Світлана Сівак
* * *
Зараз влупить дощем, зараз небо просочиться в землю,
Зараз гримне шалена енергія в лункі литаври!
Так волого, так вітряно, так озоново зелено-
Дощ на землю розмашистим почерком пише листа.
Звідки в небі береться аж стільки води і вологості,
Хто її наливає по вінця в золочені відра?
Ух, як грім басовито і глибоко небом розкочується,
Ледь заплутавшись в незаплетених косах вітру!
Хай змиває усе! З листя – пил, а з душі – запилюжену втому,
Хай скляною стіною приб'є до землі все, що гірко.
Дощ – це просто вода, що шалено бажає додому
І, повертаючись, омиває свою домівку.
Протечи й по мені, хочу вирости ще трохи вищою,
Хай би, може, проклюнулись попід шкірою сплячі бруньки.
- В тебе очі з дощу – так казав він мені колись,
Зігріваючи теплим подихом мерзлі руки.
#roaring_silence
#ревуча_тиша
* * *
Зав’яжи собі рота, зший червоною ниткою міцно повіки до купи,
У моїх переплетеннях душ для твоєї відведено нитку основи.
Вони добре за тебе вторговують й неодмінно ще раз перекуплять,
Щоби згодом все це повторити завиграшки знову.
Це болото старе, тут в глибинах горять віковічні торф'яники,
І від диму сльозяться порожні зіниці наглядачів.
Він тебе забере. Дуже хоче забрати. Та спершу, напевно, загляне,
Чи залишилось в тебе щось цінного в сховку, в шухляді..
Та ще б'є джерело, хто хотів заплювати – на кашу розбив собі губи,
Хто хотів загребти – сам загрібся по шию в холодну, смердючу багнюку.
Не зерно проросло, від живої води проросла скаженіюча згуба,
І аби її вирубати, спершу треба відтяти собі аж по шию руку.
Так багато слідів.. отже скоро не лишиться жодного чистого сліду,
Так багато натомлених, що не стали ще навіть півкроку..
А болото росте і масною водою запльовує все довкола огидою.
Обійти – так зашироко.. перейти його вбрід - так занадто глибоко..
Так і буде, як є. Поки зіб'ють решета, зерно через спеку зіпріє,
А в безвітрі.. то як же ти віятимеш, щоб відділити полову..
Та болото всього не заллє, не потопить примарну надію,
Тільки дай Боже, щоби нам не порвалася нитка основи...
#roaring_silence
#ревуча_тиша
.
* * *
А нікому каятись, Господи, мертві не каються,
Стоять на полотнах скорботними образами..
Самотні сліди на воді поступово зникають,
Сліди на дорозі тягнуться за возами..
І потайки мироточать намальовані вчора ікони
На грубих дошках від зелених ящиків з-під патронів,
По злущених шибках пробитих навиліт віконниць
Розлазиться візерунок судин, точно як по твоїх скронях..
А часу так мало, він жметься калачиком в жмені,
Я інколи його чую, підносячи жменю до вуха..
Здавалося, рух його залишатиметься нескінченним,
А він, як згасаючий вогник, чи й встигну роздмухати..
Малюнки...страшні ілюстрації доброї казки,
Де всі головні герої задумали підлість..
Нічого, їм, зрештою, достаменно пояснять,
Чому всі годинники завели на зворотний відлік..
Скажи вже хоч слово, мій Боже, бо тишею крає розум,
Ти ж бачиш, як треба їм більше Твого откровення..
Товчуться сліпими щенятами на Твоїм порозі,
Вагаючись з вибором, під які відповзти знамена..
Розлогі півонії хаосу виснуть над світом,
Задушливим чманом паплюжать останнє добро.
Є ті, кому дивом вдалося не очманіти,
То, може, вони тільки й втримають нас над Дніпром..
Бо нікому каятись, Господи, мертві не каються..
Живим би покаятись.. але що їм, живим, до смерті..
Мені треба їм розповісти – вони ж бо того не знають,
Не бачать, не відчувають... що давно вже мертві...
#roaring_silence
#ревуча_тиша
* * *
Дихай, моя голубко дихай!
Тут трохи лишилось, вже видно в тумані берег.
Тихо, моя голубко, тихо..
Не загуби у хустині останній десяток зерен.
Знаю, моя голубко, знаю -
Так важко гребти в бистрині не було ніколи.
В тумані на березі вогнище догорає,
Тримайся, голубко, ти тільки до часу квола.
Ми знову посієм останній десяток зерен
І клято стоятимо вартою за тендітні сходи.
Я вирощу довкола них непролазний терен,
Ти знищиш усіх, хто прийде запрягти свободу.
Бачу, моя голубко, бачу,
Вихід до берега драговиною взявся..
Це просто вода ріки, дорога моя, я не плачу,
Легкої прогулянки Він нам і не обіцяв...
Смійся, моя голубко смійся!
Бо в час, коли темно, ми маєм де взяти світла!
В тумані страхи, та на зло їм – нічого не бійся,
Я знаю, голубко, з якого ти кварцу зліплена!
Віруй, моя голубко, віруй!!
Стрімка бистрина все волочить до темного краю..
Ми вигребем, затикаючи душами в човні діри!
Я знаю, голубко, з якої ти глини спаяна!!
#roaring_silence
#ревуча_тиша
* * *
Я б сам себе туди не посилав,
Я непритомнів до війни від виду крові.
Але мовчав і, плачучи, збирав
Тіла своїх від «братньої» любові.
Я бив їх весело, я був дочорта злий!
Ну хтось же мав, чому не я – логічно..
А пил горілої донбаської землі
Назавжди перекроював обличчя.
За три хвилини сну не бачиш снів,
Здаються роком три години бою..
Вхідні від куль у мене на спині,
Хоча до ворога я не ставав спиною....
.....
Я сам собі і гривні б не подав.
Своя сорочка ближче.. Так, здається?
Це не до мене в дім зайшла біда.
Якщо не помічатиму - минеться?....
.....
Я б сам себе огидив і прокляв,
Коли б забути смів, коли б пробачив..
Те сіре й чорне – то моя земля,
Вона чекає, молиться і плаче.
Вона – моє розп'яття, мій ковчег,
По ній гаряче серце навхрест рветься..
Я чую, як за ребрами пече.
Нормально.. отже - б'ється.
