"Він йшов на повний зріст вразливий і беззахисний..." Про Василя Стуса - Євген Сверстюк

Василь Стус

* * *
Так, ми відходимо, як тіні,
і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні
свої самотні голоси.
Не розвиднялося й не дніло,
а тільки в пору половінь
завирувало, задудніло,
як грім волання і велінь.
Та вилягаючи в покосах
під ясним небом горілиць,
ми будимо многоголосся
барвистих світових зірниць.
Народжень дибиться громаддя,
громаддя вікових страстей, 
а Бог не одведе очей
від українського свічаддя.
То не одне уже світання,
тисячоліття не одне,
як ув оазі безталання
нас душить, підминає, гне...
Як тавра нам віки, як рана,
прости ж, мій Боженьку, прости,
коли завзяття безталанне
не винести, не донести.
Та віщуни знакують долю –
ще розчахнеться суходіл,
і хоч у прірву, хоч на волю –
об обрій кулаки оббий.
Ти ще побачиш Україну
в тяжкій короні багряній.

Про Василя Стуса згадує 
ЄВГЕН СВЕРСТЮК

1 жовтня 1990 р.
Київ

   ...хочу запитати Вас, пане Євгене, про обставини знайомства з Василем Стусом.

Дуже важко згадувати старшому, як він знайомився з молодшим. Я думаю, що все відбувалось навпаки. Я добре пригадую, як я познайомився з Василем Симоненком.

   Це теж цікаво.

Він такий в легенькому пальтечку, восени, здається мені, наздогнав мене, такий собі кудлатий чи трошки нерозчесаний чоловік і запитав:
— Ви Євген Сверстюк?
— Я.
— А можна з вами пройтись?
— Можна.
— Тоді познайомимося, я Василь Симоненко. Куди ви йдете?
— До бібліотеки йду.
— То й я з вами.

    Ви пішли до наукової бібліотеки?

Так, до академічної. Я кажу: «Якщо Василь Симоненко, то ми, мабуть, повинні ґрунтовніше познайомитись. Давайте поїдемо до Світличного».

   І ви його познайомили зі Світличним?

Ні, він знайомий був зі Світличним. Зі Світличним відразу всі знайомі були. А ми з Василем Симоненком були знайомі передусім як автори. Василь дуже стежив за всім. Ніщо не уникнуло його погляду. Він не просто писав вірші. Це був чоловік дуже активний, дуже уважний до всього, і він дуже добре знав, хто є хто. Навіть в межах тих, де люди не розрізняли. Тоді було прийнято об’єднувати у тріади. Скажімо, Драч об’єднувався у тріаду з Вінграновським і Коротичем. Для багатьох цього цілком досить.

   Це так зручніше для пам’яті їх якось компонувати.

Василя не влаштовували трійки. Він дуже добре відрізняв індивідуальності і дуже добре знав, з ким про що говорити і хто його цікавить.

   І це незважаючи на те, що він був зовсім молодий.

Власне, саме тому, що молодий і дуже гострий і чіткий розум. Я думаю, в чомусь це нагадувало розум Василя Стуса. Але я сказав би, що Василь Стус був більше зосереджений в собі. Може, мені тоді це було не так ясно, але пізніший, табірний період дуже випуклив і збільшив усі процеси і явища. І стало ясно, що він постійно працює над якоюсь думкою. Він людина інтенсивного внутрішнього життя.

   Це позначалося на манері його спілкування? На тому, як він говорив з людьми?

Я думаю, що так. У нього була манера поблажливого ставлення до людських гріхів. Така, як у пізнього Чехова. Нічого, мовляв, він ще молодий, він, може, не мав нічого злого в задумах. Він був дуже доброзичливий. І я це сприймав як певну пасивність в міжлюдських стосунках. Тобто та пасивність, яка випливає з інтенсивного внутрішнього життя. Він жив своїми проблемами.

   А ця його дивна поблажливість стосувалася і тих людей, які були наглядачами пізніше, і цих людей, які від КГБ наїжджали?

Пізніше ми з ним не зустрічалися. Я з ним спілкувався, якщо мати на увазі безпосередній контакт, лише до арешту. Ми з ним не зустрічались більше ніколи, крім листування.

Я думаю, що ця поблажливість, чи такий урівноважений спосіб підходу, змінився після арешту. Тому що він сприйняв арешт гостріше, ніж інші. Він поводився набагато гостріше, ніж інші. Він страшенно витрачався. У спілкуванні з кагебістами було найпростіше якось сприймати їх через димку.
  
Сприймати їх як якісь тіні, якісь суб’єкти. Не запам’ятовувати, не розрізняти облич, бо не було сенсу розрізняти облич. Це одне було обличчя. І розрізняти їх, диференціювати — це занадто і обтяжливо, і витратно, і нерезультативно. Але він був ранимий дуже. Я думаю, що та брутальність, з якою вони до нас ставилися, як до списаного матеріалу, як до тих, кого вже немає, з якими ще треба провести цю справу, але вони вилучені вже з життя і вилучені назавжди. Таке ставлення в кагебістів було завжди, ще тоді, коли вони були чекістами. Я маю на увазі ставлення до арештованого. Бо арештований, відповідно до традицій цієї держави, — це був чоловік, вилучений з життя. Малось на увазі, що він уже лише предмет інвентарю, як Василь пише. Так, як у тридцяті роки. Ніхто не мав на увазі, що такий-то, такий-то відбуде і повернеться. Якщо взяли — то взяли. І то все.

Ну і розстрілювали. Тоді простіше. А зараз більш затягнутий був період. Але ніхто не розраховував, що хтось буде повертатися. Брали назавжди. Тим більше, коли давали великі терміни. Я думаю, що це ставлення було найбільш діткливим. І можливо, що воно викликало таку відрухову реакцію протесту тому, що коли людину називають злочинцем, їй хочеться тому, хто називає, відповісти тим же. І особисто я теж відповідав, що ви злочинці. То все так є нині, а в той час їм навіть і не здавалося, що вони можуть бути злочинцями, тому що їхня фірма є поза всяким осудом, поза всякими категоріями моральними. Вона є справедлива, бо вона втілює волю держави.

Отже, я повертаюсь до Василя. Тюрма була наповнена Василем.

   Внутрішня тюрма КГБ?

Так. Було чути тільки Василя. Я ніколи не відчував ніяких слідів існування Івана Дзюби, не чув і ніякого голосу Івана Світличного. Бачив деякі вперті трошки сліди Надійки Світличної. Скажімо, десь вона написала ініціали пальцем на пилюці «Н.С.» у прогулочному дворику.

   І ви знали, що це вже вона? Вона, наскільки я знаю, була трохи пізніше заарештована, ніж основна група?

Так, вона здається, у квітні була арештована. Але ніхто нічого не писав. Якась у мене була зухвала спроба завести розмову з Льонею Плющем. Це все було обірвано, тому що над нами ходив наглядач і дивився у всі дворики. Але я йому перекинув якийсь папірець. Мені здавалось, що й він перекинув. Льоня дуже активний був. А Василь почув мій голос з камери, і з дворика він озвався до мене. Там були маленькі камери, обернуті вікнами до двориків прогулочних. Дворики — це клітки кам’яні. Ми почали розмовляти, це була страшенно тривожна розмова, бо було ясно, що розмова записується і не можна сказати чогось по-справжньому. Але сам факт розмови чимось відрадний. І ясна річ, що це грубе, страшне порушення режиму. І я навіть досі не можу пояснити, яким чином вони пішли на те, чому наглядач не перервав. Але ми розмовляли хвилин п’ятнадцять. Він сказав, що він уже має звинувачення. А я навіть приблизно ще не мав звинувачення. Вони все ще прикидали, за що мене звинувачувати, тому я не міг йому нічого відповісти, коли він запитав, чи маєш звинувачення, за що тебе судять?

  А хто основнім свідком через вашу справу проходив? Селезненко свідчив по вашій справі?

Я навіть і не знаю, в кого був хто основним свідком. Там не було основних, бо справи не було. Селезненко не міг бути свідком істотним у моїй справі. Він єдине міг сказати, що він читав якусь мою річ, чи то «На мамине свято», чи «Собор в риштованні». Він був свідком. Він сказав, що був у мене в редакції і читав «Собор в риштованні». Я сказав, що він міг, можливо, читати «Собор в риштованні». Це лежало, це не була якась таємниця. Всі речі, які я писав, міг читати будь-хто. Отже, і він міг читати. Я би сказав, що він дуже схопився за те, що він, може, випадково і без мене читав. Він не був наступальний свідок. Він хотів якось цього уникнути. Але той його суддя взяв за горло і припер. «Ви в попередніх показах давали те-то й те-то. І якщо ви будете впиратись, ви можете опинитись знов там, де ви вже були». Він з ним розмовляв, як з цуциком.

   Це Дишель був?

Нас судив один суддя. Тільки інші слідчі були. Але мені здається, що я трохи відходжу, якщо вам йдеться стисло про Василя. Чому тюрма була наповнена ним? Він демонстративно не приймав заданого тону. Тон був заданий якийсь фальшиво-підлий, що ніби ми теж зацікавлені в тій тиші, в тій глухонімоті, яка панує в цій тюрмі. Вони подавали знак, коли проходиш коридором, щоб у сусідньому коридорі нікого не було, такими фіглями диявольськими (клацає пальцями). У мене навіть часом складалося враження, що це чорт лопоче хвостом об стіну і дає оцим шелестом знати. Взагалі щось бісівське, щось нечестиве, фальшиве супроводжувало всі абсолютно жести. Навіть коли тобі вручали газету.

   Читати вам можна було?

Нам давали тільки «Правду». І жодної помітки в тому не можна було робити, бо вона обходила всіх, ця газета.

   А папір якийсь для праці можна було мати?

Можна було мати. Але ми ніколи не думали, що цей папір можна було взяти з собою. Я був готовий до того, що я пишу невинні переклади з Тютчева, якого я, до речі, вперше там став із задоволенням читати... Але я думав, що це заберуть. Я був впевнений, що це заберуть.

Завжди було чути, коли Василь виходить на прогулянку. Своїм кашлем, а кашель не заборонено, він завжди давав знати, що він вже там.

Я запам’ятав собі Великодній день. Було страшенно світле небо. Клаптик його виднівся з двох шибок вікон, які виходили в маленькі дворики, на Софію. І доноситься дзвін. А вже від тієї бабусі, яка нам видавала їжу, я випитав, коли Великдень. З великими труднощами випитав. Це Великдень сімдесят другого року.

І тоді з тюремного дворика чую голос: «Господи, яке небо!» І якесь зітхання. Так було добре чути з цих двориків. Але ніхто не зважувався на таке демонстративне порушення. Василь зважувався і на таке порушення, коли в коридорі його проводили і дали йому, очевидно, повідомлення, що його везуть до психіатричної лікарні. То він в коридорі попередив: «Мене везуть до божевільні!» Криком на весь коридор. І все це страшенно нагнітало атмосферу, тому що всіх кудись хапають, всіх кудись везуть. А це вже мобілізує. Треба якось реагувати на це.

Потім, вживання слова «кагебіст», «кагебісти». Коли його голос було чути, то неодмінно було це слово. Це говорило про страшенно напружені стосунки, які, зрештою, відбивались і в його паперах.

Він багато протоколів не підписував. А непідписані протоколи, безперечно, говорять про відсутність будь-якого контакту зі слідчими.

   Пане Євгене, трошечки вернімося назад, якщо ви не проти. Може, вам запам’яталися якісь розмови з ним?

Типова була ситуація, коли Василь приходив до мене в «Ботанічний журнал». Ми виходили курити в коридор або розмовляли в редакції. Він завжди мав якийсь переклад. Це були в основному переклади з Рільке. Була в мене літературний редактор Зінаїда Костянтинівна Піскорська, дочка одного
художника. Дуже заслухана в поезію. Вона страшенно цінувала і любила Василя. Поява Василя завжди супроводжувалась літературною сторінкою. Він щось читав. Щось було завжди недокінчене. Мені здавалося тоді, що переклади дещо кострубаті, тому що він приходив з тим, що в нього було на думці, що було в роботі. Його цікавили враження.

   А як він реагував на якісь зауваження? Навіть якщо вони були для нього не зовсім приємні?

Дуже конструктивно. Це було для нього тільки предметом для думки. Емоційної реакції в нього не можна було схопити.

Коли говорити про його стосунки із класиками українськими, то які в нього були симпатії чи, може, предмет особливих думок?
Я думаю, що це з листування видно. Він в останній період писав на цю тему. А так, щоб ми часто про це розмовляли, не думаю. Я сказав би, що в нього було досить диференційоване, відмінне від інших ставлення до кожного із класиків. Він дуже індивідуально сприймав, дуже безпосередньо висловлював думки. І здається, що все це коливалося, як і в кожного. Воно не коливається там, де приймаєш загальну мірку.
 
   Навіть щодо Шевченка, де найлегше прийняти цю загальну мірку, в нього теж була така непроста думка, наскільки я знаю.

Це виявилося найбільше в тому спірному ставленні до християнства, яке він висловив в «Таборовому зошиті».

   І в листі, здається, до когось. Чи були у вас іноді розмови такого філософського спрямування?

Він цікавився екзистенціалізмом. У нього було багато літератури. І досі в мене залишилося кілька книжок його. Я сказав би, що з усіх моїх знайомих він, може, найбільше розмовляв на філософські теми. Він орієнтувався і досить вільно провадив розмову на філософські теми. То не було випадковим збігом або випадковим вживанням слів. Він жив цими поняттями. Він зовсім невипадково вчитувався в Рільке. Рільке вимагає великої попередньої підготовки. Я думаю, що й Тичину він обрав як предмет дослідження зовсім не випадково. Він хотів натрапити на свою тему. Йому тема ця не давалася. Я не пригадую, чи не Маяковський був предметом його вивчення в аспірантурі. Десь я зустрічав в паперах, і він, пригадую, висловлював захват, що треба ж було, щоб ти знайшов отаку тему — «Собор в риштованні»!

Це говорило передусім про те, що він тієї теми не знайшов. Він шукав. Він відчував велику силу. Ця сила потребувала реалізації.

   І відповідного матеріалу для цієї реалізації.

Тичина був досить вдячним матеріалом, з одного боку, а з другого, ще мабуть, був не час його досліджувати, тому що матеріалу не було, не було публікацій. Але він дуже інтенсивно працював над цим. Мені здається, якщо б дали йому можливість працювати...

В мене є одна річ, яку я десь опублікую. Я нещодавно, коли приїжджали Світличні, знайшов стенограму його виступу на обговоренні поезії Воробйова. Я пам’ятаю цей виступ, пам’ятаю цей вечір. Але я зараз прочитав цю стенограму і зрозумів, що він дуже готовився до цього виступу. Він виступив у ролі дуже уважного, дуже вимогливого і безкомпромісного критика. Там є різні виступи, і цікаво було б зіставити. Доля дала мені цю стенограму.

   Це надзвичайно цікаво. Я знаю вже пізніше оцінки Воробйова. Пам'ятаю, коли я вже прийшов до університету, яке було ставлення до Воробйова. Щойно Воробйова з університету вигнали з філософського факультету.

Я в шістдесят сьомому прийшов в університет.

   А ви були на тому вечорі в «Україні», коли стався той його виступ, коли він публічно заявив людям, далеким від поетичних вечорів...?
 
Я думаю, що то тільки тепер публічно про нього дуже заявлено. А в той час це був виступ Івана Дзюби. Власне, тоді було якесь непорозуміння в інформації, і коли Іван мене запрошував на цей перегляд, я думав, що це буде звичайний фільм. Він мені не встиг нічого сказати, і мене там не було. І потім я вже дізнався, що то була велика подія.

Взагалі всі ми носилися з ідеєю протесту проти арештів, і якось по-різному пробували. Я носився з цією ідеєю від самого початку і радився, як би це можна було зробити. Я вибрав таку форму. Тут якась була така собі маріонеткова фігура націоналіста, який повернувся. І влаштували кагебістську прес-конференцію в будинку архітектури. На цю конференцію вони запросили передусім, розуміється, себе. Але і я був запрошений з інституту ботаніки плюс парторг. І от я подивився...

Так багато кореспондентів було там іноземних! І цей чоловічок, який розказує про якісь там заморські справи. І Смолич, який з виглядом сфінкса слухає це все, головує. А я тим часом гарячково думаю, як дати кореспондентам знати про те, що в нас пройшли арешти. І я пишу записку приблизно такого змісту: «Яке значення для нас може мати все те, що ви говорите, в той час, коли в Києві прокотилася хвиля арештів, і в тюрми саджають людей за те, що вони книжки читають?»

Було багато записок, і всі вони потрапляли в тенета, в сітку. Через президію, розумієте. А тут знагодився Сергієнко, якого теж туди запросили для навчання, для постраху. І я йому дав цю записку. І він прямо відніс цьому чоловікові, що звітувався за свою діяльність, і дав йому в руки. Але це був пройдисвіт страшенно одшліфований. Він прочитав цю записку українською мовою. А ці балбеси української мови не розуміють!

Він прочитав вголос, але так, як читають записку, побіжно.

Я дуже виразно це написав і підписав своїм прізвищем. Навіть, здається, написав «український критик Євген Сверстюк», бо багато записок. І потім вони мали клопіт з тим. Їх розслідували. Вони страшенно любили розслідувати. А тут все було готове. І все вийшло страшенно невдало. Він прочитав побіжно. Ці заворушилися. Що таке? А їм же ніхто не перекладає. Не міг я йому по-російськи, коли він явно не володіє російською мовою. Але треба було по-російськи написати. Потім і Дзюба говорив, що як би ти написав по-російськи, то все ж таки він повільніше читав би, і це було б доступніше. Словом, закінчилося це тим, що той вмить зорієнтувався: «А от, власне, для того я і виступаю, щоб знали, до чого приводить отаке читання таких книжок». І кагебісти влаштували йому бурхливу овацію. Іноземні гуси загелгали між собою і зрозуміли, що щось нецікаве для них. Потім Коротич, коли ми виходили, показав мені на мігах: «Бач, навіщо тобі було, все одно нічого не вийшло».
 
Коли я виходив, а ми там роздягалися, то вже було навколо мене шпиків не менше п’яти, щоб простежити, чи не буде більше в мене спроби законтактувати з цими кореспондентами в коридорі.

Отже, така ідея десь заявити була в кожного з нас. І найкращу форму вибрав Іван Дзюба, коли в кінотеатрі на такій імпрезі... Я думаю, він сам не дуже уявляв, як це буде, але момент був вибраний дуже добре, і ясно, що всі, хто там був, кожен заявив по-своєму. Була страшенно збуджена атмосфера. Але ясна річ, що кожен у своїй манері. І Василь в дуже чіткій, властивій йому манері.

Я його називав при зустрічах Базилеос. Я не можу пояснити вам, що в цьому було, але я сказав би, що в цьому грайливому тоні був характер наших стосунків. Десь він говорив Шумуку, вони з ним були на одній зоні в Мордовії, що я хотів зблизитись з Євгеном, але він завжди якось уникав. Я не можу зрозуміти, що за цим ховається. Шумук мені це передав, як точний вираз. Здається, в його спогадах це фігурує. Я просто думаю, що ми спілкувалися на чисто літературно-філософському рівні.

   А чи не можете сказати, які стосунки були в них з Іваном Світличним?

Вони були раніше знайомі, ще, мабуть, з інституту літератури, оскільки Іван був причетний до інституту літератури. І в них були дуже теплі, дуже сердечні стосунки. Я думаю, що там теж не було такого зближення, тому що Василь був людиною егоцентричного складу, людиною творчою. І основною формою його життя було творче життя. Скільки б там не розмовляли, але теми завжди зводилися до проблем культурних, філософських, чи актуальних ідеологічних, чи історичних.

У розмові він був дуже уважний слухач. І були дуже чіпкі якісь спостереження. Інколи хотілося його думку запам’ятати, записати. Він був дуже активний, дуже активна увага, дуже активний спосіб мислення, і нестандартний.

   А як на жарти реагував?

Він любив жарти. Я сказав би, що з ним було легко жартувати. І важко уявити, що з ним можна було посваритися, що могли бути з ним натягнуті стосунки. Я думаю, що в основі цього лежить якась його шляхетність, безкорисливість. Він ніколи не тягне нічого до себе, йому нічого особисто для себе не треба. І тому кожна зустріч з ним була на якомусь такому рівні безкорисливому. Я пригадую, як я востаннє з ним пожартував. Кажу, Василю, буду дарувати тобі свою книжку. А навколо шпики, спереду шпики, ззаду і мої шпики, і його шпики. А ми тільки підходимо до КГБ, бо ми йшли чи до його місця роботи, чи щось. Василь навіть не сміється, а так дивиться. Я беру кархованця, купую журнал «Дніпро» з моєю статтею під псевдонімом, розуміється, і кажу, чи з автографом тобі дарувати, чи без автографа?

— Як це тобі вдалося надрукувати?
 
Кажу, бачиш, вдалося. Це мені замовило видавництво «Молодь». Наче й договір був підписаний, але в них там ніяких правил нема і ніякої відповідальності. Був дзвінок... Вони схвалили цю статтю про Лесю Українку. І навіть показували іншим: отакі нам передмови треба писати. Але я не мав ніяких ілюзій, що воно прийнято, бо вже залежить від того, як буде нагнітатися навколо тебе атмосфера. Розуміється, вона була пригладжена. І, розуміється, повідкидали всякі там моменти, які викликають увагу певного кола людей, які ідуть в нестандартному руслі. Але, зрештою, це було прийнято. А потім вони мені її повернули. Повернули без усяких пояснень. Не може бути надруковано. В цей час не треба було ніяких пояснень. Не може, і всі розуміють, що не може. Що замовили? «Може, ми вам якимось іншим способом потім оплатимо».

У журналі «Дніпро» був такий Володя Соботович. Він завідував відділом критики. Теж дуже шляхетного складу і дуже тихий і делікатний хлопець. Він рано помер. Я в таборі отримав «Літературну Україну» з некрологом. Щось я йому колись написав про Тургенева, під псевдонімом, розуміється. До дати, якийсь там ювілей. І він після того почав мене називати Іваном Сергійовичем по телефону. Так що по телефону все було закодовано. Ніхто не знав, тільки він один знав. Він один був дуже зацікавлений. Він був чоловік з тонким добрим чуттям літературним. Спершу я підписував прізвищем приятеля, Володимир Швидкий. Псевдонім у той час не влаштовував. Досить гратися в псевдоніми! А так реальна особа. Хто буде перевіряти, чи ця особа писала, чи ні. Він викладач психології, ще з аспірантури знайомий. А потім ми скоротили його прізвище на Швид.

Мені здається, що та стаття про Лесю Українку під цим псевдонімом. До речі, це дуже неефективно було. Ніхто якогось Швида не буде читати. Хіба що випадково.

   Так. Люди звертають увагу на прізвище і читають автора.

Або бувають навіть такі випадки, що нібито прочитав, а потім, коли дізнається, каже: «Чого ж-ти не сказав? То я ще раз прочитаю». Це буде пікантна обставина. Вона важлива в усі часи. І навіть у старі часи вона була важлива, бо читаєш автора.

І тоді, пригадую, Василь запитав, як це мені вдалося.

— «То добре, прочитаю». Але це був гумор, мені здається, який вже гнітив. Дуже відчувалося згущення атмосфери. І я сказав би, що найстрашнішим, найбільш похмурим симптомом змін була фотографія в газеті нового шефа КГБ. Шефи КГБ були передовсім шефами КГБ. І ніхто не чекав нічого. Але подивишся на це тупе, грубе обличчя начальника районного відділення міліції Федорчука, який в чині генерала!.. Це було настільки відразливо, що якось всі ми відчули, що стало душно від цього. І я до такої міри це емоційно прийняв, що коли мені натякали, розуміється, з його вказівки про зустріч із ним, коли я був вже заарештований, я відмовився зустрічатися. Я просто їм сказав, що мені здається, що ви маєте цілком достатні повноваження від нього вести розмову зі мною. Він хотів персонально зустрітися, бо то ж були головні зеки. З кількома він зустрічався персонально.

   Це були зустрічі, так би мовити, характеру обробного, до чогось вони схиляли?

Я можу судити не на основі зустрічі, бо її не було. Але, наскільки мені відомо з різних даних, вони мали познайомитися із зеком на всіх рівнях. Я думаю, що йому просто потрібно було мати особисте уявлення і, по можливості, взяти якусь інформацію. Власне, це мета кожної слідчої зустрічі — отримати максимум інформації. Але цілком натурально, що він закидав кожному якусь загадкову фразу, з якої мало випливати, що чим краще ти будеш поводитися, тим краще це буде для тебе, і, зрештою, підеш на волю.

   Пане Євгене, чи було за час вашого слідства згадано прізвище Стуса?

Розуміється, прізвище його фігурувало. Наприклад:

— От ви зустрічалися такого-то числа, пригадуєте, отаке й отаке число?

Я кажу:

— Не пригадую такого числа.

— У Василя Стуса. Там виступав такий-то, такий-то, там обговорювалась й така-то, така-то публікація чи стаття.

Я мав, в усякому разі, цілком чітке уявлення, що Василь Стус не дає ніяких показів ні на кого. Там бували діткливі моменти, які мені не подобалися, з приводу інших. Я не сказав би, що тут можна закинути людині, що вона на тебе дає дані. Я не міг би так сказати. Я би сказав, що чоловік допускає занадто широкий діапазон розмов, які вже стосуються інших. Бо для них було цілком ясно, що коли той каже, я з таким-то, з таким-то, з таким-то чоловіком однодумці. Я не казав ніколи, що ми однодумці. І Василь не казав ніколи, що ми однодумці. Це ваша справа виводити, що таке у вас однодумці, що таке думки. У вас є свої поняття, у мене свої.

Якщо вас цікавить думка підписана, ви її маєте, я її підписав. Все, коментарів нема. То жорстока форма розмови на цю тему, а не така невимушена, легка, яка дає підстави їм потім снувати павутину. То я відчував, що Василь дуже коректно, дуже чітко відмежовується від усякої розмови, яка може бути використана на іншого. І я думаю, що в цьому відношенні на Василя ніхто не тільки не міг би нічого сказати, а не міг і відчути якогось невдоволення. І може, це є, власне, характерною ознакою його чуття міри, морального чуття.

   Чи було у вас, коли суд ішов над вами, відчуття, що суд — це є спектакль? Що рішення уже відоме наперед?
 
І так, і ні. Взагалі людина в житті знає набагато більше, ніж вона дозволяє собі знати. І людина, знаючи щось, живе так, наче вона того не знає. І ці всі логічні побудови, які в нас були безпощадно доведені до кінця, знову вранці не діяли, бо тобі треба жити. З тими всіма знаннями і з тими висновками, які безпощадно послідовні, жити не можна. Тобі завтра треба знов йти на допит після тих підлих процедур, коли через вічко, хоч ти, може, один в камері, заглядає наглядач і питає: «Кто на «ес»? То був усвоений метод тихенько запитувати: «Кто на ес? Готовьтесь к следователю». І знову таки йдеш на слідство, зовсім не збираючись цілком викладатися. Якщо ти будеш цілком викладатися і якщо ти будеш гостро все сприймати, ти ніколи не поведеш правильної гри. Це гра в шахи, кожне слідство. І це має бути гра без емоцій. Її треба проводити дуже уважно, бо на твоїй неуважності робляться всі справи. А в мене було таке уявлення, що це важливо. У той час, коли можна було дозволяти собі все, знаючи, що все одно будеш мати сім і п’ять. Якщо б в мене була така ясність, що сім і п’ять, я б собі абсолютно все дозволяв, тому що ти вже ж партію програв. Програв і остаточно. Тепер ти можеш дозволяти собі будь-які художні ходи. Отже, ця свідомість і була, і не була. І вони на цьому дуже багато грали. І зокрема, я думаю, що і у Василевому випадку вони на цьому грали.

— Ну що у вас таке? Ну чого вам жертвувати життям? ІЦо ви встигли зробити? Ну, вірші написати, кілька тих віршів. Ну, десь там виступали. Чого ви рветесь на барикади? Ви подумайте.

Якась така могла бути розмова з ним, яка, зрештою, і спровокувала таку примирливу заяву на суді, бо в ній теж була своя логіка. І це взагалі людям не властиво, рватися, так як більшовикам на плакатах, які заявляють, як вони ненавидять ворогів.

   Чи ви бачилися з ним вже після того, як отримали вирок і доля вас розкидала в різні місця?

Ми були глухо ізольовані. Він в Мордовії, ми не так глухо зі Світличним, хоч теж глухо. Але принаймні хоч якісь звістки можуть бути. Він на тридцять п’ятій, я на тридцять шостій у Пермській області, у межах сімдесяти кілометрів. Часом у лікарню хтось їздив і якісь чутки отримував звідти. Про Василя нічого, але вони весь час пам’ятали про наш зв’язок. І часом приїжджали люди з тієї зони, привозили вірші Василеві. Я думаю, що нічого не було випадкового. Їх дуже цікавила реакція, взаємини. Я пригадую, як я написав одного разу заяву з приводу становища Василя Стуса. Щось я дізнався. Заяву в прокуратуру. Це може здаватися дивним, але така заява читається дуже уважно, і вони надають цьому значення. Вони зразу затарабанили на якомусь рівні, щоб не було ніякої форми взаємопідтримки, і щоб один не знав про одного. Що я знаю — щоб Василь не дізнався. І боронь Боже, щоб він дізнався, що я написав таку заяву. Це для них було дуже важливо. У них були якісь внутрішні правила гри, яким вони надавали значення.
 
   А ви попали тоді зразу в Пермську область, чи це було вже пізніше? Я маю на увазі ВС тридцять шосту?

Я потрапив від самого початку туди. Вона була запланована з Києві. То цілком ясно було. Там випадковостей немає. Це все розподіляється в КГБ.

   І коли ви вийшли з тридцять шостої?

Після семи років. Я виходив у тридцять п’яту, але то на короткий час, на три-чотири місяці.

   Чи ви бачилися в тому проміжку після його заслання і до другого його арешту?

Ні, я був в той час на засланні. Ми з ним листувалися. Я сказав би, як на зеківські чи засланські умови, досить регулярно. Мені ще треба буде зібрати ці листи. Але Василеві листи дуже відрізнялися чіткою послідовною постановкою актуальних питань, пам’ятаючи, що наші листи перефотографовуються.

   Дозволялося писати листи, коли ви вже на засланні були, так?

Розуміється, так. Засланець із засланцем міг листуватися. Я вперше від нього отримав Євангеліє. Для нього це була дуже дорога книга. Він дуже хвилювався, чи я отримав, бо він навіть оцінив висилку, щоб бандероль не пропала.

Разом з тим це був погляд нечіпкий. Я сказав би, відсторонений. Він ніколи на вулиці не помічав сторонніх людей, яких йому не треба помічати. Він ніколи не цікавився дівчатами.

   Зовсім ніколи?

Ні, він був одружений і, я думаю, що він цікавився. Але це характерна його манера не бачити того, чого йому не треба бачити. Він не блукає поглядом по вулиці. Він завжди зосереджений, або навіть скаже щось різко з приводу таких прилипливих дівчат. Дуже різко.

   Чи вам відомо щось про стосунки Василя Стуса з Аллою Горською?

Він вдома в них бував. Я сказав би, що він менше бував, ніж інші, бо він жив у Святошині після одруження. А ми його фактично знали після одруження. То далеко їхати. Він не завжди знав, коли збираються, тому з ним були не такі часті зустрічі в Зарецьких, але на запланованих акціях він був. І він був відразу якось своєю людиною. Це було дуже характерно для Василя Стуса. Він був порівняно з нами студентом. Він одразу ввійшов і став своєю людиною. Я сказав би, що це велика міра присутності і заангажованості у справі. Він одразу брав на себе те, що міг зараз взяти. Там було багато зівак, багато людей сторонніх, багато завсідників і балакунів. А Василь належав до тих людей, які приходять для того, щоб щось нести, щоб підставляти плече. Я пам’ятаю кілька зустрічей, де якісь питання обговорювались. Він був дуже діяльний, подавав якісь ідеї.

   Чи було у вас відчуття перед арештом, що він себе готував до такої долі, яка неминуче мала його спостигнути?

Він це відчуття заглушував. У нього була така манера: «Та, що буде, то буде!» Він навіть часом говорив, ніби зовсім не рахуючись з реакцією, як то часто говорять старі люди, повторюючи кілька разів: «Чуєш, що має бути, то буде». Це були слова, які закривали куртиною внутрішні переживання. Вони могли бути різні, але слова зовні заспокійливі. Я сказав би, що жоден з нас не готовився до арешту, хоча був готовий до арешту. Не готовився тому, що не було складу злочину. На той час нас нікого не можна було брати, якщо був нормальний, правовий стан. Це в період якогось сказу вони починають хапати. А так нічого не було, ніякої такої підпільної діяльності.

Я сказав би, єдине, що було трохи необережне, ми це відчували, що якщо книжка видана за кордоном, то її треба показувати другим і давати читати, але мовчки. Особливо в тих приміщеннях, де підслуховується. А Василь цього не вмів: «Та чуєш, якщо вже того не говорити, то про що говорити?» Він не міг звужуватися аж до такої міри. А разом з тим в цьому був якийсь сенс, тому що наявність виданої твоєї книжки в тебе це вже є підстава для обшуку. Ти себе видаєш.

   Були намагання схилити вас до покаяння чи покаянного
виступу в пресі?

У таборі?

   Так.

Були постійно в різних формах. Але з кожним це було індивідуально.

   Один не витерпів, я знаю.

Не тільки один.

   Я тільки Бердника знаю.

Я думаю, що й з Василем було таке, тому що його ж возили до Києва. Коли возили до Києва на перевиховання, то це означало, що якась надія у них могла бути. Мене навіть не возили, тому що характер розмови на слідстві і особливо після слідства був такий, що я не допускав ніякої розмови з ними. Тобто, вони не мали ніякого кредиту. Вони були настільки люті, що мене на етап випровадили без мішка для речей. Перед етапом є такий офіційний момент побачення і передача на етап. Вони сказали дружині прийти у п’ятницю, а в четвер мене відвезли. Мені якийсь злодій, якого мені підкинули в камеру для розмов, дав свій мішок з-під цукру, і я там поклав свою шапку, піджак, і ще щось. Там була настільки підкреслена злість, що про якусь розмову з ними не могло бути мови. Весь час у нас була така холодна і зневажлива дистанція. Я з ними розмовляв, як з жуліками, підкреслюючи, що вони жуліки, і маючи всі підстави говорити їм це. І вони це відчували.

   І, звичайно, це викликало їхню реакцію?

Вони не дозволяли собі реакцію. Наприклад, коли я одного лейтенантика, який спробував якось розмовляти в присутності інших... З Крижанівським приїхав.

   Степан що, приїхав вас обробляти і агітувати?

Звичайно. Це цілком натурально. І цей лейтенант став, це не лейтенант, а мабуть, майор був, став в якусь позу, і на самому початку дав зрозуміти, що я злочинець. Я кажу, що я не збираюся характеризувати кожного з вас як злочинців, ви собі це носіть в собі, але якщо ви хочете зі мною розмовляти, то тримайтеся рамок пристойності. Я йому дуже зневажливо сказав, що таких лейтенантів, як ви, в мене було так багато, що аж в очах туманіє. Я не хочу з вами розмовляти і вас розрізняти.

— Я сержант, — каже він. — Я не лейтенант.

— Воно видно, що сержант.

Я повернувся і пішов. Але ж вони везли Крижанівського, а той дурак зірвав всю розмову. Тоді той місцевий, Утиря був такий кагебіст, завернув мене вже з порогу і каже: «Ми не дамо йому розмовляти».

Він справді сів як кошеня і мовчав.

   Дивовижно, що такі люди, як Степан Крижанівський, зголошувалися на такі речі.

Я думаю, що він не смів відмовитись. Причому в нього була така жалюгідна роль:

— Чи ви мене впізнаєте?

Я по-російськи, а він по-українськи. Я з ними ніколи не переходив на українську мову, коли мене питали:

— Ну, как обычно?

Я кажу:

— На языке конвоя.

— Но мы же не конвой?

— Это вам так кажется.

І тоді Крижанівський:

— Ну, ви бачите, ми тоді взагалі хотіли порозмовляти, як вам тут...

Я кажу:

— Про що? — по-російськи кажу, звичайно. — Про що порозмовляти ви хотіли? Ви, може, якісь маєте судження про ті справи, за які мене судили?

— А за які вас справи судили?

Я кажу:

— Ви приїхали сюди, очевидно, познайомившись зі справою?

— Ні, нам, — каже, — не дали.

— Так, — кажу, — за кого ж вони вас приймають, коли вас возять, як кота в мішку.

   А йому справді не дали читати нічого. Його, як дурника, привезли. Я думаю, що він не смів відмовляти.

Напевно, не він один. Все-таки на той час вже доктор наук. Воно все було настільки залякане, настільки підпорядковане.

   Чи були українці серед наглядачів?

Звичайно, були.

   Вони відрізнялись чимось від інших наглядачів?

У тюрмі Київській були майже всі українці. А там Руденко був, потім Рак, замаскований якийсь євнух, національний гібрид.

   У Кучино?

Так, в Кучино.

   Новицький там був.

Новицький? Я не думаю, що він був українець. Але це дуже паскудного типу... Я не знаю, які підстави думати про Новицького.

   Василь Овсієнко казав, що він одного разу навіть говорив українською з ним і згадував навіть Загребельного.

Переді мною Новицький ніколи не виявив свого походження, хоча, я мушу сказати, що не було нагоди, тому що в моєму випадку вони дуже боялися зближуватися. Це я помітив, коли я з Козачковим (який і досі сидить, до речі) сидів в одній камері і він запропонував якийсь обмін, до бритви якусь деталь. Вони охоче з ним розмовляли і дуже боялись, коли я присутній був. Тобто там був встановлений такий режим, щоб все, що зв’язане зі мною, доносити в КГБ. Те, що з Козачковим, можна не доносити. А вони боялися засвічуватися в якійсь формі. Тому в мене було виключено, щоб він виявився, хто він такий.

   Ви найраніше з українських в’язнів попали в Кучино. А Василь туди попав, коли вас там вже не було?

Так. Але я був в Кучино не на особливому режимі. Василь був на особливому, а я на суворому. Спочатку це було в самій назві — «особый лагерь строгого режима». Тоді стали домагатися через прокуратуру, що значить «особый». Цю назву зняли, але він залишився «особым». Тридцять шостий
відрізнявся від тридцять п’ятого. Дуже відрізнявся. Коли я переїхав у тридцять п’яту, то я потрапив як на курорт. І вони самі, коли я потім повернувся, цитували мій вираз про те, що я побував на курорті.

   А в тридцять п’ятому був Іван Світличний, Глузман...

Так. Тоді нас поміняли. Їх чотирьох кинули на тридцять шостий, а я був на тридцять п'ятому. Але їх відпустили, крім Славка Глузмана, з яким ми ще зустрілися. Світличний поїхав на заслання, він мав термін трохи коротший за рахунок того півроку, який він відсидів колись. Потім Марченко поїхав і Калинець поїхала.

А тридцять шостий відрізнявся в усіх відношеннях. Там був гірший конвой, гірший начальник. Там Фьодоров був як втілення розбещеності.

Там був набагато гірший клімат, мікроклімат. Це було в болоті. Там була набагато гірша вода. А тридцять п’ятий нагорі, навколо ліс. І весною там взагалі блаженство. І внутрішні умови, звичайно.

Коли я потрапив на тридцять п’ятий, вони зразу для знайомства покликали начальство табору і офіцерів. Я пам’ятаю, що Осін запропонував цигарку. То дуже незвична форма розмови, що навіть з цигарками.

   Фактично, основний начальник у таборі — це кагебіст?

Звичайно, так. Але мене здивувало, що опер там Букін був в той час на тридцять п’ятому. Він щось там розвідував. Він любив козла ганяти з поліцаями. Але він досить м’який був, як би його сказати, в розвалочку, в розминочку. У той час коли на тридцять шостому він аж захеканий бігав.

   Я чого питаю, бо був такий Ченцов в останні роки в тридцять шостому і мав не раз з Василем такі різкі зустрічі. Ченцов Володимир Іванович. Він був кагебістом у тридцять шостій зоні, а потім, як цю зону ліквідували, він став у Чусовому начальником КГБ. І він давав інтерв’ю Чусовській газеті, що, мовляв, приїхала кіногрупа, перепоховання і так далі. Там були звинувачення на його адресу. «Так, я працював в цій зоні, але нічого не мав до тих справ, бо це управління внутрішніх справ тим займається». Вони роблять вигляд, що вони до тих в’язнів нічого не мають. Формально це так, а фактично ні.

Інколи це виявляється дуже прямо. Я пригадую, як перед одним побаченням Фьодоров позбавив мене побачення за якусь там дрібницю. І я дуже розлютився і вперше в житті пішов в кабінет цього кагебіста. То дуже змінюється ситуація. Якийсь час вони тебе ловлять, а якийсь є час, коли ти їх можеш ловити, бо він не може того не зробити, що йому там сказали. І коли ти відчуваєш, що кон’юнктура стала і пішла в протилежному напрямку, то на цьому можна щось виграти. Це було надзвичайно цікаво. Буває, таке находить. Які я речі йому говорив! Він залякано стояв в куточку, майор-кагебіст, я забув, як його прізвище, і сказав: «Вам будєт свіданіє». Причому, чим я йому погрозив? Тим, що я завтра піду в тюрму. Ніби я пішки можу піти в тюрму. Потім цей Фьодоров, який так старанно чіплявся, він же ж і був змушений мені повідомити, що це розпорядження його про позбавлення побачення ліквідується. Він як маріонетка. Там навіть не йшлося про збереження лиця. Той може смикати і робити з ним що хоче і не рахуватися з тим, що йому треба зберегти цільність ролі.

   Коли говорити в широкому плані, не конкретному, як ви думаєте, хто судив Стуса, вас і інших? У широкому розумінні.

Я думаю, що це було винесено на якомусь рівні мафії з участю ЦК і КГБ. На якійсь нараді було винесено рішення про терміни.

Для нас кількох, тих, що були в першій черзі, були визначені терміни максимальні.

В якій дотичності до того всього перебували ті люди, які з обуренням виступали на сторінках преси, які теж судили, але вже по-іншому?

Мені здається, що нас глухо поховали і не оголошували в пресі.

   Я знаю, в сімдесятих-вісімдесятих роках, не пам’ятаю точно в якому, була стаття про Стуса, де згадувалось прізвище Стуса в ряду інших. І потім був фільм випущений, який називався «їх ремесло зрада», як не дивно, режисером Шкляревським, який зараз зняв «Мікрофон», де було це каяття Бердника. І там називався цілий ряд прізвищ. Чи не лежить на тих людях, яких ми називаємо народом, на таких, як я, доля вини за те, що сталося з Василем Стусом і іншими?

Я думаю, що тут треба диференціювати. Звичайно, ті люди, які з готовністю приєднувалися до підписів з осудом, на тих людях безперечно лежить велика моральна вина і моральний злочин. Якщо говорити про те, якою мірою вони визначали долю Стуса чи долю іншого, якою мірою вони зумовлювали цю долю, я б розширив це коло. Якщо б у нас було більше людей живих, активних, які б брали на себе обов’язок, які мусили б грати якусь пристойну роль, і таким чином мусили б потрапити в об’єктив, то Стус міг би і загубитися в їх числі. Він би не так виділявся, якщо б в нас була активніша інтелігенція, якщо б навіть з цієї інтелігенції більше було людей відважних і активних, які підтримують. Якщо б не було таких, що вмивають руки, а нині... Я, наприклад, запам’ятав собі, як акуратно і систематично вмивав руки Щербак. То так ставити питання, як вони ставили, не можна було б. Але можна було ставити питання тоді, коли є всі умови ставити експеримент шуліки, що одбиває од стайки одного голуба, а тоді йде полювання за одним голубом. Вони маленькими групками душили. І тоді дуже важко було зносити таку форму ізоляції. Йдеться зараз не про те, яка міра вини людей, бо кожна людина діє відповідно до своїх сил, до своїх моральних сил, до своєї одваги. Але, здається, що в такому силовому полі, яке могло скластися при більшій кількості активної інтелігенції, була б трохи інша гра. Чим би воно закінчилося, годі судити, але розумово експериментувати можна. Власне, йдеться саме про культурну інтеліґенцію. Адже є дуже багато людей, які своїми нібито невинними заробітчанськими публікаціями робили підлий фон.

Того самого Василя можна було б рятувати тими ж псевдонімами. Якщо б було десяток таких, як Володя Соботович, то всі були б врятовані. А у всіх редакціях були такі люди. І, зрештою, вони нічим особливо не ризикували, нічого б їм особливо не було.

Коли б Володю виявили, звільнили б з роботи, звичайно. Але він від цього не пропав би. Він знайшов би собі іншу роботу. Це, з одного боку, брак активності, а з другого боку, — вияв підлої активності. Було дуже багато не тільки доносительної підлої активності, а такої охочої кон’юнктури. А ця охоча кон’юнктура теж виставляла тло для кримінальної характеристики людини, що не поділяє цієї підлості.

   Якщо зараз дивитися на тих людей, які якимось чином вплинули на структуру національної свідомості української, на такі постаті, як Сковорода, Шевченко і так далі. Як з ними співвідноситься поезія Стуса, його доля і життєвий подвиг? Якби вам прийшлося цьому подвигу знайти коротку дефініцію, в чому полягає цей життєвий подвиг Василя Стуса?

Мабуть, треба було б відокремити особисту поведінку Василя Стуса від його творчого подвигу. Все ж таки він зробив подвиг тим, що в тих неймовірних умовах здобувся на те, щоб мислити чесно і щоб це проводити систематично. Що, маючи звичайне самолюбство поета і прагнення бути публічно відомим, абсолютно зректися цього, абсолютно тим не цікавитися принаймні в межах нашого сприймання. Бо він не міг бути байдужим до цього, це природно. Але він жив так, наче цього нема. Тобто він жив аскетом. Він жив на мінімумі. Я думаю, що в цьому подвиг. Що коли твоя нація гнана, ти є гнаний і ти вибираєш собі долю найгіршу. Власне те, що визначив якось в період війни Екзюпері. Якщо ти хочеш бути собою, то ти маєш бути діяльним, ти маєш бути учасником. Як це не абсурдно, але ти не маєш права бути винятком.

Багато хто думав, що письменник повинен мати собі запасну, легшу позицію для самозбереження. Але в даному разі навіть не йдеться про те, щоб втікати від головної теми в другорядну. А йдеться про те, щоб зберегти національну ідентичність, щоб зберегти національне лице в той час, коли це лице є об’єктом інтенсивного обстрілу. Я сказав би, що Василь Стус серед нас усіх найбільш послідовним виявився в цьому. Він не зрікся нічого того, що було проскрибоване і що було так жорстоко переслідуване. Він навіть не зійшов на сусідню ниву, хоч, будучи перекладачем Рільке, він міг легко зійти. У тому відношенні був ще такий самий послідовний Валерій Марченко. Він ніяк не хотів братися за якусь іншу тему, він ніяк не хотів відмежовуватися від цього загроженого поля.

   Як ви вважаєте, якого характеру зараз буде вплив Стуса на літературу взагалі українську, зокрема на поезію? Чи вас не лякає трохи цей потік Стуса з усіх боків, з усіх газет і журналів, ніби відкрилися шлюзи скрізь, де вони тільки були?

То слабість нашого часу, часу легкописання, легкодумання, безвідповідальності, такої легкої моди, яка, власне кажучи, не є модою, а шось таке як стадне захоплення, чи що. Це все минеться, з часом. Я думаю, що постать Стуса не потоне в цьому. Але зате до тих, кому ця постать доступна, вона дійде. І він знайде своїх справжніх цінителів і своїх справжніх критиків. Може, їх ще і немає, швидше всього.

   Як і читачів, можливо. Їх дуже мало.

Я хотів сказати з приводу його місця, яке за ним намічене в історії літератури. Я думаю, що він буде завжди сольною постаттю не просто як людина трагічної долі, а як людина, яка втілила у творчості трагічну долю нації. Він, може, найбільше виділився, відособився саме як той, що «самотньо плавав на чорній, як смола, воді». Я думаю, що в нинішньому світі такої поезії немає.

   Маєте на увазі, не тільки в українській?

Так. Західний світ взагалі був дуже здивований, зокрема німецький, появою такої поезії, такої постаті... Граничної закінченості страждання.

   І ще одне запитання, яке мені задали, і я весь час думаю, як на нього відповісти, бо я тоді нічого не відповів, просто був ошелешений. Є такий Мукусєв Володя, який веде програму «Погляд». Свого часу він приїхав сюди, і знайомі вивели його на цей матеріал про Кучинські табори і про перепоховання. Ми вийшли на вулицю і він раптом мене питає: «Ну хорошо, ребята, а что произошло? Ну, перезахоронили, и ладненько! А что произошло?» Він це запитав, і я не знав спочатку, що йому відповісти. Так от я це запитання хочу переадресувати вам. А що. власне, відбулося з цим перепохованням?

Йдеться про характер цієї відповіді «і ладнєнько». Мені здасться, що це гранично занижений совєтський спосіб світосприймання і мислення. Це та форма, яку нам, я навіть не знаю, чи програмували, чи до якої самі опускалися, щоб ми могли, як стайка голубів, коли машина одного переїде, відлетіти, а потім знову сісти і клювати біля нього. Щоб визволився зовсім з людської сутності, щоб визволився зовсім з поняття про дух, про призначення людини, і про людину як про повторення подоби Божої. Якщо всього цього немає, то нічого не сталося. Просто є самий процес. А якщо відбувалося те перепоховання, то значить, ми не втратили тої елементарної людської висоти, яка колись була навіть не рівнем думки, а просто традицією. Колись традиція тримала людину на такому рівні, коли такі питання не могли виникнути. Але оскільки традиція зруйнована, то зараз піднялися до того, щоб повернути, щоб розшукати, щоб відчути, щоб наблизитись. І, зрештою, щоб не зрадити і не втекти. Бо втікають не тільки від живих, а втікають також і від мертвих. Власне, це й сталося. Запізнено і не так, але виконали свій обов’язок перед собою.

   Хто для вас і що для вас Стус особисто?

Він був завжди тією людиною, яка складає половину тюрми. І на волі він теж індукував це як потужний моральний генератор, з яким спілкуєшся. І навіть тоді, коли він виявляє в чомусь слабість, все-таки, відчуваєш особу, яка масштабно відчуває, мислить. Це потрібно завжди людині. Це всім потрібно. Хоч страшенно незатишно буває з ним. Донкіхотство має діапазон набагато ширший, ніж у Сервантеса.

Багато було... Ну от запрошує Василь до себе обговорювати якесь питання. Я кажу:

— Василю, мабуть, ми не зовсім знайшли ту кімнату. В тебе хіба не підслуховується?

— Ну, сусід міліціонер, — каже. Але він виявляє цілковиту готовність: «В вашому розпорядженні моя квартира». Бо він не сміє уникнути навіть в такому, чисто здавалось би, практичному випадку. Таким він і у відсутності залишався. Лист від Василя завжди був значним. Завжди я трохи боявся за нього. Що в цьому листі буде? Завжди я знав, що там будуть науково ламані дрова на Колимі. Бо скрізь, де можна було відсторонено обминути, він приймав бій. І через те там залишилося багато людей, які досі, мабуть, називають його якимись прізвиськами, тому що він порушував їх комфорт, він їх змушував до того, ким вони не хотіли бути. Одних він тягнув до виявлення підлості, одних провокував на героїзм. А вони не хотіли ні того, ні того. Він як великий генератор, виявляв, висвітлював, якось термосив, щоб пробудити людину. А людина оптимально себе почувала в гармонійному з тією епохою сні. Власне, добра теперішня епоха тим, що розкриває поняття. В тодішніх поняттях ми його нездатні були б осмислити.

Я сказав би, що на прикладі Василя, подібно як і на прикладах інших людей, можна побачити, що значить людина, яка дорівняє до себе. Яка всю свою силу спрямує в одному напрямку, не розкидаючи. Все, що мав він в житті, він віддав для одної ідеї. І коли інші «хапались за кручі, як терен колючий», пробували якось триматись за життя в широкому значенні слова, то він зосередився тільки на тому, що приймав як святе, жив тільки для нього. Думаю, що то було вироблення абсолюту і наближення до абсолюту. Тільки такою дорогою це можливо.

І перепоховання — це зайвий доказ того спірного факту. Розуміють люди  чи ні? Розуміють! З одного боку не розуміють, а з другого боку розуміють, відчувають.
 
Дуже цікаве питання про виміри найвищі, які людина приймає між життям і смертю. Наближення до смерті цілком реальне, не в уяві, не на словах. Людина, яка кілька разів вмирала. Скажімо, крововилив, виразка шлунку, покинутий в зоні. Це не просто уявлення, що би було, якби було. Це просто смерть. І на цій грані смерті, я думаю, більш виявляється тло справжності, унікальне для мистецтва, для поезії, просто конечне.

Мені здається, він це відчув, коли його везли на операцію. До операції він умирав по-справжньому. І тому все дальше у нього було в інших вимірах. Це наші повторні ролі. Тобто головну зіграв, а то повторення. Здається мені, що він, коли повертався, він наче вже втратив ті застережливі знаки. Бо міра його відречення в таборі в останні роки була просто страшною. Я не уявляю собі, як повести розмову так, щоб відмовитися від побачення. Просто розмову повести. Він нічим не ризикував. Йому не ставили ніяких умов. Здається,
просто не хотів обшуку. Не хотів йти на обшук.

   Але коли ти не бачився із сином і дружиною кілька років...

Це дуже велика міра відчуження. Мені це нагадує Орфея і Еврідіку Рільке, коли Еврідіка йшла, вся наповнена смертю.

З книги Богдана Підгірного "Нецензурний Стус"

Євген Сверстюк

***
Врізаючись ґранітним профілем
він йшов на повний зріст 
вразливий і беззахисний
під градом націлених
очей об’єктивів магнітофонів
знав це автомати затриманої дії
але йтиме поки судилося богом
Здавалось він остерігався шептати
щоб не впасти у фальш
він остерігався кривити й обминати
бо це початок блудної дороги
він остерігався тихо говорити правду
а голосно говорити пусте і дрібне
бо це початок великого злочину
перед Істиною перед Богом перед собою
початок духовного самогубства
Слухати його незвично і страшно
був у голосі якийсь виклик
читати листи було щемно
вручали їх з якоюсь ціллю
і важко було узгодити акцептовану прямоту
з делікатністю і лагідністю його серця
У тюремному дворі
де слугувались підлим шепотом і фіглями
Стус не прийняв правил тихого шепоту
у таборах де залишилось відсиджувати
Стус стояв або закривавлений падав
Було клопітно всім з його непримиренністю
І лоскотала тиха радість за цілість Особи
Стус пробивав головою
ватяну стіну опущену на наші голови
що зжились з нею
навіть навчились робити
міну самоповаги
Стус пробивається головою вище
І здивованими очима поета
вітає рідне вічне небо
і тихо усміхається
Слово поета-страдника
стає тихим-прозорим
як осінній птах у відльоті
І жодна нотка надриву
не порушує чистоти храму
де читав свої молитви-думи Шевченко
де яснів високим духом Ґете
Де Рільке і Пастернак
ловили промінь світла
і відтворювали узори життя
на тлі синього куполу
Слово Василя Стуса
тихе як любов до рідного краю
де він знаходив зерня
з якого виріс
7 вересня 1985 р.

"Визвольний шлях", суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Квітень 1989, Лондон

"Людина флюгер. Так. Людина флюгер..." Нецензурний Стус

Василь Стус
† 4 вересня 1985

* * *
Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може, дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш навпомацки — i тiльки.
Самопiзнання — самозагасання.
Триматися у власному сiдлi —
такi химери юностi, що шкода
i часу i себе i бога — теж.
I вже. Вкипiла пiд ногами магма,
й ствердiла товщ i магма почувань,
i прагнення ствердiлостi — повтори.
…А змучений повторами, натрудиш
з’ятрiлу душу. I нема тобi
рятунку: прохромити твердь змертвiлу
I в море неспокiйно увiйти,
щоб борсатися i, немов вiтрило
порожне, виповнитись шалом дня
i вже покореному, порiднитись
з безумством свiту бiлого. Пливи
i погинай, заблукане човенце.
Як здумано життя чуттями править.
Зухвало як — цуратися душi
i навертати й повнитись. I вiчно
летiти в сонмi самопочезань.

Портрет пензля Володимира Слєпченка

Юрій Журавель. Василь Стус

Євген Сверстюк

Врізаючись ґранітним профілем
він йшов на повний зріст
вразливий і беззахисний
під градом націлених
очей об’єктивів магнітофонів
знав це автомати затриманої дії
але йтиме поки судилося богом
Здавалось він остерігався шептати
щоб не впасти у фальш
він остерігався кривити й обминати
бо це початок блудної дороги
він остерігався тихо говорити правду
а голосно говорити пусте і дрібне
бо це початок великого злочину
перед Істиною перед Богом перед собою
початок духовного самогубства
Слухати його незвично і страшно
був у голосі якийсь виклик
читати листи було щемно
вручали їх з якоюсь ціллю
і важко було узгодити акцептовану прямоту
з делікатністю і лагідністю його серця
У тюремному дворі
де слугувались підлим шепотом і фіглями
Стус не прийняв правил тихого шепоту
у таборах де залишилось відсиджувати
Стус стояв або закривавлений падав
Було клопітно всім з його непримиренністю
І лоскотала тиха радість за цілість Особи
Стус пробивав головою
ватяну стіну опущену на наші голови
що зжились з нею
навіть навчились робити
міну самоповаги
Стус пробивається головою вище
І здивованими очима поета
вітає рідне вічне небо
і тихо усміхається
Слово поета-страдника
стає тихим-прозорим
як осінній птах у відльоті
І жодна нотка надриву
не порушує чистоти храму
де читав свої молитви-думи Шевченко
де яснів високим духом Ґете
Де Рільке і Пастернак
ловили промінь світла
і відтворювали узори життя
на тлі синього куполу
Слово Василя Стуса
тихе як любов до рідного краю
де він знаходив зерня
з якого виріс

7 вересня 1985 р.

Визвольний шлях
Суспільно-політичний і науково-літературний місячник
Квітень 1989
Лондон

Віктор Жмак. Сосни

Василь Стус

* * *
Учора, як між сосон догоряв
мій день домашніх клопотів, я думав:
життя – занадто довге задля нас.
Червоні коні пристрасті давно
відцокотіли брест-литовським трактом.
Ось вийди в ніч – ніде тобі нікого,
лише й живого – шлюбна служба псів.
Вже сни, мої заблукані телята,
не знають за собою чабана,
обпалених бажань зчорніле поле
безмірне, як голодний спокій мій.
Лише кипить у ключ пораннє небо,
усипане пітьмою гайвороння,
і крику пересохлі фіолети
нагадують про тисячі смертей.
Вже тлін протяв мою охлялу душу,
не висвітлену спалахами років,
а сто ще ненароджених нащадків
мені й дихнути вільно не дають.
Відшумувало вічне верховіття,
де прозелень наївна, де суцвіття
довірливо-немудре. Все. Задоста.
Тепер, сердешний, догоряй на пнях.
Добутися б до п’ятниці, на тиждень
бодай хоч раз пірнути в самоти
невистояний алкоголь. Спинитись
обличчям до пітьми. Хай буде сніг
і хай на лиця падає схололі.
Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут –
на цілий світ! І поєдинчим болем
обперся об натужні крони сосон.
А стогін їхній, вічністю пропахлий,
вивищує покари до покор.

Х. 1968

Віктор Зарецький. Василь Стус

Богдан Підгірний
НЕЦЕНЗУРНИЙ СТУС
У найближчих друзів Василя Стуса склалося враження, що він у свій внутрішній світ нікого не пускав і що його ніхто так і не зрозумів.
Видається, що люди, які досить близько знали Стуса, змирилися з його незбагненністю. Натомість літературні критики не схильні з цим погоджуватися. Вони намагаються витлумачити принаймні важкоприступність Стусової поезії, дошукуються причини свого нерозуміння, нездатності знайти ключик до Стуса. Розгублені дослідники творчості пояснюють це ускладненою обра­зною системою, тематичною обмеженістю, незвичною лексикою. Рятівну ду­мку Юрія Шевельова, що «героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на пере шкоді розумінню його як поета», підхопили усі стусознавці. Дослідники вбачають в його творчості «великий світопояснювальний міт про кінець світу», знаходять у його світогляді низку суперечностей (між «кшталтуванням» своєї душі і покірністю долі, у ставленні до християнства, у розумінні ролі поета), пояснюють його бунт дитячими психічними травмами, проекцією особистих проблем на соціум тощо.
Стусові вірші здавалися мені зовсім незрозумілими. Спочатку я вважав їх адресованими не розумові, а почуванням. Пізніше, зіставивши події його життя з поетичними образами, помітив, що він, як азійський акин, співає те, що бачить. Кидається в очі і вражає «безперечна біографічна цінність раннього рукописного доробку. За словом — поетично перевтілені життєві фак­ти. [...] Та головне — біографія душі: настроєві реалії, спонтанні реакції, до­ зрівання — емоційне, світоглядне, мистецьке, етичне» (М. Коцюбинська «Поет»).
Вкотре перечитуючи спогади про В. Стуса, я звернув увагу на його поведінку, коли він з якоїсь причини втрачав самовладання, і те, що було у ньо­го на душі, вихлюпувалось назовні. Таких свідчень дуже мало.
І. Дзюба згадав єдиний випадок, коли Стус не контролював себе. «Була якась цікава виставка в Музеї українського мистецтва. Якесь нове явище від­кривалося. Дмитро Горбачов запросив мене і, очевидно, також і Василя, тому що коли я прийшов, там був Василь. Він, видно, сильно був п’яний, втратив контроль над собою, трошки аж хитався і трошки чіплявся до інших людей, до оточення. Я не пригадую, як це конкретно було, але пригадую, що трошки чіплявся, трохи так різко реагував. І навіть трохи, що мене здивувало, з мов­ним моментом це було пов’язане. Хтось по-російському відповідав, і він різ­ко реагував на це. Це мене дуже здивувало, бо нормально він дуже толерант­но до цього ставився».
Очевидно, десь глибоко в душі у Стуса відбувалися якісь потужні нурти, пов’язані з «мовним моментом».
Якщо простежити за поведінкою Стуса, пов’язаною з «мовним момен­том», який так здивував Дзюбу, то виявиться інший цікавий «момент» — світоглядний.
У родині Стуси послуговувались українською мовою, яку вони привез­ли в Донецьк з вінницького села. Цю подільську говірку зберегла його мама їлина Яківна. Вона знала багато українських народних пісень. Батьки Василя не проводили жодної спеціальної «мовної політики», на відміну від інших, які, опинившись у такому ж становищі, наполягали на зросійщенні своїх ді­тей. Наприклад, батько Олега Орача (Комара), директор сільської школи, на­полягав, щоб його син навіть удома намагався розмовляти російською. Мати іншого Василевого товариша, Івана Калиниченка, постійно вихваляла радян­ську владу, бо дуже любила свого сина і боялася, щоб та влада його не зни­щила, як усю її родину.
Василь Стус пішов до школи в шість років. Школа була російською. Про те, що можуть існувати українські школи, він, мабуть, не здогадувався, хоча недалеко ще животіла українська школа, але вона вважалася гіршою і непрестижною. Василь з охотою ходив до школи, гарно вчився, був улюбленим учнем усіх вчителів, його посилали на літературні та математичні олім­піади. На канікулах їздив у піонерський табір.
Його старша сестра Марія згадує, що Василь «любив виступати на зльо­тах юних піонерів. Виступи йому не писали, він сам їх придумував. Ще й ру­чку піднімав і кричав: «За Леніна! За Сталіна!» Люди дивувалися:
— Это, наверно, сын какого-то райкомовца или обкомовца?
— Да нет, — відповідала вчителька, — отец у него простой слесарь, а мать — домохозяйка».
Грав у футбол. Любив історію. Багато читав. Грав на гітарі.
Разом з однокласником Ніколаєм Галкіним випускав шкільну стінну га­зету. Той хлопчик гарно малював, а Василь придумував віршовані підписи. Не побоявся написати віршик навіть про сина директора школи:
У нашего Лени неприятность — опять двойку получил,
потому что и сегодня он химию не выучил.
И немецкий язык знает он узко,
потому что он привык говорить по-русски.
Василь Стус закінчив школу зі срібною медаллю. Він ішов на золоту, але комісії видалося, що у творі з російської літератури Василь замість літери «о» написав «а».
Медаль дозволила йому вступити без іспитів до Сталінського педінсти­туту на українську філологію. Чому він поступив саме на українську філоло­гію? Раціональної відповіді на це запитання нема. Пояснень треба шукати в тих самих підсвідомих нуртах. Очевидно, цей «мовний момент» уже давався взнаки. Слід зауважити, що мовна стихія мала міцні корені в родині Стусів.
Це можна проілюструвати конкретними випадками. Наприклад, сестра Стуса Марія розповіла, що вона живе в російськомовному оточенні і українською мовою розмовляє лише з найріднішими людьми — своєю матір’ю їлиною Яківною та дочкою Тетяною. «З Танею я ніяк не можу російською розмовля­ти. Хоч вона з чоловіком і дітьми російською розмовляє. Колись вона в ліка­рні лежала. Я думаю, в лікарні буду російською розмовляти. А треба було по телефону говорити, бо в неї була інфекційна хвороба. Я з нею розмовляю ро­сійською по телефону, а вона каже: «Мамо, чому ти зі мною так говориш, що, ти мені не рідна?» І ми почали українською. А всі ж дивляться, коли україн­ською говорити».
Стус закінчив інститут з відзнакою і тому мав можливість отримати роботу в рідному місті, але він за власним бажанням поїхав на роботу в село. Чому? А тому, що в Сталіне він почував себе чужим, не міг там «прижитися», не знаходив «ґрунту». Саме життя його «вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і — може — як безнадійного романтика» (з листа до В. Дідківського, вересень 1959).
Може, йому був потрібен «мовний ґрунт»?
Вчителював Стус у селі Таужні Гайворонського району на Кіровоградщині. Там він також «ґрунту» для себе не знайшов. Ось рядки з листів (до В. Дідківського та А. Лазоренка за серпень-вересень 1959):
«Влаштувався на квартирі непогано, та і народ тут щиро-добрий, сло­вом, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Мова, як на Вінниччині, бага­та і співочо-яскрава. Рай і ад».
«Прогулянки з першими знайомими не рятують од нудьги, бо вони дуже тупі і дуже доброчесні».
«Часто нападає «хандра», як говорить М. Рильський. Від того, що я да­леко од дому, більше — од того, що умови для праці несприятливі, ще більше — од того, що я, зробивши вилазку в село, якимось бар’єром а чи відгороджуюсь од людей, а чи вони від мене».
«Так, ми там, в Сталіно, вели немудрощедре життя, як зв’язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту — не шукали. Не шукаю його і зараз, бо наперед знаю — даремно».
Стус не пропрацював там навіть одного навчального року, але колеги- вчителі до сьогодні згадують його з теплотою. Спогади самого Василя трохи інші. Ось, наприклад, які враження залишились у нього від шкільного турис­тичного походу до околиць Гайворона, на берег Південного Бугу:

Аж і Гайворон!
Темніє поруч синього,
пахне меливом, олією, селом.
Спали табором,
співали про Росію
і міщанський берегли апломб.
Дітлахи, тугі, як головастики,
піонервожаті, як кроти,
а в наметах — червонясті ластівки
і пухкі вгодовані коти.
Тут пожий, коли й земля не крутиться.
У патріархальнім барлозі,
все тут спить!

Такий «патріархальний барліг» з «тупими й доброчесними» «кротами», «котами», «червонястими ластівками», що співають про Росію, не є тим ґрун­том, якого шукав Стус.
Навесні Василь отримав повістку до армії. Колектив школи влаштував гарні проводи і подарував книжку з написом: «В день проводу в армію...».
Стус не мав великого бажання служити в Радянській армії. Щоб уник­нути служби, він намагався влаштуватися інструктором в Гайворонський райком комсомолу. «Одержав я повістку у військкомат, у райкомі ж захотіли взяти до себе інструктором. Приїхав я пізно в Гайворон. Якби на 2-3 дні ра­ніше, то, можливо б, і не служив. А так — в райкомі пройшло бюро, а в військкоматі теж якась єрунда: коли ви, мовляв, уже розрахувались, то йдіть служити» (з листа до В. Дідківського, 19. 11. 1959).
В армії Стус зайнятий переживанням свого першого кохання. Ось вірш з фрейдівськими еротичними образами, в якому ліричний герой

самотній — на обидві земні півкулі,
як холодна колодочка караульного ножа,
коли ти така далека-далека.
Та як тільки його кохана скаже «люблю»,
Одне-єдине, кругле, вологе,
соковите, як плід біля вишневої кісточки.
червоне слово,
холодна зброя відреагує ерекцією,
і він розглядатиме набряклу колодочку
караульного ножа.

Але це кохання виявилось нещасливим. В армії наприкінці 1960 року Стус пережив дві втрати: після нещасного випадку йому ампутували дві фаланги на лівій руці і від нього пішла його ко­хана дівчина.
«Недавно одержав запрошення на весілля, бо моя дівчина виходить за­між. Їй-бо, згадуєш Шекспіра і його славетне:

Будь самой горькой из моих потерь,
Но только не последней каплей горя.
(в листі до В. Дідківського від 5. 10. 1960).

В наступному листі (до В. Дідківського, 4. 11. 1960):
«...палець мені був зіпсував настрій тільки при перев’язках... (...) Інший удар був трохи сильнішим, і він вирвав мене з тихої гавані, куди я приходив частенько стомленим, покірним і люблячим, усе забуваючи і так само усе прощаючи. Тої гавані нині нема, згадок нема, але це не розпач і не крик, про­сто стало трохи важче там, де так хотілося мати щось полегше».
В армії Стус пише менше віршів, зате більше спостерігає і думає.
Погортаємо його армійські листи до В. Дідківського за I960 рік.
«Зі мною кілька литовців. [...] Для 3 млн литовців виходить література 20-тисячними тиражами. Од цієї звістки мені ставало соромно за себе і приємно — за цей інтересний і свідомий народ».
«Востаннє я був вражений даними статистики, котрі вміщені у «Правді» за 4-5 лютого. 12,4% українців вже вивітрились, далі — сама цифра — 37 млн — мене ввела в розпач. А які ми малі, їй-богу! Продивившись проценти для різних народів — білоруси, українці поруч з євреями можуть похвалитися найбільшим вивітренням. Це, звичайно, робить нам честь.
Але це не повинно обезнадіювати. Адже це питання за своєю хоча б складністю потребує не самовирішення, а роботи».
Після служби в армії Василь Стус влаштувався викладати українську мову та літературу в середній школі № 23 міста Горлівка. Зайве казати, що й там його любили учні і поважали вчителі. Учні — за те, що він ніколи їх не ображав і не ставив двійок, а колегам по роботі імпонувала його незалежна постава стосовно начальства та офіційної ідеології.
У Горлівці Стус пережив ще одне велике кохання. Він зустрічався там з дівчиною, яка працювала на Новогорлівському азотно-туковому заводі. Василь написав про неї вірш і помістив його у збірці «Зимові дерева».

Я знаю —
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотно-тукового заводу,
чути постріли па мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена між роботою і дозвіллям —
вечірньою школою, чергами, перукарнею,
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене, самотня, настрашена і чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.
І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздаровані уста, очі, пам’яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все — до найменшого паніггя,
щоб, затиснена в себе, як в кулачок,
ти ставала цільною і неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо —
відчути визубрені
твої підбори самотні.

Поезія стверджує, що Василева дівчина була комсомолкою, навчалась у вечірній школі, жила у гуртожитку, мала 160 см зросту. Змовчав Василь про те, що звали її Ольгою і на заводі вона працювала старшою лаборанткою. Жодне мило не могло знищити стійкого запаху хімреактивів, який ішов від її тіла. Вона грала на гітарі й гарно співала. У неї було російське прізвище і бу­ла вона людиною російськомовною, може, росіянкою. Мабуть, вона справді кохала Василя, бо дуже непокоїлась його незрозумілою прив’язаністю до українства.

Рідну мову мою
Ти мені пробачала, немов дивацтво...
Ти, напевно, мене любила,
Бо тільки морщилась,
Коли я говорив про любов,
Яку мої предки назвали коханням.
А я вірив — Серцю не треба слів,
Серце ж саме
Навчає нас розмовляти...
Так, ти, напевне, любила мене,
Коли якось промовила:
— Навіть мову твою.
Здається, змогла б полюбити...
Усім подобалось,
Коли ти доплітала вкраїнський гумор,
Жертвеннице!
...А потім
Ти сказала, що жертви були
Зовсім даремні.
Я ж не бачив, сліпий, доброти
І не бачив пожертви твоєї.
Ти пробачиш мені сліпоту?
Мені важко за неї, важко,
Я не можу забути про неї,
хоч ти
мені вже
пробач.

Здавалося, В. Стус повністю інтегрувався в радянське суспільство, став звичайним його членом. Та несподівано в Горлівці з ним трапилась подія, та­кож пов’язана з «мовним моментом», яка його дослівно шокувала, поставила на межу вибору, примусила його сумління працювати і реагувати на виклик. Восьмого грудня 1962 Василь Стус із вчителем тієї ж школи Василем Шиманським після уроків зайшли пообідати до робітничої їдальні № 20, яка містилася на території шахти недалеко від школи. Стали в чергу. Стус був високого зросту, а Шиманський — невисокий. У школі з них по-дружньому кепкували, прозиваючи Штепселем і Тарапунькою. Коли підійшла їхня черга до віконця роздачі, Шиманський замовив:
— Будь ласка, на перше борщ, на друге — шніцель з картопляним пюре.
За ними в черзі стояли шахтарі, не зовсім тверезі, бо якраз в той день їм видали аванс. Раптом один з них зробив дуже нечемне зауваження:
— Ты что, падло, по-нашему говорить не умеешь? Ты почему говоришь «на першэ»? Ты что, не можешь по-человечески сказать «дайте нам на пер­вое»? А ты говоришь «на першэ, на друге»!
Власне, те ж саме говорила Василеві його кохана дівчина Ольга, але, звісна річ, в набагато приязнішій формі.
Жінка, яка видавала страви, спробувала отямити шахтарів:
— Как вам не стыдно, это ж учителя нашей школы.
— А нам плевать, что они учителя. Это бандеровцы. Мы их в сорок пя­том не добили, мы их сейчас добьем.
Мало сказати, що ці слова Стуса обурили. Він втратив над собою контроль, нестямився, на якийсь час скинув із себе «кольчугу». (Василь Стус об­ мовився якось, що йому дуже заважає те, що він завжди повинен перебувати в кольчузі.) Він взяв того нещасного шахтаря за барки і почав ним трясти. Тут підскочили інші шахтарі і відборонили свого товариша-«інтернаціоналіста».
Василь спочатку списав усе на нетверезий стан шахтарів і вирішив не відвідувати шахтарську їдальню восьмого та двадцять четвертого числа, в дні, коли шахтарям виплачували гроші.
Та це його не заспокоїло. Прийшовши додому, Стус почав писати лист до свого хрещеного літературного батька Андрія Малишка. Народжувався текст у великих муках. Завершивши роботу, Василь відіслав лист 12 грудня 1962 року.
Процитуємо кілька цікавих моментів:
«У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянсь­ким» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про ар­мію, про всі інші канали русифікації».
«Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який мо­же призвести до згуби цілої духовної одиниці людства?»
Андрій Самійлович отримав цей зойк враженої душі, але відповіді не дав.
Стус не розумів, що з ним діється. Якщо подумати, то ця затія з листом до Малишка була абсурдним вчинком і в ньому виявилась не сила і мужність, а слабкість і розгубленість, бо шукав він розради і захисту. Чому він звертав­ся до Малишка, зрозуміло — більше не було до кого. Нам зараз ясно, що Ма­лишко нічого відповісти не міг, та й запитання були риторичні. Через два мі­сяці це розумів і Стус, бо 16.02.1963 написав Малишкові таке: «Шановний Андрію Самійловичу! Зо два місяці тому я надіслав вам лист, в якому, вили­вши весь свій біль з приводу багатьох жорстоких «чому», я прохав Вас зара­дити чим-небудь. Ваше мовчання стало мені за сувору відповідь. Пробачте». Можна стверджувати, що у грудні 1962 року закінчився перший етап творчості, чи період «щедрого белькотання душі» (В. Стус «Феномен доби»), і розпочався новий, коли автор віч-на-віч при повній притомності зіткнувся з твердим реальним фізичним світом. І він виявився аж ніяк не матеріальною копією того духовного, що був у його душі. «Поет увіходить у незбагненний для себе світ» (В. Стус «Феномен доби»).

Неначе в сні було моє дитинство,
неначе в казці я пройшов цей вік,
і мій вінок, де квітло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.

Викладати українську мову в горлівській школі на тлі загину «цілої одиниці людства» було «недоумством». Василь Стус аж ніяк не був «недоум­ком», він добре розумів ситуацію і почувався зобов’язаним її виправити. Стус переїхав до Києва і вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Він уже облишив пошуки «ґрунту», бо впевни­вся, що його нема. Поселився в аспірантському гуртожитку в Академмістеч­ку і відчув себе дуже самотнім в цьому світі:

Емігрантом. Їй-Богу. Ліжко.
І на ковдрі — од вікон грати.

Він відчував себе елементом українського етнічного організму, клітин­кою «духовної одиниці людства» (з листа А. Малишкові). Але він був сам.

О кара земле, окрай гри,
бери мене, бери.
Або в іншому вірші:
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду — вибуду із гри.

Показовим є часте вживання слова «гра». Гра є винятково людським ви­дом діяльності. Вважають, що тільки у процесі гри відбувається творення соціальних структур.
До того ж відбувся розрив з коханою людиною:

Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?
Не можеш вибачити? Клянеш?
Не можеш вивіритись розлуці?
Серцю — довіритися?
Мовчиш, як покинута вагітна?

Поетичним чуттям, інтуїтивно Стус відчув, що він інший, що він не мо­же стати гвинтиком радянського суспільства, елементом чужої, протиприродної йому структури.
Стус шукає виходу за допомогою розуму, логіки:
Погляньмо, що він пише в дослідженні «Дещо з думок наших попере­дників про національне питання на Україні та про її сьогоднішнє буття»:
«...за переписом населення 1959 року маємо близько 4,5 мільйона українців в СРСР, що відмовилися від материнської мови на користь російської, бачимо, що тут уже йдеться не просто про проблеми, а про щось фатальніше, про життя і смерть української нації».
«Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично до­ступу до міста, не можуть вливатися в міське населення і виносити за межі села українську мову».
«...міське населення в українських містах рекрутується в основному за рахунок наїжджих росіян».
«...видно при простих арифметичних підрахунках, що (...) тільки через росіян 4 227 769 українців не мають змоги жити в українських містах. Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і користуються ро­сійською мовою, то серед міського населення буде вже понад 31% неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже, понад 5 мільйонів укра­їнців не можуть зайняти свого законного місця в містах, не можуть користу­ватися всіма отими перевагами, які дає життя у місті порівняно з помешкан­ням на селі, не можуть брати найактивнішу участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих понад п’яти мільйонів гине щодня, що­ години безслідно Шевченків, Франків, Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських, Яворницьких!»
«...понад одна чверть [...] співвітчизників, замість того, щоб посісти місце спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в народному господарстві республіки, продовжують немудрацьке діло Хоми Гудзя, тобто «живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною і вмирають на гною», аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив у своїх «генеральних, перспективних планах розвитку народного господарства». Про це ж Стус пише і до першого секретаря компартії України П. Ю. Шелеста вже після першого арешту:
«Внаслідок багатьох причин соціально-політичного і культурного хара­ктеру національна приналежність українця стає мало не предметом його сорому. Це калічить людину, травмує її морально. Все її рідне минуле стає не­ потрібним тягарем, більше того — гріхом і мало не тавром. [...] ...населення самостійної Української радянської соціалістичної держави саме відмовля­ється від своєї мови» (лист до Шелеста 1972).
Василя Стуса добре розумів, як не дивно, лауреат Нобелівської премії Генріх Белль, який виступав на його захист. На запитання кореспондента ра­діо Західної Німеччини, у чому полягає злочин Стуса, пан Белль відповів:
«Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по- українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність. Існують давні суперечності між українцями і росіянами, що виявляються також у питаннях мови. Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також дуже легко застосовують, а виклю­чно на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяль­ність».
Та це було уже в 1985 році, за кілька місяців до загибелі поета. А в дру­гій половині 1960-х років, як вважають упорядники багатотомного видання творів В. Стуса, в його зошиті з’явився цікавий документ під назвою «Пам’я­тка для українського борця за волю». Це поради борцям за вільну Українську національну державу:
«Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам’ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту».
Далі Стус радить, як переховувати підпільну літературу, добирати но­вих людей, як поводитись при арештах тощо.
Цей документ зберігався в архівах КДБ і був повернений родині Стуса в 1991 році. Він, здається, не фігурував у матеріалах обвинувачення на жодно­му суді над Стусом.
Якось у розмові Стуса з мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим зайш­ла мова про письменника Миколу Лескова з приводу того, що Лесков — українізований російський письменник. Новиною було те, що не тільки укра­їнці стають росіянами, а й росіяни можуть стати українцями. Стус тоді силувався українізувати свого сусіда по аспірантському гуртожитку Владислава Табєлєва, який приїхав зі Свердловської області. Владислав Дмитрович зга­дує: «На меня лично произвело впечатление, что он говорил всегда только по-украински. Мне было неудобно не пытаться разговаривать с ним по-украински. Он меня часто поправлял, заставлял повторять несколько раз оп­ределённые трудные для меня украинские слова. Но я на него нисколько не обижался, хотя я был в те времена несколько гордый. [...] Он пытался сделать так, чтобы я тоже говорил по-украински. Другие смеялись надо мной, потому что я не всё мог выговорить. Но Василь никогда надо мной не смеялся. Он всегда меня поправлял. Я уже тогда читал по-украински. Много слов не по­нимал и спрашивал, не стесняясь. Но стеснялся говорить. Не стеснялся гово­рить с Василем по-украински, зная, что он надо мной никогда не посмеётся». Дружина В. Табєлєва Вікторія Казимирівна, українка, вдячна В. Стусові за виховання чоловіка: «Мені на початках нашого знайомства доводилось на політичні теми воювати зі своїм чоловіком. Перше моє відвідання його кімнати почалось з того, що я зірвала портрет Петра Першого, який висів у ньо­го на стіні, і сказала, що якщо він буде висіти, то я до тебе не прийду. Він спершу образився, але потім зрозумів мене. В плані навіть не політичного становлення чи дозрівання, а хоча б розуміння української проблеми, Василь зробив дуже багато для мого чоловіка. І зараз він розуміє наші події, наші бі­ди, наші проблеми більше, ніж багато хто з українців».
Про те, що Стус бачив принципову різницю між українським і російсь­ким етносами, свідчить, наприклад, присутність в його блокноті вірша, запис якого датують 1970-1972 роками.

Утро серое в тумане — я раскрыл окно,
баба серет за дровами, серет уж давно,
полупьяненький солдатик девку еть ведёт,
прислонившись у забора, мужичек блюёт,
вижу лужу, в луже тёлка тихо-тихо ссьгг,
вот вам русская сторонка, деревенский быт.
(В. Стус. Твори у чотирьох томах. — Том 3. — Книга друга. — С. 448.)

Тоді ж Стус написав у передмові до збірки «Зимові дерева»: «Ненави­джу слово «поет». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі, як на мене, путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Та­кою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насампе­ред добродій».
Чому Стус не вважає себе поетом? Він же пише вірші і, навіть, «путя­щі». Чому йому навіть слово «поет» ненависне? Відповідь міститься у вищенаведеному уривку. Тому, що поет — «це насамперед добродій», який звільнюється від «почуття зненависті». Стус відмежовується від таких поетів-добродіїв. Він не може відмовитися від «природного почуття зненависті». Його самоцензура не дозволяє виповісти це прямо. Та й, крім того, Сту­са ніхто не зрозумів би, бо тоді найрадикальніші інтелігенти мали смертель­них ворогів свого етносу за найщиріших братів. Тому після вбивства Алли Горської Стус дозволить собі тільки сказати:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

Лише в період заслання, «убивши цензора в собі» і, не зважаючи на те, як його зрозуміють (бо розуміти вже не було кому), він напише:

Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученої
нам на всечас відпусти.

У відсутності «гніву пречистого» Стус звинувачував православ’я, «пасеїстичний дух» якого «тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу наро­ду [...]. Може, це одна з причин нашої національної трагедії».
Либонь, Стус до своєї боротьби не зміг зрекрутувати жодного бійця. Таких людей в Україні вже не було. Побутував лише «патріотизм», про який Стус був дуже невисокої думки: «чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм».

Горде тіло моє нецензурне!
Що мені з тобою робити?
Куди податися?
Як узаконити тебе?
Щоб узвичаєне предками,
круглим моїм дитинством,
гострою молодістю моєю
назвати своїм!
Тіло моє!
Четвертоване ерою.
Заборонене, та моє,
що мені з тобою робити?
Відпадають руки мої.
Відпадають ноги мої,
голова моя відпадає.
Як багряний кавалок —
моє серце диміюче.
Горде тіло моє нецензурне! Я
тебе, як молитву беріг,
а ти якесь дивне:
не пристосоване до життя.

В цьому вірші Стус говорить одночасно і про свою власну духовну структуру, і про тіло свого народу.
Говорячи про дитинство і юність, Стус має на увазі ранні періоди етногенезу. «Кругле дитинство» асоціюється з давньою керамікою, солярними знаками чи із круглолицими камінними бабами. «Гостра молодість» — це пе­ріод княжої доби і козацької держави. «Гостра» вона тому, що зіткнулася з жорстоким зовнішнім світом. Австралійський дослідник Марко Павлишин розтлумачив нам, що у Стуса коло завжди символізує природність, органіч­ність, святість,

бо надто кругле небо краю,
і кругла саду ліпота,
бо мати дивиться свята,
(«Посоловів од співу сад»),

а «гострота» означає страждання, насильство, зло:

Квадратура
таємних бід і ромби самоти,
і прямокутники старих напастей,
і лінії спадні усепокори.

Пізніше розвиток етнічного організму було жорстоко припинено, і він, не досягши зрілості, почав розкладатися.
Тепер стають зрозумілими інші Стусові образи. Прочитаймо наприклад, такий вірш зі збірки «Веселий цвинтар»:

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є жити,
і що є світ, і що є ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
а ти ще сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

В. Стус «пригадав», що є життя, що є світ і що є він. Він увійшов у тіло власного народу, як жива клітина входить у тіло біологічного організму. Василевим тілом є тіло його народу. І він з жахом усвідомлює, що його людське тіло зможе проіснувати довше, ніж тіло його народу. Такий результат його не влаштовує, і він має намір померти, коли відчує, що він живий, а народне ті­ло уже скінчило тернистий шлях («помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй»).
Таке його світобачення підтверджується спогадом його друга зі студентських часів Віктора Дідківського: «Ставлення Стуса до національного пи­тання випливало з його філософії життя. Своє філософсько-національне кре­до Василь обґрунтував мені у 1978 році, коли приїздив на похорон батька у Донецьк. Нація — це спосіб існування людства. Інакше, як у формі нації, людство існувати не може. І тому порушення прав нації, а тим більше полі­тика знищення націй (лінгвоцид, етноцид, екоцид) є брутальне порушення прав людини, злочин проти людства. Тому збереження прав нації на існуван­ня, захист і боротьба за її нормальне буття (збереження культури, мови, зви­чаїв) — це є боротьба за збереження людства» (Василь Стус у своїх листах // Вітчизна. — 1995. — № 7-8).
Невідомо, чи Стус захоплювався ідеями Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі чи Льва Гумільова, але образи поета відчутно перегукуються з їхніми уявленнями.
У 1965 році Василь Стус познайомився з поетом старшого покоління Миколою Омеляновичем Самійленком, який тоді працював майстром будіве­льної бригади дослідного господарства Українського науково-дослідного ін­ституту садівництва. Знайомі попросили Миколу Самійловича взяти на робо­ту Василя Стуса, який після звільнення з аспірантури не міг працевлаштуватися. Стус працював спочатку в будівельній бригаді, а потім — у котельні. Іноді Василь залишався у Миколи Омеляновича на ніч, і між ними відбували­ся довгі розмови. Самійленко згадує: «Настрій у нього був розбитий. Це я зразу помітив. Він більше скаржився. Я його, в перші дні особливо, спиняв. Кажу: «Василю, відімкнися! Не закаламучуй розум усяким злом чи ненавис­тю». М. Самійленко ділився зі Стусом своїм невільницьким досвідом. Він провів десять років у таборах за участь в УПА. У Карлазі Микола Омеляно­вич чотири з половиною місяці спав на одних нарах з Львом Гумільовим. Во­ни багато розмовляли сам на сам. «То була справді Божа милість наді мною. Я забув, що находжусь в концтаборі». М. Самійленко розповідав Стусові про те, що Гумільов порівнював етноси з живими організмами.
Пізніше М. Самійленко через свого колишнього однокурсника, заступ­ника міністра будматеріалів, влаштував В. Стуса на роботу у відділ реклами та інформації, де він працював до першого арешту.
З уявленням про національний організм пов’язані образи, взяті Стусом зі статевої сфери. У листі до Б. Гориня, характеризуючи українську інтелігенцію, Стус пише: «Нічні полюції замість діянь — це наше», а трохи нижче: «Всякий (навіть український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків».
Ці ж образи присутні в розмові, яка відбулася між В. Стусом і Р. Корогодським у день, коли стало відомо про трагічну загибель сина В. Коротича. (Син Віталія Коротича Андрійко впав у трансформаторну будку і згорів.)
Стус і Корогодський сиділи на лавці і журились з приводу цього жахли­вого трагічного випадку. Мимо них пройшов молодий поет Григорій Кири­ченко, який продався більшовикам — пішов служити в їхню пресу.
— Це великий поет, — сказав Стус. — Але зараз він мрець, і ніякий це вже не поет. [...] Зрозумій, що від кожного з нас хочуть, щоб ми відмовилися від себе, від нашого спілкування між собою і від того, що ми робимо. — Це ти дуже складно, — відповів Корогодський, — Я думаю, що все простіше. Ми, напевно, робимо не те, що в цьому суспільстві прийнято. Вони цього не хочуть. Це їм вороже.
— Ну, може, так. Ти надто спокійно про це говориш.
— Так. А чого нервувати?
— Та нервувати тому, — заводився Стус, — що нам варто тільки збочитись, тільки від себе відмовитись — і все! Тут от вирви! — він показав на свій пах. — Отут вирви! — він зробив жест, ніби відривав собі геніталії. — І вся чоловіча сила... Вже нема поета, вже нема людини, вже нічого немає! Вирви!
«Вирви» він повторив три чи чотири рази. На весь голос. І ще й показу­вав. Ще він казав, що вся історія працює на те, щоб ми зникали. Що ми практично позбулися своєї історії, і нам накинули іншу історію. І ми продукти не своєї історії. І люди наші не свої, не наші люди. І Гриць не наш.
— Я інакше сприймаю все це, — сказав Корогодський. — Ти якось як особисту образу. — Так! Ти шо, не вважаєш, що він нас зрадив?
— Ні, — відповів Корогодський, — я не вважаю. Він зробив свій вибір. Ти ж уже стільки начитався тої екзистенціальної філософії. Чому ти не хочеш визнати, що всі мають право на вибір. [...] Кого він зрадив? Я думаю, що найбільше він зрадив самого себе. А ти вважаєш, що він нас зрадив. Я не вважаю, що він мене зрадив. Він мені сьогодні чужий.
— Ну, я не знаю. Може, ти й правий. Але я все одно відчуваю велику прикрість, велику втрату.
Стус порівнював чоловічу потенцію зі здатністю бути повноцінною творчою людиною. Адже живий організм творять окремі клітини, які несуть однаковий генетичний код, певну інформацію. І якщо цю інформацію спотворити, то клітини уже не зможуть збудувати досконалий організм. А почи­нається організм зі статевих клітин, які містять спадкову інформацію.

Все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки значу
і якою барвиться сльоза.

Стус вважає вітчизну втраченою. Процес розпаду зайшов надто далеко. У листі до Богдана Гориня він писав: «...уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам’ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас?»
— Вы знаете, кто такой Стус? — казали друзям на співбесідах кагебісти. — Он же эк-зи-стен-циалист!
Життя і творчість Стуса дають багато підстав для того, щоб після втра­ти ним Вітчизни зарахувати його до табору екзистенціалістів. Може навіть видатися, що він був найпослідовнішим практикуючим екзистенціалістом. Можна багато сперечатися про те, до якої з течій він належав, чи був екзистенціалістом у «вужчому» чи в «ширшому» розумінні.
Якщо екзистенційною вважати кожну вихідну ситуацію, коли людина починає мислити самостійно від початків, «самасобоюнаповнюватись», «прямостояти», то в цьому сенсі Стус, безперечно, найпослідовніший екзис­тенціаліст.
У моменти найбільших душевних потрясінь до його віршів з максима­льною прямотою прориваються незвично яскраві образи, навіяні такою настановою. Наприклад у вірші, присвяченому пам’яті Алли Горської, дорогої для нього людини, по-звірячому вбитої:
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.
Щоб ці рядки стали зрозумілішими, випадає «взятися за вкрай невдячне завдання перекладати поезію прозою». Якщо наважитись здійснити таке «блюзнірство супроти поезії» (Ю. Шевельов), то ці поетичні образи прозовою мовою можна перекласти так:
«Якщо ти самотній в цьому чужому світі, намагайся знайти острівець, який є лише тінню твоєї далекої невідомої ідеальної батьківщини (образ М. Пруста, який пізніше підхопив М. Мамардашвілі). Червона тінь калини на чорних водах — це тінь вічності на плині часу. Ми, громадяни далекої невідомої батьківщини, зібралися тут, але нас дуже мало і можливості наші дуже обмежені.

Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка. як кров у наших жилах.

Ми — громадяни далекої невідомої батьківщини, у наших жилах тече її кров. «Калинова кров» — ознака, образ спорідненості (як група крові, генетичний код, побратимство). Ми не зможемо довго прикидатись іншими, жити за чужими законами,
вічно потерпаючи, що світ тебе помітить і уб’є.
(«Між світом і душею виріс мур»)
Нас викриють і знищать».
Одних вбивали. Інші зрікалися своєї недавно віднайденої далекої неві­домої батьківщини під тиском обставин. Комусь ціннішим здавалося власне життя і здоров’я, комусь — дорожчою любов до дружини, дехто не зміг залишити напризволяще дітей, а інші просто втомилися жити поза суспільст­вом.
[...]
Настав січень 1972 року. Почались арешти. Прийшов момент найвищо­го вибору: «Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи», як зробив Тичина, чи залишитись собою. Піти служити більшовикам означає зрадити далеку неві­дому батьківщину. Тичина зрадив. Стус — ні. Можливо, що й завдяки Тичи­ні, на прикладі якого він зміг змоделювати свою ситуацію і підготуватися до моменту вибору.
Цікаво, що на момент арештів можна було передбачити, яку долю обе­руть собі люди. Генріх Дворко розповів такий епізод.
Після арештів 1972 року у професора Генріха Дворка зібралися дружи­ни заарештованих Івана Світличного та Євгена Сверстюка, а також Михай­лина Коцюбинська. Щоб поговорити, вийшли на вулицю. Обговорювали пи­тання про те, хто з заарештованих може зламатися, піти на співпрацю з режимом. Всі стали на тому, що першим може зламатися Дзюба. Другим назвали Івана Світличного. Цікаво, що це сказала Леоніда, його дружина. Вона по­яснила, що він учений, і тому може піти на розумний компроміс. Якщо буде розумний компроміс, то чому не піти на нього? Третій, кого вони назвали — Євген Сверстюк. А четвертий, і навряд чи це колись станеться, на їхню дум­ку, був Василь Стус.
Для того щоб стати повноцінним громадянином СРСР і уникнути переслідувань, заарештованим треба було лише підписати документ про те, що вони зрікаються громадянства далекої невідомої батьківщини, і зробити від­повідні зміни на пергаменті своєї душі.
Стус дуже гостро і боляче переживав кожну втрату і обов’язково на ко­жну реагував або листом, або телеграмою, наприклад, такою: «Фе, як негарно».
«...той, кого я знав, — помер, — писав В. Стус до І. Дзюби. — Чому ти не хочеш глянути в вічі своїй найбільшій трагедії? Перед тобою стояв вибір: або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення. Ти обрав останнє».
Не пішовши на співпрацю з режимом, Стус зберіг себе (на відміну від тих, хто «самознищився»), і після арешту в слідчому ізоляторі на нього зійш­ло осяяння:

а все ж буття твоє — у леті,
і в ньому — порятунок твій.
Вся суть твоя — лише в поеті,
а решта — тільки перегній,
що живить корінь.
(«Блажен, хто тратити уміє»)

Воно було нагородою за те, що він зберіг здатність до «лету», не обтяживши себе звичним житейським непотребом.
Стус набув здатності прямо контактувати з незримою «найвищою духівною сферою» буття. Поетичну збірку «Час творчості», написану тоді в ізо­ляторі КДБ, дослідники вважають вершиною Стусової творчості.
Михайлина Коцюбинська так згадує спілкування зі слідчими: «Стра­шенно примітивні люди розмовляли з нами. Іноді навіть не злі, але примітив­ні неймовірно. Ми проходили під рубрикою «націоналісти». Це значить — ріж москаля, ні слова по-російськи — тільки по-українськи. Я пригадую, як страшенно здивувався один з тих, що зі мною вів бесіду. Він вийшов, а зі мною розмовляв слідчий у справі Леоніда Плюща. В нього на столі знайшли мою книжку про поетику Шевченка. Справа Плюща велася російською мо­вою. І той слідчий так обережно мені каже, що оскільки у нас російською мо­вою ведеться справа, то може б ви... Я кажу, ну давайте, щоб швидше. І я по­чала з ним говорити. А цей мій слідчий заходить — і остовпів, вражений тим, що я сиджу і спокійно розмовляю по-російському. От на такому зоологічно­му рівні!»
Роман Корогодський розповів, що в приміщенні КДБ один працівник запитав щось у нього російською, а той відповів по-українськи.
— Вот вы и попались! — закричав кагебіст, — я к вам обращаюсь по- русски, а вы мне как отвечаете?!!
При тому він так верещав, як різаний, ніби я йому не знати що зробив (мабуть, від радості, що нарешті побачив справжнього націоналіста. Б.П.). Я весь сполотнів, напевно. Але я сказав, що я в українському КДБ українською мовою розмовляю, це нормально».
Здається, кадебісти краще знали, якими мають бути захисники України, ніж самі борці.
В очах кадебістів недолугими виглядали представники національної інтелігенції, які в ситуації смертельної загрози, коли їхній етнос пожирається чужим, протиставляють цьому якусь безпорадну писанину, а коли їх затри­мують, то вони, в більшості випадків, негайно зрікаються своєї боротьби і дбають лише про власні інтереси. А найбільше такі борці обурюються, коли кадебісти їм натякають, що оскільки вони борються за існування своєї нації, то, очевидно, є націоналістами.
Насамкінець останній епізод з «мовним моментом».
Останнє побачення з рідними В. Стус мав навесні 1981 року. Наступне побачення дозволили в 1984-ому. До воріт Кучинського табору приїхали його дружина Валентина та сестра Марія. Побачення мало бути не «особисте», а «загальне». При такому побаченні розмовляють по телефону крізь скло або через стіл, якщо телефон не працює. Розмовляти треба російською мовою.
Стус не вийшов побачитись із дружиною та сестрою. Він відмовився від побачення. Дружині та сестрі сказали, що Стус не захотів виконати звиклу формальність при виході з зони (назвати свої прізвище, ім’я, по батькові, строк та статтю) та відмовився розмовляти з рідними російською мовою.
У вересні наступного року Василь Стус помер. Ми знаємо, що сталось далі. Він прочинив двері і ввійшов у «вертикальний склеп, куди живущим заказано ходити», рушив вгору — «аж до зірок у найпевнішу ніч, в ту геть за­литу чорнотою вічність» і став перед Богом. Та зовсім не для того, щоб

Упасти Господові в ноги
і відмолити всі гріхи,
і попалити всі дороги,
і загубити всі шляхи.

Не діжде, - проклятий, не діжде.
Я стану з Господом на прю!
Перечекаю ніч і вижду
чи вирву з посмерку зорю
і почеплю її на небо:
хай світить, бісова, як слід!
Бо тільки так, бо так і треба
людський виховувати рід.
Я на зорю не обернуся.
Я, може, завтра пропаду,
та, може, з правнуків діждуся —
хтось піде й піде по сліду,
і розпізнає серед снігу
серед глибокого мій хрест,
і, може, зіб’є з нього кригу,
аби, померлий, я воскрес
і пробудився жити знову,
щоб стати з Господом на прю,
і не поранню — вечорову
чіпляв над обрієм зорю.

Зрозуміло, про яку зорю йдеться в цьому вірші і чому вона має бути не «поранньою», а неодмінно «вечоровою». Вранішня зоря уже не раз сходила над нашою «ембріонною Україною», а «зорю вечорову», яка світить націям, що дійшли свого розвитку, Господь не поспішає почепити над нами.

2002

Джерело: http://chtyvo.org.ua/authors/Pidhirnyi_Bohdan/Netsenzurnyi_Stus_Chastyna_2/