Підрив енкаведистами Києва у 1941 році

 

80 років тому...

У вересні 1941 року НКВД підірвав 324 будинки в центрі Києва. Страшна пожежа тривала від 24 до 29 вересня.

"...Заміновано тоді було не лише Хрещатик, а й усі прилеглі квартали вгору до Володимирської, включно з Оперою й будинком Центральної Ради. Тільки Софію, як згадував її тодішній директор Олекса Повстенко, працівникам чудом вдалося вборонити од чекістів, ну і в громадських будівлях німці здебільше вчасно повиявляли підозрілі "дротики", - взагалі ж, за задумом організаторів теракту, від київського середмістя не мало лишитися взагалі НІЧОГО - саме згарище, "выжженная земля"... В усьому первісному розмаху цей задум втілити все ж не вдалося (останки історичного Хрещатика добивав іще Щербицький, уже на моїй пам'яті), - але й "недоконаним", "переполовиненим" - він усе ще вражає уяву: як-не-як, це була перша в тій війні спроба стерти ціле історичне місто з лиця землі (Варшава і Дрезден були вже потім)." (Оксана Забужко)

Київ у вогні. Кінець вересня 1941.

Пожежа на розі Прорізної і Хрещатика, кінець вересня 1941.

21 жовтня 1941 року редаґована Іваном Рогачем оунівська газета «Українське слово» так описала наслідки підриву історичного центра Києва:

«...Горіла найкраща частина стародавньої столиці України. Цілком зруйновані і спалені Хрещатик, Миколаївська, Мерінгівська, Ольгинська вулиці і частина Інститутської, Лютеранської, Прорізної, Пушкінської, Фундуклеївської вулиць та Думської площі. Щось 200 великих житлових та адміністративних будинків було зруйновано вибухами і спалено.

...Перший вибух хмарою диму затьмарив ясний день. Полум’я охопило крамницю «Дитячий Світ», яка містилась на розі Прорізної вулиці та Хрещатику. З цього почалося. Вибух чергувався за вибухом. Пожежа поширювалась уверх по Прорізній вулиці і перекинулась на обидва боки Хрещатика. Вночі кияни спостерігали велику криваву заграву, яка не вщухала, а невпинно розросталася. Більшовики зруйнували водогін. Пожежу гасити було неможливо. В той час вогонь був господарем – він жер і знищував будинок за будинком. Згоріло п’ять найкращих кінотеатрів, театр юного глядача, театр КОВО, радіотеатр, консерваторія та музична школа, центральний поштамт, будинок міськради, два найбільших універмаги, п’ять найкращих ресторанів та кафе, цирк, міський ломбард, п’ять найбільших готелів («Континенталь», «Савой», «Грандотель» та інші), центральна міська залізнична станція (квиткові каси), будинок архітектора та вчених, два пасажі, друкарня, восьма взуттєва фабрика, середня школа, понад 100 найкращих крамниць. Загинуло багато бібліотек, цікавих документів, коштовних речей. Наприклад, в Київській консерваторії згорів великий орган і щось 200 роялів і піаніно."

Ось ця стаття цілком:

У цілому у вересні 1941-го були знищені одні з найкращих архітектурних зразків модерну, неоренесансу, неокласицизму і необароко.

У листопаді 1941 втрачено Успенський собор, унікальну пам‘ятку українського зодчества XI—XVIII ст...

Наш П'ятий Президент - це український Черчилль

 

Петро Порошенко - єдиний лідер держави, який висловив у рило Путінові все, чого той заслуговує.

Ivan Luti II:

Політичний маніфест.

У зв'язку з тим, що Петро Порошенко очолив рейтинґ політиків, які зробили найбільше для зміцнення державности і суверенітету України, вирішив написати маніфест - чому я підтримую саме Порошенка.

Ключовим моментом при виборі президента для мене є здатність кандидата бути самостійним у прийнятті рішень, самостійно визначати свою політику і реалізовувати своє бачення. Далі йде ерудованість, стресостійкість і вміння приймати швидке рішення у критичних ситуаціях, а головне - не боятися відповідати за прийняті рішення. В Україні таких людей не так багато, їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. І це не “нові обличчя” і не “свої хлопці з народу”. З усього переліку мені найбільше імпонує політика, а головне - справи Пороха. Тобто те, що він декларує, відповідає тому, що він робить. Візьмемо ті ж асоціяцію, безвіз, Томос. Порох декларує прийнятні для мене цінності, як-от "Армія, Мова, Віра", і відстоює їх, перебуваючи навіть в опозиції. Тобто Порох самостійний в ухваленні своїх рішень, на відміну від несамостійного Зеленського, за яким стоять фінансові гаманці, що їх ми всі знаємо. Зеленський досить часто декларує взаємно-несумісні позиції: однією рукою оголошує війну оліґархам, другою рукою списує їм мільярдні борги; однією рукою оголошує похід до ЕС і НАТО, другою знищує корпоративне управління, виводить з-під системи Prozorro бюджетні кошти на реконструкцію аеропортів та будівництво доріг, не виконує вже другий рік поспіль оборонного замовлення для ЗСУ. І таких прикладів десятки, якщо не сотні, що для справжнього політика і лідера нації є неприйнятним. Неможливо з простого “хлопця з народу” примусово зробити генія, навчити примусово шести мов, примусово отримати науковий ступінь, примусити дотримуватися залізних принципів - і при цьому бути геніяльним дипломатом. Не можна примусово навчити бути лідером, тобто тим, за ким люди йдуть самі, а не за гроші, йдуть не за халявою, не за наймом, не на замовлення.

Саме тому я не можу обирати президентом людину, яка є не самодостатньою, людину несамостійну й таку, чия позиція мені невідома. Тому зараз альтернативи Порохові я не бачу. Сподіваюся ця думка всім доступна і зрозуміла.

І на завершення, просто порівняйте дві фотографії з Мінських перемовин 2015 року і Паризьких 2019-го, там усе на обличчях написане: хто зробив більше для України, а кому "какая разніца".

СЬОМИЙ

Учора був день народження українського Черчилля - Петра Порошенка, П'ятого Президента України. Саме в сенсі його приходу на вищу посаду держави, в цих двох історичних постатей так багато спільного, що мимоволі починаєш думати про реінкарнацію. За поточної влади про це воліють не згадувати, але Порох прийняв країну в такий час і в такому стані, що її перспективи були дуже невизначеними. Це зараз можна пускати бульбашки з носа і щось таке розповідати, а навесні 2014 року було не до жартів. Люди озброювалися хто чим міг, чекаючи зустріти окупанта на вулицях своїх міст і вже не вірячи в те, що центральна влада здатна хоч щось кинути на цю шахову дошку.

Навіть ті, хто заспокоював себе думками на кшталт «а нам всьо равно, какая власть», все одно розуміли, що під окупантом їхнє життя різко зміниться і дуже сумнівно, що в кращий бік. Коротше, згадуючи вибори того року, можна сказати, що в перше крісло не дуже і рвалися, бо всі розуміли, що воно надто гаряче. Ті, хто забув той час, можуть самостійно знайти дані про те, скільки кандидати витратили грошей (офіційно й неофіційно) на вибори президента в 2014 році і через п'ять років - у 2019-му. Оця різниця й покаже, наскільки цінність цього крісла змінилася за роки правління Пороха і, можливо, це буде найбільш незвичайним, але водночас - найнаочнішим критерієм оцінки його роботи за першу каденцію.

І, якщо той час, коли він прийшов на капітанський місток країни, можна прямо й без питань порівнювати з тим, як до влади прийшов Черчилль, то кілька інших моментів роблять його каденцію абсолютно унікальною. На сьогодні Порох є безумовним феноменом у сенсі того, що на нього звалився небачений раніше потік пропаґанди противника. Такого в історії ще не було, і є безліч причин того.

Звісно, Йозеф Ґеббельс не мав таких інструментів впливу, які має нинішня пропаґанда. В його розпорядженні були лише друкована преса та радіо, а нині до цього арсеналу додалися телебачення й цілий світ цифрової інформації. Усе це противник масовано використовував для дискредитації Пороха, вклавши в це мільярди доларів. Цей потік пропаґанди просто змітав тупуваті або нестійкі мізки, але теж проламував свідомість стійкіших і навіть розумних людей.

Тут треба зазначити, що саме цей прошарок людей виявився просто не готовим до того, щоби стати об'єктом такого тиску. Вони просто не уявляли, що таке може бути в принципі, і хтось прогнувся, а хтось зламався. Ми не звинувачуватимемо їх просто тому, що розуміємо силу цього тиску і уявляємо, якою має бути стійкість, аби зуміти зберегти здоровий глузд за такого натиску. Ще раз: жоден світовий лідер не мав такої, організованої противником, скаженої й навіть осатанілої пропаґандистської кампанії.

Є ще один момент, який не дозволяє застосувати епітету «Ґеббельсівська» до цієї операції бойової пропаґанди. Досить згадати середовище, в якім працювала пропаґанда доктора Ґеббельса, і порівняти його з тим, що є в нас. Просто уявімо, що в унісон із Фолькіше Беобахтер, в Лондоні почала писати Таймс, а БіБіСі почала транслювати програми, підготовлені в Берліні. І все це під час бомбардувань Лондона. Нісенітниця? Безумовно, але в нас ця нісенітниця стала нормою. Ба більше, в нас практично не залишилося жодного ЗМІ, яке не пристебнулося б до операції московських пропаґандистів. Журналістський цех, майже в повному складі, пішов на рублеве забезпечення і навіть оком не мигнув. І ми отримали те, що отримали.

А все це ми описали докладно лише з однієї причини. На ДН Пороха багато сказано про те, скільки він зробив для України, Армії і всього того, що становить фундамент української державности, і як він став єдиним лідером держави, що висловив у рило Путінові все, чого той заслуговує. Ми не писатимемо про це, але звернемо увагу лише на один момент. Після всієї цієї пропаґандистської вакханалії і поразки на виборах, Порох не випустив прапора зі своїх рук, а ми знаємо, як це важко.

Тож бажаємо Петрові Порошенкові всього най-найкращого і плюс до того - якомога швидше змінити епітет «П'ятий» на «Сьомий».

“Лінія оборони”

https://defence-line.org/2021/09/sedmoj/

Вбитий, але не переможений. Тарас Чорновіл про загибель свого батька

 

ВБИТІ, АЛЕ НЕ ПЕРЕМОЖЕНІ

Тарас Чорновіл - на ток-шоу "Говорить Великий Львів"

.

Ведучий: - Тема складна, і для вас вона стосується, в першу чергу, вбивства вашого батька. Але, тим не менше, держава вже десятиліттями живе в очікуванні, коли справу цю розв’яжуть і назвуть тих, хто винен у цьому. Як ви гадаєте, оця заява в ефірі пана Голомші, яка вибухнула в інформаційному просторі, чи стане вона каталізатором того, що теперішня влада закінчить розслідування, особливо враховуючи те, що підозрюються спецслужби РФ? Здавалось би, а чого тут замовчувати? Україна зараз воює з Росією.

.

Тарас Чорновіл: - Я, на превеликий жаль, тут маю менше оптимізму в усьому цьому, але все-таки вернімося до кількох нюансів. Перше: не відбулося ніякої сенсації, не озвучено ні одного нового слова. Пан Голомша ті самі тези, ті самі слова говорить уже 15 років. 15 років, коли вперше була проведена оця експертиза, в якій узяв участь інший експерт. Експерт чесний, не маю сумніву, експерт з-поза системи, але він не зробив жодних висновків. Він зробив вказівки, що отут ви брехали, отут неправда, тут є ушкодження, тут є події, тут є речі, по яких ваша експертиза не дає відповіді. І пан Голомша на основі цього висунув свою версію, що це було вбивство не внаслідок аварії, а в наслідок ударів кастетами. Я наполягав і наполягаю ті самі 15 років... Тобто зараз нічого нового не сказано. Я всі 15 років говорив, що — вбивство, політичне вбивство мого батька, пов’язане з майбутніми президентськими виборами 99-го року, в яких Кучма хотів вийти у другий тур разом із Симоненком, але раптом опитування показало, що з’явився шанс і велика можливість зростання рейтинґів двох інших політиків — Чорновола і Мороза, і в другий тур станом на початок березня реально почали виходити Чорновіл і Мороз за тими опитуваннями, які тоді провела служба Левенця. Ви знаєте, це був для Банкової основний їхній політтехнолог. І у зв’язку з тим було ухвалене рішення вбити мого батька.

Там було кілька думок про замахи, і ось ця історія з перекриттям траси машиною — вона і стала цим підсумковим моментом. Для мене з усіх матеріялів, які я знаю, - я хочу нагадати, це не просто кілька фраз, кілька слів, які говоряться у студії, - це 120 томів по 400-500 сторінок. Ця справа — це 120 томів, я їх усі прочитав. Я був учасником десятків засідань суду, в якому розглядалася ця справа. Ми тоді реально допитали велетенську кількість людей, встановили багато фактів, які замовчувало слідство. В мене немає сумніву, що мій батько загинув внаслідок умисно, дуже вміло підлаштованої аварії, але загинув він саме в аварії. Я не бачу ні можливостей, ні підстав для того, щоб підтвердити ту версію, яку 15 років оголошує пан Голомша, який має право на свою думку, але я переконаний, що саме оця підлаштована аварія й була причиною загибелі.

Там є й інший момент. Те, що експерт встановив оці додаткові факти, неперевірені, які не можна було іншим способом пояснити, вони мали бути перевірені слідством, але вони були зіґноровані, це теж злочин. У справі є кілька злочинів, ви абсолютно праві. Відкрите було провадження, але воно кудись зникло. У справі Чорновола не закривалися провадження — вони зникали! Відкриті були провадження про фальсифікації експертиз — вони зникли, ні один експерт не був покараний. Був вбитий, реально вбитий один свідок у цій справі саме через те, що він почав щось говорити. За нашими підозрами, припущеннями, ця людина - [Іван] Шолом, який сидів у кабіні КАМАЗа, - був координатором на місці акції по вбивству мого батька. Він був вбитий. Справа про його вбивство не відкрита взагалі. Далі було багато інших моментів по справі. Було встановлено, проведено наступні експертизи, які спростували ту брехню, яку і учасник ДТП Куделя, який нібито сидів за кермом КАМАЗа, - насправді не він сидів, сидів представник спецслужби, значно уміліший, Куделя появився тільки через 5 чи 6 хвилин після аварії. Але і в цих справах появилася медекспертиза, яка показала, що брехня, нібито батькова машина їхала на швидкості 180 км/год., вона нічим не підтверджена. Відразу почали міняти свідчення всі свідки — вона їхала 100 км/год. Там було дуже багато злочинних дій з боку влади по фальсифікації цієї справи. Але в цій справі ми можемо сперечатися з Голомшею, це наша стара суперечка, вона триває 15 років, чи були ті кастети — він вірить, що були, я не вірю. Бо це неможливо — туди неможливо було дістатися, не було часу. Наступна машина за 30 секунд під’їхала буквально, інші речі...

Але це було політичне вбивство. І мене що трошки засмучує: ми зараз починаємо гратися в якісь ігри, криміналістичні ігри - були чи не було кастетів, замість того, щоб відповідати на основне питання. В 99 році, багато років тому, був убитий один з лідерів українського політикуму, людина, яка в 99 році могла повністю розвернути історію України в інший бік. Він був вбитий, ніхто за це не покараний, ніхто не покараний за фальсифікацію матеріялів, і влада не хоче бачити, не хотіла й не хоче бачити висновків і розкриття цих справ. Оце є те основне питання — факт вбивства не підтверджений у суді, суду не було. Ну, суд був, але його спробували закрити незаконно. Висновків, вироку суду нема взагалі по цій справі. Вона в підвішеному стані, вона не закрита, вона не закінчилась вироком — вона просто зупинена. І в оцій ситуації основне питання — докінчити цю кримінальну справу. Я почув хороші побажання депутатів, присутніх у цій студії, що вони хочуть піти до генпрокурорки й добитися поновлення цієї справи. Я тільки “за”. Я ходив до багатьох генпрокурорів, до Венедиктової я, очевидно не піду, тому що я не вірю, тому що цю справу довірять розслідувати таким людям, які сьогодні сидять у ДБР, ми знаємо — це є російська аґентура, і ви її попросите розслідувати цю справу? Я в це абсолютно не вірю, але будь-які старання мені здаються важливими.

Єдине, за що я точно вдячний панові Голомші, - він, мабуть, невміло, трошки некоректним висловлюванням, де він своє персональне припущення озвучив як доконаний факт, він привернув увагу до цієї справи, і ви її зараз обговорюєте. Я зараз буду на іншому каналі в Києві, так само будемо її обговорювати. Сьогодні її обговорювали на Прямому каналі, ще на кількох — це ознака того, що ми, принаймні, домовилися до питання, що були вбиті за Україну люди, як, я бачу, у вас на банері висить у студії. Ніхто за їхнє вбивство не покараний, їхня смерть навіть не розкрита, не відкриті, не завершені провадження і все інше.

Єдине що: чисто по деяких формальних ознаках, давайте, щоб не пуститися все-таки на хибний шлях. Що стосується російської версії. З Росії могли надихати на таку справу, але насправді одна була російська версія — у справі ... [Катьолася? (нерозбірливо)], вона виявилася доволі авантюрною і дуже сумнівною. Вона теж не завершена. Над нею треба попрацювати, але насправді, як виглядає, це було одне з тих вбивств, які тоді здійснювалися під прямим керівництвом керівника служби Міністерства внутрішніх справ генерала Фере, який був тоді першим заступником міністра Кравченка і який напряму контактував з адміністрацією Кучми і займався дуже часто брудними “мокрими” справами, вбивствами тощо. Я все-таки бачу, можливо, з Росії були якісь підштовхування, побажання, але це — справа все-таки наша внутрішня, українська. Мого батька вбивали через те, що його не вдалося марґіналізувати або звести на манівці так, як це відбулося з Олександром Морозом, пригадуєте? Його добили тоді “канівською четвіркою” та іншими речима. А мого батька пробували знищити політично внаслідок розколу Руху. Пам’ятаєте, що було? А він раптом почав перемагати в тому розколі. І тоді було ухвалене рішення його вбити фізично. Я просто дуже багато знаю про обставини: як ухвалювалося рішення його вбити, коли було голосування поставлене, щоб дати політичну волю для силовиків про вбивство, знаю в принципі, які підрозділи поліції цим займалися. Просто слідство зробило все, щоби знівелювати ці версії, щоб вони не були розкриті. Але мені здається, що це є той випадок, коли діяла наша українська мафія за російськими лекалами і рекомендаціями, але вбивали для того, щоби повернути українську історію в зовсім інший бік.

.

Ток-шоу “Говорить Великий Львів”, 16 вересня 2021

https://www.youtube.com/watch?v=0m0TlwIM72w

Слово пана Тараса — з 42:25 хв.

Транскрипт мій.

Джерело знимок: https://www.5.ua/polityka/zhurnalisty-5-kanalu-ziasuvaly-novi-fakty-pro-smert-chornovola-iaki-vkazuiut-shcho-tse-taky-bulo-vbyvstvo-255538.html

Пам'яті Георгія Якутовича

 

Георгій Якутович

* 14 лютого 1930 - † 5 вересня 2000

"Аркан", 1960, ліногравюра

ЯКУТОВИЧІ

Це не просто сторінка – знамените явище в українському мистецтві. «У 1960-х графіка домінувала над живописом. Цей напрямок тримав на плечах батько, - писав Сергій Якутович, який покинув нас 27 дня минулого місяця, про геніального графіка Георгія Якутовича. – «Коли він пішов, я зрозумів: атланта не стало, балкон може впасти. Підперти його маю я, хоча б криво».

Підпер гідно. Його роботи в приватних збірка і музейних колекціях по всьому світу, навіть у Білому домі.

Ніхто з українських художників не зробив для кіно стільки, як Георгій і Сергій Якутовичі. Батько – насамперед у «Тінях забутих предків» Параджанов так оцінював внесок Георгія: «Він не просто художник, а художник, що мислить /…/. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від пейзанства, від фальші». Карпати були йому рідні, він придбав хатину в гуцульському селі Дземброня, що під самою Чорногорою, подовгу там працював. А мій біль – так і не здійснена екранізація мого сценарію «Олекса Довбуш». Знімати взявся Леонід Осика, оператор-постановник мав бути Юрій Гармаш, художник-постановник – Георгій Якутович. Потужна група! Не склалося. З банальної причини – кошти…

А згодом я на території довженківської кіностудії на місці порожнього басейну побачив макети і став, як заворожений: «пітерські» леви, що сприймалися як загадкові сфінкси, були ЖИВІ, ще й не зафільмовані. Співпраця Сергія Якутовича з Юрієм Ільєнком на фільмом «Молитва за гетьмана Мазепу» спричинилася до дивовиж, коли живі образи перетікають у полотна, і навпаки – з полотен оживають, у акторському втіленні. А макети… Кінознавець Лариса Брюховецька писала: «Макети передають інтенсивність подій. Крім того, вони надають об’ємності батальним сценам і в незвичній, умовній атмосфері фільму масовка стає зайвою. Зрештою, вони посилюють емоційну напругу. Отже, Юрій Ільєнко разом з Сергієм Якутовичем зробили відкриття в кіномові, принаймні, порушивши стереотип батальних сцен історичного фільму. Про цю знахідку режисер сказав у своєму прес-релізі: «нехай комп’ютери відпочивають». Те, що зробив Сергій Якутович як художник, є поза сумнівом, нове слово в кіно. Його ще оцінять».

«Мої розписи до фільму «Молитва…», - писав не без гумору Якутович, -люди крали зі знімального майданчика. Обламували декорації й несли додому. Зрозумів, я – народний художник». А ще так: «У мене – своя Україна. Для неї живу й за неї вмру. І мені байдуже – потрібен я тут чи ні. Моя Україна не схожа на реальну. Я увесь час жив паралельгим життям. Мені постійно було тут некомфортно. Інші країни пропонували мені комфорт. Однак за тиждень він набридав».

Втрата дружини, також художника (та й мама була художник-ілюстратор, і молодший брат Дмитро живописець), потім сина, теж талановитого («Коли помер син, якраз почали стріляти на Майдані. Для мене все з’єдналося. 2014-й – найстрашніший у житті»).

«… часом хочеться вимовити одне слово й цим сказати все. Я втомився».

Мир душі Вашій, Майстре! І Ваших рідних, знаменитих і просто митців-трударів.

Св. п. Василь Портяк

9 липня 2017

Важко повірити, але перша персональна виставка Георгія Якутовича відбулася на його сімдесятиліття. Жити йому тоді залишалося неповних 7 місяців...

Двічі дістав Шевченківську премію: одну за “Тіні забутих предків”, другу — за “Повість минулих літ” у переказі Віктора Близнеця.

...Св. п. Сергій Якутович: "Бачте, говорити про батька, як про минуле... Нічого не подієш... Я не можу говорити про батька, як про батька, тому що він для мене був усім. Батько — це батько, це фізіологічне (посміхається). Він був вчителем, був вихователем, найкращим другом, найстрашнішим критиком. Знаєте, зараз пройшов час — я згадую дитинство, як ... я не можу сказати — щастя, це щось неймовірне. Це не схоже на звичайне дитинство, тому що я ріс серед батьківських друзів, перед батьком з його ідеями, його фантазіями, якимись авантюрами, його світом, який він будував. Він своїм прикладом, своєю жертовністю... він міг кидатися, знаєте, міг знімати окуляри і йти на амбразуру! Я розумів, що в цих моментах він прекрасний, як кожна людина прекрасна, коли вона відкрита всім вітрам, людина, яка живе без остраху. Потім він сидів у майстерні зачинившись, в нього були муки, але на людях і коли він відстоював якусь ідею, якогось свого друга, наприклад, як з Гавриленком було, він ішов на все.

“Є у мене топір. Топір!..”, ліногравюра.

Андрій Чебикін, художник: Уявіть собі 63-й рік, зробити таку гравюру, він був уже на межі з дисидентами, буквально (про гравюру “Є у мене топір. Топір!..”). Він співчував їм, він спілкувався з письменниками, поетами.

Микола Стороженко, художник: Юрій Якутович добився звучання чорного по білому через дерево.

Андрій Чебикін: Найбільше він влюбився в Карпати [він жив у Дземброні. - Василь Портяк], робив вільну графіку. Але потім несподівано для себе ви́різав на торці, на дереві гравюри до “Тіней забутих предків”. Це настільки блискучі були речі, коли їх виставили на Червоноармійській, 12, - ми, студенти, були в захопленні від тих творів. Яка майстерність, яка проникливість у твір, які образи!

"Дитячі радощі", ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Микола Рапай, скульптор: Уся наша дружба, вся наша компанія будувалася на тому, щоб якнайглибше осягли професію, кожному свою, своє бачення - орієнтуючись на дуже високі зразки відкривати своє бачення. То була установка така, з якої ми виходили, то був гімн нашої республіки: в нас була республіка на Кудрявській, вона звалася Кудрявська республіка, а вулиця звалася Віа дель Корво, вулиця бідних закоханих, ми тоді зачитувалися італійцями. Основна ідея була служіння мистецтву, не робота в мистецтві, а служіння. Критерій ставився дуже високий. Юра був у нас мовби носієм високої ідеї, він теоретизував, багато розмірковував на цю тему.

Андрій Чебикін: Це наш вчитель, безумовно, це ціла школа української графіки, я б сказав, пророк у графіці. Будучи дуже висококультурною людиною, знаючи світове мистецтво, знаючи гравюри всієї Европи, знайшов такий хід - він її узагальнив і вивів на такі обшири, дуже різноманітні, і підходи. До кожного нового твору Якутович знаходив якийсь хід, новий ряд, бо він вважав: форма — це є зміст.

Сергій Якутович: “Якщо робити, то абсолютно.” І ця абсолютність передалася. Я — легковажна людина, в мене абсолютів немає, плигаю, плигаю, досі скачу, як воша на гребінці, і батько через це, навіть коли я вже був досить відомим художником, лавреатом, - батько страшенно переживав: “Ти не можеш зосередитися на якійсь темі і в цю тему так увійти, щоб розкритись до кінця, щоб робота була символом”. Як його “Топір”, як “Аркан” - це символи, це абсолютна концентрація ідеї, таланту, здібностей, виражених в образі.

Ми з ним були в Італії; зайшли у Венеції на виставку “Венеція у гравюрах”. Батько каже: “Чого ми туди підем? Це не графічне.” Вона кольорова, живописна така. Я кажу: “Ну, пішли, подивимося гравюри.” Прийшли туди і стоїмо, один одному посміхаємося: побачили шляхетність гравюри, символи, що сконцентровані в чорному й білому, але це не тільки чорне й біле, але й колір, це концептуально виражено. Вийшли, і батько каже: “Так ми з тобою аристократи!” Напевно, аристократи, бо художники, графіки — таки аристократи. Сама природа творчости нашої графічної, тім більше творчости гравера — це абсолютна дисципліна, самообмеження, ти переборюєш супротив матеріялу. Жити в постійній напрузі, весь час шукати в собі такого, якого ти любиш, найкращого себе, ідеал... Батько скрипів зубами: “У мене не вистачає СИЛ розповісти про себе, що я хочу розповісти як художник!” З іншого боку, для мене це безумна дисципліна - робити книжку десять років! Я за два місяці зробив усього Гоголя в тому році. Батько одного "Вія" робив п'ять років!

Через величезний діапазон його пристрастей, він ввесь час сам себе обмежував. От йому кажуть: “Ну, что ты, Юрочка, - московські друзі кажуть, - какого-то Стефаника делаешь, ты же в состоянии Шекспира поднять, Бог ты мой!” А він каже: “Я в Стефанике вижу Шекспира.” Він у Карпатах бачив Біблію. Він не бачив у Карпатах етнографічність: гоп-гоп-ту-ту-ту, він бачив Біблію!*

Георгій Якутович народився 14 лютого 1930 року в Києві. Сергій Якутович: "Самі Якутовичі з Білорусі: село Воронове Го­мельської губернії. А тут вони поєдналися з Синчил­ло. Був такий Синчилло–Стефановський, друг Тараса Шевченка, який мав художню школу на Подолі і розписував церви. Якутовичі були підрядниками, будували церкви: на цьому вийшов мезальянс родів. Це по батьківській лінії. А по маминій — мій дід вчився в одному класі з Булгаковим, у Першій київській гімназії, прадід — професор Київського університету святого Володимира, засновник Інституту мікробіології." (З інтерв'ю 2009 року).

Сергій Якутович

Майбутній український митець-графік Георгій Якутович студіював мистецтво в Київському художньому Інституті. Перебував під впливом творчости Георгія Нарбута та школи "бойчукістів", а також надихався фольклорним монументалізмом і простотою творчости Дієго Рівери. Народний художник України, професор Академії мистецтв України Георгій Якутович працював у техніках книжної і станкової графіки, у сфері кіномистецтва. Відомий майстерними гравюрами, переважно дереворитами, до творів "Фата моргана" Михайла Коцюбинського (1957), "Ярослав Мудрий" і "Свіччине весілля" Івана Кочерги (1962), "Козак Голота" Марії Пригари (1966), "Захар Беркут" Івана Франка (1972), "Кленові листки" Василя Стефаника, до "Слова про Ігорів похід" (1977). Крім книжної графіки, Георгій Якутович створив окремі гравюри на історичні теми: "Іван Вишенський", "Олег Гориславич", а також цикли на теми українських народних казок, старовинної української музики; листівки на мотиви українських народних пісень. Автор спогадів про Сергія Параджанова "Незакінчена сповідь" у книзі "Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність". (К., 1994). Георгій Якутович - художник-постановник знакових кінострічок "Тіні забутих предків" (1964, режисер Сергій Параджанов) та "Захар Беркут" (1971, режисер Леонід Осика). Був консультантом стрічки "Камінний хрест" (1968). Член Національної спілки художників України. Помер у Києві 5 вересня 2000 року, похований на Байковому цвинтарі.

Іван і Марічка. Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Вечір на полонині. Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Під Різдво. Іван та Палагна на молитві. Ілюстрація “Тіні забутих предків”

Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Іл. до драми "Свіччине весілля" І. Кочерги. 1960, папір

Іл. до повісти "Перехресні стежки" І. Франка. 1955

Могила Георгія Якутовича на Байковому цвинтарі.

Гравюри Г. Якутовича:

http://ljublju-marusju.livejournal.com/107736.html

http://yagallery.com/exhibit.../georgij-yakutovich-i-karpati

http://super-kup2011.narod.ru/v2/ukr100/Yak/Yak.html

Кадри і гравюри:

http://styleinsider.com.ua/.../kadri-i-gravyury-teni.../

__________________

* З фільму 2014 року "Визначні українці. Георгій Якутович: Графіка"

ГЕОРГІЙ ЯКУТОВИЧ    https://www.youtube.com/watch?v=NwBgTA_tLns

Автор і режисер Тамара Бойко. 2021