Богдан Бойчук у пошуках дозрілої прози
Кажуть, що по-справжньому дозрілу й витончену прозу можна писати, пройшовши уже межу шістдесятилітнього віку. Богдан Бойчук (що народився 1927 р. на Західній Україні, виростав у таборі ДіПі в Ашаффенбурзі, а згодом довгі роки жив у Нью-Йорку), ніби програмно повіривши в таке правило, почав писати й друкувати прозу щойно після шістдесяти: його роман „Дві жінки Альберта“ вийшов у Києві 1993 р.
До того часу Бойчук був відомий насамперед як поет, хоча писав також драматичні твори (найпомітнішою стала його п’єса „Голод (1933)“, стилістично й світоглядно позначена сильним впливом Самюела Беккета), перекладав (зокрема американську та іспанську поезію), був редактором кількох книжкових видань і трьох важливих журналів („Сучасність“, „Нові поезії“ і „Світо-вид“), видавцем, організатором літературного життя, а особливо в ролі представника „трійці“ провідників (разом з Юрієм Тарнавським і Богданом Рубчаком) Нью-Йоркської Групи. Зрештою, саме із неформальної зустрічі Бойчука і Тарнавського в 1953 р. виводять свою генеалогію спершу доволі аморфна „група молодих“, а відтак і програмно модерністська Нью-Йоркська Група.
У контексті групи Бойчук органічно перебрав на себе функцію радше організатора, ніж літературного теоретика чи ідеолога. Про подиву гідний обсяг його діяльности в літературному та театральному середовищах української еміґрації свідчать видані ним журнали і редаґовані книжки (чого варті хоч би підготовлена разом з Рубчаком антологія „Координати“ (1969) або ж записані ним „Спомини“ Йосипа Гірняка про „Березіль“!), але й не тільки вони. Приміром, його багатолітнє листування з Ігорем Костецьким – це наче „книговедення“ одного аспекту закулісної роботи вузького кола індивідів, чиї наполегливі зусилля реально творили те, що сьогодні називаємо українською еміґраційною культурою... А свідченням Бойчукових власних творчих шукань є кільканадцять книжок поезії, прози, драми.
Романи Бойчука, – зокрема „Дві жінки Альберта“ і „Краєвиди підглядника“ (1995), – доволі однотонні стилістично й монотематичні. Попри те, що їх автор відомий як поет, ці тексти ніби програмно непоетичні, збудовані з коротких „рубаних“ речень, в яких внутрішній ритм фрази й милозвучність мови грають далеко не першорядну роль. Настроєм ці тексти ближчі до стилістично сухих (інколи майже неоковирних) Бойчукових мемуарів („Спомини в біографії“, 2003), ніж до його віршів. Винятком з правила є роман „Аліпій ІІ і його наречена“, написаний у формі модерністської притчі, яка, здається, шукає свого первоначала в „Отак мовив Заратустра“ Фрідріха Ніцше. Утім, поетичні алеґорії Бойчукового роману не піднімаються в „розріджене повітря“ тих висот духу, від яких паморочиться в голові читачеві текстів Ніцше; ба, вони й, напевне, не замахуються на таку „стратосферичну“ мету, а радше, як і вся творчість Бойчука, включно з поезією, воліють залишитись поблизу землі і плоті...
Богдан Бойчук
АЛІПІЙ ІІ І ЙОГО НАРЕЧЕНА
(уривок з роману)
Сонце зсунулося зовсім близько до землі, а Аліпій ІІ все ще сидів на лавочці перед рядами тополь обабіч алеї, яка вела до вілли Нареченої. Він був дуже глибоко занурений у думки, тому й не відчув, як чиясь ніжна рука погладила його обличчя. Щойно коли в його уста уп’ялися га рячі губи, прокинувся із задуми й, наляканий, зірвався на ноги.
Перед ним стояла струнка красива дівчина, дивилася на нього голубими очима й лукаво усміхалася.
– Де я? – промимрив розгублений Аліпій ІІ.
– Між тополями.
– А хто ти?
– Твоя наречена.
– Але ... але я пам’ятав тебе інакшою.
– Ти розчарований, що не показую тобі язика? – вона зайшлася таким приємним і милозвучним сміхом, що набурмосений Аліпій ІІ усміхнувся мимо своєї волі.
– О! Чудово! Ти вмієш усміхатися. Я вже три місяці виглядаю тебе. Чому ти так довго йшов? – Бо... бо... я не знав дороги й блудив, – він зашарівся.
– Ти ніколи не повинен брехати, бо твоє обличчя зраджує тебе.
Засоромлений Аліпій ІІ опустив голову на груди. Наречена підложила долоню під його бороду, піднесла засоромлене обличчя вгору і глянула йому в очі:
– Ти нерадо йшов до мене, бо пам’ятав мене негарною і прикрою, правда?
– Так, – Аліпій ІІ не наважувався говорити їй неправду або півправду.
– Я не була гарна малою. А як я подобаюся тобі тепер?
Аліпій ІІ глянув на неї. Вона ж, сміючися дзвінко, обкрутилася на одній нозі. Аліпій ІІ уперше запримітив, що вона була висока, мала вузький стан, широкі стегна і повні груди. Її колись по-баранячому покручене ясне волосся спадало хвилями нижче стану. Вона віддула повні губи і знову спитала:
– То як я тобі подобаюся тепер?
Аліпій ІІ засоромився.
– Ну, скажи!
– Подобаєшся...
– Трішечки чи дуже?
– Дуже.
– От бачиш! Ти нарешті зробив мене щасливою. А ти точно такий, як я собі уявляла. Насправді ти не змінився багато від того часу, як я тебе бачила. Трішки підріс і трішки вигарнів. Але далі такий сором’язливий, як був хлопчиною. Та не лякайся, ти мені таким подобаєшся.
Аліпій ІІ хотів їй щось сказати, але не знав що.
– Ти, бачу, втомлений. Ходи! – вона взяла його за руку й повела до вілли.
Коли зайшли у вітальню, перше, що Аліпій ІІ побачив, був великий портрет воєводи Степана, який висів на фронтовій стіні. Меблі у вітальні були масивні, різьблені з дуба, а підлоги були вистелені дорогими, привезеними з Греції килимами. Наречена перевела його через їдальню, в якій стояв довгий стіл з черешневого дерева. За тим столом легко могло поміститися тридцять осіб. Аліпію ІІ запам’яталася Тайна Вечеря на тому столі, яка була викладена з кольорових кахель. З їдальні вони зайшли до кухні й сіли за округлий стіл. Огрядна, хоч і молода, кухарка подала їм вечерю.
Аліпій ІІ не знав, що йому подавали і що він їв, – не приглядаючись, він похапцем, пожадно й нервово ковтав ложку за ложкою, поки не за спокоїв голоду.
– Ти був дуже голодний.
– Так.
– Давно, мабуть, не їв.
– Мабуть. Не пригадую.
– Ти, бачу, дуже втомлений. Ходи.
Вона повела його до розкішної кімнати, покоївка застелила для нього ліжко, і він, скинувши чоботи й роздягнувшись, впав на ліжко й відразу заснув.
Пробудився на другий день пополудні. Його одяг був вичищений і висів на спинці крісла. Нове чисте білля лежало на табуретці. Аліпій ІІ помився, вдягнув свіже білля й вичищений одяг і пішов до вітальні. До нього відразу підбігла та сама дівчина, яка застеляла для нього ліжко, й запросила його до кухні. Невдовзі з’явилася Наречена, і вони, гуторячи, пополуднували.
– Ходім на ставок скупатися! – запропонувала Наречена.
– Добре, – погодився Аліпій ІІ. – Чи ти любиш природу?
Аліпій ІІ не знав, чи він любить природу. Він любив книжки, над якими просидів свою молодість. Але Нареченій сказав, що любить.
Ставок був досить великий, оброслий зусі біч травою й польовими квітами. По другий бік від вілли простягався березовий гай, який поступово переходив у густий ліс. Високі берези відбивалися в плесі води і з кожним подувом вітру наче вмивали гіллям своє біле тіло.
Наречена по дорозі часто приклякала, пестила квіти, цілувала їх або зачерпала в долоні пригорщу соковитої трави і занурювала в ній обличчя. Аліпій ІІ стояв зніяковілий, не знаючи, як розуміти і сприймати ці надмірні емоційні вияви Нареченої. Він знав тільки духовні піднесення, коли натрапляв на особливу красу філософської думки або на глибини нових пізнань. А оце вперше він зустрівся зі світом невгамовних почуттів, і це лякало його, – лякало тому, що він не знав змісту таких почуттів, не знав також, що з ними робити.
Нарешті вони добралися на другий бік ставка, де починалося піщане дно, – це був найкращий і наймальовничіший куток для купання. Наречена простелила між березами килимчик, кинула на траву рушники та інші речі й поглянула на Аліпія ІІ.
– Чи ти кохаєш мене, Аліпію? – спитала.
Аліпій ІІ не знав, що відповісти, бо не знав, що таке кохання. Він знав, який зміст вкладений у поняття „любов“, про це говорили великі філософи, а також Христос. Він інтуїтивно відчував, що кохання має інший зміст, мабуть, більше емоційний.
– Чому ти не відповідаєш?
Аліпій ІІ опустив голову на груди.
– Скажи, чи ти кохаєш мене?
– Так, – відповів Аліпій ІІ, бо інтуїтивно відчував, що так треба відповісти.
– Чому ти соромишся? Глянь на мене.
Аліпій ІІ підвів голову і глянув на неї. Вона неквапно зсувала з себе шати, аж стала зовсім гола і повільно наближалася до нього. Аліпій ІІ ніколи не бачив такої краси. Він ніколи не бачив також голої жінки. Її хвилясте волосся спливало з обох боків на груди, і з-між нього просвічували рожеві соски. Її тонкий стан, повні й делікатно виведені стегна, стрункі ноги й ідеальна лінія литок, – творили таку досконалу гармонію, якої не знайти в наймудріших книгах. Раптом у свідомість Аліпія ІІ ринула така буря почуттів, що він стояв наляканий і розгублений, мов хлопчина, і не знав, що з ним діється.
Він хотів клякнути перед Нареченою на коліна, хотів молитися до неї, хотів голубити її, гладити її золоте волосся і до кінця життя подивляти її красу. Бідний Аліпій ІІ не знав, що в ньому народжувалося кохання, яке з усією інтенсивністю проникало в його душу й почування. Та коли воно почало полонити також його тіло і зроджувати бажання цілувати Нареченій уста, груди й те таємне місце між ногами, – Аліпія ІІ охопив жах, і він, закривши долонями обличчя, кинувся між берези. Позад себе почув тільки дзвінкий сміх Нареченої і сплеск води.
Він біг і біг, полишив за плечима гай, перебіг цілий ліс і, заплутавшись між кущами, впав знеможений на землю й розридався. Коли ж відчув холод у тілі, прийшов повільно до свідомости, розплющив очі й глянув угору. Світало, сонце ледь-ледь підносилося над кущами, а роса вкривала заспану ще траву. Що це таке? Що це сталося в природі? Та щойно було пополудне. Та щойно він так ганебно втік від Нареченої. А це вже ніби ранок. Йому стало соромно за свій вчинок. Він відчував єдине бажання: повернутися до Нареченої, впасти перед нею на коліна й просити вибачення. Він зірвався на ноги й почав бігти назад. Перебіг ліс і вибіг у відкритий степ. Час від часу западався у балки, тоді знову вибігав у степ і біг далі. Над вечір добіг нарешті до ставка.
Та береги ставка не були оброслі травою й польовими квітами, не було також березового гаю, ані вілли Нареченої. Що сталося? – подумав Аліпій ІІ. Куди зникли вілла, тополі й гай? Але він був занадто втомлений, щоб іти далі й шукати. Він впав на землю й відразу заснув.
Коли прокинувся, пішов у західному напрямі. Перед полуднем, коли сонце височіло йому над головою, Аліпій ІІ побачив містечко, яке простягалася на високому горбі. Дахи, вкриті червоною черепицею, виглядали мов суниці між зеленими деревами. Аліпій ІІ вирішив вступити до того містечка, щоб хоч напитися води.
