Показ дописів із міткою Капітуляція Франції. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Капітуляція Франції. Показати всі дописи

четвер, 22 липня 2021 р.

Про війну без сентиментів і зазирання в очі

 


"Коли йде смертельна бійка, нема сенсу озиратися на те, що там із ким було спільне в історії. Британії вистарчило 11 днів, щоби завдати удару по вчорашньому союзникові, який став загрозою. Жодної спільної історії, жодних спільних сентиментів, нічого подібного. Тільки в бійку. Противник не розуміє нічого іншого з того моменту, як він уперше пролив кров. Щойно він переступив цю межу - все, ігри й зазирання в очі скінчилися. Хто цього не розуміє, має триматися подалі від цього всього й робити кориснішу справу — грати на роялі, наприклад." 😉


НЕВБЛАГАННА РІШУЧІСТЬ
До цієї теми ми вже одного разу зверталися, але то ще було за нормальної влади, а тепер, за 95 кварталу, тема ця сприйматиметься трохи інакше, та й розглянемо ми її з дещо іншого боку. До чого її тут порушено і які проглядаються аналогії, кожен хай вирішить для себе сам.
***
22 червня 1940 року Франція підписала акт про капітуляцію* перед Німеччиною і вийшла з війни, віддавши на милість переможця свою країну й надавши йому всі свої військові запаси і промисловість. 25 червня положення акта набули чинности. Загалом, розгром Франції в такий короткий термін був несподіванкою для Німеччини чи, радше, реалізацією її найсміливіших планів, і тому, на хвилі ейфорії, частина військово-політичного керівництва Німеччини наполягала на тім, щоб не зволікаючи розпочати операцію із захоплення Британії. Дехто з них вважав, що як такої сухопутної війни на островах не буде. Мовляв, варто тільки висадити десант, чверть мільйона багнетів, на південнім узбережжі і просто там закріпитися - і Британія, безумовно, капітулює.
Такі міркування були небезпідставні, бо, справді, основним елементом оборони Британії було географічне положення острова. Великої сухопутної армії вона не мала, і створити її за кілька місяців було хоч убий неможливо. Основний наголос у своїх збройних силах Британія традиційно робила на флоті, а сухопутні війська завжди були пріоритетом союзників. У Першій Світовій Війні головним союзником Британії якраз і була Франція, котра й мала потужні сухопутні сили.
І тут треба відзначити, що такі плани в Німеччині були, а з урахуванням того напору й найвищого бойового духу, що їх демонстрував Вермахт після французької кампанії, ймовірність їхнього здійснення була досить високою. І навпаки, бойовий дух Британії був уражений, особливо після Дюнкерка. По суті, Британія залишилася один на один з Німеччиною та її союзниками, оскільки США визнали уряд Віші. Це зараз ми знаємо, як все розвивалося і чим закінчилося, а тоді все мало інший вигляд. По суті, Британія щойно втратила свого найнадійнішого союзника і далі мала розраховувати тільки на свої сили.
Безумовно, військове командування Великої Британії було поінформоване про те, що, навіть не маючи флоту, здатного протистояти британському, Німеччина все ж таки могла здійснити свій план. Принаймні, було достовірно відомо про те, що німецьке військове командування реквізувало весь більш-менш придатний для перевезення десанту комерційний флот на північному узбережжі Франції, Бельгії і Нідерландів, а також - в басейні річки Райн.
Нейтралізувати британський флот під час операції передбачалося шляхом щільного мінування входу до Ла-Маншу, що можна було зробити силами підводних човнів і легких катерів, а головне - королівському військово-морському флотові мали протистояти Люфтваффе і берегова артилерія. Ось тому військово-морське командування Британії тримало свій флот подалі від берегів противника, щоб не наразити його на небезпеку завчасно. Крім того, в Німеччини був резерв, який формально не міг використовуватися в цій битві, але Гітлер продемонстрував легкість, з якою він був здатнен переступати через будь-які формальності. Наприклад, за умовами капітуляції, ВМС Франції - найдосконаліші серед континентальних країн Европи - залишалися в неї, але мусили без руху стояти на своїх базах.
Проте, як показали подальші події, Німеччина практично дочиста реквізувала весь вантажний автотранспорт Франції, аби хоч частково моторизувати свою лоґістику, що спиралася на гужовий транспорт. Ні в кого не було впевнености в тому, що, в разі потреби, «знерухомлений» французький флот не перейде до рук Німеччини.
Коротше, після падіння Франції Лондонові треба було швидко міркувати на тему, що і як робити далі. Головне було не допустити проведення десантної операції, чого б це не коштувало. Британія дуже розраховувала на свої ВПС - і, як виявилося, не дарма, ну, а флот мав діяти на випередження. В першу чергу треба було розібратися з французьким флотом, оскільки після початку бійки вже буде не до нього. В Лондона не було жодних ґарантій того, що в найневідповідніший момент французька ескадра не опиниться в Ла-Манші, попередньо перетворивши на щебінь укріплення Ґібралтару.
Буквально через кілька днів після капітуляції міністр оборони уряду Віші адмірал Дарлан розіслав директиву командирам кораблів про те, щоб ті ні за яких обставин не допустили захоплення кораблів німцями. Але на той момент британське командування не мало тексту цієї директиви, а якби й отримало його по своїх каналах, то навряд чи би це дало додаткові підстави для спокою. Це питання вимагало практичного й безумовного з'ясування, і поки був час, уряд ухвалив, що королівський флот має розібратися з ним швидко і остаточно.
Французький флот був великим і досить сучасним і, на момент капітуляції, був розкиданий по низці баз, зокрема у Британській та Французькій Вест-Індії, але в основному - в Середземнім морі, оскільки головною базою ВМС Франції є Тулон. Але саме там кораблів майже не було. Основне ударне угруповання французького флоту стояле в алжирськім Мерс-ель-Кебірі. Там стояли: два новітні лінкори «Дюнкерк» і «Страсбурґ», водотоннажністю по 26,5 тис. тонн кожен; два лінкори попередньої серії «Бретань» і «Прованс», шість важких есмінців і дрібніші кораблі й судна.
У прилеглім порту Оран стояли ще сім есмінців і дві субмарини. З іншого боку Ґібралтару, у французькім Марокко, в портах Касабланці та Марокко, стояли два ще недобудовані суперлінкори водотоннажністю по 38 тис. тонн кожен - «Жан Барт» і «Рішельє». У британській Олександрії перебував лінкор старої серії «Лотаринґія» водотоннажністю 22 тис. тонн і ще чотири крейсери.
Самий перелік кораблів цього флоту, які перебували відносно недалеко від Британії, вже перевищував усе те, що було у складі Кріґсмаріне, і є дуже великі сумніви в тому, що в Берліні могли би встояти від спокуси використати ці сили в разі початку десантної операції проти Британії. А дата її початку і сама можливість операції залежали від захоплення панування в повітрі, чого Люфтваффе так і не добилися, але наприкінці червня, через тиждень після падіння Франції, щодо результату битви в повітрі можна було тільки робити припущення.
Коротше, виступаючи перед членами свого кабінету, Черчилль сказав, що йому навіть думати боляче про те, що Франція, котра щойно потрапила у скрутне становище, може опинитися в таборі ворога, а проте, у ситуації, що склалася, треба приймати дуже важке рішення, яке може мати наслідки у віддаленій перспективі. Зокрема він сказав:
«За будь-яку ціну, за всіх ризиків, так чи інакше, ми повинні зробити так, щоби флот Франції не потрапив до чужих рук, бо, якщо це трапиться, це може призвести до нашої загибелі».
Таким чином, королівський флот отримав завдання терміново розробити і здійснити план «Катапульта». Його метою було або забезпечити перехід французького флоту в підпорядкування Британії, або знищити його тим чи іншим способом.
Як потім згадував Черчилль, міністри були дуже засмучені тим, що́ їм довелося вирішувати, надто, що за тиждень до того вони щиро переживали за Францію і сподівалися, що їй вдасться якось виправити ситуацію. Проте, реальність диктувала свої умови й від них ні́куди було подітися. Всім було зрозуміло, що крім них ухвалити цього ніхто не зможе, а в обставинах, що склалися від цього залежала доля Британії. Прийшов час невблаганної і безкомпромісної рішучости. Тільки вона може дати шанс на перемогу. Коротше, потреба розв’язати це питання стала очевидною для всіх, і тому всі висловили свою повну підтримку такого плану дій.
Адміралтейство негайно отримало завдання, і 28 червня була організована флотська ударна ескадра «Force H» з тих сил і засобів, що перебували поблизу Ґібралтару. Ескадра складалася з 22 000-тонного авіяносця HMS Ark Royal; 42 100-тонного лінійного крейсера «Hood»; двох лінкорів - 29 150-тонного «Resolution» і 30 600-тонного «Valiant»; 5220-тонного крейсера «Arethusa“ і 7500-тонного «Enterprise»; а також екранних есмінців «Faulknor», «Foxhound», «Fearless», «Forester», «Foresight», «Escort», «Keppel», «Active», «Wrestler», «Vidette" і «Vortingern».

Віце-адмірал, згодом повний адмірал сер Джеймс Ф. Сомервілл (1882 - 1949)

Командувачем ескадри був призначений 57-річний віце-адмірал сер Джеймс Ф. Сомервілл, James F. Somerville , нащадок знаменитої військово-морської династії Hood. Терміни планування і здійснення операції були вкрай стислими, і вибір припав на цього адмірала тому, що в таких же обмежених часом умовах він став основним розробником операції «Динамо» - евакуації британських військ з Дюнкерка, проведеної менше місяця до того.
І от, уже вночі проти 3 липня операція «Катапульта» почалася. Тієї ночі здійснено захоплення понад 200 французьких кораблів і суден, що перебували у британських портах. Більшість із них перебували у Портсмуті і Плімуті. Зокрема, були захоплені лінкори «Курбе» і «Париж», корабель постачання «Поллукс», есмінці, мінні загороджувачі, тральщики, підводні човни, мисливці за підводними човнами, торпедні катери, буксири, траулери, шлюпи і портові судна. В основному, все пройшло без застосування сили. Інциденти виникли тільки під час захоплення есмінця «Містраль» і 3250-тонного підводного човна «Сюркуф». Унаслідок цього два британські офіцери були поранені і один французький матрос убитий.
При цьому, велика частина екіпажів висловили бажання битися на боці Британії і, як змога, на своїх кораблях. Зокрема, підводний човен «Сюркуф», що був захоплений зі згаданим вище інцидентом, врешті-решт залишився зі своїм екіпажем, який відважно воював на боці Британії. Він був потоплений з усім своїм французьким екіпажем 19 лютого 1942 року. Але то було потім.

Сучасний вигляд гавані Мерс-ель-Кебір

Друга фаза операції "Катпульта" полягала в тім, щоб зробити приблизно те ж саме з іншим французьким флотом, який стояв уже на своїх базах і в першу чергу - в Мерс-ель-Кебірі.
Це була найскладніша і найнеприємніша частина всього плану, оскільки раптового наскоку там бути просто не могло, адже флот стояв на власній військово-морській базі, а наближення ударної флотилії так чи інакше, але обов'язково мало призвести до протистояння, здатного перерости у збройне протистояння, і до переговорів про здачу. Було очевидно, що в разі жорсткого сценарію, втрати сторін мали бути неминучими і, можливо, відчутними. Коротше, вранці 3 липня ескадра «Force H» наблизилася до своєї мети настільки, що сигнальники вже бачили щогли кораблів, що стояли на базі.

Французький адмірал Марсель Бруно Жансул (1880 - 1973)

План дій був простий і зрозумілий для всіх. Адмірал Сомервілл мав почати переговори з адміралом Марселем Жансулом, Marcel-Bruno Gensoul, командувачем французької ескадри. Жансул спочатку відмовився зустрітися з емісаром Сомервілла, і переговори почалися шляхом радіообміну. Адмірал Сомервілл отримав від Адміралтейства чотири варіянти, що їх треба було довести до відома французького адмірала:
- вивести в море і об'єднати сили з Королівським флотом;
- плисти зі скороченими екіпажами до британських портів, де судна буде конфісковано, а їхній особовий склад репатрійовано;
- відплисти з скороченими екіпажами на базу в Дакарі, де кораблі буде знерухомлено;
- знищити свої кораблі протягом шести годин.
Адміралтейство проінструктувало Сомервілла таким чином, що, в разі відмови Жансула від усіх пропозицій, французькі кораблі треба вивести з ладу там, де вони опиняться на той момент з використанням «усіх наявних засобів".
Тобто, це не був ультиматум у стилі «здайся або помри» - французам було дано низку варіянтів на вибір, зокрема таких, які не викликали би проблем в уряду Віші. Якби адмірал погодився затопити кораблі на виході з бази, то формально флот не перейшов би на сторону Британії, а за Комп'єнським актом про капітуляцію Німеччина й так зобов'язалася не відбирати цього флоту за умови, що його буде знерухомлено. А найкращий спосіб знерухомити корабель, це - втопити його. В такім разі, Віші залишилися б при своїх інтересах, а Британія вирішила би свою проблему.
Ці ж умови давали і британському адміралові повний карт-бланш. По суті, Адміралтейство вповноважило його приймати результат від максимально позитивного - переходу флоту в підпорядкування Британії, до найнеґативнішого - знищення кораблів прямо на базі французького флоту. Адмірал Сомервілл отримав таку шифровку від командування:
«На вас покладено одне з найнеприємніших і найважчих завдань, з якими будь-коли стикався британський адмірал, але ми цілком довіряємо вам і покладаємося на вас, що ви безумовно його виконаєте».
А трохи пізніше адмірал Жансул дав згоду на зустріч емісара адмірала Сомервілла з його прапор-лейтенантом поза межами бази. Від британського флоту на переговори був посланий капітан Седрік Голланд, Cedric Holland, капітан авіяносця Ark Royal. На борту есмінця HMS Foxhound о 8:10 він відбув до місця рандеву, де і зустрівся з представником командування французької ескадри. Переговори йшли понад дві години, і напруга наростала.
Часу для переговорів було відпущено до полудня, але емісар британського командування попросив дати ще часу, оскільки французи явно вагалися. Крайній термін відсунули до 15:00, і після закінчення цього терміну адмірал Жансул дав згоду на особисту зустріч з британським емісаром, на борту свого флаґмана «Дюнкерк». Переговори продовжилися вже о 16:15.
У цей час з Лондона Сомервіллові прийшло повідомлення про перехоплену шифровку від французького адміралтейства, котре залишило Жансулові два варіянти - або приєднатися до британської ескадри, або втопити свої кораблі. Але адмірал проіґнорував цю вказівку, і о 17:15 заявив, що його не влаштовують умови ультиматуму і що він їх відхиляє. Емісар Сомервілла передав Жансулові остаточний ультиматум: або до 17:30 він приймає ультиматум, або ескадра відкриває вогонь.
На цім переговори закінчилися, і о 17:55 HMS Foxhound залишив базу. На виході моряки лінкора «Бретань» віддали честь парламентарям. Вони ще не знали, що через кілька хвилин майже нікого з них вже не буде в живих. Але англійці помітили, що французька ескадра почала готуватися на вихід, піднімати пари, і хтось уже почав відшвартовуватися.



Британський авіяносець Ark Royal

А далі вже все відомо. Ескадра відкрила вогонь з гармат головного калібру і практично першим залпом вивела з ладу майже всі кораблі французів. Між залпами артилерії на цілі зайшли торпедоносці Swordfish, які вклали свої торпеди у кораблі, які ще не палали. Другим залпом була знищена «Бретань» - мабуть, стрільно влучило у сховище боєприпасів, і вона просто вибухнула. Коли розсіявся дим, на її місці вже нічого не було.

Французький лінкор Strasbourg під обстрілом

Палає французький лінкор "Бретань"

Тоне підбитий французький есмінець "Моґадор"

Обстріл французьких кораблів

Такий вигляд мала гавань Мерс-ель-Кебір, коли обстріл закінчився

О 18:04 адмірал Сомервілл наказав припинити вогонь, аби дати французам змогу покинути підбиті кораблі та евакуювати поранених. Але на той час 1250 французів вже загинули, 977 з них розділили долю свого корабля - “Бретані”. Загалом, завдання було виконане. Врятуватися вдалося кільком есмінцям і одному крейсерові, які встигли залишити місце бою і піти до Тулону.
Ескадра могла їх наздогнати, але такої директиви від Адміралтейства не було, і адмірал Сомервілл вирішив, що завдання і так виконано.** Але 6 червня, вже на зворотньому шляху, ескадра Force H виявила, що лінкор “Дюнкерк” залишився на плаву, і палубна авіяція відпрацювала по ньому торпедами. Біля його борту стояв транспорт із мінами, і одна з торпед потрапила саме в нього. Міни здетонували і розірвали борт лінкора на шматки. Справу зроблено.
7 і 8 червня невелика ударна група у складі легкого авіяносця HMS Hermes і крейсерів «Австралія» і «Дорсетшир» вийшла до Дакару, де на якорі стояли лінкор «Рішельє», крейсер «Прімоге», шлюп і кілька есмінців. Коротше, і на західному узбережжі Африки вдалося істотно пошкодити французькі кораблі. Хоча вони не становили особливої ​​загрози ні географічно, ні в плані технічного стану, але все мало скінчитися з однозначним результатом. В Александрії адмірал Каннінґем зміг переконати французьку ескадру роззброїтися, уникнувши ще більшого кровопролиття, а трохи згодом, під британське командування перейшли всі французькі судна, що перебували поблизу або в самому Суецькому каналі.
Коротше, операцію «Катапульта» проведено невідворотно і без жодної рефлексії. Британія показала всім, в тому числі італійцям і німцям, а також своїм майбутнім союзникам США, що Британію не зломлено й вона готова боротися до останнього. До речі, це було важливо ще й тому, що після цієї операції в німецького командування розвіялися ілюзії щодо того, що їм досить лише висадити десант на острови - і Британія підніме лапки.
Нічого подібного не сталося. Британія усунула загрозу з моря, а британські льотчики на смерть зчепилися з Люфтваффе, шеф якого Герман Ґерінґ пообіцяв не просто захопити панування в повітрі, але фізично знищити британські ВПС. Із цим теж не склалося. Тож Британія холодно й суворо вибила з Гітлера його впевненість у тім, що операція «Морський Лев» буде легкою прогулянкою, на зразок французької кампанії.
Але тут важливо ось іще що. Коли йде смертельна бійка, нема сенсу озиратися на те, що там із ким було спільне в історії. Британії вистарчило 11 днів, щоби завдати удару по вчорашньому союзникові, який став загрозою. Жодної спільної історії, жодних спільних сентиментів, нічого подібного. Тільки в бійку. Противник не розуміє нічого іншого з того моменту, як він уперше пролив кров. Щойно він переступив цю межу - все, ігри й зазирання в очі скінчилися. Хто цього не розуміє, має триматися подалі від цього всього й робити кориснішу справу — грати на роялі, наприклад.

_____________________
* Угода, підписана 22 червня 1940 у Комп'єні, формально зветься перемир'ям, але Гітлер просто дозволив collabos français зберегти обличчя.
😉 Проте формальна назва підписаного у Комп'єні документа ніколи нікого не вводила в оману - то був акт про здачу, surrender, а на яких саме умовах - то вже питання другорядне. Французи просто не хотіли воювати - lily-livered, слабаки, як вбивчо звуть їх англійці.) Не хотіли, хоча мали всього - вояків, зброї, амуніції - подостатком, а де в чому навіть переважали німців. Навіть Йодль, прибувши на підписання капітуляції Райху і побачивши французів серед присутніх, вигукнув своє знамените й нищівне "Як? Вони теж нас перемогли?!"

** Неточність: Французький швидкохідний лінкор "Страсбурґ" і кілька есмінців уникли знищення і дісталися бази в Тулоні неушкоджені. Сомервілл намагався їх наздогнати, відтак наказав завдати по них торпедних ударів, але поцілити їх не вдалося:
But soon Somerville received another report of Strasbourg’s dash out to the northeast. He broke away from land in pursuit. The Strasbourg had a good jump, however, owing to the smoke and the westward position of the British battle line. Somerville ordered a torpedo strike from six Swordfish airplanes. None made a hit, nor was a second attack two hours later successful. The Strasbourg ultimately reached the great French harbor at Toulon unscathed. So did a number of destroyers, and eventually the seaplane carrier. A British submarine sank an auxiliary ship attempting flight.



неділя, 9 травня 2021 р.

Про досвід перших днів німецько-совєтської війни

 




“Москва зараз робить приблизно те ж саме, хай і не один до одного, що вона робила в перші дні німецько-совєтської війни. Вона зігнала свої війська до кордону, а потім - почала їхнє вимушене відведення. Але, як відзначають спостерігачі, відводиться особовий склад і частина техніки, озброєнь, боєприпасів та іншого забезпечення, але дуже велика їх частина залишилася неподалік кордону. Це означає, що в разі загострення ситуації, треба врахувати досвід тих перших днів і правильно розпорядитися цим шансом. Противник наступає на ті ж самі граблі, і наше завдання - допомогти йому отримати той же самий ефект, оскільки це - класика жанру.”

АКТУАЛЬНИЙ ДОСВІД
Погляд на той шматок Другої Світової війни, коли почалася бійка Райху і совка, — на противагу версіям Суворова і Солоніна.
Противники - як совок, так і Німеччина - прекрасно знали про існування взаємних планів напасти і змести протилежну сторону цілком, знищивши її армію у прикордонних боях. Тобто, Сталін мав у себе копії плану "Барбаросса" і директиви № 21 ще з 18 грудня 1940 року, а Гітлер мав копії відповідних планів і директив, розроблених генштабом червоної армії. Щоправда, другу частину цієї тези слабо підтверджено фактами, проте, на наше переконання, саме так і було і, щобільше, важко уявити, що це могло бути інакше.
Власне кажучи, якщо противники знають про плани один одного, то в такому разі єдиною змінною залишається час, а радше - хто першим вдарить. Оскільки самі плани були відомі й вивчені, то навіть місце основного удару не можна було віднести до змінної, тільки час. Але в такому разі, логічно припустити, що виграє той, хто першим зосередить ударні угруповання і розгорне їх для першого удару. І ось тут виникає перше запитання, що на нього позитивної відповіді немає у вищезгаданих істориків-аналітиків.
Йдеться про період весна-літо 1940 року. У цей час практично всі боєздатні війська Вермахту були зосереджені на заході проти англо-французької коаліції. Віктор Суворов підтверджує, що так воно й було, і пише, що для Сталіна виявилося неприємним сюрпризом те, що Франція протрималася лише місяць із невеликим гаком і капітулювала, і противники не знекровили один одного у тривалій бійці.

Німецький броньований танк перетинає річку Aisne у Франції. 21 червня 1940 р., за день до капітуляції Франції

Але ми пропонуємо подивитися на це твердження Суворова під дещо іншим кутом зору. Адже Німеччина справді передбачала, що отримає потужнішу протидію, і бліцкриґ стався не тільки через дії Вермахту, а й через вкрай невдалу відповідь Франції, яка мала порівнянні збройні сили і прекрасний мобілізаційний ресурс. До того ж, вона діяла не сама, а з Британією, яка теж не була «хлопчиком для биття».
Ми не занурюватимемося в тонкощі того, чому тоді все закінчилося так швидко. Цій темі ми присвятили спеціяльні матеріяли*, а тут просто відзначимо, що таку швидку перемогу Вермахтові вдалося отримати тому, що він справді сконцентрував там все краще, що в нього було. І це значить, що на Східному фронті або на новому кордоні із совком практично нічого не залишилося. Таким чином, якщо ми говоримо, що в такому протистоянні вирішальним був фактор часу, то тут він цілком був на боці Сталіна, і літо 40-го року було ідеальним часом для завдання удару по Німеччині.
Причім, незалежно від готовности совка, удару треба було завдавати ще до того, як становище Франції стало безвихідним, щоб зберегти конфіґурацію, від якої застерігав ще Отто фон Бісмарк - «війна на два фронти». Для совка це вже не було чимось новим, бо буквально щойно він провів «фінську» наступальну операцію, й тому йому було що перекидати до західного кордону, чим і як. Ба більше, немає ніяких сумнівів, що на той момент вже існував відповідний оперативний план, який згодом зазнав змін.
Щоби покінчити з питанням фактору часу, треба чітко уявити, що ж слід розуміти під цим терміном. Якраз із цим в Суворова не склалося. Адже насправді етап саме бойової операції, проведеної Вермахтом проти Франції, зайняв трохи більше місяця, але якщо на цей стан речей дивитися з погляду нападу на Німеччину, то треба додати час, протягом якого Німеччина вивела з недавно окупованої Польщі практично всі свої ударні сили, та й взагалі всі боєздатні частини.
Йдеться про фазу концентрації військ на вихідних рубежах біля кордону Франції, Люксембурґу, Бельгії та Нідерландів. Адже велику кількість військ треба зняти з тих місць, де вони зупинилися в Польщі, завантажити на залізничний транспорт і перекинути майже на тисячу кілометрів на захід. Далі йде стадія розгортання і вихід на готовність до наступу. Це мінімум ще місяць перед 10 травня - днем ​​початку бойових дій у Франції. Тут усе залежить від транспортної інфраструктури і, зокрема, пропускної здатности залізниці. Ну, і плюс до того, концентрація військ має супроводжуватися заходами, що забезпечують скритність перекидання військ. Тож місяць — це щонайменше.
Але навіть отримавши капітуляцію Франції 22 червня 1940, Вермахт мав сильний перекіс конфіґурації своїх військ. Вони перебували вже навіть не на західних кордонах Німеччини, а ще далі - у Франції. Тому їхнє зворотнє перекидання на східні кордони потребувало би ще більшого часу. Але ми візьмемо мінімум-мінімісимум - ще один місяць. І виходить, що в Сталіна було вікно часу близько трьох місяців для того, щоб успішно і без особливих проблем розпочати наступ на захід. Але він того не зробив, хоча й міг і, судячи з тих планів, які були озвучені пізніше, зобов'язаний був зробити.
Мабуть, про це донесли Гітлерові, і приблизно в цей час, у червні 1940 року, генштаб сухопутних військ і отримав замовлення на розробку плану "Барбаросса", який був введений у дію тією самої директивою № 21 від 18 грудня, одразу після візиту до Берліна наркома закордонних справ Молотова, який виставив особисто Гітлерові ультиматум**, що прямо суперечив духу й букві пакту Молотова-Ріббентропа. І от саме з цього дня почалися заходи, які вилилися у відомі події 22 червня 1941 року.

Союзники. Молотов відвідує Гітлера. Берлін, листопад 1940

Суворов звернув увагу на те, що великі штабні ігри, проведені генштабом червоної армії в останні дні грудня 1940 р. - у перших числах 1941 р., відпрацьовували ситуацію, яка була описана у плані "Барбаросса", з чого випливає, що ті кілька днів, які пройшли між введенням його в дію і штабними іграми, були заповнені зрозумілими і логічними подіями.
Поки план не вводиться в дію, він має вищу ступінь секретности, і доступ до нього має вкрай обмежене коло осіб. У цей момент зберегти його в таємниці найпростіше. Але коли він вводиться у дію, він виходить із сейфа й перекочовує у вигляді копій до штабів майбутніх ударних груп військ, а звідти, частинами - ще нижче. І ось на цьому етапі доступ до нього отримує кратно більше число осіб, а тому ймовірність витоку зростає в рази. Тому через кілька днів після 18 грудня копія плану "Барбаросса" була в Москві і, з урахуванням цього плану, й були проведені великі штабні гри, що про них згадує низка воєначальників, зокрема, й Жуков. У цих спогадах міститься багато води, але найцікавіше - не подробиці, а загальна ситуація.
Просто зауважмо, що за 10 днів від початку дії плану пересунути зі Західного стратегічного напрямку і з Німеччини якусь велику кількість військ було просто неможливо, і на кордоні совка залишався все той же майже вакуумний стан Вермахту. І притім на руках у Сталіна був не просто чіткий план бойових дій, але навіть текст або фотокопія директиви, яка вже запустила план у дію. І знову Сталін легко міг обернути фактор часу на свою користь, завдавши удару в січні - протистояти йому в Польщі, наприклад, було просто нікому.
Це підтверджується й тим, що було трохи раніше, влітку 1940 року. Зазвичай цей час співвідноситься з окупацією совком країн Балтії, але значно важливішим був інший його крок, і ось чому. Балтія відійшла до зони інтересів совка за пактом Молотов-Ріббентроп. Для Німеччини було неприємним сюрпризом те, що Сталін вчинив у Балтії, але, загалом, це не надто виходило за рамки домовленостей, щоб через це влаштовувати відкриті дебати. А от захоплення Буковини та Бессарабії вже явно виходило за рамки Пакту, і совок рушив у зону інтересів Німеччини.

Совєти захопили Буковину. Червень 1940

Совєти захопили Бессарабію. Червень 1940
Румунія була тоді налаштована дати відсіч совкові, але Гітлер особисто вмовив маршала Антонеску не робити того. І зробив він це тому, що сил Румунії явно не вистачило б на велику бійку із совком, а втрутитися в неї своїми силами Гітлер банально не міг з причин, зазначених вище. Усі його війська були на заході. Фюрер пообіцяв маршалові, що питання вирішиться на його користь у найближчий час. Антонеску зробив так, як просив фюрер, і той вважав його одним з найвірніших союзників і довіряв йому навіть більше, ніж дуче Муссоліні.
Принаймні, Антонеску був утаємничений у плани Гітлера раніше, ніж Муссоліні, а його сусід Горті нічого не знав про них до самого початку війни із совком. Щобільше, у Бухаресті розгорталося командування групи армій «Південь» у повній взаємодії з румунською армією. Проте, для нас тут важливим є те, що Сталін не міг не розуміти, чому Німеччина не вписалася за союзника, тож, у принципі, Сталін мав змогу рухатися далі - вкотре. І тут виникає питання про те, чому втрачено стільки можливостей, притім, що совок не приховував свого бажання «звільнити» не тільки Европу, але й весь світ. Адже він вже отримав практичний досвід бойових дій проти Фінляндії. Смак крови він вже розкуштував.
Відповідь на це питання дає мапа 1940 року. Так, Райх уже уперся в кордони совка в центрі і на півночі, а на півдні у совковий кордон впирався вірний союзник Німеччини - Румунія. Але все ж, материнська територія Німеччини залишалася західніше, і між нею й совком була хоч і підконтрольна Німеччині територія, але все ж - не Німеччина. А це значить, що в тактичному плані, Німеччина мала руки розв'язані, нав'язуючи большевикам оборонні бої наявними силами. Вона просто збивала би темп просування Червоної армії аж до кордонів власне Німеччини. А тим часом відбувалося б термінове перекидання військ з Франції і мобілізація в самій Німеччині.
Таким чином, була дуже велика ймовірність того, що совок розтягнув би свої комунікації, виснаживши свої війська при проходженні через Польщу, Угорщину, Румунію та Чехо-Словаччину, а в підсумку - довелося б упертися в кордони Німеччини, де їх би зустріли кадрові частини Вермахту, які вміють і хочуть воювати, і ось тут досвід Фінляндії показує, що все могло б закінчитися дуже погано. Виходить, що совкові залежало не цім, а на чомусь зовсім іншому.
Відповідь на питання про те, чому все так відбувалося, дали начальник Генштабу сухопутних військ Франц Ґальдер у своєму щоденнику і, як це не дивно, Наполеон Бонапарт. Якщо згадати похід Наполеона на Москву, то можна відзначити досить дивну ситуацію, коли російські війська понуро маневрували, йдучи углиб свій території, а Наполеон їх переслідував. Насправді, все було просто до неподобства, а всі байки, що їх придумували російські історики, мали на меті приховати цю простоту за якимись безглуздими нагромадженнями вигадок.
Наполеон особисто писав про те, що він хоче вийти на генеральну битву саме з воїнством Алєксандра І і в цій битві цілком його розгромити. Залишивши Алєксандра без армії, Наполеон сподівався закінчити низку воєн, в яких брали участь російські війська. Йшлося саме про знищення армії як єдиного організму. Проте противник активно ухилявся від цього і змушений був зупинитися вже недалеко від Москви, коли відступати було нікуди. Все решта не грає ролі. Наполеону був потрібен нищівний удар, яким розв’язуються всі проблеми.
І, як це не дивно, в ситуації протистояння Німеччини й совка обидві сторони планували те саме - генеральний бій, метою якого було знищення армії противника. Ґальдер про це писав прямо й посилався на слова Гітлера про те, що головною метою операції “Барбаросса” є знищення червоної армії біля кордонів. Те, як це планувалося зробити й чому це не вийшло, ми докладно описували. За великим рахунком, помилка Гітлера, який відвернув напрямок головного удару від Москви на південь, була якраз і обумовлена тим, що в нього склалося враження, ніби основна частина червоної армії якраз і перебуває на південь від напрямку головного удару. Цього висновку він дійшов через високу швидкість просування груп армій “Центр” і “Північ” і через те, що група армій “Південь” загрузла, справді впершись у надпотужне угруповання совкових військ.
Це й не дивно, бо це був напрямок головного удару у виконанні генштабу червоної армії. Проте, рішення це фюрер ухвалив, виходячи з основного принципу - оточити й розгромити всю червону армію в генеральнім бою просто біля кордонів. Ось тому зимова кампанія планувалася вже як придушення останніх осередків опору, а не велика бійка. Передбачалося, що на той час єдиної армії большевиків вже не буде у принципі.
Але для того, щоб знищити всю армію противника, її треба було витягнути просто лоб у лоб. Саме це й робили обидві армії. Сталінові не було резону починати бійку до того, як уся боєздатна армія Німеччини не опиниться уздовж кордонів, щоб розгромити її там, а не ловити на других, третіх та інших рубежах оборони. Саме тому обидві сторони не дуже й приховували масштабів військ, залучених до наступальних операцій.
Генштаб сухопутних військ Німеччини приблизно уявляв масштаби приготувань противника, і сюрпризом виявилася тільки частина військ, не врахована спочатку. Можна не сумніватися, що й командування червоної армії було в курсі того, що́ має Вермахт поблизу його кордонів. Тобто, ні про яку раптовість, для обох сторін, не йшлося у принципі. Та це й неможливо зробити раптово просто тому, що перекинути до майбутньої лінії фронту угруповання військ - близько 4-5 мільйонів вояків з кожного боку - так, щоб про це ніхто не здогадався, нереально. Керівництву тієї країни, для якої все це стало «раптовим», треба поставити діяґноз «олігофренія у стадії дебільности» .
Коротше, обидві сторони планували бліцкриґ і обидві планували розбити противника, який цілком розгорнувся прямо перед ним. Причім, треба було переконатися в тому, що противник висунув усі свої сили до кордону, щоб у цей момент завдати удару. Фактор часу працював саме у цім аспекті, й кожна сторона для себе вирішила, коли цей момент повинен настати. І от у визначенні цього моменту виявилася вирішальна різниця.
Німеччина вибрала момент, коли противник закінчить фазу зосередження своїх сил і почне їх розгортання і, таким чином, її дедлайном була більш рання стадія підготовки противника, й він ухвалив діяти напевне. Для цього він справедливо вирішив, що повне розгортання противника буде підтверджене готовністю почати наступ. Це - об'єктивний показник повної готовности, і, як ми зазначали в попередніх матеріялах, совок дав противникові змогу завдати першого удару.
Початок наступу противника свідчить про те, що він вже зібрав усе, що в нього є, що все це стоїть у вузькій смузі перед лінією фронту, а отже, він вишикувався так, що його можна знищити одним потужним натиском. І якщо хтось читав опис штабних ігор генштабу червоної армії, то там розігрувалася саме ця комбінація. Першого удару завдає противник, грузне у прикордонних боях, чекаючи від червоної армії глухої оборони, а та завдає серії нищівних ударів на фланґах угруповань, які наступають, провалює оборону противника і широким маневром оточує його біля кордону, де методично знищує.
Щоб подивитися на те, як це мало працювати, можна простежити дії Вермахту в перші тижні війни. Тобто, ще за півроку до початку бойових дій ситуація з першим ударом Вермахту і подальшою контратакою була розіграна генштабістами і прийнята ними як основний план дій. Досить просто припустити, що, якби Вермахтові не вдалося так швидко просунутися на глибину, яка вважалася для нього недосяжною за кілька перших днів війни, то розіграний план прийшов би в дію, й тоді вже червона армія виявилася б у тилу всієї наступаючої лавини німецьких військ, з усіма витікаючими наслідками. Тому - і ще для того, щоб змити з себе тавро аґресора, отримане за війну з Фінляндією і окупацію Балтії, - совок дав Німеччині змогу завдати першого удару.
А те, про що писав Франц Ґальдер щодо частини військ противника, про яку не було даних, стосується до військ, що їх перекидалми до місця бійки залізницею, але без нічого. Після того, як перший ешелон червоної армії зупинив би противника й перейшов у контратаку, заходячи в тили, другий ешелон просто вивантажився би з вагонів біля місць, де вже напоготові стояли техніка, боєприпаси, паливо та інше забезпечення, миттєво перетворюючись з беззбройної маси на грізну силу, яка стала б ковадлом на додачу до молоту першого ешелону, який вже перебуває в тилу німецьких військ, розчленувавши їх на шматки, які можна було б оформити в котли і там - знищити практично всю армію противника.
Ось він - генеральний бій, як для однієї, так і для другої сторони. Большевики прорахувалися, вважаючи, що Вермахтові не вдасться прорватися занадто глибоко, щоб розладнати плани їхнього командування, а німці прорахувалися, коли вважали, що вся армія противника вже зосередилася біля кордонів. Ось тому Гітлер і слав накази про те, що треба відвертати ударні угруповання від просування вглиб совка й замикати у котлах всю армію противника. Тоді він ще не знав, що там була не вся армія, а тільки перший ешелон і невелика частина другого ешелону. В цім і була стратегічна помилка. Він рано повернув свої війська і, тим самим, пошматував тільки частину з того, що треба було.
Ну, а червона армія опинилася у важкому становищі тому, що першому ешелонові не вдалося стримати натиску противника належним чином, і той вийшов у місця зберігання озброєнь для другого ешелону. Їх вдалося або захопити, або знищити в перші ж дні війни. Ресурси, які були приготовлені для другого ешелону РСЧА, стали не просто недоступними, але дісталися противникові як трофеї.
І тут варто повернутися в самий початок цієї повісти й зазначити, що Москва зараз робить приблизно те ж саме, хай і не один до одного. Вона зігнала свої війська до кордону, а потім - почала їхнє вимушене відведення. Але, як відзначають спостерігачі, відводиться особовий склад і частина техніки, озброєнь, боєприпасів та іншого забезпечення, але дуже велика їх частина залишилася неподалік кордону. Це означає, що в разі загострення ситуації, треба врахувати досвід, описаний вище, і правильно розпорядитися цим шансом. Противник наступає на ті ж самі граблі, і наше завдання - допомогти йому отримати той же самий ефект, оскільки це - класика жанру.
______________
* Майстер-клас з капітуляції. Чи може Франція бути посередником у воєнному конфлікті? https://lesinadumka.blogspot.com/2021/05/blog-post.html
** Молотов в Берлине: на развилке истории https://www.bbc.com/russian/russia/2010/11/101109_soviet_german_talks_history


Львівщина. Міжнародні військові навчання «Rapid Trident-2020», в яких взяли участь понад чотири тисячі військовослужбовців з дев’яти країн.