Світлої пам'яти Богдан Сорока
† 9 квітня 2015
Слово прощання
"Мені пощастило мати багато друзів серед художників-шістдесятників у Львові. Практично з ними виростав більше, ніж із письменниками. Одним із них був Богдан Сорока. Час нашого товаришування почався цікаво — з кримінальної справи. Він зробив ілюстрації* до моєї збірки, яку не схвалив КҐБ, за що на мене завели справу. Під час слідства з’ясовували роль Богдана. Зрештою на нього теж завели справу. Але це була графіка абсолютно безневинна, політичного нічого не було — справи більш фольклорні, однак сприйняли за антисовєтські. Нам ледве вдалося «вирвати» його. Ми домовилися, що я просто використав без дозволу його графіку, яка підійшла до моєї поезії, і відповідав за все сам. Це був час нашого першого спільного випробовування й судової справи.
Не можу не сказати про його вирозумілість. Коли я залишився сам і чекав на арешт, він якось відчув, що мусить приїхати й підтримати, хоча нічого не знав, бо ми тоді не мали телефонів. КҐБ приїхав обшукувати мою хату й сказав Богданові, що його не випустять, доки триває обшук, а він відповів: «Я не збираюся повертатися, бо прийшов підтримати товариша». Кімнати обшукували, а ми розмовляли на кухні.
Можу сказати, ми вчилися одне в одного. Я пізнавав мистецтво, він з компанією художників слухали мою поезію й не тільки. Так ми орієнтувалися в европейському мистецтві, намагалися перебрати моральну науку. В Богдана Сороки можна було повчитися тої правдивости, бо він не лукавив. Можливо, це дозволяло йому швидко зростати як графікові. Він малював живописні пейзажі, гуцульські натюрморти й безліч інших толкових речей, але раптом зіткнувся з чимось невідомим — його потягнуло на пошуки чогось небуденного. І це невідоме змушувало його розвивати себе, чим заглиблювало графіку в кількох напрямках.
Він завжди був принциповим, навіть до певної міри жорстким. Адже коли бачив, що люди роблять щось не те, він про це говорив відверто й прямо, а не ховався. В усякому разі за те, що він звинувачував інших в корупції чи недобрих справах, його часто не любили. Такі люди почали його уникати. Вони боялися того, що він може собою представляти. Очевидно, був нетерпимий до брехні й нещирости в мистецькім світі, тому й протестував проти цього.
Він сам собі здобув визнання й самостійне існування, не залежав від теперішніх умов і ніколи не просив утвердження як митця. Він сам прокладав свою дорогу. Маючи такий характер, Богдан був дуже цікавою фіґурою, яка далеко вийшла поза рамки Львова й простого українського художника. Зробивши це, очевидно, він поніс людям і чужинцям правду про Україну, чим завоював собі славу знаного митця. Це велика втрата ще й як громадянина, бо він належав до видатних українських патріотів і користувався серйозною повагою. Україна втратила людину, яка була чесною й відвертою передусім із собою."
Ігор Калинець
Богдан Сорока
ЗНОВУ ПРО МАМУ Й ТАТА
(Зі спогадів**)
18 вересня 1972 р. Любка поїхала зустрічати маму, якій закінчувався 25-річний термін ув’язнення. Дорога туди проходить через Москву: з Казанського вокзалу відправляється поїзд «Москва - Уфа». На вокзалі завжди довжелезні черги, велика тиснява, сморід. Наперед квитки неможливо дістати. Отже, цілий день вона простояла в натовпі і ввечері сіла на поїзд. Раненько приїхала на стацію «Потьма». Тоді швиденько перебігла на другу стацію, звідки іде «теплушка». Це кілька вагонів спеціального потяга, який сполучає Потьму з таборами. За вікном соснові ліси змінюються зонами, огородженими колючими дротами і дощатим парканом з вишками й охороною. Кінцева станція - «Барашево», де знаходився табір ЖХ-385/6. Тут добувала свій термін ув’язнення мама. Любка стояла біля вікна і раптом, не доїжджаючи до станції, побачила гурт жінок-в’язнів і серед них маму. Вона була здивована, бо до закінчення терміну ув’язнення залишилося ще три дні, а нас запевнили, що вона буде звільнена 21 вересня з того табору, де відбуває покарання, тобто з Барашева. Любка крикнула з вікна:
– Мамо, що ти тут робиш?
– Мене кудись везуть.
Потяг доїхав до кінцевої станції і через кілька хвилин повернувся назад. Любка не сходила і бачила, як поїзд зупинився біля табору й у спеціальний заґратований вагон посадили в’язнів. Цілу дорогу вона пильнувала, чи маму десь не висадять, і так доїхала назад до Потьми. Тут Любка швиденько вискочила з поїзда і побігла до вагона, в якому везли маму. На в’язнів чекала машина «чорний ворон», і конвой із собаками переводив їх з поїзда до авта. Любка йшла за ними і перемовлялася з мамою, але не знала, куди її везуть. Начальник конвою не забороняв їм розмовляти, а наприкінці сказав, що вже давно не чув рідної мови. Любка скористалася його прихильністю, підбігла до мами і дала їй торбу з харчами та запитала начальника, куди маму везуть. Він сказав, що в пересильну тюрму у Потьмі. Машина поїхала, а Любка пішла шукати пересильну тюрму і нічліг. Знайшла тюрму і місцеву жінку, що погодилася її переночувати. Через деякий час прийшов якийсь чоловік і також попросився до тої хати на ніч.
Любка мала ще два дні часу і пішла в штаб добиватися дозволу впорядкувати могилу тата на табірному цвинтарі в Барашеві. Хрест ставити заборонили - там мала бути табличка з номером. Коли Любка запитала, чи можна хоча б оправити могилу дерном, вони промовчали, і вона вирішила, що може це зробити. Цвинтар виглядав так: десь за п’ятдесят метрів від робочої зони було піщане поле, яке тяглося аж до соснового лісу, а зліва направо мало, може, з триста метрів. Воно було усіяне дерев’яними кілочками з табличками, на яких виднілися номери. Ряди могил позначалися буквами алфавіту, а самі могили - цифрами. Сказали, що могила Михайла Сороки має номер К-7. Колишня наглядачка, вже пенсіонерка, розчулилася, що Любка хоче оправити могилу свекра, пожаліла її і почала помагати носити дерен. Це було досить далеко, десь біля якогось струмка, що коло лісу. Потім в лісі назбирала шишок і виклала з них на могилі хрест. Наглядачка навіть звідкись принесла свічечки-офірки. Поки Любка отримала дозволи, поки показали могилу (до речі, не ту, як виявилося через двадцять років), минуло два дні. Вечорами, коли вона поверталася на нічліг, квартирант розпитував її, для чого приїхала, чому мама ув’язнена, чим займалася. Між розпитуванням розхвалював радянську владу. Їй не дуже хотілося з ним говорити, і вона щось там йому відбуркувала.
Настав ранок 21 вересня 1972 р. Любка прокинулася о четвертій годині ранку, бо о п’ятій вже мали випускати в’язнів. Господиня сказала: «Дєтка, я піду з тобою». Десь перед п’ятою ранку вони стояли біля воріт тюрми. Було темно, почало трошки сіріти. Відчинилася широка металева брама, і досить великий гурт в’язнів вийшов. Серед них десь посередині Любка впізнала маму. Вона була в кирзових черевиках без шнурівок, пасяста суконка, поверх – бушлат: така собі куфайка, на голові зелена хустка, а в руках мала дерев’яну валізку. Любка підбігла до неї, взяла ту валізку, і вони пішли до хати, де вона ночувала. Господиня йшла дискретно на віддалі за ними.
Квартирант уже прокинувся. Спочатку якось так заглядав у шибку через двері, а потім увійшов і з цікавістю подивився на маму. Мама пішла перебратися в одяг, який Любка привезла з собою. Свій тюремний одяг кинула у дерев’яну валізку, копнула її ногою і зібралася йти, а господиня каже: «Ви що, не забираєте своїх речей?». Мама відповіла, що вони їй не потрібні, і разом з Любкою пішла до станції. З дому вийшла вже зовсім інша жінка, на якій не було тавра двадцятип’ятилітнього ув’язнення.
Вони поспішали, бо мамі дали квиток на поїзд, а Любка квитка не мала. На станції була велика черга до каси, а поїзди проходячі, і тому квитки продавали лише за годину до приходу поїзда. Надії купити ще один квиток майже не було. До мами підійшов кагебіст і сказав:
– Зарицкая, нємєдленно от’єзжайтє! Зараз підійде ваш поїзд.
Вони, очевидно, боялися, що вона вернеться і піде на могилу чоловіка.
– Я нікуди не поїду без невістки.
За кілька хвилин принесли Любці квиток, і вони сіли в плацкартний вагон до Москви. По дорозі розмовляли.
– Що було би, якби ти мене не побачила? Як би я їхала в тих черевиках без шнурівок? Без копійки?
Мама розповіла, для чого її перевезли в пересильну тюрму. Коли відчинили двері до камери, виявилося, що там є якась жінка, яка почала кричати, що протестує, що до неї когось підселили. Її ніхто не слухав, двері зачинили, і вони залишилися двоє в камері. Жінка продовжувала протестувати: мовляв, вона політична і вимагає окремої камери. Мама спокійно відповіла, що вона теж політична, а собі подумала, що, очевидно, замислили якусь провокацію. Жінка, як почула українську мову, здивувалася і запитала:
– Хто ви?
– Я - Катруся Зарицька.
Тоді жінка почала вибачатися, обнімати і цілувати.
Як виявилося, це була Ніна Караванська, яку везли в табір. Кагебістам, очевидно, було цікаво, про що вони будуть говорити. Мама намагалася їй пояснити на мигах, що їх слухають, але Ніна, втішена зустріччю, говорила безперестанку і без самоцензури. Потім мама розказувала, що це вже цілком інакші в’язні. Ніна вимагала фарби для волосся, губної помади того, чого їм і в голову не приходило добиватися.
До Москви приїхали надвечір. Мама мала скерування до Вінниці і відповідний білет. Там вона мала з’явитися в міліцію й отримати паспорт, бо в неї була тільки довідка про звільнення. У Західну Україну їхати їй було заборонено, але вони вирішили все-таки їхати до Львова. Любка сподівалася, що вони вирушать того ж вечора, але мама мала дуже багато справ у Москві: кудись дзвонила, відвідувала своїх знайомих, передавала якусь важливу інформацію з таборів. Усе це затяглося на три дні. Нарешті вони сіли в потяг. Аж раптом чують, що хтось бігає по вагону, відкриває купе і запитує: «Здесь Заріцкая? Здесь Заріцкая?». Нарешті відкрились двері купе, в якому вони сиділи, і мама сказала, що вона Зарицька. Той чоловік кинувся її обнімати, всадив в руки оберемок жоржин. Як виявилося, це був Олександр Гінзбург, який від когось довідався, що Катерина Зарицька від’їжджає цим потягом, і шукав її по всіх вагонах.
На вокзалі у Львові лише я прийшов їх зустрічати. Ми зумисне не хотіли робити ніяких демонстрацій, щоб маму не забрали просто з двірця. Приїхали додому, і мама, переступивши поріг, сказала: «Бачиш, мамусю, я вже вернулася. Так, наче п’ятнадцять хвилин тому вийшла з хати».
Вдома зібралася родина, і мама кожного упізнала, навіть тих, кого ніколи в житті не бачила, - казала, що запам’ятала з фотографії. Біля хати постійно чергували, спостерігаючи, хто приходить і відходить. Так тривало місяць, а тоді прийшли з міліції з перевіркою паспортів. Виявили, що мама не має паспорта, і здивувалися, чому ми нічого не робимо, щоб Зарицьку прописати у Львові, зважаючи на те, що вона має стареньку маму, якій потрібен догляд. Запропонували мені подати прохання до начальника міліції прописати маму у нас. Я відповів, що їм не вірю і просити в них нічого не буду; хочуть - то нехай самі прописують. А бабця написала таку просьбу. Вони тут же на цій заяві написали резолюцію, щоб Катерина Зарицька упродовж 24 годин покинула Львів. Але за цей місяць ми вже зорієнтувалися, що найближчим місцем поза межами Західної України є Волочиськ. У Підволочиську, перед Збручем, мешкає родина тата, а за Збручем вже є Волочиськ.
Отже, мама поїхала до Вінниці і їй дали дозвіл проживати в Хмельницькій області. Винаймала кімнатку на краю Волочиська, що фактично був як село. За кілька тижнів господиня відмовила їй, і мама мусила шукати іншу хату. Людей лякали, що вони дають притулок бандитці, міліція крутилася біля хат, а в той час колгоспники крали буряки, картоплю та інше, гнали самогон. До того ж за мамою був спеціальний нагляд і вона мусила кожен день мельдуватися в міліції. Ця нестабільність її дуже мучила, і вона казала, що в таборі було краще. Але через деякий час гласний нагляд зняли і можна було приїхати на три дні до Львова. Тепер вже тут міліція пильнувала, і на четвертий день під хату під їжджав «чорний ворон», щоб депортувати її з міста. Одного разу забрали з книжкового магазину, що навпроти пам'ятника А. Міцкевичу. Завезли у відділення міліції, посадили за грати, і я приходив туди її визволяти.
Навесні нам вдалося купити у Волочиську півхати без права на земельну ділянку. Це була глиняна халупа під стріхою. Були сіни, кухонька та кімнатка 15 метрів квадратних. В печі треба було палити вугіллям. Перед хатою було невеличке подвір’я. Мама була щаслива і з великим ентузіазмом взялася за ремонт. На щастя, в село проводили газ, і вона провела собі до хати опалення.
Через рік приїхала до неї Одарка Гусяк, яка також відсиділа 25-річний термін і не мала до кого повернутися. Як і моя мама, вона мала тяжке слідство, правда значно коротше. Їй затискали пальці між дверима, гасили цигарки до нігтів, а найстрашніше було, коли били гумовими палицями по п’ятах. Від того стрясалася голова. Але найгірше було те, що за фанерною перегородкою катували її маму, яка несамовито кричала від болю. Потім довгі роки Одарка при найменшому шурхоті чула крики своєї матері.
Разом уже було легше. При кожній можливості мама забирала внучок до себе. Все їм дозволяла і догоджала, навіть не сварилася, коли вони вимурзувалися з ніг до голови багном, бо маленькою також любила бавитися в болоті. Діти влаштовували концерти, запрошували сусідів, і люди почали прихильно до неї ставитися. На подвір’ї збудували комірчину, і туди приїжджали гості. Завжди кілька місяців гостив Борис Меншагін - колишній в’язень Володимирської тюрми, який просидів в одиночці 25 років. Після відбуття терміну покарання жив у будинку престарілих в Архангельській області. Блискучий адвокат тридцятих років, був обраний губернатором Смоленщини. Мимоволі став свідком, коли німці проводили розкопки захоронень польських офіцерів, розстріляних енкаведистами. Після війни його заарештували і запропонували виступити на Нюрнберзькому процесі та ствердити, що це зробили німці. Він відмовився. Приїжджав уже хворий Іван Світличний з дружиною Льолею. Неподалік було джерело з «Нафтусею», такою потрібною йому для лікування, та на другий рік кагебісти забетонували це місце. Приїжджав на вакації Микола Горинь з дружиною та дочками. Приїжджали татові родичі з Кошляків відвідати маму. Очевидно, все це не дуже подобалося кагебістам, і вони знову взялися за своє. В місцевій газеті писали пасквілі про неї. Били вікна в хаті і періодично викликали на розмови. Родичів залякали, і вони більше не з’являлися в її хаті. Лише вуйко Ярослав Григоращук і тітка Палазя з Підволочиська залишалися її вірними друзями. Мама більше і частіше почала бувати у Львові, де бачилася з дуже небагатьма людьми. Серед них найчастіше з Олею Ільків та Оленкою Антонів. Невдовзі захворіла на невиліковну хворобу. Знаючи це, кагебісти ще раз спробували її зламати. З Волочиська вивезли автом на піщаний кар’єр, повитягали зброю і сказали: або вона напише в газету, що відрікається від своїх поглядів, або зараз її розстріляють, закопають тут в пісок і ніхто й знати не буде. Сказала, що не відрікається.
29 серпня 1986 р. мама померла у Львові, і ми її поховали на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці. Крім рідних, на похороні майже нікого не було. Священик також боявся прийти, зате було багато кагебістів. Навіть на дерева повилазили і звідти фотографували всю траурну процесію.
З улюбленого. З графічної серії "Псалми Давидові":
Псалом 1
Псалом 12
Псалом 43
Псалом 93
Псалом 149
Богданові Сороці - світла пам'ять!
Богдан Сорока прямує на Чорногору (зі спогадів). Львів у графіці мистця
"Давидові псалми" Тараса Шевченка, ілюстровані Богданом Сорокою
Пам'яті Катрусі Зарицької
Зі спогадів Богдана Сороки
Професор Мирон Зарицький, фундатор української математичної культури
Зі спогадів Богдана Сороки
