Відступ 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії. Початок травня 1945

Такий вигляд мали дороги в Австрії у травні 1945-го. Уявіть собі ці умови, в яких відступала 1-ша УД УНА! Містечко Langen am Arlberg

Початок травня 1945.
Відступ 1-ої Української Дивізії УНА. 

Роман Крохмалюк,
член Військової управи Галичини, громадський діяч у Львові та діяспорі:

“...Ситуація на західньому фронті погіршувалася з дня на день. Уже в перших днях травня американські війська вступили від північного заходу на терен Австрії, тоді коли з півдня займали Австрію англійські дивізії. Одночасно вздовж швайцарського кордону наступала на Австрію французька армія. Стало ясним, що капітуляція Німечини може наступити кожного дня, і справа якнайскорішого відступу І УД УНА з фронту, щоб не попала у большевицький полон, стала дуже актуальною. Дня 6 травня 1945 року д-р Вехтер, якому майбутнє Дивізії особливо лежало на серці, виїхав до головної квартири 6-ої армії, щоб приспішити відмарш 1 УД УНА з фронту.
Уже 5 травня сотник Макарушка і д-р Арльдт виїхали за ініціятивою д-ра Вехтера в околицю Кляґенфурту, щоб сконтактуватися з англійською армією і зголосити передачу Дивізії. Цей контакт було зроблено і англійський командир визначив місто Фелькермаркт як район розташування Дивізії.
Тоді коли на обох крилах І УД УНА стояли змоторизовані дивізії, які на випадок відступу могли посуватися скоро, І УД як піхотинна дивізія могла маршувати тільки поволі. До цього брак відповідної кількости мостів на ріці МУР опізнював би взагалі відступ німецьких частин.
За старанням наших частин ледве на два дні перед відмаршем Дивізії піонерський курінь збудував на ріці Мур додатковий міст, щоб цим способом приспішити скорий перехід Дивізії через ріку.
Дня 8 травня о шостій годині вранці прийшов наказ відступати з фронту, а тільки деякі частини мали задержати ворога аж до год. 11-ої. Відступ Дивізії відбувався пляново.
Вишкільно-запасний полк, що був розташований кільканадцять кілометрів позаду Дивізії, почав свій відмарш на захід одночасно з Дивізією і повинен був, згідно з пляном, зайняти місто Фелькермаркт на другий день. Не маючи жодної вістки від командира запасного полку, Майор Гайке вислав старшину для спеціяльних доручень, поруч. Міхеля, щоб цей перевірив ситуацію. Поручник Міхель ствердив, що вишкільно-запасний полк натрапив в околиці Фелькермаркту на більші з’єднання тітовських партизан і, втягнений несподівано у бої, розбігся, пробиваючись малими групами на північ. У виду того Міхель на власну відповідальність змінив наказ, згідно з яким Дивізія мала відступати на Фелькермаркт, і спрямував Дивізію на північ у напрямі міста Юденбурґ. Цьому старшині і його самовільному рішенню можна завдячувати, що Дивізія не ввійшла на терен, опанований сильними відділами тітовських партизан.
Перша Українська Дивізія УНА продісталася на терени, зайняті англійським військом, і дістала наказ збиратися коло міста Шпітталь, де вона склала зброю. Тут, по відділенні німець­кого персоналу, Дивізію перевезено 25 травня 1945 року до табору полонених коло місцевості Беллярія над Адріятицьким морем у північній Італії.”
З книги "Заграва на Сході"

 Вольф-Дітріх Гайке,

майор Вермахту, начальник відділу 1А (відділ операцій) генерального штабу Дивізії "Галичина"

МАРШ ДО ПОЛОНУ

Дивізія мусить тепер відірватися від ворога, а це можна осягнути тільки поспішним маршем. Треба маршувати, маршувати, щоб увійти на територію, зайняту західніми альянтами. Аж до того часу заборонено робити перепочинки – треба маршувати день і ніч, бо все ще існує небезпека наступу Червоної Армії. 8 травня 1945 року начальник штабу ще раз повернувся через річку Мур і спонукував всі частини, головне тилові команди, до поспішного маршу.
З вишкільно-запасним полком, в якому перебував сотник Макарушка, Дивізія мала радіозв'язок аж до вечора 7 травня. Відтак зв'язок перервався. Проте, цьому полкові було відомо, що дивізійний збірний пункт призначений у його районі. Тому, що не вдалося наладнати радіозв'язку з запасним полком, Дивізія мусіла припустити, що з ним щось трапилося. З Дивізії післано до Фелькермаркту 1-го старшину для доручень, щоб він повідомив запасний полк про прибуття Дивізії.
Перехід усіх частин через річку Мур відбувався за пляном і без затримок. При переправі дуже придався збудований дивізійними саперами міст. У почті штабу Дивізії перебували генерал Шандрук, Вехтер і Арльт. Всі частини були достатньо забезпечені харчами. Зрештою, з великих складів на захід від Ґрацу вони зможуть поповнити свої припаси, якщо матимуть на них місце.

Бад-Радкерсберґ, що на річці Мур, південна Австрія, 1945

Вся Дивізія перебувала у постійному русі. Через велике розтягнення колони, нею було важко командувати. Щоправда, кінним і моторизованим возам у колоні ще можна було видавати накази, але піші вояки, не зв'язані з возами, підсідали до моторизованих частин і їхали на захід. Після того, як Дивізія відійшла від ворога і переправилася через Мур, командування Дивізії намагалося дістатися якнайскоріше на чоло колони, щоб знову перебрати над нею команду. Спочатку командування залишилося навмисне трохи позаду, щоб при деяких тактичних труднощах мати можливість командувати й допомагати українським воякам якнайшвидше йти на захід. Те, що українці змішалися з іншими частинами, не мало значення. Дивізії, як зрештою і всім іншим німецьким частинам, ішлося насамперед про те, щоб не попасти в руки большевикам. У цьому випадку швидкість мала більше значення, ніж затримання у сукупності поодиноких частин, бо й так десь спереду альянти затримають усіх вояків, і тоді буде час на збірку. Натомість кавалерійський корпус утримував суцільність своїх частин, але на це він мав досить радіоапаратів, а його частини – однорідні швидкі засоби пересування.

Фелькермаркт

Большевицькі літаки ще кілька разів атакували маршову колону бомбами й бортовою зброєю, але не нанесли великих втрат. Останній їх наліт відбувся 10 травня.
Тим часом старшина для доручень, висланий до вишкільно-запасного полку, встиг ствердити, що в районі Фелькермаркту нема ніяких англійських частин, але зате там розмістився сильний полк партизанів Тіто. Вишкільно-запасний полк, підрозділи якого були розташовані здалека один від одного, попав у важкі бої і при великих втратах намагався пробитися на північ. Під час боїв полк розпався. Начальник штабу зустрів потім тільки командира цього полку, кілька командирів куренів та ще декого з його вояків. У такій ситуації старшина для доручень на власну руку – і зовсім правильно – на роздоріжжі на північ від Вольфсберґу спрямував Дивізію в північному напрямі, в якому зрештою маршували всі інші німецькі війська. Передові частини Дивізії безсумнівно були повідомлені про зміну напряму післанцем, висланим раніше Макарушкою. Таким чином Дивізія опинилася в головній маршовій колоні відступаючої німецької армії, що йшла через Твімберґ (Twimberg) – Юденбурґ (Judenburg) – Мурав (Murau) – Мавтерндорф (Mautendorf) у напрямі перевалу Радштадтських Таврів (Radstädter Tauern) – Радштадт. Те, що більше число українців не попало в руки тітовцям в районі Фелькермаркту, треба завдячувати самостійному рішенню старшини для доручень Міхелеві (Michel) та сотникові Макарушці (дивись схему ч. 16).

Тим часом генерал Фрайтаґ з своїм почтом поспішав на чоло колони, щоб наново перебрати командування з'єднанням. 10 травня 1945 року командний пункт Дивізії розмістився на ринку у Тамсвеґу по полудні, а увечорі перемістився до Санкт Андре, 3 кілометри на північ від Тамсвеґу. Увечорі прийшли відомості, що альянти затримують у Тамсвеґу всі чужонаціональні частини та всі частини зброї СС. Цю відомість перевірив і підтвердив адьютант Вехтера. Начальник штабу Дивізії, що був старшиною вермахту, поїхав автомобілем на пропускний пункт до Тамсвеґу, щоб довідатися, чи не можна б його якось обійти. Перед від'їздом він просив Вехтера, щоб на нього у всякому разі зачекали. Фрайтаґ ліг відпочивати, а Вехтер обіцяв чекати повороту начальника штабу. Начальник штабу без перешкод переїхав контрольний пункт, але не міг рушитися у затриманому русі великої колони. Відразу таки він післав до штабу Дивізії штабового писаря і ще раз прохав почекати на його поворот.

Юденбурґ. Міст через річку Мур
Побачивши свого часу цю знимку, щирошановний наш дивізійник пан Leonid Mukha впізнав цей міст, з ним в нього зв'язані тяжкі спогади:
"На цьому мості в Юденбургу мене передали разом з казачим корпусом m..skалям 8 червня 1945-го. З цього мосту деякі казаки стрибали в річку з 10-ти метрової висоти і розбивались. Це я бачив. Спогади не надто приємні... Це [на мості] не вантажівки, це - санітарні машини. Передавали поранених бійців із шпиталю в Клягенфурті. А може й казачий корпус. Я все бачив із середини... ☹️"
Мав він тоді всього-на-всього 19 років, щойно того травня сповнилося...

Коли пізно по полудні він прибув до Мавтерндорфу з великим запізненням, спричиненим затримкою в дорозі, щоб звідти поїхати до штабу Дивізії і подати новий маршрут відступу, він зустрів 1-го старшину для доручень, 1-го штабового писаря і командира саперного куреня. Від них довідався, що командир Дивізії, генерал Фрайтаґ, попав у розпуку в безнадійному загальному становищі і, правдоподібно, застрілився. Ця вістка згодом була підтверджена. Ще перед тим Фрайтаґ мав плян піти з вищеназваними старшинами в гори. Одначе, покинув цю думку, коли старшини заявили, що вони з Фрайтаґом не підуть, бо такий плян не має жадного глузду. Старшина для доручень повідомив ще, що генерал Шандрук правдоподібно поїхав до американців до Радштадту. Про Вехтера повідомили, що він пішов у невідомому напрямі в гори. На жаль, так передчасно штаб Дивізії сам ліквідувався. Вчинок командира Дивізії свідчив про його брак відповідальности супроти свого з'єднання. Він не повинен був так поступати, бо його обов'язки ще не були закінчені. Він надто рано скапітулював перед труднощами, що видавалися йому непоборними.
Через скупчення на шляху і на перевалі в Радштадтських Таврах, начальник штабу не мав можливости добитися на чоло колони Дивізії чи поїхати до генерала Шандрука. Він встановив зв'язок з штабом однієї англійської бриґади і зголосив йому деякі відділи Дивізії. Для вояків Української Дивізії англійці призначили на збірний пункт велике поле біля самого Тамсвеґу. На думку англійського бриґадира, відділам Дивізії в Радштадті не було причини турбуватися.
Команду над прибуваючими українцями до Тамсвеґу, зрештою виключно з дивізійних обозів, перебрав майор Побігущий. Начальник штабу Дивізії затримався у штабі 1-го кавалерійського корпусу і звідти допомагав українцям збиратися на вказаному пункті. Він ще кілька разів відвідував вояків Дивізії у їхньому таборі у Тамсвеґу, аж одного дня усіх їх перевезено у напрямі Шпітталю (Spittal). Німецький особовий склад Дивізії або сам відокремився від українців, або його пізніше відділили англійці.
У Мавтерндорфі начальник штабу ще зустрів полковника Бізанца. Вони обидва давали українцям свої поради та вказівки. Полковник Бізанц вважав, що його праця для української справи вже закінчилася і він подався у напрямі Радштадту. Начальника штабу перевезли до табору полонених, де він довідався від поліційного урядовця з громади Тамсвеґу, що Фрайтаґ дійсно застрілився. Його тіло знайдено і поховано на кладовищі у Санкт Андре (St. Andrä). При цьому виявилося, що затримання всіх чужонаціональних частин і з'єднань зброї СС було тимчасово спричинене провокацією якогось відділу СС. Контрольний пункт на шляху відразу другого дня ліквідовано. Тому самогубство командира Дивізії набуло ще більш трагічного характеру.

Табір для біженців у Шпітталі (Spittal an der Drau), південно-східна Австрія. Позаду - казарми. 1945

Згодом українців перевезено з району Шпітталю до Ріміні (Rimini) в Північній Італії і на тому участь українців у війні по німецькому боці закінчилася.

Британський військовий поліцейський (праворуч) і німецький сержант керують дорожнім рухом. Шпітталь, 24 травня 1945. Особливо цікавий дороговказ із написом CINEMA (кіно). Під ним написано BATH UNIT & CLOTHING EXCHANGE (душова установка і обмін одягу). Угорі, під дороговказами Villach 37 km і Lienz 71 km показано напрямок до CEMETERY (кладовища).

З книги спогадів В. Д. Гайке "УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА». Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках". Переклав з німецької Роман Колісник. Редаґував Володимир Кубійович.

"Дивізіє, гей рідна мати!" 28 квітня 1943 року постала Стрілецька Дивізія "Галичина"

Лави добровольців, що зголосилися до Дивізії, біля Оперного театру у Львові. 18 липня 1943 р.

"28 квітня 1943 року відбулося у великій залі колишнього галицького намісника святочне проголошення творення СС Стрілецької Дивізії “Галичина” та вручення номінаційних грамот членам військової Управи і її уповноваженим.*

“Ми не маємо іншого вибору. Нас чекає смерть зарізуваних баранів. Воліємо боронитися. Вигляди того, що чекає українців у Галичині, дає поступування м о с к а л і в на Совєтській Україні. Винищено там уже перед війною цілу інтеліґенцію, а всіх, що бажали хоч би культурної автономії, заслано щонайменше на Воркуту. Сьогодні поведінка Совєтів виглядає так, якби йшлося про винищення самого українського племени. Екзекуції йдуть в ліку на мільйони. Ми змушені до позірної співпраці з німцями. ...Отож, не думайте, що співпрацюємо з німцями для перемоги Німеччини. Просто не хочемо, щоб перемога Англії, Америки та Польщі над Гітлером застала нас у гробах. Тому будемо боронитися..." **

Дня 4 травня 1944 року газета "ДО ПЕРЕМОГИ", тижневик Військової Управи “Галичина” для добровольців Стрілецької дивізії “Галичина” і їх родин, опублікувала, зокрема, таке:

Володимир Кубійович

ЗБРОЙНИМ ЧИНОМ ЗАСВІДЧИТИ ВОЛЮ НАРОДУ

Минув рік, як по всьому українському світі в Генеральній Губернії пішла новина про творення Галицької СС Дивізії з українських добровольців. Умовини, що серед них прийшла та подія, і форма, що в ній вона виявилась, промовляли не так до серця, до почування, як до тверезого розуму, що важить і розраховує. І українське громадянство з верхів і до низу, зрозуміло своє місце і свій обов'язок. Доказом того - велелюдні збори по округах і повітах, доказом того десятки тисяч зголошень. Молоді і старші, сини і батьки зі старої війни, селяни, робітники, гімназисти, студенти, урядовці, всі звання і всі верстви спішили туди, куди кликав їх обов'язок. Сумніви гарячіших ослаблювалися споминами старших, що пам'ятали 1914 рік і творення леґіону Українських Січових Стрільців серед труднощів, перешкод, непорозумінь. Сумніви розвіювалися тверезою наукою, що її перейняло галицьке суспільство від свого найбільшого учителя, Івана Франка: - що - мовляв - хай початок багатством не блиска, та все ж треба пам'ятати, що “тісна і вузька і найбільших колиска..."

Була тепла весна. Золоте сонце і голубе небо вгорі, і жовто-сині прапори на хатах і на чолі людської ріки. Вона плила м'якими ще дорогами до галицьких міст засвідчити свою готовість стати до бою з відвічним ворогом з півночі і сходу. І гомоніла по всьому краю, як весна тепла, раз сонячна, то хмарна, але незрадна товаришка всіх глибших українських переживань, наша пісня, про те, що знову підіймемо червону калину і нашу славну Україну розвеселимо.

Після таких свят неминуче прийшли будні. Довга праця німецького підготовчого апарату, Військової Управи, все те нетерпеливило зголошених; потім перегляд, поклик, прощання з батьками... Знову ті вічні українські сльози жіночі, матерів і дівчат. Хоч цим разом було їх може й менше Це свідомість, що нинішня тотальна війна не дасть нікому сховатися в тихому родинному кутку, проникала в найглухіші закутини краю і серця.

Після свят прийшла тяжка праця у вишколі, що вимагала найбільшої натуги фізичних сил і волі. Це ж український цивіліст мав стати вояком сучасної війни.

То був час ґрунтовної перевірки. Не всі витримали іспит. Але тим, що з честю пройшли його, дала історія велике призначення: засвідчити перед світом не тільки словом, але збройним чином волю українського народу стати повноцінним членом і співтворцем Нової Европи.

Галицька СС Дивізія стоїть напередодні своєї найвищої проби і міри віч-на-віч із смертельним ворогом, духом азіятського степу, що чорною хмарою повис над українською історією. Тож усі, старшини і стрільці, мусять усвідомити собі, що вони мають стати далекими спадкоємцями княжих дружин, що степ перегороджували червленими щитами, обороняючи рідні землі від хижого степового птаха. Вони ж мають здобути собі право успадкувати козацьку славу і заступити своїми рядами шляхи новим большевицьким ордам, що нищать і грабують край, беруть із нього ясир, і українських людей переганяють у далеку соловецьку чи сибірську новобусурменську неволю. І в кінці їм дано бути справжніми продовжувачами боротьби українського січового стрілецтва проти московського білого чи червоного царату. Стрільці і старшини мусять пам'ятати, що на них дивиться вся українська історія.

І ще одне мусять знати старшини і стрільці дивізії. Наші національні вороги вперто нищили продовж 20 літ намагання українства схопити своє життя новими формами. Всі наші організаційні зусилля підривалися. Українство мало бути безформною народною масою, погноєм і підвалиною чужих будівель; Через створення СС Дивізії українство Галичини дістало можливість перейти найкращу німецьку військову школу. І в рамцях збройних сил Великонімеччини оформити, по-сучасному оформити свою окрему військову одиницю.

Тож ясно, що всі творчі й тверезі сили українства прив'язують свої надії до Дивізії. Вона стає зарідком і, зразком, що до нього можуть підтягатися й інші ділянки нашого життя, виходячи з хаосу до розумного порядку. Так щодо зовнішнього світу СС Стрілецька Дивізія „Галичина" стає маніфестацією вірности українців своїй історії і своєму споконвічному призначенню: бути лицарем і оборонцем европейського ладу проти азійських орд.

- Щождо свого рідного світу СС Дивізія стає твердою скелею, що об неї мають розбитися пекельні ворота внутрішнього хаосу, спричиненого неволею і довголітньою війною. Творчі сили українства хочуть бачити в Дивізії святого Юрія, що йому молилося колись козацьке військо; того юного, ясноликого лицаря, що вбиває нечестивого гада анархії й розвалу.

Хай же свідомість цих завдань буде гордим прапором Галицької Дивізії. Оце той прапор думок і переконань, що його в річницю створення Дивізії зважуюся вручити їй, як провідник зорганізованого українства, як провідник УЦК. Хай той прапор окрилить її до подвигів, достойних нашої історії. Українське громадянство зі стриманим віддихом і гарячою любов'ю слідкуватиме за кожним рішальним кроком Дивізії. Українське. громадянство вірить, що прийде хвилина, коли воно вітатиме СС Стрілецьку Дивізію „Галичина" як звитяжця і героя. 

СВЯТО ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

В неділю, 30-го квітня ц.р. українці міста Львова з повагою відсвяткували перші роковини існування. Добровольчої СС Стрілецької Дивізії „Галичина''. Це народне свято почалося ранком у 9-ій годині, коли в архикатедральному храмі св. Юра став до Служби Божої начальний полевий духовник о. мітрат В. Лаба. На Службі Божій були приявні: голова Військової Управи “Галичина" полк. А. Бізанц і німецькі військові та невійськові гості, члени В. У. „Галичина" і її Повновласники з краю, сім відзначених стрільців Дивізії “Галичина", представники УЦК у проводі з д-ром К. Паньківським і наше громадянство. По Службі Божій о. мітрат В. Лаба виголосив коротку проповідь, у якій м. ін. згадав про реальну вартість нашої Дивізії у боротьбі за існування нашого народу.

Пополудні відбулося під проводом голови Військової Управи „Галичина", полк. А. Бізанца святочне засідання з нагоди перших роковин Дивізії. На засіданні були члени і Повновласники Військової Управи, представники УЦК і шеф уряду доповнень зброї СС гавптштурмфюрер Шульце.

Голова Військової Управи полк. Бізанц у святочній промові змалював пройдений шлях Дивізії, зупиняючись на різних труднощах, які треба було побороти, поки ідею передових представників українського громадянства здійснено. У висліді праця Військової Управи виявилась доцільною, бо ніхто не може заперечити великого політичного і виховного значення Дивізії для українського народу. Наприкінці полк. Бізанц накреслив перспективи на черговий рік.

З черги заступник Провідника УЦК д-р К. Паньківський і член Військової Управи ред. Ст. Волинець склали цікаві звіти за свої одвідини Дивізії, підкреслюючи її досконале воєнно-технічне оснащення і знаменитий вишкіл та добру дисципліну, свідомість, за що йде боротьба; зразкову товариськість, коротко всі ті моральні прикмети, які нам на радість зробили з Дивізії елітарну групу.

Потім Військові Повновласники склали звіти з праці за останні місяці, розказавши зокрема про їхні заходи в зв'язку з наближенням воєнних дій.

Про пляни на майбутнє говорив теж шеф уряду поповнень зброї СС гавптштурмфюрер Шульце, поставивши таке актуальне питання, як запас Дивізії, та побільшення збройної формації галицьких добровольців, що в кінцевій фазі війни може мати велике значення.

Засідання закінчилось вшануванням пам'яти тих, що впали, зокрема сл. п. полк. Поготовка, який закінчив своє життя на стійці як Повновласник Військової Управи і голова Українського Комітету.

____________________

* Роман Крохмалюк. "Заграва на Сході". Торонто-Нью-Йорк, 1978

** Такі арґументи для пояснення конечности військової співпраці українців з німцями подав на сторінках "Газети Польської" Іґнат Матушевський https://pl.wikipedia.org/wiki/Ignacy_Matuszewski, відомий польський політичний діяч, міністер фінансів ІІ Речі Посполитої (1929-31), який ніколи не відзначався проукраїнськими симпатіями.  http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2009/04/blog-post_7009.html

Парада добровольців у Станіславові

Від'їзд добровольців з Чорткова до Львова. Зліва у вікні вагона - Василь Верига. Зліва внизу Юрій Гнатюк, Іван Фіцалович, Ярослав Баландюк і Данило Грималюк. У другому ряді справа лікар д-р Богдан Роздільський (у краватці)

Василь Забродський
У 25-РІЧЧЯ ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ
"Свобода", 25 квітня 1968 р.

„Нема такої ціни, якої не варто б заплатити, щоб було українське військо", — ці слова, що їх сказав найбільший у цьому сторіччі український авторитет, Слуга Божий Андрей Митрополит граф Шептицький — лягли в основу постання Дивізії „Галичина", що стала у дальшому своєму розвитку Першою Дивізією Украінської Національної Армії, головнокомандувачем якої був генерального штабу генерал-полковник Павло Шандрук.

25 років тому, 28 квітня 1943 року, теперішній їх Еміненція Кардинал і Bepховний Архиєпископ Йосиф Сліпий, тоді Львівський Єпископ Помічник, поблагословив на бій з найбільшим ворогом людства — московською комуною — добровольців Галицької Дивізії, які мали йти у бій слідами своїх попередників з Перших Визвольних Змагань, і які починали, так само як і Січові Стрільці, у не своїй уніформі, але із своїми рідними відзнаками — галицьким левом.

На заклик "Не ридай, а добувай!" зголосилося до Дивізії „Галичина" 85 тисяч молоді і старших. Студенти, учні середніх шкіл, сільські хлопці, старшини армій УНР і УГА, інтеліґенція, робітництво — уродженці чи не всіх земель соборної України голосилися до Дивізії. На своєму бойовому шляху від Підляшшя і Білгорайщини, почерез оборону Tepнополя, бій під Бродами (найбільший бій, що його звели в другій світовій війні українські вояки), далі через бої коло Банської Бистриці, бої в Югославії, бої в Австрії коло Ґляйхенберґу, Ґнасу і Фельдбаху — аж до останнього дня, до останньої хвилини на фронті — Дивізія з честю сповняла бойові завдання — боролася аж до кінця.

На цьому довгому шляху з ланів галицького Поділля почерез Карпати, Татри, Альпи і Таври — лягло багато тисяч найкращих з наших найкращих старшин і вояків, - „хлопців" із золотими левиками на рукавах і левами у серцях.

Зацвіли маками крови дизійників підбрідські поля у стіп Маркіянової могили — і до сьогодні в тисячах українських родин по цьому й по тому боці згадують синів і батьків, братів і мужів, що не вернулися з-під Бродів. Маємо незбиті докази в листах з батьківщини, що Рідна Земля пам'ятає своїх найкращих синів, хоч не мас змоги їх вшановувати.

Сотні вишколених вояків Дивізії поповнили ряди повстанців ще перед Бродами, тисячі перейшло в ряди УПА після брідського бою. Цього не може заперечити навіть ворог. У виданій 1967 року заходами Історичного Інституту при польській Академії Наук книжці „20 років польського людового війська" в статті В'єслава Шоти (ст. 989-990) пишеться таке (затримуємо номенклятуру ворожого нам автора, старшини “людового" — ВВП): „По закінченні війни з гітлерівським Третім Райхом, українські націоналісти почали творити нові одиниці УПА. Їх ряди серйозно зміцнили члени дивізії СС „Галичина", які по відході гітлерівських військ у більшости зголосилися до диспозиції керівництва ОУН".

І далі: „В пізнішому часі командування УПА зорганізувало власні школи і курси, де викладачами були nepeважно офіцери з СС ,,Галичина".

Не раз відбувались дискусії про потребу творення Дивізії у різних періодах часу. Були вони, очевидно, також і в періоді її творення. Здається, найкраще висловлює думки того часу стаття відомого ентузіяста творення Дивізії Лева Шанковського, який у статті „Історичні аналогії", вміщеній у „Краківських Вістях" з 29 травня 1943 року, ч. 113, пишучи, що „це вже такий закон боротьби, що реґулярна збройна сила перемагає зле узброєні і не скоординовані в акції партизанські загони", і що „на довшу мету партизанщина в зустрічі з реґулярною збройною силою не витримує і мусить уступити з поля бою", ставив такі твердження:

„Досить цієї інфляції всіляких чуток і гасел. Мусимо заглянути правді в очі, відкидаючи все, що присипляє нашу енерґію і розмах. І треба признати, що наша молодь не зупинилася в тому переломовому часі на півдорозі! Тисячі української молоді вступає до Галицької Дивізії, щоб навчитися opyдувати зброєю, згідно з законами модерної війни... І тому ми, охотники Галицької Дивізії, з піднятим чолом ідемо назустріч прийдешнім подіям, бо віримо в живі сили нації..."

Трохи більше як роком пізніше відділи Галицької Дивізії гинули коло Бродів, захищаючи, як пише американський історик проф. Дж. А. Армстронґ — „галицьку столицю - Львів". Три тижні кривавилася Дивізія, даючи змогу валкам утікачів відступити на безпечну Словаччину —- коштом життя тисячів найкращих українських вояків.

Перша від часу закінчення Визвольних Змагань велика битва наших вояків закінчилася неуспіхом — хоч, під аспектом віків і майбутніх поколінь, самий факт її існування напевно розглядатиме інакше вчителька життя — Історія, ця — з великої букви.

А у квітні 1945 року - через два роки після Богослужби у Святоюрському Храмі, що започаткувала існування Дивізії — на протимосковському фронті на австрійській землі відділи Дивізії перед головнокомандувачем Української Національної Армії, генералом Павлом Шандруком, склали присягу „Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією і животворящим xpeстом, не шкодуючи ні життя, ні здоров'я скрізь і повсякчасно, під українським національним прапором боротися зі зброєю в руках за свій нарід і батьківщину Україну..."

Через 25 років після постання Дивізії, що перейшла свій кривавий вояцький шлях від квітня 1943 до травня 1945 року, Головна Управа Братства колишніх Вояків І УД УНА проголосила період між квітнем 1968 до липня 1969 (25-річчя бою під Бродами) — Ювілейним Роком Дивізії під гаслом: ,3а свій рідний кран, за стрілецький звичай!"

Впродовж йього ювілейного року вояки Дивізії спільно з нашим громадянством відзначатимуть пам'ять поляглих і вшановуватимуть живих вояків Дивізії. Впродовж цього часу відбуватимуться ювілейні імпрези, збиратимуться фонди на видання наукової праці про історію Дивізії, видаватимуться книжки, листівки, відслонюватимуться пропам'ятні таблиці, відбудуться маніфестаційні з'їзди — під гаслом: “За стрілецький звичай!"

Нема сумніву, що украінське громадянство у цій країні вшанує роковини цих великих історичних подій. Нема сумніву, що ця військова формація, яка пронесла несплямованою вояцьку честь від першої хвилини її існування аж до останнього дня війни, до вистрілення останнього гарматного набою і останньої кулеметної стрічки - закріпила за собою почесне місце в історії українських збройних сил.

Допоможім активною участю в імпрезах Дивізійного Року 1968-69 вшанувати пам'ять вояків українського народу — вояків Першої УД УНА, що 25 років тому вирушили з галицької столиці “За свій рідний край — за стрілецький звичай!”

Від'їзд на вишкіл

“Свобода”, 30 квітня 1968

Оголошення:
БРАТСТВО кол. ВОЯКІВ 1 УД УНА в ЗСА
СТАНИЦЯ у ФІЛЯДЕЛЬФІЇ, Па.
ПРИ СПІВУЧАСТІ
УКРАЇНСЬКИХ КОМБАТАНТСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ,
ПІД ПАТРОНАТОМ ВІДДІЛУ УККА
має шану запросити все Українське Громадянство на
ЮВІЛЕЙНИЙ БЕНКЕТ і БАЛЬ
в 25-річчя створення 1-ої Української Дивізії
Субота, 11-го травня 1968 року
в АВДИТОРІЇ СВ. ЙОСАФАТА
при Дітман і Дісстон вул., Філядельфія — Френкфорд
Початок бенкету год. 7-ма, балю год. 9:30 вечора.
Вступне слово - Ген. Штабу ген.-полк. Павло Шандрук
Промова — Володимир Біляїв
Мистецька програма в оформленні О. Лисяка.
Виконавці: Марія Лисяк, Зоя Маркович, Богдан Паздрій, Володимир Шашаровський, Степан Магмет, Терцет Юного СУМА.
Тостмастер: Олександер Луцький
Аранжери балю: Володимир Карпяк. Мирослав Прончак
Оркестра „АМОР" з участю І. Раковського
В неділю, 12-го травня будуть відслужені в наміренні Українського Народу і Українського Війська Служба Божа в укр. кат. церкві Царя Христа о год. 12-ій в полудне і Молебен в укр. правосл. катедрі св. Володимира о год. 11:30 рано, до участи в яких щиро запрошуємо все Українське Громадянство.
По інформації в справі бенкету і балю просимо дзвонити на числа DA 4-2081, кожного дня від 6-8 вечером.

Львів, Fürstenstrasse, нині вул. С.Бандери. 1944

"ДИВІЗІЯ, ГЕЙ РІДНА МАТИ"
Матвій Заяць, хор. І. УД УНА
У 30-ліття створення Дивізії "Галичина"

                                   Ранньою весною 1943 року по Галицькій волості залунав клич про творення української військової формації п. н. Стрілецька Дивізія "Галичина". Молодь сприйняла цю вістку з ентузіязмом, але не менше від молоді зацікавилася цею новиною і "стара война". На перешкоді здійснення цього пляну стояло не що інше, а таки славнозвісний твір Гітлера "Майн Кампф", який примусив "стару войну" підходити до справи дещо обережніше. Тим часом по повітах і округах Галичини назначувано уповноважених для формування Дивізії, які скликали наради та обговорювали можливості переведення цього діла на добровільній базі. У зв'язку з тим до Станиславова приїхав полковник Альфред Бізанц, кол. старшина УГА і скликав на нараду колишніх старшин української армії з усіх волостей Станіславівщини.

                                  На збори прибуло 50-60 старшин УГА. Вечором на залю нарад прибув і полк. Бізанц у товаристві майора СС. Старшини УГА сердечно вітали колишнього командира бригади, полк. Бізанца, який промовляв до нас по-українськи, а опісля майор СС по-німецьки. Провідною думкою їхніх промов було переконати кол. українських старшин, щоб вони взяли на себе обов'язок організації Дивізії. По нашій стороні не було щирої виміни думок, бо всі боялися висловити щиро свої думки. Одинокий, що поставив справу ясно, був директор копалень нафти в районі Битьків коло Надвірної, сотник УСС І.Яремич.

                                 "Пане полковнику, говорив він, — ви приходите до нас з закликом, щоб ми допомогли в організації Дивізії "Галичина", але ви не кажете нам нічого про те, з якими інформаціями ми маємо піти до нашої молоді, щоб заохотити її добровільно вступати в ряди цієї військової формації. Нехай німецький уряд дасть нам якісь конкретні зобов'язання зі своєї сторони і скаже з чим маємо йти між нашу молодь".  Це сказав він по-українськи, а потім повторив і по-німецьки, щоб зрозумів представник зброї СС, до якої мала бути включена українська дивізія. — "Якщо німецький уряд поставить справу ясно, тоді ми знатимемо, що тій молоді сказати. Ви, пане полковнику, знаєте нас, знаєте, що ми вміємо і можемо зробити".

                               Бізанц щось поговорив з майором СС і вони вийшли, залишаючи нас самих без якоїсь конкретної відповіді. Ми висловили признання директорові Яремичеві за його сміливе поставлення справи руба і ще довго дискутували над справою української дивізії. Мені одначе здається, що власне той рішучий виступ дир. Яремича був причиною його арештування під час масакри влаштованої станиславівським Ґестапом.

                             Незважаючи на те, справа формування Дивізії пішла вперід і переводилася вже реєстрація добровільців, а за кілька днів приїхала і призовна комісія, на чолі якої був оберарцт СС-ів, один підстаршина та ляндкомісар з Надвірної, український староста та уповноважений Дивізії "Галичина". Пішов до призовної комісії і я як старшина УГА, вірючи, що зброя в руках навіть і поневоленого народу має своє значення. Але мене комісія відкинула як інваліда через брак великого пальця на лівій руці, а зокрема тому, що я був на відповідальній праці, яка вважалася необхідною для воєнних цілей. Я знайшовся у досить неприємній ситуації, бо вже на другий день пішла поголоска, що, мовляв, "пани висилають наших дітей до дивізії, а самі звільняються".

                               Мене це занепокоїло і я пішов знову перед комісію, вимагаючи, щоб мене прийняли до війська, але тут мене знов уже по приятельськи почав переконувати і ляндкомісар і староста, а вкінці сам оберарцт, що мені краще держатися своєї роботи, де я матиму більше значення і можу більше зробити навіть для свого народу як на фронті. "Коли ти покинеш свою роботу, на твоє місце прийде якийсь поляк або німець і тоді для українців буде велика втрата".

                                Мене здивували такі слова лікаря-німця, але вони мене не переконали. Коли я одначе наперся, він мені дав посвідку, що я прийнятий до Дивізії і я вже задоволений повернувся додому.

                                По полудні моя дружина прийшла з праці у школі і заклопотана каже мені, що в школі усі учительки обурені на мене за те, що я вдавав такого героя, усіх закликав до Дивізії, а сам вишморгнувся. У відповідь на це я показав їй посвідку, що мене прийняли до війська і що я вже рахувався вояком. Розуміється, що це скоро рознеслось по цілій Надвірній і всі заспокоїлися.

                                  Довідались про це вже і на підприємстві, де дипломовані інженери поляки мали надію перебрати моє місце. В міжчасі я зі своєю посвідкою прийняття до Дивізії далі працював як і перед тим. Вже всі старшини дістали покликання, залишився ще тільки я та сотник Іван Яремич. Ми звернулися з запитом до Військової Управи, чому нас не кличуть до Дивізії, у відповідь на це нас поінформували, що справа нашого покликання вже полагоджена. Нас звільнено від військової служби тому, що ми необхідні на місцях нашої дотеперішньої праці. Так повільно минали місяці.

                                 11 листопада 1943 року мене арештувало Ґестапо, але на суді, який відбувся у Станиславові шість днів пізніше, мене звільнено заходами німецької управи над тартаками. Тут придалась мені також і посвідка, що я є добровільцем до Дивізії "Галичина". 20-го листопада я був звільнений з тюрми і повернувся до праці. Але ворог не спав. На мене з'явились доноси, що я співпрацюю з підпільниками та партизанами, яких тоді уже було чимало в доокличних лісах.

                                 Довідавшись про це, я вже не чекав, щоб Ґестапо заарештувало мене знову і негайно поїхав до Львова, дістав у Військовій Управі покликання до Дивізії і поїхав до вишкільного табору у Гайделяґрі біля Дембіци. Ґестапо перестало мною цікавитись.

Джерело: http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2012/10/blog-post_27.html