Осип Букшований: біографія для ще ненаписаного авантюрного роману

 

Осип Букшований, командант Леґіону УСС, командир I бригади УСС Галицької армії, журналіст.

† 8 грудня 1937, Соловки

Осип Букшований: біографія для ще ненаписаного авантюрного роману

У США його біографія могла б стати основою для голлівудського блокбастеру. Війна, полон, втеча, партизанський загін, знову на фронті, Чотирикутник Смерти, розвідувальна робота і політична діяльність, арешти і втечі, останній арешт і зникнення в туманах Соловків...

Зауваження: я не мав на меті створити вичерпну біографію – не ті умови, фактично під рукою тільки результати пошуку в інтернеті. Тому і зустрічаються питання в дужках...

Осип Букшований народився 1 червня 1890 (в інших джерелах – 1888) року у селянській сім'ї у селі Жаб’єму на Станіславівщині. Закінчив місцеву школу, здав на матуру (екзамен на атестат зрілости) в Коломийській гімназії у 1908 р., вступив до Львівської Політехніки.

З серпня 1914 року – в лавах Леґіону Українських Січових Стрільців австро-угорської армії як "запасний старшина" (офіцер запасу). Під час вишколу в районі сіл Страбичово і Горонда біля Мукачева на Закарпатті у вересні-жовтні 1914 року отримав під командування 2-гу сотню 1-го куреня Леґіону (командир – отаман (майор) Г. Коссак).

На фронті з 7 жовтня 1914 року. Приймав активну участь в боях на вістрі австро-угорського наступу в напрямі Сколе-Стрий, Турка-Дрогобич, під час якого на короткий час було відбито в російської армії нафтовий басейн. Сотня Букшованого 13 жовтня дійшла з боями до Коростова. Отримав звання капітана (сотника). У грудні Букшований командував сотнею, яка на російському фронті біля Сваляви прикривала відступ австрійських частин. Потім – бої у Карпатах, зокрема на Магурі.

В лютому 1915 року командує контрударом на залізничну станції Лавочне (нині – Сколівський р-н Львівської обл.) в надзвичайно складних погодних умовах. Після бою в його сотні (роті) залишилося тільки 55 стрільців. Потім бої на Маківці.

29 травня 1915 року в районі с. Лисовичі під Болеховом з більшою частиною сотні потрапляє в російський полон. В полоні перебував у м. Вольск, згодом – в Ташкенті.

Вже в липні 1915 року разом із другом – лікарем УСС хорунжим В.Свідерським влаштував втечу із російського табору для військовополонених. За одними даними, їх на кордоні з Персією затримали й доставили у в'язницю в Тегерані, звідки їх звільнили завдяки втручанню представників німецькій місії. Букшований та Свідерський нібито вступили на контрактну службу (до турецької армії?), участь в боях проти корпусу російської армії Баратова.

Але існує й інша цікава інформація. Начебто, у горах на межі Туркменістану та Персії Букшований встиг нібито очолив загін курдів, які воювали проти урядових (яких? очевидно перських? а може турецьких? а є й згадка, що проти російських...) військ за створення курдської держави.

Наступний кадр – весна 1916 року: переїзд в Туреччину, участь в боях на Месопотамському фронті, знайомство з майором А.Шаманеком. Букшований і Свідерський відзначені турецьким орденом Півмісяця і німецьким Залізного Хреста.

Восени того ж року разом із ешелоном турецьких військ через Болгарію та Угорщину повернувся до Відня, де діяла Станиця УСС та Бойова Управа УСС. Дізнався про долю полку УСС, який у вересні 1916 року був практично розгромлений у боях на Лисоні та відведений у глибокий тил (Пісочна-Розвадів). З 44 старшин полку залишилось 16, з усього куреня, де Букшований командував сотнею – тільки О.Семенюк.

З березня 1917-го – знову на фронті під Бережанами, командир сотні усусів (по прибутті до Бережан, неподалік яких проходила лінія фронту, Легiон УСС учергове було реорганізовано: замість двох куренів по три сотні, на вимогу командування корпусу створено один з чотирма сотнями).

29 червня 1917 року приймав участь в бою під с. Конюхи, де більша частина полку УСС потрапила в російський полон разом з полковим командиром полк. Ф.Кікалем. З вересня – в тилу.

З березня по жовтень 1918 р. в складі Леґіону УСС, що тоді переміщався Наддніпрянщиною як підрозділ австро-угорського континґенту, пройшов за маршрутом Жмеринка-Одеса-Херсон-Єлисаветград-Олександрівськ.

Знову зміна кадру: у жовтні-листопаді 1918 р. перебуває в Чернівцях, де тоді розмістили УСС. 24 жовтня 1918 р. в Чернiвцях, у розташуваннi Вишколу, вiдбулися збори старшин УСС, на яких обговорено тодiшнє становище Австрiї i полiтичну ситуацiю. Було прийнято резолюцiї, в яких зазначено, що безпосередньою метою нацiональних змагань є соборна, вiльна, самостiйна Українська Республiка. На тих же зборах йшлося й про пiдготовку до збройного виступу. В зв’язку з цим постало питання про керiвника майбутньої акцiї, бо стрiльцi рiзко виступили проти кандидатури архікнязя Вiльгельма, мотивуючи це тим, що вiн мало що може зробити, а також не бажаючи через нього ускладнювати стосунки з Антантою. Учасники зборів висловилися за обрання командантом леґіону сотника Дмитра Вiтовського, якого підтримувало i стрiлецтво. Але оскільки вiн мав вiдбути до Львова, щоб очолити Центральний Вiйськовий Комiтет, на цю посаду обрали сотника УСС Осипа Букшованого. Згаданим рiшенням Українські Січові Стрільці розiрвали навіть формальнi зв’язки з австрiйською владою.

В наказi Української Генеральної Команди (військовий центр українського постання в Східній Галичині) керівництву УСС, поряд iз повiдомленням про запланований на 1 листопада 1918 р. збройний виступ, зазначалося: «Всi частини УСС мають переїхати у Львiв…, не гаючи анi хвилини часу. Якщо роблено труднощi в доставi поїздiв, належить такi опанувати силою... ».

Кур’єр iз цим наказом прибув до Чернiвцiв в ніч на 1 листопада, але командування леґiону тодi перебувало поза мiстом, на святкуваннi 2–ї рiчницi Гуцульської сотнi. Тому наказ передали тодiшньому команданту легiону сотниковi Осипу Букшованому тiльки близько 8–ї години ранку 1 листопада.

У праці Лазаровича з історії УСС стверджується, що „коли стрiльцi дiзналися про переїзд до Львова, їх охопила невимовна радiсть. Усi рвалися негайно їхати, щоб якнайшвидше потрапити до столицi Галичини, бо вже й ранiше серед деяких стрiлецьких кiл, зокрема в Гуцульськiй сотнi та Кошi, роздратованих бездiяльнiстю та австрофiльством українського полiтичного проводу, зароджувалися думки зробити це самочинно. Але сталося непоправне: командування леґiону замiсть того, щоб захопити будь–який поїзд i тут же направити УСС до Львова, де вирiшувалася доля краю, наказало спочатку завантажувати у вагони продовольство й амунiцiю, що призвело до втрати дорогоцiнного часу. Керівники УСС самовпевнено сподівалися на сприятливий розвиток львiвських подiй. Навiть серед частини стрiлецтва виникла думка, щоб залишитися на Буковинi для захисту її вiд румунiв. Вiд’їзд до Львова сповiльнювався ще й тому, що командування леґiону не вживало рiшучих заходiв проти залiзничникiв–неукраїнцiв, якi вiдверто саботували роботу залiзницi”.

А ось як описує ті події в своїй автобіографії, написаній у 1919 р., полковник Вільгельм фон Габсбург, командир групи, до якої належали тоді й УСС: „Дня 1-го листопада 1918 рано українські війська захопили Львів під командою УСС Вітовського, який там був на урльопі [у відпустці]. Ще того самого дня одержав я про те депешу, вислану Вітовським, який домагався в ній негайної висилки цілого леґіону УСС до Львова. Я лежав у шпиталі. О годині 9 рано прийшов до мене командант вишколу УСС Осип Букшований з запитом, чи і гуцульська сотня має їхати. Я відповів: "Розуміється". Букшований був одинокий, що розумів ситуацію: зрештою цілий леґіон хотів боронити Черновець перед Румунами. Коли Букшований виїхав до Львова на поміч нашим військам з вишколом із гуцульською сотнею (мене заступав сотник Микитка), збудили мене в ночі і сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут Румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці і автом поїхав на станицю [тобто на залізничну станцію]. Там побачив я транспорти УСС в повнім порядку, тільки обоз не був ще завагонований. Я покликав до себе коменданта Микитку, команданта черновецького вокзалу і четаря Івановича та наказав, що до 4 годин рано останній транспорт УСС мусить бути в дорозі на Львів. Ніхто з УСС не виповів на це нічого. І дійсно, до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів”.

Замiсть 1 листопада перша частина УСС — чотири сотнi пiхоти, одна сотня кулеметників i одна чета (взвод) гранатометникiв та мiнометникiв — загалом приблизно 800 чоловік пiд командуванням сотника Букшованого — виїхала з Чернiвцiв тiльки в серединi наступного дня i прибула до Львова лише в другiй половинi дня 3 листопада. В ніч на 4–те листопада прибула решта леґіону — двi сотнi піхоти i сотня кулеметникiв. На цей час поляки зорганiзувалися i вже вели запеклі бої на вулицях мiста, поступово перехоплюючи ініціятиву в свої руки.

В ешелоні Букшований з групою офіцерів усуває від влади формального командира полку УСС майора О.Микитку, який дотримувався австрофiльських поглядiв та не був посвячений в усі плани.

Потяг прибуває на ст. Сихів, оскільки головний залізничний вокзал вже було віддано полякам. На пероні О. Букшованого зустрічає жіночка в цивільному, яка передає застарілий наказ: взяти Цитадель (там розміщувалися гарнізон та склади австро-угорської армії) і підсилити гарнізон головного вокзалу. Виконуючи наказ, Букшований особисто повів дві сотні на непотрібний штурм Цитаделі (через Стрийський парк), по дорозі відбивши залізничну станцію Персенківка і радіотелеграф у Козельниках.

3-21 листопада частини під командуванням Букшованого утримують ключові будівлі в центрі Львова: Цитадель, Оссолінський інститут (зараз це Львівська наукова бібліотека ім. Стефаника), Крайовий Сейм (зараз це будівля Львівського національного університету ім. Франка), банк на розі вул. Коперніка, станцію Підзамче і позиції на Високому Замку.

Вечірній наказ 21 листопада евакуювати Львів Букшований сприйняв як державну зраду і грозився заарештувати командування. Вояки Букшованого мало що не збунтувалися і погрожували розстрілом офіцерам-зв’язковим за "провокацію".

22 листопада 1918 р. всупереч наказу полковника Г. Стефаніва відступити до Борщович і перекрити залізницю Львів-Броди, Букшований відвів УСС на лінію Підбірці-Лисиничі-Винники-Чишки, започаткувавши фронт блокади Львова (цікаво чому за ці всі самовільні вчинки педантичні галицькі посадовці так не зуміли притягнути його до відповідальности?).

З грудня 1918 р. Осип Букшований приймає участь в боях з поляками як командир 1-ї Бригади УСС, що входила до 2-го корпусу Української Галицької Армії. Штурмує Львів, б’ється під Любенем Великим, Городком, відступає, приймає участь в плануванні та втіленні Чортківській офензиві у червні 1919 р. У цьому контрнаступу УГА бригада Букшованого – на вістрі, визволяє Бучач, Тернопіль.

У липні – першій половині серпня 1919 р. несе гарнізонну служба в Кам'янці--Подільському. Потім наступ на Умань-Одесу, штурм Брацлава, зустріч з махновцями.

Жовтень-листопад 1919: Букшований в т.зв. Чотирикутнику Смерти, коли УГА опинилася затиснутою між ворогами, катастрофічно бракувало припасів та амуніції, а тиф і голод косив її бійців тисячами.

Наприкінці жовтня 1919 р. війська Денікіна завдали сильного контрудару по УГА в районі Гайсина і Брацлава, однак напоролись на відчайдушний опір січовиків О. Букшованого. Зав'язалися важкі бої. УГА була на краю загибелі. Відтак Тарнавський почав діяти самостійно. 1 листопада 1919 р. делегація на чолі з отаманом Лисняком зустрілася з денікінським генералом Слащовим. Галичани висловили протест проти масового розстрілу полонених стрільців у Гайсині, запропонували обмін полоненими і укладення перемир'я. Слащов дав згоду, але тільки на переговори з УГА.

28 листопада 1919 р. була підписана угода з білогвардійською Добровольчою армією (командування УГА вирішило, що це найкращий варіянт для порятунку армії). Однак значна частина стрільців не підтримувала союзу з Денікіним. Вони мріяли про об'єднання з армією УНР. Зокрема, отаман (тобто майор) Букшований, „не хотячи погодитись з сучасним станом речей, віддалився з кількома старшинами і сто людьми кудись на Староконстантинів – правдоподібно сполучитись з відділом отамана Коновальця..." (де він був з грудня 1919 по свчень 1920?).

У лютому 1920-го Букшований став одним з організаторів Червоної Української Галицької Армії, союзної більшовикам, в цей час він перебував в Кам'янці-Подільському. До речі, ще влітку 1919-го отаман Букшований був серед тих офіцерів УГА, які виступали за переговори з червоноармійським командуванням, враховуючи неодноразове звернення голови уряду Совєтської України Раковського з пропозицією про спільні бойові дії проти військ Польщі.

У травні 1920 р. його арештували в Жмеринці у зв'язку із заколотом 2-ї і 3-ї Бригад ЧУГА (в квітні 1920 р. вони перейшли на бік Армії УНР, яка в союзі з польською армією йшла на Київ, але сам Букшований залишився на службі в Червоній армії). Вивезений до Одеси, потім до Харкова. У червені-липні 1920 р. перебував у концтаборі в Кожухово під Москвою. Звільнений завдяки праці Галицького бюро при ЦК РКП(б), де, між іншим, тоді працювала Ніна Кухарчук –майбутня дружина Хрущова.

До речі, в цьому ж Кожухівському концтаборі у серпні 1920 р. був розстріляний Осип Микитка, який з листопада 1919 p. до лютого 1920 p. був командувачем УГА, а 10 лютого 1920 p. його видали Одеській ЧК члени Начального ревкому УГА.

Тим часом Букшований працював у "Всеобучі". З 1921 р. працює в наркоматі освіти УСРР в Харкові.

Чергова зміна декорацій. Фронтовий офіцер, можливо згадавши партизанські навички, схоже стає справжнісіньким розвідником... Є інформація, що Букшований навчався на дипломатичних курсах у Москві. Дехто вказує, що це були курси з підготовки розвідників. Існує думка, що галичан, які переїхали до СССР, передусім колишніх військовиків УГА, ГРУ РСЧА готувало для розвідувальної роботи і майбутньої війни з Польщею, яка вважалась недалекою.

В травні 1922 р. Осип Букшований очолив Закордонне Бюро Допомоги Комуністичної Партії Східної Галичини, фактично – закордонну розвідувальну резидентуру.

У серпні того ж року він прибув пароплавом Петроград-Гамбург у Німеччину з чеськими документами, легалізувався в Берліні як кореспондент. У жовтні того ж року їде до Відня як кореспондент журналу "Наша правда" - рупора ЦК КПЗУ. З січня 1923 по липень 1924 р. працює в німецькій столиці в комуністичному видавництві "Космос".

У 1924 р. Букшований повернувся до УСРР через Литву, працює помічником головного редактора Держвидаву в Харкові, приймає участь в 2-му з'їзді КПЗУ в Москві. У квітні 1925 р. переїхав в Київ, працює офіційно знову ж таки в Держвидаві (цікаво, чому саме в цій структурі?).

От тільки, схоже, інтереси, колишнього січового стрільця лежали не лише в площині поліграфії. 25 липня 1926 р. польський патруль затримав його в тоді прикордонних Заліщиках при спробі перетину кордону з документами на чуже ім'я. В лютому 1927 р. відбувся суд, де адвокатом Букшованого витупав колишній комбриг Золочівської Бригади УГА, один з найвідоміших тоді в Галичині українських адвокатів С. Шухевич (до речі – дядько Р. Шухевича й активний оборонець членів УВО та ОУН під час судових процесів).

Букшованого звільнили у 1928 р. Він працює в "Сельробі" (Українське селянсько-робітниче соціялістичне об’єднання – українська ліва політична партія совєтофільського напряму, що існувала у Польщі в 1926-32 рр.), приймає активну участь в роботі КПЗУ.

У 1932 р. його арештовує польська поліція. Букшованого випустили під заставу у 4000 злотих (хто заплатив цікаво?), а він втік через кордон в Совєтську Україну. Знову працює в Харкові.

23 вересня 1933 р. був арештований совєтськими спецслужбами, засуджений на 10 років (тоді ж була арештована більша кількість галичан, що перейшли до УРСР і працювали там на різних посадах). Звинувачений в тому, що „за завданням закордонного центру УВО був перекинутий на Україну, де разом з керівництвом УВО на Україні, і, зокрема, Коссаком Г., був одним з організаторів військового шпигунства в Червоній армії" (цитата за А. Кентієм).

Оунівський історик П. Мірчук в своїй праці наводить цитату з доповіді Косіора, нібито опублікованих в „Ізвєстіях” від 2 грудня 1933 року: „Після приходу до влади Гітлера в Німеччині, на Україну був перекинутий один із найповажніших організаторів УВО, колишній отаман Січових Стрільців, Букшований, безпосередньо зв'язаний з Коновальцем”. Букшований потрапив відбувати покарання у Соловецький табір особливого призначення.

Знову прізвище Букшованого випливає у 1936 р. Згідно праці вже згаданого вище П. Мірчука 27 вересня того ж року київська газета „Більшовик” писала: „Слідство у справі Коцюбинського [Юрій Коцюбинський – син М. Коцюбинського, один з провідних діячів УССР] виявляє щораз більше гиді, яка закралася в компартію України. Показується, що багато українських нібито комуністичних діячів були буквально на послугах Коновальця, що є аґентом німецької і польської інтервенції. Слідство виявляє, що після приїзду до Харкова Букшованого з Польщі, по всій Україні посилилася робота націоналістів з-під стягу ОУН, якою керує знаний „вождь” Коновалець. Букшований намовив Коцюбинського, щоб він пристав до тієї організації. Коцюбинський дістав добру суму грошей і за те продажно прилучився до руїнницької роботи націоналістів”.

Переважно в біографіях пишуть „подальша доля невідома”. В окремих джерелах стверджується, що Букшованого розстріляли у листопаді 1937 р. Анатолій Кентій стверджує, що Букшованого розстріляли 25 жовтня 1937 р. за постановою особливої трійки УНКВД Лєнінградської області.

Чи справді Букшований був аґентом Коновальця в УСРР? Сказати складно... Той же П. Мірчук каже, що „безсумнівним здається організаційне пов'язання з ОУН бодай частини тих, котрі були репресовані большевиками за приналежність до ОУН”, при цьому прямо називає Букшованого. Далі пояснює: „Осип Букшований, як отаман І Бриґади Українських Січових Стрільців, був знайомий з Коновальцем і зустрічався з ним на чужині перед своїм виїздом на підсовєтську Україну. Отож, є цілком правдоподібне, що його виїзд до УССР відбувся з доручення полк. Коновальця – у пляні праці УВО-ОУН на східніх українських землях”. З іншого боку, далі П. Мірчук визнає: „Очевидно, що не всі, засуджені тоді большевиками за приналежність до УВО-ОУН, були справжніми членами Організації”.

Анатолій Кентій аналогічно пише ніби і „так”, і ніби „ні”: „Звичайно, більшість аналогічних звинувачень не базувалася на конкретних фактах і доказах антисовєтської націоналістичної діяльності, а виходила з вимушених під загрозою і тортурами зізнань заарештованих або ж свідків... є підстави стверджувати, що серед певних верств населення совєтської України було підґрунття для сприймання ідей українського націоналізму, усвідомлення необхідності боротьби за самостійну Україну. І до цього немало зусиль доклала діяльність УВО-ОУН”.

Отже чи міг О. Букшований належати до УВО чи ОУН? Я особисто в цьому сумніваюся – він один з небагатьох залишився вірним ЧУГА, явно був співробітником совєтської розвідки, активним діячем КПЗУ етс. Згадки про нього в доступних джерелах по історії ОУН чи УВО обмежуються виключно процесом 1933-го року, немає жодних підтверджень що він дійсно отримував якісь завдання від Коновальця і т.п. У будь якому разі, якщо й про перші роки життя О. Букшованого відомо небагато, то про останні – й поготів...

І ще одне – за деякими даними Осип Букшований був реабілітований у 1959 році...

Джерела:

1. Біографія О. Букшованого // http://forum.milua.org/viewtopic.php?t=70

2. Вилучення еміґрації // http://memorial.kiev.ua/content/view/139/70/

3. Габсбург В. Автобіографія // http://www.ukrstor.com/index.html

4. Кентій А. Українська військова організація та організація українських націоналістів // http://oun-upa.org.ua

5. Лазорович «Машерують наші добровольці» // http://exlibris.org.ua/

6. Мірчук П. Нарис історії ОУН (Перший том: 1920-1939) // http://oun-upa.org.ua

7. Сеньків М. З історії боротьби за соборність українських земель 1917–1945 рр. – Дрогобич: Відродження, 1995 (http://www.vesna.org.ua)

Теги: kuk, military, unknownukrainians, weltkrieg, повесть о настоящем человеке, профанська екзегетика, історія

http://joanerges.livejournal.com/292264.html

Автор: Іван Гоменюк

«Військова медаль», вона ж «Галіполійська зірка»

За участь у Першій світовій війні Австро-Угорщина нагородила Осипа Букшованого «Золотою медаллю за хоробрість». Ще до війни, під час служби у війську, він отримав «Пам’ятну медаль 1912–1913 років». Німеччина відзначила бійця Месопотамського фронту «Залізним хрестом II класу», а Туреччина — медаллю «Залізного півмісяця». На останній нагороді хотілося б зупинитися докладніше.

1 березня 1915 султан Туреччини Мехмед V вирішив заснувати нагороду для відзначення турецьких солдатів, а також їх союзників — на кшталт аналогу німецького «Залізного хреста». Офіційно вона мала назву «Військова медаль» або медаль «За бойові дії» (Harp Madalyası), але фалеристи знають нагороду також під її німецькою й англійською назвами — «Залізний півмісяць» (Eiserner Halbmond) і «Галіполійська зірка» (Gallipoli Star).

Відома безліч кількість різновидів «Галіполійської зірки», тому можна говорити лише про зовнішній вигляд відзнаки, але не її точні розміри. Це була опукла п’ятикутна зірка діаметром (якщо вписати у коло) близько 55–58 мм із бронзи або латуні, вкрита червоним лаком. Відомо також про срібні знаки з емалевим покриттям — вважається, що такі зірки видавали вищим офіцерам. Поверх зірки кріпили накладні сріблясті півмісяць рогами догори, вензель-тугру султана Мехмеда та дату заснування «тисяча триста тридцять три» (за ісламським календарем, відповідну 1915 року християнського). Промені зірки мали сріблясту облямівку з орнаментом і маленькі кульки на кінцях. До мундиру «Галіполійська зірка» найчастіше кріпилася горизонтальною застібкою, іноді — вертикальною шпилькою.

Шовкова стрічка «Галіполійській зірки» заширки 29 мм була червоною, дві 5-мм білі смужки відстояли від країв на 2,5 мм. Для тих, хто заслужив нагороду не на передовій, стрічка мала інвертні кольори — біла з червоними смужками. Існувало кілька різновидів пряжок на стрічку за участь у військових кампаніях, але вони ніколи не мали офіційного статусу.

Джерело https://ah.org.ua/osip-bukshovanij

Ігор Калинець про подвиг отця-капеляна Івана Кипріяна

 

Ігор Калинець

ЯК НАПИСАТИ КАЗКУ

Мій дядько, отець Микола, розповів мені, ще зовсім малому, про священика-капеляна в УГА, що потрапив у полон до большеви­ків і там в ув’язненні вже на Сибірі опікувався маленькими дітьми, які також стали в’язнями, бо були народжені по тюрмах і концтаборах. Він допомагав їм як тільки міг: збирав (чи відбирав, випрошуючи) остан­ні крихти у в’язнів, а також лахміття, аби прикрити дитячі скелетики – худі й посинілі тільця. Він розмовляв із ними, вчив і потішав – замі­нював сиротам батьків. І найбільше вражала мене, малого, кінцівка роз­повіді: у хуртовину, зігріваючи кількох малих дітей своїм тілом, він разом із ними замерз від холоду.

Я вже тоді знав, хто такі большевики – вони наганяли страх на нас усіх, дітей і дорослих, коли «червоною мітлою» удосвіта прочісували усе довкола: і чагарники за селом, усі хати, подвір’я і городи. Я вже знав, що таке Сибір, бо щодня якусь родину вивозили туди. Знав, що там лю­ті морози й глибокі сніги. Знав я про січових стрільців (звичайно, нас­кільки це можливо знати у дошкільному віці), бо в родині хтось та був в Українській Галицькій Армії, хоч знимки хлопців у січових одностро­ях були заховані з остраху перед большевиками на самому дні скрині. Знав я і про теперішніх стрільців – партизанів із УПА, бо щовечора бачив їх на бабусиному подвір’ї, в хаті чи стодолі, як вечеряли чи спі­вали пісень, чистячи зброю. Можливо, не усвідомлював, що таке капелян-духівник в УГА, однак знав, що то священик, який для стріль­ців відправляв Службу Божу, оповідав і причащав їх ще здорових чи поранених, а також перед їхньою смертю, а потім, як була на те мож­ливість, із молитвою звершував погребальний обряд. Не пригадую, чи

Можливо, підсвідомо керувала моїм прагненням прислужитися страдниці-церкві і давня оповідка про священика-капеляна.

Три роки тому, видавши кілька книжечок забавних казок для дітей, я надумав укласти збірничок цілком серйозних казок або «майже ка­зок», з якого доросліші діти могли б довідатися про часи, не дуже віддалені від нас, але які для цих читачів далеке минуле. Щоб спонукати школярів запитати у батьків чи вчителів: «Невже таке могло бути?» І в той же час я хотів, щоб діти, виростаючи із казок, не визбувалися спо­дівання на диво. Тоді в пам’яті зринуло призабуте оповідання про га­лицького священика, який випередив на 20 років подвиг польсько-жидівського письменника Януша Корчака – про якого знає весь світ. Але казка є казкою – вона має мати щасливе закінчення. А такої розв’яз­ки я не міг сфантазувати. І дарма, що трагічний фінал отця був все-таки велично оптимістичний: перемога Добра, людського милосердя, пере­мога Духу над матеріяльним.

Декілька «майже казок» було написано, а з історією отця-капеляна я не давав собі ради. А так мені хотілося оповістити про цей давній, але завжди вражаючий подвиг людини. І саме тоді до мене завітав зна­ний митець – театральний художник Мирон Кипріян, лавреат Держав­ної премії ім. Т. Шевченка і приніс (дивно, чому саме мені?) матерія­ли про свого стриєчного дідуся о. Івана Кипріяна. Це була хвилююча зустріч через документи з героєм моїх дитячих літ. Бо саме так нази­вався отець-духівник УГА, що замерз у сибірському концлагері. Тепер я міг довідатися докладніше про нього. Записки НТШ (том (XXXVI, с. 226, Львів, 1933) у статті Петра Ведмедика «Діячі української му­зичної культури» оповіщали, що о. І. Кипріян, народжений у 1856 р. у Сокалі па Львівщині, був не тільки священиком, а й диригентом і ком­позитором, що написав один із перших у Галичині підручників почат­кових знань із музики й співу, видав «Партитуру церковних хорів» Бортнянського (цею партитурою користувався і талановитий церков­ний регент у Ходорові Іван Басараб – там на церковних хорах я впер­ше малим хлопцем почув ім’я Бортнянського й довго був переконаний, що це галицький композитор), опублікував записи народних пісень, ство­рив чимало своїх музичних композицій.

Правда, у «Записках НТШ» подано дві дати смерти отця – сподвиж­ника музичної культури: за одним джерелом – у 1920 р. у Волочиськах під час евакуації УГА, за іншим – в 1924 р. в Сибірі. Є ще третя версія. Як подає Ігор Федик, заслужений вчитель, у статті «Подвиг от­ця Кипріяна» (газ. «Основа», 15 лютого 1994 р.), у «Мартирології Українських церков» (том II) зазначено, що священик Іван Кипріян був заарештований чекістами на початку тридцятих років. Але ця версія нічим не обґрунтована. Мій вуйко, о. Микола Гулей, мусив черпнути інформацію з другого джерела: він знав про мученицьку смерть у сибірському большевицькому лагері.

Серед матеріялів є стаття о. Івана Лебедовича у книзі «Польові духовники УГА», видана у Вінніпезі 1963р. Цінність її в документальнос­ті. Автор посилається на ряд свідчень очевидців терпіння і подвигу о. Кипріяна. Передує статті герб отця – «Доліва» (три червоні розети на поперечній білій смузі через голубий щит), а також дослівно епіграф: «Іван Кипріян (1856-1924), шляхтич, укр.-кат. священик, гром. діяч Равщини, капелян УГА; автор церк. композицій і «Учебника початкових відомостей музики і співу» (1885), помер на засланні в Сибіру.» Я відкрив ЕУ – довідка звідти, тоді я ще заглянув в УЗЕ: там є про от­ця як композитора, але дата смерти відсутня. Отже, в середині 30-х ро­ків у Галичині, коли виходила УЗЕ не знали про долю о. Кипріяна. Тим більше загадково, звідки мій вуйко міг довідатися про нього. Залиша­ється хіба домислити, що хтось привіз вістку вже після вересня 1939 р., а наймовірніше вже в часи німецької окупації. І мусили це бути самі очевидці, які вціліли у большевицьких концлагерях і через Західну Україну згодом подалися на еміграцію.

Був о. Іван вже старший за віком, як зголосився добровольцем до УГА – польовим духівником. А покликав отця до армії лиш патріотич­ний обов’язок. У статті цитуються спогади іншого священика Марка Гіля із посиланням на канадський журнал «Голос Христа Чоловіколюбця», ч. 9 від 1958 р.:

«Був це великий патріот і народний діяч, що освідомив національно цілу Немирівщину. Був він відомий з різних виступів, на вічах у Равщині й сусідніх повітах. Був добрим промовцем. За його старанням за­початкували селями відомий страйк проти дідичів майже в усій Равщині. Дідичі були змушені збільшити селянам заробітну платню».

От тобі і шляхтич, і священик. Справді, за міркою Ольги Кобилянської – «апостол черні». Я пропускаю відомості про отця, що засновував читальні «Просвіти», хори й духову оркестру в Немирові та багато чо­го іншого. Я також опускаю його героїчну працю у війську яко духів­ника, зокрема в той драматичний час УГА, яка потрапила в чотирикут­ник смерти (поляки, біла гвардія, большевики і... тиф). «Як гарно вмів він тоді піддержати нас на дусі, хоч, наближаючись до нас, наражався на захворювання сипним тифом...» – згадував згодом один із учасників походу УГА, захований під ініціялами С.Б. (Голос Хр. Чол., 1958, ч. 9). І далі цей же автор пише: «По трагічній смерті сина Віктора Кипріяна

в квітні 1920 р. знайшовся о. Кипріян між тими старшинами УГА, що їм постелився шлях до концентраційних таборів на Сибірі».

Отож, це були перші галичани, що були запроторені до Сибіру в пер­ші большевицькі лагери, зрештою перші концтабори у світі. Правда, пе­ред ними першим в’язнем царської тюрми із Західної України був великий галичанин – митрополит Андрей Шептицький, але, на щастя, він ще не потрапив до Сибіру і це ще було за декілька років перед ле­нінським червоним терором. Іван Лебедович далі посилається на спо­гади о. К. Кухарика, що також були поміщені в «Голосі Христа Чоловіколюбця», ч. 9 (93) від 1958 р. Цитуємо:

«Він був одним із наших праведних, хоч був брудний, обдертий і зна­ний як «номер 8986»...Він дуже любив білу, чисту одежу. Вірив твер­до, що в хвилини його смерти святі у небі дадуть йому чисту сорочку, замість обдертих лахів. Можливо, що він дістав таку сорочку. 1924 р. отець Кипріян жив у бараку А-332. Цей барак був також призначений для дітей, народжених у таборі. Аж до п’ятого року життя ці діти ма­ли діставати поживу з того, що залишилося у спільній кухні, по розда­чі харчів в’язням, а серед таких обставин мало хто з них міг досягну­ти п’ять років».

На жаль, із цитованих уривків спогадів о. Кухарика не можемо до­відатися, де саме був концлагер, в якому був згаданий барак А-332. Не можемо стверджувати, чи той отець був ув’язнений, чи оповідає зі слів (чи листа) іншого очевидця (про себе він нічого не говорить). Однак, деталі розповіді надзвичайно зримі – вигадати їх не під силу навіть буй­ній фантазії письменника. Правда, небіж о. Кипріяна Мирон стверджує (мабуть, на підставі родинних переказів), що о. Кухарик також був в ув’язненні. Коли і як він дістався звідти на волю, коли і як опинився на Заході, на жаль, не знаємо. А для мене це істотно, бо звідкись мій дядько знав подробиці життя і смерти о. Кипріяна. Іду далі за спогадом о. Кухарика:

«Отець Кипріян мав 60 років. Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс зломаний ударом також був синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Його очі казали всім, що то була людина, повна любови не тільки до приятелів, але й; до своїх ворогів. Ті надзвичайні очі розповідали про його безмежний! тягар...»

Далі очевидець розповідає про те, що о. Іван опікувався 70 дітьми, хлопчиками й дівчатками. І тут розповідь мого вуйка збігається з описом цих голодних і обдертих дітей. Отець, не знаючи російської мови, розмовляв із ними тільки українською – короткими фразами, аби ді­ти могли його зрозуміти. Під нарами у бараці для ідіотів і спаралізова­них дітей, до яких ніхто із сторожів не підходив, лякаючись їхніх бо­лячок, о. Кипріян разом із полковником Калядіном (мабуть, білогвар­дійцем) виготовили щось на зразок церковного престолу, перед яким отець відправляв Літургію. Тільки він один був при смерті отих нещас­них, закривав їм очі й виносив тіла, аби поховати. І ні жахи війни, ні жахи лагерної дійсности не визбавили отця людяности, не очерствіло його серце – він часто гірко ридав при печальній церемонії, далекій від нормального обряду поховання. І ось наступив останній акт трагедії.

Довідавшись, що наступного дня мали розстріляти 20 дітей, отець вирішив дістатися до клітки без даху, де вони були заперті. Тим біль­ше, що ці малі смертники запитували про нього. Даю слово очевидце­ві – о. Кухарикові:

«Страшна сніговія лютувала надворі. Здається нема нічого страшні­шого, як сибірська заметіль, курява, «пургою» називають її. Тоді нема заходу, сходу, півдня або півночі, але тільки розгуканий вітер і сніг. Вов­ки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжішого сліду. Але отець Кипріян постановив піти до загороди. Спершу він клякнув і потонув у кількахвилинній молитві. Тоді казав полковникові Калядінові знищи­ти його престіл, якщо він не вернеться. Коли полковник згасив лямпочку, отець вліз у підземний хідник. Останні його слова були: «Мир всім». Заметіль тривала чотири дні і розстріл відложено па пізніше. Як метелиця скінчилася, то сторожі знайшли тіло отця Кипріяна в клітці разом з замерзлими дітьми. Він ще тримав руку одного хлопчика».

Відомості про о. Кипріяна на цьому закінчуються, але стаття у кни­зі «Польові духовники УГА» ще підсумовує: «Так помер один з новіт­ніх праведників, знаний як число 8986». Так, як усі праведники, він був переповнений християнською любов’ю. Не знаємо, які були остан­ні слова отця Кипріяна, одначе, досить того, що пішов до своїх малих ближніх у смертельний мороз, і що своїми останніми рештками застигаючого тіла хотів розігріти закостенілі руки вмираючого хлопчика.»

Чимало мучеників, знаних і незнаних, було в нашого народу. І бага­то з них дала нам Українська Церква, засвідчуючи тим свою життєвість, високу християнську мораль і Христову жертовність.

21 березня ц.р. у Львівському оперному театрі відбулася прем’єра ора­торії композитора Віктора Камінського на слова митрополита Андрея Шептицького в поетичному опрацюванні Ірини Калинець. Цей урочис­тий вечір із величавою музикою був присвячений беатифікації як Великого Митрополита, так і ще 17 єрархів та священиків Церкви – мучеників большевицького режиму після Другої Світової війни. Усіх Цер­ква не в стані піднести до лику святих – їх сотні, а то й тисячі. Не був уведений у жодний беатифікаційний список й отець Іван Кипріян. Бу­демо сподіватися, що колись дійде черга у Церкві канонізувати й цьо­го мученика. І тоді б моя казка могла бути закінченою. Але того хви­люючого вечора напевно і для нього і во славу його звучала висока й трагічна музика і наша молитва. І я зловив себе на гадці, що тоді про­майнула перед моїм внутрішнім зором праведна постать отця – героя моїх дитячих літ. І я побачив цього праведника святим у білій Божій одежі, з ясним і добрим обличчям і останніми, почутими на землі, сло­вами «Мир всім!»

Квітень 1998 р.

Промови лавреатів премії Фундації Антоновичів

http://www.ji-magazine.lviv.ua/Promovy_laureativ_premii_Antonovychiv/Kalynets.htm?fbclid=IwAR2THmxyODCvz0qSoGnTgmdcS2MwUZrQF-QDpAmoYKIl8VA1ucvhF7lbw0g

Іван Кипріян (27.10.1856, Сокаль - 1924) https://esu.com.ua/search_articles.php?id=6273

Пам'яті Мирона Тарнавського, славетного галицького генерала

 

Командант Леґіону УСС Мирон Тарнавський. Відень, 1917

* 29 серпня 1869, село Барилів, Радехівщина — † 29 червня 1938, село Черниця, Бродівщина

Національна честь – це керма корабля.

Держіть її в руках могучих,

Аж поки в усмішках блискучих

Не зацвіте свята земля.

Національна честь – це зірка провідна.

Ідіть вночі лише за нею,

Доки над рідною землею

В красі не спиниться вона.

Олександр Олесь

...Був вояком з крови-кости. Знав настільки знаменито своїх і так близько ними цікавився, що нпр. завжди відчував, коли їх втома та їх психічний стан поможе чи пошкодить воєнним операціям. Мав теж ту прикмету вояка, яка може не конче потрібна начальному вождеві армії, якого місією не є воювати з крісом у руці: був надзвичайно відважний, у найкритичніших хвилинах зберігав подиву гідний спокій, та не відчував взагалі почуття небезпеки для власної особи. Було теж чуже йому бажання пімсти, а супроти ворога ставився завжди з лицарською благородністю.

Ці прикмети єднали Йому загальну пошану і симпатії. Траґедією ґен. Мирона Тарнавського, як і численних інших галичан старшого покоління, було те, що опинився відразу на кермуючім становищі на тому наддніпрянсько-українському ґрунті, якого раніш не знав та який у часах воєнно-революційного хаосу представився галичанам з їх зовсім іншим вихованням та всім світоглядом — чимось дуже дивним і незрозумілим. У тій ситуації ґен. М.Тарнавський — людина взагалі політиці чужа — тримався найбільш обережно осторонь політичних справ, займаючись виключно справами Армії. Тому траґічним парадоксом можна назвати закиди, що впали на його голову за ситківську умову УГА з Денікіном, — закиди суто політичного характеру. Не тут місце вдаватись у ближчий розгляд тієї умови, яка має вже цілу свою літературу, і не будемо тут її ані боронити ані ганити. Однак не підлягає сумнівові, факт, що 1) її галицькі військові автори та сиґнатарі взагалі, зокрема ґен. Тарнавський, не мали найменших русофільських політичних тенденцій і 2) ситківська умова була подиктована тільки і виключно фанатичним бажанням зберігти за всяку ціну УГА, як зорганізований суцільний військовий масив. Нема теж сумніву, що форма, в якій притягнули за ситківську умову ґен. М.Тарнавського до відповідальности, не була відповідна, була для цього великою кривдою та була типовим прикладом, як кожна зробити жертвою обставин та людських помилок людину, шо може найменше завинила. І тому вся колишня непристойна нагінка на особу ґен. М.Тарнавського, який сам ніколи не дозволив собі на ніякий непристойний випад супроти нікого з земляків на високому військовому чи політичному становищі, не пошкодила тій пошані, що її мали всі до Його особи, — навіть ті, які ніколи не скривали свого негативного підходу до галицько-денікінської історії.

З некрологу, опублікованого за підписом Ік. у "Ділі" 1 липня 1938 р.

1916

Роман Купчинський

СОРОК ТИСЯЧ.

Золоте сонце на синьому небі, а в долі ті самі краски і на прапорах і в сорок тисячах сердець. Але ні сонце, ні прапори, ні серця не зібрались під Святоюрським Собором витати Ґенерала, а зібрались прощати Його. Бо Ґенерал відходив на Янівський цвинтар між своїх хлопців, що там поклалися на вічний сон, довгими рядами так, як колись стояли на перегляді. Там посередині чекає на Нього остання Його кватира — найспокійніша з усіх тих, які мав у воєнних походах. У ній виспиться нарешті сивий Ґенерал, відпічнуть спрацьовані руки, перестане боліти стільки разів ранене серце. У тій кватирі буде так тихо, так затишно, як ніколи. Ніякий голос людський не перерве тиші, хіба одна рідна Земля час до часу промовить. Вона одна матиме і право і обовязок.

Сорок тисяч людей зійшлося прощати Ґенерала з усіх усюдів. І звідси і звідти, а всі свої, рідні люди. Нема між ними ні одного, хто мусів би і тому кожний з них то тисяча людей, а разом — сорок міліонів. Ідуть перед Його домовиною, ідуть за Його домовиною зі щирим болем у грудях з достойною сльозою в оці. Ніхто того болю не жадав, ніхто тієї сльози не накликував, тому той біль золото, а сльоза брилянт.

Сорок тисяч!...

Саме стільки, скільки цвіту зівяло галичанам...

Зійшлося сорок тисяч народу прощати Ґенерала, а там десь, за золотим сонцем, у синьому небі сорок тисяч вояків зібралося витати Його.

Двацять девятого червня 1938 року, в 9.50 рано затрубів сурмач збірку. Покотився гомін сурми далеко, широко і стрепенулися хлопці, деб вони не були, як твердо не спалиб.

„До нашого Пана Ґенерала збирайтеся всі!"...

Вмить збіглися з усіх усюдів, так як колись на землі. Вмить вистроїлися в лави і завмерли в німім ожиданні.

А на переді полковник Дмитро Вітовський.

Три дні ждало товариство з отаманням на прихід Вожда.

Врешті ґенеральний марш сурмачів. Вітовський блиснув шаблею.

„Позір! В право глянь!“

Із сизої далі виринула висока, так добре всім знана Постать. Золота зубчатка блистить, булавки на рукавах миґотягь, остроги подзвонюють.

„Пане Ґенерале! Голошу слухняно; сорок тисяч людей — старшин і вояцтва, що чесно і до краю сповнили свій найбільших обовязок!"

Ґенерал проходить перед фронтом. Сотень, куренів, полків, бриґад... Кожне обличчя, кожний відділ то спомин якогось бою, а всі разом — Великої Дії.

„Позір! Почесний похід у право. Сотня ходом руш! В право глянь!!"

І рівний стукіт вояцьких ніг котиться громом по синяві.

Всміхаються сиві очі Ґенерала, хоч густі брови грізно насуплені. Хлопці машерують справно як колись... Усміхаються серцями до Ґенерала, хоч лиця як камінні. Так бувало і так має бути.

„Пане полковнику! Дякую, добре. "Спочинь" і відпровадити на кватири!"

А ці кватири такі як Ґенералова на Янівськім: два метри довгі, метер широкі і тихі-тихі...

"Діло", 6 липня 1938

ОСТАННІЙ НАКАЗ

отамана М. Тарнавського перед відходом його назад до австр. армії

П. Отаман Мирон Тарнавський, приказом Н. В. Кмди звільнений від обов'язків Команданта Леґіону УСС, видав отсей приказ:

Леґіоновий приказ ч. 8.

Лосяч, дня 8 січня 1918

З нинішнім днем передаю Кмду Леґіону УСС п. сотн. Осипові Микитці.

Відходячи з-поміж січового стрілецького товариства — дякую всім в імені власнім і в імені загальної нашої Справи за совісне сповнювання тих обов'язків, які на кождого з нас наложила отся важна хвиля, хвиля, коли постає і твориться українська держава, під якої будову клало свої кости і буйні голови стільки наших товаришів. Хвиля велика і святочна, на яку народ цілий століттями ждав! — і я вірю, що так, як досі, так і на будуче вкажеться стрілецтво гідним тої хвилі, гідним носителем тої ідеї, яка його покликала до життя. Я вірю в це і тому зі спокійним серцем покидаю стрілецькі ряди.

Дякую всім разом і кожному зокрема за ту прихильність і довір'я, яким мене всі наділяли. Той образ гарного співжиття задержу в пам'яті на завжди, а почувавбися я щасливим, якщо б серед Українського Січового Стрілецтва задержалася добра і щира згадка про бувшого отамана.

Пращаючи всіх кличу: При спільній роботі, може серед кращих обставин — до побачення!

"Діло", 1 липня 1938

Мирон Тарнавський (сидить) і Володимир Старосольський. Радзивилів, 1916 p.

Андрій Кігічак

ОСТАННЯ ДЕФІЛЯДА

У 20-ті Роковини похорону Генерала Мирова Тарнавського

"Свобода", 29 травня 1958

Останнього червня 1938 року облетіла лискавкою Край сумна вістка, що помер генерал Мирон Тарнавський, який ще так недавно, бо кілька тижнів тому, йшов був в лавах „старої войни" в зеленосвятковому поході на Янівський цвинтар у Львові, щоб віддати поклін Поляглим, колишнім воякам Армії якої він був командантом.

І так, як колись без поклику, по повороті з італійського фронту, ставали в ряди Української Галицької Армії у 1918 року, так і 2 липня 1938 з'їхались без наказу з найдальших закутин Західньої України, щоб віддати останню прислугу Тому, під якого командою переживали дні слави, дні підйому, дні пepeмог, а хоча б і спільно дні невдач чи хвилевого одчаю. Сказавши інакше, того дня змобілізувалась самочинно немундурована УГА. Тому сотник Андрій Палій при прощальному рапорті при домовині, оправдуючи той здвиг, зарапортував приблизно таке: ,,Пане Генерале! Голошу слухняно, що до звіту зголосилося кільканадцять тисяч Твоїх старшин, підстаршин та мужви. Вибач, що не в одностроях, та Ти не дав такого наказу. Вибач, що не справляємо Тобі похорону з гарматніми стрілами та жалібним верблем. Нині громить жалібний вербель - наших сердець. І заплакали по Тобі трембіти нашої Верховтни".

А відбувалися похорони зі Святоюрівської Гори, в мурах якої складено в уніформі знеможене боєвими трудами тіло Генерала, перед далекою дорогою. Це господар історичної Святоюрівської Гори, Митрополит Андрей Шептицький запросив Тіло в гості, як вияв признання заслуг Покійника, на який то жест могла здобутися лише людина такого великого формату, як незабутній Князь Церкви та Духовий Володар не тільки Галицької Волості, а і всього Народу.

І на подвір'ї цієї історичної, церковно-національної твердині, робили останню збірку недобитки трьох Галицьких Корпусів перед прощальною дефілядою: 1-ий під проводом пop. P. Коника, ІІ-ий - пop. І. Поритка і ІІІ-ий сот. Г. Турка. А лопотячі на вітрі перев'язані чорними стрічками синьо-жовті прапори, нагадували ті воєнні стяги, що їх вітало населення при чортківській офензиві. Може при Панахиді заупокійне „Вічная пам'ять" на ноту „Ой та зажурились" затінило на мить багаті спогади.

А по відправлених молебнях та панахиді під проводом Митрополита, почалася на площі перед храмом св. Юрія, перед уставленою там домовиною. остання дефіляда Української Галицької Армії,

Перша дефілює' „Молода Громада", якої члени - це колишні Комбатанти та воєнний актив м. Львова, замаскований в цьому товаристві, За ними представники колишнього українського уряду, а за урядом ЗОУНР дефілюють Інваліди, що їхні протези — це ті почесні відзнаки, на які не потрібно документів ні дозволів. На святоюрівській площі та сусідніх вулицях і в т. зв. Єзуїтському городі, по саму пошту, непроглядні маси народу, яким лише меґафони передають пepeбіг похорону, співів та церемоніялу.

А коли по закінченні дефіляди перед домовиною пок. пралат о. Леонтій Куницький відчитав перше св. Євангеліє, тоді уставився похід вже на цвинтар. Відкрив його отаман д-р Ст. Шухевич із своїм адьютантом, Петром Постолюком. Д-р В. Старосольський, чот. Дм. Паліїв і пop. Роман Купчинський несли на подушках бойові відзначення Покійника, а сурмач відограв уже над відкритою могилою, прощальне стрілецьке М. Гайворонського — „На cпoчинь".

І рушив вулицями Львова повагом жалобний похід, якого довжині, здавалося не було кінця. Серед німої тиші хтось у військових рядах піддавав півголосом до перших кроків протягаюче, повільне: “рааз, дваа, трии, чотири”, і т. д. І вдарив хор могутнє Нижанківського „Святий Боже", а десь з-позаду долітало не менш могутнє Матюка потрясаюче до глибини: „Помииилууй, помиилуй наас".

А над городом княжого Львова Духи Предків. Коли вдарили по всіх церквах дзвони, то почали розповідати не тільки історію своїх церков, а пригадувати і всіх володарів, королів, гетьманів, князів, треба тільки їх мову розуміти... Перший, то обїзвався з храму св. Юрія, фундованого нашими князями Руриками, де слухав Служби Божої Великий гетьман Богдан, коли облягав Львів. З-під Замкової Гори обізвались дзвони св. о. Николая, де молилися колись князь Данило, й його син Лев та їхні потомки, аж до останнього Юрія ІІ, втроєного найнятими злочинцями. Відозвався із найбагатшої у Львові Успенської церкви історичний „Кирило", який неначе б повагом пригадував, що життя дочасне, але вбожество не перешкоджає великим ділам, коли наші предки будували цей величавий храм у добі великого лихоліття. Сумний хоровід під звук хорів, оркестр, посувався у прекрасну погоду в сторону цвинтаря, а дзвони дзвонили і продовжували історію княжого Львова. Забрали голос і з церкви оо. Василіян, під яких опікою вкрилась славою ваша наука, якої відгомін доходить до Академій цілого світу, дармащо не чують її інколи і найближчі. Заговорила і церква-кріпость св. П'ятниць, в якій хоронилися колись наші предки, в добі лихоліття, в добі наїзду ворогів на город. Поза дзвонами св. Преображення, церкви св. Петра і Павла на Личакові, та оо. Редемптористів, і дерев'яної Чина оо. Студитів відозвалась, неначе б діточе сопрано на тлі того великого хору дзвонів, своїми дзвіночками, положена на окраїнах міста, церковця-сирітка ім. св. Володимира, сина Святослава, внука Ольги, родоначальника всіх фундаторів, і всіх жертводавців наших церков.

Заки дзвони видзвонили історію Львова, то кондукт зайшов на Янівське цвинтарище. І неначе б здрігнулися цементові хрести на могилах Українських Оборонців Львова, на прийняття у свої ряди свого Командаита. Вийшла назустріч із засвітів булава на чолі з полковником Bітовським. Побіч нього отамани Дудинський, Восвідка, Горук, сотники з Будзиновським. поручники з Нагайлом та Ннкораком, підстаршини з Мережком, та мужва з Цястечком на чолі. А за ними всі. про яких пісня говорить, що “пропало галичанам сорок тисяч цвіту".

Та і Новоприбулий мусів відповісти на прийняття контр-звітом, що ті, які Його сьогодні тут відпровадили „не схиляють вниз прапора". У тому же часі по надгробних відправах о. кан. Лаба прощав Покійника іменем Кир Андрея, д-р Кость Левицький від народу, а полковник Бізанц, у своєму останньому звіті запевнив військовим тоном про вірність ідеалам Генерала.

І спустили вниз домовину.. Під останній салют „на позір", сурмач відограв „на спочннь", а на домовину посипались грудки землі. Між ними і з урн принесених спеціяльними штафетами з родинного Генералові Радехова, з могили його батьків. З Mapкіянової Гори, з Маківки, Лисоні, та інших призабутих по стільки роках місцевостей. І сипали землю, як символ тієї Української Землі, за яку боролися полки, під командою Покійника. Смеркалося, коли докінчували записувати скромний вояцький гріб, як і скромним було життя Генерала. А трембітарі зпід Чорногори сповіщали своєю елегією „Вмерлої", що відійшов у засвіти Великий Ґазда, Великий Баца — Українського Войська.

Могила генерала Мирона Тарнавського на Янівському цвинтарі у Львові між могилами Василя Беня і Костя Левицького

Знимкував п. Ігор Мончук

Було вже доволі темно, бо в місті позапалювали вже світла, а над свіжим гробом ще стояли Його вояки. З-поміж хрестів у липневу ніч неслася лебедина вояцька історична пісня: „Ой поховали пана отамана в сирую землю, глибоко". А з-під цвинтарної брами відходили члени Української Галицької Армії, яка відбула в дні 2 липня свою останню дефіляду.

Родина генерала

Історія родини славетного генерала Мирона Тарнавського нагадує історію України. Усі члени родини були учасниками визвольного руху, зазнали репресій.

У Мирона Тарнавського було четверо дітей: двоє синів і двоє дочок.

На Янівському цвинтарі, неподалік від могили генерала Мирона Тарнавського поховано його дружину Марію Тарнавську та старшу дочку Марію.

У секретних матеріалах МГБ, що знаходяться у фондах Бродівського історико-краєзнавчого музею, є довідка про кулацьку сім'ю, виявлену в Бродівському районі 15 травня 1949 року.

„ Голова сім'ї - Тарнавська Марія Густавівна, 1882 року народження, проживає у Черниці Підкамінського району разом із внуками Коцюбою Яромирою Степанівною (1926 р.н.) та Коцюбою Зоряною Степанівною (1931 р.н.)", - йдеться у документі.

У графі „краткая економическая и политическая характеристика кулака" вказано: „Тарнавская М.Г. в с. Черница Подкаменского района Львовской области имела имение, где содержала постоянно несколько батраков, является женой генерала Тарнавского, который командовал в 1918 году Петлюровской армией при взятии гор. Киева. Дочь - изменница родины. Зять - Кацюба С.М. немецкий ставленник и активный бандпособник, осужден в 1949 году к 25 годам". Цей документ із написом „совершенно секретно" підписано тодішнім начальником Бродівського РО МГБ гвардії підполковником Губенком.

Така „небезпечна сім'я кулаків" безперечно підлягала виселенню.

Старший син Мирона Тарнавського Омелян у 1924 році поїхав на Східну Україну, де у той час проходила так звана українізація. Здобув в Одесі фах інженера. У 1937 році був заарештований і розстріляний.

Молодший син Мирон Зімовіт був студентом празької Політехніки, був знаний у "Пласті". Одружився з брідщанкою Ярославою Шуст. Пізніше працював інженером та директором електростанції в Бродах. Був у дивізії „Галичина". А після поразки під Бродами перейшов до УПА. Провів у совєтських концтаборах 10 років. Помер у Владімірській області.

Про те, що він був в УПА, свідчать спогади Миколи Григоровича Батенчука 1919 р.н. з села Дубини Бродівського району. Він згадував, що зимою 1944 року, коли була облава, втік до лісу. „І ззаду нараз: „Руки вверх! - розповідав п. Микола. - Тридцять конів нарахував прив'язаних там. З другої хати через дорогу переходить їх двоє. Один з них каже: „Ви - Батенчук? Що Ви тут робите? Я глянув : „Гей, де я тебе видів?" А він був при есесах капітаном, Тарнавський фамілія його. Був при есесах - в мене в саду штаб мав. Він мене впізнав і визволив. Він був з партизанами волиняками кіньми.

Наймолодша донька Мирона Тарнавського Анна була лікарка. У 1940 році заарештовано її чоловіка, Романа Яновича, який був сином священика. А у вересні 1945 року Анну замордували совєтські солдати.

Старша дочка Марія та її чоловік Степан Коцюба також мали медичну освіту. Марія була лікаркою УПА. За це її було заарештовано на 15 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. Її чоловік Степан Коцюба працював головним лікарем Бродівської районної лікарні. Згадують, що він був веселий, енергійний і життєрадісний. На вигляд як дві краплі води схожий на класика української літератури М. Коцюбинського. В кінці 30-х років років Степан та Марія працювали у різних містах. Він - у Бродах, вона в Радивилові. Подружжя мало великий авторитет та повагу в місті та районі. Доктора Коцюбу за те, що лікував вояків УПА, було ув'язнено на 25 років. Він помер у таборі. Дружину та дочок також заарештовано. Вони перебували в різних таборах і нічого не знали одна про одну.

У секретних матеріялах МҐБ, що містяться у фондах Бродівського історико-краєзнавчого музею, є довідка про стан оперативної роботи Бродівського райвідділу МҐБ Львівської області. Тут під грифом „совершенно секретно" сповіщається, що заарештований „активно разрабатывавшийся кадровый националист - Кацюба, пробравшийся на должность заврайздравотделом и систематически оказывавший медицинскую помощь бандитам...". У цих же документах йдеться і про те, що доктор Коцюба входив у комісію, що набирала добровольців до дивізії військ СС "Галичина".

Родина генерала Тарнавського довший час жила у Золочеві, на вулиці Січових Стрільців. Будинок Тарнавських було зруйновано під час другої світової війни. Найдовше у цьому будинку жила донька генерала Марія Коцюба, мати Зоряни Колодницької та Яромири Коцюби.

„Пригадую собі цю тендітну, худорляву, вже немолоду жінку з енергійним виразним обличчям, з сивою косою, що віночком обвивалась навколо голови, з проникливим вдумливим поглядом добрих очей, які випромінювали мудрість і спокій, викликали довіру. - Так описує доньку генерала у газеті „Народне слово" за 1997 рік Христина Присяжна. І ще, - То була людина віддана благородній справі, людина високих моральних засад, великої культури і ерудиції, донька своєї землі, свого часу". Залишивши хворого чоловіка та двох доньок з бабусею, Марія Коцюба пішла в УПА. Як лікар, врятувала не одного вояка. Схопили її якраз тоді, коли Марія рятувала життя дівчині-партизанці. А потім були тортури, сталінські концтабори, непосильна праця у шахті. Пізніше, коли була лікарем у табірному шпиталі, рятувала знесилених в'язнів, ставлячи їм фальшиві діяґнози. Завдяки їй не один в'язень мав змогу набратися сил у шпиталі, де харчування було дещо кращим від табірного. Померла Марія Коцюба у 1976 році.

Нині з найближчої родини генерала Тарнавського залишилася тільки онука - Зоряна Колодницька, дочка Марії Коцюби. Зоряна добре пам'ятає, який вигляд мало генералове обійстя у Золочеві, бо вона деякий час жила тут разом з бабусею. Згадує також, яким було помешкання у Черниці. Пам'ятає тогочасні Броди і гімназію, у якій навчалась.

На фасаді сучасної гімназії ім. Івана Труша у Бродах встановлено пам'ятну дошку з написом про те, що тут навчався славетний генерал. Її виготовив скульптор Андрій Возницький.

Зоряна Колодницька також була на засланні. Її, молоду дівчину, яка тоді навчалась у Львівській політехніці, було вивезено на 10 років. Нині Зоряна живе у Львові, має троє дітей, п'ятеро онуків. Усіх їх намагається виховувати в національному дусі. Над ліжком одного з онуків висить портрет генерала Мирона Тарнавського. „Кожного ранку, - говорить п. Зоряна, - коли внук пробуджується, я кажу йому: „Скажи добрий день своєму прапрадідові".

З книги Олега Панькевича "Генерал Мирон Тарнавський" http://shron1.chtyvo.org.ua/Pankevych_Oleh/Heneral_Myron_Tarnavskyi.pdf