Отець Михайло Левенець, головний капелян Дивізії «Галичина», герой Битви під Бродами

 

Отець Михайло Левенець,

священик УГКЦ, капелян, дивізійний духовник (головний капелян Дивізії «Галичина» після о. Василя Лаби); єдиний капелян у Дивізії «Галичина», нагороджений Залізним хрестом II класу.

* 26 вересня 1911, Броди, Львівщина — † 12 лютого 1991, Париж

З АРХІВУ 1 УД

Нижче містимо звіт польового духовника 29. полка о. М. Левенця про бої і прорив з Брідського кітла. Звіт написаний для воєнного архіву дивізії зараз же по прориві в серпні 1944 р.

Михайло Левенець

ПІД БРОДАМИ

Звіт

Я приїхав на фронт як полковий духовник 29 полка біля 23 червня 1944 року. Весь час я був приділений до штабу 29 полка, що стояв у селі Ясеневі коло Бродів. Місця постою куренів були: 1/29 під командою сотн. Бриґідера — в селі Дуб'є, 11/29, що ним командував сотн. Аллеркомпф, у присілку Гаї Дубецькі.

Цілий полк стояв у другій фронтовій лінії, обабіч шосе Олесько — Броди, третій курінь ще залишився на вишколі в Нойгамері. Полк одержав приказ розбудувати оборонні становища, що їх було названо «лінією Зіґфріда». Заставши лише плиткі стрілецькі шанці, наші вояки вкоротці вибудували міцні оборонні становища, що їх зміцнено грубими бальками. Два дні перед початком большевицького наступу, 16 липня 1944 р., курені 29 полка одержали наказ полишити розбудовані становища і пересунутись дальше праворуч у район Жаркова, де ще не були розбудовані становища. Ще заки наші частини встигли окопатися, почався большевицький наступ. Запевнення, що перед нами є ще частини Вермахту виявилися неправдивими.

Наступ большевики вели піхотою, при сильній підтримці ґранатометів і артилерії, він тривав цілий день і ніч з 17 на 18 липня. Всі наступи наші частини відбили і становища втримали. Запримічено, що майже кожний большевицький вояк був озброєний автоматом, т. зв. «фінкою».

Ввечері, 17 липня прийшов приказ для обидвох куренів покинути становища і відступати на лінію Підгірці-Загірці. Перший курінь мав вийти зі становищ о год. 24.00, другий о год. 4.00 рано.

Ще попереднього дня, в часі боїв, я відвідав обидва курені, разом з ад’ютантом полка, поручником Діце. Повернувшись уночі до Ясенева, я зайшов на квартиру д-ра Любинецького, що був полковим лікарем. Перед шостою годиною ранку виїхав із села командир полка, а за ним його ад’ютант. Я покинув село в той момент, коли воно було під ворожим обстрілом. Опинившись на шосе в напрямі Олеська, я наздігнав другий курінь, що марширував у напрямі на Загірці. На роздоріжжі Олесько-Підгірці я зустрів командира штабової сотні, німця, і разом з ним ми подались у напрямі Підгірці. З нами була теж кінна чота полка. Проїхавши яких 200 м., нас сильно обстріляли зі сторони щойно покиненого Ясенева. Ми мали багато втрат убитими і раненими. Моєї пропозиції, затягнути оборонну лінію, командир сотні не прийняв і чимскорше поїхав у напрямі Підгірець. За ним подалася ціла сотня. У певній віддалі за ним посувався я з кінною чотою.

Доїжджаючи до Підгорецької гори, я стрінув важку сотню, зараз не пригадую, якого полка. Тим часом большевики наступали щораз сильніше. Мені не лишалось нічого іншого, як, зібрати кулеметників, затягнути провізоричні становища і відкрити вогонь. Невдовзі прилучився до нас відступаючий з напряму села Ясенева, відділ протипанцерної зброї, «Пак», якому відразу вдалося знищити два большевицькі танки, що появилися не більше 300 метрів від нас.

У між часі почали надходити й інші старшини і розбитки від сторони Ясенева. Тоді я покинув моє становище і поїхав з кінною чотою до штабу дивізії, що перебувала в ліску недалеко Олеська. щоб довідатися, де збирається наш 29 полк. Хочу відмітити, що від несподіваного большевицького наступу наш другий курінь, як також і інші частини дивізії, мали великі втрати. Це було між 6 — 8 год. ранку 18 липня.

Доїжджаючи до команди дивізії, я зустрів по дорозі нашого командира полка підп. Дерна, який сказав мені, що саме вертає з Загірець і що там збирається наш полк.

Полковник від’їхав до штабу дивізії, а я залишився при кінній чоті, чекаючи на його поворот. У тому ж часі проходила попри мене 7 сотня ІІ куреня, пор. Данилишина. Після повороту зі штабу дивізії, командир полка доручив мені перейняти команду над 7 сотнею і чотою кінноти, повести іх до села Затірці і там заняти становище на горбі, в напрямі села Ясенева. Приказ було скоро виконано.

Большевики підсунулися на тисячу метрів і з трьох сторін почали обстрілювати наші становища. Нам було видно, що село Підгірці, а принайменше його східня частина, вже зайняті большевиками. Щоб урятувати важку зброю, командир полка доручив сотням негайно відступати в напрямі села Олеська. Самі ж, тобто командир полка, ад'ютант, командир 2 куреня сотн. Аллеркампф, його ад'ютант, командир штабової сотні пор. Вайс, хор. Л. Ортинський, старшина для доручень 29 полка, хор. Чучкевич і я залишилися на старих становищах, вичікуючи на рештки наших частин. Скоро наше положення дуже погіршало. Спереду від Ясенева підходили большевицькі танки, а за ними піхота; в Підгірцях були вже большевики, а єдина дорога, ще не занята большевиками, була під сильним ворожим обстрілом.

Тому, що не було іншого виходу, ми рішили пробиватися дорогою. При допомозі трьох авт, з яких одне було ушкоджене обстрілом, ми під сильним ворожим вогнем ворога проскочили критичний відтинок шляху і під'їхали до села Хватова. В Хватові ми долучились до наших сотень і зараз же почали встановляти нову оборонну лінію обабіч шосе.

В цих становищах ми залишилися до 19 липня, 12.00 год. полудня.

Цілий день 18 і вночі на 19 липня відбивали наші сотні большевицькі наступи зі сторони Ясенева. Наступала большевицька піхота при підтримці танків Т-34.

Згідно з наказом з дивізії, ми мали втримати ці становища до 17. 7. 12.00 год., щоб таким чином уможливити протинаступ наших танків, що за завдання розбити оточення і пробити нам вихід на захід. Незважаючм на безперервні большевицькі наступи і великі втрати раненими і вбитими, наказ був належно виконаний і становище залишено щойно о год. 11.15. 19 липня.

Разом з командиром 2 куреня, сотн. Аллеркампфом я провів ніч з 18 на 19, на обсерваційному пункті. Між 6-7 год. ранку. 19. 7., був поранений командир полка. Його відвезено на головний перев'язувальний пункт у Підлиссі, а команду над рештами полка перейняв сотн. Аллеркамиф, залишаючи мене біля себе для допомоги.

Тому, що ворожий обстріл щораз дужчав, а большевицькі панцери під'їжджали на віддаль не більше 800 м., сотн. Аллеркампф і поруч. Діце рішили перенести командне місце полка, яких півтора кілометра взад. На старому місці залишилися хор. Чучкевич. хор. Рудакевич і я. Біля 10.00 год. стрільно розбило нашу телефонічну станцію, і я з двома раненими стрільцями поїхав автом до Підлисся, до головного перев'язувального пункта. По дорозі кількакратно був під вогнем. і щойно коло 11.30 зміг повернутися назад. Одначе, на старе становище не довелося повернути, бо вже під Олеськом польова жандармерія завернула нас, інформуючи, що східнью частину села вже зайняли большевицькі танки.

Вертаємось, отже до Підлисся і зголошуємося в нашого раненого полковника о год. 12.45. Від нього дістаємо доручення: збирати рештки нашого полка і розбудувати оборону села Підлисся. В цей час село Підлисся, що лежить на рівнині, було заповнене всякого рода поїздами і вояцтвом. Це запримітило вороже летунство, і цілий день безперервно бомбило село й околицю. Теж дорога Підлисся-Почапи-Білий Камінь, якою відступали рештки чотирьох дивізій, була цілий день під обстрілом ворожого летунства.

Разом з ад'ютантом Діце приїхали ми до Почап, а під вечір 19, осягнули село Хильчичі, що горіло після летунського налету. Невдовзі прибув туди наш полковник з українськими і німецькими старшинами. На годину 2.30 наказано було почати прорив у напрямі Золочів-Красне. Назначеного часу виїжджаємо з Хильчич і їдемо в напрямі шосе Золочів- Красне. Нас зустрічав шалений вогонь всіх родів зброї ворога, що обсадив верхи Гологорів зараз же за залізничним шляхом. На короткий час постає деяке замішання, що його вдається швидко опанувати. Я з хор. Чучкевичем збираємо нашвидку пробоєву групу і, після короткого слова до хлопців, кидаємось проривати кільце большевицького оточення. Ми мали багато втрат, але все ж таки вигнали большевиків із їхніх становищ. Давши воякам короткий відпочинок, ми пробивалися далі в напрямі, де сподівалися зустріти німецький фронт. Прорив з кільця не означав, що ми вийшли на територію вільну від большевиків. З моєю групою, що складалася з 30 людей і мала 4 кулемети, ми пробивалися далі, а дорогу вказували нам німецькі літаки, що кружляли над нами. Вже за горою на широкій поляні, ми зустріли другу групу, що саме прорвалася з кітла. Зі знайомих стрінули там раненого хор. Л. Ортинського, майора Ціглера, хор. Фесселя. З ними тривав далі наш марш на захід.

Пополудні, о 14.00 год., осягнули ми село Жуків. де лишились на кількагодинний відпочинок. О год. 19.00 відмарширували в напрямі на Дунаїв.

Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, число 7(9), липень 1951

Народився Михайло Левенець 26 березня 1911 у Малих Фільварках (передмістя Бродів) у сім’ї Степана Левенця та Анни з роду Червінських. 1929 закінчив Бродівську гімназію. Навчався на філософському факультеті Львівського університету, однак 1930 заарештований польською владою за націоналістичну діяльність.

Служив у польському війську, закінчив старшинську летунську школу в Познані. Однак військова кар’єра припинилася після катеґоричної відмови змінити метрику з греко-католицької на римо-католицьку. Повернувшись додому, бере дієву участь у суспільно-політичному та культурно-освітньому життя краю.

Закінчив Львівську богословську академію, 12 червня 1938 прийняв тайну священства з рук митрополита Андрея Шептицького.

Був священиком у Гаях Дітковецьких та Великому Любіні. (В однім із джерел є згадка, що у 1939–41 о. Левенець був секретарем архієпископа Йосифа Сліпого). За перших совєтів переходить до німецької зони окупованої Польщі і поселяється в м. Сянок.

З початком німецько-совєтської війни переїхав до Львова і став настоятелем Малої духовної семінарії.

1943-го, коли проголошено про створення Дивізії «Галичина», о. Михайло Левенець добровільно зголошується до її лав. Був серед перших 12 священиків Львівської архиєпархії УГКЦ, спрямованих до таборів вишколу добровольців Дивізії. Військовий вишкіл для капелянів проходив від 20 серпня до 3 жовтня 1943 у м. Зеннґаймі в Ельзасі, Франція. За дорученням капеляна Василя Лаби він склав статутні вказівки для польових духовників Дивізії. Ці вказівки зобов'язували капелянів щонайменше двічі на тиждень проводити з дивізійними вояками бесіди, що виробляли б у них характер, підтримували дух, виховували чесноти побратимського спільного життя, готовність жертвувати власним життям на благо інших, бути охайними й зберігати військову таємницю, застерігати від саботування обов'язків й утримуватися від невиконання наказів їхніх старшин тощо.

Під час розгортання дивізії під Бродами о. Михайло Левенець був капеляном 29-го ґренадерського полку. 23 червня 1944 він прибув у 29-й полк, що стояв у селі Ясенів коло Бродів. У німецьких документах про Дивізію, датованих 28.06.1944, про капеляна М. Левенця зазначено, що він у ранзі хорунжого (ваффен–унтерштурмфюрера) служить при штабі 29 полку Дивізії. 16 липня 1944 рушає на нову дислокацію підрозділу у село Жарків коло Бродів.

Під час боїв під Бродами не тільки ніс душпастирську опіку, але й виявив вояцький хист, багато українців врятував від смерти чи большевицького полону, допомігши вирватися з оточення. За мужність у боях під Бродами відзначений Залізним Хрестом ІІ класу.

У відновленій Дивізії О. Левенець, поряд із о. Л.Сивеньким, служив у дивізійному штабі. В іменному покажчику значиться як головний капелян Дивізії (при цьому о. В.Лаба залишився керівником Відділу духовної опіки Військової Управи і по лінії духовної опіки був головніший за о. Левенця). У німецьких документах штабу Дивізії, датованих зимою 1944-1945, про капеляна М. Левенця зазначено, що він входить до складу VI відділу (займався психологічною службою) штабу Дивізії з посадою капеляна,

25 квітня 1945 у присутності генерала Павла Шандрука капелян Левенець прийняв присягу вояків 1-ї Української дивізії Української Національної Армії.

Разом із сот. Любомиром Макарушкою, проф. д-ром Фріцом Арльтом* та ген. Павлом Шандруком він намагався поінформувати командування союзників про характер УНА і зокрема 1 УД.

Після війни потрапив до табору військовополонених в Австрії, відтак до табору в Ріміні (Італія), де й далі ніс духовну опіку українським воякам. По звільненні з полону був призначений церковною владою канцлером Апостольської Візитатури в Мюнхені. 1952-го за дорученням Кир Івана Бучка о. М.Левенець переїжджає до Парижа на становище канцлера, радника Апостольської Візитатури і члена Церковного Суду. Майже 40 років пов’язують о. Михайла з Францією. Він був духовним опікуном Спілки української молоді (СУМ) та Організації українських робітників у Франції (ОУРФ). Згодом став Генеральним капеляном СУМ у діяспорі. Разом із Преподобними Сестрами Служебницями опікувався Українською Четверговою школою. Також був обраний членом Управи Наукового Товариства ім. Т.Шевченка в Сарселі, став членом Комісії допомоги українському студентству (КоДУСу).

У 1961 він був призначений парохом кафедрального храму св. Володимира в Парижі. В 1962 іменований протопресвітером, а в 1963 Папа надав о. Михайлові Левенцю звання Монсеньойора-Шамбеляна.

Помер отець Михайло Левенець після довготривалої хвороби 12 лютого 1991 року, похований на цвинтарі Монпарнас.

_____________________

* Штандартенфюрер д-р Фріц Рудольф Арльт. Був керівником бюра добровольців Сходу при Головному управлінні військ СС. Він разом з генералом Отто Вехтером був основою творення УНА. Вони супроводжували ген. Шандрука в нарадах з німцями, а згодом були на фронті. Взяли участь у присязі Дивізії українському народові. Арльт взяв участь з поручником Любомиром Макарушкою в переговорах з англійською армією щодо капітуляції Дивізії як перекладач.

Джерела:

http://forum.milua.org/viewtopic.php?t=5983

https://www.facebook.com/vstrilchuk/posts/1623495747974501

https://vk.com/wall-34686812

Зустріч з ген. Андрєєм Власовом. Спомин ген. Павла Шандрука

 

Генерал-полковник Павло Шандрук

МОЯ ЗУСТРІЧ ІЗ ГЕНЕРАЛОМ ВЛАСОВОМ

(Уривок зі споминів)

Приблизно в половині січня 1945 р., я мав велику приємність зустрітися з генералом німецької кавалерії Е. фон Кестрінґом, колишнім ген. ґвардійської кавалерії російської царської армії, який тепер був шефом адміністрації всіх чужинецьких леґіонів у складі німецьких збройних сил: російського, козацького, кавказького, туркестанського, білоруського та других. Ініціятором нашої зустрічі був д-р Арльт, який разом з полковником Вольфом був на ній присутній. Фактично ця зустріч відбулася в часі обіду, в якому з генералом брав участь його штаб. Найбільш видною особою поруч ген. фон Кестрінґа, був його адютант, капітан Ганс ван Гоервард. Генерал говорячи по-російському, з’ясував мені коротко й виразно перебіг формування його леґіонів та їхню участь у воєнній кампанії у 1941 і 1942 роках в Україні і на Кавказі. Він підкреслив свій великий респект до тих добровольців, які по волі чи по неволі, були в німецькій армії і боролися проти большевиків за визволення своїх країн. У 1942 році, під його командою був майже один мільйон чужинецьких добровольців. У 1942 році найбільший відсоток вояків під його командою, або більше як 180.000, становили українці в рядах Українського Визвольного Війська (УВВ), які носили на рукавах відзнаку — золотий тризуб на синьому щиті.

Генерал Ернст-Авґуст фон Кьострінґ*

Після обіду генерал відвів мене у сторону, а коли ми були самі, осторожно звірився мені, що він був членом антигітлерівської групи, й з приводу висловлювання своїх поглядів, мав багато неприємностей, зокрема зі сторони Гімлера, якого уважав не тільки іґнорантом, але цілковитим дураком, коли йшлося про військові справи. Генерал Кестрінґ дуже хвалив д-ра Арльта і висловив свою віру в те, що я матиму успіх в організуванні Українського Національного Комітету (УНК), на тих засадах, які я чітко й ясно представив вищим німецьким військовим чинникам, за що здобув респект у багатьох »думаючих« німців. Ген. фон Кестрінґ запевнив мене про його особисту прихильну настанову до моїх вимог, що їх я поставив німцям, але додав що його голос тепер, на жаль має тільки теоретичне значення.

Під час обіду, генерал попрохав мене з’ясувати присутнім мою оцінку положення Німеччини. Це поставило мене в дещо невигідне становище, одначе завагавшись хвилину-дві, я сказав їм, що на мою думку, Німеччина програє війну. Саме тому, потрібно негайно прослідити всі можливості домогтися гонорового миру зі західніми альянтами щоб уникнути небезпеки большевицької окупації Німеччини, бо большевики напевно не схо­чуть вивести з неї свої окупаційні війська. Водночас я додав, що Німеччина піднесеться з тієї жахливої катастрофи, бо німці це працьовита нація. Я наводив багато історичних прикладів а особливо вказував на консеквенції першої світової війни. Я говорив по-російському, а д-р Арльт перекладав по-німецькому, подекуди вставляючи свої власні слова. Генерал фон Кестрінґ, знаючи добре російську мову, крадькома посміхався як зауважував розходження в тому, що я говорив, а що перекладав д-р Арльт. Мила й свобідна дружня розмова продовжувалася до пізної ночі. Я мав враження з тієї зустрічі, що вона відбулася в атмосфері щирости, і мав відчуття, що ця зустріч відбулася конспіративно. Я не мав більше нагоди зустрічатися зі шляхетним генералом Е. фон Кестрінґом, одначе ця одна зустріч дала мені нагоду впевнитися в щирому відношенні до мене д-ра Арльта.

Полковник Вольф прийшов до мене на зустріч 27 січня і сказав: »Генерале, чи не хотіли б ви зустрітися з ген. Власовом? Можливо, що дійдете до якогось порозуміння, і ми зможемо поступити вперед у справах «Українського Національного Комітету«. Я відповів: «Якщо ген. Власов настоюватиме на тому, щоб УНК був частиною Комітету Об’єднаних Народів Росії, тоді я не маю про що з ним говорити. Згідно з попередньою розмовою, того самого дня я зустрівся з полк. А. Мельником, який одобрив мій крок і одверто додав: «Генерале, ви є вояк без достатнього знання політичної і діялектичної практики, Власов може вас використати».

На другий день я бачився зі Степаном Бандерою, який заступав відмінний погляд, і радив мені говорити з ген. Власовом та старатися вговорити його, щоб він не вмішувався до українських справ. Бандера сказав: »Ми не лякаємось, що він нас обдурить, ми маємо обов’язок говорити навіть з нашими ворогами, щоб довідатися що вони хочуть«. Це припало мені до серця, і діставши згоду президента Лівицького, я відчував, що сповняю бажання більшости. Викликавши до себе полк. Вольфа, я сказав йому, що погоджуюся на зустріч з ген. Власовом.

З ген. Власовом я мав зустріч 30 січня в прекрасній віллі у Дабендорфі біля Берліна. Військова процедура була строго дотримана. До просторої кімнати ввійшли — одночасно з одної сторони я з д-ром Арльтом, а з другої сторони — ген. Власов з Креґером. Після взаємного запізнання німці залишили нас у двох.

Генерал Андрєй Власов (14.9.1901, Нижньогородська губернія — 1.8.1946, Москва; скараний на горло). 

Ген. Власов зробив на мене добре вражіння. Високий ростом, у простій вояцькій уніформі, без відзнак, мав чистий і тихий голос. За кілька хвилин німецький старшина приніс пляшку коняку. Мимо того, що я не п’ю, але з чемности мусів випити одну чарку, а в між часі, ген. Власов постійно випивав. Відтак ми приступили до обговорення справи спільних інтересів. Я говорив дуже мало, а тим самим хотів дати нагоду ген. Власову виявити ініціятиву. Вкінці він поставив мені пряме питання. «Чому я проти того, щоб Український Національний Комітет творив складову частину Комітету Об’єднаних Народів Росії, як самостійна одиниця». Він думав про це зовсім практично, бо в КОНР уже був український відділ який мав би увійти до УНК. Ген. Власов накреслив оптимістичну картину влади, яку матиме Комітет Об’єднаних Народів Росії та Український Національний Комітет як його складова частина. Він підкреслив кілька разів, що я буду його першим заступником не тільки в мілітарних справах, але і в політичних.

Я йому відповів, що в реалізації його пляну »возз’єднання«, є одна »мала« перешкода, а саме, український народ це не російський народ, а червона Москва підступом завоювала Україну, подібно, як це зробила царська Москва 260 років тому. Ген. Власов поспішно мені перервав, кажучи, що він дуже добре знає історію українсько-російських відносин, але це вже належить до минулого. «Тепер ми мусимо йти разом, — говорив Власов, — бо в роз’єднанні і ворогуванні, ми тільки витрачатимемо свої сили, що їх нам потрібно в боротьбі проти большевизму та, що всі інші національні репрезентації заступають мою лінію«. Я відразу побачив його підступ і відповів, що на жаль, Україна змушена боротися не тільки проти большевиків, але в загальному, проти московського імперіялізму, і таку боротьбу Україна буде продовжувати в майбутньому. Ген. Власов кинув у мою сторону з-поза окулярів гострий примружений погляд, і змінив тему нашої розмови на »персональні користі« для мене. Ясно, що я здобув над ним перевагу й повторив йому те, що раніше сказав німцям, що він і я підемо окремими шляхами. Але в інтересах боротьби проти нашого спільного ворога, ми можемо координувати наші мілітарні операції.

Ген. Власов розхвилювався і заявив, що я псую цілу справу в обличчі німецьких труднощів та за мій крок я можу потерпіти консеквенції. Він сказав: «Я бачу, що ви є політиком«. Після того запанувала довша мовчанка, бо я не відчував потреби йому відповідати. Коли ген. Власов запитав мене як я уявляю собі розвиток мілітарних подій, я знову побачив його намагання підступно мене підійти. Я відповів йому, що він має Комітет і штаб, тоді коли я їх не маю і напевно знає ситуацію краще за мене. Моя відповідь його спровокувала, бо він забагато випив і почав з ентузіязмом говорити, що за два-три місяці він матиме до диспозиції шість дивізій та маршуватиме в Україну. Мимо того, що продовж нашої зустрічі я намагався себе контролювати, але на такі його слова, я зірвався з крісла із запитом: «Чому в Україну?« Власов відповів: «Тому, що в Україні є кращі матеріяльні ресурси, а народ ворожо наставлений до большевиків«. Я йому відповів, що українська нація була ворожо наставлена проти всіх москалів без винятку. Ген. Власов схвильовано закричав: »Я поб’ю всіх ваших людей«. Моя відповідь була спокійна й тиха: «Можливо що ви поб’єте нас усіх, це намагалися зробити Денікін і Вранґель«. На тому Власов заспокоївся і сказав: «Якщо ви не хочете йти зі мною — не мусите. Ми не будемо сперечатись, бо все ж таки ми мали приємну розмову«. Проте я не думав, що наша розмова була йому цілковито приємною, але не сказав нічого, бо відчував, що це був доказ його діялектики.

Ген. Власов закінчив нашу розмову такими словами: «Добре, що ви згідні щонайменше координувати нашу акцію проти большевиків«. Тоді я ще раз підкреслив, що так далеко, як простягається наша співдія, думати про марш почерез Україну, було б політичною і мілітарною помилкою. Я пригадав йому, що мілітарна історія записала всі інвазійні марші на Москву почерез т. зв. Смоленські ворота, і навіть як вони всі не були успішними, то це було спричинене помилками напасників, а такої помилки напевно генерал не повторить!

Наша розмова тривала дві з половиною годин. Тоді ген. Власов подзвонив і до кімнати ввійшли і д-р Арльт і полк. Креґер. Я пустився на хитрощі, й не дав Власову прийти до слова, бо побоювався що він насвітлить фальшиво нашу розмову, а відтак пічнеться арґументування. Тому я перший поінформував німців про наші переговори. Скінчивши, я встав і вийшов з кімнати залишивши ген. Власова і полк. Креґера. Ген. Власов ні одним словом не заперечив моєї версії наших переговорів, але додав: «Що за впертість!« Коли ми вийшли з кімнати, д-р Арльт з іронічною усмішкою сказав, що ми виграли, але ця перемога це тільки «воєнний танець«.

Це востаннє я бачив ген. Власова.

75 років тому, 1 серпня 1946-го, ген. Андрєй Власов був скараний большевиками на горло. За чутками, страта Власова і його сподвижників була організована з жахливою жорстокістю — їх повісили на струні піяніно, підчепленій на гаку під основу черепа.  

Про страту:

1946: Andrei Vlasov, turncoat Soviet general http://www.executedtoday.com/2011/08/01/1946-andrei-vlasov-turncoat-soviet-general/

Генерал Власов у німецькому полоні. Його допит веде генерал Georg Lindemann. Літо 1942.

Ген. Власов на навчаннях російських добровольців, які зголосилися до РОА. 1943 р.

Ген. Власов промовляє у Празі на Конґресі визволення народів Росії, 1944 р. Відео з цього конґресу - тут: https://www.historyofthefarright.org/the-vlasov-archives/

Ген. Власов і солдати РОА. 1944 р.

Пам'ятник учасникам визвольного руху народів Росії у Нью-Йорку.

Нецензуровані біографії генерала А. Власова: 

Andrey Vlasov https://en.wikipedia.org/wiki/Andrey_Vlasov

General Andrei Vlasov & Hitler’s Third Reich https://warfarehistorynetwork.com/2016/12/09/general-andrei-vlasov-hitlers-third-reich/

* Генерал Ернст-Авґуст фон Кьострінґ (Ernst-August von Köstring; 20.6.1876, Сєрєбряниє Пруди, Росія — 20.11.1953, Більґоф, Баварія). Генерал Кьострінґ мав свідчити на Нюрнберзькому процесі, але совєтська сторона заветувала його притягнення.   (с)  https://www.facebook.com/historiaoktorejsieniemowi/posts/1014875185614914

Генерал Ернст-Авґуст фон Кьострінґ під час першотравневого параду у Москві, 1941 р. 

Дивізійники в американськім полоні. Зі спогадів Романа Лазурка

 

Роман Лазурко (Хотинецький),
підпоручник Дивізії військ СС "Галичина"
* 19 вересня 1914, Стебник, Дрогобиччина - † 16 жовтня 1987, Амстердам

ЗІ СПОГАДІВ

...Генерал фон Бальке повідомив генерала Шандрука, що капітуляція визначена на годину 12:01 після півночі з 8 на 9 травня. Тоді генерал Шандрук поставив вимогу, щоб генерал фон Бальке звільнив Дивізію з фронту на цілий день перед капітуляцією, щоб вона мала час відійти на захід. ...Чи через брак доброї комунікації вже в ці останні хвилини, чи просто через байдужість підвладних установ армії, наказ генерала фон Бальке прийшов на фронт Дивізії щойно на дві години перед капітуляцією. Щойно тоді почали частини Дивізії сходити з фронту, але відворот відбувся справно і чисто. Фронт залатали якісь німецькі недобитки і відділи місцевої оборони, "фольксштурм"-у. Більшість Дивізії зійшла з фронту вже після півночі, прискореним маршем вийшла з фронтової полоси і подалась до ріки Мур, на захід. ...Шлях відступу виглядав страшно. Ранком вже з'явились на ньому мадярські військові відділи, одні кінні, інші піші, частини Вермахту, сотні "приземлених" летунських наземних військ, частини німецьких СС, танкісти, артилеристи, що хто міг уявити. Тільки де-не-де блимнув на якомусь рукаві наш дивізійний Левик і тоді я міг розпізнати якусь із частин Дивізії. Стояв я, стояв і таки не віднайшов своїх, ані не міг розвідати нічого про свою сотню. Не було що дальше чекати, мене огортав неспокій, коли я стояв і дивився, а тисячі людей у всяких одностроях йдуть на захід і дивуються мені, пощо я чекаю. Пішов і я. Танки їхали одним боком дороги, піхотинці другим, а серединою нас минали особові авта із німецькими старшинами. ... Ставало тісніше на шляху і треба було вже сходити у придорожню фосу, щоб перепустити ще якесь нервове авто. Десь пополудні біля мене зупинилась легка машина із чотирьома старшинами Усташі, тобто хорватських бійців проти большевизму. Дивлюсь я на них і раптом чую знайомий голос:

- Ну, що тобі ґапи заліпило, чи що? Чекаєш може на запрошення, щоб сісти...?!

Стахо Ільницький! Сидить за кермою і шоферує!

- Стасю, яким чудом...?!

- Сідай скоро, бо тарасуємо дорогу людям!

Замахнувся я сісти, а там не то сісти, але голки немає де вкинути, так тісно, цеж маленьке авто, "швіммваґен". ...Так доїхали ми до великого роздоріжжя. Направо стрілки показують: Юденбурґ, наліво: Кляґенфурт-Шпіталь.

- Дивись, там стрілка з Левиком - кажу Стахові. Це був для нас знак, що туди пішла наша Дивізія.

- Їдемо туди - вирішив Стахо і ми подались на Кляґенфурт.

...Просуватись вперед ставало все важче і важче, через масу людей і коней. Нарешті дізнались ми, що Тіто замкнув шлях на Кляґенфурт і нікого не перепускає. Налетіли тітівські літаки. Та якась німецька частина мала із собою на вантажному авті змонтовану зенітку. Дали пару стрілів і літаки втекли. Треба було нам завертати назад до роздоріжжя і пробувати щастя на Юденбурґ. Почала завертати і вся колона. Але з заду ще йшов натиск мас і постало замішання, без жадного порядку. Знов з'явились літаки і в цій паніці згубив я десь Стаха з його автом та залишився сам, серед моря чужих мені людей. На дорозі стояли такі людські і таборні маси, що просуватись нею навіть пішком, стало неможливо. Перестрибнув я рів і пішов полем, назад, в напрямку роздоріжжя, куди помалу заверталася вся людська маса. На цьому полі наздігнала мене група наших стрільців, вісім їх було і я втішився, що не сам вже буду далі маршувати. В громаді завжди краще в такий непевний час. Так дійшли ми до роздоріжжя і повернули на Юденбурґ.

...Вночі дійшли до Юденбурґа. Ми йшли, видно, скоро, бо всі вояцькі маси залишились за нами. Місто тихе, мовчазне. Ми йшли пустими, темними вулицями, аж дійшли до ринку. При вході на вулицю, що ми вибирались нею з ринку стояла самітня вантажна автомашина. Може трапиться нам транспорт? Підходимо ближче, заглядаємо, нікого немає. Між моїми стрільцями знайшовся один, що вмів шоферувати. ...Мотор застартував і в тишині, що панувала навколо загремів, як гарматня буря на фронті. А нам земля горить під ногами, так хочемо скоріше вибратись звідсіля геть. І поїхали ми далі на захід.

Проїхали ми добрий шмат дороги і стали зустрічати частіше наших стрільців з Левиками на рукавах. Це ті, що вспіли перейти через Юденбурґ перед приходом большевиків, з самого ще початку відвороту. Нарешті скінчилась нам бензина. Мотор закашлявся і наш шофер майже з плачем з'їхав з дороги у рів, щоб не замикати нікому шляху.

- Така гарна машина - бідкався над нею шофер. - Такою й до хати заїхав би, якби не ці червоні воші большевицькі, пся їх мать була. І так ії тут залишати! Перший раз в житті доробився до власної машини і ось що!

Розділили ми між собою консерви, хліб, папіроски, роздали решту нашим стрільцям і піхотою подались дальше на захід. А що там буде на заході - Бог один знає. Ми знали, що було на сході - і це вистачало.

В найближчій місцевості зустріли ми вже багато своїх, побачили вже й наших старшин…

І ось дня 11 травня побачили ми наших перших американців. Було їх чотири, їхали своїм джіпом, повз нас, на схід. Їхали і жували ґуму. Нікого не зачіпляли, нічого не говорили.
Переможці, для німців. А для нас? Хотілось затримати їх, говорити, вияснювати, що ми не їх вороги, що ми бились проти того самого большевизму, що в російській шкурі готується напасти і на них самих, на американців, але щож? Хто нас послухає? Переїхали вздовж нашої колони, пожували ґуму, навіть не глянули на нас.

Що їм знати про нашу історію, про наші змагання, про нашого - і їхнього - найбільшого ворога...?

Наступного дня, 12 травня 1945 року, в суботу дійшли ми до якоїсь малої місцевости, де вже стояла американська залога. Там здали ми нашу, дорого окуплену зброю... Розпрощався я із своїм Радомом. Взяв його від мене американець, присвоїв собі. Переможець...

Нашим старшинам залишили пістолі, бо такі, кажуть, є постанови женевської конвенції. Йшли ми через цю місцевість гусаком, як переможені, а переможці стояли обабіч дороги, жували ґуму, приглядались нам і говорили на нашу тему свої жарти, яких ніхто з нас, на жаль, а може на щастя, не розумів. Наприкінці цієї місцевости стояли військові кухні. Над ними знімались вгору клуби пари. Кожний переможений підходив туди і переможний кухар наливав йому в циновий кубок гарячого, солодкого какао, а переможний помічник кухаря видавав кожному по одній білій булці. В годині 8:20 ранком цього дня я здав свою зброю, в годині 8:40 випив перше американське какао. Перше мені не смакувало цілком, дуже смакувало зате це друге.

Щоб дістатись до Радштадту, але оминути цей табір, наші старшини після наради вирішили, що ми підемо всі через гори. Наші голови позадирались догори, на могутні Альпи, що сторожили нас з усіх боків. На вершках, що часом показувались з-поза хмаринок, виднів білий сніг. Високо, холера, дуже високо. Але зайшли ми далеко, чому не можемо зайти й високо...?

Ніхто нас не ескортував під час нашого маршу і ми ще дорогою дійшли до місцевості Сан Андре. ...Дещо вниз, під нами озеро, як зеркало, спокійне, чисте, маєстатичне. Сніг глибокий, аж йти важко по ньому. Зправа великим колесом облетів нас гірський орел. Постояли ми, подивляючи цей гірський краєвид, вдихуючи чисте гірське повітря і набираючись того образу на все життя. Хто зна, чи ще коли зможемо бачити Альпи та на такій висоті. Постояли, та почали сходити вниз. Переконався я тоді, що сходити з стрімких гір важче, як лізти вгору. Вкоротці побачили ми наслідки лявіни, що обсунулась тут, видно, коротко перед нашим приходом, Поламані ялиці і сосни ще були цілком свіжі, а далі цілий лісок молодих листкових дерев, що щойно пустили листя на нове життя. І вмерли. А ми вийшли живими із фронтів світової війни, війни, що вбила мільйони людей. Чи не повинні ми почувати себе щасливими...?

Повинні, але якось я не чувся таким. Ми не дійшли до нашої омріяної мети, ми йшли дальше і дальше від неї... На як довго?

Пізнім вечором дійшли ми до якоїсь місцевості і заночували, де хто знайшов собі місце, у хатах, стодолах, чи навіть на оборогах із сіном.

У всьому марші ми втримали військову дисципліну. Перехід відбувався свобідно, але з приходом до якоїсь місцевости, ми творили військову одиницю, жадні вибрики не були дозволені, ми були ввічливі і чемні і можливо тому німці ставились до нас назагал добре, хоч вони цілком нас тут не потребували в додатку до своїх власних клопотів.

Наступного дня наші священики домовились з місцевим католицьким парохом і він відступив їм свою малу "кірху" на Богослуження. Обидва священики відправили по черзі Служби Божі, я послужив обидвом. Населення приглядалось нам цікаво, зворушене цим, звичайним для нас актом. Опісля поснідали хто що мав, а було того вже дуже мало, наші буйні запаси кінчались, як лід на гарячому сонці, та рушили в дальшу дорогу. Біля полудня дійшли ми до Радштадту і тут зустріли знов американців. Та ці вже нами зацікавились ближче. Це була їх військова поліція - МП - або як вони говорили між собою "емпі" і ці емпі спрямували нас до табору полонених, чемно, але рішуче. Це було в понеділок, 14 травня 1945 року.

Наш табір це просто була лука із кількома шопами, з яких одна мала навіть цілий дах і я в ній примістився на щастя для мене, бо вночі упав дощ і я не змок. Тут зустрів я Петра Батога, одинокого хлопця із Завадова, а було їх, наскільки собі пригадую, дванадцять. Харчів ми не отримали жадних, а ранком надще заряджено збірку і ми рушили в дальшу дорогу, без сніданку, доїдаючи скромні рештки останніх запасів. Я йшов вже голодний, бо нічого не мав, крім пару папіросок. Одною із них задурив свій голод. Починається для нас тепер тверде життя полонених. "Діти Твої на чужині..." писав Шевченко колись. Як він міг це знати вже тоді?

Маршували ми цілий день і під вечір дійшли до Ваґрайну. Тут емпі спрямували нас знов до "табору", тобто на луку із кількома шопами і одною порожньою хатиною. По дорозі до нас прилучились знов наші дивізійні німці, яких скерувала американська жандармерія сюди, бо вони належали до нас формально, не було ради. Вони із нашими старшинами зайняли хатину, а ми розійшлись по шопах. Наш табір - лука притикала до високої гори, а всі інші боки обливав бистрий, глибокий, гірський потік. Біля хати із старшинами американці поставили німця на варті, щоб ми не розбіглись. Помучені, голодні, полягали ми спати. Дух наш не стояв тоді дуже високо, хоч я здаю собі справу, що для історії я повинен писати, що ми тримали високо прапор боротьби і серця наші горіли вогнем боротьби... Може воно так і було з перспективи історії, але в той час ми були дуже змучені і дуже, дуже голодні.

Хотів я дуже заснути, але шлунок не дозволив. Серед ночі попив я води, закурив папіроску. Потягнув два рази, погасив. Пів години пізніше закурив знов, потягнув і знов погасив. Так курив цілу ніч одну папіроску. Мав їх ще всього сім, а майбутнє перед нами хоч не рожеве, то напевно довге в безконечність. Так застав мене світанок. Піднявся я разом із всіма, пішов до потока помитись. ...Затримався я над потоком, поставали над ним і інші, виявилось, фахові рибалки. Думаю, спробую і я щось зробити, це краще, як сидіти і думати про голод. При собі знайшов я давно "на всякий випадок" запорпану шпильку, зігнув її уважно і зробив гачок. Випоров із військової сорочки не дуже то мудру нитку і знайшов якийсь прут. Думаю, на таку вудку в нас жадна риба не пішла б, але німецькі риби певно такі самі, як їх пани, спробуємо. Сів я над потоком, випорпав із землі пару малих хробачків, надів одного на мій примітивний гачок і закинув всю цю скомпліковану історію у воду. Сиджу і думу думаю і на дурну, німецьку рибу чекаю. Риба зловилась. Зашморгала моя вудка і очима душі я став мірити хоть лікоть риби - а витягнув всього щось таке тоненьке і на десять сантиметрів довге... Війна за скоро скінчилась бачите. Якби ми були сюди прийшли два роки пізніше, риба була б мала час вирости. За одну годину зловив дві, такі самі, як брат і сестра. Вирішив посидіти ще годину. Може станеться чудо. Зловив ще три і враховуючи вигляд моєї вудки, я рахую собі це за правдиве чудо, їйбо. Не хотів я бути захланним, досить наразі, думаю. Зібрав свої скарби, знайшов на луці трохи кваску, трохи молоденької трави, переполокав це все в чистій воді потока, набрав до їдунки цієї ж води, розклав вогонь малими трісками і став варити зупу. Якщо хтось із наших пань не має ще такого перепису, то прошу читати це місце уважно. Став чистити рибки і по одній кидати в їдунку. Рибки розварились скоро, я повикидав кості і головки, чекав ще тільки, щоб зеленина трохи зм'якла.

Зварив я цю славну зупу, зняв обережно з вогню їдунку, щоб бува ані одна крапля не пропала і почав свій обід із жування зеленини, щоб не пошкодити шлункові.

Присмак цей був гарячий і кваскуватий, а що без солі то й добре для мене з огляду на мої щойно вилікувані нирки. Після трави з'їв я решту зупи з рибками і заспокоїв голод. Голова почала думати, працювати, шлунок був зайнятий тепер самий собою. З іншим духом пішов я тепер по нашому таборі, розпитувати за новинами, зокрема від новоприбулих, що їх що якийсь час приводила, або привозила американська військова поліція з усіх усюдів розлогих гір.
Всі голодували. У нікого не було харчових припасів і ніяк не можна було їх дістати в цьому німецькому "гінтерлянді". В кожному разі не леґальними засобами. І скоро я дізнався, що люди почали собі радити в інший спосіб. По горах паслись німецькі вівці. Вони, очевидно, не були свідомі своєї національности, але наші хлопці створили систему воєнних репарацій, в якій німецьким вівцям припала неабияка роля. Пов'язавшись в своєрідні оперативні групи, сильніші із стрільців дряпались ночами по цих горах, підкрадались до кошар за всіма правилами незнаної їм індіянської воєнної техніки, викрадали вівцю, на місці її каменем убивали і волочили із собою вниз до табору. В таборі все зникало, з'являлось тільки тут і там м'ясо, добра зупа і потоком спливали відпадки. Часами по ночах з гір гомоніли постріли, коли німецькі бавери старались оборонити своїх овець проти нечуваних досі вовків. Я не належав на жаль до тих щасливих, що мали з вівцями до діла і ходив голодний. Риба вже не бралась на мою вудку, на луці визбирали весь квасок, а нами ніхто не цікавився. Ніхто не привозив харчів, ніхто нас не рахував, ми нікому не були тепер потрібні. На третій день мені вперше потемніло в очах із голоду. Це саме я бачив в моїх товаришів. Овець не було стільки, щоб всіх нагодувати. Більшість таборовиків лежала як день так ніч, щоб ходженням не втрачати запасу енерґії.

Я привіз із собою в нагрудній кишені малий бельґійський револьвер, жіночого типу, що з нього зрезиґнувала арештована нами і випущена ранком на волю королівська партизанка на Словенії. Хотів я собі його залишити на пам'ятку, тим більше, що вдалось мені його донести із собою аж сюди. Але сталось інакше. Четвертого дня, після непереспаної ночі і цілонічних мрій про хліб, побачив я старшого вже роками бауера, що проходив повз наш табір. Підійшов я до нього і запропонував заміняти револьвер на харчі. У нього аж очі засвітились. Дав він мені за нього два буханці хліба, п'ять яєць і літру козячого молока - чи можете уявити більші життьові скарби в заміну за смертоносний прилад...? Крім того пообіцяв кожного дня в полудне протягом цілого тижня приносити мені літру молока. Мені було в цій хвилині байдуже, чи зробить він, як приобіцяв, щоб я тільки міг встромити зуби у хліб, хліб! Молоко я зразу переварив, щоб не скисло, яйця залишив на наступний день, поділив хліб - і віджив. Мій бауер дотримав слова. Наступного дня в полудне прийшов із літрою молока. Часом приносив мені ще й кусок хліба, а одного разу дав мені трохи солі. Свої харчі я тримав при собі, бо були випадки крадежу. Ніхто не міг зорганізувати якогось постачання, бо не було у нас жадних засобів ані авторитету, тому кожен старався на власний лад і тому кожен стеріг своїх скарбів, як ока в голові, ділився хіба з найбільшим другом. Я трохи підкріпився, став на світ глядіти сміливіше.

П'ятого дня нашого полону приїхала до нас польова кухня. Ми дивились на неї вибалушеними очима. Годі було дивитись в інший бік, як на неї. Кожен з нас дістав пів їдунки чорної, гіркої кави і одну малу булочку, як то продається в пекарнях. Це все - на цілий день. А було в нас багато таких, що таки дійсно не мали що їсти і не мали що міняти на харчі. Тут і там, у великій тайні, давав я по кусочку свого хліба, але годі було думати за всіх: вагон хліба зник би за мінуту! Шостого дня ціла церемонія повторилась, але на обід дали нам пів літри рідкої зупи, вечором знов пів літри кави або чаю.

Без ніякого попередження, у вівторок, ранком, 29 травня заряджено збірку і вимарш з табору. З Ваґрайну помаршували ми свобідним маршем, не колоною, до Маркт Поґав. Тут заладували нас на товаровий поїзд і повезли аж за Мюнхен. Стали на якійсь станції серед ночі і тут виладувались. Не було наказу кудинебудь маршувати, тож ми залишились покищо на станції, чекаючи, що буде.

...Наступного дня німці зробили нам приємну несподіванку: зголосили американцям, що ми бандити, бунтівники і дуже небезпечний елемент і вони, тобто німці, не хочуть мати із нами нічого спільного і не хочуть більше бути з нами, а тим більше за нас відповідати. Американці поступили з нами гостро, думаючи, що нас цим карають: відлучили від нас всіх наших дивізійних німців, на нашу превелику радість, назначили нашим командиром сотника Володимира Козака, визначили нам місце на цих мочарищах, обставили нас з усіх сторін кулеметами і погрозили, що спроби втечі з табору і всякі "бунти" будуть присмирювати кулеметним вогнем. Зв'язковим старшиною між нами, американцями і генералом Анґелісом*, який був командантом, здається мені, 25-ої армійської німецької групи, став, за американським наказом, "тато" Вільднер.

...Американці під'їхали чотирьома танками до нас, розставили їх навколо нашого табору, спрямувавши скоростріли на нас. Ми були під доброю опікою, нічого злого нам не могло притрапитися. Ми всі пороззувались, щоб просушити черевики в яких хлюпала вода. На цьому сухішому терені стали ми тепер приміщуватись де хто хотів і кому було і як вигідно. Я познайомився з підстаршиною Шокалюком, з яким був стрілець, що мав два коци. Втрійку вирішили ми збудувати собі якесь пристановище і стали будувати буду, дослівно, буду. З вільх над потічком наламали галуззя, грубілими кінцями встромили в землю, обложили дернями і травою - і хата готова, але тільки на добру погоду. Навколо неї викопали патиками рівчак на випадок дощу, щоб вода втікала скоріше, щоб не мочила нас надто довго. І так почалось наше монотонне життя в полоні. Нас приділено до німецької армійської групи під командою генерала Анґеліса і від цієї групи ми діставали харчі, яких було щораз менше і менше. Німецькі військові запаси вичерпувались, а переможці, розбрикані за німецькими дівчатами та пам'ятками з війни, не дуже то мали час та охоту дбати про нас. Один військовий хліб видавали на двадцять голодних ротів раз на день, пів літра кави ранком, пів літри рідкої зупи вполудне на обід і пів літри чаю або кави на вечерю. З цього не можна було жити, але й важко було померти. Спочатку чорніло нам в очах, а потім ми привикли до цієї порції, мало що ходили, не вживали руху, а лежали цілими днями і ночами, щоб заощадити сил. На додаток до цього всього докучали нам воші, яких ми не могли жадними людськими засобами позбутись. Нам бракувало елементарних санітарних установ, не було де купатись, не було мила, не було чим добре випрати білля, не було й нічого на зміну. На ніч треба було одягатись у плащі, бо ночі були вогкі і холодні.

...З харчами ставало гірше і гірше. Почали видавати один хліб на двадцять п'ять чоловіка, а далі на тридцять. Одного разу видали нам по жмені стухлої муки, з якої пекарі не могли спекти хліба. Ми зварили зупу, з'їли і не похворілись. Були в нас смільчаки, що ніччю викрадались з табору повз американські танки і рефлектори і йшли в гори шукати харчів між селянами. Вертались вони часом із бараболею, часами із мукою, часами впорожні. До таких сміливих належав і Петро Батіг, про якого я згадував передше. Коли вдалось йому принести бараболю, він краяв її на дрібні кусочки і так варив разом з лушпиною. Варив, доки бараболя цілком не розварилась і додавши дрібку муки робив таку зупу. Часами заходив до моєї буди, викликав мене на бік і запрошував до своєї зупи. Я певний, що в Ріца в Парижі, або Гільтона в Мадриті такої зупи не дають, напевно ні. Це був пир на мій голод і я не думаю, що я колинебудь в моєму пізнішому житті їв щось кращого. Але не всі користувались цими додатковими харчами і на наших ранніх збірках щораз частіше тут і там падав обімлілий стрілець. Ці збірки і перечислення нікому не були потрібні, але їх робили, щоб ми мали якесь організоване зайняття і щоб ми виглядали як військо. Бо насправді то ми чорніли і худли і виглядали радше, як з'яви з того світу, з очима запалими, з лицями пожовклими і щоками, що виставали, як у монголів - і то в голодних.

...Голод в таборі проявив себе сильно. На малих, дрібних стрільцях цього не було ще так видно, але такі, як Стахо-Леґіоніста, високого росту і дебелої будови потерпіли найбільше. Стахо так схуд, що його нормальна військова шапка-пілотка сиділа на ньому тепер від заглиблення носа до потилиці, вуха відставали від голови на крок, на ногах бовтались якісь величезні чомусь черевики, а ноги вгинались під ним під час ходи. Він не виглядав на чоловіка, а на страхополоха. На цю тему ми собі строїли жарти і ці жарти допомагали нам переживати цей важкий час.

Часом з'являлись під нашим табором цивільні з місцевого населення і за марні кількості харчів видіставали від нас годинники, перстені, обручки, тощо, щоб ми тільки могли заспокоїти свій пекучий, безнастанний голод. Я проміняв свій кишеневий годинник за дві півлітрові консерви, буханець хліба і 20 папіросок. На цей пир я запросив до себе Петра Батога, щоб хоч раз віддячитись йому за його добре серце до мене. Під'ївши трохи, закурили ми собі по цілій папіросці, а таке свято траплялось у нас тоді дуже рідко. Звичайно курили ми саморобки у рештках якогось паперу, і бували у нас саморобки, що мали у собі все, тільки не тютюн. Я не належав аж до таких налогових курців, але були такі, що віддавали свій харчовий пайок за папіроски.

Погода попсувалась, почали падати дощі. Ми думали перед тим, що вже гірше не може бути в таборі, але дощі нас переконали, що це не так. Не було куди ходити по воді, а наші буди протікали у всіх можливих місцях, бо не було матеріялу, щоб їх якслід накрити. Жили ми півсонно так вдень як і вночі. Бувало пробуджусь з того півмертвого стану серед ночі, тому, що вода цюрком ллється мені на ніс. Бувало серед дня вену сидячи, як сова на дереві, черевики мокрі, одяг мокрий, коц мокрий, земля мокра, буда мокра, весь світ мокрий і ніде просушитись і в ніщо переодягнутись. З буд вилазили ми тільки на те, щоб взяти ці нужденні куски хліба з кухні та по горняткові гарячої води, яку ранком і вечором називали кавою, згідно із традиціями, а вполудне зупою - також згідно із традиціями, а не холодними фактами. Викурили ми все, що тільки можна було ще курити і хоч як не ощаджували, таки прийшов день де вже навіть кори знайти не годен, божевілля! Дощ падав два тижні. Він прибив нас більше, як все інше, це був неначе останній цвях до домовини. Але це тільки ми так думали. Я переконався в житті, що ніколи не є так зле, щоб не могло бути ще гірше.
Прийшла нарешті, кінець кінців, погода. З-поза олив'яних хмар виглянуло сонце, десь знявся вітерець і крім тепла, що він його приніс із собою, став розсувати важкі хмарища по усіх усюдах Центральної Европи. Ми віджили, стали голитися, просушувати одяг, прати білля, купатися. При купелі дивились один на другого із здивуванням: звідкіля стільки сухих ребер взялося на цьому хлопі...?

І, очевидно, прийшла пароля. Погана пароля. Вже кращі дощі були. Большевики стали домагатися нашої видачі. Большевицька військова місія відвідала генерала Анґеліса, склавши на його руки заяву, що всі українці є громадянами Совєтського Союзу і як такі, згідно з договоренням з Альянтами, мають бути повернені на "батьківщину ". Тепер хочу признати, що можемо ми на німців говорити, що хто хоче, бо було і є за що на них нарікати, але як товаришів зброї їх не можна іґнорувати і легковажити. За відомостями, що ми їх отримали, генерал Анґеліс дуже чемно вислухав переможну большевицьку сторону і заявив, що він справу розгляне, бо він не знає, чи під його командою є перше всього якінебудь українці. Не треба забувати, що генерал Анґеліс репрезентував армію, яка програла війну і знаходилась на ласці та неласці Альянтів. Очевидно, із щоденних звітів генерал Анґеліс знав дуже докладно хто ми були, де ми перебували і скільки нас було. Нас було тоді біля 700 чоловіка в американському полоні. Решта наших друзів, тобто понад дванадцять тисячів знаходилась в англійському полоні в Італії, хоч про їх долю ми ще тоді не мали жадних відомостей. При наступній візиті большевицької комісії генерал Анґеліс мав вже все приготоване. Наша група дістала від його команди звичайне порядкове число, нас прилучено до одної з дивізій Вермахту і з найсвятішим спокоєм генерал Анґеліс заявив большевикам, що під його командою немає жадних українців, які могли б бути повернені на "родіну", Большевики від'їхали з нічим.

Шляхетний вчинок генерала Анґеліса урятував нам всім здоров'я, а може й життя. Хто пам'ятає відносини 1945 року на терені Німеччини, коли альянтські комісії виловлювали людей насилу і віддавали большевикам без огляду навіть на часті випадки самовбивств між нещасними жертвами міжнароднього "порозуміння", той зуміє оцінити поступок німецького генерала і риск, що його він брав на себе в імені цілком йому, по суті, чужих і непотрібних на терені Німеччини людей. За цей його один вчинок я прощаю йому всі свинства, які робили підвладні йому та іншим німецьким генералам німці в нашій Дивізії.

Та ми не мали ще спокою. Ми знали, що большевики так легко не пустять нас із своїх рук. Із багатьох причин ми були для них політично дуже важними людьми. Ми посміли піднести руку на"освячену" Росію і за те ми мали бути прикладово покарані. Поневолені росіянами народи СССР мали б бачити на власні очі, що чекає всіх тих, хто поважився б протиставитись Росії. А позатим, на волі, за кордонами СССР ми були живими свідками подій і настроїв поневолених народів і живими пропаґандистами розчленування СССР на вільні держави поодиноких народів. Чи ще кому дивно, що вони так за нами полювали...?

Дня 21 червня отримали ми анкетні листки до виповнення. Ім'я і прізвище, дата і місце народження, державна приналежність, куди хоче їхати. Разом з цим ми дістали тиху інформацію, як виповняти питання про державну приналежність. Не можна подавати України, бо вона є складовою частиною СССР і на цій підставі могли б нас видати большевикам. Тому всі ми, так галичани як і наддніпрянці виповнили це місце державною приналежністю польською. Куди їхати...? А що мені там, кудинебудь, де немає червоних. Один підстаршина запропонував мені подати якусь місцевість біля Гарцу, він мав там рідню, можна буде там перебути якийсь час, заки щось наладнається. Ми думали, що леда день і стануть нас випускати на волю...!

Люди ожили, стали плянувати, дехто навіть вирішив пакувати свої скромні "манатки". І на цьому весь рух і закінчився. Ми ще довгі, предовгі місяці сиділи в полоні після цієї анкети!

Два дні пізніше, 23 червня покликав мене сотник Козак В. до себе.

- Зберіть свої речі, підшукайте чотирьох добрих хлопців і зголосіться до мене всі із вашими манатками через годину.
Навіть не спитав я пощо. Полон, чи не полон, ми військо, наказ наказом. Але хлопців не було легко підбирати, Кожен хотів знати куди і пощо, бо всі зміни, звичайно виходили нам не на користь. Нарешті таки підшукав чотирьох "смільчаків", що були готові йти в незнане і зголосився з ними до сотника.

- Зараз приїде по вас американець, ви поїдете з ним шукати пригожого місця нам на табір. Місце має бути сухе, по можливості близько води. Вибирайте добре, бо ми там посидимо.

Дав він нам вісім червоних хоруговок із написом "14" для визначення нашого табору, щоб хтось інший не зайняв підшуканого нами місця. Внедовзі приїхав американець своїм невідступним їм джіпом, ми посідали і він нас повіз, по кавалерськи, тобто просто через поле до дороги а там тільки закурилось за нами. Наш шофер був дуже молоденький, симпатичний і людський. Говорив пару слів по німецьки і говорив з нами протягом цілої дороги. Потрактував нас усіх папіросками, але ніхто не годен був скурити цілого. В голові крутилось, американські папіроски були за сильні для нас, на наші голодні шлунки. Їхали більше години. Приїхали і стали над якимось озером.

- Гір! [Here! - Тут!] - каже американець.

Гір, то гір, позлазили ми з джіпа, він нам залишив одне пуделко Сі-Рейшен [Sea Ration], тобто залізної порції харчів, усміхнувся, повернув джіпа і поїхав. Стільки ми його й бачили. Стоїмо і оглядаємось, всі п'ять із нас. Ані танків, ані кулеметів, нікогісінько, тільки нас п'ять. Ми вільні. Можемо розійтись і камінь у воді. Ці самі думки майнули нам по головах. Але - ми дістали наказ.

...Вибрали ми горбовату луку, що одним боком притикала до озера. Росло на ній кілька старих дубів, ґрунт був сухий, приємний, свіжий, трава гарна. Навколо плодючі поля, з найвищого горбочка доглянув я інші групи, що робили те саме, що й ми навколо цього озера. То ціла армія генерала Анґеліса переносилась на нові місця. Я був радий, що нам вдалось вибрати такий добрий ґрунт. Позначили ми його хоруговками і посідали у холодочку, під деревом спочити. Ми таки вже дуже голодні, а до вечора ще далеко і ніхто нам навіть цієї ріденької кави не дасть. Розглядаючись навколо, ми зорили за околицею і відкрили, що яких півтора кілометра від нас видно червоні дахи якогось села. Вирішили ми піти щось роздобути їсти, а як почне смеркатись, маємо зійтись назад біля нашого дерева. Не почувались ми добре із нашим рішенням. Ми не мали нічого до заміни, просто вирішили піти й просити їсти, бо з голоду падали дослівно з ніг. Але просити їсти не є легко, можете мені повірити. Прочитайте уважно мій досвід.

Ніч похолоднішала під ранок і з першим сонцем повставали ми із наших коців бліді, зарослі, виснажені і дуже, дуже бідні. Це була неділя, 24 червня.

...Біля полудня розклали ми ватру наново і з'їли по кусневі припеченого хліба. Поздоровіли цілком, шлунок заспокоївся, хочеться жити. Вирішили ми покупатись в озері. Пороздягались до райського строю і котрийсь скрикнув:

- Святий Дух у воду бух!

Вода в озері чиста розкіш. Купаємось, миємось піском, один одному шуруємо цим білим піском плечі і щоб обмитись з піскової "піни", поринаємо, у воді. Щоб тільки більше сили і щоб голод так не докучав! Після купелі лягли ми на траві, над озером, як на якомусь літнищі, голі, як нас мати на світ породила! Ясно, що купальних штанцят ми не мали, ми вже майже жадних взагалі не мали! Пообідавши по кускові хліба, вирішили ми будувати для себе буди, не будемо ж спати під голим небом. Ануж знов дощ впаде. Стали тягати із озера шувар, це буде дах, ламати патики, це на стіни. Кожний вибрав собі місце, я вибрав горбочок, люблю мати сухо лід ногами і люблю бачити дещо навколо себе. Як прийдуть наші сотні, ця площа зароїться такими будами і будками і цей табір ми будемо звати "Табором над озером". На сонці висушив я порядну в'язку шувару на моє ліжко, щось наче матерац. Не закінчив я будувати всього цього дня, але назву для моєї хати знайшов: Замок у Лисовичах. Цієї ночі я спав на м'якому шуварі і спав добре.

Перед вечором приїхало німецьке вантажне авто і привезло нам харчовий магазин. Одне вантажне авто і харчовий магазин на понад сімсот людей! З магазином приїхав і його завідуючий, старший десятник Теофіль Куницький, мій товариш ще з 1-ої сотні в Гайделяґрі. А з ним приїхало кількох хлопців розладовувати магазин. Мої стрільці пішли помагати, до харчів кожен радо йде, не треба дуже кликати. Уже було цілком темно, як вони кінчали це розвантажування і в цій темряві один із них кинув мені дві волові консерви і я їх добре заховав у своїх Лисовичах. Від Куницького я довідався, що табір прийде сюди вечором наступного дня. Переспали ми ніч спокійно, вигідно і в почутті, що у кожного з нас там є десь кусок хліба і навіть якийсь залізний запас, як ось мої дві консерви.

Наступного дня в понеділок, я став викінчувати мої "Лисовичі", а стрільці стали копати малу яму на консерви, бо холодільників не було. Копав їх цілий десяток на зміну, десятник Куницький видав їм на обід трохи харчів, щоб їх підтримати на силі і пополудні яма була готова. Відпочали трохи і стали копати другу, найважнішу, яму, хоч я далебі не знаю пощо. Але у війську лятрина мусить бути і на те нема ради. Може навіть дістанемо щось їсти і вона стане потрібна...?

Почали копати і не дали далі ради. Попадали безсильно на землю і на цьому робота стала. Докінчувати будуть вже таборовики, зокрема ці, які чимось там провиняться. І нарешті цьогож дня вечором пришкандибав наш цілий табір. Прийшли помучені до краю і голодні, як вовки. Всі очі стежили за кухнею, ніхто навіть не думав братися щось робити. Щоб тільки щось з'їсти і відпочати.

Я зголосився до сотника Козака і з ним обійшов межі нашого табору. Я визначив для нас значно більше місця, як було дійсно потрібно, але це нам дало за те свободу руху і я бачив, що сотник вдоволений. Вже вечором над'їхали американські танки і станувши яких сто метрів від наших меж, замкнули наш табір панцирним кордоном. Так почався наш новий "табір полонених над озером Ріґзее". До моїх Лисович прийняв я ще десятника Шокалюка і одного стрільця, який мав два коци і палатку. Це був великий набуток, а місця для нас трьох було доволі. Палаткою ми накрили наш не дуже то ще досконалий дах, обвели нею теж стіни залишивши дві долоні від землі на вільний продув і тепер щоб тільки харчі якісь прийшли, можна буде витримати. Сонця мали ми доволі, вода в озері холодна і чиста і тільки, власне, харчі. ...Дні стали буденні, якщо йдеться про наші зайняття, але зате світ із нами зв'язався. Помалу ми дізнались, що навколо нас повоєнна нужда, що сотні тисячів біженців живуть у таборах непевні завтрішнього дня, що помалу, дуже помалу наладнується над ними якась опіка і що більшістю вони здані на власні сили. Не рожеві це були вістки. Народ кинувся до торгівлі. Торгували всім, не було речі, яку не можна б було продати, або купити. Валізки німецьких марок міняли своїх посідачів, "шмуґель" прибрав страшні розміри, але без цього чорного ринку не годен було тоді жити. І нашого табору ця хвиля не оминула. Десь недалеко нашого табору жила в якомусь містечку молода пані, чи панна, Стефа їй було на ім'я. Вона навідувалась до нас найчастіше і вона нав'язала дослівно сталий контакт між нами і різними торгівцями. Майже кожного ранку приходила вона із повним наплечником хліба і відходила із перстенями, обручками, годинниками, тощо. Крім харчів для нас тоді всі інші речі були безвартісні. Крім неї приходили також інші цивільні, деякі з них розшукували рідних, інші торгували. На волі дехто наблизився до американців і став посередничити в продажу американських харчових продуктів, а їх було багато і першорядної якости, помимо цього, що це були військові харчі, тобто переважно консервовані. Наш табір почав більше їсти, але й почав убожіти. Останні дорогоцінності і гроші відходили від нас, а харчів так дуже по наших ребрах не було пізнати. Аж тоді я усвідомив, що дійсно значить українська пшениця для голодних російських мас і чому вони будуть триматись України всіма силами і чому Ленін кинув гасло ще у Вісімнадцятому році: по хліб на Україну!

Одного разу приїхала вантажна машина з нашого Червоного Хреста в Мюнхені. Хоч привезла вона трохи хліба, кексів та папіросок, все це було краплею в морі. Але найважніше було те, що про нас там вже знали і не забули. ...Ще кілька днів пізніше навідався до нас наш головний командир, генерал П. Шандрук. Ми нічого не знали про його долю досі і думали, що може американці арештували а то й посадили десь, а може видали большевикам. Та ніщо таке погане не сталось. Він був в той час вже в контакті з американськими властями щодо українських полонених і робив заходи, щоб влегшити нашу долю. Його приїзд і сама поява піднесли нас значно на дусі. Коли наш генерал на волі, тоді все буде в порядку. З якоїсь причини американці не впустили його до самого табору, але штаб старшин зустрівся з ним в американській квартирі і як я пізніше дізнався, він зібрав всі можливі дані про нас, про наш фізичний стан, про нашу мораль і запевнив, що він не спочиває, а робить що може в найбільш невідрадних обставинах. Ми піднесли чола вгору. Від стрільця до генерала, ми дальше були армією, хоч і в полоні. Хто зна ще, що буде. Доля химерна і змінлива. Поживемо, побачимо.

Одного разу наші стійкові американці зробили собі стрілянину, для забави, як ковбої. Одна куля попала в наш табір і раптово чуємо крик. Є поранений в ногу. Збіглись чи не всі таборовики, прибігли і перелякані американці. Зараз таки викликали санітарне авто і відвезли пораненого до шпиталя. Жадного слідства в цій справі не вчинено і справу затушкували. Трохи мене це здивувало, але рана не була поважна і поранений на цьому тільки виграв, бо в шпиталі перше всього попався на нормальний, американський шпитальний харч, а це було щось. Я думаю, що я був би з ним радо замінявся.

В нашому таборі були два священики-капеляни і тому кожної неділі та в кожне свято відправлялись Богослуження, в яких я звичайно брав участь, допомагаючи священикам.
Брак харчів і що ще важніше, брак вітамін в харчах спричинив цингу в таборі. Стрільці почали нарікати на пухлину ясен, кривавлення, хитання зубів, але помогти не було чим, бо ліків не було, а харчів дальше не ставало. Американці не дбали.

Дня 30 липня повідомили нас, що в середу, 1-ого серпня маємо всі бути спаковані, бо перевезуть нас до іншого знов табору, цим разом вже за дроти. А щойно кілька днів перед тим хтось пустив паролю про наше звільнення! Ми поспускали голови ще дужче, якщо вже можна було їх нижче носити на витончених голодом шиях. Ранком, в середу, після чорної кави зібрали ми свої старі манатки, попрощались останнім поглядом із "Табором над озером" і поманджали до поблизької залізничної станційки, де завантажено нас на товаровий поїзд. Поки стрільці вантажились, я станув собі з боку і дивився. Ніхто був би не пізнав тепер цих, ще так недавно добре вишколених, заправлених у боях хлопців. Тепер з табору воліклись кістяки, сухі і засмалені на сонці. Виглядали як старці у рештках військового лахміття. Перед нами відкривалось нове невідоме, і ніхто не знав на як довго ще. До того приходили вістки, що большевицькі комісії дальше шниряють по таборах, домагаючись видачі всіх українців, зокрема вояків Дивізії. Були чутки, що серед американців є комуністи, які зумисне допомагають большевицьким комісіям збирати біженців "на родіну". Большевики, що самі мали руки по лікті в крові невинних, називали нас зрадниками і коляборантами. Я усвідомив не вперше вже, що це значить виграти війну - і що значить її програти. Немає нічого, що може заступити перемогу і від тоді я свято вірю, що краще згинути в боротьбі за волю, як жити в неволі - та ще з росіянами!

З книги спогадів "На шляхах Европи". Видавництво Братства Колишніх Вояків 1 УД УНА. Чикаґо, 1971

________________

* **Maximilian de Angelis** (1889-1974) - генерал артилерії, Вермахт [https://en.wikipedia.org/wiki/Maximilian_de_Angelis](https://en.wikipedia.org/wiki/Maximilian_de_Angelis)

Перше прийняття їжі в полоні. Англійська окупаційна зона, Австрія, травень 1945. 

З монографії Майкла Джеймса Мельника "Історія Галицької дивізії військ СС", т. 2 "Помста Сталіна" (Michael James Melnyk. The History of the Galician Division of the Waffen-SS. Vol. 2. Stalin's Nemesis), 2016.

На жаль, дивізійників, утримуваних в американській зоні, схоже, ніхто не знимкував.