представників продуктивних сил краю. Я намагався втілити в цім уряді провідну ідею української політики, яка базувалася б на національних і демократичних почуттях, оперта головним чином на дрібних селянських земельних власниках, яких у нас звуть хліборобами.

— Яку ролю відігравали українські делегати на конференції в Берестю?

— Я став коло влади далеко пізніше по підписанні мирового договору, тоді, коли країна була вже окупована німцями і тому межу відповісти на Ваш запит тільки як пасивний і сторонній свідок подій. Українці саме в той час стояли перед гіркою дилемою: або бути захопленими рос.-большевицькою повіддю з усім жахом, який несе цей режим, або допустити на свою землю переможців німців. У цій альтернативі вони втрачали все, що були придбали аз національнім ґрунті під час революції. Треба було знайти якийсь інший "модус вівенді". Щоб встановити історичну правду, я нагадаю, що в цей час Україна в розпачі звернулася до Антанти, яку вважала своєю союзницею. Було пороблено всі заходи перед генералом Коандою (пізніше президентом Ради Міністрів в Румунії); його прошено, щоб Румунія допомогла нам, приславши військового матеріялу. Генерал Коанда з жалем мусів заявити, що він не може дати так нетерпляче сподіваної допомоги.

На конференції в Берестю українські делегати показали себе незломними націоналістами. Вони вимагали повної незалежности України.

Ми запитали Гетьмана, чи дав би він селянам землю і в якій формі.

— Я був і досі є прихильником аграрної реформи. Ставши при владі, я основувався на економічних постулятах парцеляції (роздроблювання) землі. Але для мене було бажаним, щоб селянин заплатив за свою землю і таким чином ночував би себе її законним власником. З другого боку, я розробив широкий плян, який рівночасно дозволяв задержання земель, під певними умовами, в тих. маєтках, щобули під культурою буряків, головного джерела багатства мого краю — цукрової індустрії. Всі ці ідеї були вже на шляху до здійснення, коли на восьмім місяці мого гетьманування я мусів залишити владу.

На запит про відносини його до Німеччини і чого Він удався до Берліну у вересні 1918 року, Гетьман відповів:

— Мої інформації про інтернаціональну ситуацію породили в мені певність, що утворення українського війська є негайною потребою. Але виконання цього плану зустріло сильну опозицію з боку німецької військової влади, що перебувала в моїм краю. Всі казарми були зайняті німецьким військом. Мені так само було дуже важко організувати нормальне провіянтування того війська, яке я хотів зформувати.

Тоді я вирішив удатися до Берліну, щоб розвинути цю проблему перед найвищою владою окупантної нації. З Берліні я знайшов різкої виражений антагонізм поміж вищим проводом, закордонною політикою та військовою владою. Зрештою, моя подорож піднята в надії сконсолідувати лад і організацію України, не принесла бажаних наслідків. По моїм повороті до Києва події пішли швидким темпом. Союзні місії прибули до Яс з силою московських націоналістів ("панрюс"), які вже впливали на політику цих місій в українськім питанню.

На цей саме час припадає початок безнадійної справи Денікіна. Я вислав до Ясс моїм делегатів від свого уряду з завданням, вияснити там, що боротьба поміж крайніми елементами і ладом, може бути ведена на Україні тільки при умові піддержки влади, яка спирається на національне почуття народу. Моїм делегатам не пощастило прийти до порозуміння. Союзні місії ставили мені умови, які зводилися до вимоги федерації g Росією. Я дуже добре розумів небезпеку, що виникала з подібного політичного домагання, але змагаючи перш за все до вищої мети утримання ладу в Державі, яку я Збудував, я мусів у супереч власній волі схилитися перед вимогою союзників і проголосити федерацію з Росією.

Я повинен Вам сказати, що в цей час Україна була не тільки в стані організації, але майже зовсім вже зорганізованою країною: економічне життя в ній відновлялося, торгівля була інтенсивна, залізничній рух і транспорт були майже нормальними. У нас було 400,000,000 пудів пшениці (6,400,000 тонн); я зібрав більше 4-х мільярдів, здебільшого в чужоземній валюті. Ми мали по складах більше З-х мільйонів пудів цукру (48,000 тонн); металургiчна індустрія теж починала фунґціонувати. Але моя деклярація пішла всупереч почуттю багатьох українців. Я залишив мій край.

Одначе я переконаний, що для майбутнього спокою Східньої Европи, в боротьбі з розкладовими тенденціями крайніх течій є тільки одна опора, один охоронний мур — це національне почуття. Україна, зорганізована в державу, базовану на національнім почуттю, відповідно глибокому бажанню всього народу керуватися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, якого цілий світ тепер шукае.

Ми попрощались з Гетьманом, який стискаючи руку, сказав нам ще кілька привітних слів про Швайцарію.

С.Д."

Опубліковано у 2-ій книжці "Хліборобської України", рік 1920-1921. Збірник II, III і IV. стор. 182-184. Відень Видання Ін. Групи Українського Союза Хліборобів Державників.

З праці Петра Солухи "Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського"

"3 листопада 1918 року на залізничній станції Скороходовім, що між Полтавою і Харковом, відбулась зустріч Гетьмана Павла Скоропадського і отамана Петра Краснова. У перебігу обговорення двома лідерами низки питань військово-політичного і економічного характеру було піднято і проблему створення антибольшевицького союзу. Сам офіційний Київ не міг відкрито виступати ініціятором створення такого союзу й піти на конфронтацію з большевицькою Росією, оскільки не мав реальних військових сил і не бажав провокувати В.Лєніна і його уряд на припинення мирних переговорів, які розпочалися ще в травні 1918 року. У зв’язку з цим Гетьман просив донського отамана стати посередником між ним і Добровольчою армією, урядами Кубані, Грузії та Криму у питанні створення оборонного союзу. У кінцевому підсумку зустрічі обидві сторони дійшли обопільної згоди з піднятих питань і "...вирішили енергійно один одному допомагати в боротьбі з большевиками".

Українською стороною пропонувалося у найближчий час скликати з’їзд, на якому були б представники від усіх вищезгадуваних державних утворень. Метою такого з’їзду мало бути вироблення спільного плану боротьби з большевиками. Однак, рішучий спротив українсько-донським ініціятивам активно чинило керівництво Добровольчої армії на чолі з генералом А.Денікіним. Вони відкидали ідею створення такого антибольшевицького союзу, бо це змусило би їх визнати існування незалежної України, Дону, Кубані і Грузії, що кардинально розходилося з ідеологією й кінцевими цілями Білого руху. Як згодом згадував на еміґрації П. Краснов: "...в задачах Добровольчої армії і в тих задачах, які ставили собі Україна і Дон і до яких вони хотіли залучити Добровольчу армію, Грузію, Крим, Кубань і народи Північного Кавказу, були суттєві розбіжності. Гетьман і отаман першим завданням ставили боротьбу з большевиками і знищення большевизму в Росії і тільки після завершення цієї задачі вони схилялися до вирішення питання про майбутнє Росії. Добровольча армія ставила якщо не першим своїм завданням, то, принаймні, завданням одночасним з боротьбою з большевиками "об’єднання шматків колишньої Росії в Єдину, Неподільну Росію" – іншими словами, знищення самостійної України, самостійної Грузії, замах на повну автономію Криму, Дону і Кубані".

Відмова Добровольчої армії як найбільш боєздатної військово-політичної організації від участи в антибольшевицькому союзі робила його заздалегідь нежиттєздатним і малоефективним.
Крім того, неґативна позиція Добрармії безпосередньо впливала і на рішення політичного проводу Кубані, який перебував під тиском білих генералів.

Зважаючи на ці обставини, а також на складну ситуацію в Україні в листопаді-грудні 1918 року, ініціятиви Павла Скоропадського щодо створенню дієвого антибольшевицького об’єднання так і залишилися лише ініціятивами й не були практично втілені у життя."

Іван Петренко*

На еміґрації

З донькою Єлизаветою. Ванзее, 1933 рік

"Треба, щоб українці ніколи не забули, що найгірший їх ворог - то большевики, - казав наприкінці Другої світової Гетьман Павло Скоропадський. - На жодні компроміси з ними йти не можна; їх можна лише поборювати або від них тікати".

Він прагнув будь-що не опинитися на території, захопленій совєтськими військами. Через постійні бомбардування Берліна Гетьманову Олександру Петрівну й молодшу доньку Олену ще 1944-го відіслав до Оберстдорфа на півдні Баварії. Сам з донькою Єлизаветою, секретарем Дмитром Грищинським і служницею Ганною Шабуніною рушили туди в лютому 1945-го.

Постійні бомбардування американської авіяції паралізували німецький транспорт. Тож їхали здебільшого на попутних машинах. А якось ішли, домовившись за гроші й цигарки із санітаром, щоб той на возику віз речі. 16 квітня на станції Платтлінзі, вже в Баварії, усі четверо ледь сіли до потягу.

- Слава Богу, всі труднощі переможені, завтра будемо в Оберстдорфі, - сказав Павло Скоропадський, розміщуючись у вагоні.

Баварія мала відійти до американської зони окупації.

"Була третя з чвертю година, - згадувала донька Гетьмана, - о четвертій поїзд мав вирушати". Аж тут загула сирена - летіли американські бомбардувальники. "Люди бігли й штовхалися. Їх були тисячі, бо стояло в той час по всіх залізничних шляхах багато потягів".

Місць у бомбосховищі не було. Секретар пильнував кілька валіз. А Скоропадський із донькою та служницею вирішили перечекати першу хвилю нальоту в приміщенні станції. Тут їх засипало уламками й обпалило вогнем від вибухів бомби.

Попервах здавалося, що Гетьман постраждав найменше. Перший день у госпіталі Деґґендорфа неподалік Платтлінґа він ще зміг сам навідати доньку, яка була в значно гіршому стані. Але потім йому стало зле - почалася сильна гарячка, схопило серце.

24 квітня виникла загроза, що Даґґенсдорф можуть захопити совєтські війська. Донька й секретар Гетьмана перевезли його до лікарні в монастирі містечка Меттена за кільканадцять кілометрів. Тут 26-го Павло Скоропадський помер. Того ж дня до Меттена ввійшли американські танки. До свого 78-річчя - 19 травня - Гетьман не дожив менше місяця.

Єлизавета мусила сама шукати труну та священика, аби поховати батька. Секретар Гетьмана, що ходив ночувати за кілька кілометрів, опинився по інший бік фронту.

Місцевий католицький священик відмовився відспівувати православного. "Всюди було повно американців, всюди танки, авто, кулемети, - згадує Гетьманівна. - Мене багато разів спиняли, але я балакала по-англійськи, давала пояснення, тому мене пропускали. Я одного американця запитала, чи є у них священик, бо тутешні католики не хочуть ховати мого батька. Він сказав, що коли в мене нічого не вийде, щоб я звернулася до них, і вони мені допоможуть. Так само, якби я не змогла найти труни. Але я хотіла звернутися до них лише в разі крайньої потреби".

Я несла хрест. Було холодно, йшов дощ. Поблизу було чути вибухи гранат і гуркіт кулеметів.

Гетьмана ховали 28 квітня 1945 року. За кілька годин до похорону Єлизаветі Скоропадській вдалося-таки дістати труну в монастирській столярні. А невдовзі прийшов священик.

- Одна жінка сповістила, що на мене чекає українка, - сказав рідною мовою.

Це був греко-католицький отець Григорій Онуфрів (уточнити) - православного в тому хаосі годі було знайти. Він не лише відспівав Гетьмана, а й приніс два згортки українського полотна, бо "в труні були лише стружки".

Біля Меттена ще тривала стрілянина. У цей час на місцевому цвинтарі в простій поспіхом пофарбованій у чорне труні ховали останнього українського Гетьмана.

- Я несла хрест, - згадує Єлизавета. - Було холодно, йшов дощ. Поблизу було чути вибухи ґранат і гуркіт кулеметів...."

На основі спогадів Гетьманівни Єлизавети Кужім-Скоропадської.

https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_getman-pavlo-skoropadskij-zaginuv-vid-amerikanskoyi-bombi/336587?fbclid=IwAR3THiixADaUIF_k2rqRohYbpMpmWojIOvzcWvdSMQs_VX8qmYo3Ijhkg_I

Перша могила Скоропадського у Меттені і зруйнований вокзал у Платтлінґу (позначено місце, де під стіною стояв Гетьман, а стояв він там тому, що бомбосховище було переповнене)

Монастир бенедиктинців у Меттені

Через 10 днів після смерти, Гетьман був похований на цвинтарі монастиря. Через рік тлінні рештки Гетьмана були перепоховані на кладовищі містечка Оберстдорф, що на півдні Німеччини (за 180 кілометрів від Мюнхена, недалеко кордону з Aвстрією).
На полірованих ґранітних плитах у траві, поміж доглянутих дрібних червоних квіток — імена й прізвища німецькою мовою: Павло Скоропадський, Гетьман України, Олександра Скоропадська з Дурново, Петро, Марія де Монтрезор, Єлизавета, Василь Кужім (чоловік Єлизавети), дати життя. На плитах — герб роду Скоропадських і тризуби з хрестом.

Урочисте перепоховання Гетьмана: збори на кладовищі в Оберстдорфі

Родинний склеп Скоропадських, Оберстдорф

Родинний герб Скоропадських

* Джерело:  http://shron1.chtyvo.org.ua/Petrenko_Ivan/Polityko-dyplomatychna_diialnist_ukrainskykh_natsionalnykh_uriadiv_u_Chornomorskomu_rehioni_1917__19.pdf

СПОГАДИ Гетьмана Павла Скоропадського, Гетьманівни Олени Отт-Скоропадської і Гетьманівни Єлизавети Кужім-Скоропадської
http://maxima-library.org/year/b/82639?format=read

ОСТАННІЙ ПРИТУЛОК ОСТАННЬОГО ГЕТЬМАНА

Леся Шовкун
Дмитро Лиховій
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1996/163/71090/

14 грудня 1918 року Його Світлість Ясновельможний Пан Гетьман всієї України Павло Скоропадський зрікся влади...

Цього дня сто років тому Його Світлість Ясновельможний Пан Гетьман всієї України Павло Скоропадський "зрікся влади — не гетьманства — і залишив Київ. З того дня всі дипломатичні представники залишили Київ і Україну. Директорія, прийшовши до влади, ніким не була визнана ні де юре, ні де факто, окрім одної Польщі, а цього мало. Потім і сама залишила Україну." *

Ванзее, 1 квітня 1925 р.

ДОРОГИЙ СИНУ!

30-го січня ст. ст. цього року сповнилося Твоє повноліття. З цього приводу я хочу висловити на письмі Тобі для пам'яти і для обдумування мої думки, про якії я вже розмовляв з Тобою не раз і про які Ти мусиш свою думку скласти і відповідно далі своє життя й свою діяльність направляти.

Перш за все звертаю Твою увагу на те, що видатніші предки Твої ніколи не бажали собі спокійного життя, без турбот і без праці, а йшли такими шляхами, про котрі знали, що там зустрінуть тяжку працю й найбільші небезпеки й ними тернистими шляхами доходили вони до високого становища в Державі, до великого матеріяльного достатку й до видатної ролі в історії свого народу й краю.

Вдруге звертаю Твою увагу на те, що предки Твої з мого боку були простими козаками й що нобілітацію роду свого вони дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист ними виявлений. З материного боку Ти також маєш українську кров, бо родина Дурново, хоч давно вже обрусіла, але походила вона з Чернігівської, староруської себто теж української шляхти, а бабка Твоя по матері з роду колишньої старшини козацької — Кочубеїв.

Так що в жилах Твоїх тече українська кров. Але народився Ти на світ Божий в чужім краю, в чужім краю прожив Ти дитячий свій вік і хоч у сім'ї Твоїй ніколи не вмирала українська традиція, одначе ширше оточення, товариство й все життя навкруги були чужі, неукраїнські. Юнаком Ти приїхав на Україну за часів Гетьманщини й короткий час, всього кілька місяців перебув в українському оточенні і атмосфері українського державного життя, потім наспіли тяжкі події, край Твій знову корчився в судоргах революції і, як завжди при таких нещастях буває, дикі, антидержавні, негативні інстинкти випливали в народі на гору, брали верх, топлячи в б руді і крові те, що було доброго, будуючого, позитивного. Бачивши все те Ти міг набути відразу до свого народу, міг загубити любов і повагу до нього. Далі Ти ріс і зрів на еміґрації, серед зовсім чужих людей, товариства й умов, у багатьох випадках порівняння могли бути не на користь свого народу. Тільки Твоя родина й невелике число близьких до нашої, родини земляків будили в Твоїй душі добрі спогади про Твій край і свідомість Твоїх обов'язки перед Україною й перед українським народом. Тому Ти не стратив почуття своєї національности, тому Ти відчуваєш себе українцем.

Але цього ще замало. Мене турбує, чи життя на еміґрації, серед чужих людей і обставин не прив'яже всю, або більшу частину Твоєї уваги й сил до чужих нашим батьківщині інтересів і чи не залишишся Ти українцем тільки з назви. Мене турбує те, чи зумієш Ти також у своїй, вже власній родині, зберегти остільки сильну й активну українську традицію, що навіть в тім випадку, коли б Тобі прийшлося вік свій вікувати на еміґрації, щоб діти Твої були українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками своєї, може й невиданої ніколи дідівщизни, щоб вони були готові стати активними будівниками долі нашого краю й завжди були готові добровільно нести всі тяжкі жертви, яких Україна від них вимагатиме.

Ти може завважиш це, що багато було прикладів, коли родини з вищого стану через ту, або іншу причину переселялися до чужого краю, приймали національність чужого народу, становилися із ряди його провідної верстви і з честю служили новій своїй батьківщині, то чому, мовляв, нашому родові не зробити того самого. На це я дам Тобі таку відповідь: Треба розрізняти два випадки, коли культурніша, провідна верства еміґрує з краю. Перший, коли в краю цієї верстви забагато. Коли вона надміру велика числом і для багатьох, не знаходиться ні відповідної праці, нi становища. Тоді частковий вихід її з краю перехід на службу до іншої держави для предківської землі й нації є тільки корисний, бо звільняє її від зайвих елементів, від перепродукції вищих класів і разом з тим. сприяє розповсюдженню культурних і політичних впливів її. Буває другий випадок, коли, — як це вже кілька віків повторюється на Україні, культурної, правлячої верстви замало, щоб піддержувати в краю постійний порядок, щоб дати міцну підпору державній організацій, щоб здержувати народні маси в послуху й при тяжких для державної влади обставинах. В цім випадку культурна, правляча верства йде на еміґрацію з примусу, під загрозою повного її винищення: Така примусова еміґрація культурніших, вищих клясів приносить краєві занепад, руїну, тим більше, що на еміґрацію виходять кращі, більш стійкі елементи, які коритися дикій, руїнницькій стихії маси не хотять і не вміють, які звичайно еміґрують з наміром вичекати ліпших обставин, щоб знову до свого краю повернутись і його державне життя по розумному будувати. Денаціоналізація такої еміґрації є великим нещастям для краю, особливо для такого краю, як Україна й для такого народу, як український нарід, бо на Україні ось вже кілька століть цей культурніший шар винищується, вигибає в боротьбі за державну незалежність свого народу й від рук збунтованої частини того самого народу. Ці вічні заворушення на Україні виникають через те, що, хоч український нарід по своєму типу належить до західньої, осілої культури, але має в собі також ще багато елементів нових, з кочовничими бездержавницькими інстинктами. Ті останні з першими ще не засимільовані. Вони з осілим життям, опертим на європейських правних нормах, миритися ще не хотять, для кочовничого ж життя давно вже на Україні немає потрібного простору. Тому цей кочовик от вже більше трьхсот літ все на тісноту земельну нарікає, обробляти землі як слід не хоче і не вміє, дійсної причини свого невдоволення не знає і зрозуміти не може і при першім ліпшім випадку, при кожнім ослабленні державної влади починає бунтувати і свого осілого сусіду починає руйнувати, намагаючись їх до щенту знищити, думаючи, що пани-хлібороби та заможніші селяни своїми господарствами ту тісноту роблять. Так наш край вже не один раз цими кочовиками до щенту зруйнований був. Але й опісля повної руїни всіх маєтків і більших господарств селянських, кочовики наші потрібного їм простору здобути не могли. Вони тільки руйнували культурні господарства і всю промисловість чим безмірно погіршували умови свого існування, бо позбавили себе можливости мати заробітки, а зруйнувавши культуру хліборобську досягли того, що врожаї стали цілком залежними від примх природи.

А оскільки природа на Україні вимагає дуже вмілого ведення сільського господарства, то почалися часті і давно вже небувалі неврожаї. В страшних муках голоду і холоду губить цей кочовик свою енергію, свій запал до бунту. Саме тепер відбувається на Україні процес вишколення і дисциплінування кочовика голодом і злиднями, що давно вже були призабутими завдяки передвоєнному економічному розцвіту України. Настане вже швидко час, коли кочовик остаточно посмирнішає і тоді знову український хлібороб — пан і куркуль — потрібні будуть Україні, потрібні будуть люди старої, з роду в рід плеканої культури, бо це потрібно для організації складного сучасного господарства, для організації зовнішньої оборони краю.

Стара українська провідна верства була слаба й числом і внутрішньою своєю дезорганізованістю і слабістю. Вона не мала ні спільної національної культури, ні спільного державного ідеалу, ні спільної організації. Лівобережні плекали московську, правобережні здебільшого польську і тільки невеличка частина, розкидана по різних кутках України, плекала Українську національну культуру. Це не дало можливости нашій культурній верстві в таку силу вбратися, щоб могти при всяких обставинах здержати кочові руїнницькі елементи в послуху й організованости й організувати в непобориму силу осілі, хліборобські елементи, хоч цих елементів у краю і по числу і по силі їхньої державницької культури для службової ролі, як підпори порядку в державі, очевидно вистачило б.

Коли згадати до цього, що Україна цілі віки не живе державним самостійним життям, що територія етнографічна українська взагалі ніколи ще не була об'єднана в одно державне тіло, що різні частини українського народу протягом віків відчували на собі різноманітнi впливи, то стане зрозумілим, оскільки тепер об'єднання всієї цієї мішанини при розбитосте й нечисленности культурної керівної верстви важко осягнути, а ще важче всю цю мішанину в одну державу зорганізувати.

Ця неймовірна трудність, що до організації української етнографічної маси в українську свідому надію й що до організації української національної держави не повинна нас — активнішу частину верхівки — лякати й дезертирів з нас робити. Свій обов'язок ми виконати мусимо чесно й з повною посвятою. Встає таким чином перед нами питання не про те, чи будувати українську державу чи ні, а про те, як найліпше до цього великого й тяжкого діла приступити. Відповідно тяжким обставинам і величі завдання мусить бути вибраний і спосіб організації. Тому власне серед політично думаючої частини українців останніми часами стала все більше й більше зміцнюватись думка, що тільки монархічний принцип зможе дати потрібну силу й витривалість організації провідної верстви, а значить і цілому українському державницькому рухові.

За те, що тільки монархічний принцип може зорганізувати Україну, промовляє особливо той факт, що край цей хліборобський, міське населення, так звана дрібна буржуазія і пролетаріят, зовсім нечисленні. З історії народження нових держав відомо, що всі хліборобські держави будувалися при монархічній владі й що республіканський устрій заводився тільки там і тоді, де й коли в краю зростала кількість міського населення: купців, ремісників і промислових, безземельних робітників. Коли до того візьмемо на увагу, що в українському народі не могли досі виробитися державні навики, бо він, можна сказати, ніколи ще не жив своїм власним державним життям, що завдяки вічному неспокою, вічній руїні культурний провідний шар не міг на Україні в такій мірі, як у інших націй, нарости, а той, що був перед революцією слабий числом, слабий внутрішнім своїм роз'єднанням, слабий своєю відірваністю від народньої маси, цей шар у великій частині під чає резолюції вигинув. Коли також приймемо на увагу, що всі недавні й давніші спроби, республіканські й демократичні, на Україні приводили тільки до даремної загибелі кращих синів її, то стане зрозумілим, чому більш активна частина й патріотична української провідної кляси й статечного селянства — хліборобів у 1918 році відновили на Україні Гетьманську владу й чому політична думка хліборобів уже на еміґрації, продовжуючи почату на Україні працю, усвідомила Гетьманщину, яко монархізм, який з одного боку спирається на стародавню історичну традицію, з другого до українських обставин приладжує найбільш удосконалений і на ділі випробуваний досвід західньо-еврспейських монархій. Цей західній монархізм, опертий не на абсолютизмі, не на централістичному, поліцейському режимові, не на повній пасивности в державних справах всієї маси населення, отже й вищих клясів, не на зразкам східніх деспотій, а опертий на діяльній участи в правлінні державою всіх клясів, організованих для того в класові організації. Прикладом такої державної системи до певної міри, може служити Англійська Монархія. Всяка монархія основується на історичній традиції. Традиція позбавляє монархію від шкідливої, розкладової внутрішньої боротьби за верховну владу, вона ж захищає верховну владу від зовнішніх, розкладових ворожих інтриг і впливів, бо дідичний Голова Держави зацікавлений тільки в одному: в розвою і розквіті своєї Держави. Принаймні одна підпора залишається в державі незмінною, постійною, незалежною ні від внутрішньої розкладової роботи, ні від зовнішніх інтриг.

Всякий монархічний рух мусить мати конкретно означену історичну традицію, мусить мати цю незмінну точку опору, історичною традицією вказану, яку дані монархісти вихідною точкою своєї державної праці роблять і яка всі їх зусилля об'єднує.

Цією незмінною точкою опори всіх монархістів є рід, історичною традицією вказаний, яко рід Голови Держави. Таким родом для українських гетьманців по давній історичній традиції, відновленій моїм правлінням: Україною в 1918-ім році, є наш рід.

Гетьманщина 1918-го року була проголошена організованими хіліборобами, але в той час навіть серед найбільш політично думаючої частини хліборобів ідея української державности і її конкретні форми не були ще ясно усвідомлені. Можна сказати, що Гетьманщина 1918-го року виникла стихійно, без потрібного для такого великого діла приготування. Це була Гетьманщина без гетьманців. Тому вона не здержалась, але зі всіх режимів і влад, які були на Україні після революції, Гетьманщина була найбільш творчим, державно будуючим режимом. Ця спроба дала імпульс до розвитку української політичної думки в напрямку теоретичного усвідомлення ідеї Гетьманської Держави. Це привело до того, що ідеологія Гетьманщини, яко особливої форми дідичної, трудової монархії, себто монархії, опертої на самоорганізованi кляси, була вже на еміґрації розроблена, зпопуляризована і під прапором дідичної Гетьманщини почали збиратися й організовуватися гетьманці.

Таким чином спроба організації Гетьманської Держави, зроблена мною в 1918-ім році, була початком руху, продовжуваного й теоретично обґрунтованого далі на еміґрації.

Я відновив у 1918-ім році призабуту було історичну традицію і, коли ця відновлена мною традиція почала далі жити й розвиватися, я мусів піти на зустріч цьому її розвиткові й зробити те, без чого цей рух, ця відновлена мною традиція далі жити й розвиватися не могли.

Коли в 1918-ім році я, шукаючи виходу для свого Краю з критичного становища, керувався більше інстинктом, то тепер я вже цілком свідомо й продумано кладу на плечі свої і своїх нащадків цей тяжкий хрест і це велике завдання — служити незмінною, непохитною підпорою для Української Державности.

Створення міцної й незалежної Держави вимагає обєднаних зусиль і жертв багатьох людей і не одного покоління. Об'єднання це творять спільні ідеї й єдиний провід. Нашою спільною ідеєю є Гетьманська Україна і я є єдиним вождом українських державників і гетьманців. Моїм обов'язком є не тільки до кінця свого життя вести гетьманців до перемоги, але також приготовити собі переємника, достойного високої чести й великої відповідальности бути вождем нації. Тому я ставлю Тобі, мій сину і спадкоємче моїх прав і обов'язків, питання: чи готовий Ти мої права й обов'язки на себе перейняти й до кінця їх непохитно нести.

Пам'ятай, що раз Ти приймеш на себе добровільно мої права й обов'язки, Ти мусиш дбати про те, щоб бути достойним великого завдання на себе прийнятого. Пам'ятай, що для виконання цього великого завдання, Ти мусиш придбати мудрих, чесних, відданих спільній ідеї и добре зорганізованих помічників і що таких помічників не можна враз при потребі знайти й зорганізувати, а треба їх розшукувати й готувати ціле життя.

Все обдумай і розваж. Хай велич завдань не лякає Тебе.

Щоб все це Обдумати й свідомо те, чи інше рішення прийняти я даю Тобі реченець до дня Святої Покрови сього року.

Щиро Тебе люблячий
Павло Скоропадський

______________________
* М. Гец. Зі статті "Українська Держава 1918 р., як підмет міжнароднього права", журнал "За велич нації", стор. 80-91, Львів 1938.

Дня 29 квітня 1918 р., Павло Скоропадський обійняв 45-міліонову країну майже без влади, без армії, без флоти — без Криму, без належного доступу до моря. Як би не Німці та Австрійці, большевики зайняли-би кожної хвилі Україну. До двох місяців по тім, як Скоропадський взяв булаву, Україна вже мала повний і сильний, урядовий апарат, мала назад флоту та невелику, але добру армію; відзискала Крим та здобула признання від сімох держав: Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини, Болгарії, Финляндії, Швайцарії і Польщі.
... Знала, кого скидати, славетна Директорія! В грудні 1918 повалила вона Гетьмана, а за два місяці, в лютім 1919 сама розбіглась, розвіялась на всі чотири вітри, згибла подібною неславною смертю як передше Центральна Рада. Себто — розлізлась... Ніхто її не розганяв, ніхто не скидав. Прямо: розлізлась, здезертирувала... І пощо-ж було скидати Гетьмана, щоби опісля здезертирувати? - Хиба, щоби Лєнінові, Троцькому та Раковському шлях на Вкраїну примостити... Бо доки був Гетьман, доти большевицька Москва не мала доступу на Вкраїну.
... Російсько-монархістський ґенерал, Келлер, писав до отамана Донців, ґенерала Краснова, таке: “Скоропадскій повідімому прєдполагаєт ввєсті всєх в заблуждєніє — прєдвкушая прєлєсти своєго КОРОНОВАНІЯ НА ПРЄСТОЛ УКРАЇНСКАВО КОРОЛЄВСТВА”.
Москалі краще розуміли, до чого змагає Гетьман, як неодні Українці.
Самовидець
Шикаґо, 1935

ВИЗНАННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ СУВЕРЕННОЮ ДЕРЖАВОЮ

Гетьман, прийшовши до влади, дотримуючись вікової міжнародньої практики, перейняв усі міжнародні забов'язання попереднього українського уряду (УНР), разом з Берестейським договором. Таким чином, інтереси чужих держав, — котрі нав'язали з нами взаємовідносини, визнали Україну де юре або де-факто самостійною державою, — не були порушені. Гетьман підписав ратифікаційні грамоти Берестейського договору, обмін якими відбувся пізніше. Велике значення для міжнароднього права має, хто репрезентує назовні державу у зв'язку з переворотом, зі зміною влади та зміною устрою. Тому, Законом про тимчасовий устрій України, в день приходу нової влади, нового устрою 29. IV. 1918 р., встановлено: "Гетьман є найвищий керовничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами." Таким чином, справу міжнароднього представництва вирішено законом разом з обняттям Гетьманом влади. Усі формальності, щоб не втратити тих міжнародніх прав, що їх набуто попереднім нашим урядом, дотримано, хоча довелося взяти на себе і всі зобов'язання попереднього уряду. Скоро після того, головнокомандуючий союзними військами в Україні, фельдмаршал Айхґорн повідомив підлеглі йому війська таким наказом 22. V. 1918 р.: "...Гетьман вважає за свій святий обов'язок перейняти на себе всі умови Берестейського договору". Інакше кажучи, армія повинна бути спокійна та знати, що Гетьман Голова і репрезентант української держави прийняв умови Берестейського договору.

А вже 1. VIII. 1918 р. видано "Тимчасовий закон про Верховне Управління Державою на випадок смерти, тяжкої хвороби та перебування поза межами Держави Ясновельможного Пана Гетьмана всієї України". Цим законом встановлялася "Колеґія Верховних Правителів Держави", котра "вступає в усі, законом встановлені права й обов'язки Гетьмана". Голова Колеґії визначається паном Гетьманом. Він, як Голова Колеґії, репрезентував державу в міжнародніх зносинах. Таким чином, представництво Української Держави у міжнародніх зносинах ясно встановлено законом.

Через мiсяць встановлення Гетьманщини, себто 2-го Червня 1918 р., владу Гетьмана було визнано де юре Нiмеччиною та Австро-Угорщиною урочистим врученням Гетьманові, як найвищому репрезентантові міжнароднього суб'єкта України, відповідних деклярацій повноправно уповноваженими від тих держав. Через кілька днів те саме зробила Болгарія, а за нею пішла Туреччина та інші держави як Данія, Персія, Ґреція, Норвеґія, Швеція, Швайцарія, котрі прислали до Києва своїх представників і тим визнали Україну де факто. Навіть Франція, після складеного Україною договору з Центральними Державами — її ворогами, не відкликала своє визнання де факто, а французький консул перебував у Києві аж до завалення Гетьманщини. Такого колективного визнання не удостоїлася ніяка новостворена держава перед Версальським трактатом. (Договір у Версалі по закінченні 1-ої світової війни 1919 р., складений союзниками з Німеччиною).

Болґарський посол в деклярації про визнання титулував Гетьмана: "Ваша Світлість" і в тій же формі звернувся до Гетьмана в дипломатичному листі цар Болґарії, Фердинанд. З того часу так само титулували Гетьмана всі закордонні представники. А в дні перебування Гетьмана в Берліні у вересні 1918 р., німецький імператор Вільгельм II так само титулував його "Ваша Світлість". А ці титулярні акцесорії ставили Гетьмана вище від титулу "ексцеленції" демократичного президента. Вони оформлювали і устійнювали старо-українську державну традицію Гетьманів в міжнародне співжиття. Коротко кажучи, Гетьманщина здобула всі права бути суб'єктом права народів і мати правоздатність держави — виступать у міжнародніх взаємовідносинах, як суб'єкт права народів. Інакше кажучи, Гетьман став найвищим репрезентантом міжнароднього суб'єкта України з українським титулом "Ваша Світлість", а не "ексцеленція".

У грамоті Гетьмана 22-го жовтня 1918 р. (за місяць до повстання) читаємо: "Наше міжнародне становище, як суверенної держави було визнано союзними державами і тепер дістає своє затвердження від нейтральних держав".

Дня 14-го грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади — не гетьманства — і залишив Київ. З того дня всі дипломатичні представники залишили Київ і Україну. (Це перший удар по Директорії на міжнародньому полі. — П. С). Директорія, прийшовши до влади, ніким не була визнана ні де юре, ні де факто, окрім одної Польщі, а цього мало. (Другий удар - П. С). Потім і сама залишила Україну. (Третій остаточний удар. — П. С).

(М. Гец: — Зі статті "Українська Держава 1918 р., як підмет міжнароднього права", стор. 80-91, журнал "За велич нації", Львів 1938).

Всі права, що здобули за Гетьмана, ми втратили. Один лише Петлюра може похвалитися титулом "ексцеленція", що заробив визнання від "Священного Апостольського Римського Престолу" за повалення держави.

З праці Петра Солухи ДОГОВІР З МОСКВОЮ ПРОТИ ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО
США, 1971