"Не зложити своєї зброї добровільно..." Улас Самчук

 

Улас Самчук

ЯСНО І ВИРАЗНО

При всіх великих історичних здвигах, при всіх обставинах порядку, коли на терези долі складалося все, чим живе ціла народна спільнота, була, є і вічно буде діяти основна й та ж засада: не уступати з поля бою першим. Не зложити своєї зброї добровільно і боротися до тієї останньої можливості, коли є ще у серці капля живої крові, а у грудях один ще віддих.

Бо інакше спереду одна перспектива — небуття. Іноді повне небуття, заглада... Іноді повільне, ганебне вмирання, яке крок за кроком, рік за роком наближає народ до тієї консеквенції.

Становище, у якому знаходимось ми, українці, тяжке подвійно. Ми всі без винятку є свідомі цього й коли, все таки, говоримо про якісь відрадніші можливості, то беремо їх у поняттю відносному. Відносному у порявнянню до того, що лишилось за нашими плечима і чого ми вже були свідками.

А минуле наше знаємо. Воно досить свіже, щоб ми стерли його з пам’яті. Ми ще відчуваємо наслідки польських практик, коли то нас було цілковито усунено від керівництва долею держави, якої ми були громадянами. Ми ще пам’ятаємо, як нам заборонялось набути без дозволу шмат прадідівської землі. Ми ще досить гарно пам’ятаємо, як не було можливості вчити своїх дітей рідною мовою. Пам’ятаємо, як нам перешкоджалося купити рідну газету. А ревіндикації, а пацифікації, а депортації до Берези... Все то, все чисто носимо ми у нашій пам’яті, у нашому почутті, бо все воно ще живе, ще хвилююче, ще не переболіле...

Те саме можна сказати про становище, пережите нами за час, коли нас “визволено” від “панської Польщі”. Непроспані безліч ночей, вічне марево висилки на північ, руйнація родини, господарки, моралі, повна дезорганізація і підірвання національного життя — ось ті “спомини”, які залишились, які є, які ще діють і які не дають нам можливості спокійно віднестись до всього, що було.

Прокляття! Наш народ має Боже і людське право чутися у себе більш дома! Наш працьовитий, правдивий, добрий народ, який цілу історію свою пройшов навантажений чужими розрахунками, той народ мусить одного разу зрозуміти, що його місце під сонцем також є і що ніхто не сміє його йому забрати.

Сьогодні якраз стоїмо перед цією вирішальною дилемою, яка в остаточному приділить кожному певне місце. Не чуємося стільки наївними, щоб манити себе грушками на вербі. Знаємо і докладно собі усвідомлюємо, що ми й тепер не маємо шансів на те, що нас особливо турбує. Одначе ми завжди, на кожному кроці, плекаємо в собі живу й діючу віру, що там, де ступає похід европейської творчої сили, там в силу певних закономірностей мусить одного разу повстати і вкорінитися такий порядок, який дасть кожній людині можливість чутися паном на планеті. Европа, як не кажіть, не була й бути не може країною рабів чи деспотів. Европа, за малими винятками, була й є країною вільної, багато обложеної відповідальністю, людини... І та людина, хоч часто невдоволена, все таки стояла на чолі поступу у її ґлобальному обсязі.

Так. Тепер снується безліч плянів про те, що буде в прийдучому. Снується силами, що воюють, снується нами, снується нашими ворогами. Всі ті пляни здебільша мало привабливі. Вони коли виходять з розважань сірої людини, мають завжди той основний мотив: “Ми, і тільки ми!” Але є ще одна сила, яка снує свій плян. Є то сучасна світова війна. Вона ще не сказала ані півслова чогось остаточного. Вона дає нам тільки право думати, але не казати.

Її остаточне є нашою вірою, чи нашим хотінням, якого ми не сміємо ані вголос висловити, щоб не стати фальшивими пророками. Ми лише хочемо, щоб перемогла система, до якої в силу необхідності включені і ми. Ми хочемо, щоб перемогла та сила, яка має не увазі не тільки своє “ми”, але й наше “ви”. Ми згодні понести за це великі жертви,вложити на це багато праці. І одразу чесно й відверто зазначуємо, хай собі на нього, як хто хоче дивиться, був і вічно буде на цій землі. Він діяв і діє, і з кожним роком, без огляду на обставини, його господарський, політичний і навіть моральний потенціял набирає більшої потужності. Його свідомість, порівнюючи ще до нідавнього минулого неймовірно зросла й у наш час немає вже такого чудодійного еліксиру, який би ту його свідомість зменшив. Це є не порожнє слово й говориться воно в ім’я тих конечних і дуже важливих цілей, в ім’я колосальних завдань, накинених Европі сучасною світовою війною.

Наша ціль все таки дуже виразна. Витримати морально, не випустити з рук ініціятиви у справах, які торкаються нас безпосередньо й помагати всіма силами скінчити війну переможно. Переможно тому фронтові, по котрому боці, як додаткова сила знаходимось ми. Це поняття досить ясне і два рази говорити про це не приходиться. Німецькі збройні сили на поході, ініціятива і їх руках, Европа знаходиться під їх безпосереднім впливом і висновок з цього більш ніж виразний.

"Волинь"
28 грудня 1941 р.
Надруковано на першій полосі цього числа часопису.

Улас Самчук був редактором "Волині" до 1943 року. З ним працював редактором Олександр Петлюра, молодший брат Головного Отамана УНР, з часописом також співпрацювала Олена Теліга. Видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор.

https://shron1.chtyvo.org.ua/Volyn/1941_ch_28.pdf?

Тарас Чорновіл: Пекельна атака на Київ. Де був і чи знав верховний "громовідвід"?

 

Тарас Чорновіл:

- Київ пережив страшну ніч терору проти 31 липня. 1-го серпня в нас був День жалоби. Оголосив його Віталій Кличко, а не ЗЕ, тому й мутить останнього від згадок про трагедію – ледве ті свої квітуйочки поклав, розігнавши людей на пару кварталів. Ми всі співпереживаємо тим, хто пережив ту жахливу трагедію. Але ми не завжди розуміємо механізми того терору. А їх треба знати, щоб не потрапити в пастки рашистської пропаґанди, а що чуємо дедалі більше припущень стосовно можливости якихось переговорів, то вже й нашої.

Це важка й болюча тема, від розповідей про це завжди вигоряєш. Про те, щó всі хочуть зрозуміти, але чомусь бояться навіть спитати, а тим більш сказати. Даю максимально арґументовану, наскільки це можливо в умовах суцільного засекречування інформації, відповідь на питання, які всіх турбують. Якщо рашисти б’ють по Києву, лише коли ЗЕ немає в місті, то чому атакували, коли він був в Україні? Де він пропадав дві доби напередодні й під час жорстоких ударів, чому зник з інформаційного поля? І чи міг він не знати, щó очікує киян?

А також, як так стається, що наша ППО, яка традиційно збиває всі 100% крилатих ракет, за його відлучок раптом на якийсь час ніби зникає з Києва й ворог безперешкодно може завдавати свої терористичні удари?

31 липня. Нічна атака російських терористів на Київ. Відео від Reuters

То був він під час обстрілів у Києві чи не був? І якщо його від'їзд був узгоджений з ворогом, чому він не зробив бодай чогось, аби рятувати людські життя? А ще й фактично позбавив людей шансу на порятунок. Одного повідомлення, що він покинув Київ, не треба писати куди, достатньо було б, щоби багато людей відчули тривогу. Кияни вже знають: Зеленського нема – чекай біди.

І другий момент. Набіса тобі відтягувати ППО? По тобі й так бити не будуть. Уночі проти 31-го Київ виявився беззахисним для крилатих ракет. Знову, в котрий раз, коли Зеленський покидає Київ, Київ стає беззахисним для крилатих ракет.

Отже, що було? Вирок України знав, що відбудеться атака. Я навіть не сумніваюся. Він знав, і він виїхав без програми, без цілі, без завдання. Виїхав заздалегідь зі своїм кортежем до однієї з численних позаміських резиденцій. Це дуже легко розшифровується.

Підімо по датах. 28 липня – стандартний день. Досить багато подій, досить багато новин. Роботою це назвати важко, але ЗЕ чітко локалізується в межах вулиці Банкової: він там приймає людей, з кимось зустрічається, проводить якісь наради, нагородження, себто він перебуває в Києві.

29 липня, десь приблизно в обідню пору він покидає свою ОПу й виїжджає з Києва. Це фіксується багатьма чатами водіїв, які обурюються, що перекрито дороги, - мовляв, десь тут Зеленський, мабуть, їде, бачили кортеж. Він поїхав світити локацію ще одного важливого підприємства з виготовлення електроніки для українських БПЛА в Київській області.

Про цей візит написано на президентському сайті. Чи після кривавої ночі 31-го це не є вже колишнє підприємство? Дуже боюся цього! Бо били ж і по Київській області. Ви можете уявити отакий “суперсекретний” візит Зеленського - з його кортежами, купою охорони, усією свитою, в тому числі з російськими пропаґандистами-технологами, які в нього працюють, з фотографами, з його борзописцями…

Цю новину на його сайті опублікували 29-го, о 16 з чимось год.

Крім того, 29 липня поза межами Києва відбулася ще одна подія: ЗЕ у стилі епохи советських маразматичних генсеків пофоткався з дітками в розміщеній на території області так званій “школі супергероїв” при якомусь реабілітаційному центрі. Це спеціальні заклади освіти для дітей з Охматдиту. На президентському сайті є фотоальбом - ЗЕ з лікарями, ЗЕ з дітьми, звісно, подарунки їм вручає, якісь планшети чи щось, за гроші, вкрадені з українського бюджету чи в ЗСУ.

Як я вже сказав, на час виїзду з Києва була інформація про блокування руху - це досить жвавий напрямок, не буду говорити, який саме, але про нього багато писали, зокрема, про надмірну активність поліції там. У такому разі водії один одного активно повідомляють, і тому пересування його кортежу прораховується дуже-дуже просто. Судячи з усього, 30-го до Києва він не повертався - напевне, осів у якійсь із резиденцій, що функціонують ще з часів Щербицького та Януковича. Судячи з напрямку його пересування, дуже схоже, що то була резиденція “Залісся” у Броварському районі.

Ще раз: два робочі дні, під час війни, в той момент, коли країну трусить після тої його авантюри від 22-го числа щодо НАБУ і САП, коли вже прийшов наказ міняти закон, коли вже переписують закони, коли його розшукують іноземні лідери, - а він заникався, він зник. За два дні - одна телефонна розмова ввечері 29 липня з прем'єром Канади, не прив'язана до місця, не прив'язана до Києва, до ОПи. А далі 29 і 30 липня, більше немає нічого, його діяльність ніде не фіксується. Єдине, що обидва дні виставлено по одному відосику. Судячи з формату, ніби записані на Банковій; мене не вистачило на те, щоби прослухати їх повністю, але судячи з тексту, схоже, що вони поза конкретною тематикою, тобто записані наперед. Бажане заднє тло накладається елементарно, це вже дуже добре відпрацьована технологія. Тобто він свідомо наперед на півтори доби покидав Київ, на півтори доби свідомо, запам'ятали.

Отже, 29 липня - виїзд з Києва, два візити, і він зникає, його більше ніде нема. 30 липня його взагалі ніде нема. Мабуть, віддавався чомусь там у “Заліссі” чи де – не знаю, чому вони там із Єрмаком віддавалися, яким розвагам, в якому дурмані вони там були, але були в тому стані, в якому роботи не хочуть вести й не ведуть. Він зник, і вночі проти 31-го, коли відбувалися страшні бомбардування Києва, його, безумовно, в Києві не було. Він виїхав з Києва, знаючи, щó тут буде. Зате 31 липня, після страшної терористичної атаки, Зеленський повертається до Києва. Про це сигналізують у міських чатах "вдячні" водії, які згадують про незрозумілі "корки", надмірну кількість даішників, про кортеж, для якого все перекрито, тощо.

Він їде контролювати події, які відбудуться у Верховній Раді, контролювати вірнопідданість своїх слуг, контролювати, як діятиме прислуга, і очікувати вітань від іноземних лідерів, як він гарно прибрав те лайно, яке тиждень перед тим сам же ж наклав. 31 липня в нього вже більш-менш активна робота саме в ОПі: він вже когось приймає, звідти веде телефонні дзвінки, ОПа активізувалася, там появилися радники й таке інше. З ОПи він бере участь в онлайн-конференції до 50-річчя Гельсінських угод, спілкується телефоном з Навроцьким, новообраним президентом Польщі, робить пару заяв. Усе, він повернувся до роботи.

Володимир Олександрович у Києві, атакують інші регіони України, він може спокійно повернутися додому. Отак воно відбулося. Знаєте, чого не було в День скорботи 1 липня? Чого не було на президентському сайті? Чого не було в його поведінці? Не було співчуття до загиблих і постраждалих.

Я бачив десь в інтернеті фото: ЗЕ покладає квітуйочки у щільному оточенні охорони. Розігнали всіх від того зруйнованого будинку, все почистили, на спеціальну підставочку прямокутну поклали чотири новенькі букети, щоб видно було, що він не перший клав букет. Там було море квітів, це все кудись винесли, вигребли… Це не вперше, кожен раз відбувається так само. Він підходить, стоїть, киває головою, за ним стоїть купа охорони, журналістам наказано знімати знизу вверх, щоб він виглядав вищим, ніж є насправді. Він кладе квіточки й забирається.

На президентському сайті про це навіть не сповістили - спеціально дивився ще зараз, нема згадок, що він вшанував пам'ять загиблих. Це для них була другорядна подія, тим паче, що День скорботи не він оголосив.

Його душа холодна. Він, мабуть, розуміє, що був теж певним співучасником цих жахливих подій. Він, безумовно, знав, що буде цей удар по Києву. Мабуть, існуючими каналами його переконливо попросили покинути столицю.

Він - вирок України.

Джерело:

Чорновіл ВІДВЕРТО.

Пекельна атака на Київ: де був і чи знав верховний "громовідвід"?

https://www.youtube.com/watch?v=ripnU2QHf9M

Ярослав Курдидик - письменник-вояк, що пив воду з Дніпра і з Дону

 

Ярослав Курдидик,

письменник, журналіст, дивізійник, учасник Битви під Бродами, член НТШ

***

Ідем. Нас хмара довгим батогом

Підхльостує. Яри, неначе ніші...

"Куди?" - питає серце, - "І чого?" -

У відповідь команда: "Ще рівніше!"

Курява гадом прилипла до ніг,

У сажу обернулись ніжні трави,

Спасибі вітру, що до нас надбіг

І кинув дощ на почорнілі лави!

Із чвірки першої хтось вигукнув здаля:

"Давайте пісню, найсильнішу пісню!.."

Яри скінчилися, прослалися поля,

І йде колона, немов у вічність...

1942

Практично незнаний в Україні автор-вояк Ярослав-Рафаїл Курдидик упокоївся у Торонто 35 років тому, 1 серпня 1990-го. "Український поет і військовий старшина під час Другої Світової Війни, який пив воду з Дніпра і з Дону" - оце й усе, що сказано про його бойовий шлях у передмові до його книжки "Серце і зброя", виданої у Канаді накладом Братства колишніх вояків І-ї Української дивізії Української Національної Армії. Про решту мовить він сам:

ВПЕРЕД, ПІХОТО!

Вперед,

Нехай не буде лячно,

Що командир впаде:

У сотні, в чоту відважній

Знайдеться інший,

Що поведе!

Поправ гвинтівку,

Хай ремінь не тисне.

Чотовий глянув на мапу,

Очі - як аметисти,

Наказ - мов блискавиця:

- Для нас

Єдиний напрям -

Вперед -

І вп'ялив у нас зіниці,

Як цівки, що все нищать!

Наче пекло перед нами,

Окопи в полум'ї з заліза,

Бухтять буромідними вогнями,

А ми -

Задихані,

Біжимо, падаємо, встаєм,

На колінах повзем,

Звиваємось смертельними вужами,

Ніби вдари велета-молота

(Перемоги чи смерти мотто?)

Паде команда:

- Вперед!

Міномети й піхото! -

А за нами

Кричить зранена земля,

Роздерта стрільнами,

Боєм, громами

(Дитя без мами!) -

І гукає голосом дзвону,

Бліда від люті й нестями:

"О, корогву треба вище підняти,

Кров'ю й честю її боронити,

Серцем-душею її захищати!"

Хтось упав ранений...

Заціпи зуби,

Старайся, мій друже,

На коліна піднятись,

Схопи кулемета у руки,

Слизькі від крови,

І міцні від любови -

І наведи саму смерть на ката!

І в мент,

Коли чорний жах

Гієнами жовеола завиє,

Як помітиш

В очах твого побратима,

Що в зіницях пітьма

Потойбічна

Темніє, -

Не забудь же, брате,

У нього забрати

Гвинтіву, набої

І ручні гранати!

О, ні, він не зміг їх жбурнути, -

То ти, брате,

Плюнь у долоню,

Міцно затисни

І жбурни далеко -

Просто в супостата!

1944

Народився 6 березня 1907 року в Підгайцях на Тернопільщині як другий син о. Петра Курдидика, греко-католицького священика парафії Успіння Пресвятої Богородиці, і Стефанії з роду де Остоя Стеблецької. Батько Ярослава, отець Петро - вихідець із села Бовшева, син рільника Симеона Курдидика й Марії Атаманюк. Старший брат Ярослава — Анатоль-Юліян, письменник і журналіст. Мав і молодшого брата - Романа-Мирона.

Прожив дитинство у селі Покропивній. У Першій українській державній гімназії в Тернополі здобув середню освіту; продовжив — у Технічно-мистецькій школі у Львові. Студіював журналістику у Польщі у Варшавському університеті; право — у Віденському. Служив у кінній артилерії польської армії в середині 1930-х років.

Під псевдонімами "Славко" та "Максим Бурулька" дописував до різних галицьких часописів, зокрема до львівських газет «Новий час» і «Час». Був членом львівської літературної групи "Дванадцятка" (1935-1939), організованої його старшим братом Анатолем-Юліяном. Тогочасні «Каварняні настрої» йому влучно вдалося передати в однойменному вірші:

В нашій каварні весело нині –

Розгомонівся п’яний джез-бенд.

У танку тануть, – серце при серці –

Гарна русявка, – бідний студент,

Грудь біля груди, напняті

Гострі кинджали блискають з віч,

Що їм, що завтра знову буде тужно,

Що за вікнами понура ніч…

Сиджу самотно, а проти мене

Крикливий напис «Коньяк Мартель».

Всюди ця проза… – Серце студене,

Неначе стіни полярних скель,

Акордом фокстрот ллється у душу…

«За п’ять четверта» – сіріє день…

Годі, дівчино! Іти вже мушу!

Кельнер, платити! Досить пісень!

Новий московсько-большевицький окупант без решти знищив увесь життєвий дорібок Ярослава, але - ходом незвичних подій - зодягнув його в мундир німецького старшини; служив офіцером вермахту на Східному фронті, з 1943 - старшина Дивізії військ СС Галичина, учасник битви під Бродами.

​Гайделяґер.
3-я сотня, «KAMERADSCHAFTSABEND» - товариський вечір дня 18-го жовтня 1943 року на збірковій площі 3-ої сотні.

На світлині: Голуб Юрій, Кушніренко Ілярій, Кіселик, Карпинець, Скоробогатий Анатоль, Шарко Мирон, Ружило Василь, Кінаш Ярослав, Вовк, Белей Віктор, Мриглод, Паньків Ярослав, Голембийовський Мирон, Висоцький Роман, Когутяк Роман, Крушельницький (Пусьо), Ясінський Богдан, КУРДИДИК Ярослав, Гавриляк Роман, Гаврилів Ігор, Боньчук Роман, Романович Євген, Захарчук, Микитин Богдан, Мельникович Юрій, Рудичів Богдан, Марцінковський, Стадник Стефан, Костів Юрій, Головка Роман, Збудовський Мирон, Сеник, Кандюк Богдан, Оглюк Микола, Лехіцький Роман, Марусин Василь, Ганкевич та інші (прізвища невідомі).*

Зі своїм відділом перейшов дослівно у фронтовій чи підфронтовій полосах вздовж і впоперек усю Україну й пізнав її людей та її красу, що такі відбиті в його поезії і прозі.

Через Чехію, де здав чеському підпіллю майно своєї військової частини, за ціну допомоги "його" воякам вернутись просто до своїх родин, Я. Курдилик дістається черговими крутими дорогами в табори втікачів у Німеччині, звідти у повоєнне "цивілля" і врешті виїздить "на німецьку квоту" до США, де працює спершу у пекарні, потім книговодом оселі і врешті службовцем Амбасади Південної Африки в Нью-Йорку. Зібравши все писане досі "на наплечнику", нашому авторові вдається і тут зустріти побратимів зброї і почати свої загально знані воєнно-політичні статті для української преси, згодом як постійний кореспондент престижевої "Свободи". З того "американського" часу маємо вже повновартні літературні збірки писань Ярослава, в 1954 - вояцькі нариси "Два кулемети", в 1955 - мініятюри "Етюди" й у 1976 - збірку вояцької поезії "Серце і зброя". Написаних і розкинених по різних українських періодиках творів пера Я. Курдилика (маємо на увазі виключно літературні!) вже стільки, що з них можна зробити ще ряд дальших збірок, але смерть автора в 1990 році не дозволила йому на здійснювання та друк їх, і ця, для якої ці наші рядки, виходить уже як посмертне видання його новел і оповідань. Плянуються й інші такі ж видання - гуморесок, мініятюр та поезій Я. Курдилика.

Химерність усього життя нашого автора, в тому й двократного невдалого подружжя, рівноважиться, таким чином, публікаціями його творчости, видання яких зможливив він своїм архискромним життям і рідкісною особистою ощадністю. Контраст - знову контраст! - до цієї ощадности знайде читач у неймовірному багатстві та пишноті творів його пера, що давно знайшли свого щирого прихильника, добру оцінку знавців літератури та достойне місце на полиці книжкових осягів України.

Ярослав Курдидик

Х Х Х

Я вибирався мандрувати у світ і старий батько, цілуючи мене в чоло сказав:—Затям, сину, що у світі є один великий гріх — підлість,

одна велика чеснота — посвята для батьківщини,

і одне велике щастя — спокійна совість.

Я був тоді юнаком. Відтоді минуло багато літ — і я переконався, яку велику правду сказав мій батько...

ВТІКАЧІ

У довгій понурій валці тягнемось на захід. Поскрипують вози, фуркають коні, схиливши голови. Люди, пройняті тугою й розпукою, прямують у незнане. Услід за нами, з докором в очах, дивиться Батьківщина.

Земля, що по ній дудонять наші кроки, питає нас: -

- Навіщо залишаєте мене на поталу? Хто ж тепер оратиме й сіятиме? Хто захищатиме мої плоди?..

Сонце цілує наші засмучені обличчя теплими поцілунками. (Бо є тільки два теплі поцілунки: матері і сонця.)

Зо степу женеться на нами шумливий вітер. Він чіпляється за наші шинелі і кричить:

- Я виколисав на цій землі сотні відважних поколінь. - Я маяв їхніми прапорами, коли вони несли їх до бою. Я прохолоджував їхні рани на бойовищі. Куди ж ви їдете, мої воїни?

На рубежі рідного краю зустріла нас з тупим і камінним обличчям Чужина. Вона подивилась на нас і байдуже промовила:

- Пропадайте! Для людей, які кидають свою Батьківщину, щоб врятуватись від смерти, ніде немає пощади! Чужина клонить чоло навіть перед ворогом, але перед сильним і гордим, у лицарському шоломі. А ви?!...

І я з соромом опустив у землю очі.

РІДНІ СЛОВА

Далеко від рідних піль оремо чужі ниви й засіваємо дрібними словами. Та не достигають чомусь тут вони. Восени стирчать безлисті, бо не змогли запустити корінців у тверду землю, і на сонці — погоріли.

Ходять слова по широких, великих містах. Оббивають чужі пороги. Ніхто не пускає їх до хати. Втома зморою налягла, пригнула їхні спини. Насупленими очима кожний дивиться на них:

— Чого ж то ви, обходисвіти, аж сюди забрели? Аджеж дорога ваша — он куди, дивіться!..

Повертають слова свої голови назад... Дивляться в далечінь і згадують, що і вони і пісні бойові, складені з них, народилися й виростали там, де ніколи не переставало мінитися сонце на перломутровому небі; де ніколи не згоряють золоті соняшники; де чорна блискуча земля сміється назустріч кожному чужинцеві, як дівчина-смаглявка...

Слова, що розгубилися по чужих стежках і дорогах, зустрічають нас — живих людей — і питають, розкривши із здивуванням очі:

— Чого ж то ви нас аж сюди приволікли?.. Хіба не бачите, що на цій яловій землі нам не прийнятися, хоч би й сторіччя проминули!..

(Ми, ніяковіючи, відвертаємо обличчя).

Лежать слова, потоптані й побиті, і нікому їх похоронити. Чужі вони тут усім. Ніхто не знає, яким звичаєм відправити їх на вічний спочинок. Що сказати і як помолитися над гробом, що малим горбком десь виросте на перехресті клекітних шляхів. На чужих кладовищах кричать з малих похилених хрестів рідні наші слова:

— Навіщо ви нас тут виписали? На глум?! Кожний чужинець, який проходить повз нас — відвертається, мов від прокажених... Ми стоїмо тут роками, але ніхто й не гляне на нас... А ми говоримо про душі і вчинки тих, які привезли нас сюди, щоб зберегти від ворога.

Тільки мала жменька слів рідних — недобитих і поранених, як чота вояків, можливо, повернеться додому... Стануть вони на порозі рідної землі, обтрусять пилюгу з одежі і промовлять сильно і гордо:

— Ех, коли б ти знала, Батьківщино, які то нам доводилося зводити нерівні й важкі бої! Коли не віриш — подивися!

І простелять їй під ноги покривавлений і пошматований прапор, на доказ, що залишилися їй вірні.

(З книжки "Етюди", 1955)

ПОБРАТИМИ

Дзижчить липнем широкий степ. У житах стрекочуть польові коники, а на межі сіло жарке літо і, ніби старий господар, дивиться втомленими очима на молодих вояків, що проходять широкою дорогою. Вони закурені темносірою пилюгою: одежа, зброя, а по обличчі течуть брудні струмки поту.

— Степане, чи довго ще будемо воювати?.. Дивись, земля знову передягає жупана... Ще недавно носила весняний, сочисто-зелений, а тепер уже золоту сорочку вбирає... Шелестить спілим колоссям і кониками поплигує...

— О, мабуть довго ще!.. Я вже й звик до цього мінливого життя... Перші два роки нуднувато було жити вовком у полі і лисом у лісі, а на третьому — звик... Тепер, коли в хаті іноді доведеться заночувати — аж душно робиться. Як тому птахові, що тільки в просторі його воля й насолода...

— А я, Петре, так звик до отих ременів, що через плечі, що як, буває, здійму їх з автоматом, так ніби частину тіла здійняв, ніби чогось бракує. Стаю якимсь легким, хапаюся за будь-що, наче боюся, щоб не підніс мене вітер і не крутнув, як соломину, та не поніс світами... Або ще, коли їм, а біля мене лежить моя „папашка", то _ Дається, що вона роззявляє свій глибокий чорний рот... теж хоче їсти... Я вломлю шматок хліба і тиць їй. „Їж! – кажу — і не шкірся!" А сам у душі сміюся. А вона ніби насуплюється і сердито відповідає: „Я хліба не їм, тільки м'ясо окупантів!"...

Піт тече воякам по обличчях, жолобить вузенькі, криві доріжки і всякає у виполовілий вояцький комір. Доріжки печуть так, мов по них хтось розпеченим дротом борознить.

Плесками достиглого жита пролітає вітер. Війне холодком, і ніби білою легкою рукою здіймає втому з людського тіла. На обличчях жили напружилися, розтягнулися і розпустили синє коріння. Цівки ґвинтівок та автоматів розпеклися так, що їх відсувають далі від обличчя, бо як доторкнеться — пече...

— Степане, до головної команди ще далеко?

— Під вечір будемо на місці, — відказує Степан, здіймає автомат з плечей і перевішує через шию. — А коли сьогодні вночі доведеться знову вступити в бій, то це буде мій дев'ятдесят восьмий...

— Курінний казав, що після сотого можна стати справжнім вояком...

— Ех, хоч би вже їх скоріше перебути!.. А тепер сідаймо, хлопці! — командує Степан і кладе наплечник і зброю на землю, його волосся вигоріло на сонці і зливається в одну барву з житом. Він лягає горілиць і, дивиться в небо.

— Оце й воюємо, — тягне він вголос, — за те, щоб небо, що над нами синіє, і земля, що по ній ходимо — були наші. Розумієте, хлопці?... Щоб цей хліб, що достигає на полях, був наш, і щоб його збирали ті самі руки, що й сіяли... Бо це наш хліб!..

І Степан простягає руку, бере кілька колосків жита, нагинає до свого обличчя і говорить до них:

— Ми з вами рідні побратими і допомагаємо одне одному: ви нас годуєте, а ми біля вас на сторожі, щоб росли й достигали на в о л і!..

(З книжки "Два кулемети")

* * *

Ген.-хор. Тарасові Чупринці

Доба велика і сувора,

І ми, заплетені у ній,

Нас міліонів понад сорок

Проходять смерчі вогняні.

Пригадую: ніч, Україна,

Ліс, друзі й кров, як у маю

Червоні квіти... Гинуть, гинуть,

Та не здаються у бою!

Пройшли роки, важкі, криваві,

А безименні в боротьбі -

Без почестей, легенд і слави -

Різьблять обличчя в цій добі...

Писати пощо епопеї?

Навіщо кидати слова?

Чи правда світ не здобува? -

(За правду не умруть пігмеї!) -

О, кров, просякла в чорнозем,

Не пропадає, бо щоднини,

Із неї, блиснувши вогнем,

Зростає велет України,

Стає до маршових колон,

Які нескореним багнетом

Карбують нації кордон!

Пекуча звістка, він упав...

Тверда, вояцька його смерть...

А ми стискаєм крицю лав,

Звикаючи до втрат і жертв, -

Ти вічний у ділах своїх,

І хто їх може спопелить?

Чупринки дзвони далі дзвонять

І смолоскипами горять

Поля, якими йшли колони,

Його колони, княжа рать -

Гранатні вирви і могили

Його дороги скрізь значать!

Волинь, Полтавщина, Карпати,

Де тільки рейдами сходив...

І раптом блискавка крилата -

"Упав наш вождь і командир!.."

В бою за днями дні проходять,

Нові лаштуються пости,

У далеч сіру, що тхне льодом,

І птах у вирій не летить...

Рокочуть громи у повітрі,

Що хто шуватиме раба -

Того розчавить і розітре

Чупринки кована доба!

МІЙ ДРУГ

Присвячую сл. п. другові Базилякові

Друже, друже, навіть іти легше,

Як тримати кроку у полях,

Коли ноги спільно камінь крешуть

І пилюку струшують на шлях...

Друже, друже, наче йду з тобою,

Відчуваю дотик твоїх пліч, -

Рідну землю беремо із боєм

І вогнями протинаєм ніч...

Проминуло... Лісова алея

Замість рідних піль і рідних хат...

Там назавжди залишив тебе я,

У підніжжі звихрених Карпат...

Викопали хоч міленьку яму,

Мазепинку клали в головах,

І листа передали для мами,

Що упав ти у важких боях...

Ще й могил не встигли підрівняти,

Ще й молитву мовили уста,

Як московська вдарила ґраната,

Надламавши і твого хреста...

Друже, друже, десь, як "Невідомий",

Ти лежиш, і вироста полин...

Гірко плаче матінка удома,

Як присниться їй повстанець-син...

Березень, 1944

НАПИШИ

Напиши, які тут завжди задума і тиша,

Ні слів, ні шептань, ні молитви до Бога —

Журавлями летять хрести, що й нишком

Не проказують більше нічого...

Напиши чимскоріш решткою олівця...

Не маєш, мій друже? — то пиши кров’ю:

Тут лежать ті — ні початку їм, ні кінця —

Безіменні вояки людського безголов’я...

Тут лежать вояки, що любили степи,

Що ганяли дітьми босоніж по городах,

На хрещатій леваді, звідки видко хати

І покруччя лози, і замислені води...

Простягнути б веселкою руку в мету,

Просто в ліс, що росте, як свідок,

Коли вийшла нота на дорогу круту,

Просто в налет — в п’янкий пообідень...

Розкажи, білий дне, не зривайся увиш! —

Як від болю заплакав могутній Славута,

Розкажи, як чота залягла у комиш,

Як у зелень хотіла вона обернутись,

Як підвівсь командир, як сурміли вітри,

І як смерти промчала скривавлена тінь...

Напиши, друже мій: «Тут вони полягли,

Щоби жити навіки. Амінь.»

Оцифровані книжки Ярослава Курдидика (сайт diasporiana.org.ua):

https://diasporiana.org.ua/?s=%D0%9A%D1%83%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%B4%D0%B8%D0%BA

______________________

* Джерело світлини https://commentsbot.xyz/thread/HBKixnfoF