Тарас Чорновіл:
Цього дня 24 роки тому вбили мого батька Вячеслава Чорновола. На довгі роки українців позбавили навіть шансу на гідний і патріотичний вибір. Я дуже сумніваюся, чи готові вони були ним скористатися в той виборчий 99-ий. Але у зросійщеній та до краю корумпованій правлячій верхівці боялися навіть найефемернішої можливості перемоги справжнього українського лідера. Вони навіть маргінальних опозиціонерів купували чи затюкували. А тут же був настільки величний супротивник...
І я нині навіть не про тих згадую, хто віддавав наказ убивати, хто розробляв і виконав злочинну спецоперацію, хто її покривав упродовж наступних років. Частина з них уже на іншому суді, як Кравченко, когось цей суд ще чекає, як Кучму. Чомусь саме цього дня я найперше згадую всю мерзенну сутність отого "агрєсівно-послушного большінства", як його назвали ще в роки перестройки, нині відомого, як більшість "а какая разніца". Ці маси відкриті для владної пропаганди й агресивні проти кожного, хто піднімався вище їхньої ницості. Вони десь трохи перемішувалися, зміщувалися географічно. Але їх з фатальною невідворотністю в нашому суспільстві залишалося від двох третин до отих безвідповідальних трьох четвертих.
Сьогодні пом'янути Чорновола на місці загибелі та при могилі прийшли кільканадцять людей. Але ще пару мільйонів, якщо їм нагадати, раптово починають переповідати, як вони сумували й плакали 26-го березня, розказувати про найбагатолюдніший похорон, який колись бачила Україна... От лише дуже не люблять згадувати, як шельмували його до того. А мертвих героїв чухраїнці люблять... Наступного ранку навіть тиражі газет поспіхом передруковували, щоб прибрати пасквілі проти Чорновола. Тоді не було ще соцмереж, але в усьому іншому те саме ми вже бачили в пізніші роки, особливо в 2019-му. Зрештою, моральну дилему наша більшість для себе успішно розв'язала - обрала собі таку владу, яка взагалі не здогадується, що був колись Вячеслав Чорновіл, і глибоко зневажає те, за що він боровся. А найперше - Україну...
Вибачайте, сумний день і на пафосність не тягне...
25.3.2023
Атена-Святомира Пашко:
Не можу забути, як В’ячеслав посивів за одну ніч. Це було 1999-го. Я прокинулася, бачу: сидить на краю ліжка, схопився за голову. Тоді йому було дійсно дуже важко. Наступного ранку він прокинувся зовсім сивий. Дуже нервував через розкол Руху.
Перед аварією подзвонив мені о 22.30, за годину до загибелі. Сказав, що вже в Черкасах, через годину буде вдома, разом повечеряємо. Рівно о 23.30 його не стало. Я в той час сиділа на кухні й читала спогади Ірини Жиленко. Відчула наче протяг. Подумала, що онук Василько відчинив кватирку. Перевірила: все закрито. Напевно, то була його душа або та енергія, яка тягнула додому... Коли взялася прати речі В’ячеслава після аварії, вони були в крові й піску. Поклала в воду, коли раптом вся ванна заповнилася кров’ю. Мені стало дуже погано. Обперлася об стіну, щоб не впасти. Це була В’ячеславова кров. Ми ті речі перенесли в музей. Може, не треба було відпирати кров, щоб це було як докір чи правда.
2011
В’ячеслав Чорновіл плакав, коли його зрадили...
Вiн залишився таким, яким запам’ятали його люди — бунтiвником, що перевернув країну, збудив її з комунiстичного сну, хотiв для неї добра та щастя.
Вiн не вмiв торгувати принципами, не йшов на компромiс iз совiстю. Через це здобув величезну популярнiсть. Але й водночас пережив страшну трагедiю — зраду найближчих соратникiв.
…У 1998 роцi вiн привiв до парламенту команду iз 48 однодумцiв. I щиро вiрив, що зможе покластися на них за будь-яких обставин. Але вже за кiлька мiсяцiв 30 найближчих соратникiв зреклися його. «Ви — дiдусь-iдеалiст, ваш час давно минув, а нам треба заробляти!» — зверхньо кричали у вiчi 60-рiчному Чорноволу «молодi й енергiйнi» побратими. «Самою полiтикою нинi не прогодуєшся, треба домовлятися з владою», — додавали старшi, на котрих звик покладатися i котрим вiрив.
Спiльними зусиллями вони вiдсторонили свого лiдера вiд керування Рухом, бiля витокiв якого вiн стояв. То були найчорнiшi днi у життi В’ячеслава Максимовича, бо удару в спину завдали не вороги, а найближчi люди. А за мiсяць автiвка, у якiй Чорновiл повертався iз зустрiчей, врiзалась у КамАЗ, що невiдомо звiдки виїхав на трасу…
Соратник В’ячеслава Максимовича Ярослав Кендзьор i син Taras Chornovil дiляться спогадами про тi часи.
— Ви пам’ятаєте момент зради, коли однопартiйцi висловили недовiру своєму лiдеру?
Я. Кендзьор: — Так, це сталося 19 лютого 1999 року.
Володимир Черняк вийшов на трибуну, зачитав вердикт про недовiру й усунення Чорновола з посади голови парламентської фракцiї Руху. Називав поiменно вершителiв цього акта — чiтко, голосно, повiльно. Було видно, що вiн дiстає неймовiрну насолоду вiд приниження людини, якiй ранiше i слова поперек боявся сказати.
«Червона» частина депутатiв, аплодуючи, стояла i вигукувала в бiльшовицькому екстазi: «Руховци молодцы!!! Давно би так!»
А вiн сидiв, не опускаючи голови, i дивився просто у вiчi Черняковi. Менi здавалося, ще трохи, i комунiсти закричать: «Розiп’яти його!» У мене, власне, i було таке вiдчуття, нiби людину розпинають, мов останнього злочинця.
— Для В’ячеслава Максимовича це було несподiванкою чи вiн очiкував удару?
Т. Чорновiл: — Нi, не чекав. Знав, що проти нього визвiрилась когорта полiтикiв, проте суперечки всерединi партiї вважав робочими моментами i думав, що знайдемо компромiс. Не сумнiваюся, що цим публiчним катуванням мого батька свiдомо намагались довести до iнфаркту, знаючи, що вiн вже мав два ранiше. З ним i справдi стався серцевий напад, довелося лягти до лiкарнi. На щастя, все обiйшлося. Скоро вiн повернувся сповненим сили i рiшучости.
Щоправда, цiлком сивим — за одну нiч волосся срiбним зробилося… Але не втрачав оптимiзму, бо зберiг команду з 18-ти чоловiк. Почав їздити в реґiони з виступами, адже збирався формувати iншу власну полiтичну силу.
I вже тодi його довелося знищити фiзично.
— Хто з найбiльш вiдомих полiтикiв пiдписався пiд тим листом?
Я. Кендзьор: — Тридцять однопартiйцiв iз 48-ми. Багато молодих, хто потрапив до парламенту завдяки авторитету Чорновола, «примазавшись» до його iменi, — той же Юрiй Костенко, В’ячеслав Кириленко. Вiдомi Iван Драч, Дмитро Павличко, якi, по сутi, й не були справжнiми «рухiвцями». А ще Iгор Юхновський, Роман Зварич, Iван Заєць, Iгор Тарасюк… Найболiснiше, коли з тобою чинять так люди, котрим ти довiряєш.
Т. Чорновiл: — Мушу зауважити, що на старих побратимiв вiн якраз i не мiг покластися. Розумiєте, ота зрада 1999 року не була випадковою. Вона проросла здавна i має довгу iсторiю. Наприклад, добре пам’ятаю подiї 1988 року, засiдання об’єднаного з’їзду нацiонально-визвольного руху. Тодi до Львова приїхали грузинськi, естонськi демократи i похвалилися, що вже мають свої партiї. Батько запально вигукнув: «А ми теж її створюємо!» Руху як такого тодi ще не було, лише Українська Гельсiнська спiлка. Та й ситуацiя в Українi далеко не та була, що у Грузiї чи Естонiї. Так-от, коли гостi пiшли, батько мав страшенний конфлiкт з Михайлом Горинем. «Ти що мелеш, нас усiх повбивають!» — кричав йому той. Пригадайте також президентськi вибори, коли Чорновiл посiв друге мiсце, поступившись Леонiдовi Кравчуку зовсiм невеликою кiлькiстю голосiв. Я тодi працював радником у його командi i вiдстежував, що кажуть про нього в пресi. Мене вразило, що Левко Лук’яненко, Лариса Скорик, Iгор Юхновський запекло критикували Чорновола, проте жодного поганого слова не сказали на адресу комунiста Кравчука.
А чого варта iстерика Iгоря Юхновського у 1992 роцi, коли Чорновiл вимагав провести перевибори до парламенту… У демократiв тодi були всi шанси отримати 300 мiсць у парламентi. Але Iгор Рафаїлович тодi емоцiйно й неоднозначно заявив, що розiрве всi стосунки з Рухом, якщо ми на таке пiдемо. От чому, пояснiть? Невже лише з тiєї причини, що iнiцiятива пiшла вiд Чорновола, а не вiд нього? Батько тодi такий розгублений був. «Що я не так зробив?» — постiйно повторював цю фразу. Ночами не спав, все сидiв на краєчку лiжка й у вiкно дивився. Справдi, для мене й досi загадка, чому в найвiдповiдальнiшi моменти, коли В’ячеслав Чорновiл майже доходив до своєї мети, йому завдавали удару найближчi люди. Що це — людська заздрiсть, страх? Не знаю… Дуже поважаю i Юхновського, i Лук’яненка, i Горинiв — це чеснi люди, вони дуже багато зробили для України, i я не поливаю їх брудом. Але факт залишається фактом: з моїм батьком їм часто було не по дорозi. Зважте, на той час були двi реальнi сили: комунiсти i демократи. I в момент, коли всi сили потрiбно було кинути на об’єднання, консолiдацiю, враз загострювалися розбiжностi, виникали чвари. Довгi роки я намагаюся зрозумiти, чому так вiдбувалось, яких помилок припускався Чорновiл. Але не можу знайти пояснення цiй ситуацiї.
— Повернiмося до подiй 1999 року. За офiцiйним оголошенням, однопартiйцiв-розкольникiв не влаштовував авторитарний стиль керiвництва Чорновола. А що було за кулiсами?
Я. Кендзьор: — В’ячеслав не був диктатором. Нiколи! А те, що безкомпромiсним i принциповим у важливих питаннях, — чиста правда. Комусь це, може, не подобалось. Але, в принципi, бiльшiсть розкольникiв спокусилися на грошi. У нас був з’їзд наприкiнцi 1998 року. I от хтось iз партiйних побратимiв викрикує йому: «Чому однi керiвники фракцiй i очiльники партiй вiдчиняють дверi президента Кучми ногою i добиваються вiд нього лiцензiй на ведення бiзнесу, рiзних пiльг? У наш меркантильний час лише полiтикою ситий не будеш!»
В’ячеслав Максимович емоцiйно пояснює: «Для чого ми сюди прийшли, друзi? Торгувати Україною? Схаменiться, це врештi-решт непорядно!» I тодi з когорти «костенкiвцiв» лунає: «Що з нього взяти… старий дiдуган! Невже ви не розумiєте, що ваш час давно минув разом з примарними iлюзiями!» В’ячеслав Максимович зблiд, опустився на стiлець i сказав: «За що ж ви мене так? Навiть наглядачi у тюрмах мали до мене бiльше поваги…»
Т. Чорновiл: — Пригадую, як чубились мiж собою Лавринович i Червонiй, бо мали рiзнi бiзнесовi iнтереси в урядi. Однак, коли мова заходила про Чорновола, якими ж дружними вони робились i як запекло лаяли його в один голос — просто дивне порозумiння! А буквально за мiсяць до цього «вироку тридцятки» до Чорновола пiдiйшов Iван Заєць i так здалеку почав: «От я вже багато рокiв у полiтицi, а що маю з того? Не будь впертим, ти ж розумiєш, що партiї грошi потрiбнi, та й нам про хлiб треба думати…»
Батько вiдповiв, що на хлiб йому вистачає. А потiм Заєць опинився серед тих розкольникiв, чого батько вiд нього нiяк не чекав. I дуже скоро нардеп вже їздив не на стареньких «Жигулях», а на новенькому джипi.
Взагалi, Чорноволові багато чого закидали. Наприклад, Костенко на одному з останнiх з’їздiв дорiкнув, що вiн, мовляв, шукає зближення з владою i «бiгає» до Кучми. У той же час Юрiй Костенко та його прихильники «годувалися» вiд соцiяльного фонду, яким керував Волков, а фiнансовими питаннями займався Вiктор Ющенко. А фактично цей фонд пiдпорядковувався виборчому штабові Леонiда Кучми. Власне, Ющенко давав розпорядження своїм заступникам у НБУ вичавлювати грошi з комерцiйних банкiв.
— Тобто розкол Руху, зрада Чорновола соратниками — все це, за вашими словами, вiдбулося на грошi Кучми i за участі Ющенка?
Т. Чорновiл: — Саме так. За кiлька мiсяцiв до розколу в кабiнетi Ющенка вiдбулась нарада: що робити з Чорноволом? Тому що з Ющенка тодi активно робили лiдера всiх нацiонал-демократiв, лише Чорновiл сказав, що вiн його нiколи не пiдтримає. А до Чорновола люди прислухались, йому вiрили! Знаєте, чому в 2004 роцi я пiшов до Януковича? Не тому, що вважав його гiдним кандидатом, але принаймнi на його обличчi прочитувалось, хто вiн такий. А з Ющенка робили iкону, i мене це обурювало, бо я знав справжню цiну цiй людинi. I сенс боротися проти Ющенка в мене був.
— Пане Ярославе, свого часу ви метафорично назвали розкол у Русi «ефектом отруєння совiсти газотрейдерами». Чому?
Я. Кендзьор: — На той час за право торгувати газом боролися НАК «Нафтогаз України» на чолi з Iгорем Бакаєм i група спонсорiв Руху на чолi з Олегом Iщенком, який представляв «Олгаз». Чорновiл пiдтримав «Нафтогаз» — державну структуру. I тi спонсори зробили ставку на Костенка. Як бачимо, не помилились.
Т. Чорновiл: — Я дуже добре пам’ятаю, як пан Iщенко бiгав по Верховнiй Радi й голосно кричав: «Вiн топить тих, хто його годує! Я дам мiльйон зелених тим, хто прибере Чорновола!» Прикро, але «рухiвцi», котрi самi батьковi про це розповiдали, тепер цього «не пам’ятають». А Iщенко заявив слiдчим, що Чорновiл сам усе вигадав. Доказiв нема…
— Вiд тих подiй минуло чимало часу. Ви обговорювали пiзнiше цю ситуацiю з людьми, якi пiшли проти Чорновола?
Т. Чорновiл: — Як правило, усi уникають розмов: i Драч, i Павличко… Юрiй Костенко лише раз менi сказав: «А якi проблеми? У мене були свої погляди, у Чорновола — iншi. Ми не зiйшлися, i я нiчого поганого не зробив». Бiльше ми до цiєї розмови не повертались. Знаєте, колись батько менi розповiдав, як у мордовському таборi голодував 120 днiв, аби домогтися в СССР статусу полiтв’язня. Наглядачi, що приносили йому їжу, вмовляли не нищити здоров’я i берегти сили. А тi, хто сидiв з ним за тiєю ж статтею, влаштували скандал: «Дай спокiйно термiн вiдбути i не каламуть воду. Тобi що, бiльше вiд усiх треба? Думаєш, ти особливий?!»
Я. Кендзьор: — А от я вважаю, що В’ячеслав Максимович i справдi особливий був. На початку нашого знайомства вiн менi якось сказав: «Я не жалiю, що 15 рокiв життя провiв за ґратами. Але шкода менi, що надто розкривався перед людьми, котрi потiм моєю вiдвертiстю i довiрою користувались. Я так i не навчився розрiзняти, з ким можна бути щирим до кiнця, а перед ким треба схитрувати. Та й хитрувати не вмiю… I вже, напевне, нiколи не навчусь». У цьому й полягала, мабуть, велич Чорновола як полiтика. I трагедiя людини, що не вмiла торгувати совiстю i вiрила в поряднiсть кожного, хто поруч.
Iрина Львова, "Експрес"
2019
25 березня.
Пам'яті Чорновола.
Мала найдовшу в житті телефонну розмову. Говорили з близькою подругою мало не цілу ніч.
Найбільше у тій найдовшій розмові було про Нього (так казав Михайло Бойчишин). Про Шефа (так називали ми його в редакції найкращої у світі газети "Час/Time"). Про Вячеслава (саме так, без апострофа, він вимовляв своє ім'я, і ми - крайові голови, секретаріат - теж).
"Відколи його вбили, життя пішло в інший бік", - сказав якось його син. Я відповіла: "Часом здається, воно зупинилося"...
Воно, українське життя, ніби стало на тій дорозі, під тим козацьким хрестом, не знаючи, куди себе подіти.
Той морок, той смерк розвиднювали наші революції, а він западав знов і знову. Аж поки не запалало ціле небо війни, що Він її передбачив і передчув за 20 років...
Його невимовно, неймовірно бракує.
Його непокаране і невідплачене вбивство калатає в серці ось уже понад два десятиліття.
І все ж... сьогодні у лютих боях, у гніві й болю Армія наших Героїв мститься і за Нього.
За Шефа. За Вячеслава.
За нашого Чорновола.
Пам'ятний знак В'ячеславові Чорноволу в Каневі.
"Якщо не я, то хто ж?"
Найлегше знову
і ще сто літ
потилицю шкребти:
чи на "Тойотах"
возять нині волю,
а чи до неї
пішки треба йти?
А доля - що: дві сили -
світла й чорна
ведуть по світу
кожного із нас.
Одна несе у вічність
стомоторно,
а друга - ставить
поперек "КамАЗ".
Якби ж то знати вчора,
а не завтра,
що він для нас
мостив собою путь,
хіба в думках
не виставили б варти
на тім шляху,
де волю провезуть?
Та у одних, як завше,
хата скраю.
А іншим скраю
навіть не стели -
трибуну запрягли
та й поганяють!
Вкраїну ж з віку в вік
тягли воли.
...Його душа
загальмувала з болю
та й завернула
на Чумацький Шлях...
Вже стільки там,
на небі,
Чорноволів,
що скоро стане
пусткою
земля...
© Віктор Качула. Пам'яті В'ячеслава Чорновола
квітень 1999 р.
Сімферополь
