Кость Москалець
Новий запис у блозі
СЛОВО ПРО АНТОНИЧА
В ці сонячні жовтневі дні я згадую зовсім інший, похмурий і незатишний жовтень багато років тому у Львові, коли ми з друзями сиділи в помешканні художника Юрія Коха, пили дешеве вино, співали пісень під гітару, що переходила з рук у руки, і читали свої, певна річ, найгеніальніші і найкрамольніші вірші на світі.
Тодішня богемна тусовка не раз збиралася у Коха, його батько, Богдан Анатолійович, актор театру Заньковецької, приязно ставився до непокірної молоді, не раз брав участь у бурхливих застіллях, з хистом, який неможливо відтворити, розповідаючи нам як моторошні, так і безмежно кумедні історії з акторського життя. Богдан Анатолійович пройшов крізь ув’язнення у фашистському концтаборі, тож розповісти йому було що.
Того вечора ми слухали пісні у виконанні Віктора
Morozov
а – безсмертну "Панну Інну" на слова Павла Тичини, "Не від того я помру…" на слова Ярослава Довгана, народну "Дубе, дубе зелений…". Остання зі згаданих пісень, аранжована Морозовим, мала всі шанси стати гімном нашого товариства, так її любили. Наші пісні тоді поширювалися не через Інтернет, як тепер. Їх показували. Так, скажімо, як правильно треба співати «Дубе, дубе зелений…» моєму близькому другові, поетові Володимиру Кашці, показав на сесії в Літературному інституті Грицько Чубай. І слова пісні записав на аркуші. А Кашка, повернувшись із сесії, навчив цієї пісні вже нас, юних літстудійців. Де Львів, де Москва, де Бахмач – справжні пісні, як і вірші заборонених поетів поширювалися самвидавом, передавалися з вуст у вуста. Несправжні – про молодого натхненного Лєніна, припустімо, поширювалися через радіо і телебачення, яких, поміж тим, майже ніхто з нашого дисидентського кола не слухав і не дивився. Ми самі були собі власним радіо й телебаченням. Ми самі були маленькою нескореною фортецею, зусібіч оточеною комуністичними ворогами.До кімнати зайшов невисокий худорлявий чоловік з довгим світлим волоссям. Я не знав, хто це, але більшість присутніх знали, бо шанобливо привіталися з ним. Чоловік говорив тихим голосом, однак вагомо й наполегливо. Він звертався до нас за допомогою у проведенні вечора пам’яті напівзабороненого поета Антонича. Антонич, на своє щастя, не застав совєтської влади, але все одно потрапив у немилість через релігійні вірші, сповнені високим світлом католицьких молитвоспівів. Ще більшим за релігію гріхом було його захоплене оспівування подвигу іспанських патріотів, що дали відсіч міжнародній червоній заразі. «Слово про Альказар»* стало вироком для поетичної спадщини давно покійного поета, його твори перестали публікувати, а необачно надруковану у 60-і роки збірку «Пісня про незнищенність матерії» тихцем вилучали з бібліотек або переміщували у недосяжні для простих смертних спецсхови. Зайве й говорити, що офіційні прислужники комуністичного режиму, літературознавці у погонах і в цивільному, не забували ритуально обплювати вірші Антонича у принагідних згадках та літературознавчих розвідках. Могила Антонича на Янівському цвинтарі на той час загубилася, совєтська влада була зацікавлена у знищенні і дощентному забуванні місць, які могли стати предметом ушанування неблагонадійними елементами. Співали ж львівські гіпі пісень “TheDoors” і “PinkFloyd” у Святому Саду – то чому українські буржуазні націоналісти не могли почати розказувати "Слово про Альказар" на могилі поета?
Могилу Антонича разом зі своєю дружиною розшукав саме цей світлий чоловік, якого, з’ясувалося, звали Ігор Калинець. Він кілька років тому повернувся із заслання і знову взявся за своє, тобто за антисовєтську діяльність. Відмовити йому не було як, ми всі погодилися підтримати акцію. Юрій Кох намалював гарні запрошення, які швидко розійшлися правильним Львовом, і на день народження Антонича 5 жовтня 1987 року біля пам’ятника Тудору зібрався чималий натовп небайдужих людей.
Ми співали пісень, актори недавно створеного Молодіжного театру виразно читали найкращі вірші Антонича, публіка захоплено нас підтримувала. Може, не тому, що їй аж так уже лягали на серце строфи одного з найцікавіших українських модерністів, а просто тому, що це була одна з нечисленних на той час акцій спротиву нав’язуваній комуністами «культурі» й ідеології. Варто зазначити, що наша акція не лишилася непомітною для всевидющих очей режиму і наступного, 1988 року, влада заборонила проведення будь-яких неофіційних культурних заходів, присвячених пам’яті Антонича.
Однак було вже пізно. Я не раз із великим теплом згадую той похмурий, холодний жовтневий день. Бо власне з нього для мене розпочалися зримі переміни. З виступів десятка-двох молодих поетів, співаків і акторів, які любили свободу й поезію, а на додачу були безстрашними. З намальованих тризубів на стінах старих австрійських кам’яниць. З вітання "Слава Україні!" З пісні "Ще не вмерла Україна" під гітару у вузькому колі найближчих і найдовіреніших приятелів. День народження Антонича особисто для мене став початком опору системі, яка оскаженіло нападала на будь-які острівці інакомислення, аж доки не зламала зуби об мури нашого метафізичного, пісенного і віршованого Альказару:
На морі полум'я міцне судно – незламний Альказар
в тюльпанах тисячі експльозій, в квітках, зрослих з динаміту,
в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,
на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.
В росі вогненній миє мармурово-кам'яне обличчя,
щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величнім.
(Б.- І. Антонич, «Слово про Альказар», Жовтень 1936 р.).
Ось цей вірш цілком:
СЛОВО ПРО АЛЬКАЗАР
День сороковий полум’я й погуби догоряє в славі,
день сороковий брат на брата накладає хижу руку.
Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.
Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,
б’ючись, хтозна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.
День сороковий без спочину й сну, в дощі вогненнім зливнім.
Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть
порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.
Не шкура вже – кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі,
зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям,
лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисто.
Задиханий, вривчастий токіт мітральєз на мить не щухне.
До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть,
і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.
Толедо на сімох узгір’ях, на червоній кручі Тахо,
це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.
Земля – червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,
пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.
В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,
де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,
тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.
Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,
трава колюча — ворса на кожухах скель слизька від крови.
Лежать покошені тіла – рясні джерела з них булькочуть,
джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,
в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,
фонтан піску плює петарда, крові млява, тьмяна п’янкість,
на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.
Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів
видзвонює покутню псальму, свій пустельний “Díes irae”,
і хор гармат, виригуючи з гирл свїй олив’яний спів,
погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.
На морі полум’я міцне судно – незламний Альказар
в тюльпанах тисячі експльозій, в квітках, зрослих з динаміту,
в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,
на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.
В росі вогненній миє мармурово-кам’яне обличчя,
щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величнім.
Жовтень 1936
____________________
Алькасар після зняття осади. Толедо, кінець 1936 р.
* Оборона Алькасара
Антиреспубліканське повстання в Толедо (у рамках повстання військових на всій території країни під керівництвом Франсіско Франко та інших генералів) очолив 18 липня 1936 полковник Хосе Москардо Ітуарте. Проте озброєна совєтами, навчена й керована совєтськими інструкторами республіканська міліція, що мала значну чисельну перевагу, змусила Москардо та його прихильників зайняти оборону в Алькасарі — фортеці, розташованій на пануючій над містом височині. У розпорядженні Москардо було близько 1300 чоловіків (800 цивільних ґвардійців, 100 офіцерів, 200 озброєних активістів правих партій і 190 кадетів військової школи). Крім того, в Алькасарі сховалися члени їхніх сімей — 550 жінок та 50 дітей. Також у фортеці перебували заручники — цивільний губернатор Толедо з родиною і близько ста лівих активістів.
Оборона Алькасара тривала 70 днів. Обложені потерпали від браку продовольства: його стало дещо більше після вилазки, коли в сусідньому зерносховищі вдалося добути дві тисячі мішків зерна. Крім того, на початку облоги в Алькасарі перебували 177 коней - їх також використали в їжу (за винятком одного племінного жеребця). За сіль обложеним правив тиньк зі стін. За браком священика похоронні обряди у фортеці виконував сам Москардо (за аналогією з капітаном корабля).
У вересні республіканці активізували бойові дії, й 18 вересня їм вдалося підірвати одну з башт фортеці. 20 вересня стіни Алькасара були облиті горючою рідиною й закидані ґранатами, та це не завдало фортеці великої шкоди. 25 вересня була підірвана ще одна вежа. Проте на той час франкістські війська генерала Варела вже перебували на відстані 15 кілометрів від Толедо.
27 вересня Толедо був узятий франкістами. 28 вересня відбувся урочистий в'їзд у місто генерала Варела, який прийняв парад захисників Алькасара. Москардо вітав генерала рапортом: «В Алькасарі все спокійно, мій генерале».
Найвідомішим епізодом облоги Алькасара стали події 23 липня. Того дня полковникові Москардо зателефонував глава толедської міліції Кандідо Кабельо. Він зажадав від полковника здачі Алькасара протягом десяти хвилин, пригрозивши в разі відмови розстріляти сина Москардо Луїса. На підтвердження своїх слів він передав Луїсові слухавку. Відбулася наступна розмова:
Син: «Тату!»
Москардо: «Що там відбувається, мій хлопчику?»
Син: «Нічого особливого. Вони кажуть, що розстріляють мене, якщо Алькасар не здасться».
Москардо: «Якщо це правда, то вручи свою душу Богові, крикни "Хай живе Іспанія!" й помри як герой. Прощай, мій сину, прийми мій останній цілунок».
Після цього слухавку знову взяв командир міліції, якому Москардо заявив: «Ваш термін нічого не означає. Алькасар ніколи не здасться», після чого поклав слухавку. Сина полковника за деякий час розстріляли.
Після звільнення Толедо полковник Москардо став генералом і був призначений командиром дивізії «Соріано», на чолі якої брав участь у битві при Ґвадалахарі. У 1938 році він — командир Араґонського армійського корпусу, воював у Каталонії.
Після закінчення громадянської війни був головою військового кабінету Франко (1939), командувачем фаланґістської міліції (1941), генерал-капітаном (командувачем військами) II і IV військових округів (Каталонія і Андалусія). З 1939 року — дивізійний генерал, відтак генерал-лейтенант. Був президентом Олімпійського комітету Іспанії, депутатом парламенту. Входив до складу Національної ради з освіти. Обіймав почесний пост канцлера заснованого Франко імперського ордена «Ярмо і стріли» (Orden Imperial del Yugo y las Flechas), названого на честь давніх символів Араґона і Кастилії.
У 1948 році Франко присвоїв Москардо титул графа Алькасара де Толедо (Conde de Alcasar de Toledo), що зробило його ґрандом Іспанії.
Генерал помер 1956 року й був похований в самому Алькасарі, серед франкістів, загиблих під час оборони, поряд із розстріляним сином Луїсом. Посмертно йому присвоєно звання фельдмаршала.
Алькасар нині
Детально про повстання у Толедо і оборону Алькасару - тут: https://joanerges.livejournal.com/1197949.html
Знимки 1936 року взято з цієї публікації.
