"Чуєш.. сьогодні стріляли.. маємо втрати.." Світлана Сівак

 

Світлана Сівак

Чуєш.. сьогодні стріляли.. маємо втрати..
Чуєш, як довго кричати, то, врешті, заціпить..
Я ледве встаю із цієї «романтики», спершись на лікоть
І знову готовий до мушок в очах стріляти.
Бачиш, мої позивні, як ніколи, люті,
Бачиш, де був їх бліндаж, там тепер воронка!
А на вечерю картопля, салат, тушонка..
Ти головне не давай себе жерти жалю..
Знаєш, а тут по прямій триста метрів і море..
Знаєш, яке воно.. море.. бездонно синє..
Ця курва сьогодні забрала чийогось сина..
І знову тупими плугами нам землю виорює..
Слухай, як гупає в скронях наказ на вихід..
Слухай, а добре кладуть.. наловчились, suки...
Якщо твоя куля – однак не почуєш звуку..
Тому просто цілься і рівно і глибоко дихай..
..сьогодні стріляли..

"Дай Боже, щоби нам не порвалася нитка основи..." Світлана Сівак. Вірші для 25%

 

Світлана Сівак

* * *

Зараз влупить дощем, зараз небо просочиться в землю,

Зараз гримне шалена енергія в лункі литаври!

Так волого, так вітряно, так озоново зелено-

Дощ на землю розмашистим почерком пише листа.

Звідки в небі береться аж стільки води і вологості,

Хто її наливає по вінця в золочені відра?

Ух, як грім басовито і глибоко небом розкочується,

Ледь заплутавшись в незаплетених косах вітру!

Хай змиває усе! З листя – пил, а з душі – запилюжену втому,

Хай скляною стіною приб'є до землі все, що гірко.

Дощ – це просто вода, що шалено бажає додому

І, повертаючись, омиває свою домівку.

Протечи й по мені, хочу вирости ще трохи вищою,

Хай би, може, проклюнулись попід шкірою сплячі бруньки.

- В тебе очі з дощу – так казав він мені колись,

Зігріваючи теплим подихом мерзлі руки.

#roaring_silence

#ревуча_тиша

 

* * *

Зав’яжи собі рота, зший червоною ниткою міцно повіки до купи,

У моїх переплетеннях душ для твоєї відведено нитку основи.

Вони добре за тебе вторговують й неодмінно ще раз перекуплять,

Щоби згодом все це повторити завиграшки знову.

Це болото старе, тут в глибинах горять віковічні торф'яники,

І від диму сльозяться порожні зіниці наглядачів.

Він тебе забере. Дуже хоче забрати. Та спершу, напевно, загляне,

Чи залишилось в тебе щось цінного в сховку, в шухляді..

Та ще б'є джерело, хто хотів заплювати – на кашу розбив собі губи,

Хто хотів загребти – сам загрібся по шию в холодну, смердючу багнюку.

Не зерно проросло, від живої води проросла скаженіюча згуба,

І аби її вирубати, спершу треба відтяти собі аж по шию руку.

Так багато слідів.. отже скоро не лишиться жодного чистого сліду,

Так багато натомлених, що не стали ще навіть півкроку..

А болото росте і масною водою запльовує все довкола огидою.

Обійти – так зашироко.. перейти його вбрід - так занадто глибоко..

Так і буде, як є. Поки зіб'ють решета, зерно через спеку зіпріє,

А в безвітрі.. то як же ти віятимеш, щоб відділити полову..

Та болото всього не заллє, не потопить примарну надію,

Тільки дай Боже, щоби нам не порвалася нитка основи...

#roaring_silence

#ревуча_тиша

.

* * *

А нікому каятись, Господи, мертві не каються,

Стоять на полотнах скорботними образами..

Самотні сліди на воді поступово зникають,

Сліди на дорозі тягнуться за возами..

І потайки мироточать намальовані вчора ікони

На грубих дошках від зелених ящиків з-під патронів,

По злущених шибках пробитих навиліт віконниць

Розлазиться візерунок судин, точно як по твоїх скронях..

А часу так мало, він жметься калачиком в жмені,

Я інколи його чую, підносячи жменю до вуха..

Здавалося, рух його залишатиметься нескінченним,

А він, як згасаючий вогник, чи й встигну роздмухати..

Малюнки...страшні ілюстрації доброї казки,

Де всі головні герої задумали підлість..

Нічого, їм, зрештою, достаменно пояснять,

Чому всі годинники завели на зворотний відлік..

Скажи вже хоч слово, мій Боже, бо тишею крає розум,

Ти ж бачиш, як треба їм більше Твого откровення..

Товчуться сліпими щенятами на Твоїм порозі,

Вагаючись з вибором, під які відповзти знамена..

Розлогі півонії хаосу виснуть над світом,

Задушливим чманом паплюжать останнє добро.

Є ті, кому дивом вдалося не очманіти,

То, може, вони тільки й втримають нас над Дніпром..

Бо нікому каятись, Господи, мертві не каються..

Живим би покаятись.. але що їм, живим, до смерті..

Мені треба їм розповісти – вони ж бо того не знають,

Не бачать, не відчувають... що давно вже мертві...

#roaring_silence

#ревуча_тиша

* * *

Дихай, моя голубко дихай!

Тут трохи лишилось, вже видно в тумані берег.

Тихо, моя голубко, тихо..

Не загуби у хустині останній десяток зерен.

Знаю, моя голубко, знаю -

Так важко гребти в бистрині не було ніколи.

В тумані на березі вогнище догорає,

Тримайся, голубко, ти тільки до часу квола.

Ми знову посієм останній десяток зерен

І клято стоятимо вартою за тендітні сходи.

Я вирощу довкола них непролазний терен,

Ти знищиш усіх, хто прийде запрягти свободу.

Бачу, моя голубко, бачу,

Вихід до берега драговиною взявся..

Це просто вода ріки, дорога моя, я не плачу,

Легкої прогулянки Він нам і не обіцяв...

Смійся, моя голубко смійся!

Бо в час, коли темно, ми маєм де взяти світла!

В тумані страхи, та на зло їм – нічого не бійся,

Я знаю, голубко, з якого ти кварцу зліплена!

Віруй, моя голубко, віруй!!

Стрімка бистрина все волочить до темного краю..

Ми вигребем, затикаючи душами в човні діри!

Я знаю, голубко, з якої ти глини спаяна!!

#roaring_silence

#ревуча_тиша

* * *

Я б сам себе туди не посилав,

Я непритомнів до війни від виду крові.

Але мовчав і, плачучи, збирав

Тіла своїх від «братньої» любові.

Я бив їх весело, я був дочорта злий!

Ну хтось же мав, чому не я – логічно..

А пил горілої донбаської землі

Назавжди перекроював обличчя.

За три хвилини сну не бачиш снів,

Здаються роком три години бою..

Вхідні від куль у мене на спині,

Хоча до ворога я не ставав спиною....

.....

Я сам собі і гривні б не подав.

Своя сорочка ближче.. Так, здається?

Це не до мене в дім зайшла біда.

Якщо не помічатиму - минеться?....

.....

Я б сам себе огидив і прокляв,

Коли б забути смів, коли б пробачив..

Те сіре й чорне – то моя земля,

Вона чекає, молиться і плаче.

Вона – моє розп'яття, мій ковчег,

По ній гаряче серце навхрест рветься..

Я чую, як за ребрами пече.

Нормально.. отже - б'ється.

#roaring_silence

#ревуча_тиша

"Моя баба по мамі була отаманшою в сотника Ворона..." Світлана Сівак

 

Світлана Сівак

* * *

Моя баба по мамі була отаманшою в сотника Ворона,

Вона в кінчики кіс заплітала шипи зі сталі,

І коли її коси чорними зміями били ворога,

В місці дотику розквітали червоним квітки мальви.

Моя баба по батькові зовсім свої коси зрізала -

Так зручніше було непомітно лежати в засідці.

Вона вся була ніби зоткана із м'якого заліза,

А її побратими звертались до неї лагідно - Ластівка.

Руки цих двох жінок не тримали зроду коштовностей,

Ніжну шкіру долоней вони прикрашали шрамами.

Поливаючи кров'ю замшілий, старий жертовник,

Все плекали любов до своєї землі, войовничу, незламану.

Скільки виграно ними боїв, а війна все точиться,

Десь беруться нові і нові охочі у неї погратися.

А вони, часом, ближче до ранку мені шепочуть –

Слухай, дитино, ти тільки не здумай здаватися.

Я не маю ні чорних кіс із шипами, ні їх хоробрості.

Мої руки, нажаль, далеко не зброєю бавляться,

Та одне закарбовано у моїй свідомості добре -

Якщо спробують мене проковтнути – вдавляться!

Я не знаю про тактику бою у межах міста,

Але завжди впізнаю по звуку, коли місто обстрілюють.

Є один момент – всі, хто сюди воювати лізтиме –

Виздихають!!!

#roaring_silence

#ревуча_тиша

Розбудіть мене... Вірші і проза для 25%

Світлана Сівак

* * *
Тягнися до ліктя зубами. Ще трошечки! Ну! А тепер кусай!
Розтопленим смальцем за шкіру вливають з мереж черговий інсайт,
Встигай тільки спльовувати, борсаючись по шию в лайні..
Я щоранку питаю себе – це моя Україна ще, чи вже ні?
Щодня зазираю у воскові лиця своїх, поки ще, співгромадян
Яка їм ціна у базарний день – золотий динар чи простий мідяк?
І хто там у них всередині – архангел чи дідько засів?
Щодня я питаю себе – вони ще українці, чи вже не всі?
Моєю країною править зелений зливний бачок,
Зняв мірки, ладнає труну з порохнявих, гнилих дощок.
І з посмішкою все, майже лагідно – попід ребра іржавий гак.
А завтра - ми вже федеральний округ, чи як?
І ніби притомні, і ніби свідомі, а все гуркотить попри нас,
Бо стомлена більшість радіє, що в камері сухо, є світло і газ.
Що паленим м'ясом п'ять літ вигризали – злили в решето...
Ви, курва, нащадки Сірка і Мамая, чи хто?!

* * *
Мій народ завзятий!
Він повстав, як один, на боротьбу за свободу, за саме своє існування, коли оскаженіла кацапня почала гепати кризовим чоботом зі Сходу та Півдня
Мій народ чесний та принциповий.
Він не бреше, не викручується, не пристосовується, не торгує власною гідністю, не дає та не бере хабарів. Він прямо і відкрито дивиться в очі, бо нема за ним гріха зради своїх.
Мій народ пильний.
Він чітко бачить, хто є ворог ззовні і всередині і робить все, аби нищити, наносити удари на випередження.
Мій народ щирий.
Не вдарить у спину, не витре ноги, не спаплюжити гідності. Якщо бій, то очі в очі, бо на дух не переносить підлості та лицемірства.
Мій народ принциповий.
Жодні блага, солодкі обіцянки чи замасковані погрози не зіб'ють його зі шляху істинного, шляху боротьби за свою незалежність.
Мій народ мудрий!
Він розуміє, що для нього благо, а що – смерть. Він добре розрізняє носіїв цих явищ і палко підтримує перших та нещадно знищує останніх.
Мій народ мужній.
Бо згоден терпіти незручності і поневіряння, розуміючи, що це тимчасове явище, менша плата заради більшої мети. Він не ниє, не скаржиться, не ремствує, бо зціпивши зуби, тягне жили до перемоги.
Мій народ унікальний.
Жодна сила, жодне москальське гебешне шило не спрацьовує, він не ведеться на фейки, не розпинає своїх, ба більше – люто крутить голови за них зайдам і провокаторам. Його ніяк не розділити із середини і не знищити ззовні.
Мій народ..
А нє, чорт... Не мій народ...

Вірші і проза для 25%

Солдат Нацґвардії десь під Слов'янськом. Знимкував Сергій Лойко

Світлана Сівак

* * *

Ріжу шкіру свою на ремені.. А чого мені..
Наплету з неї батогів із шипами на кінчиках,
Та по спинах, по головах ворожого племені -
Хай заюшаться, зайди, хай скалічаться.

Всі скінчилися сльози, висохли - плакати нічим,
Із поламаних ребер виписую слово «ВОЛЯ».
Потім зшию себе по шматках перед образом Вічності,
Бо на часі криваві ігрища дикого поля.

Не буває в мерців жалю, не буває прощення..
На відтятих руках із тризубців стікає миро..
Нічим більше прощати, грудна клітина розтрощена,
Тільки глибше заб'ю їм в горлянки їх нице замирення.

Твердо ноги мої у землю пускають корені,
Міцно плечі тримають небо, вогнем обпечене.
Кров'ю чорною кашляти їм від обіймів Нескорених!
Ні жалю до них, шолудивих, нічого. Зречення!

Ще болітиме дужче ця наскрізна виразка, але що мені.
Мовчки сходжу до прокажених зі свого розп'яття.
Ріжу шкіру свою на ремені пошматовані.
Пощастило їм, я - не Бог. Отже тільки прокляття!

* * *
Збирається спати, лишаючи світло увімкненим.
І довго вдивляється в рухи химери на стелі..
Вона ж лиш чекає на темряву і приходить за ним,
Суха і колюча, як дрантя старого пустельника.

До дна випиває з очей всю вологу, висотує.
Пере і розвішує сохнути понад припічком душу.
А потім латає її, зашиваючи діри у соте.
Душа від прання щораз більше зсідається. Душить..

Задушений. Довга дорога до себе колишнього.
Куди вороття.. Всі кімнати заповнені вакуумом..
Вона все чекає на темряву і шепоче:
- Може облиш його…

Він ледве живий і - тим більш небезпечний дивак..
Не спиться. Світанок сплітає легені задавненим куривом..
Химери на стелі поволі ховаються в темряві.
На голову тисне занадто глибоке занурення..

Все трохи занадто в тенетах безликого тремору.
Колючим клубочком згортається спати, натомлена,
Наступної темряви паростки сходять з її волосся.
Він вкотре таки повертає себе додому..
Вона тихо молиться, щоб йому вдалося...

* * *
Вона плаче в мене на грудях
Скільки ми вже отак?
Ніхто ж не рахував хоча би приблизну кількість українців, що загинули від початку часів в боротьбі за свою землю. За право бути вільними. За право бути.
Всю дорогу воюємо... Скільки йдемо..
Чому так? Чому їм хочеться саме цю землю? Чи саме цих людей?
Що тут є таке особливе, що сюди йдуть стадами?
І що є в нас?

Вона говорить до мене
Показує люстро і питає мене – хто ти? Хто ти є?
Якої глибини твої провалля, як високо літають твої птахи, чим наповнені твої річки, як міцно тримають тебе твої корені? На цій землі.
Як дзвін проб'є на старій дзвіниці, чи достатньо сильними будуть твої ноги, щоб встояти, щоб тримати голову високо піднятою?
Ще раз
Не в останнє. Далеко не в останнє.

Вона співає мені
Голосами, що вишиті золотом в переплетенні її дивних рис. Їх так багато, гарячих, пульсуючих. Вони звучать глибоко і сильно в своїй незміряній кількості, в своїй потужній, небесній близькості всіх, хто віддав найдорожче за право називатися українцем.
Це щит. Тотем, вирізьблений з душ. Амулет, сплетений з пісень, слів, найглибших сутностей кожного, з любові кожного до цієї землі.
Це сама земля.
Вони вросли один в одного – земля і люди на ній. Люди ступили в землю, вона наповнила їх вщерть, створюючи унікальний симбіоз, єдиний в своєму роді в прояві смертоносної сили для всього ворожого.

Вона веде мене
Піднімає зі зневіри, ласкавими дотиками до волосся і добрим стусаном в спину повертає до насущного. Знову і знову б'є в лоба, змушуючи врешті вивчити урок – просто і легко – це не про нас, занадто мілко. Наша глибина – поза сприйняттям пересічного. Вона не дається в руки будь-кому.

Вона питає мене
Як ти так довго тримаєшся?
Всупереч і завдяки. Чи бачиш ти стовп яскравого світла, що прошиває тебе наскрізь? Скільки береш із нього і кому віддаєш решту?
Скільки ти ще витримаєш?
Ти ж витримаєш?

Світлана Сівак. Вірші для 24%

Світлана Сівак

* * *
Я згоріла від лютого сорому,
Залишились самі головешки..
Де ж вам, сукам, не так було зорано..
Хто ж вам, скнарам, не кинув решти..
Ви хоча б розумієте - хто вони??
Роздивились в екстазі личину??
Вам так хочеться бути зґвалтованими,
Що ви пхнете під це Україну!
Стільки крові за вас же, зсучених,
Стільки цвіту за "втомлених й кволих",
Щоби ви волали з фейсбучека -
Українці стріляють по школах!
Вам не гіркнуть дими чотирнадцятого,
Вам маячить відпустка і море,
Поки ваша ж збезчещена нація
Платить кров'ю в котлах й коридорах.
Цю гугняву, зелену гадину
Залюбки в серці гріє більшість.
Мало небо ревіло градами,
Виявляється - треба більше!
Вам же тільки батіг і витрішки,
Замість мозку - живіт і гузно!
Ваш мішок із лайном щораз більш важкий,
З кожним кроком все глибше грузнете.
Все навиворіт, все спотворено,
В жорнах підлості правда гине..
Де ж вам, сукам, не так було зорано,
Що за гріш здаєте Україну...

* * *
У слизькому і вогкому маренні боляче дихати.
Ця ілюзія волі несе у собі поневолення.
Так грунтовно нам нашу реальність іще не розхитували,
Так підступно до цього не грались життями і долями.
Запитайте себе - коли ваші думки стали вашими?
Варто глянути ближче і видно глибоке отруєння.
Надто якісно кривда обгорткою правди прикрашена.
Ви помітили? Вам на чолі пентаграми малюють.
Це війна, яку важко спинити стрілецькою зброєю,
Та й арта не поможе, бо ворог загарбав свідомості.
Підміняти поняття, звеличувати антигероїв -
Все написано тисячу років тому, все відомо..
Можна слухати довго, прискіпливо і не почути,
Можна пильно вдивлятись в люстро, а проте - не побачити,
Бо криві дзеркала не дозволять вам глибше вдихнути,
А закладені вуха із легкістю зроблять незрячими.
Це останній рубіж! Далі - прірва тотального нищення!
Нам немає чого протиставити ордам без краю -
Тільки мудрість столітню і дуб з віковою криницею,
Тільки стомлений погляд з-під лоба старого Мамая.
Це як казка, де зло остаточним стає після півночі,
І скривавлений воїн лишається з ним наодинці.
Краще зараз кричіть, набираючи повні легені - кричіть!!
Щоби потім в сльозах не шептати, що ви - українці..

Я вже кілька разів викладала цей вірш. Він написаний 2016 року на піднесенні, з відчуттям глибокої спільної жертовності. Тоді ще були всі разом, з одного боку і дивились теж в один бік, не тикаючи один в одного.
Прочитайте його. Ще раз. Серцем.

* * *

То я лежу розірвана під Іловайськом,
Мене накрило під Зеленопіллям градами,
З грудей як другий рік квітують маки
І дощ у очі незакриті падає.
То я замерзла у степах Дебальцевого,
З вогню не встигла вирватись на Бутівці,
Хтось стиснув серце крижаними пальцями..
Знайдіть мене в землі під Маріуполем..
У Старобешевому і у Краснопіллі
То я вже сотнями без імені похована.
Мене сікло уламками від міни,
Прицільно "руським миром" било в голову.
Мене везуть в шпиталь гелікоптерами,
Мене вже вкотре б'ють дефібрилятором.
То я, на лікоть намотавши нерви,
Третю добу в Авдіївці не спатиму.
То я, клубком у горлі задихаючись,
Збираю рештки до пакета чорного.
То я, від втоми й виснажень хитаючись,
Лечу на виклик, бо трьохсотих повно.
То я збираю снайперу на оптику,
Несу останнє, що лишилось з пенсії,
То я шепочу: Видряпайся, Котику,
Хлопчині, що лежить в реанімації.
То я не можу змовчати і звикнути!
То я за право Волі убиватиму!
До скону рідну землю боронитиму!
Я - Н а ц і я! Мене не подолати!!

Цей вірш буде першим в майбутній книзі.
А ще він звучатиме моїм голосом, з усім болем, який пече мені сьогодні. Бо можна лютувати, ненавидіти, зривати злість словами і різкими фразами.
Але рук опускати не можна.
Бо фактично, тільки ми в Неї і лишились.