Мирон Кордуба, один з найталановитіших істориків Центральної і Східної Европи

 

«Се не пуста фраза, коли говорять, що відірвання України се "ніж в серце Росії". За посідання України вони готові до боротьби на життя і смерть.»

Мирон Кордуба,

історик, бібліограф, археограф, етнолог, перекладач, педагог, публіцист, консул від Західноукраїнської Народної Республіки у Відні, професор, "поважна сила нашої історичної науки" (М. Грушевський)

* 2 березня 1876, с. Острів, Тернопільщина — † 2 травня 1947, Львів

 

З дружиною Євгенією Цегельською, 1901

МИРОН КОРДУБА ЗБЛИЗЬКА

Ярослав Дашкевич

Серед представників львівської історичної школи Михайла Грушевського був цілий ряд талановитих науковців, доля яких склалася по-різному. Не лише залежно від таланту, але й внаслідок умов, у які вони потрапляли. Практично викляті совєтською історіографією 1930-1980-х pp. за «націоналізм», вони тепер надто поволі повертаються із забуття. А разом з іменами - їх твори, важливі, повноцінні, знання яких позбавило б сучасну українську історичну науку від необхідности вишукувати та заповнювати т. зв. білі плями, бо, виявляється, значна частина цих білих плям була усунена ще кілька десятиріч тому.

До таких забутих, але незабутніх імен належить також постать професора Варшавського та Львівського університетів Мирона Кордуби (1876-1947). Історик України середньовічних та нових часів (Галицько-Волинська держава, Козаччина), дослідник витоків української нації, джерелознавець, який один з перших звернув увагу на значення топонімічних досліджень для історії України, археограф, етнолог - одним словом, учений з широким кругозором та відомий ерудит - повертається на належне йому місце в українській історичній науці.

Склалося так, що я неодноразово зустрічався з М. Кордубою за його життя, а пізніше намагався вберегти і донести до наукової громадськости його спадщину. Тому й виник сьогоднішній спогад.

Епізод перший

Липень-серпень 1937 р. Косів на Гуцульщині

Мені було тоді одинадцять років, але в пам’яті події того часу збереглися добре. Вілла Остапа Луцького (двоповерховий дерев’яний будинок у гуцульському стилі) була розташована на окраїні містечка, над невеликим потічком. Стежки вели високо в гори.

Остап Луцький - поет з групи «Молода муза», військовий діяч часів Української революції (офіцер Української галицької армії). Пізніше - політичний діяч, один з лідерів Українського національно-демократичного об’єднання, сенатор Речі Посполитої.

Його дружина жила влітку на віллі, де за невелику плату відпочивали «представники» української інтелігенції.

1937 рік був там «варшавським» роком. Отже, на віллі зібралися:

- Олександр Доценко, колишній підполковник армії Української Народної Республіки, ад’ютант Симона Петлюри, автор двотомника документів «Літопис Української революції» (1923-1924), дослідження «Зимовий похід» та інших. У Косові він був разом з дочкою;

- Василь Тисяк, український ліричний тенор, соліст Варшавської опери;

- Мирон Кордуба з дружиною Євгенією, професор Варшавського університету. Йому було тоді під шістдесят років, дружина на три роки молодша. Невисокий, сивий, з характерною іспанською борідкою. Поважний у поведінці та в розмовах.

Пригадую дещо з розмов, які М. Кордуба вів з О. Луцьким серед квітника за віллою про свою співпрацю у варшавському часописі «Biuletyn Polsko-Ukrainski», виданні, що виступало за українсько-польське порозуміння та видавалося польськими інтелектуалами-українофілами, про огляд «Совєтсько-українська література 1917-1931 рр.» й інші загальні й політичніші теми, які я не дуже добре розумів.

На хлопця, що бавився в квітнику, співрозмовники, звісно, не звертали уваги. Був я в Косові не сам, а з моєю мамою, Оленою Степанівною, у якої знайшлося чимало спільних тем для розмов з Мироном та Євгенією Кордубами. Моя мати - викладач гімназії сестер василіянок у Львові - навчала обох доньок Мирона. Були в Косові домашні й позадомашні розваги. Домашні - вечірня гра в карти, преферанс, в якому активну участь брав професор та його дружина. Був вечір пісні Василя Тисяка. Прогулянка в гори - на Михалка (назва гори). На полонині збирали квіти. В цій прогулянці брала участь також товаришка моєї матері зі студентських часів Марія Бачинська - дружина Дмитра Донцова, яка, щоправда, на віллі О. Луцького не відпочивала.

Епізод другий

1942-1943 pp. Львів

Миронові Кордубі 63-64 роки. Останні роки були знову дуже важкими - у нього всі вони взагалі не були легкими. Початок Другої світової війни, облога Варшави, переїзд до Холма, де він викладав в українській гімназії. Відтіля довелося їхати - чи, радше, тікати - до Львова, коли польські боївки в середині 1941 р. почали вирізувати українську інтелігенцію.

Професор постарів. Викладаючи в Першій українській гімназії історію (гімназія містилася на вул. Волоській, 1, поблизу Стрийського базарчика), він був і моїм вчителем. Викладав академічним стилем і вимоги ставив високошкільні. Склав невеличкий план класу: де хто сидить, та викликав для відповіді до свого столу за цим планом, записуючи оцінки дуже дрібним почерком до свого професорського нотатника. Вже погано чув, тому, слухаючи відповіді гімназистів, прикладав долоню до вуха.

Ми, учні, добре знали, ким є професор, бо в книгарнях продавалися тоді його недавно видані праці: «Болеслав-Юрій II, останній самостійний володар Галицько-Волинської держави» (1940), 1-й том «Історії Холмщини і Підляшшя» (1941), «Богдан Хмельницький у Белзчині і Холмщині» (1941). У мене тоді також були ці книжки, їх мала і бібліотечка нашого класу.

Березень 1943 р. Львівський літературно-мистецький клуб (тепер у цьому будинку на вул. Січових стрільців - й у цьому залі - хор «Трембіта»; до Другої світової війни там була масонська ложа), у якому читався цикл дискусійних лекцій про формування української нації. Я прослухав цей цикл, у підготовці та проведенні якого значну роль відіграв М. Кордуба. Відомо, він вважав, що нація сформувалася пізно, лише у XVI-XVII ст. Це викликало дуже жваві, а часом гострі дискусії. Вважаючи таку тематику націоналістичною, німецька влада заборонила продовження дискусійних вечорів.

Епізод третій

1944 - травень 1947 р. Львів

Мирон Кордуба був людиною сміливою і не йшов легко на компроміси. Ще 1946 р. він читав у Львівському державному університеті ім. І. Франка публічну лекцію про заслуги Михайла Грушевського перед українською історичною наукою. Ім’я Кордуби з відповідними епітетами не сходило зі сторінок обласної та республіканської преси, його «проробляли» також у столичних московських газетах.

Історію цього повсякденного цькування викладати не буду - про нього я писав кілька років тому (Боротьба з Грушевським та його школою у Львівському університеті за совєтських часів // Михайло Грушевський і Львівська історична школа: Матеріяли конференції. Львів, 24-25 жовтня 1994 р. - Нью-Йорк; Львів, 1995. - С. 32-98). Кордуба був в. о. професора та в. о. завідувача кафедри історії західних і південних слов’ян в університеті. З Академії наук його звільнили, бо він рішуче відмовився переїхати в «почесне заслання» до Києва.

Під час однієї з наукових сесій в університеті я був на його доповіді про західні кордони Галицько-Волинської держави. Як інші дослідження М. Кордуби, так і ця доповідь (повідомлення на таку тему він публікував уже раніше) дуже скрупульозно обґрунтовувалася фактологічно. У Дискусіях професор був твердим і різким. Трапилася сутичка після цієї доповіді з істориком мистецтва Йосипом Пеленським. Він висловив певні сумніви щодо деяких положень доповіді. Кордуба відповів: «Якщо ви вважаєте інакше, викладіть результати своїх досліджень - тоді поговоримо». Треба сказати, що Й. Пеленський також займався проблемою західних кордонів, отже, це були міркування фахівця.

Був час, коли з М. Кордубою я зустрічався майже щоденно як керівник бібліографічного відділу Львівського відділення Народної бібліотеки України АН УССР - у читальних залах бібліотеки на вул. Радянській (тепер Винниченка), 24 та на вул. Стефаника, 2. Професор «відпочивав» від університетських цькувань, доповнюючи свою колосальну картотеку «Бібліографії історії України», що налічувала тоді вже понад 50 тисяч карток. М. Кордуба працював переважно над газетним матеріялом, схиливши низько сиву голову, уважно перегортаючи сторінку за сторінкою. Ми віталися, часом обмінювалися кількома словами. Сталося так, що саме в бібліотеці на вул. Стефаника, в читальному залі на другому поверсі, поряд з картотеками, його розбив параліч. Мимоволі я був свідком, коли приїхала швидка допомога і професора на ношах заносили до машини. Цей важкий епізод досі фотографічно бачу перед очима... Потім був багатолюдний похорон.

Через рік по смерті М. Кордуби з Москви прийшло затвердження його професорського звання...

Тепер ще три епізоди: зустрічі зі спадщиною професора.

Епізод четвертий

Найбільшою працею, якій він присвятив понад 25 років, була «Бібліографія історії України». Не буду характеризувати цю роботу, бо свого часу я опублікував статтю про неї (М.М. Кордуба та його «Бібліографія історії України» // Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР. - К., 1963. - № 6. - С. 115-130), а недавно підготував ще одну - більшу за обсягом. Але вже сама цифра - понад 55 тисяч карток, коли я її бачив та описував, визначає важливість «Бібліографії» та самовіданність професора.

Доля «Бібліографії» склалася якось химерно й сумно. Після смерти М. Кордуби його родина - вдова і дочка Стефа - передали картотеку до Інституту суспільних наук АН УССР (сучасного Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України) за сміховинну ціну - по 3 коп. за картку. Бібліографією дуже зацікавилася тоді Державна історична бібліотека УССР у Києві - просила в дирекції Інституту дозволу скопіювати картотеку (в бібліотеці виконувалася аналогічна тема), але його не отримала. Картотекою досить активно користувався І. Крип’якевич при написанні таких праць, як «Богдан Хмельницький», «Документи Богдана Хмельницького», «Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 р.)», але після його смерти ця частина (чи частини) картотеки до наукового архіву інституту не повернулася.

Наприкінці 70-х років під час перевірки наукового архіву тогочасний директор Інституту суспільних наук Володимир Чугайов дав команду викинути картотеку як «націоналістичну» на сміття.

Якась добра душа перенесла її до відділу історичного словника української мови (не без відома завідувачки відділу - відомого мовознавця Лукії Гумецької) і серед багатьох інших картотека вціліла. Її вдалося розшукати 1989 р. саме там, а донька професора Стефа Кордуба-Ольшанська звернулася до президента Академії наук Бориса Патона з проханням відновити працю над бібліографією, підготувати її до публікації. Відповіді не отримала. До дирекції Інституту знову звернулася Державна історична бібліотека - також безрезультатно.

До нової, зрештою сучасної, дирекції Інституту українознавства (акад. Ярослав Ісаєвич) зверталася ще й дирекція Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України (Лариса Крушельницька) за дозволом публікувати працю М. Кордуби як пам’ятку бібліографії (як тепер друкують вже п’ятий том «Репертуару української книги 1798-1916», т. зв. картотеку Юра Меженка) - це також нічого не дало. Один з короткочасних вчених секретарів інституту Андрій Ясіновський почав уводити картотеку в комп’ютер. Незабаром закинув - надто багато праці. Тепер і не знаю, в якому стані «Бібліографія історії України» М. Кордуби - справжній скарб для історика (його не може замінити «Бібліографія старої України 1240-1800 рр.» Миколи Жарких - вийшло 4 зошити, про які більшість істориків не знає, бо наклад лише 300 примірників).

Епізод п’ятий

1972 р. у Мюнхені побачило світ репринтне перевидання капітальної праці М. Кордуби «La Litterature historique sovietique-ukrainienne. Compte-rendu. 1917-1931». Це була ініціатива Омеляна Пріцака та очолюваного ним Гарвардського інституту українських студій. За активної допомоги старенької пані Євгенії я склав бібліографію праць професора, що була вміщена - з доповненнями О. Пріцака - у мюнхенському перевиданні 1972 р. Тоді ж я описав праці й матеріяли М. Кордуби, що залишилися в рукопису й збереглися в помешканні родини на вул. Каменярів, 3. Серед них: копії грамот молдавських XV-XVII ст. (в основному, зі збірки греко-православного релігійного фонду в Чернівцях); матеріяли про революцію 1917 р. у Росії; витяги з джерел до історії західноукраїнських земель до кінця XIV ст. і про назви «Русь» і «Україна»; матеріяли про табір військовополонених українців у Зальцведелі 1915-1917 pp.; перелік документів до історії Буковини 1500-1774 pp.; карта західного кордону Галицько-Волинської держави. Цілий ряд університетських курсів: «Вступ до історії України» (польською мовою), «Джерелознавство», «Музейництво», «Вступ до історіографії», «Історія України» - у кількох варіянтах, серед них також окремі три томи (від найдавніших часів до гетьманства Данила Апостола включно), інший том про історію права, політичний устрій, культуру України, «Історія Західної Європи» (від часів Олівера Кромвеля до Великої французької революції), «Історія західних слов’ян в добі Перемислідів і Пястів». Також рукописи неопублікованих статей «Генеза української нації» (польською мовою), «Приазовська (Тмутороканська) Русь у ХІІІ-Х ст. по Р. X.» (польською мовою), «Волинська земля - початки історії» (також по-польському), «Князь Юрій II Ракоці й його часи. Історична монографія» (німецькою мовою), «Панівне становище Галицько-Волинського князівства на європейському Сході в другій половині XIII ст.» (німецькою мовою), «М. Грушевський як дослідник князівської доби історії України», «М. Грушевський як учений», «Громадська діяльність Степана Смаль-Стоцького». Ще й картотеки: персоналій, місцевостей Західної Галичини. Частково цей опис було опубліковано у виданні 1972 р.

До речі, вже пізніше стало мені відомо (на підставі книги депозитів рукописного відділу Бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, яка тепер зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України), що 29 червня 1940 p., - отже, за т. зв. совєтських часів - як депозит було передано до відділу рукописів за № 260 М. Кордуби «Матеріяли до географічного словника» та за № 261 М. Кордуби «Бібліографічний словник українських історичних діячів». Долю цих рукописів з ’ясувати не вдалося.

Зважаючи на поштову цензуру і заборону висилати за кордон будь-які машинописи чи рукописи, не завізовані відповідними інстанціями (експертизою, спецчастинами), матеріяли до біобібліографії М. Кордуби мені довелося пересилати О. Пріцакові як листи, до змісту яких я включав ці відомості. Листи дійшли до адресата повністю. Потім ми думали разом з О. Пріцаком, як мене підписати у мюнхенському виданні. Врешті вирішили - криптонімом N.N. Бо був рік репресій - 1972-й.

Епізод шостий

Дочка М. Кордуби Стефа звернулася до мене за порадою, де примістити особистий архів та бібліотеку вченого. Зійшлися на думці, що найкраще і найспокійніше для них буде у Центральному державному історичному архіві УССР у Львові, в якому я тоді працював (це був, мабуть, 1976 p.). Я перевіз і особистий архів, і дуже цінну любовно підібрану бібліотеку до Центрального архіву, отримавши - на пам’ять про професора - кілька книжок з його бібліотеки. Деякі документи і частина листування залишилися в родини. Бібліотека професора поповнила бібліотеку ЦЦІА, а його науковий та особистий архів було описано як окремий фонд.

Однак не зрозуміло, з яких причин фонд М. Кордуби було передано кілька років пізніше до Львівського обласного державного архіву. Досі не з’ясована доля кількох листів Лесі Українки, що були серед кореспонденції М. Кордуби буковинських часів.

* * *

У березні 2001 р. у Львові відбулося дві конференції, присвячені 125-річчю М. Кордуби: урочиста академія, влаштована Львівським обласним об’єднанням Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, та наукова конференція «Мирон Кордуба - вчений, педагог, громадянин», проведена заходами Львівського національного університету ім. І. Франка, Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Наукового товариства ім. Шевченка, Львівського осередку Українського історичного товариства. Дуже хотілося б сподіватися, що в результаті цих конференцій, проведених високими установами, та публікації статей про М. Кордубу, зміниться ставлення до спадщини видатного українського історика. На другій конференції перший заступник голови НТШ Олег Купчинський вів мову про п’ятитомник вибраних творів історика, який могло б видати НТШ: т. 1 - історичні праці, т. 2 - історико-географічні, т. З - етнологічні, т. 4 - бібліографія, т. 5 - листування.

Не підлягає сумніву, що публікація «Бібліографії історії України» М. Кордуби навіть у такому розрізненому вигляді, в якому вона є сьогодні, недрукованих його праць, щоденника, університетських лекцій, листування, а також перевидання найважливішого з раніше друкованого потрібні українській історичній науці. Це було б найкращим відзначенням пам’яти Мирона Кордуби.

 

Проф. д-р М. Кордуба

КИЇВ І РЕҐЕНСБУРҐ

(Сторінка з давніх взаємин України з Німеччиною)

[Краківські вісті]

02.09.1940

http://zbruc.eu/node/41121

 

Проф. д-р. М. Кордуба

ХОЛМЩИНА І ПІДЛЯШШЯ

[Краківські вісті]

01.07.1940

http://zbruc.eu/node/3843

Мирон Кордуба, один з найталановитіших істориків Центральної і Східної Европи

Життєпис http://dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=1234953

Катастрофа у Львові 1826 року

Ратуша перед 1826 роком. Малюнок Єжи Ґлоґовського

“Дня 14 липня 1826 року прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася [почала тріщати, чи гойдатися] й о годині чверть на сему вечором з великим тріскотом завалилася. Наперед вже опорожнено ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і кількох робітників”.
Іван Крип’якевич
“Історичні проходи по Львові”

Юрій Андрухович

Лемберзька катастрофа

З отого дня суремного, як завалився ратуш,
усе навіки зважене і вписане в архів:
“Понесено у людности не так велику втрату:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників”.

Маленька апокаліпса на ринковому пляці:
з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,
мов гер таємний радник над аркушем реляції:
один трупач,
твох шофнірів,
кількох ропітникіф.

Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.
Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.
На поминках буяла чернь і мандрівні каліки
і гупав кусками о брук увесь калічий рід
(і кожен чесно їв, і пив, і плакав як умів:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).

Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,
де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,
як на майданах і в шинках реве житейське море.
Там інше світло — і воно біліє над кістьми.
Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто, —
Їх не любили на землі й забули серед хмар.
Ішов попереду трубач.

Він дув натхненно й чисто —

так ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.
Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
Вони злягли на дно камінь — плече коло плеча,
Лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,
Таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.

Спогади про Рогатинську українську гімназію

До 110 річниці її заснування

Серед викладачів Гімназії були, зокрема, славетний історик Іван Крип'якевич; січовий стрілець, вояк Дивізії "Галичина", письменник Микола Угрин Безгрішний (Венґжин); вояк УГА, майбутній професор Іван Галущинський. Директором Гімназії був педагог, командант Леґіону УСС - отаман - Михайло Галущинський.
Разом з автором вчилися пластун Іван Озаркевич, видатний актор Йосип Гірняк, композитор Борис “Бусьо” Кудрик*, видавець Іван Тиктор, усусус, голова видавництва "Червона Калина" Іван Поритко, інші січові стрільці і вояки УГА.

Василь Волицький**
ДЕЩО ПРО РОГАТИН І ПРО РОГАТИНСЬКУ ПРИВАТНУ УКРАЇНСЬКУ ГІМНАЗІЮ
(Жмут спогадів з приводу 60-річчя заснування гімназії)
"Свобода", червень 1969

З Рогатином пов'язала мене українська приватна гімназія. Я вчився в ній від початку вересня 1910-го до 28 червня 1914-го року. Закінчив чотири кляси. Хоча в роки першої світової війни довелося мені вчитися у філії Академічної гімназії у Львові (1916 р.), опісля в українській приватній гімназії в Городенці — я завжди відчував і відчуваю, що я — вихованець Рогатинської гімназії.

Правда, мої національні почування виростали з духа пам'яток української старовини, що зберігалися головним чином в останках городищ і в стареньких дерев'яних церквах з давніми іконами та книгами з хронікарськими записами на марґінесах — „Тріоді Цвітної" з 1637 р. та інших книг у рідному Волцневі, сусідньому Жидачеві, у Київці та в інших місцевостях Жидачівського повіту. Формували мої почування розповіді моїх батьків про барвну бувальщину, а відгомін політичної боротьби в краю будив хлоп'яче бажання стати великим і зогрівав думками-мріями про чини молодечі.

Ці мрії-почування юних літ кристалізувалися в моїй душі у ясні державницькі прагнення, коли р став учнем Рогатинської гімназії.

На українських: землях у монархії Габсбурґів тривала тоді перманентна боротьба українців з всевладною польською шляхтою за українські школи, український університет у Львові, виборчу реформу до галицького сойму, за конституційні права. В ході тієї боротьби українці полудневого Опілля створили 1909 р. приватну українську гімназію в Рогатині.

Для ясности треба згадати, що гімназію започаткували гімназійні курси, що їх восени 1906 p. зopгaнізував у с. Заланів тамошній парох, о. Ваньо. Провадив курси, а властиво допомагав провадити о. Ваньові — абсольвент Львівського університету, Семен Демидчук, що, осягнувши незабаром докторат пpaвничих наук, працював до 1914 р. в Українському Педагогічному Товаристві у Львові, поширюючи й реалізуючи рідношкільні ідеї в краю. В справі зорганізування матеріяльної допомоги для „Рідної Школи" він був делеґований від того ж Товариства до українських організацій в ЗСА у 1912-му і другий раз у 1914 році, де й захопила його перша світова війна. Залишився в Ню Йорку, в якому своєю працею злобув собі ім'я видатного українського громадського діяча.

Разом з С. Демидчуком учителювали на Заланівських курсах студенти Степан Олійник і Степан Кузик, що теж у скорому часі здобули докторати правничих наук у Львівському університеті і розвинули широку громадську роботу: д-р Ст. Олійник — в Тернопільщині, а д-р Ст. Кузик — в Рогатинщині, що й обрала його під час польської окупації послом до варшавського сейму.

До 1909 р. Заланівські курси розвинулися в три повні гімназійні кляси, і тоді перенесли їх до Poгaтина.

Щировідданими опікунами гімназії, крім о. Ваня, були: о. Залужний з Потока, о. шамбелян Ст. Городецький з Вербиловець, о. Йосиф Яворський з Лучинець, з Рогатина: о. Павло Кудрях - парох, радник суду Когут, подружжя старших учителів — Ґурґули, лікар д-р Терлецький і вислужений поштовий урядник Верб'яний; з Пукова — селяни Теодор Соломка і Ст. Свирида, Петро Вігус, управитель школи в Підгороддю і багато інших з довколишніх сіл.

Директор Михайло Галащинський, о. Теодозій Кудрик, д-р І. Крип'якевич, Іван Галущинський, Гнат Мартинець, Теод. Романишин, Теод. Закалата, Галькевич, кооператор Микола Капуста (руханка) і судовий урядник Поташник (спів) - створили першу когорту учительського збору.

Завдяки знанню навчально-виховної справи учителів і їхній ідейній посвяті навчання в гімназії стояло на рівні державних шкіл, і у висліді — на пpoпoзицію Львівської Шкільної Ради Крайової австрійське Міністерство освіти навесні 1910 р. признало гімназії право прилюдности, і гімназія задержала це право до вибуху першої світової війни. На основі цього учні Рогатинської гімназії могли в потребі nepeходити до державних гімназій, а майбутні матуранти — студіювати в університетах.

Про успіхи навчально-виховної праці гімназії заговорила вся українська Галичина. Гімназію зapaxували до найкращих у краю.

Наприкінці серпня 1910 p., в речінці записів, вписав мене до цієї гімназії мій батько. - „В Рогатинській гімназії, - потішав він мене, - професори вчать так добре, як у жадній іншій!"

Станцію-кватиру за 30 корон місячно знайшов мені батько на Бабинцях Долішніх, у судового урядника Володимира Канопади. У невеликій з трьома ліжками кімнаті, з вікном до повітової дороги Пуків-Бережанн, примістилося нас п'ятеро: я і Дм. Угрин —з І кляси, Василь Мацук з Конюшок — з ІІ кляси і Василь Угрин та Тит Долинський — з ІІІ кляси. Обидва Угрини були синами посесора з Якторова, пов. Перемишляни, Т. Долинський — син учителя з Виписк того ж повіту, я і Мацук — селянські сини.

Гімназія по-тодішньому називалася “руською” і була під патронатом Руського Товариства Педагогічного у Львові. У чотирьох відділах І кляси того року було 220 учнів. Вищі кляcи чисельно були менші: ІІ і ІІІ кляси мали по два відділи, а ІV кляса, найвища, оскільки не помиляюся, налічувала 26 учнів, в тому числі одну ученицю, Віру Кудрик і двох жидів - Шварца і Цірлера.

З учительського збору того року відійшли: І. Крип'якевич, І. Галущинський і Галькевич. Прийшли: Микола Бабин – історик, д-р Антін Борис — математик, Вол. Занько – природник, україністи - Василь Ляхович і Лев Смулка, Олег Калитовський — природник та Микола Щуровський — фізик.

В числі учні в були уродженці майже всіх повітів Східньої Галичини. 3-поза її меж — учень І кляси Сендецький з Кракова , син запротореного туди українця.

Рогатин, у той час типове галицьке містечко, хоча в ньому зберігалися ще польський кляштор Сакраменток і костьол з ХVІІ ст., своєю прастарою назвою***, архітектурними пам’ятками у вигляді чотирьох церков з старовинними огорожами-мурами, цінними іконами з ХVIІ ст., ставропіґійськими братськими традиціями серед парохіян церкви Різдва Пресв. Богородиці, українськими звичаями і мовою в устах міщан — мав виразний український характер.

Всієї людности було 6-7 тисяч. В тому числі поважний відсоток жидів, що скупчувалися довкруги заболоченого ринку. Але зараз же за ринком, а далі на його окраїнах і на передмісті “За водою” - жили сукупно українці. Між ними губилися поляки — двірські офіціялісти і дрібні урядовці. Міщани — Гриники, Горечі, Крупки, Ляльки, Пелиховські Пироги — втішалися серед співгромадян особливою пошаною.

З першого дня перебування в Рогатині мою думку насторожила барвна романтика. “Рогатин — Галича побратим”, чванилися мої рогатинські однолітки. Не без гордощів оповідали вони історію-драму про Роксоляну, небувалої краси дочку священика з церкви св. Духа, що її “давно-давно, 300 років тому, татари ще малою дівчинкою схопили в ясир, а коли вона виросла — султаншою грізного володаря Туреччини, Сулеймана І (1496 -1566) стала і йому козацьку Україну заборонила воювати...”

І про Ставропіґійське Братство при церкві Різдва Пресв. Богородиці, що в ХVІ-ХVІІ ст. піклувалося церквами у місті й околиці та й обороняло їх перед напастями з боку поляків; і про друкарню в недалекому Стрятині та й про церкву св. Миколая, що на цвинтарі Бабинець Горішніх ховалася в затишку старезних лип, оберігаючи у своїх стінах цінний іконостас, вміли мої однолітки цікаво розповідати.

А в неділі і свята ми з нетаєним пієтизмом переступали пороги прегарної ренесансової брами у старих оборонних мурах тієї ж церкви РПБогородиці що на товстезних, двометрових мурах підняла висико-високо понад довколишні доми своє склепіння-баню, внутрі церкви підперту двом масивними стовпами.

В масивах мурів цього Божого храму, що побудований на переломі ХІV-ХV століть — ми вичували духову могутність його фундаторів того часу, що внутрі храму гармонійно єдналася з погідною ренесансовою величчю релігійних картин і постатей Святих на прегарному іконостасі , що зберігся як одна з небагатьох дорогих пам’яток українського малярства ХVІІ ст.

Підсвідомо в нас розбуджувалося бажання нашим вмінням і трудами послужити в майбутньому справі, що відновила би давню могутність і давню славу рідної землі.

У навчальному році 1910-1911 гімназія починала другий рік існування. Я був учнем І „г " кляси. В числі 55 учнів того відділу було 6 дівчат — Константина Яворська , Олена Малянюк і Мальвіна Ґой з Рогатина; Параня Качала з Руди, Олена Шпакович з Черча і Оля Кравців з Явча. Чемно сидів у першій лавці Андрій Гривнак з Данильча, пізніший провідник радикалів Рогатинщини.

Не без заздрощів, бувало дивилися ми, “пepшaки", на нашого клясного товариша Романа Бенця, що від батька з Америки дістав гарний одяг і срібний годинник. З жалем прощалися з Іваном Яцентим, що по трьох місяцях покинув нашу клясу і поїхав до Америки. Через 2-3 місяці після того дістали від нього листа, що він називається вже „Джаном".

Опікуном кляси був Теодор Романишин , що вчив нас математики і географії. Отець Теодор Кудрик вчив релігії, Гнат Марганець — української мови, латини і німецького, М. Щуровський викладав історію України, п-і Дудкевич — рисунки.

Батьківське ставлення вчителі в викликало у нас невимушену пошану.

Нове, до того часу невідоме мені внутрішнє життя гімназії, оформлене в самоуправі, полонило мене всеціло. Учнівська самоуправа, що спиралася на виборній клясній і всієї гімназії старшині, підвищувала учнів до ступня повноправних громадян шкільної „республіки". На окремих сходинах ми разом з нашими клясними опікунами обмірковували і виносили постанови в усіх важливих питаннях клясних громад, а на сходинах учнівської старшини, “екзекутиви" всіх кляс — життьові питання всісї гімназії, з питаннями порушення шкільної дисципліни включно.

Одним із таких питань учнівсько-громадського характеру була напровесні 1914 року справа зневажливої постави до наших учнів збоку обслуги новоявленого в Рогатині кіна. Обслуга не хотіла відповідати на наші запитання, коли ми зверталися до неї по-українські, а власник кіна, жид-аптекар, відмовився повісити у вестибюлю і в залі таблички з українськими написами. В палких словах, як глибоко вичуту зневагу, зреферував справу на учнівських зборах Михайло Дорошенко з VII кляси і у висліді збори винесли однодушну постанову кіно бойкотувати, доки в ньому не буде української обслуги і українських написів.

Дарма, що власник кіна шукав компромісу і перепрошував — ніхто з учнів винесеної постанови не порушив.

Між учнями вищих кляс, як провідники, вирізнялися: Анна Залужна з VІ кляси; з VІІ кляси: Юліян Соколовський****, Мих. Дорошенко***** — „трибун" нашої учнівської ,,республіки", та Іван Озаркевич — душа Пласту; з VІ кляси — невідлучний друг Соколовського Йосип Гірняк, Остап Данкевич — незаступний дириґент гімназійного хору, Дмитро Галичин — по визвольній війні голова УНСоюзу в Америці; д-р Борис Кудрик - „Бусьо", учень-першун VII кляси з відблисками творчих променів у темних очах. Завжди сердечно ввічливий, завжди осторонь розбавлених гуртів, зосереджений у світі музики, заслуханий в чужу для звичайного вуха симфонію довкілля. Пригадується: підбіжить, бувало, Бусьо під час перерви до будь-котрого з учнів і — „Товаришу, кусок, кусочок паперу дайте! Надзвичайний тон запишу!" — і. відвернувшись, зараз же записує, компонує. Від 1926 р. він професор музикології в Музичному інституті ім. Лисенка у Львові і в державній Музичній консерваторії. Помер на засланні в Мордовії 1950 р. на 53-му році життя. Залишив багато композиторських творів, наукових праць з музикології і кілька монографій про видатних композиторів.

Петро Шеремета з Пукова, з VІІІ кляси, від 1914 р. УСС, в 1918-1920 pp. старшина УГА. В 1921 р. польський воєнний суд у Чорткові присудив його до розстрілу за керування групою нескорених вояків УГА, що рейдувала по окупованому поляками західньому Поділлю. Тоді ж пропав безвісти учасник того рейду Петро Лежогубський з VІІІ кляси.

Іван Тиктор з VІІ кляси — відомий видавець і засновник концерну „Українська Преса" у Львові, видавництва, що в добу „українізації" в підсовєтській Україні та ширення в тому ж часі радянофільства в Західній Україні вирішально заважив своїми виданнями на формуванні націоналістичної думки західньо-українських селянсько-робітничих мас, паралізуючи серед них розкладові дії большевицького консула Лапчинського і його секретаря Григорієва, що діяли зі своєї ячейкн при вул. Наб'єляка.

Іван Поритко з VII кляси, від 1914 р. УСС, підхорунжий, опісля чотар. По визвольній війні — кооператор, директор ПСК у Рогатині, діяльний член Повітової і Міської рад там же. Тепер член Управи Братства УСС у Філядельфії і голова ОбВУА, автор статтей на кооперативні теми і розвідок з історії УСС та УГА.

В історії кооперації Рогатинщини записані також імена ідейного кооператора Дмитра Холтяка з VI кляси, багатозаслуженого в усіх ділянках громадського життя і неструдженого працівника — Ярослава Сенчини з VII кляси.

У Ходорові з пошаною згадували ім'я Антона Сохана з VII кляси, співзасновника в тому місті Рідної Школи, активного члена всіх українських установ і Ходорівської Міської Ради.

3 молодшоклясннків Ст. Хабурський з V кляси, до 1920 р. бойовий фронтовик УСС, опісля студент теології в Духовному Семінарі у Львові. Як священик співпрацював у львівському релігійному-суспїльному журналі „Нива". Тепер невтомний опікун хворих українців у торонтських лікарнях.

Ілля Баран-Витанович ІV кляси, бойовий січовик учнівської промілітарної організації „Молода Січ" ім. гетьмана Івана Мазепи. Від 1915 р. УСС, в 1918-1920 pp. чотар УГА. В 1930 pp. учителював в торговельному ліцеї РШ у Львові. Студіюючи в Українському Таємному Університеті, навесні 1922 р. у 300-річчя смерти гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного дебютував у „Ділі" своєю першою науковою статтею-розвідкою про Хотинську баталію. Тепер він відомий науковець-економіст.

З тієї ж кляси Дмитро Герич, старшина булави „Молодої Січі". По війні, від 1927 р. він у Вінніпезі. Ман. нотар, співзасновник Стрілецької Громади і ентузіяст її ідей.

У Вінніпезі живе також д-р Федь Мучій з VII кляси, колишній асистент проф. Маріяна Панчишина, декана Медичного виділу і ректора Українського Таємного Університету у Львові. Від 1941-1944 pp. професор на Медичному виділі Львівського ім. Ів. Франка державного університету.

З пошаною дивилися учні на сеньйора нашої учнівської громади Петра Волоса, "цуґсфюрера" (десятника) австрійської артилерії, що у вересні 1913 р. записався в нашій гімназії до V кляся. Було нам відомо, що за похвалу чинові Мирослава Січинського (в квітні 1908 р. Січинський застрелив у намісничій палаті у Львові цісарського намісника графа А. Потоцького) наш сеньйор мусів покинути львівську Академічну гімназію і шукати захисту у війську.

Органом самоуправи був журналик „Вісник", що його у форматі 8" відбивали на циклостилі. У ,,Bicнику" містив свої поезії Олекса Притика з V кляси, завжди замріяний, гарний наш друг. Дмитро Білик з VІІ кляси пробував у тому ж “Віснику" своїх письменницьких сил у психологічній повісті “Не буде з його геній". Гарними рисунками прикрашував сторінки журналика учень VІІ кляси Турчин.

В клясах під проводом учителів-опікунів працювали літературно-наукові гуртки. Мабуть, чи не на першому місці було Товариство ім. Івана Франка, що його восени 1912 р. в громаді учнів ІІ „в" кляси зорганізував опікун Лев Смулка. Товариство придбало гарну бібліотеку, закупивши її за гроші, зароблені копанням буряків у пароха о. Павла Кудрика. Бібліотеку прикрасили в першу чергу видавані львівською „Просвітою" за редакцією Юліяна Романчука твори Івана Франка і інших українських клясиків. Поруч стали кращі видання творів Марка Вовчка, М. Коцюбинського, Б. Лепкого, І. Н.-Левицького, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка, А. Кащенка, Дмитра Яворницького, історичні повісті А. Чайківського, „Тарас Бульба" М. Гоголя у перекладі М. Садовського. „Хіба ревуть воли, як ясла повні" П. Мирного та ін. Запренумерували київську „Раду", літературно-мистецький журнал „Українська Хата" і ,,Сяйво” , а з галицьких проф. Лев Смулка визичав нам „Діло” і „Свободу".

Товариство подбало також про прикрашення клясної кімнати. Придбали у великих різьблених рамах портрет Івана Франка, ікони Ісуса-Вчителя та Божої Матері, і завісили їх на розкішному гуцульському килимі, у тіні двох гарних олеандрів; вікна прислонили легкими прозірними прислонами. Між вікнами красувалися у різьблених рамах „В'їзд Богдана Хмельницького до Києва”, картина М. Івасюка і його ж ,,Богун під Берестечком". Добродушно всміхався до засоромленого хлоп'яти запорожець на картині Ф. Красицького „Гість з Запоріжжя".

Авторові цих рядків судилося бути першим головою Товариства і цей обов'язок виконувати до кінця червня 1914 р.

З почину Товариства в листопаді 1913 р. була зорганізована прогулянка до Львова з метою познайомити нас, „провінціялів", з українським Львовом. Проф. Смулка показав нам дім І. Франка, а в книгарні НТШ на Ринку ч. 10 ми побачили й самого поета. Після повороту до Рогатина не без гордощів оповідав про це наш клясний товариш Гнат Баранюк.

Під керуванням проф. Смулки успішно працював теж гімназійний Драматичний гурток. В ньому перші лаври здобував Йосип Гірняк, майбутній корифей театру „Березіль" у Києві, українського оперового театру у Львові в pp. 1941-1944 та на еміґрації „Театру в п'ятницю".

Багато нового в життя гімназії вніс учитель Микола Венґжин, у літературі — Угрин Безгрішний, Козак Нитка. Він щойно закінчив Черновицький університет, і в Рогатині була його перша вчительська посада.

До того часу він кілька разів на час вакацій виїздив у Наддніпрянську Україну. Бував у Києвi, Чернігові, Полтаві, Харкові; гостював у Олександри Куліш — Ганни Барвінок на хуторі „Мотронівка", б. Борзни на Чернігівщині, нав'язував дружні взаємини з пнсьменниками-громадянами — Гриціком Чупринкою, Оленою Пчілкою, Павлом Богацьким, Христею Алчевською, Миколою Вороним, Іваном Липою та ін. а деякі їх листи, наприклад, Ів. Нечуя-Левицького, як ціннощі, зберігав у засклених рямцях.
__________________

* Д-р Борис "Бусьо" Кудрик, відомий композитор-музиколог, син пароха Рогатина о. Павла. Помер на засланні в 1950 році. https://lesinadumka.blogspot.com/2019/06/blog-post_23.html

** Василь Волицький - вояк УГА, педагог, на еміґрації - інспектор шкіл.

*** Рогатин — на думку проф.В. Сімовича і проф. І. Крип’якевича — це староукраїнська назва укріпленого тином-частоколом города і його основника Рога. (Гутірка на тему походження українських місцевих назв відбулася в лютому 1942 р. в кабінеті проф. В. Сімовича у Львові.)

**** Юліян Соколовський, уродженець Стрятина, голова міжклясовоі самоуправи. Від вересня 1914 р. в боях УСС в Карпатах, хорунжий УСС. Поляг 3-го вересня 1916 р. на Лисові б. Бережан.

***** Михайло Дорошенко, уродженець с. Руди б. Рогатина. Хор. УСС, полонений на Лисові 3. ІХ. 1916 p., втопився у Волзі б. містечка Дубівка 1917 року.

Читати далі:  http://diasporiana.org.ua/ukrainica/15585-volitskiy-v-deshho-pro-rogatin-i-pro-rogatinsku-ukrayinsku-privatnu-gimnaziyu/

“Свобода”, 9 грудня 1980

Ділимося сумною вісткою з Рідними. Приятелями й Українською Громадою що в середу. 3-го грудня 1980 року, відійшов у ВІЧНІСТЬ. прийнявши Найсвятіші Тайни сл. п. мґр ВАСИЛЬ ВОЛИЦЬКИЙ.

Покійний народився 27-го серпня 1897 року у Волцневі біля Жидачева. 18-пітнім юнаком вступив в ряди УГА та перейшов чотирокутник смерти. Педагогічні студії почав в Українському Тайному Університеті у Львові та закінчив на Університеті в Ґрацу. Австрія. Вчитель Українських Гімназій в Рогатині й Золочеві в pp. 1931 1939, завідуючий Педагогічного Кабінету в Жидачеві в pp. 1939-1941, посадник міста Жидачева в pp. 1941-1944, вчитель середньої школи у Браншвайґу. Німеччина 1945-1947, директор Курсів Украінознавства їм. Юрія Липи в Торонто 1959-72, інспектор Українських Шкіл в Онтаріо, голова Крайового Шкільного Осередку при КУК, Онтаріо, почесний член та представник УМХС на Канаду від 1949 р.

ПОХОРОННІ ОБРЯДИ відбулися в суботу, 6-го грудня 1980 р., з церкви св. о. Миколая в Торонто, на цвинтар Йорк.

В глибокому смутку:

ЛІДА з БАЧИНСЬКИХ - дружина

Діти:

ХРИСТИНА ФЕРЕНЦЕВИЧ з мужем ЮРІЄМ і дітьми ЯРИНОЮ і ТАРАСОМ

MAPTA ВИННИЦЬКА з мужем ЛЕВОМ і дітьми ЛЕВЧИКОМ. ХРИСТЕЮ і МАРКОМ

НЕСТОР з дружиною КАРОЛЕЮ

сестра АННА та брати ІВАН і ГНАТ з родинами в Україні

брат - МИКОЛА з дочками ІРКОЮ і МАРУСЕЮ в Чікаґо

інж. ТЕОДОР ЗУБРИЦЬКИЙ з родиною – кузен. 

Василь Волицький. На Львів і Київ. Спогади. Торонто, 1963  http://diasporiana.org.ua/memuari/386-volitskiy-v-na-lviv-i-kiyiv/