Богдан Бойчук. Відбронзований портрет Евгена Маланюка

 

ВІДБРОНЗОВАНИЙ ПОРТРЕТ ЕВГЕНА МАЛАНЮКА

Боrдан Бойчук

Не пригадую вже точно, де та в яких обставинах я зустрівся з Евгеном Маланюком. Було це напевно в другій половині п'ятдесятих років і напевно на одному з його літературних вечорів, бо на бурхливі літературні зустрічі молодих поетів Нью-Йоркської Групи Маланюк не приходив. Та зблизились ми і подружили щойно в шестидесятих роках, особливо після 1965 року, коли то я переселився з родиною в околицю Квінсу, де жив Маланюк, а згодом деякий час і Богдан Рубчак. Ми стали, отже, близькими сусідами.

В уяві діяспорної спільноти Маланюк приймав героїчну статуру. Різні групи, особливо націоналістичні, ліпили Маланюкову історіософічну поезію на свої прапори,- і з року в рік можна було спостерігати, як вони забронзовували його в імпозантні, надлюдські виміри. Цьому сприяв своєю публічною поставою сам Маланюк. Перед кожним читанням своіх віршів, наприклад, йому мусіли грати якусь симфонію Бетховена, і він сидів замислено на сцені - і з напливом надхнення прямо ріс на очах публіки. Я був свідком такого ритуалу навіть перед його доповіддю на шевченківській академії.

Поруч з цим витворився теж цікавий збірний портрет Празької групи в уяві читачів (включаючи й мою): поети в тому портреті стояли у штивних позах, тобто серйозно ставилися до свого покликання; мали вони однаковий вираз облич, тобто спільну поетичну настанову; були в них могутні рамена, тобто постава служителів ідеалам нації; всі вони були звернені в один бік, тобто лицем до вимог "доби"; в усіх були відкриті роти, як у трибунів політичвих ідей і т. д., і т. д. Портрет цей був наскрізь фальшивий, і Маланюк, до великої міри, може, і спричинився до його постання, бо зовнішньо йому такі пози імпонували. А такі нетрибунні поети, як Юрій Липа, Оксана Лятуринська та Олекса Стефанович не ретушували того збірного портрету на власну подобу, а радше підтягалися до нього.

Такий був суспільний бік медалі. Внутрішньо-груповий бік виглядав трохи інакше. Маланюк звичайно висловлювався позитивно про своїх кoлеґ з Празької групи. Особnиво високо цінив Юрія Липу (зредаґував його зібрані поезії) і тепло згадував дружбу з Юрієм Дараганом. Одночасно ж приватно та й публічно, в доповідях, любив "теоретизувати", як то в нормальних обставинах Олег Ольжич був би великим вченим-археологом, Юрій Липа - великим лікарем-дослідником, Оксана Лятуринська – великим малярем, Леонід Мосендз - великим хіміхом-винахідником і т. п. З цього, зрозуміло, виходило, що єдиному Маланюкові призначено було бути великим поетом...

Історичні обставини склалися так, що духові потреби західної вітки українського суспільства ї характер поезії Маланюка, - зазвучали в унісон. Внаслідок цього Маланюк став найпопулярнішим поетом-трибуном-прапороносцем міжвоєнної доби. Все це йому особисто імпонувало, хоч сам він не робив нічого, щоб стати трибуном чи nрапороносцем. Ці речі природньо липли до нього. А це значило, що інші члени Празької групи мусіли поетично існувати в тіні Маланюка або з тієї тіні виборсуватися на світло. Зрозуміло, що це впливало на взаємини між ними. Олекса Стефанович, наприклад, свідомо чи підсвідомо конкуруючи з Маланюком, дійшов на схилі літ прямо до параної: боявся публікувати нові вірші, щоб Маланюк не застрелив його з заздрощів. Юрій Дараган, теплу дружбу якого Маланюк цінив, звенавидів перед ранньою смертю Маланюка й написав про нього нищівного вірша "Ні, не Петроній ви, не лицар"*. Наталя Лівицька-Холодна, натомість, гарно згадує Маланюка, який у студентські роки в Празі був закоханий у ній і до останніх днів не міг їй простити того, що вийшла заміж за маляра Петра Холодного-мол., який нібито не був їй під мірку. Гарно відносилася до нього теж Оксана Лятуринська.

Приватний бік медалі був ще інакший. Маланюк, якого я знав і риси особистого портрету якого спостерігав, був далекий від трибунности і героїчности. В першу чергу, він завжди був собою, не включався безпосередньо в політичне життя, не запрягався до нічийого партійного воза й нікому не служив, хіба лише майбутньому України. Були далекі йому теж у житті волюнтаризм і суворість, хоч формально одне і друге вживав.

Маланюк справді був людиною легко-богемського покрою, щось на кшталт інтелектуалів паризького Латинського кварталу. Він любив дебатувати на відповідному рівні в товаристві, - і це, мабуть, притягало його до середовища Нью-Йоркської Групи. Любив гарно забавитися, особливо в жіночому товаристві; любив добру їжу й вишукані напитки. Цілими ночами міг бавити товариство анекдотами та пікантними, еротичними розповідями з життя історичних осіб, найчастіше з російських царських і аристократичних родин.

Маланюк любив теж забавлятися на конто своєї слави. Після літературного вечора в Чікаґо, наприклад, його запросили на прийняття до багатої лікарської родини. Зібралося добірне товариство, розкішно вдягнені дами, - і чекали на поета. Врешті з'явився Маланюк і по давній звичці кинув оком на пребагатий стіл з харчами й напитками, щоб помітити, чого там нема. У вітальні постало пожвавлення, - вітання оплесками, стисками рук, - а господиня по-галицьки "упадала" коло поета й щебетала: "Дорогий маєстро, чим можна вам послужити, що зволите випити?" - "Гордон блю" у вас єсть?"* Господиня мало-що не зомліла. Саме цього напитку, як Маланюк прекрасно знав, у неі не було. Констернація, неприємності. А Маланюк в міжчасі пішов до столика, налив собі улюбленого коньяку "Курвуаз'є", грів двома долонями чарку під носом і глибоко втягав запах. В цій характерній йому позі яскраво бачу його досьогодні. Треба додати, що все це він робив у стилі, дуже "коректно".

Кільканадцять років пізніше Маланюк зайшов у полуденну пору до мене по-сусідськи. Під час розмови спитав зненацька: "А чи єсть у вас ... " - і назвав якусь екзотичну страву (не пригадую вже яку). Я розреготався і відповів йому, що нема. Маланюк все прекрасно зрозумів і преспокійно спитав ще раз: "А яйця у вас єсть? - Є. - А помідори й сало? - Є. - То зжаримо чорноморську яєшню". Він прижарив на салі помідори, збив туди 12 яєць, - і вийшла цікава яєшня:, якої я до того часу не знав. Я витягнув ще півбуханки хліба, і ми з усім тим досить добре впоралися. Мій вклад у це "пирування" був релятивно скромний. Маланюк - високий, велихої будови, гарний мужчина, потребував багато "палива", як він висловлювався, і десятка яєць була цілком пристойною і нормальною дозою для нього.

Кожного літа Маланюк любив їздити в гори до Гантеру, де розбудувалася досить численна українська громада. В погідні дні вибирався в глибину лісів, роздягався і голий ходив по лісі, вчуваючися тілом у природу. "У тому міті про Сатира щось таки єсть", - сказав він мені глибокодумно при чарці. Проблеми виринали лише тоді, коли міт зударявся з дійсністю. І так одна пані вибралася в глибину лісу по гриби й наткнулася на дійсного Сатира. Скрикнула й почала втікати. "Пані, - кричав навздогін їй Маланюк, - не лякайтеся, я забронзований!"

Гумор Маланюка був завжди точний, гострий, а часом і колючий. Пригадую, ми поверталиси раз з прийняття від Юрія Тарнавського і Патриції Килини. Евген Маланюк і Василь Барка сиділи в задніх сидженнях, я керував автом. Барка, людина безмежної доброти й блаженства, був захоплений: "Така чудова гостина, пані Патриція тах елеґантно все уладила, такі приємні дискусії!" - "Ніхто нікого по мордах не набив", - втрутився Маланюк. Барка зніяковів, притих і, після довгої незугарної мовчанки, почав намацувати певніший ґрунт дли розмови, - почав про свого улюбленого Сковороду. "Так що, Сковорода був гомосексуал", - знову втрутився Маланюк. Це привело Барку до розпачу. Будучи людиною широкого знання, він витягав докази з-під небес і з-під землі в обороні Сковороди. А Маланюк завжди підсував якусь нищівну репліку і ще більше роздував вогонь. Така чудова хуртовина бушувала в нашому авті аж поки ми не доїхали до Нью-Йорку.

Цей інцидент дуже вдало вказує на відношення Мананюка до Барки, чи радше до того, що Барка репрезентував, до модернізму. Упродовж довгих років ми розмовлили на всякі теми, але Маланюк ніколи не висловлювався про нашу творчість. Ми, з одного боку, знали, що Маланюк не вважав наше писання творчістю. Навіть Архипенко для нього був "хитрим малоросом, який обдурив критиків світу”, а не великим мистцем. Маланюк же, з другого боку, знав, що ми свідомі його настанови до нас і приймаємо його з тою "вадою". Бо лише на таких "компромісних" засадах ми могли дружити й спілкуватися.

Не знаю, чи любив він читати свої вірші приватно. Мені ж читав він нові поезії досить часто. Це випливало, припускаю, з потреби знати, чи вони ще добрі, чи "є ще вогонь", як він після кожного читання питав. Вогонь у його останніх поезіях був притушений філософською вглибленістю, метафізичною проникливістю, чисто людською відчутністю. Але вови були добрі. І в цьому я його завжди щиро запевняв. Свою останню збірку ''Серпень" віддав Нью-Йоркській Групі для публікації 1964 року. До об'єднання українських письменників ''Слово" він чомусь ставився вкрай неґативно. Подібно ставився - вже з політичних міркувань - і до видавництва "Сучасности", - тому не могло бути й мови, щоб його твори там друкувалися. Не мав він теж творчої співзвучности з Нью-Йоркською Групою. Але мав, видно, потребу існувати як поет у молодій ґенерації.

Маланюк був старшиною української армії, і щось "офіцерське" збереглося у ньому до кінця життя. Його ніяк не можна уявити з "поетично" розбурханою чуприною, неохайно зав'язаною краваткою чи розхриставою сорочкою. Вів завжди був гарно підстрижевий і причесаний, коректно вдягнений і зовнішньо коректний у поведінці. Всяка "поетична" чи мистецька позованість була йому чужа. В цьому сенсі модернізм був дли нього саме незачесаним, розхристаним волоссям.

В останні роки Маланюк мав проблеми з серцем. Часто при розмові виймав пілюлю і клав на язик. І так 16-го лютого (як він передбачив у своєму вірші) 1968 року пані Гайворонська, з якою Маланюк мав теплі взаємини, застала його уранці мертвим на підлозі біля ліжка. В похоронному заведенні на Сьомій вулиці члени Нью-Йоркської Групи читали Маланюкові на прощання його поезії. Похорони його були скромні, як похорони кожного поета. Політичного естаблішменту, який десятками років величав Маланюка як ідеолога-прапороносця, на похоронах не було. Вони почували, що Маланюк їх зрадив на кінці життя, ставши людиною.

Липень, 1990.

.

Евген Маланюк

ЛЮТИЙ

Лютий місяцю, справді — лютий.

Зачаївся, пантруєш і ждеш:

Хай но нерви завузлить до скрути,

Хай но серце доб’ється до меж,

І тоді ти, як вовк зголоднілий,

Скочиш ззаду на крижі мені,

І кістяк задубілого тіла

Тільки хрусне.

І десь по весні

Знайдуть люди цілком випадково

Те, що скупо лишилося тут,

Те, що було оселею Слова,

Сполучало надхнення і труд,

Двиготіло покликанням долі,

Святом плоті співало, пекло

Пеклом пристрасти...

Й згинуло в полі

О, без бою, без бою, без болю —

Там, де пусткою дихало зло.

Добре знаю, що Лютий — лютий,

Переконуюсь знов і знов,

Та й ти знаєш: ненатло-люта

В лютім серці моя любов.

28. II. 1964

______________________

* Є. Мапанюку

Ні, не Петроній ви, не лицар,

Ні навіть тусклий Дон Кіхот,

Ви просто філістерства жриця

В плащі дешевих позолот.

Сурмлю назад. Я помилився.

Є безліч фольгових істот,

їх помічає навіть Ібсен

З своїх надзоряних висот.

Ви мали рацію, нещиро

Сказавши раз — ”ні, я впаду”.

І буде так: зоря вечірня

І ви, крикливий какаду.

"Сучасність", число 1, 1980.

Богдан Бойчук пише прозу...

 

Богдан Бойчук у пошуках дозрілої прози

Кажуть, що по-справжньому дозрілу й витончену прозу можна писати, пройшовши уже межу шістдесятилітнього віку. Богдан Бойчук (що народився 1927 р. на Західній Україні, виростав у таборі ДіПі в Ашаффенбурзі, а згодом довгі роки жив у Нью-Йорку), ніби програмно повіривши в таке правило, почав писати й друкувати прозу щойно після шістдесяти: його роман „Дві жінки Альберта“ вийшов у Києві 1993 р.
До того часу Бойчук був відомий насамперед як поет, хоча писав також драматичні твори (найпомітнішою стала його п’єса „Голод (1933)“, стилістично й світоглядно позначена сильним впливом Самюела Беккета), перекладав (зокрема американську та іспанську поезію), був редактором кількох книжкових видань і трьох важливих журналів („Сучасність“, „Нові поезії“ і „Світо-вид“), видавцем, організатором літературного життя, а особливо в ролі представника „трійці“ провідників (разом з Юрієм Тарнавським і Богданом Рубчаком) Нью-Йоркської Групи. Зрештою, саме із неформальної зустрічі Бойчука і Тарнавського в 1953 р. виводять свою генеалогію спершу доволі аморфна „група молодих“, а відтак і програмно модерністська Нью-Йоркська Група.
У контексті групи Бойчук органічно перебрав на себе функцію радше організатора, ніж літературного теоретика чи ідеолога. Про подиву гідний обсяг його діяльности в літературному та театральному середовищах української еміґрації свідчать видані ним журнали і редаґовані книжки (чого варті хоч би підготовлена разом з Рубчаком антологія „Координати“ (1969) або ж записані ним „Спомини“ Йосипа Гірняка про „Березіль“!), але й не тільки вони. Приміром, його багатолітнє листування з Ігорем Костецьким – це наче „книговедення“ одного аспекту закулісної роботи вузького кола індивідів, чиї наполегливі зусилля реально творили те, що сьогодні називаємо українською еміґраційною культурою... А свідченням Бойчукових власних творчих шукань є кільканадцять книжок поезії, прози, драми.
Романи Бойчука, – зокрема „Дві жінки Альберта“ і „Краєвиди підглядника“ (1995), – доволі однотонні стилістично й монотематичні. Попри те, що їх автор відомий як поет, ці тексти ніби програмно непоетичні, збудовані з коротких „рубаних“ речень, в яких внутрішній ритм фрази й милозвучність мови грають далеко не першорядну роль. Настроєм ці тексти ближчі до стилістично сухих (інколи майже неоковирних) Бойчукових мемуарів („Спомини в біографії“, 2003), ніж до його віршів. Винятком з правила є роман „Аліпій ІІ і його наречена“, написаний у формі модерністської притчі, яка, здається, шукає свого первоначала в „Отак мовив Заратустра“ Фрідріха Ніцше. Утім, поетичні алеґорії Бойчукового роману не піднімаються в „розріджене повітря“ тих висот духу, від яких паморочиться в голові читачеві текстів Ніцше; ба, вони й, напевне, не замахуються на таку „стратосферичну“ мету, а радше, як і вся творчість Бойчука, включно з поезією, воліють залишитись поблизу землі і плоті...

Марко Р. Стех, 

Торонто

Богдан Бойчук
АЛІПІЙ ІІ І ЙОГО НАРЕЧЕНА
(уривок з роману)

Сонце зсунулося зовсім близько до землі, а Аліпій ІІ все ще сидів на лавочці перед рядами тополь обабіч алеї, яка вела до вілли Нареченої. Він був дуже глибоко занурений у думки, тому й не відчув, як чиясь ніжна рука погладила його обличчя. Щойно коли в його уста уп’ялися га рячі губи, прокинувся із задуми й, наляканий, зірвався на ноги.
Перед ним стояла струнка красива дівчина, дивилася на нього голубими очима й лукаво усміхалася.
– Де я? – промимрив розгублений Аліпій ІІ.
– Між тополями.
– А хто ти?
– Твоя наречена.
– Але ... але я пам’ятав тебе інакшою.
– Ти розчарований, що не показую тобі язика? – вона зайшлася таким приємним і милозвучним сміхом, що набурмосений Аліпій ІІ усміхнувся мимо своєї волі.
– О! Чудово! Ти вмієш усміхатися. Я вже три місяці виглядаю тебе. Чому ти так довго йшов? – Бо... бо... я не знав дороги й блудив, – він зашарівся.
– Ти ніколи не повинен брехати, бо твоє обличчя зраджує тебе.
Засоромлений Аліпій ІІ опустив голову на груди. Наречена підложила долоню під його бороду, піднесла засоромлене обличчя вгору і глянула йому в очі:
– Ти нерадо йшов до мене, бо пам’ятав мене негарною і прикрою, правда?
– Так, – Аліпій ІІ не наважувався говорити їй неправду або півправду.
– Я не була гарна малою. А як я подобаюся тобі тепер?
Аліпій ІІ глянув на неї. Вона ж, сміючися дзвінко, обкрутилася на одній нозі. Аліпій ІІ уперше запримітив, що вона була висока, мала вузький стан, широкі стегна і повні груди. Її колись по-баранячому покручене ясне волосся спадало хвилями нижче стану. Вона віддула повні губи і знову спитала:
– То як я тобі подобаюся тепер?
Аліпій ІІ засоромився.
– Ну, скажи!
– Подобаєшся...
– Трішечки чи дуже?
– Дуже.
– От бачиш! Ти нарешті зробив мене щасливою. А ти точно такий, як я собі уявляла. Насправді ти не змінився багато від того часу, як я тебе бачила. Трішки підріс і трішки вигарнів. Але далі такий сором’язливий, як був хлопчиною. Та не лякайся, ти мені таким подобаєшся.
Аліпій ІІ хотів їй щось сказати, але не знав що.
– Ти, бачу, втомлений. Ходи! – вона взяла його за руку й повела до вілли.
Коли зайшли у вітальню, перше, що Аліпій ІІ побачив, був великий портрет воєводи Степана, який висів на фронтовій стіні. Меблі у вітальні були масивні, різьблені з дуба, а підлоги були вистелені дорогими, привезеними з Греції килимами. Наречена перевела його через їдальню, в якій стояв довгий стіл з черешневого дерева. За тим столом легко могло поміститися тридцять осіб. Аліпію ІІ запам’яталася Тайна Вечеря на тому столі, яка була викладена з кольорових кахель. З їдальні вони зайшли до кухні й сіли за округлий стіл. Огрядна, хоч і молода, кухарка подала їм вечерю.
Аліпій ІІ не знав, що йому подавали і що він їв, – не приглядаючись, він похапцем, пожадно й нервово ковтав ложку за ложкою, поки не за спокоїв голоду.
– Ти був дуже голодний.
– Так.
– Давно, мабуть, не їв.
– Мабуть. Не пригадую.
– Ти, бачу, дуже втомлений. Ходи.
Вона повела його до розкішної кімнати, покоївка застелила для нього ліжко, і він, скинувши чоботи й роздягнувшись, впав на ліжко й відразу заснув.
Пробудився на другий день пополудні. Його одяг був вичищений і висів на спинці крісла. Нове чисте білля лежало на табуретці. Аліпій ІІ помився, вдягнув свіже білля й вичищений одяг і пішов до вітальні. До нього відразу підбігла та сама дівчина, яка застеляла для нього ліжко, й запросила його до кухні. Невдовзі з’явилася Наречена, і вони, гуторячи, пополуднували.
– Ходім на ставок скупатися! – запропонувала Наречена.
– Добре, – погодився Аліпій ІІ. – Чи ти любиш природу?
Аліпій ІІ не знав, чи він любить природу. Він любив книжки, над якими просидів свою молодість. Але Нареченій сказав, що любить.
Ставок був досить великий, оброслий зусі біч травою й польовими квітами. По другий бік від вілли простягався березовий гай, який поступово переходив у густий ліс. Високі берези відбивалися в плесі води і з кожним подувом вітру наче вмивали гіллям своє біле тіло.
Наречена по дорозі часто приклякала, пестила квіти, цілувала їх або зачерпала в долоні пригорщу соковитої трави і занурювала в ній обличчя. Аліпій ІІ стояв зніяковілий, не знаючи, як розуміти і сприймати ці надмірні емоційні вияви Нареченої. Він знав тільки духовні піднесення, коли натрапляв на особливу красу філософської думки або на глибини нових пізнань. А оце вперше він зустрівся зі світом невгамовних почуттів, і це лякало його, – лякало тому, що він не знав змісту таких почуттів, не знав також, що з ними робити.
Нарешті вони добралися на другий бік ставка, де починалося піщане дно, – це був найкращий і наймальовничіший куток для купання. Наречена простелила між березами килимчик, кинула на траву рушники та інші речі й поглянула на Аліпія ІІ.
– Чи ти кохаєш мене, Аліпію? – спитала.
Аліпій ІІ не знав, що відповісти, бо не знав, що таке кохання. Він знав, який зміст вкладений у поняття „любов“, про це говорили великі філософи, а також Христос. Він інтуїтивно відчував, що кохання має інший зміст, мабуть, більше емоційний.
– Чому ти не відповідаєш?
Аліпій ІІ опустив голову на груди.
– Скажи, чи ти кохаєш мене?
– Так, – відповів Аліпій ІІ, бо інтуїтивно відчував, що так треба відповісти.
– Чому ти соромишся? Глянь на мене.
Аліпій ІІ підвів голову і глянув на неї. Вона неквапно зсувала з себе шати, аж стала зовсім гола і повільно наближалася до нього. Аліпій ІІ ніколи не бачив такої краси. Він ніколи не бачив також голої жінки. Її хвилясте волосся спливало з обох боків на груди, і з-між нього просвічували рожеві соски. Її тонкий стан, повні й делікатно виведені стегна, стрункі ноги й ідеальна лінія литок, – творили таку досконалу гармонію, якої не знайти в наймудріших книгах. Раптом у свідомість Аліпія ІІ ринула така буря почуттів, що він стояв наляканий і розгублений, мов хлопчина, і не знав, що з ним діється.
Він хотів клякнути перед Нареченою на коліна, хотів молитися до неї, хотів голубити її, гладити її золоте волосся і до кінця життя подивляти її красу. Бідний Аліпій ІІ не знав, що в ньому народжувалося кохання, яке з усією інтенсивністю проникало в його душу й почування. Та коли воно почало полонити також його тіло і зроджувати бажання цілувати Нареченій уста, груди й те таємне місце між ногами, – Аліпія ІІ охопив жах, і він, закривши долонями обличчя, кинувся між берези. Позад себе почув тільки дзвінкий сміх Нареченої і сплеск води.
Він біг і біг, полишив за плечима гай, перебіг цілий ліс і, заплутавшись між кущами, впав знеможений на землю й розридався. Коли ж відчув холод у тілі, прийшов повільно до свідомости, розплющив очі й глянув угору. Світало, сонце ледь-ледь підносилося над кущами, а роса вкривала заспану ще траву. Що це таке? Що це сталося в природі? Та щойно було пополудне. Та щойно він так ганебно втік від Нареченої. А це вже ніби ранок. Йому стало соромно за свій вчинок. Він відчував єдине бажання: повернутися до Нареченої, впасти перед нею на коліна й просити вибачення. Він зірвався на ноги й почав бігти назад. Перебіг ліс і вибіг у відкритий степ. Час від часу западався у балки, тоді знову вибігав у степ і біг далі. Над вечір добіг нарешті до ставка.
Та береги ставка не були оброслі травою й польовими квітами, не було також березового гаю, ані вілли Нареченої. Що сталося? – подумав Аліпій ІІ. Куди зникли вілла, тополі й гай? Але він був занадто втомлений, щоб іти далі й шукати. Він впав на землю й відразу заснув.
Коли прокинувся, пішов у західному напрямі. Перед полуднем, коли сонце височіло йому над головою, Аліпій ІІ побачив містечко, яке простягалася на високому горбі. Дахи, вкриті червоною черепицею, виглядали мов суниці між зеленими деревами. Аліпій ІІ вирішив вступити до того містечка, щоб хоч напитися води.

Юрій Соловій, маляр і есеїст

Малюнок Любослава Гуцалюка

“Мотом моєї творчости став біль: людина народжується в болю, живе в болю, вмирає в болю, залишаючи по собі біль.”

Юрій Соловій
*1921, Старий Самбір — † 23 квітня 2007, Ратерфорд, Нью-Джерсі

Богдан Бойчук:
Ім'я Юрія Соловія залишається маловідомим у нашій країні, проте його постать є однією із чільних для модерної української культури, яка в силу доволі трагічних обставин розвивалася переважно поза Україною. Доля Юрія Соловія багато в чому є типовою: він народився 1921 року в Старому Самборі [„Енциклопедія українознавства“ як місце народження Ю. Соловія подає Львів. - Л.П.], навчався у Львівській художньо-промисловій школі, після закінчення Другої світової війни еміґрував до Німеччини, а згодом перебрався до США. Однак серед багатьох талановитих українців, розкиданих по світах, його вирізняє особлива інтелектуальна і духовна самодостатність. Тому його творчість не позначена ностальґією, він живе не минулим і безповоротно втраченим, а прагне до «речей, вищих, ніж зорі».
Усередині 50-х років минулого століття в Нью-Йорку постала нью-йоркська група поетів. До нас долучилися й художники Любослав Гуцалюк, Аркадія Оленська-Петришин, Яків Гніздовський, Ярослава Геруляк, Михайло Уран та Юрій Соловій.

Юрій Соловій. Нью-Йоркська група
(зображені зліва праворуч: Віра Вовк, Богдан Рубчак, Ґеня Васильківська, Патрісія Килина, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Юрій Соловій, Богдан Бойчук) 

Юрій Соловій часто організував мистецькі виставки, круглі столи... Коли намалював монументальну картину «Розп'яття», то повісив її над вівтарем у протестантській церкві в Рутерфорді, поставив музику, Баха, здається, а поети нью-йоркської групи читали свої поезії. Церква була набита людьми, американцями й українцями. Такі події залишали знак у душі учасників на все життя. Соловій також писав есе , рецензії... Як результат, вийшла книжка «Про речі вищі, ніж зорі» http://uartlib.org/downloads/YuriySoloviy_uartlib.org.pdf .
Та все це раптом увірвалося на переломі 80—90-х. Соловій переніс легкий інсульт, упав на камінні сходи і розбив голову. В шпиталі йому видалили третину мозку, і він два роки пролежав у комі. Всі лікарі твердили, що він ніколи з коми не вийде. Та, наперекір усьому, Соловій з коми вийшов. Пригадав усі мови, які знав, пригадав усіх друзів, але втратив динамічність, допитливість і потребу боротися з життям. Не повернувся він і до творчости. Тільки любив сидіти перед вікном і спостерігати, як міняються пори року. Якось сказав мені: «Життя таке чудове! Я дуже радий, що живу».

Юрій Соловій. Родження

У спектрі українського модернізму Соловій посідає унікальне місце: він являється чи не єдиним послідовним представником неоекспресіонізму.
З одного боку, в творчості Соловія завжди різко присутня думка, тобто його світобачення і його світорозуміння. Його уяву найбільше тривожать дві крайності буття людини: народження і смерть. А між тими полюсами Соловій бачить переважно страждання. Ці мотиви художник висловлює релігійними символами. Але цими символами він не возвеличує Творця, а, радше, дорікає Йому за стан, у якому опинилася людина. Паралельно з цим творчості Соловія характерна глибока емоційність і розмах.
Ранні твори Соловія дуже експресіоністичні, драматичні, висловлені приглушеною кольористикою і до жорстокості експресивні. Характерним прикладом із цього періоду може бути картина «Родження» (в Соловія декілька картин з мотивом народження) чи дуже рання картина «Розп'яття», у якій на одній руці Христа є чотири пальці, а на другій шість. Це раннє розп'яття викликало в 60-х бурю дискусій і протестів. Та все це логічно, бо розп'яття — це терпіння, а терпіння — це деформація: фізична й духовна.
У пізніших роботах прикладом може послужити монументальне розп'яття, яке складається з чотирьох картин, — помітне збагачення палітри в Соловія. Колористика стає не лише багатшою і вибагливішою, але й віртуознішою. При цьому, сила експресивности картин ні в якому разі не послаблюється. Роботи Соловія цього періоду помітно перегукуються з працями пізнішої кельнської групи в Німеччині.
У найпізніших творах Юрій Соловій доходить по суті до постмодернізму. Окреме місце займає у його творчості серія «Тисяча голів». Десь 1970-го Соловій захопився неймовірним і нездійсненним для нормальної людини проєктом — намалювати тисячу голів. Він вживав найрізноманiтніші засоби й матеріали: олію, акварель, олівець, туш, пластику, волосся, папір... Серед його героїв - Ісус Христос, Ван Ґог, Венера... Найдивнішим є те, що кожна голова має іншу форму та інший характер (незважаючи на те, що голови ці абстрактні).

Юрій Соловій. Тарас Шевченко

Ця неймовірна серія свідчить не тільки про безмежну творчу уяву Соловія і велику відвагу (а без відваги нема проґресу в мистецтві), але й про духовну могутність людини в загальному, про перемогу Духа над остаточною слабкістю тіла і над смертю. Я щоразу все більше переконуюся, що Юрій Соловій був одним із визначних художників другої половини ХХ століття.
Напевне, не випадково, що саме з вернісажу цього митця розпочиналася публічна діяльність Культурного і музейного комплексу „Мистецький арсенал“, зокрема такого підрозділу, як художня галерея, і саме його спадщина лягла в основу збірки майбутнього комплексу.
Газета “День”, 22 лютого 2007

За два місяці, 23 квітня 2007, мистця не стало...

Ось цікава книжка Віри Вовк, колєжанки мистця у Нью-Йоркській групі:

Карнавал (оповідання до картин Юрія Соловія). Ріо-де-Жанейро, 1986
http://diasporiana.org.ua/proza/12462-vovk-v-karnaval-opovidannya-do-kartin-yuriya-soloviya/  

Фотографічного зображення Юрія Соловія, на жаль, не знаходжу.

Цю картину Ю. Соловій назвав ".", тобто "Крапка"