Згорів на жертовнику з викарбуваним написом: «За волю України». До річниці народження Василя Вишиваного

З автобіографії: 
«Батько покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не погодився з керуючими військовими колами що до реконструкції її. Він чоловік модерних переконань. Покинувши маринарку, осів на стало в м.Живець у Західній Галичині, де одержав в спадку добра по архикнязю Альбрехті. Там бувала в нашім домі польська шляхта і я научився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про Українців. Поляки називали їх Русини і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів і т.д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини і мою увагу все звертала місцевість Жабє в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племені. І твердо постановив я собі вже тоді поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду.
Було це в літі і було дуже горячо. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів Гуцула-селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах. Їздив кінно і возами, був в Жабю, скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув иншим, як виїхав...»



"Згорів на жертовнику з викарбуваним написом: «За волю України»."

Ярослав Дашкевич
ВІЛЬГЕЛЬМ ГАБСБУРҐ І УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

Україна як дитина, маленька, золота. Вона росте!
Колись з неї буде сильна, дужа і могутня людина!..
Є у нас люди дорослі, великі...
Вони бавляться військом, державою, долею народу...
Це діти. Але діти недобрі. Не вертайте дитячі дні!
Геть ідіть собі, дорослі діти! *
Василь Вишиваний

Як це не дивно, але історія українського монархізму - ідеї і практики - ще не написана. Бо навіть коли пишуть про княжий, великокняжий і королівський періоди Київської та Галицько-Волинської держав, розглядають їх у плані суспільної та політичної історії, окремі спроби вивчення ідеології володарів не можна вважати вдалими. На виклад минулого з погляду монархізму також гетьманського (козацького періоду) якось ще не стало часу - і концепції - для специфічного аналізу.

Монархічна ідея саме довкола України відродилася в другій половині XIX ст. Проект Київського королівства, який висунув німецький канцлер Отто фон Бісмарк, дав чи не перший поштовх для політичної думки Европи, яка подекуди почала поволі займатися стратегією розподілу Російської імперії. Як не парадоксально, але ідея Київського королівства випередила на кілька десятиріч власні українські шукання (Ю. Бачинський, І. Франко, М. Міхновський, Д. Донцов), які здійснення українського індепендентизму бачили лише на республіканському шляху. Незважаючи на те, що Европа кінця XIX - початку XX ст. була, в основному, континентом монархій та що основна середня маса українців чекала на свого царя, короля, рівного чужому, загарбницькому.

Коли в Европі, а зокрема, в Південно-Східній Европі, запахло порохом під час Балканських воєн та напередодні Першої світової війни й до цього приєдналися наслідки Російської революції 1905-1907 pp., актуалізувалося українське питання якраз у монархічному аспекті. Це розуміли добре навіть у Петербурзі, в якому після 1909 р. (в зв’язку з відзначенням 200-річчя Полтавської битви) почали думати про призначення гетьмана (очевидно, титулярного) України. Павло Скоропадський (бо шукали представників давніх «малоросійських» родів) від цієї царської ласки відмовився. Німеччина почала готувати свого претендента на короля України - Йоахіма, сина імператора Вільгельма II. Вважали, що Йоахім (1890-1920), представник роду Гогенцолернів, з цією метою почав вивчати українську мову. Австрійський престолонаслідник ФранцФердинанд Габсбурґ-Лотрінґен (1863-1914), вбитий у Сараєво (що спричинило Першу світову війну), висунув одного з своїх синів як претендента на монарха України. У домі російських імператорів Романових, в якому відчували виникнення проукраїнських тенденцій у західних сусідів, також почали шукати претендента на український, хоча б фіктивний, престол. Українська проблема стала пекучою.

На такому фоні поява ерцгерцога Вільгельма-Франца Габсбурґа-Лотрінґена, його трансформація у Василя Вишиваного, стає зрозумілішою і закономірнішою. Україна з її народним монархізмом («хочемо свого короля»), а не республіканством (як твердить основна маса істориків), вже визріла до незалежности.

Від часу здобуття незалежности в сьогоднішній Україні почали згадувати Василя Вишиваного як діяча українського національно-визвольного руху. Поруч з присвяченими йому книжками та статтями, правда, часто виразно популярного характеру, було видано й наукові розвідки 3. Готується велика книжка київського історика Володимира Улянича - результат багаторічних пошуків, висновки з яких ґрунтуються на документальному - і зокрема КҐБ-істському, епістолярному та іншому джерельному матеріялі. Ця книжка стане досягненням сучасної української історіографії проблеми. Незалежно від цього, варто зупинитися, хоча б коротко, на еволюції поглядів ерцгерцога як свідомого і переконаного носія української ідеї та як недовгого, але дуже яскравого команданта Українських січових стрільців у 1918 р.

Умови, що панували в родині Вільгельма-Франца, цілком не сприяли і не давали права сподіватися, що він стане українським патріотом. Його батько адмірал Карло-Стефан (1860-1933) був полонофілом, під час Першої світової війни навіть претендентом на польський престол. Він видав свою дочку Ренату (1888-1935) за польського князя Єроніма Радзивілла. Два старші брати Вільгельма-Франца - Карло-Альбрехт та Лев-Карло, обидва військові, - також дотримувалися польської орієнтації, а після розвалу Австро-Угорської монархії 1918 р. стали офіцерами польської армії. Дядько, ерцгерцог Фрідріх (1856-1936), який у 1914-1917 рр. був головнокомандуючим австрійської армії, в жодному випадку не був прихильником українців. Архикнязь Вільгельм-Франц, майбутній Василь Вишиваний, що народився 10 лютого 1895 р. як наймолодший син Карла-Стефана, знаходив спільну мову лише з внучатам племінником імператора Франца-Йосифа І (був цісарем у 1848-1916 рр.) Карлом, що у 1914 р. став престолонаслідником. Карло, який, всупереч досить поширеній версії, не був близьким родичем Вільгельма-Франца, був на вісім років старшим від нього, але їх пов’язувала справжня дружба, що й відбилося на долі непокірного (як пізніше виявилося) Вільгельма-Франца. Цей генеалогічний екскурс потрібний, щоб з’ясувати умови, в яких ріс та мужнів майбутній Василь Вишиваний. 

1904 р. (?)

Українська біографія молодого ерцгерцога почалася, коли йому було 14 років. Почувши в родині глузливі розповіді про дикий люд русинів-гуцулів, що живе десь у Карпатах, він несподівано втік з дому (за ним оголосили поліційний розшук по цілій Австро-Угорській монархії), доїхав поїздом до Ворохти, добрався до Жаб’я і став гостем гуцулів (він інкогніто опинився в родині Шекерика-Доникова старшого), ночував на полонині, знайомився з тими, т. зв. дикими людьми. Це було десь 1909-1910 pp. 4. Тиждень серед верховинців став вирішальним етапом у його житті. Поступово вивчав українську мову, якою вже володів у рік вибуху Першої світової війни. Мав здібності до мов - знав їх шість. Багато подорожував по світі. Ще до Першої світової війни був претендентом на короля Палестини. 

За сімейною традицією Вільгельм став військовим, кавалеристом, закінчив Військову академію у Вінер-Нойштадті й у 1915 р. в ранзі ріттмейстра (сотника) опинився у 13 полку уланів, в якому служили майже виключно українці з Золочівщини. Тоді вояк з Тернопільщини Приймак вчив його української мови. Встановив зв’язки з Українськими січовими стрільцями (з Н. Гірняком, Г. Коссаком). Після смерти імператора Франца-Иосифа І (який перебував у полоні польських впливів) значення ерцгерцога Вільгельма - близького приятеля нового імператора Карла І - помітно зросло. Йому вдалося перешкодити ліквідації формації УСС після того, як польські легіони зрадили, перейшовши на фронті на сторону Росії - така загроза над УСС нависала знову внаслідок польських інтриг. 9 вересня 1917 р. він вітав у Львові від імені австрійського імператора митрополита Андрея графа Шептицького з поверненням з російської неволі. З ним він зустрічався у Львові та підтримував контакти далі. Ерцгерцог Вільгельм відіграв закулісну роль під час мирових переговорів Центральних держав з Центральною Радою в Бересті-Литовському5. Він таємно зустрічався з австрійським міністром закордонних справ графом Оттокаром фон Черніним (у селі біля Берестя), сприяв укладенню таємного додатка до мирного договору, додатка, в якому передбачалося утворення окремого українського Коронного краю з Східної Галичини та Північної Буковини (відомо, що Австрія - під тиском польської сторони - не ратифікувала цього додатка).

Митрополит Андрей Шептицький і Вільгельм Лотаринзький

Коли, після Берестейського миру, німецькі й австро-угорські війська почали проганяти російських большевиків з України та використовували цю нагоду для окупації Східної України, Вільгельм добився від імператора Карла І командування над Українськими січовими стрільцями, полк (курінь) яких був уже на Сході (в складі 7 дивізії Другої - пізніше Східної - армії з начальною командою в Одесі). Так виникла «Група ерцгерцог Вільгельм». На початку квітня 1918 р. в Копанях (після приїзду до Одеси) він фактично став командувати УСС-ами. Ерцгерцог Вільгельм розгорнув широкі воєнні дії. Він взяв зі своїми військами Херсон (мешкав там у залізничному вагоні), Нікополь. На чолі загону з 6000 вояків, одної гарматної батареї, маючи в своєму розпорядженні 2 літаки, 16 квітня взяв Олександрію (тепер Запоріжжя), поставив УСС-ів гарнізоном у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). 10 червня переїхав до Єлисаветграда (тепер Кіровоград), де розмістився в селянській хаті у Масляниківці на околиці міста6. Тут намагався утворити другий полк УСС, в чому перешкодило австрійське командування, що зненавиділо його за виразно проукраїнську лінію та опозицію суворому окупаційному режимові, який накидали Україні Німеччина та Австро-Угорщина, особливо після гетьманського перевороту 29 квітня, коли було розігнано Центральну Раду.

Архікнязь Вільгельм спілкується зі старшинами УСС.

«Вишиваним» став ерцгерцог Вільгельм ще у 13 полку уланів, у якому він з кавалеристами говорив по-українськи та поводився дуже по-людському. Йому подарували вишивану сорочку, яку він залюбки носив під австрійським мундиром (у вишиваній сорочці він зустрічав, між іншим, митрополита у Львові). На Східній Україні його поведінка не змінилася - він заявляв, що почуває себе українцем. Серед УСС-ів та наддніпрянських селян він здобув велетенську популярність, був дуже толерантним та демократичним. Ходив у формі УСС, вимагав, щоб до нього зверталися «пане ротмістр», а не «Ваша імператорська величність», спілкувався з українським населенням, приймав скарги від селян, їздив з ними до «вищих інстанцій». Терен, зайнятий УСС-ами, став прибіжищем для українських діячів, які втікали від німців, австрійців, угорців - своєрідний спокійний острів у бурхливому морі революції. УСС-и відмовлялися від насильницьких контрибуцій, уникали сутичок з повстанцями - або встановлювали з ними мирні зв’язки. Сам Вільгельм приймав делеґації повстанців, фактично захищав повстанських отаманів Шинкаря, Шевченка, Зеленого. Характерний епізод: коли князь Урусов прийшов до архикнязя, вимагаючи, щоб повісили активних селян у його маєтках, архикнязь порвав його донос, кинув клаптики паперу князеві в обличчя та погрозив, що особисто вб’є з револьвера7. Архикнязь відряджував старшин УСС-ів організувати українські школи на Поділлі, Херсонщині. Делегував їх для культурної праці, до видання газет.

Передова, візит імператора Карла I під час успішного контрнаступу в Галичині. Труднощі під час подорожі. Василь Вишиваний по залишку моста переходить Збруч. 1917 р.

Не можу стриматися, щоб не навести фрагменти спогадів ген. Всеволода Петрова, заступника командуючого І Запорозької дивізії, який у 1918-1919 pp. багато разів зустрічався з архикнязем. Ось як він описав спільну вечерю УСС-ів та гайдамаків (так офіційно називали тоді українські регулярні військові частини) і концерт у міському саду Олександрівська.

«Перед вечерею проходжається по саду юрба наших чубатих, а між ними архикнязь Вільгельм і патер (Ксаверій. -Я .Д .) Бонн, нерозлучний його прибічник - з роду бельгієць, що дуже добре балакав по-українському. Своєрідна група: масивні наші хлопці, чубаті типові українські лиця, а між ними породисте обличчя архикнязя, молоденького і щупленького тоді хлопчика з русявим волоссям і голою верхньою губою, у австрійськім однострою та мазепинці [...]. Як кажуть хлопці, архикнязь сам підійшов і почав розмови про полк, про Центральну Раду і т. д. “Теж простий який!” - кажуть здивовано хлопці [...], а й гарно по-українськи балака! Не від того, щоби й Центральну Раду та її універсали визнати.

Вечеря відбувалася помпезно, а поруч з цією старшинською вечерею у другому відділі веранди товпилося гайдамацтво, якого ніяк не міг виперти командант 2 Запорізького полку, який все хотів, щоби веранда була порожня. Але його зусилля привели лише до того, що сам архикнязь Вільгельм заступився за гордієнківськими гайдамаками, кажучи, що вони вже перебули революцію і є також рівноправними громадянами, як і старшини, тому поза службою мають повне право навіть брати участь в обіді, а не тільки бути свідками на веранді. Нове здивування наших хлопців, яке ще збільшується, коли після тосту, яким архикнязь вітав Запоріжжя, він повернувся до гайдамацького столу з окликом: “Гайдамацтву слава!”, перехиляючи при тому цілком вже не архикнязівським рухом добру-таки чарку. “Здоров був, Вишиваний!” - гукнули йому у відповідь гайдамаки. [...]

Незабаром нагода для такого своєрідного обряду трапилася в Царициному Куті біля Олександрівська, коли там ставили «Назара Стодолю» Шевченка. «Вишиваного відокремили селяни від його почоту. Він балакає з ними та попиває пиво [...]. Коли стемніло, сад замиготів безліччю огників і на ярко освітленій сцені пішла вистава. В часі вистави гайдамацтво одягло архикнязя в нашу бурку й шапку, “бо холодно”, і тим, хоч на зверх, охрестило його на “свою віру”»8.

До речі, документи і матеріяли про Василя Вишиваного і УСС-ів зникають буквально на наших очах. У Центральному державному історичному архіві у Львові 2003 р. було вкрадено оригінальну фотографію Вільгельма Габсбурґа як командуючого легіоном УСС, на якій він в оточенні стрільців9.

На території, яку займала Група ерцгерцога, фактично була ліквідована влада гетьмана Павла Скоропадського, що бачив у Вільгельмові грізного суперника. Зрештою, не безпідставно. Вільгельма неодноразово намовляли здійснити переворот, щоб проголосити його гетьманом або королем України. За це виступали УСС-и, група одеських політиків - есерів та есдеків (у першій половині травня 1918 p.), група українських політиків у Відні, очолювана бароном Миколою Васильком (особливо у червні 1918 p.), Запорозька дивізія10. Архикнязь сам схилявся до того, але обставини в Україні були для таких дій дуже несприятливими, та й доноси летіли до Берліна, Відня, Києва (до гетьмана Скоропадського). У Відні пачку доносів передали йому – він познайомився та спалив. Скарги поміщиків на непокірних селян викидав до коша. І хоча, після зустрічі з німецьким імператором Вільгельмом II, йому сказали, що в Україні серед німецьких та австрійських високих військових він єдиний є справді популярним, ці ж самі німці від середини червня 1918 р. починають вимагати усунення з півдня України Вільгельма та УСС-ів. Але Вишиваний опирається, він має підтримку австрійського імператора Карла І, свого приятеля. Та конфлікт загострюється. Німці чимраз сильніше натискають на австрійців12, Москва - зі свого боку - устами видатного большевицького діяча Карла Радека (до речі, вихідця зі Львова, що добре розумів українські справи), титулярного голови Ради народних комісарів України, висловлюється про можливість виникнення української монархії з Вільгельмом Габсбурґом на чолі13. Німці ігнорують титул «ерцгерцог» та заявляють, що зватимуть його тільки ріттмейстром14. Лише наприкінці вересня 1918 р. Карло І піддається і погоджується відкликати «Групу ерцгерцог Вільгельм» з Південної України.
На Східній Україні ерцгерцог проявив себе не лише як талановитий воєначальник та вдумливий політик, але й як проста, доступна, гуманна людина. В умовах війни це було не просто. Тут втручається вже польська інтрига: первісну передислокацію в Східну Галичину, до Львова, замінили переїздом на Буковину на румунське пограниччя. Зрозуміло, чому треба відсунути архикнязя й Українських січових стрільців кудись далі від Львова, де визріває західноукраїнська революція. 9 жовтня УСС-и від’їздять на Захід. 19 жовтня декларують Українську державу на території українських земель Австрії та Угорщини.
Якось, з не дуже зрозумілих причин, українські військові історики не хочуть торкатися ролі архикнязя Вільгельма в період підготовки Листопадового зриву в Галичині. Але саме Вільгельм, що хворий лежав у лікарні в Чернівцях, посилав Д. Вітовського до Львова. 1 листопада вийшов з лікарні на вокзал та відправив УСС-ів і український за складом 41 полк піхоти до Львова, ламаючи при цьому саботаж чернівецьких залізничників.

1918 р. (?)

Була проголошена Західно-Українська Народна Республіка і Вільгельм заявив, що він уважає себе її громадянином. Правда, Українські січові стрільці хотіли проголосити його королем Галичини і Буковини (були навіть плани проголосити королем України), але перемога держав Антанти позбавляла всіх Габсбурґів трону. Вільгельм короткий час проживав інкогніто (під іменем Василя Степановича) разом зі своїм ад’ютантом сотником Остапом Луцьким у василіянському монастирі в Краснопущі, у Бучачі. Тут Вільгельм зачитувався у монастирській бібліотеці, студіював старі пергаментні грамоти. Навіть продав свій орден Золотого руна, щоб купити золотий нагрудний хрест з ланцюгом для ікони св. Йосафата Кунцевича15. В монастирі був до березня 1919 р., коли румуни окупували Покуття (часто Вільгельм перебував і в гірському селі Красний Луч над Черемошем).

Навесні 1919 р. у Станиславові став полковником Українських січових стрільців (тобто 1 бригади Української галицької армії). Коли румуни окупували Покуття, його арештували, але на вимогу уряду Української Народної Республіки звільнили. Повернувся до УГА, командував великим військовим з’єднанням у поході на Київ. У Кам’янці-Подільському був начальником відділу закордонних зв’язків у Головному управлінні Генерального штабу армії УНР, їздив з Симоном Петлюрою по Україні, був разом з ним в Умані, шукав контактів з отаманом Нестором Махном, щоб з’єднати його для Української ідеї. Разом із спеціяльною комісією опрацював план реорганізації армії УНР. Пройшов мартирологію армії, хворий на тиф лежав на підлозі вокзалу, здається, у Козятині або Жмеринці. Під кінець 1919 р. хворого Вільгельма вивезли до Румунії, два місяці він пролежав в українському посольстві, де ним опікувався лікар Матюшенко16. Після хвороби мав намір повернутися до УСС-ів на Східну Україну, але ситуація там кардинально змінилася.

У Бухаресті Вільгельм Габсбурґ добився від румунського уряду дозволу на переїзд українських військовополонених із Заходу для формування тих частин армії УНР, які взяли участь у Першому зимовому поході в Україну17. Приблизно в цей час він одружився з румунською королівною з роду Гогенцолернів-Зіґмарінґенів, що повинно було вплинути на його міжнародний престиж. На весіллі був присутній цілий склад українського посольства в Румунії18.

1920 р.

У січні 1920 р. Вільгельм виїхав до Відня, відпочивав у Марія Цель, та незабаром, остаточно видужавши після хвороби, включився в політичну діяльність. В’ячеслав Липинський ще у 1918 р. писав про Василя Вишиваного, що він - «один з найкращих і найвидатніших провідників України»19, а тепер у Австрії докладав зусиль, щоб погодити Павла Скоропадського з Вільгельмом Габсбурґом. У середині травня 1920 р. у Лейпцигу відбулася нарада українських монархістів, де дійшло до зустрічі між колишнім гетьманом і архикнязем. Вже тоді, вважали журналісти (наприклад, італійські), замість компрометованого П. Скоропадського на перший план як кандидат на український престол висувається В. Габсбурґ. Виникає група його прихильників - В. Андрієвський, барон М. Василько, Т. Галіп, генерал М. Омелянович-Павленко, В. Полетика, І. Полтавець-Остряниця, О. Турянський. Вірним соратником був ад’ютант граф Едвард Ларіш (Ларішенко), що народився у Галичині. В. Габсбурґ стає членом Генеральної ради - законодавчого органу гетьманців. Був навіть план, що В. Вишиваний, формально за наказом Павла Скоропадського, у 1920 р. очолить збройну акцію проти польських окупантів у Східній Галичині. Жив він дуже скромно, щоб не сказати бідно. За спогадами П. Карманського, на українських зібраннях стояв десь у кутку в мундирі української армії, у сірій солдатській шинелі. Утримувався з вояцької платні20. За спогадами Івана Кедрина-Рудницького, це був «високий блондин, гарний собою, з бездоганними товариськими манерами, тип аристократа, говорив і писав плавно по-українськи [...] Всі ми шанували Вишиваного за його сантимент до українства та за його ідеалізм»21. За іншими спогадами - нагадував бідного студента, оточеного українськими біженцями. Та далі мріяв про воскресіння Української держави. Свої погляди відбив у добрій програмній статті «Як будувати?»22. Був принциповим і рішучим. Як безкомпромісний борець за волю України не визнавав дипломатичних та псевдодипломатичних поступок. Виступав проти всіх окупантів України: росіян, поляків, румунів; не довіряв німцям. Наприклад, у січні 1921 р. заявив, що «я... український громадянин... теперішній союз України з Польщею вважаю неприродним... Тому український народ стоїть цілком осторонь від цього союзу»23. Розплата настала швидко - і, принаймні, з двох, якщо не трьох, сторін. Полонізована родина (батько, два брати, сестра) завдають йому удару в спину: в лютому 1921 р. батько Карло-Стефан публікує заяву, що з політичних мотивів зриває зв’язки з сином- українофілом і, практично, позбавляє його спадщини. Василь Вишиваний, «полковник Українських Січових Стрільців, колишній ерцгерцог Вільгельм» (як він себе підписує) публікує у Відні гідну відповідь, датовану 18 лютого 1921 p., в якій відкрито говорить, що Габсбурґи протягом століть діяли на шкоду українському народові, а він, Василь Вишиваний, саме тому пішов на службу до українського народу й Української республіки і цю службу виконає вірно до кінця24.

Одночасно відбувся розрив з петлюрівським Державним центром у Варшаві, який дотримувався пропольських позицій, віддаючи Східну Галичину Польщі. Проти В. Габсбурґа виступили його недавні прихильники М. Василько, Т. Галіп. УНР-івська преса провела кампанію наклепів.
Ще під кінець 1920 р. нетривкий союз Скоропадський-Габсбурґ почав розпадатися. Вільгельм виступав з демократичних позицій і не погоджувався з авторитарною програмою Українського союзу хліборобів-державників, за якою стояли Скоропадський та Липинський. Вільгельма Габсбурґа усунули з Генеральної ради. Не останню роль відіграв ріст його популярности, що особливо зміцніла до середини 1921 р.

Оливи до вогню долив виступ відомого громадського діяча і мецената Євгена Чикаленка, який у квітні 1921 р. заявив, що «українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій (Чикаленко мав на увазі також М. Грушевського. - Я. Д.), бо на своєму ми, по своїй недисциплінованості, не об’єднаємося, не помиримося, а знов тільки якиись варяг, як в старовину, якийсь чужоземний королевич... зорганізує державу»25. Під «варягом» Є. Чикаленко розумів Вільгельма Габсбурґа. Стаття викликала бурю обурення, яка звалилася як на автора, так і на «варяга», але на популярності Вільгельма особливо не відбилася. Проти виступив також ідеолог гетьманців з УСХД В ’ячеслав Липинський.

У 1921 р. українська та неукраїнська (австрійська, швейцарська, італійська, французька, польська, російська еміграційна) преса дуже часто згадувала Вільгельма Габсбурґа як претендента на український престол26. Він встановив контакти з баварськими монархістами, десь від серпня 1921 р. почав активно опікуватися українськими еміґрантами, фінансово підтримував інтернованих у таборах вояків українських армій. Мав позику від митрополита Андрея Шептицького. Заснував Українське національне вільнокозацьке товариство (в період свого розквіту налічувало до 40 тис. Членів), став головою його Генеральної управи. У Відні почав видавати газету «Самостійна Україна» (почала виходити 12 жовтня 1921 p., припинила виходити 18 травня 1922 p.). Товариство мало продовжувати боротьбу проти окупантів за незалежність України.

Ще у 1922 p., особливо в Галичині, велася інтенсивна пропаґанда за Вільгельма Габсбурґа як майбутнього українського монарха. Принаймні до 1924 р. він відігравав активну роль у політиці. У червні 1924 р. були спроби відновити союз Скоропадський- Габсбурґ27.

1934 р.

Хоча Вільгельм відійшов від політичної діяльности, він, як переконаний прихильник ідей українського націоналізму, постійно підтримував зв’язки з провідником УВО, пізніше ОУН, полковником Євгеном Коновальцем28. У середині 30-х рр. Минулого століття відновив листування з Дмитром Донцовим, писаннями якого захоплювався. Ходили навіть чутки (безпідставні, зрештою) що він разом з князем Яном Токаржевським-Карашевичем і Дмитром Донцовим у 1937 р. заснував якийсь Імперський орден св. Юра29.
Жив у Відні та Парижі, деякий час в Іспанії, Англії. Як згадував консервативний український політик-гетьманець Лонгин Цегельський, «говорив він по-українськи дуже добре, хата в нього обвішана українськими килимами та гуцульськими виробами, розмовна мова українська і страви на столі були українські»30. Зрештою, в цьому не було нічого дивного. Він свобідно писав по-українському - статті-спогади, листи, новели, навіть видав власну збірку українських поезій «Минають дні» у 1921 р.

Був українцем і справжнім демократом до кінця. Німецькому міністрові закордонних справ фон Ріббентропові, коли цей намагався використати його в німецьких інтересах у Карпатській Україні, гордо відповів: «я відчуваю себе українцем», а про цю розмову повідомив Організацію українських націоналістів. Напередодні вибуху Другої світової війни приїхав до Відня, де зразу потрапив під нагляд гестапо, до якого мав зголошуватися щоденно. Незважаючи на це, підтримував український підпільний націоналістичний рух та французький рух Опору. [Був хворий на туберкульоз, лікування забирало йому весь час.] Схоплений російськими совєтськими органами безпеки у Відні в 1947 р. Його засудили на 25 років ув’язнення. Загинув на 55-му році життя у київській в’язниці на Лук’янівці 18 серпня 1948 р.
Згорів на жертовнику з викарбуваним написом: «За волю України».

Остання відома знимка архікнязя. Незадовго перед смертю у Лук'янівській в'язниці. 1948 р.

* Вишиваний В. Нариси. Цвинтар. Діти. Моя верба // Воля. - Відень, 1920. - Т. 1. - Ч. 11. - С. 536- 537. Крапки в оригіналі. [Прим. Я. Дашкевича]

Володимир Винниченко та Микита Шаповал по допомогу до Москви - до Леніна

Гетьман Павло Скоропадський попереду у дворі своєї резиденції. 1918 рік*

Петро Солюга
ДОГОВІР 3 МОСКВОЮ ПОВЕРНУВ КОЛЕСО ІСТОРІЇ

Питання договору з Москвою завжди буде актуальним і свого інтересу ніколи не втратить.
Джерелом розгляду питання повстання проти Гетьмана служить договір "машиністів" з Москвою. Про той Договір вони пишуть у своїх спогадах.
Микита Шаповал у своїх спогадах назвав себе і Винниченка ."..машинистами революції". Я скористався терміном "машиниста", щоб тим одним словом замінити два слова "Шаповал і Винниченко".

ШУКАЮТЬ ДОПОМОГИ ПОВАЛИТИ ДЕРЖАВУ. Боротьба двох ідей — національної з інтернаціональною. Переговори з Леніном. Артикули договору. Розгляд договору.

"Машиниста" теж діяли. Не маючи змоги повалити Гетьманщину своїми силами, звернулись по допомогу до Москви, до Антанти, до Німеччини.

До Антанти вони звернулися через своїх посланців з проєктом, що вони можуть зробити повстання і тим допомогти Антанті розгромити німців в Україні і ліквідувати Гетьманщину, як "німецький твір". Пропонували Антанті скласти з ними умову. Їхня затія дуже шкодила українській справі, особливо в критичну для України годину. (їхнє звернення до Антанти потребує окремої статті).

Революція в Німеччині (9. XI.) підняла на дусі "машинистів". Прийшли до влади соц.-демократи Каутський, Шейдеман, Давид та ін. "Ми дуже піднялись на дусі й вирішили послати делеґацію до Берліну — до уряду і до Центрального Комітету Соц.-Демократичної Партії" -- пише Шаповал.

Послали його брата полк. Миколу Шаповала (соц.-революціонера), що працював у міністерстві Закордонних справ Української Держави начальником консульського відділу і журналіста Петра Бендзю. Вернувшись з Берліну, Шаповал звітував, що "міністер закордонних справ революційної Hiмеччини Давид прийняв їх дуже прихильно і заявив категорично, що він негайно дає німецькій оберкоманді в Україні наказ не втручатися в боротьбу нашу з Гетьманом і триматися строго нейтралітету". "Ми вислали ще делеґацію на Кубань і Чорноморщину, щоб вони відповідно підготовили українців - кубанців до певної громадської акції під час повстання". Також послали делеґацію до Антанти (Микита Шаповал, Гетьманщина і Директорія, ст. 41-6).

У німецьких частинах армії в Україні створилися ради солдатських депутатів з соціялістів (соц.-демократів). Напередодні повстання проти Гетьмана команда Січових Стрільців з Білої Церкви розпочала переговори з представниками солдатських депутатів німецької залоги Білої Церкви. До цих переговорів прилучились представники солдатських депутатів німецької залоги Києва. Вночі з 16 на 17 листопада обидві сторони підписали умову про взаємний невтралітет. У Білій Церкві зібралася вже тоді Директорія. Від "Українського Республіканського Правительства" підписали: Голова — Володимир Винниченко (соц.-демократ), Начальний отаман — Симон Петлюра (соц.-демократ), член Директорії — Швець (соц.-революціонер і член селянської спілки), підхорунжий — д-р Андрій Чеканівський (псевдо Осипа Назарука, член радикальної партії Галичини,), (А. Крезуб, Літ. Наук. Вісник, 1929, кн. 5, ст. 458-64, Львів).

З Москвою — Леніном переговори про повалення Гетьманщини провадив "машинист" Винниченко через посередництво членів московської мирової делегації в Києві — Раковського і Мануїльського. Прохання "українців" допомогти їм розвалити їхню державу, та ще монархію, було для Москви щастям, що само лізло їй у руки. Це просто манна небесна, що впала їй з неба. Помагати українцям руйнувати, українськими руками українську справу це давня стратегія Москви.

Другий "машинист" — Шаповал, підраховуючи повстанські сили, ураховує і московську допомогу. Пише так: "Большевицька Росія зацікавлена в тім, щоб у нас був рух. Ми зацікавлені в тім, щоб большевицька Росія була". (М. Шаповал, Гетьманщина і Директорія, ст. 33, Вид. 1958 р.). Тут ясно бачимо, як на землях України боролися дві ідеї. Одна інтернаціональна — наших соціялістів, котрим потрібний большевицький соціялізм і вони проголошують: хай живе большевицька Росія! Ми її потребуємо. Робім у себе большевицький рух. Єднаймося з Леніном. Валім Гетьманщину. Друга ідея національна — гетьманська. Гетьман шукає виходу з тяжкого становища Української Держави. Пропонує Донові, Кубані, Грузії, Денікіну створити союз проти большевизму. Налагоджує контакти з Антантою. Заявляє Антанті: якщо справа йде про недовір'я до нього, як особи — Голови Держави, він готовий відійти від влади в ім'я добра українського народу та держави української. Що ж ще можна пропонувати! Помимо безпосередніх, через своїх послів, переговорів з Антантою, шукали контактів з тогровельно-промисловими та фінансовими колами Англії, через них вплинути на їхній уряд (Христюк, Українська революція, т. III, ст. 117-18, перевид. 1969). Контакти нарешті встановили. Та не було часу цю справу закінчити. Повстання Директорії завалило державу.

Поїхали в Білу Церкву, щоб звідтіля робити повстання. А в Києві залишили "Український Військовий Революційний Комітет", щоб робив повстання в столиці, погоджуючи свої виступи з Білоцерківськими. До того Комітету обрано сім душ. Всі вони укр. соц.-демократи, а саме: М. Галаган, Н. Завгородний, М. Авдієнко, А. Пісоцький, 3. Висоцький, В. М. Чехівський, М. Марченко, Пізніше запрошено Г. Горобця. Вони двічі робили повстання. В ньому приймали участь місцеві большевики, також боєві відділи єврейських соціялiстичних партій ("Серп", "Бунд", Поялє-Ціон), (Христюк, Українська Революція, т. 3, ст. 134, 140, 41, перевидано 1969). Як Директорія вступила в Київ і почала видазати накази, в Полтаві появився наказ Директорії, що починається словами: "Божою милостю Ми, Директорія"... далі йшов текст наказу... Такий був текст телеграми, переданий з пошти (В. Андрієвський, Спогади, "Директорія", ст. 37, Берлін, 1923).

"На піддержку справи" склав Винниченко договір з Мануїльським. Пише так: "Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. Не надаючи значення підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його й зламати з підписом, коли того бажання немає, — я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором". (Винниченко, Відродження Нації, ч. III, ст. 159, Відень, 1920). Звідси бачимо, договір був. Мануїльський мав його і хотів, щоб Винниченко підписав і тому пропонував Винниченкові приїхати до нього і підписати. Москва, у своїх архівах, той договір очевидно має. Шкода, що ми його не маємо. Тому не знаємо, що він з себе уявляє, що саме вона не виконувала. Найправдивіше сказати, вона перевиконувала договір.

Далі у спогадах Винниченко часто згадує про договір. Значить якийсь договір був. Лише скаржиться, що його не виконували обидві сторони. З українського боку перешкоджала отаманщина, що гніздилася в Директорії. З боку Росії не виконували: П'ятаков, Мануїльський, Антонов. У Винниченка не повертається язик сказати будьщо проти Леніна. Начебто Мануїльські чи П'ятакови діяли не з наказу Леніна, а на власну руку.

Про зміст договору Винниченко пише так: "Під час підготовки повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціятори руху ввійшли в переговори з представниками російської совєтської мирової делегації X. Раковським і Д. Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. 1. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідчої діяльности на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. 2. Вони зобов'язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й 3. Абсолютно не втручатися у внутрішні справи Української Самостійної Народньої Республіки. 4. Зі свого боку ми обіцяли леґалізацію комуністичної партії на Україні" (Відродження Нації, ч. III, ст. 158, позначення цифрами мої — П. С). Ото і все.

Власне кажучи, Винниченко не подав ні оригіналу, анi копії договору. Якщо його складено "для координації наших виступів під час повстання", значить договір військовий. До Того в договорі є 1. визнання з боку Росії того політичного ладу, що встановить нова українська влада, 2. невтручання у внутрішні справи і 3. леґалізація комуністичної партії? У військовому договорі обумовлюються питання військових (мілітарних) взаємовідносин, а тут окрім військової розвідки нічого не сказано. Зміст договору політичний. Приймем його за політичний і з цього боку розглядатимемо.

Виникає перше питання: хто і про що його складає? Складають його: з одного боку Раковський і Мануїльський, а з другого — "ініціятори руху" (прізвищ не зазначено). Виходить неясність і трудність. Про що вони складають договори? — "Про координацію виступів під час повстання", чи про політику в Україні? Ми умовились, що про політику. Питання політики дуже широке. Знову маємо неясність і трудність. А з цього випливає, дати договору заголовок, хто і про що складають його, як це належиться з таких випадках робити, — неможливо.

Поскільки в 3-ому артикулі Винниченко говорить про "Українську Самостійну Народню Республіку", візьмемо її у допомогу. Маємо тепер дві держави. Договори між державами складають їхні уряди (правительства). В таких договорах вписуються прізвища уповноважених представників обох сторін, зазначаючи їхні службові становища та мандати. З боку Росії можемо записати Раковського і Мануїльського, а з боку "Укр. Самост. Народ. Республіки" кого? Візьмемо "машинистів". Яке службове становище і уповноваження їхні записати? Знову трудність.

Поскільки договір складала не Українська Держава (Гетьманщина), що тоді існувала, а Українська Самостійна Народня Республіка, якої тоді не було, треба окремим артикулом зазначити, звідкіля вона взялася і її правосильність. Того не зроблено.

Поскільки "Укр. Самост. Народ. Республіка" — держава "новонароджена", потрібно окремим артикулом окреслити між собою кордони, бо вони сусідки. Того нема.

Поскільки з новонародженою державою не було до того часу встановлено дипломатичних та консулярних взаємовідносин, окремим артикулом вписується про встановлення дипломатичних та консулярних взаємовідносин. Того немає.

Отак по всіх питаннях, як: армія, валюта, транспорт та господарські взаємовідносини — нічого того в договорі немає.

Якщо "Укр. Самост. Республіка" спадкоємниця Української Держави (Гетьманщини), про це зазначується окремим артикулом, а також, що вона приймає на себе всі договори і зобов'язання від своєї попередниці, а Росія зі свого боку приймає на себе всі договори й зобов'язання щодо України, а зокрема зобов'язання додержуватись перемир'я і скласти мировий договір. Цього, так важливого в той час артикулу, немає.

Поскільки той договір між двома державами, та ще сусідками, між котрими за 250 р. назбиралося багато суперечного, неустаткованого, нерозмежованого, нерозподіленого, то тим більше "машинисти" повинні були те все в договорі обговорити і мати його в ориґіналі. Це ж бо документ, на підставі якого встановляються взаємовідносини. Він був би правосильний на міжнародіньому форумі. Він потрібен для історії. Для України він має особливо велике значення своїми наслідками. Цим договором на повстання вирішилось долю України ось уже на пів століття. А скільки ще після пів століття? Він повернув колесо історії не тільки України, а всієї Західньої Европи й луна від нього пішла поза Европу.

Якщо подивитись в загальному на опубліковані Винниченком чотири артикули, побачимо, що вони пішли просити чужу державу (на цей раз Росію, на другий раз — іншу), щоб вона нас визнала "за самостійну державу", "щоб не втручалась у наші внутрішні справи". Це вже було зроблено без "машинистів" 9 лютого, 1918 р. у Бересті. Там Німеччина та Австро-Угорщина примусили і зобов'язали Росію визнати Україну самостійною державою, припинити з нею війну і скласти з нею мировий договір. І Росія оте зобов'язання почала виконувати й складати мировий договір з Українською Державою. Що ж до прохання посилити розвідну діяльність на фронті, то значить закликати Росію і просити її порвати перемир'я і починати проти України війну. "Машиниста" повинні були показати у своєму договорі те ліпше, що вони здобули у Москві від Леніна — для України та її народу.

М. Шаповал у своїх спогадах ввесь час докоряє й аґітує проти Гетьмана, що не склав мирового договору з Росією. А який договір самі склали? У тих же спогадах М. Шаповал ввесь час займається демаґоґією і клянеться, що тільки їх—соціялістів, "соціалістичний обв'язок та сумління поставило з народом" обороняти народ від "гадів". За Гетьманщини вони не голодували, чехам у руки не заглядали, один в одного з рота шматка хліба не видирали. А на еміґрації Шаповал у своєму Щоденнику не раз записав — "голодую". Записав, що батько й мати померли в Україні. Інженер Зеркаль, упорядковуючи Щоденник Шаповала, записав, що батьки Шаповала померли з голоду. Оце те ліпше, що здобули у Леніна від Росії.

Гетьман Павло Скоропадський (у центрі) з вояками. 1918 рік

МОРАЛЬНА СТОРОНА ДОГОВОРУ

Зрада державі. Миру не було, було перемир'я. „Машиниста" гальмують складання мирового договору. Директорія під патронатом німців. Договір залежить від сили і рівмоправности сторін. Відповідальність за договір.

Моральна сторона договору. З перших слів, як Винниченко пише про переговори, впадає в око мораль самих "машинистів". Винниченко, не соромлячись, просто хвалячись, пише, що вони скрізь, з усіх боків шукали, хто допоміг би їм повалити Гетьманщину. Шукали... і знайшли представників Леніна — Раковського і Мануїльського, з котрими й договорились. Переговори поза спиною Уряду своєї Держави та ще про повалення своєї держави — ото ж і є та моральна сторона всієї тої справи, що свідчить також і про мораль нашої демократії — соціялістів "машинистів". У законах всіх держав світу така мораль називається — зрадою держави і карається смертною карою.

Миру з Росією не було. Було перемир'я. Договір про перемир'я було складено 12. VI. 1918 р. У той час для Української Держави дуже потрібним було мати мировий договір з нею. То означало б згоду Росії на створення з її колонії незалежної держави. Унезалежнення України від Росії набрало б остаточної правової сили. Перемир'я — то ще не мир і справа непевна. Кожної хвилини одна, або друга сторона, може порушити перемир'я з-за будьякої дрібнички і знову загуде фронт й знову нема мирного, спокійного життя і знову у війні країна. Поки нема мирового договору, сутички, а то й бої можна вважати нормальною річчю, внутрішньою або місцевою справою. Так і в нас було. Не зважаючи на підписання договору про перемир'я, совєтські війська не один раз обстрілювали нас із своїх гармат, як напр. Новгород-Сівеський. З дня підписання договору перемир'я большевицькі війська повинні були зразу залишити нашу територію, а не після наших з ними боїв. В таких випадках і аґресора не має. (Д. Дорошенко, Укр. Гетьм. Держава, ст. 185). Війну Біяфри за своє усамостійнення від Ніґерії вважали за внутрішню справу. Приклад Ізраїлю показує, що то значить не мати миру, а перемир'я. Держава Ізраїль існує 22 роки. Тричі воювала з арабами і всі три рази їх била, а миру нема. Ввесь час Ізраїль домагається від арабів визнати його за самостійну державу та укласти з ним мировий договір. Араби не бажають. Миритись не хотять, а перемир'я приймають, як тимчасовий відпочинок до слушного часу. І тому обидві сторони ввесь час у напруженні, напоготові. Бої то вщухають, то знову починаються. І так 22 роки.

А ми ані Росії не побили, ані мирового договору з нею не склали. Мали перемир'я, та й те примусове. То Німеччина та Австро-Угорщина примусили Росію припинити з нами війну, забратись з України, визнати Україну самостійною державою та скласти з нею мировий договір і самі стали в обороні нашої самостійности. У процесі складання мирового договору і була тоді Українська Держава (Гетьманщина). І саме тоді, як Українська Держава складала мировий договір з Росією, прийшла і наша демократія складати свій договір — просити Росію повалити Українську Державу. Для Москви то було щастям, що само лізло їй у руки. Повстання, то манна небесна, що падає сусіднім державам, що бажають скористатися і втрутитися у внутрішні справи бунтуючої держави.

Своїм проханням "машиниста" загальмували укладання мирового договору з Українською Державою. Ленін почав саботувати переговори, потім зовсім припинив, а 3-го жовтня 1918 р. російська мирова делегація виїхала з України. Пощо Ленінові складати мировий договір, як він готується до повстання! "X. Раковський у своїй статті "Ілліч і Україна" просто признається, що його делеґація піддержувала діяльність комуністів в Україні й обмірковувала з ними можливість державного перевороту" (Д. Дорошенко, Укр. Гетьм Держава, ст. 187). Діяльність "машинистів" нічим не відрізнялась від діяльности комуністів. Леніну потрібні були "машиниста", щоб їхні підписи або інших українських діячів поставити на "універсалі", яким проголошуватиметься повстання, а решту він сам зробить. Йому йшлося, щоб повстання прибрати до своїх рук під українським (Директорії) прапором. А він уже сам поширить і поглибить його. Найголовніше було йому прорвати кордон, що відділяв Росію від України. Потребував рятувати російську революцію українським хлібом, цукром і всіма іншими харчами, а також Донбасом (вугілля, залізо). Україна потрібна йому, як плацдарм проти Антанти, щоб війна точилась на українських землях, а до нейтральних корінних земель Росії, до її серця — столиці — не допустити. Російське населення могло скоріше прийняти Денікіна, ніж Україна. З українським прапором йому легше бити Денікіна в Україні. Український прапор повстання потрібний був ще й тому, що в Україні ще стояло німецьке військо. Антанта зобов'язувала верховне німецьке командування тримати в Україні порядок. Революція в Німеччині та творення Рад солдатських депутатів із соціялістів по німецьких військових частинах в Україні не дало того зробити. В цьому відношенні пощастило Леніну і нашій революційній демократії. Останній час Німеччина підтримувала Леніна, а в Україні вела русофільську політику. Бачучи свою поразку хотіла, щоб упорядкована Гетьманом Україна не досталась Антанті. Щоб Антанта безпосередньо зустрілася з Леніном на українських землях.

В листі Моркотуна {Петлюра належав до французької масонської ложі. Моркотун — його шеф у тій ложі (Див. Додатки)} до Симона Петлюри 28. X. 1919 року читаємо: "Вночі 14-го XI. 1918 року в хвилі, коли Ви приступили до виконання свого пляну, майор Ляріш, репрезентант генерального штабу, перешкодив гетьманському уряду Вас арештувати. Німецький офіцер з'явився цієї ночі у гетьмана і заявив категорично, що коли Ви (т. є. члени будучої Директорії) будете арештовані, то німецьке військо увільнить Вас силою з в'язниці. Німці дали зброю повстанцям" (О. Доценко, "Літопис" Української Революції, т. II, книга 5, ст. 393, Вид. Львів 1924).

Договір залежить від позицій, в яких стоять обидві сторони — одна проти другої. Якщо вони рівноправні, рівносильні, то й договір буде відповідний. Якщо одна сторона в позиції старців-жебраків, що просять милостині, а друга дає милостиню по своєму розрахунку, то й договір буде такий. Тут одна сторона безправна, нерiвносильна, цілком залежна від другої сторони. По боці Леніна —держава з усім державним апаратом, з економічними й людськими ресурсами: армія, гроші-фінанси, посольства, вишколена дипломатія, що розміщена по всьому світі, працює й подає інформації. На чолі дипломатії стоїть старий, досвідчений рід Чичеріна, що нараховує 150 років дипломатичної праці з діда-прадіда. Слово Леніна — закон, його наказ виконує вся країна, вся державна машина, кожний солдат і старшина. Тут діє державницька філософія. Все скероване на рейки державности. З нашого боку діє повстанська філософія. Все скероване на зруйнування своєї держави. Наша дипломатія прийшла з лісочка. Мандат принесла з ярочка. Просять милостині з підпілля.

Особливо дошкуляло "машинистам", що Українська Держава була в стадії перемир'я, не мала мирового договору з Росією. Це вже й Шаповалу стало видно і він пише: "Миру не було, а тому большевики мали вільні руки проти України. Якби був "папірець" (мировий договір — П. С.,) хоч він, для сильнішої сторони нічого не зобов'язуючий, то через його не легко було б пересягнути — така розкіш дозволяється тільки сильним" (М. Шаповал, Гетьманщина і Директорія, ст. 46). Значить, треба було спочатку скласти "папірець", а тоді вже робити повстання. Виходить, Ленін таки не признав "машинистів" правительством "Укр. Самостійної Народньої Республіки". Дивився на них, як на звичайну "Зелену Лісову Народню Республіку", що зголосилась до його розпорядження й просила допомоги "координувати виступи під час повстання". Допомогу обіцяно дати під умовою.

Про допомогу Шаповал пише: "Большевики обіцяли допомогу людьми і навіть на орґанізацію повстання обіцяли дати допомогу три мільйони карбованців". (Гетьман, і Директорія, ст. 46). А гроші потрібні були "до зарізу". Винниченко пише: "Ми не мали ніяких грошевих запасів... В касі "організації повстання" було не більше 20,000 рублів (Відродження нації, т. III, ст. 91-92). Шаповал пише... "полковник В. Павленко коротко обчислив, що треба два мільйони карбованців (на повстання — П. С). На перший раз треба один мільйон... Я вийняв з кишені і поклав перед ним... 15,000 карб.... Що ж я маю з цим робити, сказав Павленко? Послать хіба кур'єрів тай цього замало... Шаповал промовив: Гроші, гроші, гроші!" (Гетьманщина і Директорія, ст., 39).

Як провадились переговори? Шаповал пише: "Ми вели переговори з Мануїльським, хоч впрочім я не приймав участи у веденні їх. Винниченко розпочав і вів їх сам, іноді інформуючи мене про стан переговорів" (Гетьм. і Директорія, ст. 46). Чи завше інформував та чи повністю і правдиво інформував — не відомо. Одначе Шаповал приймає на себе відповідальність за переговори і пише так: "За весь час праці ми не розійшлися з Винниченком у поглядах і самостійно-індивідуальні кроки взаємно санкціонували. Так що за всі плюси i мінуси нашої праці ми несемо обидва повну відповідальність в однаковій мірі" (Гетьм. і Директорія, ст. 47). Значить однаково відповідають перед історією і судом народу. Історія вже осудила. Народ дочитається до правди і хоч після смерти, а судитиме й засудить ще суворіше, без жалю, в науку поколінням.

З праці Петра Солюги (Petro Soluha, 1892-1986) "Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського", виданої у США 1973 р.

* Знимка зі статті Дмитра Шурхала "Століття гетьманського перевороту: як Скоропадський прийшов до влади. https://www.radiosvoboda.org/a/29196663.html

Льонґін Цегельський, 1913 рік

Д-р Льонґін Цегельський
ПРО ПІДГОТОВКУ ПОВСТАННЯ [ПРОТИ ГЕТЬМАНА]

Відомий політичний і громадський діяч, бувший посол і член Галицької Національної Ради, д-р Льонґин Цегельський у своїй монографії, присвяченій "Пам'яти Президента д-ра Євгена Петрушевича" пише:
"...B таких, скрайньо напружених обставинах, наспіли до Галичини з Великої України (десь коло 10 вересня) тривожні вісти, що там "буде повстання проти Гетьмана". Д-р Петрушевич скликав усіх у Відні приявних українських послів. На їх нараді, приїзджі саме з Великої України офіцери, описували положення, розказували, що чули.
Наші політики зрозуміли всі небезпеки такої злочинної диверсії та все її божевілля. Дискусія була дуже коротка. Рішено негайно вислати в Україну двох делегатів: д-ра Лонгина Цегельського та професора д-ра Олександра Коллесу, кожного зокрема у відступі кількох днів. Доручено їм не зраджувати нікому, ні Гетьманові Павлові, ні Винниченкові, ані теж Січовим Стрільцям в Україні (під командою Євгена Коновальця) інформація про наближення перевороту в Австрії — розглянути становище у Києві, здержати українських соціялістів від якого-будь активного виступу, а Гетьмана схилити до порозуміння з проф. Грушевським та соціялістичною інтеліґенцією, провідниками бувшої Центральної Ради.
Я прибув до Києва, десь коло 15 вересня і негайно почав свою акцію: бачив Гетьмана Павла, Винниченка, Петлюру, Коновальця, Чималенка, Махновського, Шемета, п-ні Старицьку-Черняхівську, п-ні Вольську і чимало інших лідерів революційної інтеліґенції. Не бачив проф. Грушевського, він десь "ховався", хоч певно знаю, йому тоді нічого не грозило.
Дня 20 або 21 вересня 1918 мене запрошено на таємну нараду "Українського Національного Союзу" (так звалося об'єднання соціялістичних протигетьманських груп революційної української інтеліґенції), що відбулось під проводом Володимира Винниченка. Секретарював д-р Дмитро Левицький, галичанин (опісля голова української репрезентації у Варшаві). Було яких 20 осіб, самі молоді люди (нижче 30 літ віку), деякі типові, московського жанру революціонери-бунтарі. Мене перед тим зв'язано "словом чести", що задержу в тайні все, що там довідаюся та що там рішать. Я так і додержав слова, за що до сьогодні каюся. Але тоді я ще був наївним "патріотом" та не розумів ще того, що краще зломити слово чести і казати замкнути, під ключ 20 чи 50 маніяків, чим дозволити оцим "ідейним українцям" кинути країну в хаос і анархію та привести страшне нещастя на неї, що зона його від часів директорії переживає.
І ось, на цій нараді, відбутій в другій половині вересня 1918 р., отже задовго перед названою федераційною заявою Гетьмана Павла, рішено остаточно зробити повстання проти Гетьмана, а властиво рішено ще попереду, а тут тільки ще раз рішення повторено.
Усі мої арґументи, котрі я підкреслював, були однодушним поглядом Українських парляментарних послів, були горохом киданим об стіну. Я виговорював душу і промовляв — тямлю це — з усією силою глибокого переконання, що ось тут рішається доля Української Держави.
Я остерігав, що повалення Гетьмана буде початком кінця і звертав увагу їх, що Німеччина і Австрія, самі стоять перед крахом, та що їх армії підуть з України; а тоді "Український Революційний уряд" одного місяця не продержиться в Києві, бо большевики москалі заберуть його (я помилився на 14 днів, бо Директорія просиділа опісля в Києві від 18 грудня до 31 січня 1919 р.).
Я питав: де їх армія, де фабрики зброї, де союзники, які б порятували? Все те одначе було даремне. Вони горїли якоюсь божевільною жадобою революції, на мене гляділи деякі понуро, з-під лоба, фанатичними очима, з очевидною ненавистю до галицького "контр-революціонера". Якби не мій старий знайомий (ще із студентських часів) Винниченко, добрий приятель д-р Дмитро Левицький, та ще два-три інші знайомі, і я справді почувався б моторошно на цім совєті фанатиків.
Я покинув "нараду" з тяжкою душею, з безнадійністю. Ідучи в темну ніч, я роздумував, що велика Україна оце пропала, а Галичина мусить дбати сама за себе.
Я рішив ще раз бачити Гетьмана і не ламаючи "слова чести" і не зраджуючи таємної наради (о свята примітивносте), наклонювати його до безпроволочних переговорів з Винниченком і видання універсалу, заповідаючого скликання парляменту та загальну земельну реформу.
Я так і зробив ще цьогож дня. Я остеріг Гетьмана, що в "повітрі чути повстанням" і що конче треба заспокоїти опозицію згаданими державними актами. Жалую, що вночі, просто з наради, я не пішов до недалекого Гетьманського двірця, та не дав знати, що там коїться в Українському Клюбі на Пушкінській, щоб негайно наказав позамикати для прохолоди оцих неодвічальних та небезпечних шибайголів.
Та видно інакше судилося. Шибайголови виконали своє, хоч Гетьман і заповів скликання конституанти та земельну реформу. Гетьманував ще несповна два місяці, потім повалено. Німці й австрійці покинули Україну, а натомість зайняли її "червоноармійці", що легенько викинули Директорію з Винниченком на чолі з Києва та з цілої Великої України. Коли я повернувся з кінцем вересня до Відня і здав звіт з моїх заходів та з положення в Києві (а подібний звіт зложив і посол Колесса), наші парламентарні провідники утвердилися в переконанні, що їх курс політики, — старатися задержати Австрію, а в ній запевнити автономію нашому народові — цілком правильний.
Без довших дебат, бо всі наші посли знали погляди другого, і так льояльно довіряли собі посполу, що згода осяглася миттю — прийнято за аксіому, що нам треба творити державу у федеративній Австрії, без огляду на те, що діється над Дніпром".
("Той хто очолив листопадове діло", часопис "Америка" ч. ч. 213-218).

З праці Петра Солухи (Petro Soluha) "Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського"