Ярослав Курдидик - письменник-вояк, що пив воду з Дніпра і з Дону

 

Ярослав Курдидик,

письменник, журналіст, дивізійник, учасник Битви під Бродами, член НТШ

***

Ідем. Нас хмара довгим батогом

Підхльостує. Яри, неначе ніші...

"Куди?" - питає серце, - "І чого?" -

У відповідь команда: "Ще рівніше!"

Курява гадом прилипла до ніг,

У сажу обернулись ніжні трави,

Спасибі вітру, що до нас надбіг

І кинув дощ на почорнілі лави!

Із чвірки першої хтось вигукнув здаля:

"Давайте пісню, найсильнішу пісню!.."

Яри скінчилися, прослалися поля,

І йде колона, немов у вічність...

1942

Практично незнаний в Україні автор-вояк Ярослав-Рафаїл Курдидик упокоївся у Торонто 35 років тому, 1 серпня 1990-го. "Український поет і військовий старшина під час Другої Світової Війни, який пив воду з Дніпра і з Дону" - оце й усе, що сказано про його бойовий шлях у передмові до його книжки "Серце і зброя", виданої у Канаді накладом Братства колишніх вояків І-ї Української дивізії Української Національної Армії. Про решту мовить він сам:

ВПЕРЕД, ПІХОТО!

Вперед,

Нехай не буде лячно,

Що командир впаде:

У сотні, в чоту відважній

Знайдеться інший,

Що поведе!

Поправ гвинтівку,

Хай ремінь не тисне.

Чотовий глянув на мапу,

Очі - як аметисти,

Наказ - мов блискавиця:

- Для нас

Єдиний напрям -

Вперед -

І вп'ялив у нас зіниці,

Як цівки, що все нищать!

Наче пекло перед нами,

Окопи в полум'ї з заліза,

Бухтять буромідними вогнями,

А ми -

Задихані,

Біжимо, падаємо, встаєм,

На колінах повзем,

Звиваємось смертельними вужами,

Ніби вдари велета-молота

(Перемоги чи смерти мотто?)

Паде команда:

- Вперед!

Міномети й піхото! -

А за нами

Кричить зранена земля,

Роздерта стрільнами,

Боєм, громами

(Дитя без мами!) -

І гукає голосом дзвону,

Бліда від люті й нестями:

"О, корогву треба вище підняти,

Кров'ю й честю її боронити,

Серцем-душею її захищати!"

Хтось упав ранений...

Заціпи зуби,

Старайся, мій друже,

На коліна піднятись,

Схопи кулемета у руки,

Слизькі від крови,

І міцні від любови -

І наведи саму смерть на ката!

І в мент,

Коли чорний жах

Гієнами жовеола завиє,

Як помітиш

В очах твого побратима,

Що в зіницях пітьма

Потойбічна

Темніє, -

Не забудь же, брате,

У нього забрати

Гвинтіву, набої

І ручні гранати!

О, ні, він не зміг їх жбурнути, -

То ти, брате,

Плюнь у долоню,

Міцно затисни

І жбурни далеко -

Просто в супостата!

1944

Народився 6 березня 1907 року в Підгайцях на Тернопільщині як другий син о. Петра Курдидика, греко-католицького священика парафії Успіння Пресвятої Богородиці, і Стефанії з роду де Остоя Стеблецької. Батько Ярослава, отець Петро - вихідець із села Бовшева, син рільника Симеона Курдидика й Марії Атаманюк. Старший брат Ярослава — Анатоль-Юліян, письменник і журналіст. Мав і молодшого брата - Романа-Мирона.

Прожив дитинство у селі Покропивній. У Першій українській державній гімназії в Тернополі здобув середню освіту; продовжив — у Технічно-мистецькій школі у Львові. Студіював журналістику у Польщі у Варшавському університеті; право — у Віденському. Служив у кінній артилерії польської армії в середині 1930-х років.

Під псевдонімами "Славко" та "Максим Бурулька" дописував до різних галицьких часописів, зокрема до львівських газет «Новий час» і «Час». Був членом львівської літературної групи "Дванадцятка" (1935-1939), організованої його старшим братом Анатолем-Юліяном. Тогочасні «Каварняні настрої» йому влучно вдалося передати в однойменному вірші:

В нашій каварні весело нині –

Розгомонівся п’яний джез-бенд.

У танку тануть, – серце при серці –

Гарна русявка, – бідний студент,

Грудь біля груди, напняті

Гострі кинджали блискають з віч,

Що їм, що завтра знову буде тужно,

Що за вікнами понура ніч…

Сиджу самотно, а проти мене

Крикливий напис «Коньяк Мартель».

Всюди ця проза… – Серце студене,

Неначе стіни полярних скель,

Акордом фокстрот ллється у душу…

«За п’ять четверта» – сіріє день…

Годі, дівчино! Іти вже мушу!

Кельнер, платити! Досить пісень!

Новий московсько-большевицький окупант без решти знищив увесь життєвий дорібок Ярослава, але - ходом незвичних подій - зодягнув його в мундир німецького старшини; служив офіцером вермахту на Східному фронті, з 1943 - старшина Дивізії військ СС Галичина, учасник битви під Бродами.

​Гайделяґер.
3-я сотня, «KAMERADSCHAFTSABEND» - товариський вечір дня 18-го жовтня 1943 року на збірковій площі 3-ої сотні.

На світлині: Голуб Юрій, Кушніренко Ілярій, Кіселик, Карпинець, Скоробогатий Анатоль, Шарко Мирон, Ружило Василь, Кінаш Ярослав, Вовк, Белей Віктор, Мриглод, Паньків Ярослав, Голембийовський Мирон, Висоцький Роман, Когутяк Роман, Крушельницький (Пусьо), Ясінський Богдан, КУРДИДИК Ярослав, Гавриляк Роман, Гаврилів Ігор, Боньчук Роман, Романович Євген, Захарчук, Микитин Богдан, Мельникович Юрій, Рудичів Богдан, Марцінковський, Стадник Стефан, Костів Юрій, Головка Роман, Збудовський Мирон, Сеник, Кандюк Богдан, Оглюк Микола, Лехіцький Роман, Марусин Василь, Ганкевич та інші (прізвища невідомі).*

Зі своїм відділом перейшов дослівно у фронтовій чи підфронтовій полосах вздовж і впоперек усю Україну й пізнав її людей та її красу, що такі відбиті в його поезії і прозі.

Через Чехію, де здав чеському підпіллю майно своєї військової частини, за ціну допомоги "його" воякам вернутись просто до своїх родин, Я. Курдилик дістається черговими крутими дорогами в табори втікачів у Німеччині, звідти у повоєнне "цивілля" і врешті виїздить "на німецьку квоту" до США, де працює спершу у пекарні, потім книговодом оселі і врешті службовцем Амбасади Південної Африки в Нью-Йорку. Зібравши все писане досі "на наплечнику", нашому авторові вдається і тут зустріти побратимів зброї і почати свої загально знані воєнно-політичні статті для української преси, згодом як постійний кореспондент престижевої "Свободи". З того "американського" часу маємо вже повновартні літературні збірки писань Ярослава, в 1954 - вояцькі нариси "Два кулемети", в 1955 - мініятюри "Етюди" й у 1976 - збірку вояцької поезії "Серце і зброя". Написаних і розкинених по різних українських періодиках творів пера Я. Курдилика (маємо на увазі виключно літературні!) вже стільки, що з них можна зробити ще ряд дальших збірок, але смерть автора в 1990 році не дозволила йому на здійснювання та друк їх, і ця, для якої ці наші рядки, виходить уже як посмертне видання його новел і оповідань. Плянуються й інші такі ж видання - гуморесок, мініятюр та поезій Я. Курдилика.

Химерність усього життя нашого автора, в тому й двократного невдалого подружжя, рівноважиться, таким чином, публікаціями його творчости, видання яких зможливив він своїм архискромним життям і рідкісною особистою ощадністю. Контраст - знову контраст! - до цієї ощадности знайде читач у неймовірному багатстві та пишноті творів його пера, що давно знайшли свого щирого прихильника, добру оцінку знавців літератури та достойне місце на полиці книжкових осягів України.

Ярослав Курдидик

Х Х Х

Я вибирався мандрувати у світ і старий батько, цілуючи мене в чоло сказав:—Затям, сину, що у світі є один великий гріх — підлість,

одна велика чеснота — посвята для батьківщини,

і одне велике щастя — спокійна совість.

Я був тоді юнаком. Відтоді минуло багато літ — і я переконався, яку велику правду сказав мій батько...

ВТІКАЧІ

У довгій понурій валці тягнемось на захід. Поскрипують вози, фуркають коні, схиливши голови. Люди, пройняті тугою й розпукою, прямують у незнане. Услід за нами, з докором в очах, дивиться Батьківщина.

Земля, що по ній дудонять наші кроки, питає нас: -

- Навіщо залишаєте мене на поталу? Хто ж тепер оратиме й сіятиме? Хто захищатиме мої плоди?..

Сонце цілує наші засмучені обличчя теплими поцілунками. (Бо є тільки два теплі поцілунки: матері і сонця.)

Зо степу женеться на нами шумливий вітер. Він чіпляється за наші шинелі і кричить:

- Я виколисав на цій землі сотні відважних поколінь. - Я маяв їхніми прапорами, коли вони несли їх до бою. Я прохолоджував їхні рани на бойовищі. Куди ж ви їдете, мої воїни?

На рубежі рідного краю зустріла нас з тупим і камінним обличчям Чужина. Вона подивилась на нас і байдуже промовила:

- Пропадайте! Для людей, які кидають свою Батьківщину, щоб врятуватись від смерти, ніде немає пощади! Чужина клонить чоло навіть перед ворогом, але перед сильним і гордим, у лицарському шоломі. А ви?!...

І я з соромом опустив у землю очі.

РІДНІ СЛОВА

Далеко від рідних піль оремо чужі ниви й засіваємо дрібними словами. Та не достигають чомусь тут вони. Восени стирчать безлисті, бо не змогли запустити корінців у тверду землю, і на сонці — погоріли.

Ходять слова по широких, великих містах. Оббивають чужі пороги. Ніхто не пускає їх до хати. Втома зморою налягла, пригнула їхні спини. Насупленими очима кожний дивиться на них:

— Чого ж то ви, обходисвіти, аж сюди забрели? Аджеж дорога ваша — он куди, дивіться!..

Повертають слова свої голови назад... Дивляться в далечінь і згадують, що і вони і пісні бойові, складені з них, народилися й виростали там, де ніколи не переставало мінитися сонце на перломутровому небі; де ніколи не згоряють золоті соняшники; де чорна блискуча земля сміється назустріч кожному чужинцеві, як дівчина-смаглявка...

Слова, що розгубилися по чужих стежках і дорогах, зустрічають нас — живих людей — і питають, розкривши із здивуванням очі:

— Чого ж то ви нас аж сюди приволікли?.. Хіба не бачите, що на цій яловій землі нам не прийнятися, хоч би й сторіччя проминули!..

(Ми, ніяковіючи, відвертаємо обличчя).

Лежать слова, потоптані й побиті, і нікому їх похоронити. Чужі вони тут усім. Ніхто не знає, яким звичаєм відправити їх на вічний спочинок. Що сказати і як помолитися над гробом, що малим горбком десь виросте на перехресті клекітних шляхів. На чужих кладовищах кричать з малих похилених хрестів рідні наші слова:

— Навіщо ви нас тут виписали? На глум?! Кожний чужинець, який проходить повз нас — відвертається, мов від прокажених... Ми стоїмо тут роками, але ніхто й не гляне на нас... А ми говоримо про душі і вчинки тих, які привезли нас сюди, щоб зберегти від ворога.

Тільки мала жменька слів рідних — недобитих і поранених, як чота вояків, можливо, повернеться додому... Стануть вони на порозі рідної землі, обтрусять пилюгу з одежі і промовлять сильно і гордо:

— Ех, коли б ти знала, Батьківщино, які то нам доводилося зводити нерівні й важкі бої! Коли не віриш — подивися!

І простелять їй під ноги покривавлений і пошматований прапор, на доказ, що залишилися їй вірні.

(З книжки "Етюди", 1955)

ПОБРАТИМИ

Дзижчить липнем широкий степ. У житах стрекочуть польові коники, а на межі сіло жарке літо і, ніби старий господар, дивиться втомленими очима на молодих вояків, що проходять широкою дорогою. Вони закурені темносірою пилюгою: одежа, зброя, а по обличчі течуть брудні струмки поту.

— Степане, чи довго ще будемо воювати?.. Дивись, земля знову передягає жупана... Ще недавно носила весняний, сочисто-зелений, а тепер уже золоту сорочку вбирає... Шелестить спілим колоссям і кониками поплигує...

— О, мабуть довго ще!.. Я вже й звик до цього мінливого життя... Перші два роки нуднувато було жити вовком у полі і лисом у лісі, а на третьому — звик... Тепер, коли в хаті іноді доведеться заночувати — аж душно робиться. Як тому птахові, що тільки в просторі його воля й насолода...

— А я, Петре, так звик до отих ременів, що через плечі, що як, буває, здійму їх з автоматом, так ніби частину тіла здійняв, ніби чогось бракує. Стаю якимсь легким, хапаюся за будь-що, наче боюся, щоб не підніс мене вітер і не крутнув, як соломину, та не поніс світами... Або ще, коли їм, а біля мене лежить моя „папашка", то _ Дається, що вона роззявляє свій глибокий чорний рот... теж хоче їсти... Я вломлю шматок хліба і тиць їй. „Їж! – кажу — і не шкірся!" А сам у душі сміюся. А вона ніби насуплюється і сердито відповідає: „Я хліба не їм, тільки м'ясо окупантів!"...

Піт тече воякам по обличчях, жолобить вузенькі, криві доріжки і всякає у виполовілий вояцький комір. Доріжки печуть так, мов по них хтось розпеченим дротом борознить.

Плесками достиглого жита пролітає вітер. Війне холодком, і ніби білою легкою рукою здіймає втому з людського тіла. На обличчях жили напружилися, розтягнулися і розпустили синє коріння. Цівки ґвинтівок та автоматів розпеклися так, що їх відсувають далі від обличчя, бо як доторкнеться — пече...

— Степане, до головної команди ще далеко?

— Під вечір будемо на місці, — відказує Степан, здіймає автомат з плечей і перевішує через шию. — А коли сьогодні вночі доведеться знову вступити в бій, то це буде мій дев'ятдесят восьмий...

— Курінний казав, що після сотого можна стати справжнім вояком...

— Ех, хоч би вже їх скоріше перебути!.. А тепер сідаймо, хлопці! — командує Степан і кладе наплечник і зброю на землю, його волосся вигоріло на сонці і зливається в одну барву з житом. Він лягає горілиць і, дивиться в небо.

— Оце й воюємо, — тягне він вголос, — за те, щоб небо, що над нами синіє, і земля, що по ній ходимо — були наші. Розумієте, хлопці?... Щоб цей хліб, що достигає на полях, був наш, і щоб його збирали ті самі руки, що й сіяли... Бо це наш хліб!..

І Степан простягає руку, бере кілька колосків жита, нагинає до свого обличчя і говорить до них:

— Ми з вами рідні побратими і допомагаємо одне одному: ви нас годуєте, а ми біля вас на сторожі, щоб росли й достигали на в о л і!..

(З книжки "Два кулемети")

* * *

Ген.-хор. Тарасові Чупринці

Доба велика і сувора,

І ми, заплетені у ній,

Нас міліонів понад сорок

Проходять смерчі вогняні.

Пригадую: ніч, Україна,

Ліс, друзі й кров, як у маю

Червоні квіти... Гинуть, гинуть,

Та не здаються у бою!

Пройшли роки, важкі, криваві,

А безименні в боротьбі -

Без почестей, легенд і слави -

Різьблять обличчя в цій добі...

Писати пощо епопеї?

Навіщо кидати слова?

Чи правда світ не здобува? -

(За правду не умруть пігмеї!) -

О, кров, просякла в чорнозем,

Не пропадає, бо щоднини,

Із неї, блиснувши вогнем,

Зростає велет України,

Стає до маршових колон,

Які нескореним багнетом

Карбують нації кордон!

Пекуча звістка, він упав...

Тверда, вояцька його смерть...

А ми стискаєм крицю лав,

Звикаючи до втрат і жертв, -

Ти вічний у ділах своїх,

І хто їх може спопелить?

Чупринки дзвони далі дзвонять

І смолоскипами горять

Поля, якими йшли колони,

Його колони, княжа рать -

Гранатні вирви і могили

Його дороги скрізь значать!

Волинь, Полтавщина, Карпати,

Де тільки рейдами сходив...

І раптом блискавка крилата -

"Упав наш вождь і командир!.."

В бою за днями дні проходять,

Нові лаштуються пости,

У далеч сіру, що тхне льодом,

І птах у вирій не летить...

Рокочуть громи у повітрі,

Що хто шуватиме раба -

Того розчавить і розітре

Чупринки кована доба!

МІЙ ДРУГ

Присвячую сл. п. другові Базилякові

Друже, друже, навіть іти легше,

Як тримати кроку у полях,

Коли ноги спільно камінь крешуть

І пилюку струшують на шлях...

Друже, друже, наче йду з тобою,

Відчуваю дотик твоїх пліч, -

Рідну землю беремо із боєм

І вогнями протинаєм ніч...

Проминуло... Лісова алея

Замість рідних піль і рідних хат...

Там назавжди залишив тебе я,

У підніжжі звихрених Карпат...

Викопали хоч міленьку яму,

Мазепинку клали в головах,

І листа передали для мами,

Що упав ти у важких боях...

Ще й могил не встигли підрівняти,

Ще й молитву мовили уста,

Як московська вдарила ґраната,

Надламавши і твого хреста...

Друже, друже, десь, як "Невідомий",

Ти лежиш, і вироста полин...

Гірко плаче матінка удома,

Як присниться їй повстанець-син...

Березень, 1944

НАПИШИ

Напиши, які тут завжди задума і тиша,

Ні слів, ні шептань, ні молитви до Бога —

Журавлями летять хрести, що й нишком

Не проказують більше нічого...

Напиши чимскоріш решткою олівця...

Не маєш, мій друже? — то пиши кров’ю:

Тут лежать ті — ні початку їм, ні кінця —

Безіменні вояки людського безголов’я...

Тут лежать вояки, що любили степи,

Що ганяли дітьми босоніж по городах,

На хрещатій леваді, звідки видко хати

І покруччя лози, і замислені води...

Простягнути б веселкою руку в мету,

Просто в ліс, що росте, як свідок,

Коли вийшла нота на дорогу круту,

Просто в налет — в п’янкий пообідень...

Розкажи, білий дне, не зривайся увиш! —

Як від болю заплакав могутній Славута,

Розкажи, як чота залягла у комиш,

Як у зелень хотіла вона обернутись,

Як підвівсь командир, як сурміли вітри,

І як смерти промчала скривавлена тінь...

Напиши, друже мій: «Тут вони полягли,

Щоби жити навіки. Амінь.»

Оцифровані книжки Ярослава Курдидика (сайт diasporiana.org.ua):

https://diasporiana.org.ua/?s=%D0%9A%D1%83%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%B4%D0%B8%D0%BA

______________________

* Джерело світлини https://commentsbot.xyz/thread/HBKixnfoF

Отець Михайло Левенець, головний капелян Дивізії «Галичина», герой Битви під Бродами

 

Отець Михайло Левенець,

священик УГКЦ, капелян, дивізійний духовник (головний капелян Дивізії «Галичина» після о. Василя Лаби); єдиний капелян у Дивізії «Галичина», нагороджений Залізним хрестом II класу.

* 26 вересня 1911, Броди, Львівщина — † 12 лютого 1991, Париж

З АРХІВУ 1 УД

Нижче містимо звіт польового духовника 29. полка о. М. Левенця про бої і прорив з Брідського кітла. Звіт написаний для воєнного архіву дивізії зараз же по прориві в серпні 1944 р.

Михайло Левенець

ПІД БРОДАМИ

Звіт

Я приїхав на фронт як полковий духовник 29 полка біля 23 червня 1944 року. Весь час я був приділений до штабу 29 полка, що стояв у селі Ясеневі коло Бродів. Місця постою куренів були: 1/29 під командою сотн. Бриґідера — в селі Дуб'є, 11/29, що ним командував сотн. Аллеркомпф, у присілку Гаї Дубецькі.

Цілий полк стояв у другій фронтовій лінії, обабіч шосе Олесько — Броди, третій курінь ще залишився на вишколі в Нойгамері. Полк одержав приказ розбудувати оборонні становища, що їх було названо «лінією Зіґфріда». Заставши лише плиткі стрілецькі шанці, наші вояки вкоротці вибудували міцні оборонні становища, що їх зміцнено грубими бальками. Два дні перед початком большевицького наступу, 16 липня 1944 р., курені 29 полка одержали наказ полишити розбудовані становища і пересунутись дальше праворуч у район Жаркова, де ще не були розбудовані становища. Ще заки наші частини встигли окопатися, почався большевицький наступ. Запевнення, що перед нами є ще частини Вермахту виявилися неправдивими.

Наступ большевики вели піхотою, при сильній підтримці ґранатометів і артилерії, він тривав цілий день і ніч з 17 на 18 липня. Всі наступи наші частини відбили і становища втримали. Запримічено, що майже кожний большевицький вояк був озброєний автоматом, т. зв. «фінкою».

Ввечері, 17 липня прийшов приказ для обидвох куренів покинути становища і відступати на лінію Підгірці-Загірці. Перший курінь мав вийти зі становищ о год. 24.00, другий о год. 4.00 рано.

Ще попереднього дня, в часі боїв, я відвідав обидва курені, разом з ад’ютантом полка, поручником Діце. Повернувшись уночі до Ясенева, я зайшов на квартиру д-ра Любинецького, що був полковим лікарем. Перед шостою годиною ранку виїхав із села командир полка, а за ним його ад’ютант. Я покинув село в той момент, коли воно було під ворожим обстрілом. Опинившись на шосе в напрямі Олеська, я наздігнав другий курінь, що марширував у напрямі на Загірці. На роздоріжжі Олесько-Підгірці я зустрів командира штабової сотні, німця, і разом з ним ми подались у напрямі Підгірці. З нами була теж кінна чота полка. Проїхавши яких 200 м., нас сильно обстріляли зі сторони щойно покиненого Ясенева. Ми мали багато втрат убитими і раненими. Моєї пропозиції, затягнути оборонну лінію, командир сотні не прийняв і чимскорше поїхав у напрямі Підгірець. За ним подалася ціла сотня. У певній віддалі за ним посувався я з кінною чотою.

Доїжджаючи до Підгорецької гори, я стрінув важку сотню, зараз не пригадую, якого полка. Тим часом большевики наступали щораз сильніше. Мені не лишалось нічого іншого, як, зібрати кулеметників, затягнути провізоричні становища і відкрити вогонь. Невдовзі прилучився до нас відступаючий з напряму села Ясенева, відділ протипанцерної зброї, «Пак», якому відразу вдалося знищити два большевицькі танки, що появилися не більше 300 метрів від нас.

У між часі почали надходити й інші старшини і розбитки від сторони Ясенева. Тоді я покинув моє становище і поїхав з кінною чотою до штабу дивізії, що перебувала в ліску недалеко Олеська. щоб довідатися, де збирається наш 29 полк. Хочу відмітити, що від несподіваного большевицького наступу наш другий курінь, як також і інші частини дивізії, мали великі втрати. Це було між 6 — 8 год. ранку 18 липня.

Доїжджаючи до команди дивізії, я зустрів по дорозі нашого командира полка підп. Дерна, який сказав мені, що саме вертає з Загірець і що там збирається наш полк.

Полковник від’їхав до штабу дивізії, а я залишився при кінній чоті, чекаючи на його поворот. У тому ж часі проходила попри мене 7 сотня ІІ куреня, пор. Данилишина. Після повороту зі штабу дивізії, командир полка доручив мені перейняти команду над 7 сотнею і чотою кінноти, повести іх до села Затірці і там заняти становище на горбі, в напрямі села Ясенева. Приказ було скоро виконано.

Большевики підсунулися на тисячу метрів і з трьох сторін почали обстрілювати наші становища. Нам було видно, що село Підгірці, а принайменше його східня частина, вже зайняті большевиками. Щоб урятувати важку зброю, командир полка доручив сотням негайно відступати в напрямі села Олеська. Самі ж, тобто командир полка, ад'ютант, командир 2 куреня сотн. Аллеркампф, його ад'ютант, командир штабової сотні пор. Вайс, хор. Л. Ортинський, старшина для доручень 29 полка, хор. Чучкевич і я залишилися на старих становищах, вичікуючи на рештки наших частин. Скоро наше положення дуже погіршало. Спереду від Ясенева підходили большевицькі танки, а за ними піхота; в Підгірцях були вже большевики, а єдина дорога, ще не занята большевиками, була під сильним ворожим обстрілом.

Тому, що не було іншого виходу, ми рішили пробиватися дорогою. При допомозі трьох авт, з яких одне було ушкоджене обстрілом, ми під сильним ворожим вогнем ворога проскочили критичний відтинок шляху і під'їхали до села Хватова. В Хватові ми долучились до наших сотень і зараз же почали встановляти нову оборонну лінію обабіч шосе.

В цих становищах ми залишилися до 19 липня, 12.00 год. полудня.

Цілий день 18 і вночі на 19 липня відбивали наші сотні большевицькі наступи зі сторони Ясенева. Наступала большевицька піхота при підтримці танків Т-34.

Згідно з наказом з дивізії, ми мали втримати ці становища до 17. 7. 12.00 год., щоб таким чином уможливити протинаступ наших танків, що за завдання розбити оточення і пробити нам вихід на захід. Незважаючм на безперервні большевицькі наступи і великі втрати раненими і вбитими, наказ був належно виконаний і становище залишено щойно о год. 11.15. 19 липня.

Разом з командиром 2 куреня, сотн. Аллеркампфом я провів ніч з 18 на 19, на обсерваційному пункті. Між 6-7 год. ранку. 19. 7., був поранений командир полка. Його відвезено на головний перев'язувальний пункт у Підлиссі, а команду над рештами полка перейняв сотн. Аллеркамиф, залишаючи мене біля себе для допомоги.

Тому, що ворожий обстріл щораз дужчав, а большевицькі панцери під'їжджали на віддаль не більше 800 м., сотн. Аллеркампф і поруч. Діце рішили перенести командне місце полка, яких півтора кілометра взад. На старому місці залишилися хор. Чучкевич. хор. Рудакевич і я. Біля 10.00 год. стрільно розбило нашу телефонічну станцію, і я з двома раненими стрільцями поїхав автом до Підлисся, до головного перев'язувального пункта. По дорозі кількакратно був під вогнем. і щойно коло 11.30 зміг повернутися назад. Одначе, на старе становище не довелося повернути, бо вже під Олеськом польова жандармерія завернула нас, інформуючи, що східнью частину села вже зайняли большевицькі танки.

Вертаємось, отже до Підлисся і зголошуємося в нашого раненого полковника о год. 12.45. Від нього дістаємо доручення: збирати рештки нашого полка і розбудувати оборону села Підлисся. В цей час село Підлисся, що лежить на рівнині, було заповнене всякого рода поїздами і вояцтвом. Це запримітило вороже летунство, і цілий день безперервно бомбило село й околицю. Теж дорога Підлисся-Почапи-Білий Камінь, якою відступали рештки чотирьох дивізій, була цілий день під обстрілом ворожого летунства.

Разом з ад'ютантом Діце приїхали ми до Почап, а під вечір 19, осягнули село Хильчичі, що горіло після летунського налету. Невдовзі прибув туди наш полковник з українськими і німецькими старшинами. На годину 2.30 наказано було почати прорив у напрямі Золочів-Красне. Назначеного часу виїжджаємо з Хильчич і їдемо в напрямі шосе Золочів- Красне. Нас зустрічав шалений вогонь всіх родів зброї ворога, що обсадив верхи Гологорів зараз же за залізничним шляхом. На короткий час постає деяке замішання, що його вдається швидко опанувати. Я з хор. Чучкевичем збираємо нашвидку пробоєву групу і, після короткого слова до хлопців, кидаємось проривати кільце большевицького оточення. Ми мали багато втрат, але все ж таки вигнали большевиків із їхніх становищ. Давши воякам короткий відпочинок, ми пробивалися далі в напрямі, де сподівалися зустріти німецький фронт. Прорив з кільця не означав, що ми вийшли на територію вільну від большевиків. З моєю групою, що складалася з 30 людей і мала 4 кулемети, ми пробивалися далі, а дорогу вказували нам німецькі літаки, що кружляли над нами. Вже за горою на широкій поляні, ми зустріли другу групу, що саме прорвалася з кітла. Зі знайомих стрінули там раненого хор. Л. Ортинського, майора Ціглера, хор. Фесселя. З ними тривав далі наш марш на захід.

Пополудні, о 14.00 год., осягнули ми село Жуків. де лишились на кількагодинний відпочинок. О год. 19.00 відмарширували в напрямі на Дунаїв.

Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, число 7(9), липень 1951

Народився Михайло Левенець 26 березня 1911 у Малих Фільварках (передмістя Бродів) у сім’ї Степана Левенця та Анни з роду Червінських. 1929 закінчив Бродівську гімназію. Навчався на філософському факультеті Львівського університету, однак 1930 заарештований польською владою за націоналістичну діяльність.

Служив у польському війську, закінчив старшинську летунську школу в Познані. Однак військова кар’єра припинилася після катеґоричної відмови змінити метрику з греко-католицької на римо-католицьку. Повернувшись додому, бере дієву участь у суспільно-політичному та культурно-освітньому життя краю.

Закінчив Львівську богословську академію, 12 червня 1938 прийняв тайну священства з рук митрополита Андрея Шептицького.

Був священиком у Гаях Дітковецьких та Великому Любіні. (В однім із джерел є згадка, що у 1939–41 о. Левенець був секретарем архієпископа Йосифа Сліпого). За перших совєтів переходить до німецької зони окупованої Польщі і поселяється в м. Сянок.

З початком німецько-совєтської війни переїхав до Львова і став настоятелем Малої духовної семінарії.

1943-го, коли проголошено про створення Дивізії «Галичина», о. Михайло Левенець добровільно зголошується до її лав. Був серед перших 12 священиків Львівської архиєпархії УГКЦ, спрямованих до таборів вишколу добровольців Дивізії. Військовий вишкіл для капелянів проходив від 20 серпня до 3 жовтня 1943 у м. Зеннґаймі в Ельзасі, Франція. За дорученням капеляна Василя Лаби він склав статутні вказівки для польових духовників Дивізії. Ці вказівки зобов'язували капелянів щонайменше двічі на тиждень проводити з дивізійними вояками бесіди, що виробляли б у них характер, підтримували дух, виховували чесноти побратимського спільного життя, готовність жертвувати власним життям на благо інших, бути охайними й зберігати військову таємницю, застерігати від саботування обов'язків й утримуватися від невиконання наказів їхніх старшин тощо.

Під час розгортання дивізії під Бродами о. Михайло Левенець був капеляном 29-го ґренадерського полку. 23 червня 1944 він прибув у 29-й полк, що стояв у селі Ясенів коло Бродів. У німецьких документах про Дивізію, датованих 28.06.1944, про капеляна М. Левенця зазначено, що він у ранзі хорунжого (ваффен–унтерштурмфюрера) служить при штабі 29 полку Дивізії. 16 липня 1944 рушає на нову дислокацію підрозділу у село Жарків коло Бродів.

Під час боїв під Бродами не тільки ніс душпастирську опіку, але й виявив вояцький хист, багато українців врятував від смерти чи большевицького полону, допомігши вирватися з оточення. За мужність у боях під Бродами відзначений Залізним Хрестом ІІ класу.

У відновленій Дивізії О. Левенець, поряд із о. Л.Сивеньким, служив у дивізійному штабі. В іменному покажчику значиться як головний капелян Дивізії (при цьому о. В.Лаба залишився керівником Відділу духовної опіки Військової Управи і по лінії духовної опіки був головніший за о. Левенця). У німецьких документах штабу Дивізії, датованих зимою 1944-1945, про капеляна М. Левенця зазначено, що він входить до складу VI відділу (займався психологічною службою) штабу Дивізії з посадою капеляна,

25 квітня 1945 у присутності генерала Павла Шандрука капелян Левенець прийняв присягу вояків 1-ї Української дивізії Української Національної Армії.

Разом із сот. Любомиром Макарушкою, проф. д-ром Фріцом Арльтом* та ген. Павлом Шандруком він намагався поінформувати командування союзників про характер УНА і зокрема 1 УД.

Після війни потрапив до табору військовополонених в Австрії, відтак до табору в Ріміні (Італія), де й далі ніс духовну опіку українським воякам. По звільненні з полону був призначений церковною владою канцлером Апостольської Візитатури в Мюнхені. 1952-го за дорученням Кир Івана Бучка о. М.Левенець переїжджає до Парижа на становище канцлера, радника Апостольської Візитатури і члена Церковного Суду. Майже 40 років пов’язують о. Михайла з Францією. Він був духовним опікуном Спілки української молоді (СУМ) та Організації українських робітників у Франції (ОУРФ). Згодом став Генеральним капеляном СУМ у діяспорі. Разом із Преподобними Сестрами Служебницями опікувався Українською Четверговою школою. Також був обраний членом Управи Наукового Товариства ім. Т.Шевченка в Сарселі, став членом Комісії допомоги українському студентству (КоДУСу).

У 1961 він був призначений парохом кафедрального храму св. Володимира в Парижі. В 1962 іменований протопресвітером, а в 1963 Папа надав о. Михайлові Левенцю звання Монсеньойора-Шамбеляна.

Помер отець Михайло Левенець після довготривалої хвороби 12 лютого 1991 року, похований на цвинтарі Монпарнас.

_____________________

* Штандартенфюрер д-р Фріц Рудольф Арльт. Був керівником бюра добровольців Сходу при Головному управлінні військ СС. Він разом з генералом Отто Вехтером був основою творення УНА. Вони супроводжували ген. Шандрука в нарадах з німцями, а згодом були на фронті. Взяли участь у присязі Дивізії українському народові. Арльт взяв участь з поручником Любомиром Макарушкою в переговорах з англійською армією щодо капітуляції Дивізії як перекладач.

Джерела:

http://forum.milua.org/viewtopic.php?t=5983

https://www.facebook.com/vstrilchuk/posts/1623495747974501

https://vk.com/wall-34686812