“І ми залишили по собі слід...” Пам'яті Олега Лишеги

 

Олег Лишега
* 30 жовтня 1949 - † 17 грудня 2014

* * *

Спи, моя люба, усе засинає,

Попивши на ніч з ріки молока..

Циферблат будильника

Поріс сухим очеретом, дрімає.....

Колиска твоя, всміхнувшись прощально

Білосніжним сміхом,

Загойдалась на вітрі,

Підвішена до неба снами..

Я заплету твої коси до завтра,

Ранком нахилюсь над тобою в інеї —

Стрічки яскраві, багряні..

Спи, моя люба, в домі очерету горить свічка,

Запалена мною, бездомним..

Крига над тобою, крига під тобою..

Полум’я відігріє пам’ять...

"Я можу думати лише про те, чого можу торкнутись.. Мабуть, колись давно – дуже давно ненароком торкнувся вогню.. Уже й не пригадую той найперший дотик.. Аж раптом десь тепер – сниться мені сон: хтось, не знаю хто – а може, й сам вогонь – підійшов і пече мені руку – десь трохи вище зап'ястя.. Кажу "пече" – бо так би мало бути.. Насправді зовсім не відчуваю болю.. Лагідний дотик, і звідти приємна ніжна хвиля піднімається вгору рукою і по всьому тілу.. Те, що мало повторити мої знання, – насправді зовсім інакше, зовсім незнане мені.. Наче інший бік вогню.. Прихована суть вогню.. Лагідна, м'яка, зовсім не пекуча суть полум'я.. І на дотик, і на колір воно інакше.. Те, що знаємо про нього, – це одне – а насправді, безсторонньо – зовсім інакше.. Інший бік стихії.. А може, так само його відчув Прометей.. Але так я відчув його вві сні – і повірив.. Саме такий він є – у собі, поза нами, у світі чистої ідеї".

Олег Лишега

Віктор Морозов

Рівно рік тому відлетів у ті світи, де "так багато суперзірок", Олег Лишега. Йому там добре, сидить він там на хмарці з Грицьком Чубаєм і усміхається, дивлячись на нас, що й далі "б'ються головою об лід". Ти, Ольчику, вже й ТУТ жив, як ТАМ, тож я впевнений, що перехід в інші світи тобі дався легко й невимушено... лети, друже, і чекай там нас усіх...

“І ми залишили по собі слід...”

У вересні 1967 року я вступив у Львівський університет на факультет іноземних мов (англійська філологія), приїхавши з містечка Кременець на Тернопільщині. Того ж року на цей самий факультет поступив Олег Лишега, який приїхав до Львова з містечка Тисмениця на Івано-Франківщині. Так склалися зорі, що нас поселили в одній кімнаті університетського гуртожитка на Погулянці. Випадково це сталося, чи ні, не мені судити, але саме відтоді почалося наше приятелювання. Завдяки цьому мені пощастило бути першим слухачем багатьох його юнацьких віршів і першим свідком його малярських спроб – пригадую, як Олег чіпляв прямо до стіни нашої кімнати в гуртожитку великий аркуш білого паперу, а тоді малював на ньому дивовижних людей, що оберталися на дерева: з їхніх ніг проростало коріння, руки ставали гілками, а у волоссі звивали гнізда пташки. Разом із Олегом ми ходили на університетські пари, разом і прогулювали ці пари), опиняючись то в парку, то в якійсь кав’ярні, де після однієї-двох склянок дешевого сухого вина Олег ставав на стільця і починав натхненно декламувати його улюблений на той час вірш: “О, панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги...”, і всі присутні там пияки, бармени і повії мов зачаровані слухали таку незвичну для них усіх поезію. Саме під впливом цих дивовижних Олегових декламацій я поклав цього вірша Тичини на музику, започаткувавши фактично завдяки йому жанр української співаної поезії.

Пізніше ми познайомилися з юним Грицьком Чубаєм, який мешкав також на Погулянці, неподалік від нашого гуртожитку, і відтак довкола Грицька почало утворюватися напівбогемне коло молодих поетів, художників, музикантів, яке пізніше засвідчило свою появу літературним самвидавним альманахом “Скриня”. Грицько любив давати своїм друзям меткі прізвиська, тож якось він нагородив Олега званням “генерал”, й відтоді ми його інакше, як генералом і не називали, хоч чесно кажучи, “генеральського” в його тендітній поставі чи характері було небагато. Можливо, Грицько так його назвав, щоб Олег відчув більшу впевненість у собі, а може очікував, що у відповідь Олег називатиме його “генералісімусом” або “фельдмаршалом”), ну, але так цього й не дочекався.

Пам’ятаю, як наше “богемне” товариство збиралося то вдома у Грицька, то на не менш “богемній” квартирі Миколи Рябчука, як після кількох склянок вина починався імпровізований мистецький джем-сешн – Олег і Грицько читалі найновіші поеми і вірші, я виконував щойнонаписані пісні на вірші того ж таки Олега чи Грицька, художник Орест Яворський приносив і показував свої картини... Ми всі знали, що наша творчість абсолютно не вписується в рамки тогочасного “совдепівського” мейнстріму, що нас ніколи не друкуватимуть і не популяризуватимуть, але все це нам було байдуже, бо ці наші “богемні” посиденьки були цілком самодостатні і приносили неабияку втіху, як і нам самим, так і випадковим гостям, не кажучи вже про дівчат, які захоплену слухали поезію Чубая й генерала Лишеги або підспівували мої пісні).

Та невдовзі ця наша доволі безтурботна “богемність” зіштовхнулася зі значно серйознішими реаліями. У січні 1972 року прокотилася хвиля дисидентських арештів, у декого з заарештованих знайшли наш альманах “Скриня”, і цього виявилося достатньо, щоб до нас усіх вжили відповідних заходів. Мене з Олегом виключили з останнього курсу університету, коли ми вже практично писали дипломну роботу, після чого Олег опинився аж у Бурятії, де відбував військову службу. Повернувшись з армії, він почав працювати декоратором на кінофакультеті Киїського театрального інституту, що був розташований на території Києво-печерської лаври. Я тоді працював у ВІА “Смерічка” й постійно гастролював, але щоразу, коли ми бували в Києві, обов’язково заходив у Лавру до Олега. Мені необхідно було хоч на короткий час побути біля нього, почути його “моцартіанський” сміх, зарядитися його внутрішнім спокоєм і зневагою до довколишньої метушні. Хто, крім Олега, міг би сказати таке (коли ми одного разу сиділи з ним у садку на лавочці): “Я чую, як ззаду проростає трава”, хто міг би поділитися такою незвичною життєйською філософією: “Якби я брав участь у марафоні, де всіх би випередив і підбігав би до фінішу першим, то перед самою фінішною стрічкою я б, мабуть, відійшов убік з дистанції, щоб полежати горілиць на травичці”. Для мене такі його слова (та й дії) були надзвичайно важливі, бо дозволяли не втратити самого себе, не спокуситися на фальшиві блискітки й вибудувати ієрархію справжніх, а не поверхових, цінностей.

Олег так і жив, усупереч загальноприйнятим критеріям, прагнучи не кар’єри, слави чи грошей, а чогось простого і вічного, як вода у потічку його рідної Тисмениці, як спів пташки, як очі песика Білика вдома у тій же Тисмениці, коли той благав Олега взяти його на прогулянку – якось я зателефонував Олегу в Тисменицю і він сказав: “Мушу зараз піти до річки на вечірню прогулянку з Біликом, бо в цьому полягає весь сенс його життя... та й мого теж...”. Сам Олег теж жив як пташка, як дерево, як потічок, незмінно приваблюючи до себе усі ці стихії й перебуваючи зовсім у іншому часовому і просторовому вимірі від нас усіх, “нормальних” людей, хоч це часом і викликало певні труднощі й непорозуміння. Пригадую, як спересердя нарікав Микола Рябчук (“Ніколи більше не матиму справ з тими геніями”), коли допомагав Олегу оформити візу для поїздки в Америку на вручення надзвичайно престижної літературної премії американського пен-клубу (цю премію досі змогли отримали лише двоє літераторів з усієї Східної Європи – Вислава Шимборська і Олег Лишега). Олег міг запізнитися на поїзд і не з’явитися на співбесіду в американське посольство, міг нарешті з’явитися там, але забути свій паспорт, або взагалі міг сказати, коли вже все було готове – і віза, і квиток на літак – “А чого я туди поїду? Мені ось треба скопати город у Тисмениці...”). Та врешті-решт він усе ж таки якимось чудом опинявся і на урочистій церемонії в Америці, де премію йому вручав особисто син Владіміра Набокова, і на не менш престижному поетичному фестивалі в Торонто (Канада), де під час його виступу у вікно павільйона, де вібувалася презентація Олегової книги, зненацька запурхувала пташка, і Олег, забувши про свою книжку, починав розповідати про пташок, звірів і риб).

Не можу не згадати ще одну дивовижну історію, пов’язану з Олегом і рибами, що сталася також у Торонто. Ми йшли у надвечір’я берегом невеличкої річечки, і Олег запитав, чи водиться тут риба, бо ж сам був завзятим рибалкою. Я знав, що риб там не буває, тож так і відповів. Олег чи то розчаровано, чи то лукаво хмикнув, і раптом ми почули – шубовсь! Над водою зметнулося щось чорне й величезне! Я спочатку подумав, що мені це все привиділося, адже було вже досить темно, але тоді знову з води виринуло тіло величезної рибини! Це було просто незбагненно й фантастично! І лише наступного ранку, коли ми, звісно, повернулися до тієї річечки, виявилося, що то не було якесь марево, бо тепер було чудово видно, як вистрибують з води гігантські лососі, які, як нам пізніше розповіли, щороку повертаються сюди на нерест з озера Онтаріо або ще з якихось далеких морів-океанів.

Ну, і завершити я хотів би також історією пов’язаною з водою. Останніми роками ми разом з Костем Москальцем проводили напівжартівливі-напівмагічні ритуали розмикання весняних і замикання осінніх вод Сейму, там, де він впадає в Десну. Останнє осіннє замикання вод ми провели у вересні минулого року, а “замикав” води, занурившись у них, а тоді наловивши нам на вечерю голіруч цілу купу раків, Олег Лишега. Після купання, збуджений і щасливий Олег декламував нам вірші, а Кость Москалець фіксував це все на відео. Пізніше Кость зробив із цього невеличкий відеосюжет, який тоді, сам ще не розуміючи чому, завершив словами Олега: “Ну, от і ми залишили по собі слід...”, які повторив на завершення сюжету двічі, після чого камера з Олегового обличчя перейшла на хвилі Сейму, що й далі несли у вічність ці віщі Олегові слова...

Через декілька місяців Олега не стало, ми з Костем вирішили, що ритуал на цьому завершено, води замкнено назавжди, але Олеговий слід залишиться і в цих водах, і в наших серцях довіку...

17 грудня 2015

Олег Лишега ПІСНЯ 2

Це містечко вночі по мені...

Заграє на губній гармоніці..

Мене тут не буде..

Я знаю, коли сплю, перекривлює в гримасах

Мої слова, мою покручену ходу..

По площі кінь тягне будку з хлібом: цок, цок..

Ця застигла лава під ногами

Змушує тверезіше дивитись вперед,

Роздирає повіки..

Я відчуваю, десь під ногами

Вночі щось сталось, може, вчора..

Глибинний, неясний гул..

Щоб почути його,

Щоб розбудити в серці

Голос далекого пробудження,

Мусиш заснути,

Вдати глибоку втому..

Кінь з дощаною будкою

Вперто бореться з часом:

Цок, цок — сьогодні білий хліб, гарячий..

Колись і я змагався з часом..

Він підхоплював мене смерчем,

І крутив як хотів високо над дахами..

Тепер я знаю, він замкнутий, темний,

Тісний, як хліб у будці,

Дощанім серці..

КІНЬ

...Дійсно, я вдячний тому,

Хто колись на згадку

Обвів наші тіні

Червоною і чорною землею,

Підмішавши туди крові,

Щоб хоч трохи скрасити

Перед собою дикий камінь.

Але не лише вдячність тримає

Мене сьогодні коло стійла -

І зовсім не рана, що не гоїться

З того часу в горах,

Коли, вдоволено відступивши від стіни

З долонями в закривавленій глині, -

Він раптом зрозумів,

Що по горбатій стіні печери

Наш невеликий табун гнідої масті,

Легко перескакуючи з виступу на виступ,

Втікає від нього назовсім -

І саме тоді злякався, не витримав

І чимось гострим ударив -

Може, побачивши пораненого,

Інші впадуть на коліна?

Так воно й сталось..

Роз'ятрена рана ниє ночами,

Змушує плекати втечу..

Але як лишу його тут самого?..

З добірки "Снігові і вогню"

"Більше чверті століття Олег Лишега був для мене не тільки одним з найкращих українських поетів, до перечитування й осмислення творів яких варто повертатися знову й знову, не тільки живою сполучною ланкою з андеґраундом 70-х років, у першу чергу з колом авторів самвидавної «Скрині», але й кимось на кшталт старшого, досвідченішого брата, що першим відкрив шлях до ...вміння бути більшим за літератора, бути собою і бути більше, якщо можна так сказати. Написане самим Лишегою, включно з прозою та перекладами, можна без особливих зусиль втиснути в один том, бо писав він насправді мало, напівжартома пояснюючи, що поезія має вживатися мікроскопічними дозами, інакше вона просто вбиває людину.

...Лишега писав собою." Кость Москалець

З есею "Пам'яті Олег Лишеги"

Олег Лишега

ПІСНЯ 551

Поки не пізно – бийся головою об лід!

Поки не темно – бийся головою об лід!

Пробивайся, вибивайся –

Ти побачиш прекрасний світ!

Короп – той навпаки, зануриться в глибини,

Втече на саме дно –

Та короп і служить для того,

щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..

Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.

Коропи – ті не такі.

Цілі століття повільно осідають

Їхні зграї, полохливі і темні, –

Вони віддаляються в протилежний бік –

Бач, наше століття давно поспішає вслід? –

Торкається плавником як рукою їхніх плавників

І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –

Не відчаюйся – ти проб’єшся.

Поки не пізно – бийся головою об лід!

О прекрасний неозорий засніжений світ..

Кость Москалець. Суворе мистецтво дауншифтинґу

 

Кость Москалець,

нові публікації

СУВОРЕ МИСТЕЦТВО ДАУНШИФТИНҐУ

Під час одного з виступів у Києво-Могилянській Бізнес-Школі, куди мене запрошував покійний уже, на жаль, професор Володимир Моренець, зайшло про дауншифтинґ*.

Запозичене іншомовне слово з’явилося на наших лексичних теренах не так давно, років зо тридцять тому, практика ж, яка стоїть за ним, відома століттями і веде відлік, може, з перших християнських аскетів, які покидали густонаселені міста і поселялися в пустелі. Одним із перших українських дауншифтерів, якщо не рахувати монахів Києво-Печерської лаври, можна вважати Григорія Сковороду з його гаслом: “Пропадайте, думи трудні, і міста премноголюдні, а я з хліба шматком помру на місці оцьому”. Таким відстороненим місцем, на якому не шкода й померти, була Мотронівка для Пантелеймона Куліша, який, покинувши Петербург, оселився на мальовничому хуторі під Борзною, разом із дружиною до самої смерти (вони обоє поховані там-таки) займаючись господарством, перекладами, віршуванням та іншою літературною працею.

Для одних, як для Сковороди і Куліша, дауншифтинґ був добровільним вибором, для інших, як-от для Миколи Зерова, Юрія Клена та ще деяких неокласиків, – вимушеним кроком. У 1920 році, коли Київ стояв голодний і холодний, баз палива, води й електрики, директор трудової школи в Баришівці, Микола Сімашкевич, запросив до себе на роботу вчителями добірне ґроно київських інтелектуалів. У часи, коли платня не сплачувалася (бодай не згадувати наші лихі 90-і, коли вчителі, позбавлені зарплатні, перекривали, протестуючи, автошляхи), Баришівка пропонувала викладачам продуктовий пайок, кілька пудів борошна, пшоно і сало, забезпечуючи до того ж дровами і школу, і вчителів, які разом із учнями самі ставали до лісорубської праці. Саме до цього періоду належить жартівливий вірш Зерова “Колун”, написаний у Баришівці рівно сто один рік тому:

Вітай, колуне з колунів,

Щиро омитий нашим потом, –

Скажи, за що тебе factotum

Геть на сокиру перевів?

Ти всіх високим станом вабив –

Не то джигіт, не то козак,

А наймит взяв кривий держак

І держаком тебе обабив...

Довший час я не зміг зрозуміти, в чому полягає сіль зеровського жарту, аж доки не зустрів спогади Юрія Клена про баришівський період. Ішлося про цілком реальний випадок із життя тогочасних дауншифтерів: “На перших днях Зеров, заходивши до мене, часами заставав мене за колоттям дров. До того вживався колун отця Лаврентія, у якого я квартирував. Зеров пробував допомагати, але ж був недосвідчений у тій справі (…). Коли зламався держак, а наймит приробив замість рівного якогось кривого, тим обернувши колуна на сокиру, Зеров присвятив цілого вірша колунові."

Подорожуючи Україною перед війною, я не раз зустрічав поселення теперішніх дауншифтерів, зокрема, в славетному Холодному Яру, неподалік від дуба, біля якого ще Максим Залізняк радився зі своїми гайдамаками. Сучасні відлюдьки створили ферму, з неї і жили, не знаю, чи надовго вистачило їхнього запалу. У певному сенсі осідком дауншифтерів можна вважати і сусідній із моїм рідним селом хутір Обирок, що так був полюбився покійному режисерові Леонідові Кантеру. Розповідаючи своїм слухачам, молодим, добре освіченим, успішним підприємцям про особистий досвід дауншифтинґу, який тривав понад двадцять років, я радив їм – у разі необхідності зробити цей небуденний крок – перш за все навчитися рубати дрова. З огляду на те, що сучасний український уряд не має анінайменшого бажання фінансувати українську культуру, питання про наш відхід у ліси й гори знову може виявитися більш ніж актуальним. Там принаймні ми не позеленіємо від голоду і холоду.

Отже, залишаючись, за словами Зерова, «оподаль від розмов, людей, бібліотек», нам доводиться покладатися виключно на самих себе. Доброзичливого Сімашкевича, який забезпечить нас борошном, пшоном, салом і дровами, не буде. Залежно від того, до якої пущі чи яру ви заберетеся, рятуючись від уже згаданого холоду-голоду, а заодно й від крилатих ракет російських покидьків, у вас, найпевніше, не буде поблизу ні магазину, ні шпиталю, ані мобільного зв’язку й інтернету вкупі з іншими підступними ласощами цивілізації. Вам доведеться в першу чергу забезпечити чотири фундаментальні людські потреби: їжу, воду, дах над головою і тепло під цим дахом. Добре, якщо у вас буде трохи грошей, і ви зможете купити вже нарубаних дров у місцевих селян. Якщо ж ви приїдете рятувати душу бідні, мов церковна миша (а так зазвичай і розпочинається увертюра хоч до переміщення осіб в умовах війни, хоч до дауншифтинґу), тоді доведеться завести пилку і сокиру, надовго зробивши їх улюбленими домашніми ґаджетами замість смартфона і планшета. Спостерігаючи, як з дня на день зростають стрункі ряди свіжих рубанців у вашому сараї, ви фізично відчуватимете, як зростає і нездоланний захист від ненатлої навали хаосу й холоду. До того ж підкачаєте атрофовані роками сидіння у вигідному кріслі м’язи, позбудетеся тунельного синдрому, доброзичливо прищепленого правій руці «мишкою», а заодно вас покинуть депресія і невпевненість у завтрашньому дні, з якими не могли справитись найновіші антидепресанти. Зважте також на ту небуденну обставину, що сокира – цілком непоганий і ефективний пристрій у боротьбі з російськими окупантами!

Якщо вам перед цим здавалося, що ви надто багато говорите, вибовкуючи стороннім сокровенні речі, або ж надто підлягаєте впливу чужих суджень, хочу вас заспокоїти, говорити на самоті ви взагалі розучитесь. Зате навчитеся думати. Власною головою. Перші п’ять років дауншифтинґу буде страх як тяжко витримати, це я вам обіцяю, потім обов’язково розвидніється, це я обіцяю також. Високо піднімаючи над головою тяжкого колуна і розгачуючи клинком непокірну колоду навпіл, ви автоматично станете приналежним до клубу філософів, таких, як Генрі Дейвід Торо, і поетів, таких, як Микола Зеров та Юрій Клен. Цілком непогане товариство, я вважаю.

А там, дивись, нова, справді українська влада прийме бюджет, гуманний до гуманітаріїв, з’явиться належна фінансова підтримка закладів культури та мистецтва, доблесні українські війська відкинуть російських ворогів аж до Пекіна, тож повернемося ми до покинутих міст і заживемо весело та щасливо...

__________________
* downshift /ˈdaʊnʃɪft/
verb
gerund or present participle: downshifting

- change a financially rewarding but stressful career or lifestyle for a less pressured and less highly paid but more fulfilling one.
"increasing numbers of men want to downshift from full-time work"

- slow down; slacken off.
"well before the country slipped into recession, business was downshifting"

"ВІйна поруч. Настає вища пора бути мужніми". Кость Москалець

 

Кость Москалець

ВІЙНА ПОРУЧ

Цього літа виповнюється 20 років із дня смерти мого батька, українського письменника Вілія Москальця. Може, ще й тому я так часто повертаюся останнім часом до батькової постати, до його розповідей про ІІ світову війну, до улюблених батькових слів, приказок, жартів… Усі ці роки після його смерти мені відверто бракує батькової присутности й неймовірної, немислимої тепер нагоди поговорити з ним. Поговорити про наболіле. Про сімейні справи. Про епідемію. Або про чудову реставрацію палацу Кирила Розумовського в Батурині.

Мабуть, батько тепер і не впізнав би його, бо за життя палац стояв руїною, без вікон, без дверей, у підвалах аж кишіло від вужів, а нагорі — від кажанів, готові декорації для зйомок готичного фільму жахів, якими (на жаль? на щастя?) ніхто не встиг скористатися. Тепер там святкова атмосфера, чистота й порядок, у просторих залах висять картини, виставлено експонати, на вікнах вітер гойдає легесеньку тюль, палац обсаджений розкішними трояндами, а привітні екскурсоводи розповідають про історію останнього, хай і маріонеткового, гетьмана.

Врешті, ми з батьком могли би поговорити про війну. Не ту, усе дальшу, а цю, усе ближчу. Про війну, яка поруч, неспростовна й нескасовувана, хоч як би нам хотілося забути про неї.

– Якби Україна вступила до НАТО, Росія її би не проковтнула. А так… не буде тут діла.

Ці слова батько сказав тридцять років тому, щойно Україна стала незалежною. І я запам’ятав їх на все життя. Як прогноз старого досвідченого солдата (батькові довелося служити в армії сім років). Як підсумок уважного багаторічного рекогностування. Як пересторогу, а може, як наказ нам, молодшим, тим, кому доведеться жити у власній державі, захищати її, зустрічатися із незнайомими викликами нового історичного часу, з гострою необхідністю швидко й адекватно реагувати на зусібічні загрози, у тому числі і створені споконвічними сусідами-ворогами.

Війна ця розпочалася у 2014 році. Я її побачив і зустрів раніше. Побачив як грандіозну візію, сидячи з приплющеними очима під старими соснами на краю Смарагдового поля. Незадовго перед цим я подивився фільм Мілчо Манчевського «Перед дощем» (1994), чудово зняту драму про війну в Македонії, війну між учорашніми сусідами, македонцями й албанцями. Перебираючи в пам’яті кадри й сюжетні лінії цього фільму, відчуваючи ніздрями наближення грози і свіжі пахощі літнього дощу, я раптом зрозумів, що це був провісницький фільм, що він не тільки розповідає про події в колишній Югославії, але й попереджає про те, що станеться з нами, українцями. На Смарагдове поле неквапливо виїжджали танки з триколорами, прокладаючи чорні борозни по молодому зеленому житу, впевнено займаючи танкові окопи, що полишалися тут від совєтських часів і вже встигли позаростати кущами барбарису. З північного сходу летіли бойові гелікоптери. Над Батурином лунали перші вибухи і клубочився дим пожежі, що, як і триста років тому, знищить нашу столицю серця дощенту. Солдати у формі без розпізнавальних знаків без зайвих розмов перекривали шосе Київ – Москва, блокували залізницю, проводили перші розстріли неблагонадійних…

Під враженням від цієї грізної візії я незабаром написав пару десятків пісень, окремі з яких згодом склали альбом «Армія Світла», записаний Віктором Морозовим у 2008 році. Стоячи поруч із Морозовим на презентації альбому в київському Будинку художника, я думав, що ніхто з людей у переповненому залі не розуміє, мабуть, що цей альбом є попередженням, а не твором пам’яти або уяви. Війна — це те, що чекає на нас попереду, а не те, що навіки залишилося позаду. «“Армію світла” можна б назвати своєрідною реабілітацією авторської патріотичної пісні. Патріотичної в найширшому сенсі, бо про Україну — або будь-яку іншу країну — тут ніде не йдеться. Та це, зрештою, і не потрібно, — достатньо прозорою є вже головна метафора. “Армія світла” — це щось значно більше, ніж лише назва титульної композиції. Ледь не фентезійна боротьба Добра зі Злом, Світла з Темрявою відбувається тут чи не в кожній пісні», — доволі благодушно писав дорогий моєму серцю «Український журнал» про цей альбом у 2009 році, через кілька місяців після згаданої презентації. Але, на жаль, уже через п’ять років стало цілком очевидно, що в моїх піснях ішлося таки про Україну й аж ніяк не про фентезійну боротьбу.

Вірші збуваються. Пісні — теж. Чимало шанувальників моєї пісенної творчости звернули згодом увагу на провісництво «Армії Світла» та інших пісень цього ж періоду, зокрема пісні «Наречені вовків» у виконанні львівської групи «Файно». Мене не раз запитували, приватно і привселюдно, про дату написання рядків «наші землі на схід забирає пітьма знову п’ять літ буде війна». Питали переважно дружини, матері й сестри воїнів, які вирушили воювати на Схід. Питали з неприхованою надією, що коли п’ять років перейде, то весь цей кошмар закінчиться і їхні рідні, кохані повернуться додому цілими й неушкодженими. На жаль, п’ять літ із часу написання «Наречених вовків» давно минули, а війна триває, і кінця-краю їй не видно, попри всі мої оптимістичні фінали:

- наші землі на схід забирає пітьма

знову п’ять літ буде війна

вперше без тебе моя починається ніч

ліжко як лід

котиться віск

я так тебе лю́блю що померти можу

я кусаю губи це не допоможе

обтинаєш коси бідна моя душе

і гарячі сльози душать мене дуже

от ми й стали тепер наречені вовків

падає сніг ве́льон легкий

тануть кристали в устах і жаркі язики

лижуть руду кров юнаків

я так тебе люблю що померти можу

я кусаю губи це не допоможе

обтинаєш коси бідна моя душе

і гарячі сльози душать мене дуже

далі буде весна а на небі сонця́

армія зла згине уся

землі на сході цвітуть починається день

сірих вовків вільних дітей

Знайома поетеса зі сльозами на очах розповідає про відвідини госпіталю, де лежать наші поранені воїни. Її запросили туди почитати вірші і вона йшла безтурботно, як і на кожен інший творчий вечір, до звичної публіки, що складається з далеких від мілітарних реалій любителів поезії, усміхнених і толерантних до будь-якої довжини верлібрів на будь-яку можливу тему або й без теми взагалі.

У палаті лежали хлопці без рук і без ніг. Без очей. Хлопці, за яких не відважаться вийти заміж. Їхні поранення були страхітливими, не всі з них підлягали лікуванню. Деякі з тих бійців уже померли, дехто ще помре. Вона читала їм вірші, не знаючи не тільки того, навіщо читає їх, але й більш принципового: навіщо вона взагалі їх писала? кому вона їх писала, коли на світі є отакі покалічені хлопці і з кожним днем їх стає все більше? Про що важливе могла розповісти їм дівчина, яка — за винятком улюблених філологічних студій — і світу білого добре не знала, а тим більше не знала, що цей білий світ так легко обертається на світ чорний і кривавий? Що вона могла повідомити їм такого, чого не знали ті, хто

Їх усе більше на вулицях

наших міст. Вони вчать нас

мовчки. Одним своїм зболеним

поглядом. Одним виглядом

своїм. Їхнє послання просте,

простіших не буває: війна

поруч. Треба бути напоготові.

Настає вища пора бути

мужніми

не раз зазирав смерті в очі? Чого вона могла навчити їх своїми наївними віршами?

– Це вони навчили мене того вечора, — каже вона. — Навчили обходитися без слів.

Їх усе більше на вулицях наших міст. Вони вчать нас мовчки. Одним своїм зболеним поглядом. Одним виглядом своїм. Їхнє послання просте, простіших не буває: війна поруч. Треба бути напоготові. Настає вища пора бути мужніми.

https://moskalets.wordpress.com/2022/01/27/

Кость Москалець. «Пам’ятай про померлих»

 

Кость Москалець

MEMENTO MORTIUS

Memento mortuis у перекладі з латинської означає «пам’ятай про померлих».

Трохи дивно, коли мертва мова звертається до тебе з таким — нагадуванням? Проханням? Наказом? Але коли заглиблюєшся в суть сказаного, то раптом розумієш, що серед живих залишилося не так уже й багато рідних та друзів. Їх можна перелічити на пальцях однієї руки: Віктор Морозов, Іван Малкович, Василь Герасим’юк, мама, племінник… А колись цей рахунок ішов на десятки й сотні! Тим доречнішою стає пам’ять про померлих, особливо в ці листопадові поминальні дні. Поети й музиканти, художники й актори, біологи й майстри, вчителі, львівські хіпі, брати й сестри — усі вони з’являються перед очима, з німою надією запитуючи: «Ти ще пам’ятаєш про мене? Ти не забув?».

Я не знаю, чому це так важливо для покійних, щоб про них не забули. Не знаю, бо сам іще не помер, мабуть, тоді довідаюсь уже напевно. Але знаю натомість, що тут, на планеті все ще живих, повно давніх знайомих, яким абсолютно байдуже, пам’ятаю я про них чи ні. І хай там як удосконалюють свої засоби зв’язку всюдисущий ґуґл або вайбер із фейсбуком, телефон не озветься, і в чат ніхто з них не напише. Бо в принципі треба вдосконалювати людські душі, а не засоби зв’язку.

Померлим не байдуже. Може, наші спогади — це хліб насущний для душ на тому світі? Може, багатовікова християнська традиція влаштовувати поминки якимось чином відчувала цю потребу й реагувала на неї?

З кожним наступним роком наш із дружиною список померлих, який ми відносимо до церкви, стає дедалі довший. Останнього разу вона дописувала туди своїх викладачів і колєґ із Могилянки, а я додав співака, що виконував пісні на мої слова, Міська Барбару з «Мертвого півня». На відео, що виринає з надр фейсбуку, Місько разом із Віктором Морозовим співає мою «Oh, My Dear Ukraine». Він співає всім тілом, слушно зауважує дружина, переглядаючи кліп разом зі мною. Він співає всім тілом і всією душею; коли людина співає отак, смерті нема місця в нашому, все ще нашому світі. Вона — тільки обрій, що відступає, коли ми наближаємося. Але в тих, хто помер, уже інша оптика.

Я пригадую могутній голос Василя Жданкіна, з яким ми разом виступали в театрі-студії «Не журись!» наприкінці 80-х, пригадую теми довгих запівнічних бесід із ним, спільні блукання зарошеними карпатськими хащами, жарти й гальби з вайсбіром у мюнхенському ресторані «Авґустінер», водночас розпачливо розуміючи, що за роки смерти Василь віддаляється, що я не можу втримати його образ біля себе, навіть слухаючи на повторі «Чорна рілля ізорана» або його геніяльну колядку на слова Антонича. Якась позасвітня відстань утворюється, чим далі від нас дні смерти наших друзів, наших рідних. Відстань, не обчислювана кілометрами. Схоже, що там узагалі немає жодних чисел. Тільки невмолима, нездоланна ґравітація потойбіччя, що затягує їх у себе, мов вир.

І все-таки вони якимось чином знаходять можливість подолати ту відстань і випірнути з того виру. Приходять у снах, як-от сьогодні приходила моя молодша сестра Світлана. Приходять у словах і фразах, які належали їм, тільки їм. «Ось так казав Андрій Панчишин… А це улюблене слівце Олега Лишеги… Доглибно — це слово Володимира Моренця…» Подеколи стає навіть ніяково, коли хтось у розмові вживає зворот, що належав покійному. Так ніби душа на мить сяйнула перед нами. І в нас розплющилися очі, як в учнів, що впізнали Ісуса за характерним, притаманним тільки йому жестом ламання хліба.

А ще вірші. Інколи це один рядок, що належав Івану Козач­енку. Часом — довга строфа Ігоря Маленького або сполох спогаду про те, що одна з найкращих його поем називалася «Злива». І одразу ж послужлива пам’ять запускає кіно, блимають сповільнені кадри, на яких Маленький тихо, мов весняний дощ, повільно, мов слова літургії, читає цю поему нам, дружньому колу, з якого смерть ще нікого не встигла вирвати — ні Ігоря Римарука, ні Аттили Могильного, ані Михайла Григоріва. Там усі живі, там усі молоді. Звичайно, листопад промине, надійдуть радісні новорічні та різдвяні свята. З’являться нові клопоти, нові проблеми й завдання, за якими не буде часу на спогади й осмислення безповоротних втрат. Але зараз, поки ще палають осінні свічки біля мовчазних могил наших найдорожчих, зараз найкращий час призупинити повсякденну суєту та нескінченну балаканину ні про що й про все одразу. Час замовкнути перед пам’яттю про тих, хто не повернеться. Час відповісти бодай однією жаркою сльозою на запитання, проказане з такою надією: «Чи ти ще пам’ятаєш про нас?».

"Тут не знайдете мене ви..." Пам'яті Ігора Римарука

 

Ігор Римарук

* 4 липня 1958, село М'якоти, Хмельниччина — † 3 жовтня 2008, Львів

* * *

Тут не знайдете мене ви.

В найглухішому кутку

маю море я серпневе

й точну дату на квитку.

На удачу є підкова,

на рибину — рвана сіть...

Зрідка слово випадкове

їжаком прошурхотить.

Проглядає тут крізь воду

кожен камінь і молюск.

За голодну душу глоду

як умію помолюсь,

за чужу: поперла в хащу -

а витала б між олив...

От лише свою пропащу

не втолив, не відмолив.

Солодкаві, мов цукати,

і гіркіші від цикут —

ви лишіть мене шукати:

я недовго буду тут.

Знову я втечу, панове,

і в тамтешній темноті

небо матиму тернове

й точну дату на хресті.

Кость Москалець

Точна дата смерти Ігора Римарука – 3 жовтня 2008 року – з’явилася в українській Вікіпедії буквально через кілька годин по тому, як ця смерть настала. Мій мобільний телефон не замовкав ні на хвилину; дзвонили переважно ті, хто, як і я, не міг вмістити цієї новини, хто, як і я, був «вісімдесятником», тобто увійшов до простору літератури через двері Римарукового кабінету. Після того, як ми втратили Соломію Павличко, це була, либонь, друга така наша смерть. Несправедливо зарання і неспростовна, вона дивилася на нас дедалі ряснішими Ігоревими фотографіями й віршами, що з’являлись у блоґах та на сайтах. Вона розсилала електронні листи. Вона дзвонила.

По кому був цей подзвін? По чому? Може, по залитих сонцем 80-х, коли в розчинені навстіж вікна редакцій залітав довгожданий вітер перемін і ворушив аркуші з нашими – найкращими в світі, аякже – віршами. По тому, що заповідалося як свобода і безмежна в своїй відкритості навсібіч можливість творчої самореалізації. Народжені в пітьмі совєтської печери, ми вперше вийшли на денне світло, одночасно з публікаціями розстріляних у 1930-ті, репресованих у 1970-ті. Падали залізні завіси, розсипалися мури, відкривалися кордони і спецсховища. І ледь зсутулений чоловік із довгим, як у рок-музиканта, волоссям, глухуватим голосом і напрочуд приязним поглядом із-за скелець окулярів упорядковував нашу першу спільну антологію, котра так і називалась: «Вісімдесятники». З ним можна було говорити годинами. Читати вірші. Пити холодне вино. Блукати Подолом. У нього можна було переночувати і позичити гроші. Його просто не могло не бути! Я ніколи не мав брата, але завдяки Ігореві Римаруку добре знаю, що означає це слово і як багато за ним стоїть. Думаю, це могло би повторити все наше покоління. ...

Ігор Римарук

***

Життя, ніби кров із розтятої вени, витече.

Мене пом’януть тріє царі. А може, два.

О Господи Боже, запалиш мені посвітича?

О Діво Маріє, почуєш мої слова?

Сиджу, ніби лезо в брунатнім гіркім горішнику,

Лежу, наче сніг, на бруківці і на дахах.

О Господи Боже, шепни щось на вушко грішнику.

О Діво Маріє, розвій понад Львовом прах

Чи подихом, чи рукавом, а чи сніговицею...

О Діво Маріє, байстрюк я, але не Твій.

О Господи, наче Хома, я у рану тицяю –

В свою – не Твою – бо не знаю, чи я живий.

Душа – під зорею. Обличчя земне – під маскою.

Молитва нічна у безлюдному ще саду.

О, як Тобі йшлося стежиною Гетсиманською?

Візьми мене із собою. І я піду.*

Тарас Федюк

...Згадую Іго́ра. Саме так Іго́р - з наголосом на другому складі - його називали ближні. Перетасовую світлини, перебираю його книги, пригадую його вірші... Гостро - як це часто буває останніми роками - відчуваю, як його тут не вистачає. У моїх спогадах про Ігора буде багато. Римарук і Нечерда - ці два великих українських поети були зі мною протягом майже всього життя. Борис - від 1972-го і до смерті у 98-му. А Ігор - від 1985-го і до своєї смерті. Та й нині вони теж зі мною.

Тарасові Федюку

Здається, так було одвіку:

глухий паркан...руда трава...

І знову, мов земля об віко,

об душу стукотять слова.

Скрегочуть заступи - допоки

заходить сонце, - а вночі

циганитимуть сни на спокій,

як на півлітру копачі.

Вітри в далечині порожній

шкребуть кущем, немов ключем,

а випадковий подорожній

ворота підпира плечем.

Блукає іскорка в цигарці,

над очі вечір нависа...

Сухим окрайчиком на чарці

лежать на водах небеса.

Вже тоді, давно, коли написався Ігореві цей вірш, - він все знав. І про життя, і про смерть.

Тарас Федюк

Пам’яті Ігора Римарука

у цьому ґенделику його нема

всі хто з ним пили є а його немає

кельнерка що наливає і автомат

гральний і музика яка грає

алкоголі. відсутність.

цигарки і бороди

дим.

і слова повільні як виїзд міста.

він тут жив він приходив жити сюди

схожий водночас на хасида і ісламіста

схожий на цивілізаційний зсув

до переважно божої кари

у цьому ґенделику його нема

він був

вірші читав блискучі як окуляри

горілку сам або з ким попало пив

він тут жив він тут не хотів жити

він вийшов звідси

під одну з лівобережних злив

і Бог його більше на світі не захотів лишити

все що було йому потім – для того аби спалить

зайве і відмолити зайве і зайве скласти до купи

…зривається мокре листя і розгинається віть

і краплі падають на плечі невеликої групи…

Василь Герасим’юк

* * *

"Дай, доле, нам високої води."

Ігор Римарук

А було нам по 30 – 35, коли

розвалилась імперія. Впала не від руки.

Ми тоді половину шляху земного пройшли.

Опинилися в лісі.

Точніше, серед ріки,

що була, як гірська,

або як в Батурині Сейм –

бистра – трупами дев’яностих збивала з ніг.

А на березі – менеджер, екстрасенс, діджей,

ну а той, що хотів високої, плив, як міг,

і звертався до Того, що скрізь, а значить, і тут,

але збірки тонкі не читає – це Немовля,

що губами припухлими ссе Маріїну грудь

і тримає світила.

Все небо і вся земля

доти є, доки є ці губи й ці груди є.

Але знов зі скали зірвалась –

на весь екран,

бо як завше, габа її взєла

і знов уб’є,

але завше

Іван, Григір, Ігор – її Іван.

Зовсім інше кіно повезіть до інших столиць,

лиш не в гори і не в Батурин,

чи в Київ-Львів.

Доки сходить,

зійде благодать

на місто вбивць.

А з водою не склалося, флорентійцю наш. Ти водив.

Ігор Римарук

***

Дай, доле, нам високої води —

щоб не кортіло тихий брід шукати,

щоб не впіймати золотої рибки

на черв’яка, що часом душу точить.

У синю прірву, доле, нас веди —

де свище сонце, вкутане в цунамі,

де не врятують акваланги фраз,

де будуть тільки мускули і море,

й під нами — все. Лиш небо понад нами.

Якщо не допливем до віри в берег —

не дай нам, доле, доброго дельфіна.

Якщо не допливем — то глянем чесно

в зіниці допотопних чорних перлів

і будем гідні лиш співати в хорі

безмовних риб у різнобарвних вберях.

Не дай пізнати так свою вину,

як той, що на сумного птаха схожий,

що п’є коньяк вприкуску з валідолом

і вперто ігнорує сивину.

О як він плив! — потужно і прощально.

Глибинний гул у жилавих руках.

І райдуга в солоному волоссі.

І ми — іще зі страхом в надувних

човнах — пливли до неї, як прочани...

Не дай пізнати нам його вину.

Дай, доле, нам високої води.

"...Знову я втечу, панове,

і в тамтешній темноті

небо матиму тернове

й точну дату на хресті."

Ігора Римарука поховали на Личаківському цвинтарі, на 78-му полі...

Могила Ігора Римарука нині. Надгробок поставлено у грудні 2020 року...

На ньому викарбувано текст Римарукового вірша "Діва Обида":

Стали над прірвою –

хто потойбіч –

темні обидва.

Плакала в ніч

із коханих облич

Діва Обида.

Хто упаде –

бо немає для двох

місця на світі.

Душу якого

заманює Бог

в порвані сіті?

Вже прикипіла

до тисячі пліч

траурна бинда…

Кликала пріч

із пекельних сторіч

Діва Обида.

Вже перейшли

чудеса і хрести,

нетрі і скали.

Люто гнучи

задубілі хребти

що там шукати?

Віщого слова?

Погибелі? Чи

їдла для бидла?..

Ще озирається,

нитку рвучи,

Діва Обида:

Може, душа

спопеліла дотла,

не озвіріє…

Чом же ти ймення

Обиди взяла

Діво Маріє?

"О Господи Боже, запалиш мені посвітича? / О Діво Маріє, почуєш мої слова?" Останні поезії Ігора Римарука

https://lesinadumka.blogspot.com/2021/10/blog-post_5.html