15 жовтня 1959 року в Мюнхені Богдан Сташинський зі спеціяльного пістолета вистрілив струменем ціяністого калію в обличчя Степанові Бандері. Його, ще живого та залитого кров'ю, о 13:05 знайшли в брамі будинку число 7 при Кройтмайрштрассе.
Одна з останніх знимок із Провідником
Перечитаймо...
ОСТАННІМИ ЙОГО СЛОВАМИ БУЛИ: «УЖЕ В ПОРЯДКУ»...
20 жовтня 1959 року на проміжку від центральної брами кладовища «Вальдфрідгоф» до ділянки № 43 вирувало людське море, якого тутешні дуби на своєму віку ще не бачили. Провести в останню путь лідера ОУН Степана Бандеру прийшли тисячі людей. Багато хто чергував на цвинтарі від самого ранку, хоча похорон був призначений на 15.30.
За труною, оповитою синьо–жовтим знаменом, ішли священики, чолівка ОУН, у тому числі й представники «ворожої» ОУН Андрія Мельника, молодь із «Пласту», на який після розколу орієнтувалася організація «двійкарів», та бандерівського СУМу, міжнародні делеґації, представники політичних, наукових, суспільно–громадських організацій і установ, найближчі друзі й родина, товариші. Тисячі тих, хто, можливо, ніколи не бачив Провідника, але для кого «саме лише його ім’я було і прапором, і бойовою сурмою, і прикладом незламного борця за найвищі ідеали нації», як написав після поховання тижневик «Українська думка». Чи не всі західнонімецькі газети в докладному звіті наголошували, що вшанувати пам’ять Бандери зібралися представники всіх українських політичних груп — «так, ніби між українцями на еміґрації зовсім не було чвар».
На подвір’ї цвинтарної каплиці чергував поліцейський загін — побоюючись можливих замахів, мюнхенські правоохоронці кинули на «Вальдфрідгоф» найкращі сили. І вже напевне серед жалобної процесії не бракувало «засланих козачків». Хтозна, чи вразила їх любов українців до Бандери. Але принаймні одна людина згодом зізналася, що не могла дивитися на ці кадри без тремтіння в колінах. Тільки випадково переглянувши на кіносеансі хроніку з похорону лідера ОУН, галичанин Богдан Сташинський усвідомив усю масштабність скоєного.
Коли 15 жовтня уродженець села Борщовичі на Львівщині спрямував дуло виданого в КҐБ пристрою в обличчя жертви, він не мав часу роздумувати про те, що вдома на цього чоловіка чекає любляча сім’я, а в Україні та чужині його обожнюють і шанують мільйони співвітчизників. Хоча раніше Сташинський міркував над цим не раз — попри тривалу співпрацю з КҐБ, йому була бридка сама думка про вбивство. Щоб морально підготуватися до найвідповідальнішого завдання, аҐент, якому на час убивства Бандери ще не виповнилося 28, мав два роки. Саме стільки минуло відтоді, як Богдан уперше в житті позбавив життя людину — керівника відколотої від бандерівців ОУН (з) Лева Ребета.
Ми стоїмо перед будинком № 7 на вулиці Кройтмайра. Тут уже немає поштової скриньки з прізвищем Попель, а двері до під’їзду розчинені. У 1959–му такого не траплялося — вхід до будинку, де під іменем Штефана Попеля мешкав провідник ОУН, завжди був замкнений. Але вбивцю це не зупинило — в арсеналі, яким Богдана Сташинського спорядив совєтський Комітет держбезпеки, окрім пістолета з ампулами ціяністого калію, був і запасний ключ. Залишки його попередника на той час уже лежали в замку, звідки їх аж через два роки витягли слідчі. Німецькі правоохоронці перевіряли свідчення арештованого Сташинського, який сам прийшов до поліційного відділку й зізнався у вбивстві двох лідерів українських націоналістів. А потім, розповідаючи про всі подробиці підготовки і здійснення цих атентатів, сам доводив поліції, що він справді вбивця, а не брехун чи божевільний.
Уперше Сташинський приїхав до Мюнхена з метою вбити Бандеру у травні 1959 року. Керівний офіцер КҐБ дав йому хибну адресу. Але, з’ясувавши, що Штефан Попель за нею не мешкає, аґент без проблем знайшов потрібний будинок при Кройтмайрштрассе, 7, зазирнувши в телефонну книгу.
Та з першого разу в молодого аґента не витримали нерви. Хоча нагода трапилася ідеальна: Степан Андрійович стояв у гаражі біля свого старенького «Опеля» сам, без охорони й зайвих свідків. Зробивши два кроки в напрямку жертви, Сташинський передумав, різко розвернувся і, відійшовши далеко від Кройтмайрштрассе, розрядив обидва заряди — ампули з синильною кислотою — в землю, а потім викинув зброю в рівчак. І вже згодом знову прийшов до під’їзду, намагаючись відчинити двері своїм ключем, — аби створити для начальства бодай видимість того, що прагнув виконати завдання.
15 жовтня молодик знову стояв перед єдиним під’їздом брудножовтої п’ятиповерхівки із тим самим наказом — ліквідувати Попеля–Бандеру. Управління КҐБ в УССР до цього наказу було не причетне — у Києві добре розуміли, що ліквідація Бандери тільки згуртує український визвольний рух, тоді як в інтересах СССР логічніше було б розколювати ОУН зсередини. Але в Москві вважали інакше.
Зранку Сташинський уже встиг «прогулятися» на Цеппелінштрассе, де в офісі ОУН працював його «підопічний». Пильнуючи припаркований поруч із будинком № 67 синій «Опель–Капітан», Богдан побачив, як власник сідає в авто не сам. Того дня Бандера запропонував підвезти секретарку. Це ледве знову не врятувало йому життя: убивати в присутності свідків Сташинський не хотів і не збирався. Хоча пістолет, який на час убивства Ребета мав тільки одну ампулу з отрутою, переробили у двоствольний навмисне — на випадок, якщо поруч із Бандерою виявиться охоронець або небажаний свідок.
Сподіваючись, що неприємна місія знову не вдасться, аґент усе–таки вирушив на Кройтмайрштрассе. Де вже звично для себе загадав: якщо до 13–ї жертва не приїде додому, цього дня постріл не прозвучить.
Бандера приїхав за якусь мить до призначеного часу. Сам.
Коли, поставивши авто в гараж поруч із під’їздом, власник паспорта Степана Попеля вставив у замкову шпарину ключ, за дверима на нього вже чекав кат.
Захищатися Бандері було складно. На шляху додому він на прохання дружини заїхав на базар (куди підвозив і секретарку), тому, лівою рукою намагаючись витягнути з відчинених дверей ключ, під правою пахвою тримав пакети з овочами та фруктами.
Перед тим, як загинути, Степан Бандера встиг подивитися у вічі своєму вбивці. А той, чекаючи, поки приречений зачинить двері, нахилився і зробив вигляд, ніби поправляє шнурок. Шнурок, якого на черевику насправді не було. До того ж Богдан «поправляв» взуття тією рукою, у якій тримав традиційно — як і під час убивства Ребета — загорнуту в газету зброю. «Воно виглядало з мого боку по–дурному, але я хотів виграти час», — констатував Сташинський на суді.
Та Бандера на «дурість» не звернув уваги — намагався прилаштувати під пахвою пакунки. Коли аґент підійшов до нього, в лівій руці, під якою була кобура з револьвером (лідер ОУН був шульгою), Бандера все ще тримав ключ.
Обмінявшись незначущими фразами (Сташинський запам’ятав, як сказав: «Щось не функціонує», і почув у відповідь: «Уже в порядку»), двоє чоловіків подивилися одне на одного. Молодший різко підняв руку й розрядив обидві ампули з отрутою в обличчя старшого. Відтак стрімко вийшов з будинку, але встиг зауважити одну деталь: коли Бандера відсахнувся і впав, із пакета висипалися й покотилися по підлозі помідори. Як розповідають старі ОУНівці, на той час у Мюнхені була мода робити салат із зелених томатів. Але Сташинському закарбувалося в пам’ять, що помідори були червоними...
ОУН заробляла гроші друком «матеріялів з’їздів КПСС»
Це був далеко не перший замах на Бандеру. Провідника намагалися ліквідувати щонайменше шість разів, і це тільки ті випадки, які викрила й упередила вельми фахова служба безпеки ОУН. «У Мюнхені наша служба безпеки налічувала близько 50 людей, які займалися цим постійно», — розповідає зять Степана Бандери Андрій Куцан. — Звісно, в кожній країні Організація мала свою службу безпеки. Але в Мюнхені був центр, оскільки тут перебував провід ОУН із головою. Звідси СБ ОУН (б) поширювала директиви на всю діяспору, тримала зв’язок з Україною через Польщу. До речі, тут, у Мюнхені, живе член ОУН на псевдо Зенко, якому зараз 84 роки. Він був при охороні Бандери і як зв’язковий проводив групи на Україну».
Андрій Куцан
Ми з паном Андрієм сидимо в офісі на Цеппелінштрассе, 67, звідки 50 років тому востаннє вийшов Степан Бандера. На столі — численні вирізки зі старих німецьких газет про вбивство Бандери.
Тепер ОУН тут належить лише три кімнати, хоча в 1954 році організація придбала цілий будинок. Однак залишати його повністю у власності ОУН означало б зробити подарунок ворогам — їм нічого не варто було повністю висадити будівлю в повітря. Тому частину верхніх поверхів одразу ж продали. На нижньому, підвальному, де зараз і міститься офіс, адміністратором якого є пан Куцан, до 1992 року розташовувалася друкарня. Попри заходи безпеки, свого часу сюди вкинули бомбу, й вона суттєво пошкодила друкарські верстати. «Ось сюди її кинули», — показує Куцан підлогу під вікном.
У трьох скромних кімнатах — шафи із книжками, відомий фотопортрет Бандери на стіні, бюст Шухевича грубої роботи, патріотичні плакати, але загалом складається враження про малу відвідуваність приміщення. Справді, старші люди відходять, український актив у Німеччині дедалі втрачає свою вагу.
Із друкарні на Цеппелінштрассе свого часу виходила, зокрема, газета «Шлях перемоги». Друкували тут і націоналістичну та пропагандистську літературу. Журналісти «УМ» отримали від пана Андрія оригінальний подарунок — маленьку червону брошурку «Матеріяли XXV з’їзду Комуністичної партії України», видану нібито в «ордена Трудового червоного прапора Видавництві політичної літератури України». На кількох перших сторінках — доповідь першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Решта — заховані всередину матеріяли V Великого збору ОУН.
Продаж літератури був одним із джерел фінансування Організації. Окрім того, кошторис ОУН становили обов’язкові внески членів із західної діяспори. Тому, запевняє Андрій Куцан, фінансової допомоги інших держав бандерівці не потребували — хіба що організаційної. Зокрема, в Англії проходив вишкіл зв’язкових, яких пізніше з англійських же літаків десантували в Україну.
Після проголошення Незалежности друкарню перенесли до Львова, у тому числі й із фінансових міркувань, адже в Україні провадити видавничу справу на той час було значно дешевше, ніж у Німеччині.
Чому, попри небезпеку, яка постійно нависала над ним, Степан Бандера фатального для себе дня був без охорони?
Та хоча б через те, що, попри постійну відповідальність Провідника, ікони, прапора визвольної боротьби, Степан Андрійович був звичайною людиною. Сильною, вольовою, амбітною, в чомусь мудрою (а в чомусь, очевидно, й ні, як кожна людина), але й звичайною теж. І 50–річному «батькові великої родини» так хотілося хоч інколи почуватися вільним, без пильного ока охоронців, які хоч і оберігали його життя, а все ж заважали відчути свободу.
Діти Провідника - Наталя і Андрій
Переважна частина життя Степана Бандери проходила в умовах конспірації. Навіть власні діти довгий час не знали, що їхній батько — «той самий Бандера». «Вони знали, що тато — Степан Попель, і були дуже вражені, коли на знимці в газеті побачили його обличчя з підписом «Степан Бандера», — переказує Андрій Куцан розповіді покійної дружини, Наталі Степанівни. — Наталка його запитала, як це так, і Бандера пояснив, що з міркувань безпеки вони повинні жити під чужим прізвищем».
Бандера, як згадують сучасники, часто скаржився, що не може приділяти своїй сім’ї, яку дуже любив, стільки уваги, скільки хотілося б. Але щойно випадала нагода, приїздив до дітей — Наталі, Андрія та Лесі — у «пластові» табори, разом із ними й дружиною Ярославою влаштовував пікніки, купання в озерах, веселі сімейні ігри — все те, без чого годі уявити щасливу безтурботну родину.
Зрештою, й на вигляд очільник ОУН був мало схожий на Провідника, образ якого в уяві асоціюється з велетнем зі сталевим голосом і палаючим поглядом. Невисокий на зріст, лисуватий чоловік із добрими очима й досить високим, судячи зі збережених записів, тембром голосу — такий образ мало в’яжеться з Лідером. Втім, як згадує Андрій Куцан, при особистій зустрічі з Бандерою одразу відчувалося, що розмовляєш з особливою постаттю.
Із майбутнім тестем пан Андрій зустрівся у 22–річному віці, коли жоден із них не підозрював, що після загибелі Степана Андрійовича їх поріднить Наталя Бандера. «Звісно, мене дуже зворушила можливість поспілкуватися з такою відомою особистістю. Але незалежно від цього я під час розмови відчував, що спілкуюся з великою людиною, — розповідає зять Бандери. — Він був зі мною дуже сердечний, розпитував про мої плани на майбутнє. Передусім його цікавило, в якому напрямі я планую продовжувати навчання. Чуйний і приязний чоловік, хоча крізь цю приязнь одразу відчувалося, що він має сталевий стрижень».
Син священика, Бандера був глибоко віруючою людиною й реґулярно ходив до церкви — до речі, саме там іще під час полювання на Ребета Богдан Сташинський уперше помітив і запам’ятав Попелів «Опель».
Живучи в Баварії, неможливо не любити пиво — і Бандера залюбки споживав пінний напій та відвідував славнозвісний мюнхенський «Октоберфест». А який чоловік у Німеччині не захоплюється футболом? І Бандера — не виняток: як і більшість мешканців Мюнхена, він уболівав не за «пихату» «Баварію», а за «народний» клуб «Мюнхен–1860», або «шістдесятників». Як розповідає Роман Шупер — син близького соратника Бандери Григорія Васьковича, всупереч усім конспіраціям Провідник охоче дивився футбол на стадіоні. Зрештою, серед маси людей поцілити в конкретну жертву значно складніше, ніж у під’їзді її власного будинку.
Спілкуємося з 59–річним Романом Шупером у розташованому неподалік Кройтмайрштрассе «бірґартені» («пивному саду») ресторану «Льовенброй келлер». Тут свого часу пропустив не один кухоль пива і Степан Бандера. Смакуємо напій, мало схожий на те пійло, яке продається в наших магазинах, і розмовляємо про колишнє й нинішнє життя українців у Німеччині.
Пан Роман розповідає, як незручно в нинішній об’єднаній Европі жити без громадянства. А тим часом більшість українців, що опинилися у Німеччині після війни, громадянства не мали. Серед тих, кого у Західній Европі прийняли під статусом DP (displaced person), був і Степан Бандера. Згодом багато хто отримав статус біженців. Але переходити в німецьке громадянство українці не хотіли — насамперед, щоб не бути військовозобов’язаними. Окрім того, це досить дорого коштувало.
Дехто з народжених у післявоєнні часи й досі залишається «особою без громадянства» — як Роман Шупер, котрий лише на 60–му році життя таки подав документи на громадянство. Бо дуже складно, коли їдеш кудись за кордон (а в пана Романа дружина — українка з Англії, тому принаймні на береги Туманного Альбіону вони мандрують нерідко), пояснювати, чому в тебе «безгромадянське» посвідчення особистості, а не повносправний паспорт. А головний нонсенс — українцю з таким «синім паспортом» дуже складно отримати візу в Україну. Тоді як громадянам Евросоюзу віза для в’їзду в нашу державу, як відомо, не потрібна.
Прагнення жити «нормальним життям» зіграло з Бандерою прикрий жарт. Коли його закривавленого — з носа й рота юшила кров — знайшли сусіди, чоловік, відомий як Степан Попель, був іще живий. Помер він на шляху до лікарні, і перший діяґноз лікарів був «смерть від перелому основи черепа внаслідок падіння».
Проте причини падіння були незрозумілі. Зацікавившись ранкою над верхньою губою (а Сташинський вистрілив надто близько, та ще й двома ампулами), медики виявили в організмі ціаністий калій. Версію про самогубство одразу відкинули соратники, не сумніваючись, що до смерти Провідника причетні совєтські спецслужби. Припущення про вбивство не змогли підтвердити правоохоронці. І якби не зізнання Богдана Сташинського, навряд чи таємниця цієї загибелі колись була б розкрита.
А Сташинський навряд чи колись наважився б на такий крок, якби не жінка. Колишній студент, завербований совєтськими спецслужбами після безквиткового проїзду на залізниці, палко кохав німкеню Інґе Поль і навіть випросив у начальства дозвіл одружитися з нею, хоча й не без труднощів. Подружжя оселилося в Москві, де вражена умовами життя Інґе почала схиляти чоловіка до втечі на цивілізований Захід. Попри те, що після вбивства Бандери на Луб’янці Сташинського зустріли з почестями й навіть відзначили орденом Червоного прапора, героєм він не почувався. Той факт, що часто не було можливости навіть купити картоплі, теж не надихав на любов до совєтської «батьківщини».
Поживши на Заході й читаючи тамтешню періодику та книжки, аґент Сташинський поступово переконувався в тому, що методи КҐБ нічим не відрізняються від методів ґестапо. А коли, ганяючи клопів, спецаґент виявив у своїй квартирі пристрій для прослуховування («Дружина лише співчутливо подивилася на мене», — розповідав про цей випадок Сташинський), то остаточно укріпився в думці про виїзд до Берліна. Та чи не найбільше до цього спонукав страх, що його знову пошлють на вбивство. А після випадку з Бандерою Богдан твердо вирішив більше нікого не мордувати.
Звісно, чутливе вухо КҐБ вловило в обережних розмовах Сташинських невдоволення совєтською системою, і голову сім’ї поставили перед фактом, що нового відрядження на Захід може не бути. Втекти подружжю допомогло нещастя. Інґе завагітніла. Всупереч суворим рекомендаціям каґебістського керівництва відмовилася робити аборт. І, з дозволу Комітету, виїхала в Німеччину до батьків. Чоловіка з нею не випустили. Новонароджений син за кілька днів помер. У супроводі численної охорони Сташинському дозволили поїхати на похорон. Залишивши непоховане тіло маляти в будинку батьків Інґе в селі Дальґов, Богдан із дружиною городами втекли від охорони, приїхали до Східного Берліна, а звідти перебралися до Західного.
Це було 12 серпня 1961 року. Наступного дня у столиці колись єдиної Німеччини почали зводити Берлінський мур.
Після гучного судового процесу вбивця Ребета і Бандери, з огляду на добровільне зізнання й допомогу слідству, отримав вісім років ув’язнення, з яких відсидів лише чотири. І зник. За чутками, Сташинському допомогли зробити пластичну операцію для зміни зовнішності й виїхати до США (ще одна версія — ПАР).
Не виключено, що цей чоловік, якому зараз має бути близько 80 років, живий і досі. Невпізнаним ходить до тих же крамниць, що й соратники вбитого ним Провідника, з кимось із них товаришує...
Хтозна, чи вдалося Богдану Сташинському примиритися із власним сумлінням. А бандерівці «відпустили» його давно. Ті, хто все життя присвятив боротьбі з совєтською тоталітарною системою, розуміли, що цей чоловік був лише слухняним коліщам потужної каральної машини. Яке, на жаль, надто пізно зламалося.
Сташинський про вбивство Бандери:
— Не можна весь час думати про таку справу й не спробувати якось виправдатися. Я говорив собі: одна партія бореться проти другої тими самими методами. Я хотів мати якусь підставу для виправдання цього вчинку; я говорив собі, що цей вчинок служить для добра народу, що еміґрантів стримують від повернення (додому), що звідти приходять аґенти. Все це я пробував собі сказати на своє виправдання.
Згодом ця система арґументів раптом завалилася, і залишився лише той факт, що я маю вбити людину, і виправдання здавалися мені знову невірними. Ви бачите перед собою якесь подружжя, може з дитиною, і в ту хвилину ви собі уявляєте, що ви маєте вбити чоловіка, який, може, теж одружений, має дружину і дітей. Усі виправдання, які я для себе збудував, раптом зникли, і залишився лише голий факт, що я маю вбити людину.
Моя дружина мені якось сказала: «Як це можливо, що ти сам собою ніби розумна людина, і все ж таки такий дурний?» Цими словами вона влучно схарактеризувала мій тодішній стан.
На запитання, чи не було думки зробити з трикімнатної квартири, де перед смертю жив Бандера, музей, його зять Андрій Куцан відповідає: «Це неможливо, тому що тоді довелося б купувати увесь будинок. Адже він повністю належить одній людині (квартири здаються в оренду), і власник навряд чи погодився б продати лише одне помешкання. Хоча якби справді було таке зацікавлення, то можна було б про це говорити. Але насправді досі такої ідеї не виникало — це ви перші її висунули».
У планах ОУН було встановити на Кройтмайрштрассе, 7 меморіяльну дошку, але й до цього поки руки не дійшли.
Леся Шовкун та Дмитро Лиховій - для УМ
15.10.2009
Цей самий текст Л. Шовкун і Д. Лиховія з багатьма світлинами - тут: https://ledilid.livejournal.com/439859.html
Прекрасний нарис:
Іван Парнікоза. МЮНХЕН ДЛЯ УКРАЇНЦІВ: СЛІДАМИ СТЕПАНА БАНДЕРИ
