Зі спогадів Михайла Островерхи про Митрополита Андрея Шептицького

 

З Уродинами, Ваше Блаженство!

Михайло Островерха*

“Тебі предлагаєм живот наш весь і надежду...”

...Пригадую собі.
Мов крізь ясний серпанок мого далекого дитинства.
Бучач.
Сонце було добре і приголубливе.
Народ ущерть заповнив простору василіянську церкву Чесного Хреста Господнього і подвіря перед церквою.
І я з моєю мамою у церкві, на самім переді, міцно тримаюсь за її спідницю.
Головний престіл у сяйві світла свіч. У святочній напруженій тиші залунав у церкві спів ченців. Ішли вони серединою церкви. Зупинились вони на переді церкви.
До престолу наблизилась висока постать Архиєрея Андрея Шептицького ЧСВВ, Єпископа Станиславівського. Перед кивотом він клякнув на коліна, а врешті припав хрестом до долівки і поринув і молитву.
запам’ятав я лише цей фраґмент.
І добротою вимовне обличчя Його.
...А колись на наших землях, у Галичині, коли Владика прибував у відвідини до якоїсь церкви, тоді була це подія, що ворушила серця і душі всього нашого населення даної округи чи повіту, куди Владика прибував. Геть пізніше, читаючи у повісті Олександра Мандзонія про такі відвідини біля Міляно Кардинала Федеріка Борромео, у 17-ім столітті, я — згадавши відвідини в Бучачі за моїх дитячих років нашого Кир Андрея — зрозумів, чому і жорстокий, понурий і неприступний пан Неназваний, перед обличчям Кардиналі Федеріка навертався до святої віри.

* * *
...Пригадую собі.
Рік 1912.
Жовква.
Рання провесна сповнила небесні простори й землю.
На фірті монастиря Отців Василіян радісно загомонів дзвінок. Брат воротар не встиг одхилити віконця, як клацнув важкий засув і фірта наостіж відчинилася. На порозі фірти станула висока, огрядна, достойна постать ченця Митрополита Андрея Шептицького.
Дрібно заскрипіли сходи від поспішної ходи ігумена о. Віталія Градюка ЧСВВ, що біг на зустріч достойного Гостя. І ще при вході, біля фірти, вітались ці приятелі з часів спільного новіціяту в Добромілі, поцілувавши один одного у рамена.
Час до часу зі Львова приїжджав до жовківського монастиря Отців Василіян Кир Андрей. Тут він, із о. Протоігуменом Плятонідом Філясом ЧСВВ, який прибув із Франції й, прийнявши наш обряд, пристригся у ченці Чина св. Василія Великого, - перебував він тоді в цьому монастирі, українізуючись. Врешті, інколи, Митрополит Андрей прибував до цього монастиря перед самим великим постом на гру “штони”, яку ченцям раз у рік, ради предпосного дозвілля, позволяли грати. То й Кир Андрей, по чернечій традиції, перебував один день на спільній розвазі з усіма ченцями, привізши з собою деякі пригідні ченцям гостинці, щоб вони собі виграли.

* * *
...Пригадую собі.
Рік 1931.
Кривчиці — Львів.
Свято Рождества св. Івана Хрестителя.
У старовинній дерев’яній церковці, бойківсько-готично-ренесансового стилю, розмолений народ, запах легко-пахучого кадила й безпоспішний, псальмопівний гомін ченців Студитів. По Службі Божій, що її служив Отець ігумен із іншими Отцями нарід вийшов із церкви й зібрався праворуч церкви, на цвинтарі. За деяку хвилину народ заворушився! Поволі ступаючи, на хору ногу налягаючи, наближався Митрополит Андрей. По середині юрби народу поставили сильне, щ простого дерева широке крісло. Кир Андрей сів у це крісло, поклав на себе епітрахиль, обкинув своїми питайно-добрими очима по зібраній тут громді, що стулилась довкола нього, і — Во Імя Отца, почав проповідувати.
І говорив він, як завсіди, ясно, приступно, зрозуміло. Його приклади — євангельські чи з життя — були легко подані і вимовні. А говорив він тоді про ціль людини на землі, про любов до ГН Ісуса Христа, до Його Церкви, про любов до ближнього.
Його проповідь плила ясним струмком здорової, прозоро-чистої води.
І душа і серце нашої людини, що слухала його, линули до Бога.

Замість вступу до нарису “Великий василіянин. Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький ЧСВВ”. Нью-Йорк, 1960

* Михайло Островерха,
січовий стрілець, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії Армії УНР, член Військової управи “Галичина”, редактор тижневика Дивізії “Галичина” “До перемоги”, публіцист, літератор, актор, мистецтвознавець.
* 7 жовтня 1897, Бучач — † 17 квітня 1979, Бруклін

“Жодна професія не дає людині такої амплітуди можливостей, таких піднесень і таких занепадів.” Пам'яті Якова Гніздовського

Молоді (або принаймні ще не старі)), в доброму гуморі й, хочеться думати, здоров'ї - Яків Гніздовський, Любослав Гуцалюк, Стефанія Гніздовська та Едвард Козак на Союзівці — в українському культурному центрі, що в Керґонксоні, шт. Нью-Йорк. 

“Життя людини – тільки недосконалий відблиск її власної мрії.”

“Людина обертається у повсякденні, немов у великому циліндрі, і тільки випадково і тільки на дуже короткий час може виглянути через щілинку своєї рутини.”

“…кілька разів у моєму житті обставини пересаджували мене на новий ґрунт якраз тоді, коли я вже був вріс у якесь середовище.”.

“… я не почував себе еміґрантом. Я вважав себе туристом, що не завжди з власної волі переїжджає з країни в країну”.

“Хотілося, щоб там, де я житиму, були дерева, трави, птахи, тварини і неодмінно – люди, але не так багато як у нью-йоркському метро, і не так мало, як у провінційних містечках…”

“Як і кожен молодий ідеаліст, я вважав, що мистецтво – це справа досконалости та ідеалу. Але згодом я побачив, що досконалість та ідеал – це недосяжна мрія.”

“Мистецтво будить речі зі сну, надає їм життя, і вони починають для нас існувати. І це найбільша містерія мистецтва.”

Яків Гніздовський,
Графік, кераміст, мистецтвознавець

* 27 січня 1915, с. Пилипче, Тернопільщина — † 8 листопада 1985, Нью-Йорк

"Про себе. Філософ Діоген посеред дня ходив по агорі з ліхтарем і шукав Людей, а митець Гніздовський плив життям і вибирав людей: “Хотілося, щоб там, де я житиму, були дерева, трави, птахи, тварини і неодмінно – люди, але не так багато як у нью-йоркському метро, і не так мало, як у провінційних містечках…”. Фраза дуже сильна і вдало передає наше буття між двома крайностями – надміром і нестачею. Схожою до неї є і наступна: “…кілька разів у моєму житті обставини пересаджували мене на новий ґрунт якраз тоді, коли я вже був вріс у якесь середовище”. Аби зрозуміти всю правдивість, гіркоту та драматизм цих слів, порівняємо їх із наступними: “У той час я багато картин перемальовував. Щоб не робити нових видатків на полотно і підрамники, я малював на тих самих картинах інші”. Такий вигляд, загалом, мали перші кроки митця у США."

З нарису Євгена Гулюка "Світ очима Якова Гніздовського: від невдач до картин у Білому Домі" http://photo-lviv.in.ua/svit-ochyma-yakova-hnizdovskoho-vid-nevdach-do-kartyn-u-bilomu-domi/

"В Академії мистецтв у Загребі". 1945

"Молитва". 1944

"Скупий"

"Молодість і старість". 1944

"Ясен МакҐаффі". 1982

З 1933 року навчався у Львівській духовній семінарії, з 1938 - у Варшавській академії мистецтв, з 1939 - у Загребській академії мистецтв.

Студіював у художній школі О. Новаківського.
У Львові Гніздовський активно ввімкнувся в художнє життя міста, вступивши в молодіжне крило Асоціації незалежних українських митців (АНУМ). Карикатурист Едвард Козак залучає його до ілюстрування львівської газети «Новий час» і журналу «Комар».
Талант молодого графіка був оцінений меценатом і великим знавцем мистецтва митрополитом Андрієм Шептицьким, який надав Гніздовському стипендію для продовження художньої освіти у Варшавській Академії мистецтв, де він вивчав живопис та графіку.
1949 – еміґрував до Сполучених Штатів Америки, оселився в місті Сент-Полі (Міннесота), де отримав посаду дизайнера в рекламній фірмі Brown and Bigelow.
1950 – перше визнання: одержав в Інституті мистецтва Міннеаполісу нагороду за дереворіз.
1950 — переїхав до Нью-Йорка, улаштувався в Бронксі біля Ботанічного саду й зоопарку.
1956–1958 — удосконалював майстерність у Парижі. Там же 16 лютого 1957 одружився з Стефанією Кузан — донькою вихідців з України після Першої світової війни.
Був членом редколеґії журналу екслібристів Великої Британії й членом Американського товариства аматорів і творців книжкового знака, постійним кореспондентом журналу Філадельфійського відділу Об’єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА) «Замітки з мистецтва».
Яків Гніздовський є автором ряду статей на художні теми. Його спостереження та думки вийшли в 1967 році в Нью-Йорку окремою книгою «Пробуджена царівна».
Був похований у Нью-Йорку, у колумбарії Собору Іоанна Богослова. 

Більше репродукцій - тут:  http://art.lviv-online.com/yakiv-hnizdovskyj/

"Переміщені особи", 1948

"Свобода”, 13 листопада 1985

Ню Йорк. - У п'ятницю, 8-го листопада 1985 року, в одному із шпиталів в Ню Йорку помер, після короткої недуги на 71-му році життя св. п. Яків Гніздовський, один з найвидатніших сучасних українських мистців. Мистецтво студіював у Варшаві і Загребі.
Я. Гніздовський народився в 1915 році в селі Пилипчому на Тернопільщині, а проживав в різних країнах: Югославії, Німеччині, Франції, З'єднаних Стейтах Америки.
Свою першу індивідуальну виставку влаштував в Ню Йорку в 1954 році, зрештою брав участь у 10 збірних виставках в ЗСА та в інших країнах світу. Здобув собі розголос і славу не тільки серед українських поселенців у країнах вільного світу, але також серед американського і західньоевропейського суспільства, як графік, дармашо він першенство давав малярству олійною технікою. Спершу реаліст, згодом експериментував, але всі його образи, особливо його графіка (дереворізи), завжди були високо естетичні. Його спеціяльністю була так звана деталізація у графіці: його „Баран" мав тисячу волосків, так само його „Верба" мала тисячі листочків. Любив символіку в образах („Молодість і старість" та ін.) В останніх роках завернув назад до строгого peaлізму (овочі, ярина тощо). Був стовідсотковим мистцем, людиною високої особистої культури.
В останніх роках хворів на очі і тому почував себе психічно погано, але назверх цього не виявляв. Не зважаючи на хворобу мистець працював до останніх днів, поки вже був цілком знеможений. Аллексіс Ранніт у статті „Яків Гніздовський — український гpaвер", надрукованій в журналі „Сучасність" за вересень 1985 року, пише на закінчення: „Гніздовський – це творець спокою і щастя, людина з лагідною усмішкою, що представляє великий, але забутий світ". Таким він і відійшов у засвіти по заслужену нагороду.
У неділю, 10-го листопада ц.р. Владика Михайло Гринчишин, ЧНІ відправив поминальну Службу Божу в українській катедрі в Парижі, як також о. Василь Прийма в Люрді, Франція. Згідно з волею Покійного тіло було спалене, а поминальна відправа відбудеться в суботу, 16-го листопада, о год. 11-ій вранці в катедрі Ст. Джан Дівайн, 1047 Амстердам авеню, при 112 вулиці в Менгеттені. Тлінні останки будуть поховані у згаданій церкві.
З відходом Я. Гніздовського образотворче мистецтво втратило одного з найкращих своїх представників.
Замість квітів родина, а в першу чергу дружина Стефанія, просить складати пожертви на Український Музей в Ню Йорку, Український Інститут Модерного Мистецтва в Чикаґо та на Український Науковий Інститут Гарвардського університету.

5 листопада 2005 року урна з прахом Якова Гніздовського була перепохована на Личаківському цвинтарі у Львові.

Отець митрат Іван Гриньох, син Радехівської землі, патріот і націоналіст

Отець митрат Іван Гриньох,
“відомий український патріот і націоналістичний лідер” (ген. Павло Шандрук)

Доктор богословських наук, професор Греко-католицької Богословської Академії у Львові і академічний душпастир, капелан українського леґіону “Нахтіґаль”, учасник ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору ОУН в Україні у 1943 p., член референтури зовнішніх зв’язків Центрального Проводу ОУН, один із членів засновників Української Головної Визвольної Ради і її другий віцепрезидент, голова Закордонного Представництва УГВР у 1950—1980 роках, голова Українського Товариства Закордонних Студій і видавництва „Сучасність" у Мюнхені, професор Українського Католицького Університету в Римі й Українського Університету у Мюнхені, богослов і проповідник, автор багатьох богословських праць, один з найближчих співробітників св. п. Патріярха Йосифа, дійсний член НТШ; дієвий член «Пласту» , курінний 43-го, 7-го куреня ім. короля Данила і 13-го куреня ім. Володимира Великого.
Псевда: Всеволод, Герасимівський, Данилів, І. М. Настасин, І. В. Діброва, І. М. Коваленко.

* 28 грудня 1907, село Павлів, Радехівщина – † 14 вересня 1994, Наринґ поблизу Мюнхена

Похоронні відправи відбулися 17-го вересня у Мюнхені, а після цього тіло покійного перевезено на вічний спочинок до Олифанту в Пенсильванії, де 19-го вересня закінчилися похоронні обряди. 

Знимку датовано 1 січня 1940 р.

"Редактор часопису „Америка“ Осип Рожка ...писав з Філядельфії: „У представленні життя о. д-ра Івана Гриньоха є дуже цінною його участь у національних зборах у львівському домі „Просвіти“ 30 червня 1941 року, коли загальні національні збори проголосили Акт Відновлення Української Держави та вибрали Ярослава Стецька головою Українського Державного Правління. ...Щодо о. І. Гриньоха є важливим те, що він, як капелян „Натхтіґалю“, брав участь у загальних зборах і від українського вояцтва висловив підтримку проголошеній українській самостійній державі. Збори вітав і Єпископ Йосиф Сліпий від Митрополита Андрея Шептицького. 1-го липня 1941 року о. І. Гриньох приніс пастирського листа Митрополита Андрея у справі новоствореного уряду на радіостанцію ім. Євгена Коновальця, яка тоді ще була в руках ОУН“.

Гриньох, отець Степан (нар. 1911) - брат о. Івана

В грудні кожного року я згадую не лише про уродженця галицької землі о. І. Гриньоха, але й про його рідного брата о. Степана Гриньоха, який писав мені із США. Він упокоївся на 103-му році життя й був найстаршим католицьким священиком в США.

Життєвий шлях о. І. Гриньоха проліг від села Павлова коло Львова до околиць Мюнхену. Він був людиною великого формату, шляхетної душі, високого інтелекту, природньої виважености та інтеліґентности й відкритого серця.

І. Гриньох народився в родині Михайла та Анастасії з роду Чесак 28 грудня 1907 року. У 1909 батьки еміґрували до США та оселились у Філядельфії. 27 грудня 1911 року в них народився ще один син – Степан. Згодом сім’я повернулась в Україну. Народну школу І. Гриньох закінчив у Павлові, а середню – в Українській Академічній Гімназії у Львові. Богословські студії розпочав у Львівській Богословській Академії і у 1930 році продовжив в Інсбруку, де захистив докторську працю. 1932 року його висвятив на священика Митрополит А. Шептицький.

Він служив душпастирем Леґіону Дружин Українських Націоналістів „Нахтіґаль“, сформованого за допомогою німців. Митрополит граф А. Шептицький благословив о. І. Гриньоха на службу військового капеляна, і він відвідував вояків‚ доки батальйон „Нахтіґаль“ був у Львові‚ був з ними у поході на схід. Коли батальйон розформували‚ о. І. Гриньоха було звільнено з посади духівника.

Віце-президенти УГВР Василь Мудрий і о. д-р Іван Гриньох (в темному) на розмові в часі перерви під час проведення Першого Великого Збору УГВР

Він став одним з ініціяторів створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР)‚ його обрано другим віце-президентом УГВР. У повоєнні роки він став головою Закордонного Представництва УГВР, яке очолював до 1980 року. Водночас був головою Українського товариства закордонних студій, яке було відповідальним за видання газети „Сучасна Україна“ й „Української Літературної Газети“, а пізніше журналу „Сучасність“.

Віце-президент УГВР о. Іван Гриньох (попереду в середині) в дорозі до Другої старшинської школи УПА («Олені») відібрати Присягу старшинської школи біля села Рожанка Скільського повіту в літі 1944 року. Ліворуч від нього – сот. Андрій Дольницький («Сірий», Голубенко»), праворуч – сот. Ярослав Струтинський «Яспар», позаду – їхня охорона

Фраґмент з урочистості заприсяжнення Старшинської Школи УПА-Захід «Олені». На фотографії інструктори та деякі старшини й гості, стоять зліва до права: хор. «Ткачук», пор. «Кацо», пор. «Степовий», сот. «Береза», пор. «Крутий», пор. «Ярема», НН, НН, НН, віце-президент УГВР о.Іван Гриньох, який відбирав Присягу, НН, НН, чот. «Черник», рой. «Мрія» (НН – незіндентитфіковані особи)

Доктор права Мирослав Прокоп писав у щоденнику „Свобода“ 8 квітня 1996 року: „У 1944 році Президія УГВР, Провід ОУН і Головне командування УПА вислали з України на Захід о. Івана Гриньоха, Миколу Лебедя та інших учасників організованого українського підпільного і повстанського руху в Україні, а згодом ще Юрія Лопатинського, і доручили їм поширювати інформації про нього серед демократичних суспільств і урядів та старатися здобути для нього моральну і політичну допомогу“.

Американці недооцінювали відмінності в поглядах і намірах українців. Керівник спецслужби, полковник Вільям Квін найперше радив зібрати дані та уважно вивчити минуле, надійність та мотиви різних організацій і партій. Зольд Араді, позаштатний співпрацівник американської розвідки в Угорщині, склав ґрунтовний звіт, у якому проаналізував український національний рух. Він познайомився з І. Гриньохом, Ю. Лопатинським, а також М. Лебедем. УГВР користувалася підтримкою серед молодого покоління та цивільного населення України‚ мала власних кур’єрів майже в кожній европейській і деяких азіятських країнах, тому особливо зацікавила американців.

Разом з політичною діяльністю о. І. Гриньох продовжував викладати філософію й богослов’я‚ був професором Українського Вільного Університету в Мюнхені‚ став одним з найближчих дорадників Йосифа Сліпого. Після заснування Українського Католицького Університету в Римі о. І. Гриньох став його професором. Він переконано вірив у історичні права української Церкви та її право бути патріяршою Церквою. У 1975 році під час урочистої архиєрейської Літургії у базиліці св. Петра при головному вівтарі о. І. Гриньох підніс уперше офіційно возглас за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України Йосифа. Офіційний Рим цього історичного факту не визнав, але й не заперечив.

13 листопада 1977 року в Оліфанті‚ Пенсильванія‚ заходами парафії свв. Кирила і Методія, а зокрема її пароха о. д-ра С. Гриньоха було відзначено 70-річчя о. д-ра І. Гриньоха. Часопис „Патріярхат“ писав: „Для большевиків о. І. Гриньох небезпечний тому, що він знає правду і з нею він іде проти нашого ворога, який нам все загарбав, а останньо хоче зовсім загарбати і знищити нашу Церкву. Він належить до того типу людей і священиків, який воліє держатись в тіні, але його інтелект, його все сформовані й упорядковані і висловлені думки, його розуміння питань щоденного життя все його висували на передові місця“.

...У вічність 14 вересня 1994 року відійшов направду видатний теоретик і практик, священик й борець, проникливий мислитель та визначний громадсько-політичний діяч українського народу.

Олександр Панченко,
доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської области 

https://svoboda-news.com/svwp/%D0%9C%D0%B8%D0%BD%D1%83%D0%BB%D0%BE-110-%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2-%D0%B2%D1%96%D0%B4-%D0%B4%D0%BD%D1%8F-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%BE-%D0%86%D0%B2%D0%B0/

Більше про О. І. Гриньоха у статті О. Панченка "Релігія й політика в житті та діяльності о. д-ра Івана Гриньоха"  http://incognita.day.kyiv.ua/religiya-j-politika-v-zhitti-ta-diyalnosti-o.d-r-ivana-grinoxa.html

о. д-р Іван Гриньох
ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА" Й УКРАЇНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ

http://galiciadivision.national.org.ua/lib/brody/brody05.html

Отець І. Гриньох. Послання Патріярха Йосифа про поєднання в Христі. Рим, 1977
http://diasporiana.org.ua/religiya/5657-grinoh-i-o-poslannya-patriyarha-yosifa-pro-poyednannya-v-hristi/

У шахтарськім містечку Олифанті у шт. Пенсилванія з населенням 5 із невеликим гаком тисяч мешканців, є чимала українська громада, що має свою греко-католицьку церкву св.св. Кирила та Мефодія 

Одне з двох кладовищ Оліфанта, the Saint Michael the Archangel Cemetery. Можливо, тут похований отець митрат Іван Гриньох. З кладовища відкривається вигляд на містечко.

"Віра є актом розуму і волі, довершеним при помочі Божої благодати." Йосиф Сліпий

Віра є актом розуму і волі, довершеним при помочі Божої благодати.
Патріярх Йосиф Сліпий

* 17 лютого 1892, село Заздрість Теребовельського повіту - † 7 вересня 1984, Рим

Хресна дорога Блаженнішого Патріярха Помісної Української Католицької Церкви кир Йосифа першого
Йосип Гірняк

(Слово виголошене на святі з нагоди 35-ти ліття з дня хіротонії їх Блаженства Патріярха Кир Йосифа 1-го)

Високодостойна Святочна Громадо!

Сьогодні зібралися ми тут, щоби доземно схилити свої голови перед людиною, якій Слуга Божий Києво-Галицький Митрополит Кир Андрей Шептицький передав тяжкий хрест і патріяршу патерицю в руки, доручаючи довершити задуми та ідеї всього творчого і святого життя Слуги Божого.

Тридцять п’ять років тому Слуга Божий Кир Андрей передав ці святі клейноди і святі заповіти своєму найгіднішому учневі і наступникові на митрополичому престолі Кир Йосифові Сліпому. Ось кому ми сьогодні складаємо наш доземний поклін.

Не при блиску свічад на престолах катедри св. Юра відбулась ця історична подія нашої Святої Церкви, а в скромній молільні хворого Великого Митрополита Кир Андрея, при кількох присутніх втаємничених єпископів-святителів. Це таємне рукоприложення наслідника на Києво-Галицький Митрополичий Престіл гейби провіщало хресну дорогу всієї майбутньої підпільної Церкви на покинутій нами Батьківщині.

Після тяжких та горесних років війни і повторної окупації нашої Батьківщини диявольським московсько-большевицьким наїзником, після смерти Слуги Божого Кир Андрея, — почалась чорна доба нашої Церкви і нашого Народу. Патріярша патериця перемінилась в арештантський костур, а золотий первоієрарший хрест засимволізував тяжку мученицьку дорогу, яка простелилась на довгих 18-ти літніх дорогах по московських, сибірських казематах та тюрмах.

Що уявляє собою 18-ти літня хресна дорога по нетрах червоного московського диявола — це відає наш сьогоднішній Патріярх Блаженніший Кир Йосиф 1-ий, і його, вже третього покоління, послідовники: Валентин Мороз, Леонід Плющ, Іван і Надія Світличні, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Шухевич, Святослав і Ніна Караванські, Ігор та Ірина Калинці, яким наш Блаженніший Патріярх протоптав дорогу у ті каземати.

Глибока віра, беззастережна і непохитна відданість всього себе Святій Церкві і рідному Народові, дала силу протиставитись всім диявольським спокусам і терпінням фізичних тортур та недуг. Постійна шепотно-напівна молитва дивувала і навіть заражувала співучасників тюремної долі, які прислухувались до благань ласки Божої, — цього дивного мученика-ісповідника Святої Церкви. А від нього, як від Петрової скали, відбивались всі ворожі погрози, засуди до смерти, всі затроєні стріли та брудні зневаги — безсильних яничар та їхніх наказодавців.

Проте — сталось чудо!.. Боже Провидіння, після 18-ти років надлюдських терпінь та поневірянь виводить цього Мученика з каторги в країні неволі — у вільний світ, де застає свій Народ таким, яким бачив його великий поет Іван Франко: «Замученим, розбитим, людським призирством, ніби струпом вкритим»… Застає роз’єднаним, розпорошеним по різних, взаїмно воюючих партіях та групах, ба, навіть по розрізнених церквах, в яких одноплемінники моляться різними мовами, де святкується під різними «юрисдикціями», за різними календарями, свої ж церковні свята та празники.

Драматично-невідрадну дійсність застав по цей бік залізної завіси Спадкоємець ідей та заповітів Слуги Божого Андрея!..

Там — ворожа окупація, ув’язнення, концтабори, побиття, знущання і офіційне знищення Рідної Церкви; а тут, на волі — незгода братів по крові, розбиття, чвари, брак свідомости власної законодатної влади, сервілізм, політичні спекуляції і торгування Українською Церквою ціною крови мучеників і ісповідників та вірних. Недармо сучасна наша поетеса з Австралії[1] вигукує, змальовуючи нашу дійсність:

«Щасливо лізем на колінах
До мов чужих і вір чужих!
Згинаєм рабські свої спини,
Щоб висвятитись з рук чужих,
Для задоволення амбіцій…
Нові Колумби!
Рабські Лицарі!..»

А там, молода українська людина третього нашого покоління, яка пішла слідами Блаженнішого Патріярха Кир Йосифа, крізь стіни сибірських катівень шле по світу свій Тренос, [2], своє голосіння над ще однією Хресною Дорогою:

СТРАСТЬ ПЕРША

на голгофі провінційного суду
Твоє світле лице
частоколом гвинтівок
відгородили
самотньо двигаєш хрест
таке ще немічне наше плече

СТРАСТЬ ДРУГА

змахнула Україна
з ока потаємну
сльозину
Господи
аж світиться
прозорий гурток
плакальниць
але вигодувала
ненька
власним шпіком
легіони шпиків

СТРАСТЬ ТРЕТЯ

і ті дві
що були розп’яті
побіч Христа
нині
маскують
високу голгофу
галуззям кодексів
у прокурорській тозі
ховають
розбійницький ніж

СТРАСТЬ ЧЕТВЕРТА

свіжий хрест
недаремно плаче
з нього
космацька живиця
о він
ще послужить замість іконостасу
у нашому
обкраденому храмі

СТРАСТЬ П’ЯТА

юродивий народцю
можеш спокійно
метушитись
адже нині земля
не стряслася
а темряву що з неба
попелом
дочасно
тобі на голову
осіла
ти й так
не добачаєш

СТРАСТЬ ШОСТА

без зради
проданий
нашим безсиллям
неодин побратим
ще нині
відсахнеться
навіть без серебреників
можливо пошкодуєш
тодіза біблійним юдою

СТРАСТЬ СЬОМА

мовчить наш отець
а мати
до кривавих слідів
припадає
причинися мамо Бога
що стала
й нашою матір’ю
за нами
дай і нам
торкнутися
негаснучих слідів

СТРАСТЬ ВОСЬМА

понад натовпом
металом
пойнялись
страдальні руки
дружини
Вероніко
ти хотіла обтерти
окривавлене лице
ногами шматують
полотно що стане
стягом

СТРАСТЬ ДЕВ’ЯТА

відверни лице своє
від них
але зроби так
щоб у моїй душі
стояв завжди
образ твоєї
терном увінчаної
голови

СТРАСТЬ ДЕСЯТА

з любові до нас
прийняв на себе
таку страшну кару
щоб спасти нас
від найбільшого
гріха
байдужості
до вогню

Цей Тренос — не тільки голосіння тих чесніших і героїчних синів та внуків, що пішли слідами нашого Патріярха: це Тренос нашої розп’ятої Церкви в сучасних катакомбах!

А тут — вже минає дванадцять років, як цей новітній Пророк Української Церкви, мов старозавітній Мойсей, не дивлячись на погрози сучасних Датанів та Авіронів, не слухаючи гадючого шипіння чужих, ворожих післанців та гонців до найвищих інстанцій Вселенської Церкви, цей мученик за Віру Христову, з патріяршою патерицею в поранених руках, на обморожених по сибірських тайґах ногах — мандрує по всьому світу, голосячи слова оборони належних прав за існування своєї Української Церкви і на вільне державне життя свого Народу. Його слова оборони прав Української Помісної Церкви з трибуни Другого Ватиканського Собору, на єпископських Синодах, многозвучним ехом розносяться по світу і глибоко залягають у серцях мирянського люду, який з перших днів його появи тут, по цьому боці залізної завіси, догледів свого Патріярха, який від віків присущий у нашій Церкві.

Сьогодні, з Патріяршої Катедри св. Софії в Римі, з Патріяршого Двору та з Патріяршої Канцелярії, по всьому світу, де лиш жевріє серце українського мирянина, лунають слова святі і мислі на сторінках посланій, проповідей Блаженнішого Патріярха Йосифа Першого. До тих слів та мислей прислухується мирянський люд в катакомбних Церквах на Батьківщині. Ці слова скріплюють сили наших мучеників в московських казематах. Ці слова переконують всіх нас мирян у правоті надлюдських зусиль, якими Блаженніший Патріярх вже 35 років перемагає пекельні та цьогоземні перешкоди на своїй хресній дорозі.

Однак, сьогоднішній зґанґренований світ, заражений лицемірством, гіпокризією, зумів заразити провідну громадську та церковно-ієрархічну верству, яка, ради особистих користей, готова в угоду ворогам підкинути колоди та каміння на хресній дорозі Блаженнішого Патріярха Української Католицької Церкви.

Блаженніший Патріярх Йосиф — все ж ЛЮДИНА… І коли ця ЛЮДИНА ранить свої катовані руки, обмерзлі ноги, покалічене в сибірських тюрмах тіло — об колоди та каміння підкинені своїми ж братами во Христі, за яких вісімнадцять років терпів надлюдські знущання, і ТУТ знеможений освідомлює, що біль моральний і духовий завданий «одновірцями» є набагато болючіщий за фізичні терпіння з рук ворогів. Але, на превеликий жаль, цього не зрозуміти лицемірам, гіпокритам та одноплемінним газетним гієнам, які, як колись у пустині сичали та вили в слід за Мойсеєм, так і тут виють та сичать у слід за Блаженнішим Провідником нашої Церкви і нашого Народу!

На щастя, Блаженніший Патріярх Йосиф не знесилюється під ударами «невідаючих що творять». Він, стоячи сьогодні перед духом свого Великого Попередника Слуги Божого Андрея, в свойому Посланні з дня 27 вересня 1974 року, має мужність заявити:

«Стоячи нині перед його духом ми мусимо в покорі і зі стидом визнати наші великі промахи і недомагання в змаганнях нашої Церкви і Народу. Не зважаючи на важке, впродовж 35 років, переслідування, всякі гнети нашої Церкви і української національності, ще живе там неустрашима Христова віра і національна свідомість. А їх молитва, як молодців в огненній печі, не устає. Та на жаль, на поселеннях, мимо всіх надлюдських зусиль, не можна довести до єдности нашої Церкви, ні нашого Народу. Відпір всім намаганням розчленувати нашу Церкву і Народ та змести їх з лиця землі, може дати тільки з’єдинена сила в боєвій лаві. А тимчасом і чужі і, на превеликий жаль, свої явно і по крийому ведуть дальше на зборах, в часописах, відозвах і заявах, покликуючись навіть на компетенції, — торощуть всі дотеперішні досягнення на полі єдности, і то від найвищих верхів до найнижчих верств. Всевладно розпаношилася і дальше у нас своя амбіція, свої користи і вигоди понад все. І висмівана іронічна пословиця «сам собі пан і удільний князь» — стала правилом і не дає підчинитися та прилучитися до здорового ядра, зосередженого в Товариствах Патріярхальників, щоб вести справу помісности і патріярхату до успішного завершення нашої помісности Церкви і закріплення єдности Народу. Тому то Слуга Божий Андрей взиває дрожачим голосом до спам’ятання! Аж страх, як легкодушно поступають майже всі наші провідні українські духовні і світські одиниці та стягають на себе проклін потомства!»

Високодостойні Брати Миряни та члени Товариства за Патріярхальний Устрій Нашої Церкви!

Велике довір’я виявляє до нас Блаженніший Патріярх, але і відповідальніші обов’язки та завдання він ставить перед нами. Його 35-ти літня праця над реалізацією ідей та заповітів Слуги Божого Андрея, його терниста хресна дорога, його подивугідна мужність і несокрушима витривалість у боротьбі за Богом даним нам права, — хай будуть для нас малокровних і слабодухих прикладом у щоденній нашій боротьбі зо всіма силами ада, і цьогобічного хворого світу.

Сьогодні, доземно схиляючи свої голови перед маєстатом Блаженнішого Патріярха Йосифа Першого, ми всі брати миряни — Миром Господу помолімось і благаймо Всевишнього і Сина Його Ісуса Христа: щоби не покинули Патріярха нашого самотнім на цій хресній дорозі, і щоби помогли йому чим скорше об’єднати всіх нас, на славу нашої Української Церкви і нашого Народу!

7 грудня 1974 р.
у Філядельфії
_________________________
[1] Зоя Когут, із недрукованої поезії, виголошеної підчас турне по Канаді і ЗСА, у 1974 р.

[2] Ігор Калинець, «Український вісник», Січень 1971, стор. 67, в-во «Смолоскип».

Джерело:
http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/hresna-doroha-blazhennishoho-patriyarha-pomisnoji-ukrajinskoji-katolytskoji-tserkvy-kyr-josyfa-pershoho/

Йосиф Сліпий. Портрет пензля Юрка Коха

СПОМИН З ДАЛЕКОГО МИНУЛОГО
Про навчання у Богословській Академії у Львові, де ректором був славної пам’яти о. д-р Йосиф Сліпий.

“Свобода”, липень 1992

Це було 52 роки тому. Мені пощастило, бо мене прийняли на студії до Богословської Академії у Львові. Чому я це наголошую? Тому що мої вигляди тоді, щоб бути студентом цієї високої української школи були дуже малі: один на двадцять аплікантів був прийнятий на рік 1938—1939. Відомо, що після 1934 року українцеві-студентові було прямо неможливо дістатися на вищі студії в Польщі. Я за порадою мого покійного батька вніс тоді аплікації на всі університети, і за вийнятком Познанської медицини (де удержання виносило понад 200 золотих в місяць) й Ґданської політехніки (я не дуже то добрий математик) — всі інші високі школи прийняти мене відмовились. А Боже Провидіння хотіло, щоб моє задушевне бажання сповнилося; думаю тому мене тодішній ректор о. д-р Йосиф Сліпий, нині вже покійний Патріярх Української Католицької Церкви, прийняв.

Прочитуючи два томи „Світильника Істини", я завважив, що про академічні роки 1937—38 і 1939 мало написано. Так само й про тайні студії Богословії в роках 1939—40, і про роки 1942—44. На мою думку Богословська Академія в останньому 1938—39 академічному році була на найвищому академічному рівні. Говорилось вже тоді також, що скоро абсольвенти теології зможуть робити докторати в Академії, без потреби виїзду за кордон. Цього року було найбільше число студентів в Академії. Дві причини склались тоді на це: 1930 роки це „релігійні роки". Митрополит Андрей передбачував у своїй далековідучости, що випуск студентів буде „запасом" на довгі роки. А друга причина — інші студії для українського студента були недоступні. Ми студенти евідентно бачили, що Академія збільшила число предметів, викладались предмети не лише філософії і богословії, але впроваджено „кредити" з історії, мови, медицини, археології, біології, географії, психології й інші. Всі познаки були на те, що ректор хоче її перетворити на університет, на український університет.

Коли подивитися до індексу з тих останніх років, то побачимо, що в Академії були не лише кредити, конечно потрібні для будучого священика, але також викладачі-професори — це були наукові сили, зібрані з усіх усюдів.

Знаною була також наша „авля", як одна з найкращих університетських авль. А каплиця, яку скінчили розмальовувати в 1938 році, за проектом самого отця ректора, вважалась шедевром церковного малярства нової (сучасної) доби. Протягом цього ж академічного року, під час, точок до розважань о. ректор сам пояснював розмальовання каплиці.

Подорожі по світі о. ректора також не пішли на марно. Відбивались вони в безперестанному прагненні поставити Академію на найвищий науковий та духовий рівень. Розмалювання каплиці мистцем Петром Холодним, старшим, потверджує це. Я також добре пам'ятаю, що в семінарійній каплиці Богословської Академії, за порукою о. ректора, було намальоване серце Ісуса. Я бачив багато світу, бачив багато церков, і всі ми бачили різнорідні серця Ісуса, але такого як у семінарійній каплиці, ніде я не бачив. Воно було білої барви, а круги від середини почавши, промінювали переходово барвами веселки, й чим дальше від середини, розпливались потім в кінцевім крузі. І так, пояснював о. ректор, коли найтвердіший металь, розпечений вогнем, як серце Ісуса вогнем любови до людства, то він (металь) не є червоний, а майже білий і подальше від божеського „millen", воно буде, очевидно, червоне, темніше, а чим дальше горяч слабне й розливається, — меншає. Так і ми, чим ближче Христа, тим більшою втішаємося любов'ю Його до нас, а чим дальше від неї, ми остигаємо, — нас воно не огріває, бо ми віддалилися й не хочемо підступити ближче до нього.

Або й інший приклад: згадаймо Страсний Тиждень у Семінарії. Скільки часу потрібно було, щоб змонтувати гріб Ісуса! Це нагадало мені знаного польського мистця Коссака, автора „Рацлавіцкої Панорами". На тлі Панорами тяжко було знайти границю між частиною, наприклад, воза дійсного, зробленого із дерева і заліза, і його другою половиною, що в реальній перспективі була лише малюнком на полотні. В Страсний Тиждень після винесення плащаниці (із Скиту Манявського), семінарійна церковця св. Духа була відкрита для всіх. Була вона затемнена, а згори іконостасу з-під хреста Ісуса Назорея спливала вода й обливала довкруги плащаницю. Діткнувшись каменів, скелі, ви чули, що це справді великі камені. Студенти вкочували їх до церкви протягом тижня. Дерева на переді плащаниці — це були дійсні великі пальми, а далі все це розпливалось в мальовилі. Скелі були розмальовані на мішковому матеріялі, а ще далі — на полотні. Все це було виконано педантно й треба було або знати, або дуже довго придивлятись, чи це правдивий камінь, чи полотняний — намальований. Тисячі людей відвідували тоді нашу церкву, одні йшли до плащаниці, щоб віддати їй поклін, інші, між ними багато жидів і нехристиян чи невіруючих, приходили, щоб не лише їхнє око начудувалося, але й вухо налюбувалося чудово виконаною Єрусалимською Утренею та псальмами, що їх виконували і богословський хор, який в 1938—39 роках досягнув своїх вершин під оглядом виконуваної програми нашої української церковної музики.

Не можу не згадати в цьому короткому спомині й того, що в 1938—39 роках вперше я мав товаришів на викладах — монахів Чину оо. Студитів. Трьох їх було. Одним з них був теперішній ігумен оо. Студитів, ієромонах Ювеналій Мокрицький. Славний іконописець (св. Софія в Римі, Студіон в Кастель Ґандольфо, окремі ікони, хрести в інших церквах і ін.) та реставратор знищених старих ікон. І тут бачимо передбачливість в турбуваннях за майбутнє Церкви Митрополита Андрея, його брата архимандрита Студитів бл. п. о. Климентія, й очевидно о. ректора Йосифа Сліпого.

Ректор Греко-Католицької Богословської Академії у Львові о. д-р Йосиф Сліпий разом з викладачами і студентами цієї Академії. 1936 рік

Одначе, як багато треба зусилля і як багато потрібно студентів богословії не раз, щоб лише один-два з них зокрема в наших сучасних часах і обставинах, стали священиками. Я вже згадав, що поміж 1,200 аплікантів прийняли біля 100, а при кінці року було коло 60, багато виступило в перших тижнях, іншим порадили залишити студії і тільки чотирьох з нас із „ґешіхти" (мене ще вчив на першому семестрі старенький вже тоді, о. Тит Мишковський) стало священиками. Один з нас бл. п. о. Ігнатій Атаманець, згинув в мотоциклевому випадку в дорозі до церкви, ще в дуже молодому віці. А щастя кінчити теологічні студії на Львівській Академії з 1938—39 років, ніхто з нас не мав. Всі ми наново починали, й кінчили студіювати вже поза межами рідних земель, пробуючи не раз в кількох університетах. Четвертий з моїх товаришів — це о. д-р Юрій Федорів.

Останній рік перед Другою світовою війною в Богословській Академії мав ще й таку „пригоду". Всім відомі студентські корпорації різних факультетів за Польщі. Кожний факультет легко можна було пізнати на шапках „мацєювках"; барву червону мала політехніка, медики мали жовту і т. д. В останніх роках одна з політичних польських партій, що „вславилась" не дуже гарно, т. зв, „ендеки" просякнули були в деякі студентські корпорації і ними керували. В Познанщині, наприклад, ендеки знущалися над жидами, а в Галичині над українцями. Була середа весною, і нам сказали, що буде прохід. На проходи ходили богослови два рази в тиждень — в понеділок і четвер. Зміна для проходу нас дещо здивувала, але, не знаючи властивої причини, по обіді ми всі, поділені на групи, по чотирьох (кожний в чвірці з іншого року і все хтось новий, щоб краще запізнались між собою), йшли в назначеному нам „архидуктором" напрямі. Моя чвірка йшла в напрямі на Високий Замок. Коли ми вже були на Руській вулиці, підійшли до нас наші люди й сказали, що ендеки напали на семінар.

Не думаючи довго, ми, розчинивши підрясники, позакидали поли на рамена під плащі (було холодно того дня) й, давай вже по дорозі зброїтися чим попало, хто патиком з плота, хто каменем, чи яким дрючком, і так бігли ми на рятунок, бо в нашій лічниці, як звичайно було декілька хворих, а настоятель і ректор мешкали в будинку ввесь час. З інших вулиць до нас долучувались більше „озброєних" студентів, і всі ми бігли, що було сили в наших ногах. Згадуючи про це сьогодні, дякую Богові, що Провидіння хотіло, щоб ми не встигли на час, а то тяжко собі уявити таку сутичку: нас понад 300 студентів, а ендеків понад тисячу, а може й дві. Ми їх нащастя на 66 Коперніка вже не застали.

Одначе те, що ми побачили, тяжко описати... Тому, що входові двері до будинку були дуже тяжкі, дубові, а город — огороджений високим муром, найлегше було дістатись з вул. Коперника, вибивши вікна. На партері була кімната для двірника чи, як ми його називали „фіртіяна", де зголошувались всі, хто входив чи виходив з будинку, та друга кімната „розмовниця" по правій стороні, а тоді ще одні сильні двері. Зараз за розмовницею була моя кімната, де жило нас п'ятьох студентів з першого року й „цензор" з другого, Стельмах, хресного імени не пам'ятаю. Це між іншим була єдина кімната, де жило нас шістьох, у всіх інших кімнатах жило тільки по чотири студенти. За нашою кімнатою на партері була ще одна кімната для студентів, що її вікна теж виходили на вулицю, і до цих двох кімнат, повибивавши всі шиби, вдерлися напасники й, дослівно, здемолювали їх. Ліжка поламали, столи порозбивали в кусники. Скрипти порозкидали, з книжок повиривали картки, а частину їх викинули на вулицю, як все інше. Подушки й перини чи ковдри попорені ножем, пір'я, роздуте протягом через вибиті шиби, літало в повітрі. Портрети Митрополита й Папи на землі були потоптані, і навіть хрест святий поламаний, і все змочене розлитою водою. Отець ректор наказав нічого не рухати, поки будуть зроблені знімки, які опісля було вислано до польського уряду і до Ватикану.

Тоді ми, студенти, рішили також зорганізувати „самооборону" й через декілька тижнів не було проходів, бо не хотіли, щоб по дорозі на нас напали й потурбували, а ми, озброївшись у що могли: каміння, дручки з парканів з запасом гарячої води тощо, день і ніч вартували. Дякувати Богові ці „походи" через кілька тижнів перестали відбуватись й нас залишили в спокої. Пам'ятаю одного тижня така демонстрація проходила попри нас вулицею Коперника. Лавами йшли студенти в корпораційних шапках, між ними й дівчата студентки, по яких двадцять в ряді відхідника до хідника, й викрикували в нашу сторону різні слова-речення, скандуючи їх, але нас не чіпали.

Як відомо до демонструючих студентів чи взагалі до демонстрантів різного роду в цілому світі, так і в Польщі, звичайно долучуться всякого роду міське „шумовиння", яке при цій нагоді має можливість грабувати, бо все це піде на конто, на рахунок демонстрантів, які в деяких випадках є ідеалісти в змаганнях за поставлені перед собою цілі. Таким був і цей напад на Академію.

Вкоротці в городі запахла черемха, ми занялись підготовою до різних іспитів, і все це призабулось...

Згадуючи про цей останній академічний рік Богословської Академії у Львові, хоч кількома реченнями хотів би дійти до її замкнення. Під час першого приходу Червоної армії Богословія була не чинна. Студентів п'ятого року згодом за додатковими іспитами висвячували, але небагато, бо не було ще потреби, а приблизно біля двадцять, як мені відомо, тайно вчились в приміщеннях св. Юра. Після приходу німців чути були неприємний запах розбитих броварень Бачевського. Коли я дібрався, кинувши працю, до Академії, щоб продовжувати студії, студентів було небагато: на першому році коло двадцять, на третьому кілька, так же на четвертому й яких п'ятнадцять на п'ятому, а на другому, моєму, я сам; аж на другий семестр приїхав О. Оришкевич, й тоді він лишився сам на другому році, бо я вже був по іспитах, одному ж бо слухачеві викладати, це наче приватний тутор, й матеріял вичерпується скоро. Я не кінчив Богословської Академії у Львові й тяжко мені докладно про останні її роки говорити. Але хотів би підкреслити, що незважаючи на дуже бідний харч (харчові картки й поміч з Митрополичих дібр) та дуже слабо опалюваного будинку, порядок і вимоги до студентів були ті самі, що й перед війною.
О. О.