Олександр Олесь - який він був...

 

"Наш найславнійший і наш наймилійший Олесь"

Художник Павло Громницький, 1940

* * *

Ти ж бачиш Сам небесними очима:

Не ми йдемо, – на нас ідуть з мечами,-

Чому ж мовчиш?

Ти, що створив степи і гори

І неба мріючи простори,

Чому мовчиш?!

Хіба ж не Ти нам дав страждання,

Думки, надії, поривання…

Чому ж мовчиш?!

Чому ж, коли в наш храм величний

Ввалився ворог наш одвічний,

Чому мовчиш!

Невже Ти хочеш знов страждання,

Ганьби, неволі і знущання?!

Чому ж мовчиш?!

Як Ти осліп, Небесний Пане,

За правду нашу пекло встане!!

Віки ж мовчиш!

15.ІІІ.1919

5 грудня 1878 року прийшов у світ Олександр, син Івана, Кандиба, майбутній Олександр Олесь.

ЛЮБОВ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її –

Знов молодість не буде!»

Олександр Олесь – поет-лірик, якого Україна чекала ще з часів Т. Шевченка. Йому не довелося завойовувати своєї поетичної слави – вона прийшла до нього одразу після виходу його першої збірки поезій. На початку ХХ століття О. Олесь без перебільшення був королем української поезії.

Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні

Вогнем страждання запалить,

Ти знов прийшла, щоб всі страшні безодні

Душі моєї розбудить…

Ти знов прийшла, щоб кинуть на поталу

Весь світ чуттів і дум моїх,

Щоб вічно я страждав по ідеалу

І досягнуть його не міг.

О. Олесь дуже рано почав складати вірші. У дитинстві він часто ходив по садку і тихенько наспівував, коли ж його питали, яку пісню він співає, О. Олесь відповідав, що тієї пісні ще ніхто не знає, бо це пісня його.

У дев’ять років переживає Олександр Олесь свою першу любов до одинадцятирічної Тані, його двоюрідної сестри. Пізніше, у 1904 році, він згадує про це так:

Весь Божий світ сміявсь, радів…

Раділо сонце, ниви, луки…

І я не виніс щастя-муки,

І задзвеніли в серці звуки,

І розітнувсь мій перший спів.

У 1903 році Олександр Олесь знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Вірою Свадковською, яка навчалася на Бестужівських курсах на історико-філологічному відділенні в Петербурзі. Там вона познайомилася з молодою студенткою Марусею Кандибою і згодом разом із нею мешкала. Листуючись зі своїм братом Миколою, Віра довідалася, що він живе разом із Марусиним братом, Олександром Кандибою. Цей збіг обставин став великою подією в житті двох людей.

Наприкінці травня 1903 року Віра поїхала в гості до брата до Слов’янська, що на Харківщині. Там вона вперше побачила О. Олеся – свого майбутнього чоловіка. У той вечір до О. Олеся вона навіть добре не придивилася. Зустрілися наступного дня за чаєм. О. Олесь запитав Віру, чи вона його не кликала вночі? Дівчина здивувалася, бо їй справді снився О. Олесь. Кожен написав свій сон у записках. Вірі снилося, що О. Олесь прохає її вийти за нього заміж, а йому, що Віра відходить від нього, а він її кличе. Пізніше, згадуючи той день, Олександр Олесь написав:

У тім садку, де ми колись сиділи,

Стоять вишні і журяться похилі,

Що в хмари сонечко зайшло,

Що листя й квіти облетіли,

Що їх снігами замело…

Стоять в журбі, шепочуться в печалі:

«Чого ми ще в той час весною ждали,

Чом повним щастям не жили?

Чом пишний лист не ми зірвали,

А буйні вітри рознесли?!»

Почувши розповідь Віри, її молодша сестра Поліна сказала: «Ти вийдеш за нього заміж». «Очевидно, так і буде», – просто відповіла Віра. Чому так відповіла й сама не знала. Однак між молодими людьми почалося листування, потім були зустрічі і Віра Свадковська стала нареченою Олександра Олеся. Їй на той час був 21 рік.

У 1906 році Віра, її сестра Ольга й О. Олесь подорожують до Криму. Там О. Олесь готує свою першу збірку поезій «З журбою радість обнялась». У Криму з’явився літературний псевдонім – Олесь, так лагідно називала Віра свого нареченого.

Те ім’я, що мені дала Ти,

У дні, осяяні Тобою,

У сні, і вільне, і крилате,

Літа і в’ється наді мною.

Його прийму я в свою душу,

Зіллю з своєю кров’ю.

Повернувшись до Петербурґа, Віра і Олександр тихо й скромно побралися.

Дружина О. Олеся Віра Кандиба (Свадковська) з маленьким Олегом. 1908 р.

У 1919 році Олександр Олесь був призначений до складу дипломатичної місії в Угорщині як аташе. Коли ж в Угорщині була проголошена «диктатура пролетаріяту», О. Олесь виїздить до Відня. Як гадалося, тимчасово, а виявилося – назавжди. У Києві залишилася дружина з сином. Українська республіка впала і вже нікуди було повертатися. О. Олесь тужив, нудьгував, мучився. На еміґрації він видає збірки поезій: «Чужиною», «Перезва», «Кому повім печаль мою», «Княжі часи», в яких переважає настрій самотності, приреченості, туги.

Хотів би я піти через ліси дрімучі,

Через річки, яри і кручі,

До серця зранити себе

Об камені, терни колючі,

Аби угледіти тебе.

Аби лише на слід на твій напасти,

Устами чорними припасти

І остудить думки,

Землі з садів твоїх украсти

І згинуть на віки.

У 1921 році з України надходять страшні звістки про голод. О. Олесь разом із однодумцями організовує збір коштів для голодуючих України. О. Олесь думає про поворот на Батьківщину, мріє бодай про приїзд родини до нього. В одному з листів О. Олесь писав: «Мої дорогі! Листа від 27 березня я одержав 21 квітня. Дуже засмучений, що ви не одержали грошей, посланих мною… на Академію наук. …Чи дістали ви вже дозвіл на виїзд? …Ждатиму вас у Берліні. …Ах, хоч би швидше! Я вже зневірююсь у ваш приїзд, гублю останнє здоров’я. Ваш приїзд його поверне. А без вас мені нічого не треба. Рутонько! …Я, мабуть, у вівторок виїду знову до Берліну, щоб посунути наперед ваш виїзд. … Зараз я працюю над організацією допомоги голодуючим на Україні, паралельно і в контакті з інтернаціональними організаціями. Вчора мене обрали в комітет. Цілую. Олесь.

P.S. Моє маленьке Бо! Я і досі уявляю тебе зовсім маленьким… До речі, через місяць почне друкуватись моя маленька на 30 стор. дитяча книжечка, яку я присвячую тобі… Літо хотів би перевести з тобою, десь на селі. Завели б два столи і писали б. А Рута була б нашим критиком. Твої оповідання нові прочитав. Мабуть, і я, старий, не втну! Ти багато дав яскравих, живих моментів з життя відомих істот та так тепло розповів про його. Не кидай писати! З тебе вийдуть люди. Знаю, що ти мене заткнеш за пояс, а нічого не подію! Що ж, затикай рідного батечка за пояс! Хитатимуть голови добрі люди: «Ну й сини пішли!» Жду тебе! Я ще нічого не бачив. Я все відложив до того моменту, коли тебе побачу. Пиши з кордону».

Так пише Олександр Олесь у 1922 році до дружини і п’ятнадцятирічного сина Олега. У 1923 році родина нарешті з’єдналася, і Кандиби переїздять на постійне життя до Праги. Жодної посади О. Олесь тут не займав, отож, мав удосталь вільного часу для громадської роботи і творчости. Писав О. Олесь майже завжди поза домом. Він творив тоді, коли був захоплений красою дівчини, писав за столом у сяйві ресторанних вогнів, у вбогому шиночку чи десь склянкою пива. Не раз можна було побачити, як О. Олесь, насвистуючи тихенько якусь мелодію, пише на дрібному клаптику паперу чи на паперовій серветці свій вірш. Так було за його життя в Києві, так було й на еміґрації. У Віденських чи Празьких каварнях його можна було побачити вже зранку за кавою, аркушем паперу і з олівцем у руці.

В кафе, наповненім юрбою,

Де ллються вина золоті,

Як я люблю лишатися з тобою,

О смутку мій, на самоті.

В кутку десь, в сутіні вечірній,

Ми сидимо удвох, одні,

І тихо слухаєм в журбі безмірній,

Як плачуть струни жалібні.

І серцю солодко… Музика грає,

Огні, веселий сміх, вино…

Як хороше, коли страждає

На світі серце хоч одно.

Творив О. Олесь, як згадують його сучасники, тільки тоді, коли був кимось захоплений. Жіноцтво особливо йому симпатизувало. Багато з них таємно зітхало, і під час зустрічей з ним не одна, зашарівшись, зраджувала свою таємницю. Це давало О. Олесю багатий матеріал для його лірики. На щастя, дружина О. Олеся, людина високоосвічена, шляхетна і безмірно віддана йому, з того не робила трагедії. Вона піклувалася ним, як мати дитиною, і все йому прощала. О. Олесь змінити звичок не міг. Зате від дружини не мав жодної таємниці. Знала вона і про другого сина О. Олеся, який народився за рік до смерті поета в 1943 році. Як казала сама Віра, «Олександр Іванович мені все сказав і дістав від мене згоду… бути мені невірним».

Марія Фабіанова – так звали інтимну подругу поета – років 30-ти, середнього зросту, інтеліґентне обличчя і глибокі чорні очі. Вона була словачкою і не говорила по-українськи. Попри інтимні стосунки, як згадує сама Марія Фабіанова, з О. Олесем вони завжди були на «Ви». Спілкувалися тільки чеською, якою поет володів блискуче. Щоправда О. Олесь дуже хотів, аби Марія вивчила українську, для цього подарував їй підручники і фонетично переписував тексти власних поезій. Вона була щира, безхитрісна, жива і дотепна, тож її всі любили. Марія часто бувала в домі О. Олеся. Віра ставилася до неї з особливою увагою, а О. Олесь навіть просив відвідувати її в його відсутність. У листі він писав: «Дякую Вам, що відвідали мою дружину і дали їй стільки приємних хвилин».

В О. Олеся була ще одна велика пристрасть – рибальство. У батьківському роду була рибна традиція: дід О. Олеся – Федір Кандиба – торгував рибою, а батько працював на рибних промислах в Астрахані, де й втопився у Волзі. Сам Олександр Олесь щиро зізнавався: «Рибальство – це гірше пиятики, гірше від куріння, бо від пиятики і від куріння можна відучитися, а рибальство як візьме тебе у свої обійми, пиши пропало! Рибалка за рибальство готовий і на кару піти. …Рибальство – це вже в нас родинне».

У його листах любов до риболовлі і зачарування природою тягнеться як невидима нитка. У 1943 році він пише до Марії Фабіанової: «Тут так тепло, що знову цвітуть дерева й риби ледве дихають. Хочу лише морозива від Фішера. Другий день сиджу тут на спеці стомлений, але заснути не можу. Що буде, якщо просплю? Просплю час, коли «клює». Хотів би відвідати Вас, але в четвер повинен прийти видавець. Напишіть, коли будете в Празі. Цілую руку. Олесь».

З особливим інтересом і хвилюванням стежив О. Олесь за наближенням народження свого другого сина. У 1943 році він писав Марії до лікарні: «Шановна пані! Як Ваше здоров’я? Чи є в Олександра шапочка? Завтра буду Вам писати, а зараз бажаю всього найкращого. Цілую руку. О.Олесь».

Галина Лащенко

У грудні 1941 року в житті Олександра Олеся з’являється ще одне захоплення – він знайомиться з Галиною Лащенко – українською письменницею і громадською діячкою на еміґрації. Їй тоді було 30 років, і вона брала в О. Олеся уроки літератури. «Почалась і тривала аж до смерти поета, тоді вже хворого, найліпша, найніжніша приязнь мого життя», – писала вона згодом. О. Олесь присвятив Галині Лащенко чимало віршів. У 1944-ому він писав:

Як серед мли на океані

Зникають рідні береги,

Так Ви зникаєте в тумані,

Щоб стало пусто навкруги.

Щоб знов я йшов чогось шукати

Серед пустелі і пісків.

Щоб знов не знав, кому співати

І хто б почув з пустелі спів.

Галина Лащенко знала про Марію Фабіанову та їхні почуття. Про О. Олеся вона писала так: «Був огрядний, фізично міцно збудований, вище середнього зросту, обличчя досить гарне і дуже інтеліґентне, хоч зовсім не був писаний красунь. Високе чоло, сині очі, довгасте обличчя, шатен. …Любив сидіти в пивних товариствах. Коли сидів сам – писав. …Більшість творів писав у каварнях та пивних чи дома вранці за чаєм. Писав на клаптиках паперу, часто їх губив, забував. …Не зносив банкети і свої власні ювілеї… Був м’який у дрібницях, але в речах головних був дуже твердий. Патріот і державник… В ньому не було нічого надутого, міщанського. Був у поводженні простий, але не простацький. Навпаки, щось королівське було в ньому».

З 1941 року стан здоров’я О. Олеся помітно погіршується. В останні роки життя О. Олесь намагався оселитися поза Прагою, що було викликане його інтересом до риболовлі й погіршенням здоров’я. У 1943 році в нього виявили ознаки непомірного розширення серця, часті приступи астми, а що найгірше - почалася водянка. У листі до Марії він писав: «Почуваю себе майже однаково, але надіюся, що після 21 ін’єкції я вже зможу лягти на операційний стіл…»

Улітку 1944 року його стан здоров’я особливо погіршився. Кінець життя О. Олеся був дуже тяжким. Син Олег, який згодом став відомим українським поетом Олегом Ольжичем, був великою гордістю О. Олеся. Він студіював у Карловому університеті слов’янську археологію, склав там докторат і працював науковцем у Чеському національному музеї, викладав у Гарварді, займав активну громадську позицію. Був найактивнішим членом ОУН, а згодом став заступником голови проводу ОУН Мельника.

1944 року О. Ольжич був заарештований гітлерівцями і відпроваджений до найстрашнішого концтабору Заксенхаузен. Почалися тортури, О. Ольжич нікого не видав. Влітку 1944 року його закатували на смерть. О. Олесь, хоч як від нього це приховували, дізнався про смерть сина. Важко передати, як переніс цю втрату батько. У липневі дні він поїхав у Ледеч до свого товариша-агронома. О. Олесь навіть не підозрює, що приїхав на Сазаву востаннє. 4 липня він пише Марії: «Мічінко! Посилаю свій щирий привіт. Також вітаю коханого Олександра, якого хочу бачити якнайшвидше. Радує мене літо. Являє ліс, річку, світанок, небо, пізній вечір. Ваш О. Олесь».

У Ледечі його стан здоров’я настільки погіршився, що він вже не міг підвестися з ліжка. Швидка забрала його до Праги. Але з часом на прохання поета його перевезли додому. Перед смертю Віра покликала до О. Олеся Марію. Однорічний синок намагався робити перші кроки біля смертного ложа, спираючись руками об його стінку. 22 липня 1944 року Олександр Олесь помирає. На згадку про О. Олеся Віра подарувала Марії пасмо його волосся. «Я зберегла його разом із деякими рукописами поета, «Водяничком» і листами, – згадує Марія. – Це все, що лишилось у мене від нього. Однак ніякі коштовності не можуть замінити цих дорогих для мене реліквій, з яких випромінюється чар його великої душі, його палкого серця. Вони гріють мене й донині».

Помираючи, О. Олесь просив принести на його могилу хоч пригорщ землі з Байкового кладовища в Києві, щоб йому легше лежалося під своїм дерном… Вірі О. Олесь казав: «Без мене довго не будеш, сама не проживеш. Ти така непрактична, скоро підеш за мною».

Справді, вона пішла за ним за кілька років, у 1948-ому. Поховали їх обох у спільній могилі. В житті й смерті поступалась вона перед ним. На спільній могилі немає імені Віри і мало хто знає, що вона там похована.

Так, як Данте любив Беатріче,

Як Петрарка Лауру любив,

Так люблю я тебе, моя пташко,

Хоч тобі я і серце розбив.

Так вже дивно буває на світі:

Друг найближчий – і ворог же твій…

Від руки найніжнішої рани

Заживають в могилі одній.

«Україна не те, що тут. Там інакше й дихалося», – казав О. Олесь. Серце не одного Великого Українця зупинилося на чужині, але доки ми пам’ятаємо про них, вони живі…

Вам сняться все сніги глибокі

І самоцвіти на снігах,

На небі зорі синьоокі

І лебідь-місяць на хмарках.

Це дух ваш, томлячись без краю,

Прикутий тілом до землі,

Вночі кайдани одмикає

І нишком кидає її.

© Анна Романенко

 

* * *

Коли б ми плакати могли,

Які б річки з очей незрячих,

Які б річки із сліз гарячих

По Україні б потекли!

Коли би б ми плакати могли...

Коли б ми вірити могли

Які б ми витерпіли муки,

Яку б вагу взяли на руки

Які б хрести ми понесли!

Коли б ми вірити могли...

Коли б ми гніватись могли!

Які б пожежі запалили,

Які б кайдани ми розбили,

Якого б ката розп'яли!

Коли б ми гніватись могли... . 1907 р.

„Схилімо ж голови на мить, / Постіймо тихо на цім місці..." Пам'яті Олександра Олеся

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/11/blog-post_64.html

Кінець Другої світової очима Уласа Самчука. Уривки зі щоденника

Улас Самчук
* 20 лютого 1905, Дермань - † 9 липня 1987, Торонто

Записник 1945 року

1 березня. Тільки що вернувся з Ваймару. Мешкаємо ми на селі. Потяги йдуть, але лихо. Спізняються, а інколи і зовсім не йдуть. Сьогодня рано чекав на потяг майже дві години. У Ваймарі зустрів знайомих […]. Пообідали разом у Ratskeller. По обіді пішли оглядати місця, зв’язані з Ґете і Шіллером. Я вже занадто часто їх оглядаю. Ходили в парк. Там бомби наробили шелесту, покопали, порили... Одна з бомб мала зухвальство впасти в садок Ґете. Розуміється — наслідки великі. Але сам будиночок цілий. Біля станцій рівно ж багато пошкоджено і знищено. Я був в комітеті. Мене обдарували там папером для писання, але як його тепер писати. Зробили мене зв’язковим між комітетом і тутешніми сільськими владами. Одну цікаву річ я помітив... На будинку Ґете у Ваймарі стоїть число 67. А ми зараз мешкаємо під числом 76.

2 березня. Березень не приніс нам нічого березневого. Учора перед десятою налет, гуки, бомби, страх. За селом на берег впали бомби, а в селі висипалось чимало вікон. Не маємо ми спокійного місця на цій землі. Куди не прийдемо — знаходимо війну і смерть. Рано були у нас гості — Городовенко і ще двоє. Гуторили, а після пішли шукати мешкання. Поки що маємо тільки надію. Зараз у кімнаті холоднувато. За вікном свистить вітер. Беруся читати книжку Арнольда Гольріґеля “Барабан дервішів”*. Досить далека від настрою і часу лектура... Але іншого поки що нічого не маю. Збираюся писати спомини. Війна сильніша за нас, а написати щось треба — будемо жити, чи не будемо.

У цій околиці скупчено чимало ріжних наших людей. Є тут гетьман Скоропадський, десь є Андрій Левицький, десь Мельник і Бандера. Я ще тільки не мав нагоди з ними зустрітися. Пробував це зробити, але якось невдачно.

3 березня. Знов вернувся з Ваймару. Знов алярми і безцільне ходження, бо нічого не можна полагодити. Довідався, що ніби Український Комітет вже “признаний”, що дуже поважно організується Українська армія**. Ніби Гітлер підписав згоду на все це... Можливо, але мені все то не віриться. Довідався також, ніби помер Аркадій Любченко. Коли це правда, то дуже для мене сумна... Перебував він останніми часами у Бад Кісінґені. Шкода і однозначно думаєш, що ми маємо так мало літераторів, а він був одним з небагатьох ліпших. Хворів він весь час на шлунок.

У Ваймарі майже три години просидів під землею у т. зв. клясичному місці... проти садового будинку Ґете.

4 березня. Холодний непривітний день. Може то зватися місяць березень, але минулий лютень попередив його у всіх відношеннях. Але менше з тим... Мене хвилюють інші речі і справи. Всі дні і ночі година в годину не покидає мене одна думка: що буде? З нами, з іншим світом... Ми, українці, вигнані з краю і переслідувані найсуворішими карами, які тільки життя може видумати, ми тримаємося поверхні землі з останніх сил. Ми ще інколи гадаємо щось виграти, щось здобути. Дехто з нас, як ось ген. Шандрук організує ще якусь силу, яка б могла, як не обстояти нас, то бодай вписати до наших скупих історичних літописів ще одну кріваво-героїчну сторінку. Ще може повстануть якісь Крути, чи Базар. Ще будуть з останніх сил змагатися наші лицарі абсурду за те, що нам найдорожче, але чого ми ніяк і ніяк досягти не можемо.

Я читаю про дервішів, слухаю звідомлення верховного командування, слідкую по карті становище на фронтах, думаю щось писати, міркую про те саме — що буде з нами. Нам загрожує голод. Тепер проголошено порядне скорочення рації хліба і всіх інших продуктів. Зараз я ось сиджу в кухні селянина Тюрінґії. Він добродушно сидить на канапі, читає книжку “Орґії золота”, час від часу встає, щоб підкинути дров до грубки. І мене дивує, чому я, український письменник, мушу тут ось сидіти і бути свідком цього життя. Воно, розуміється, само по собі солодке і цікаве, але направду треба великого призначення, щоб конечно мені його з такої близькости спостерігати. Невже для мене так і не буде місця на своїй землі хоча б у своїх селян? Дивно. Ну, але добре, що є як є […]

13 березня. Ці дні виповнені турботами про мешкання для наших втікачів. Писав також реферат, який маю завтра зачитати у Ваймарі, якщо ніщо не перешкодить. Учора у мене було повно людей. Всі хотіли мешкання. Ми з учительом намагалися дещо знайти, але поки безуспішно. Ті “недалеко скинути бомби”, про які я згадував минулого разу, впали у Ваймарі і то біля школи Ґердера, де саме знаходяться наші втікачі. Школа була порядно ушкождена з недавнього великого нальоту, зараз ще поправили... Я пробую дещо читати... Про Ґете, Шілера... […]

Сьогодні рано ходив до Мелінґена. Хотів дещо купити і все даремно. По дорозі зустрів наших людей. Стоїмо, розмовляємо... Побіч на полі якийсь чолов’яга розкидає гній. Коли ми розходимось, він насмішливо звертається до нас по-польськи: “Панове добре розмовляють по-німецьки”. Тим він хотів сказати, що тепер тут більше чужої мови ніж німецької […]

15 березня. До сліз зворушила мене маленька книжечка про життя одного з дійсних геніїв Фрідріха Шілера. Щойно на його батьківщині, у стін його пам’ятника, недалеко його гробу довелось мені блище пізнати цю велику постать у минулому і сучасному. Фрідріх Шілер! Колись ще малим хлопчиком я читав його баляди в перекладі Жуковського. Я читав його драми, але я не досить добре розумів його. Тепер щойно я бачу це велике буття побіч Шекспіра і щось каже мені, що на землі не було чогось величнійшого в людській подобі, як ці двоє: Шекспір і Шілер. Розуміється, також Ґете. Ґете, але це інший, трохи засмічений людськими слабостями геній. Гордість, ця страшна кара німецької людини, не була йому чужою і то в найгіршому її чисто німецькому прояві. Шілер стояв вище цього. Він був людиною земної кулі і його патріотизм звучав дійсно гордо і непідроблено. У ньому не було штучної пози. 

Тепер я ходжу стежками, яких доторкались стопи цих великих людей. Тепер я бачу ті самі гори, простори, що їх бачили ті генії. Але що діється навколо цього всього. Що твориться в небі і на землі. Немає досить виразного слова і немає пера, яке могло б це висловити і записати. Я абсолютно переконаний, що зараз світ в руках божевільних. Я дуже боюся, що колись знайдуться і такі, які це божевілля назвуть великістю. Такі дурні завжди були і завжди будуть. Але, про Бога живого, яка велич є в знищенню того найціннішого, що створив людський дух. І яка велич у дурному самознищенню в ім’я ніби якогось добробуту колись. Яка велич в ідеологіях, які в ґрунті мають намір створити знов “панів” і знов рабів, які копали скрізь по світі ями, щоб у них поховати цілі народи, а щоб інші могли на їх костях жирувати життям насильників-ласожерів.

Я розумію... Я багато розумію... Я дійсно знаю, що ані демократія, ані гешефтярство не може бути ідеалом. Але не може бути ним і насильство капраля, чи різника... Я не люблю революції і революціонерів, бо вони початок, а не кінець всіх зол. Але зараз якась революція була б потрібна. Змести з поверхні землі ідеології. Встановити право і порядок. Дати живій людині з живою душею і розумом кермо до рук. Трохи менше “геніїв” в політиці. Бо ті дуже підмочені генії, це ніщо інше, як розлютовані бики на арені, які кидаються на все, що тільки дратує їх засліплену людську фізіономію. Те, що знищили такі генії за ось цю війну, не буде вже ніколи повернуто до скарбниці надбань людського Духу. Те, що сьогодні белькочеться про відбудову, це сміхотворні кпини з людей […]

16 березня. Коли читаєш спомини з минулого, відчуваєш, що в старі добрі часи люди були більш вражливі на велике чи страшне. Зміна місця, розлука чи смерть — це були справжні катастрофи. Зараз ми не міняємо місця, ми літаємо, мов Летючий Голяндець над світом, і не можемо знайти якогось місця.

Я стратив безліч такого, що могло потрясти душу наших прадідів, але за всім, що зараз діється, моя душа тупіє і перестає бути вражливою. Ось загинула в казематах Києва незамінима приятелька О. Теліга. Ось загинув знов таки в казематах, але Берліну, мій чудовий друг і побратим О. Ольжич. Ось недавно помер у Кісінсбаді внаслідок львівських казематів, мій побратим і кум А. Любченко.

Ось недавно в часописах пройшла вістка про “смерть Дрездена”... багато і багато великого, цінного, чудового і дорогого згинуло за цей час, і душа моя вже наситилась цими вражіннями, мов губка водою. Я вже не плачу і навіть не дивуюся. Я тільки нотую це, можливо, колись це вийде з небуття і у всій своїй трагічності повстане перед обличчям людства […]

3 квітня. Я оце скінчив укладання речей. Чекаємо фронту, тому вкладаємо свої мізерні рештки так, щоб можна було кожної хвилини кудись тащити. Взагалі мені ті речі стільки коштують, що цінити їх можна на вагу золота. Минула ніч пройшла більш-менш спокійно. Летіли якісь літаки, але тепер вони літають повсякчасно.

Учора ми з Таньою відвідали гетьмана П. Скоропадського***. Це вперше ми з ним познайомилися. Вражіння світської людини. Не дивлячись на його роки, виглядає ще зовсім добре. Розмовляли про ситуацію, що тепер є, про большевизм, революцію, кайзера Вільгельма, окремих наших людей.

Того самого дня надвечір: події швидко розвиваються. Уже чути канонаду з фронту. Айзенах вже відданий. Йдуть на Ґоту. По обіді я ходив до Ваймару. Як тільки увійшов до міста — сполох. Я вернувся, нічого не полагодивши. Йшло та бігло з міста багато людей. Я зустрів по дорозі гетьмана і ще кількох земляків. Вернувся у товаристві знайомих. По дорозі весь час ховалися. Десь побіч пролітали низьколеті літаки. Я думаю, що за пару днів треба сподіватись американців.

Неймовірні речі творяться на наших очах. Пригадую собі німців, їх вождів, їх армію перед роками. Пригадую переможні походи, зруйновані чужі міста, вигнані або полонені влади. Пригадую всі ті події, коли німці тріюмфально йшли вперед, коли з ними не можна було навіть говорити. Особливо у нас на Україні вони виявили свою пиху, ароґанцію. Не раз і не два приходилось зносити все те з болем серця. Наші бідні, гнані люди, спалені села, заложники, що сотнями розстрілювались... І от... Що бачу. Ті самі певні в себе горді люди на наших очах мечуться і не знають, що їм робити, куди кинутись, де подітись. Уявляю собі положення Гітлера. Від початку його кар’єри до наших днів він не знав, що то значить невдача. Він заповів Райх на дві тисячі років, і от він... Це речі виняткові […]

14 квітня. На свойому життю я бачив Німеччину в ріжних положеннях. Але оце вперше бачу Німеччину зруйновану, потоптану, опльовану і всіма жорстоко зненавиджену. Ось я вернувся з Ваймара. Місто Ґете, Шілера. Колись гордість німецького народу. Зараз — Вавилон. І не дивно. Німецькі запізнені Наполеони, німецькі мудрогалі від політики, плянуючи свої нечемні, негідні і кари гідні пляни проти решти світу, привезли в свою землю міліони чужих людей, яких цілі роки тримали на становищі середньовічних рабів. І сьогодні дістають відплату. Всі ті ображені люди масово піднялись, накинулись на що попало німецьке і намагаються вилити свій гнів і свої болі. Де ті, що їх сюди привезли? Де ті, що виловлювали їх по містах і селах, як дичину, як золуських муринів, які били їх по обличчях і які дали на ласку і не на ласку часто немилосердних і грубих своїх горожан. Де вони? Їх немає, але їх знайдуть...

Сьогодні, йдучи з Ваймару, я зустрів жінку з відзнакою “Ost”. Я заговорив з нею. Вона оповіла мені речі, які навіть не вкладаються в льогіку. Її змушували тяжко працювати, її називали свинею і кормили, як свиню, тільки не ту, яку мають забити, а ту, з якої мають тягнути тільки користь […]

5 травня. Завтра наш Христос Воскрес! Зустрінемо його так, як диктують обставини... На чужині, одиноко, в нужді. І хай це запишеться у спалах вічности.
Пригадую ось недавні роки на своїй землі. Провів я там три Великодні. Один у Рівненській в’язниці, один у Дермані, один в Городку б. Львова. У Дермані це той найкращий, у Львові все ще між своїми і найблизчий часово, бо було то ще рік назад. У Дермані то було винятково. Село тероризоване німцями за повстанський рух. Люди бояться збиратися у церкві, щоб “не прийшли і не окружили”. Але все таки були де треба, виконали приписаний віками ритуал і провели час, як каже стара традиція. І я щасливий, що хоч раз прожив цей день так, як цього вимагає моя душа.

9 травня. […] І ось вже мир. Довга, вперта, жорстока війна закінчилася о півночі вчора і сьогодні, скінчилася небувалою поразкою Німеччини. Гітлер мертвий, його люди мертві або полонені. Його наміри розбиті до щенту. Його “двохтисячний” Райх в руїнах. Його народ в біді та зневірі. Його противники вчора і сьогодні святкують перемогу […]
Що ж ми? Німці зробили нам безліч незабутніх кривд і нанесли безліч невилічимих ран. Тисячі і тисячі розстріляних або спалених, міліони обездолених, вигнаних, зруйнованих. Скільки впало від них мені близьких людей. Згадую тільки тих найблизчих і найдорожчих. Олена Теліга з чоловіком. Олег Ольжич. Іван Рогач, подружжя Рощенських, пані Харитя Конопенко. І безліч, безліч тих, що їх імена будуть для нашого народу незабутніми. Сам я був арештовуваний, ображуваний. На рідній землі пережив під постійним страхом арешту і смерти. Рідне моє село частично спалено і безліч людей знищено. Я не можу на цьому місці ані приблизно перерахувати нанесених нам ними кривд. Міліони і міліони таких людей. Всіх тих кривд не перечислиш...

Але і це ще не кінець. Ми знов еміґранти, вигнанці і переслідувані. Ще пройдуть довгі роки і як ми їх переживемо, поки ми знайдемо для себе якийсь притулок. Нас будуть гнати за те тільки, що ми безборонні і що були ми під час цього змагу по боці німців. Німців, які нас гнобили в першу чергу […]
Зараз ми ось тут, на чужому, в чужій хаті, без певності і права. Ми не знаємо, що принесе нам завтра. Не знаємо, як і де улаштуємо наше життя. Наші рідні і близькі там, за межами, далеко. Не знаємо, чи будемо ще їх бачити, чи будемо мати від них бодай яку вістку. Там дорогі могили батьків, там наше все.

Сьогодня ми з Танею йшли понад річкою Ульм і міркували як нам улаштувати нашу будуччину. Міркували, що треба поїхати до Америки, видавати книжки, робити те, до чого маємо покликання. А як дозволять обставини, вернутись пізніше назад до Европи і тут десь знайти собі місце відпочинку. 

Пережили ми сьогодня перший день миру. Хоч гарний, хоч теплий, квітучий і соняшний, але радості цього дня не бачили. Живемо в країні, де на кожному кроці горе... Думаю, що у всіх близьких до нас країнах те саме […]

_______________
* Richard Arnold Bermann (1883, Відень - 1939, Saratoga Springs, США), краще відомий під псевдонімом Arnold Höllriegel, австрійський журналіст, мандрівник і письменник https://de.wikipedia.org/wiki/Richard_Arnold_Bermann.

** Про ці події (лютий 1945 р.) - у спогадах генерал-хорунжого Павла Шандрука
https://lesinadumka.blogspot.com/2020/02/75.html

*** Гетьманові Павлові Скоропадському залишалося жити 23 дні. 16 квітня він буде смертельно поранений під час бомбардування англо-американською авіяцією станції Платлінґу, що поблизу Мюнхена в Баварії, і помре 26 квітня у лічниці монастиря баварського містечка Меттена.

У Рівному зустріч з групою Київської кіностудії. Від ліва: Таня Прахова-Чорна, Улас Самчук, Віра Шеккер, Іван Кавалеридзе та Іван Шеккер. Серпень 1941 р. Саме тоді, у Рівному Улас Самчук познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною Праховою.

Улас та Тетяна Самчуки

„Схилімо ж голови на мить, / Постіймо тихо на цім місці..." Пам'яті Олександра Олеся

„Коли гине український народ, то який змисл нашого існування? Немає жадного. Краще смерть!" 

ГАСЛА ПРОМЕНИСТІ. Смерть Олександра Олеся
Галина Лащенко*

“Свобода”, 18 жовтня 1949

Як до Брами долечу
Упаду я перед нею.
І на всесвіт закричу:
„Боже, зглянься над землею!"

Був гарячий липень 1944 року, час, коли Прага завше пустіє, службовці дістають вакації і висилають свої родини на курорти. Але цей рік, коли війна помалу докочувалась до свого апогею, Прага була переповнена народом, передусім німецькими військовими і їх родинами, що наїхали сюди з Німеччини. Українці теж купчились в Празі, де найлегше було прожити в складних умовах військового часу. Їх родини поповнювались втікачами з наддніпрянської України, Волині, Галичини і часто неспокійне життя їх знову й знову хвилювала трагічна вістка про нові чергові арешти, усюди, куди досягла гестапівська рука.

В цей час українців Праги засмутила вістка про тяжку недугу поета О. Олеся, що лежав у шпиталю на Буловці. Коли лікарі побачили, що дні поета почислені, вони дозволили перевезти його до помешкання. 16-го липня, як Олександра Івановича Олеся перевозили з Буловки до дому, він стратив притомність, потім поволі прийшов до себе, але говорив мало і на довго впадав в важкий сон.

Щоб дружину поета не лишати біля недужого саму, знайомі вирішили лишатись в неї по черзі на ніч. Віра Антонівна** не спала всі ночі, бо Олесь весь час кидався, заспокоювався звичайно перед ранком. Не говорив, лише відповідав на питання. Молода, дуже симпатична лікарка - доктор Марешова, приходила щодня. Коли питала по чеськи Олеся, що його болить, відповідав по чеськи. Часом здавалось, що на деякі питання він відповідав тільки, щоб відповісти, а сам думав про щось інше. Д-р Марешова дружину поета заспокоювала, але близьким приятелям сказала, що печінка не працює, а далі перестануть працювати і нирки.

„А такий великий поет? Скільки він може ще написати, якби не хвороба", - сказав хтось з присутніх.

„Він вже писати не буде", - відповіла лікарка.

В четвер 20-го липня Олесь говорив, питав, що нового в світі? Як воєнні події? Йому сказали, що був атентат на Гітлера. Олесь наче зрозумів, питав, як це сталось? Був неспокійний, стогнав... Ввечорі того ж дня вже не говорив нічого. Його повертали, але не могли повернути. Прийшов доктор Г., довго дивився на Олеся і сказав:

„Ще пару днів потягне, може і з тиждень".

В суботу зателефонували пану С. Сенику, щоб він приїхав до дружини Олеся, що стан Олеся критичний. І щоб по дорозі зайшов до родича Олеся, професора Л. Білецького. Приїхали вдвох по 10-ій годині. Я з пані Марією були вже там. Ми всі бачили, що почалась агонія. Сказали про це Л. Білецькому.

„Так, звичайно, кінчається," - відповів той.

Я потішаю дружину поета, але вона розвела руками й показала на ліжко. Олесь тепер вже не кидався; тіло лежало без руху. Але він тяжко дихав, хрипів. Очі були мутні. Нічого не бачив. З уст виходила піна. Це було страшно. Часом дихання було тяжке, що здавалось хворий не витримає і задушиться. Віру Антонівну це лякало. Вона мучилась, що мучиться він. Знов прийшов д-р Г. Довго дивився на хворого, тримав його пульс. Пульс то стукав дуже сильно, то припинявся зовсім. Відходячи сказав мені в передпокою:

„Мабуть сьогодні чи завтра".

В кімнаті була зловісна тиша, яку переривало тяжке дихання і харчання хворого. Дружина його тоді зривалась з ліжка. Вона боляче переживала кожний стогін умираючого. Весь час вона прохала закликати лікаря. Сеник умовляв її лягти хоч на хвилину на канапу. Вона на хвилину лягає, але не спить. Я з професором Білецьким сидимо біля самого ліжка. Ми мовчимо. Дивлюсь на обличчя хворого:

“Так ось ще де-кілька рядків
І книжка списана до краю.
В ній все чим жив і чим болів,
І все. шо в серці я ховаю.
І так цій книжці вдячний я.
Я наче ниткою живою
Був з Вами звязаний що дня
Неначе з рідною сестрою.
Тепер дописую рядки,
І все навколо вяне, блідне,
А вчора ще цвіли квітки
І їх поїло серце бідне.
Ніщо не вічне на землі.
Давно вже сказано без мене,
Пожовкли вже й мої сади
Колись і свіжі і зелені”,

писав він мені недовго перед смертю. І тепер це все кінчається.

В кімнаті зловісна тиша... Білецький нахиляється до мене і каже приглушено:

„Я зараз відхожу. Пані Галю, я хочу, щоб ви знали, що гроші, які я дістав, я передав..." Він говорить далі, але я схвильована і не розумію, що він говорить. Білецький відходить. Дихання Олеся стає ще тяжчим. Віра Антонівна благає піти за лікарем. Ми знаємо, що це не поможе, але, щоб її заспокоїти, Сеник їде і телефонує д-р Марешовій. Прохає, щоб вона приїхала. Вона відповідає, що вже не може нічим помогти. Але п. Сеник прохає щоб вона все-таки приїхала, якщо не для Олеся, то для заспокоєння його дружини. Й вона обіцяє приїхати. Олесь тяжко і глибоко дихає.

Мені раптом здалось, що вже швидко буде кінець. Я не розуміла, чому не йде мій брат Олег? Відчувала, що він зараз буде потрібний. Я кажу дружині Олеся, що закличу Олега. Вона хитнула головою і погладила мене. Я прожогом поспішала до дому. Мешкали ми від Олеся недалеко. Олега застала дома. Він і так вже збирався йти до Олеся. Я все йому розповіла. І ми вже бігли назад. „Скорше, скорше! Може вже не застанемо його живим!" Мені все здавалось, що Олесь в останній момент прийде до свідомости. І щось скаже. Щось особливе, що ми мусимо почути. З телефонної будки нас закликала пані Марія Ф.:

„Вже... кінець. Чверть години тому".

Але якби вона нічого не сказала, ми це бачили на її обличчі. Щось наче обірвалось в душі. Я подумала про Віру Антонівну, дружину поета. Як вона це переживає? їй тепер найтяжче.

„Я ніколи не бачив, як умирають", - сказав Олег. - „Скільки друзів умирало, а тепер Олесь".

Коли ми ввійшли до кімнати, там були дружина поета і Сеник. Я з острахом подивилась на те ліжко, де лежав Олесь. Він був накритий простиралом. Дружина його була серіозна і спокійна. Щось величне було в ній в цій хвилині. Вона не плакала і наче заспокоїлась. Але була безрадна.

Олега попрохали піти до урядового лікаря і оформити все з паперами, які підтверджували смерть. Віра Антонівна раптом затурбувалась. Почала прибирати. Питати мене, чи я послала телеграму? Казала, що треба повідомити редакції. Потім вийшла до кухні. Я обережно відгорнула простирало і побачила обличчя мертвого Олеся. Воно змінилось. Боротьба скінчилась і воно було спокійне і молоде. Воно було без гримаси, як бувало ментами під час агонії. Тепер воно було одухотворене і гарне. Підвязали підборіддя, руки склали на грудях. Хрестильний хрест Олександра Iвановича пропав в подорожах. Тоді зірвали зелені гіллячка, що садив в вазонах сам Олесь, і я зробила з них невеличкий зелений хрестик, міцно звязала його і цей хрестик вклали до рук покійного. Пан Сеник відійшов до похоронного уряду. Подзвонили. Я пішла відчиняти. Прийшов Віктор Приходько, і я сказала йому, що сталось. Віктор Приходько постояв без руху, потім захтів подивитись на покійника. Обличчя його здрігнулось, очі наповнились слізми.

С. Сеник мені потім оповідав, як було, як я відійшла за Олегом. В пів другої він відійшов телефонувати лікарці Марешовій, бо вона довго не приходила, а дружина Олеся була в одчаю. Не могла бачити мук Олександра Івановича.

„Задушиться, треба лікаря".

Раптом С. Сеник побачив, як махає йому з вікна пані Марія. Перехожий, що стояв на розі вулиці, теж це бачив. І сказав Сенику: „Вас кличуть". Як Сеник ввійшов до кімнати, то відразу усвідомив собі, що сталось. В кімнаті були дружина поета і пані Марія. Останнього слова, якого ми так чекали, Олесь не сказав, бо вже не приходив до свідомости. Помер 22-го липня о 13-ій годині 45 хвилин.

В. Приходько непомітно вийшов і вернувся з квітами Я відійшла послати телеграми. Зірвалась буря з дощем, що тривала до ранку другого дня. Але мені було душно. Я купила квітів і вернула назад. За мною прийшли панна Валя Л. і пані Вікул. Пані Марія поїхала попередити скульпторку Ніну Л. з чоловіком і привезла їх, щоб зняти маску з гіпсу. Покійника вбрали квітами і засвітили біля нього свічечки. Пані Марія, вкінець змучена, сказала, що йде до дому і мусить цю ніч відпочити. Вечоріло. Помалу всі почали розходитись. Я лишилась вдвох з дружиною Олеся. Вона все метушилась, все клопоталась і я відчувала, що як вона лишить це, то зразу ж впаде знесилена горем. Вже як було зовсім пізно, я умовила її лягти. Мертвий Олесь лежав на другім ліжку в цій самій кімнаті. Щоб Вірі Антонівні не було так тяжко, я перейшла з канапи до неї на ліжко і погасила електрику. Лишилось лише світло від двох свічечок, що горіли біля Олеся. Вони миготіли, освітлюючи кавалок кімнати і темний образ Матері Божої з немовлям, старовинний образ, котрий Віра Антонівна привезла ще з України. Відчувалось в кімнаті щось урочисте. Здавалось, що Олесь все чує, про що ми говоримо. Що він все бачить через замкнені повіки. І зовсім не було страшно. Віра Антонівна журилась, як її син, Олег*** переживе смерть батька. Як йому буде тяжко, бідоласі. Бідна, вона ще тоді не знала, що син про це вже не довідається! В останні тижні життя Олеся вона рідко згадувала Олега, мабуть тому, що коли в родині хтось хворий, то вся увага буває звернена тільки на нього. Якби вона знала правду?! Тихим голосом Віра Антонівна почала мені оповідати про те, що було колись давно, ще як вона і Олександер Іванович були молоді.

Трагічна вістка про смерть О. Олеся блискавично облетіла Прагу. На другий день приходило багато людей. Відчувалось, що всі були щиро, правдиво схвильовані, як дивились на мертвого. Де-які плакали. Треба було остаточно вирішити, коли буде похорон? Прийшли фотографи: п. В. Коваль, п. X. і з ними панна Драгоманівна, що недавно приїхала до Праги.

Всі по черзі почали підходити прощатись з покійним. Перша дружина. Вона тихо плаче але тримається дуже мужньо — без гістерик, голосних ридань. Велике горе завжди, буває мовчазним. За нею підходять інші. Дивлюсь на мертве обличчя і хочу його назавжди запамятати. Мущини укладають тіло до труни. Він вбраний в сірому одязі. Віра Антонівна покриває тіло рушником, котрий вишивала моя мама на передостанній ювілей Олеся. Тепер цей рушник провожав його в останню дорогу.

“Буду бачити світи.
Безліч сонць, світів чудесних
Інші зродяться думки
На моїх шляхах небесних.
Як до Брами долечу
Упаду я перед нею.
І на всесвіт закричу:
Боже, зглянься над землею!"

Пан С. Сеник звернувся до українського університету, якого Олесь був доктором honoris causae з закликом, що в похороні мають приняти участь всі українські організації і все це очолював університет. В четвер ще мали надію, що приїде з Праги отець Білецький, але того ж дня дістали відповідь, що він приїхати не може. Йому не дали перепустки через кордон. Лишилась єдина можливість звернутись до православного священика російської православної церкви. Були голоси серед українців, що ліпше тоді ховати без священика. Сеник тоді звернувся до Віри Антонівни, дружини покійного Олеся, як до людини, яка мала рішальне слово. Віра Антонівна вирішила, що без священика ховати не годиться. Пані Вікул погодилась перебалакати з православним архимандритом отцем Ісаакієм. Похорон був призначений на суботу 29-го липня о 3-тій годині пополудні на православній частині Ольшанського цвинтаря. Почали замовляти вінки,

В ці дні ночували у Віри Антонович чи пані Вікул, чи я. Якось, як я прибирала кімнату, я помітила на календарі рукою Олеся зроблений якийсь напис. Були підкреслені дати 22-го і далі стояв знак запиту. А зверху напис: „Сон про жінку в парку". Я показала це Вірі. Антонівні.

„А я досі цього не помітила", - сказала вона. Ми розглядали напис. Пригадували, як Олександер Іванович оповідав свій сон про жінку в парку. Яке вражіння на нього зробив цей сон, коли він відмітив це навіть в календарі. Жінка в чорнім, надлюдського зросту з темним серпанком на голові признає йому побачення в парку і дві дати... Коли це смерть, то чому ж дві дати? Я не знала тоді, що це значить: батько і син. День похорону видався похмурий і вітряний. О 1-ій годині я з братом, як було умовлено, прийшли до Віри Антонівни. Туди прийшли теж пан Сеник, пані Вікул, пан В. Приходько, Л. Маркус. Жінки помагали Вірі Антонівні одягатись. Час минав. З Білецьких не приїздив ніхто. Віра Антонівна нервувалась, що пора вже їхати на цвинтар. Я її затримувала. Дійсно, в останній момент зявився Леонід Тимофійович Білецький. Я з братом поїхали за вінками — нашим і Віри Антонівни. Олег мав його передати Вірі Антонівні аж на цвинтарі.

Людей на цвинтарі біля невеличкої православної церкви зібралось дуже багато. Прийшли не лише українці з Праги, включно з новою еміґрацією, приїхало багато людей і з провінції. Над могилою О. Олеся зійшлися такі українці, які ніколи ніде разом не сходились. Був серед них і Є. Маланюк. Над Олесевою домовиною всі українці зєднались в єдину сімю, так, як він хотів того:

„О, зєднайтесь в єдину сімю!"

До церкви крім дружини поета і близьких приятелів, пускали тільки делеґації від українських установ і організацій та заслужених культурно-громадських діячів. Співав хор під проводом Буркацького. Порядкову службу несло студентство, під керівництвом голови місцевої філії УНО. Промовляли від українського університету професор Д. Дорошенко, від Українського Національного Об'єднання д-р М. Г., від Української Громади д-р Вол. Б. і від українського студентства д-р Ю. Герич. Першим говорив архимандрит о. Ісаакій. І коли кінчив, сльози лилися з його очей. Навколо всі і старі й молоді плакали. Відчувалось, що у всіх пригноблений настрій не тому лише, що помер Олесь. Насовувалась для всіх страшна трагедія. Орди большевицькі пустошили знову українські землі, сунули на захід, наближались до Праги... Що робити? Куди тікати? Що нас чекає? Такі питання мучили всіх. Смерть О. Олеся завершила якийсь період життя усієї української еміґрації, більше навіть — усього українського народу. Олесь якось раз сказав:

„Коли гине український народ, то який змисл нашого існування? Немає жадного. Краще смерть!"

І тепер, коли український народ переживав найбільшу національну трагедію, смерть О. Олеся була як символ цеї трагедії.

„Олесь знав коли вмерти", - казав де-хто. І цей пригноблений настрій мав свої причини. Не минув і рік, як большевицькі війська ходили по цій самій Празі і багатьох з українців, що з усіх усюд зійшлися в день похорону над домовиною Олеся, не стало. Одних чекало нове вигнання добровільне, других вигнання недобровільне — хресна подорож на схід, а там, відомо, знущання, тяжка праця і десь далеко від своїх і дому одинока смерть.

Українські громадяни винесли на своїх плечах домовину. Труну вкривав український національний прапор. Перед труною довгими рядами молодь несла квіти. їх було ціле море від різних українських установ і поодиноких людей. Хор співав на слова О. Олеся: “Покинь мій синочку ридати"****, і під цю пісню помалу почали спускати домовину... З усіх боків ридали... Хмари, що під час похорону вкривали небо, розійшлись і засяло сонце. На свіжу могилу посипались грудки землі... Вона в дуже добрім місці. З обох боків її дві молоді березки схиляються до неї свіжим, кучерявим гиллям. Тут на цім клаптику чужої славянської землі похаваний один з кращих синів України.

„Схилімо ж голови на мить,
Постіймо тихо на цім місці,
Нехай лицарство міцно спить,
Хай їх раюють душі чисті.
Колись сурма тут загримить
І кине гасла променисті".

(О. Олесь. „З недрукованих поезій")

___________

* Галина Лащенко (17 листопада 1911, Київ — 10 листопада 1999, Нью-Йорк) — письменниця, громадська діячка
У 1920 з батьками еміґрувала до Польщі, згодом до Чехословаччини, закінчила гімназію у Празі, студіювала філологію в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. У 1936 захистила дисертацію. Після Другої світової еміґрувала до США, була членкинею головної управи громадсько-допомогової жіночої організації “Український Золотий Хрест”. Авторка збірки оповідань «Діти» (1943), нарисів, спогадів, статей про жіноче питання, літературних портретів, книжки спогадів “Перша зустріч з Оленою Телігою”.

** Віра Антонівна—дружина поета,

*** Олег Кандиба був замордований Ґештапом в концентраційному таборі Саксенгавзені.

**** Олександер Олесь

Покинь, мій синочку, ридати,
Хай сліз твоїх ворог не п’є:
Почуємо рідні гармати,
Угледімо військо своє!

І рідний наш прапор замає,
Як сонце ясне в далині,
І в сурму привітну заграє
Хтось дужий на білім коні!

І вибіжать люди убогі
Зустрінути батька свого,
Впадуть тому лицарю в ноги,
Сльозами умиють його.

Похорон Олександра Олеся. Світлини http://history.sumy.ua/sources/media-documents/824-pokhoron-oleksandra-olesia-vystavka-foto-do-70-rokovyn-smerti-poeta.html