"Геть від божевільної Москви!" Петро Недзельський

 

Підполк. Петро НЕДЗЕЛЬСЬКИЙ* Спілка офіцерів України

«ГЕТЬ ВІД БОЖЕВІЛЬНОЇ МОСКВИ!»

Здеґрадована нація, або абсолютний вирок академіка І. Павлова

Соціяльно-психологічне дослідження

1996

«Отож заповітую вам усім: молітеся, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь український народ».

Патріярх Йосиф

Навесні 1918 р. у Петрограді всесвітньо відомий учений психофізіолог, лавреат Нобелівської премії академік І. ІІавлов виступив з двома публічними лекціями на тему «Про розум взагалі і російський зокрема».

У цих лекціях академік І. Павлов визначив і схарактеризував вісім основних «властивостей і прийомів, що їх має належно діючий розум», а потім «приклав цю характеристику як критерій і як міру до російського розуму».

До восьми властивостей загальнолюдського розуму академік І. Павлов відніс такі: здатність концентрувати думку на поставленому питанні; думати в безпосередній єдности з дійсністю; думати вільно; утримувати думку на конкретній ідеї; думати обґрунтовано і детально; думати просто і ясно; спрямовувати і приходити думкою до істини; усвідомлювати істину і підкорятися їй.

За цими вісьмома характеристиками академік І. Павлов дав нищівну оцінку російському розумові. Фактично, він доводить, що в порівнянні з іншими народами росіяни є найбільш нерозвинутою у розумовому пляні нацією, з низьким рівнем інтелекту й культури. Тобто, низький рівень загальнолюдського розуму в росіян — це «нещастя російського народу».

Немає потреби наводити весь зміст лекцій академіка І. Павлова та його доказів щодо низької характеристики російського розуму. Враховуючи колосальний всесвітній авторитет академіка як провідного фахівця в галузі психофізіології, не викликає сумнівів досконалість і науковий рівень висновків, що їх робив цей академік. Крім того, не викликає сумніву, що він діяв у цьому питанні як російський патріот, що по-справжньому переживає долю Росії і хоче допомогти російському народові піднятися до рівня цивілізованого. Але, як науковець і високопрофесійний лікар, він змушений сказати свою думку про розум російської нації. Тож надамо слово академікові І. Павлову та його висновкам щодо російського розуму.

«Намальована мною характеристика російського розуму сумрачна. І я це усвідомлюю, гірко усвідомлюю. Ви скажете, що я згустив фарби, що песимістично настроєний. Що я відчуваю насолоду від нещастя російського народу? Ні, тут є життєвий розрахунок. Це обов’язок нашого достоїнства усвідомлювати те, що є. Для майбутнього корисно мати про себе уявлення. Нам необхідно чітко усвідомлювати, що ми є таке».

Такою ж критичною думкою академік І. Павлов говорить і про рівень культури росіян. Ось що він каже:

«Що Росія зробила для культури? Які взірці показала вона світові? Але ж люди вірили, що Росія протре очі „гнилому“ Заходові. Звідкіля ця гордість і впевненість? І Ви думаєте, що життя змінило наші погляди? Ані скільки! Хіба ж ми тепер не читаємо майже кожен день, що ми — авангард людства! Чи не свідчить це, до якої міри ми знаємо дійсності, а до якої міри ми живемо фантазіями!»

Проте, будучи патріотом Росії, академік І. Павлов, поряд з нищівною характеристикою російського розуму, залишає надію, що російський народ самоусвідомить своє нещастя і не здеґрадується остаточно. Ось що він каже: «Розум людини є специфічним органом розвитку. На ньому найбільше проявляються життєві впливи, і, вірогідніше всього, розум окремої людини і розум нації розвиваються однаково. А це означає, що наколи в нас (росіян) були дефекти, то вони можуть бути скореговані. Це науковий факт. І тоді над нашим народом моя характеристика не буде абсолютним вироком. У нас можуть бути і надії, і декотрі шанси».

Тож, чи виправдали росіяни надії свого академіка, чи використали вони оті «декотрі» шанси, щоб позбавитися дефектів, здобути розум і стати в коло цивілізованих народів?

Щоб відповісти на це запитання, скористаємося розробленою академіком І. Павловим методою щодо визначення загальнолюдського розуму, його невтішними висновками зокрема щодо російського і зробимо спробу з’ясувати, що міг би сказати академік І. Павлов про російський розум сьогодні? Тобто через 78 років після попередньої негативної оцінки того розуму, зробленою ним у 1918 році.

Перш за все мусимо визнати, що з приходом до влади в Росії большевиків у 1917 році ситуація з російським розумом катастрофічно погіршала. Академік І. Павлов називає інтелігенцію «мозком народу», що саме «інтелігентний розум визначає долю народу». Проте, як відомо, вождь російських большевиків Ленін дотримувався іншої думки. Про російську інтелігенцію він сказав, що «це не цвіт нації, це — багно». А в умовах класової боротьби інтелігенція була оголошена класовим ворогом і зазнала жахливого переслідування. «Потрібна спрямованість усіх сил соціальних для боротьби з цією структурою — інтелігенцією, з хорошими манерами» (Ленін, том 16, ст. 69).

Кращі представники російської нації, а в першу чергу інтелігенти, були або знищені фізично, або повтікали за кордон, або знайшли свій кінець у концтаборах Сибіру. Генофонд російської нації зазнав непоправних збитків. І це тоді, коли він і так був низько оцінений академіком І. Павловим. Як зауважив з цього приводу письменник Фазіль Іскандер:

«Вигнання філософів з Росії — це відверте намагання провести експеримент в чистому вигляді: відтепер Росія обійдеться без розуму». На місце Вавілових та Преображенських прийшли шарікови та швондери, які в генах передали наступним поколінням рецидив дебілізму.

Фактично в Росії за дуже короткий час відбувся процес дебілізації нації. Наступні більше як 70 років комуністичного правління не поліпшили ситуації з російським розумом. Навпаки, процес деградації російської нації завершила її невилікувана хвороба, яка давно вже стала національною рисою росіян — пияцтво. В Росії п ’ють усі, від школяра до Президента. Ось що кажуть про це самі росіяни (газета «Аргументи і факти» нр. 25; 28; 1993 р.):

«Росіяни найбільш неорганізована нація колишнього Союзу. Ганебне ставлення до культури і мови супроводжується безпросвітним пияцтвом. А в п ’яному стані матеріальних цінностей не збудуєш, особистість не виховаєш».

«В Росії повальне пияцтво. П’ють вже 14-16-18-ти річні, не кажучи вже про 40-50 літніх чоловіків, з яких більшість майже закінчені алькоголіки».

Як відомо з медицини, і на що в першу чергу звернув би увагу академік І. Павлов, в п’яному стані не тільки не створиш матеріальних і духових цінностей, але й не народиш повноцінної дитини. Тобто, у п’яничок народжуються генетично зруйновані діти.

Рівень дефективних людей в Росії виріс настільки, що вони стали соціальним явищем. Ідіоти, дебіли, шизофреніки, навіть відверті давуни проникли в усі прошарки російського суспільства. їх можна побачити навіть в російській Думі, в російському уряді. І це закономірно, бо кого може обрати російський дебіл? Тільки собі подібного. Розумні там — об’єктивна рідкість. Навіть щодо самого президента Росії, то діяґноза академіка І. Павлова була б також абсолютним вироком. Подібної характеристики з вуст академіка І. Павлова отримала б поважна більшість представників російської еліти, чий розум, скоріше відсутність такого, визначає сьогодні долю російського народу. На жаль, не тільки російського... Чого, скажімо, вартий приклад шизофреніка Жироновського або ідіота Ампілова.

Проте, як військовому, мені більш цікавий приклад генерала Павла Ґрачова. Один мій колега з Міністерства оборони України, який вчився в академії Генерального штабу разом з Ґрачовим у Москві, розповів про випадок, коли Ґрачов влаштував бійку під час гри у волейбол. Звертає на себе увагу той факт, що мова йде не про звичайне військове училище, де вчаться хлопчики — вчорашні випускники середніх шкіл, що можуть посваритись під час гри у волейбол чи футбол. Не йдеться навіть про звичайну академію, де вчаться старші офіцери. Мова йде про академію Генерального штабу, де поведінка Ґрачова характеризує його як людину з низьким рівнем культури, психічно незрівноважену і недалеку розумом. Ще за рік до кровавих подій у Чеченії мій колега казав про Ґрачова: «Не дай Бог, щоб від цього драчливого півника залежала доля світу цього! Він наробить! Вже наробив...

Якщо до цього добавити любов Ґрачова до матеріальних благ — мерседесів тощо, а також, що Ґрачов уважає себе ззовні схожим на Наполеона, то це вказує на серйозні дефекти в структурі особистости Ґрачова. В нормальних країнах люди з «синдромом Наполеона» перебувають в психічних лікарнях, але в Росії ж такі стають міністрами оборони, навіть президентами.

Проте показовим та повчальним для українських політиків, як треба поводитись з російськими «колегами», серед яких домінує здеґрадований елемент, може бути випадок під час переговорів щодо Чорноморської фльоти між Ґрачовим і колишнім міністром оборони України Віталієм Радецьким. З інтерв’ю Ґрачова після переговорів стало зрозумілим, що найбільше Ґрачов лякався кулаків (!) Віталія Радецького. І було чого лякатися: В. Радецький в минулому майстер спорту в боксерстві. Що ж, типова реакція істоти, що керується низькими інстинктами і розуміє тільки грубу силу.

Список дегенератів на політичному олімпі Росії, що вирішують долю народів, можна продовжити. Але ще гірша ситуація серед простого люду. Там процес деградації і морального підупадку набув катастрофічних форм. Знов таки наведу приклад з військового життя. Ось цитата з перехопленого листа російського солдата з Чеченії до своєї матері: «Вдень я убиваю чеченців, а вночі забавляюся з їх жінками». Що ж це за народ? До якого звірячого рівня здеґрадованости треба дійти, щоб таке робити і писати про це своїй матері?

Подібні відносини можливі не серед людей, а серед шакалів, де молоде шакаленя хизується своїми кривавими вчинками перед мамоюшакалицею. Здавалося б, що російський народ, переживши таку важку війну з гітлерівським нацизмом, утратив мільйони людських життів, зазнав людських знущань і катувань з боку нацистів, мусів би мати на генетичному рівні несприйняття війни і будь-якого насильства. Проте, не може мати генетичної пам’яти той народ, чий генетичний код зруйнований. І тому, пройшло небагато історичного часу і ще не встигли відійти з життя учасники жахливої II світової війни, а Росія вже чинить геноцид проти іншого народу, як колись проти неї чинили гітлерівські нацисти. Навіть мер Сан-Петербурґу А. Собчак дивується: «Чому це внуки ветеранів, що розбили нацизм, сьогодні ходять із свастиками?»

На це академік І. Павлов дав би однозначну відповідь: «Російська нація — це не нація, а здеґрадована спільнота людей, яка позбавлена не тільки розуму, але й елементарних норм людської моралі».

Про рівень виродження і здеґрадованости російської нації можна судити по російському війську в Чеченії. Більшість російських солдатів, «дітей російського похмілля», ззовні схожі на астенічних інфантів й оліґофранів з очима переляканих кроликів, що, здається, зараз заволають: «Хочу до мами!». На фоні цього горевоїнства виглядають лицарями чеченські воїни. Спокійні, виважені, міцні духом і тілом — справжні чоловіки. І це не диво. Бо чеченець народжується від генетично здорових предків і веде фізіологічно здоровий образ життя. Чеченці, відповідно до канонів Ісляму, не вживають алькоголю і не палять тютюну. Додати до цього традиційне чеченське виховання в мусульманському дусі, в повазі до старших людей, до суворого чоловічого товариства, і буде зрозумілим, чому один чеченець здатний розігнати роту російських горевояків. Мені можуть заперечити, що серед росіян, в тому числі і серед інтелігенції, є порядні люди, які, на взірець академіка І. Павлова, щиро вболівають за долю російського народу. Вони не бояться виступати проти агресії у Чеченії і взагалі проти здеґрадованої політичної верхівки в Росії. Так, безумовно є. Але їх мало і вони є виключенням з правил. Як кажуть англійці: «Будь-яке виключення з правила тільки підтверджує правило». А це значить, що російська інтелігенція здеґрадована, аморальна і лицемірна. Мабуть, єдиний випадок, коли Ленін був правий, кажучи про російську інтелігенцію — багно.

Не помилюся, коли скажу, що всю сьогоднішню російську інтелігенцію можна розмістити на одній осі — від Бориса до Бориса. Тобто від Єльцина до Мойсеева. І якби російська інтелігенція була здатна вирішувати долю народу і була в більшості представлена такими людьми, як Андрій Сахаров, Сергій Ковальов, Наталя Новодворська, Костянтин Боровий, то автор тієї статті виступив би першим за дружбу з Росією.

Проте, дійсність є іншою. Росія — це керована дегенератами здеґрадована спільнота людей, яка, будучи озброєною ядерною зброєю, проводить агресивну імперську політику і являє собою загрозу для усього людства. Реґан був правий, коли називав Росію — «імперією зла».

Виходячи із ствердження академіка І. Павлова, що націю можна порівняти з організмом окремої людини, не залишається сумніву, що він порівняв би російську націю з важко хворою людиною. Наприклад, такою, у якої Гангрена або ракова пухлина вразила значну частину організму. Тобто організм ще живе, дихає і рухається, але лікарям зрозуміло, що він приречений і незабаром загине.

Так і з російською нацією. Рівень її деґрадації перейшов критичну межу. Кількість дегенератів серед росіян на всіх соціальних рівнях настільки велика, що немає сумніву, що російська нація погибає. Вона неминуче загине, тобто припинить своє історичне існування. Але поки що російська нація агонізує, і як помираюча кобила б’є копитами навколо себе. І горе тому народові, що потрапить під копита агонізуючої російської імперської кобили, як це сталося з чеченським народом.

Тому святий обов’язок кожної людини перед людством — прискорити кінець російської імперської кобили. Це штучне утворення мусить зникнути в ім’я прогресу людства. Не в буквальному розумінні — зникнути фізично, хоч і така постановка питання була б моральною щодо народу, який проти інших народів чинить геноцид. Ні. Мається на увазі, що на терені російської імперії мусять обрати свободу десятки народів і утворитися десятки держав. А москвини (не росіяни (!) мусять жити на своїй історичній території, до складу якої входили землі декількох областей: московської, рязанської, тульської.

Джерело:

ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ

Суспільно-політичний і науково-літературний місячник

Травень 1996

Видавництво Української Інформаційної Служби

Лондон

________________

* Полковник Петро Недзельський - учасник бойових дій, колишній очільник розвідки 92-ої окремої механізованої бригади ЗСУ. В армії з 1964 року. В 1989 році (за пів року до розпаду ссср) вступив до Української Гельсинської спілки, був учасником першого з’їзду Української Республіканської партії на чолі з Левком Лук’яненком.

Степан Бандера: З москалями нема спільної мови

 

"Історичний досвід переконливо повчає нас, що Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала свого імперіялізму – гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український."

Степан Бандера

* 1 січня 1909

З москалями нема спільної мови.

В українській політиці вже давно устійнилася однодушна негативна постава до всіх, явних чи замаскованих, намагань впрягти українську справу до московського імперіялістичного воза. Всюди, поза засягом московського насильства, українська національна спільнота ставиться до того роду московських затій так, як звичайно до ворожих починів. І кожна спроба з боку москалів зробити вилім в українському фронті є цілком безнадійна.

Тим часом за таке завдання – змінити цю послідовну поставу української політики, – приймають ті американські політичні кола, які в теперішній психологічній війні з большевизмом організують американські акції на цьому відтинку. Вони різними засобами намагаються звести в одно річище і визвольні змагання народів поневолених Москвою, в першу чергу України, і протирежимні, антикомуністичні тенденції серед московського народу, репрезентовані його політичною еміграцією. Базою спільної дії мало б бути передусім саме не’ативне ставлення до большевизму, як до режиму і комуністичної системи, боротьба за його усунення та за встановлення на його місце демократичного ладу. Що ж стосується державно-політичного укладу на місці СССР, то мала б залишитись російська імперія в дотеперішньому складі, до якої далі належала б Україна й інші народи, хіба, що самі форми їхньої підлеглости були б у дечому змінені. Максимальні «концесії», які допускала-б ця концепція народам, що борються за своє визволення від Москви, – це було б відкладення їхнього державного визначення на пізніше, після переможення большевизму спільними силами і встановлення демократії в російській імперії. До того часу Україна й інші народи мали б переставити свої визвольні змагання тільки на протирежимну, протикомуністичну боротьбу і провадити її в аспекті неподільности російської імперії, з пристосуванням до московських бажань.

Така концепція зустрілась з одностайним різким відпором усіх українських політичних середовищ на еміграції, коли московські чинники на еміграції пробували ввести її в дію, а американські аранжери й покровителі тримались за лаштунками. Після того американська політична акція в цьому ж напрямі почала виявлятись щораз виразніше, ставлячи цю проросійську, єдинонеділимську концепцію, як офіційну лінію політики США. Різні засоби політичного натиску і з'єднування мають зламати одностайність українського відпору та перетягнути слабкі і податливі на такі методи елементи серед української політичної еміграції. Настійливість американських чинників, які ведуть цю акцію, готова посунутись до таких меж, що, мовляв, становище української сторони до такої їхньої концепції вони будуть трактувати як чинник українсько-американських взаємин. Тобто, що керівні політичні кола США будуть так ставитися до українських політичних сил, як ці ставитимуться до їхньої проросійської політичної акції.

Цього роду прояви і су’естії мають за ціль викликати замішання в українській політиці на еміграції, позбавити її підметности і перетворити на податливий об'єкт у тактичних заграх чужої політики. В такій ситуації всі українські самостійницькі сили мусять виявити свою національно-політичну зрілість і непохитну стійкість на позиціях нашої визвольної справи.

В першу чергу мусимо катеґорично відкидати кожну су’естію, щоб нашу поставу супроти будь-яких московських плянів, акцій і сил трактувати в іншій площині, ніж з позиції української визвольної боротьби і політики. Коли хтось намагається трансформувати це на відношення між нами і США, то цього не можна ані вважати за поважне ставлення справи, ані тим більш до такого ставлення достосовуватися. Бо ставлення до Москви, до московської нації і державности, до всіх складників і форм московського імперіялізму – це виросле з вікової історії, основне питання життя і розвитку української нації. Воно стоїть у нас на першому пляні. Натомість актуальна концепція політики США в психологічній війні з большевизмом – це питання тільки політичної тактики і то дуже сумнівної. Американська акція по лінії єдинонеділимській – це, з погляду українських визвольних змагань, явище тільки коньюнктурного значення, незалежно від її можливої натуги і часу тривання.

Питання нашого відношення до різних московських сил і акцій, які заторкують українські справи, зокрема визвольні змагання і самостійність України під будь-яким оглядом, оцінюємо, вирішуємо і реалізуємо тільки згідно з українською рацією. На суть такого нашого відношення не можуть мати впливу ці обставини, що означені московські акції виступають у сплетенні з акціями третіх сил, або мають від них підтримку, хоч би нам навіть дуже залежало на добрих взаєминах з тими силами.

Акція згаданих американських кіл знову ставить перед українськими політичними силами за кордоном справу співдії з московськими протикомуністичними, але імперіялістичними середовищами. Зміст однородної відповіді всіх українських самостійницьких сил у такій засадничій справі визвольної політики не може достосуватись до бажання зацікавлених чужосторонніх чинників, ані до того, чим вони підпирають свої бажання. Ця відповідь перерішена самою природою, цілями і положенням обидвох справжніх партнерів: українського і московського.

Цілі визвольних змагань України і союзних народів є незмінні і цілком виразні: повне визволення від загарбницького і насильницького імперіялізму московської нації в цілому і його теперішньої форми, большевизму – зокрема. Знищення комуністичної системи й режиму. Повний розрив будь-яких пов'язань із Росією. Побудова суверенних національних держав на етнографічному просторі кожного народу.

Історичний досвід переконливо повчає нас, що Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не зміняла, ні не послаблювала свого імперіялізму – гону загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український. В наслідок національного поневолення Україна, як теж інші народи в такому ж становищі зазнали саме найгірших лих, з-поміж усіх тих, що ними відзначалась кожна доцьогочасна московська державно-політична і суспільна система. Кожний режим московської тюрми народів зосереджував свої сили, всі найжорстокіші засоби для того, щоб втримати та закріпити поневолення, пограбування і нищення України й інших народів. Московський нарід не тільки не протиставився тому, але в цілому був і залишився носієм цього імперіялізму. Ривалізуючі за владу системи і сили в Росії, намагаючись з'єднати собі симпатії більшости московського народу і плямуючи непопулярні риси противника, завжди суперничали між собою в тому, хто з них здобуде більше для російського імперіялізму. Кожна московська держава, як царська, так демократична і большевицька, завжди послуговувались підступом і віроломністю супроти України й інших народів, і кожну форму союзу перетворювала в найжахливіше поневолення. Отже, ворогом був не тільки даний режим – царський, чи большевицький, не тільки державна і суспільна система, а сама московська нація, навіжена бісами імперіялізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і всмоктуванням у себе.

Мета наших визвольних змагань – повне унезалежнення від Москви через побудову Суверенної Соборної Української Держави, – не може бути нічим підмінена. Сама зміна режиму й устрою Росії, при будь-якому узалежненні від неї України, не є ані суттю, ані етапом українського визволення. Сучасна визвольна боротьба українського народу з большевицькою Москвою є одночасно боротьбою з імперіялізмом московської нації взагалі, так, як большевизм є формою і витвором цього імперіялізму.

Україна може творити спільний протибольшевицький фронт з такими чужими силами, які позитивно ставляться не тільки до самої боротьби, але і до наших визвольних цілей, та воюючи проти спільного ворога, не мають ворожих намірів щодо України. Такий природний і організований спільний фронт творять поневолені Москвою народи.

Зате ж немає таких московських сил, які позитивно ставилися б до самостійницьких змагань України і її союзників, які протиставились би імперіялістичним діям і тенденціям Московщини. Московські протибольшевицькі течії і настрої є проти самого режиму, проти комуністичного ладу і системи, а не проти національно-політичного поневолення інших народів. Різні еміграційні московські партії й організації, при своєму декляративному протибольшевицькому наставленні, свою фактичну діяльність зосереджують на поборюванні українського самостійницького руху. Таким чином, коли йде про втримання московської імперії, вони змагають до того самого, що й большевики і доповняють їх роботу там, де не сягають большевицькі руки. В цьому існує фактичний поділ ролі між дова ривалізуючими формами московського імперіялізму.

Повторюється історія 1917–1920 років, коли-то білі і червоні московські сили, не зважаючи на найбільшу взаємну ворожнечу, однаково звертали свої головні сили на знищення самостійности України та інших відновлених національних держав. Денікін узяв усю поміч західніх держав, призначену на боротьбу з большевизмом, і повернув її головним чином проти Українських Армій, що стояли в боротьбі з цим же большевизмом. Так само тепер московські імперіалісти на еміграції, під формою протибольшевицької акції і спільного фронту, намагаються захопити під свій вплив політику західніх держав на цьому відтинку та скерувати їх акцію на єдинонеділимські рейки, на шкоду визвольним змаганням України та всіх поневолених Москвою народів. Вони намагаються зіпхнути справу державної самостійности України з політичного обрію й утвердити у світовій політиці переконання, що нібито суттю цілого протибольшевицького змагання є тільки справа усунення комуністичного режиму і системи, а самозбереження московської імперії не підлягає жодній дискусії.

Українська самостійницька політика мусить зробити належні висновки з того факту, що в московському таборі існують тільки сили крайньо ворожі справі державної самостійности України, і що під цим оглядом надалі маємо справу з одностайним фронтом большевиків й антикомуністичних московських імперіялістів. В такій ситуації кожне намагання звести українську політику до спільних позицій з московськими антирежимними силами є рівнозначне з намаганням довести до капітуляції українських визвольних змагань перед московським імперіялізмом. Будь-які зв'язки з ворогом на такій плятформі капітулянства були б злочином національної зради.

Як по московському боці немає інших діючих сил, тільки імперіялістичні, що найбільш ворожо ставляться до визвольних змагань України й інших народів, так само з нашого боку супроти них може бути тільки одна постава: відпір і боротьба. Боротьба з Москвою, з большевизмом і з кожною іншою формою її загарбницького імперіялізму, аж до повного визволення, поки московська нація не виречеться своїх намагань поневолювати Україну й інші народи та не погодиться жити з ними в мирних взаєминах, на засаді пошанування самостійности і всіх прав кожного народу. А до того часу, поки в московському таборі не виступлять неімперіялістичні сили з такою програмою і не почнуть діяти по лінії позитивного ставлення до головних цілей визвольної боротьби України й інших поневолених народів – доти не може бути спільної мови з жодними московськими чинниками.

Степан Бандера, 1952

Джерело: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1952.bandera.php

Хроніки пароплава, який тоне, або Проституювання і дресировка янелоха

 

У дитинстві мені кілька разів пропонували піти в цирк, і кожного разу я відмовлявся. Тож так і не побував у цім закладі і не вважаю, що втратив щось цінне. Мене точно не цікавили дресировані тварини, а кловни ніколи не подобалися, й тільки через десятки років зрозумів, чому саме. Проте, по телевізору довелося бачити ведмедів, які їздили на мотоциклах чи робили щось антропоморфне. Ще будучи пацаном, здогадувався, що з власної волі тварини навряд чи витворятимуть щось таке, і публіка просто не бачить, як саме їх змушують усе це робити.

Якщо тварина врешті-решт може виконувати такі трюки, то людину, за певних умов, можна змусити робити й не таке. Причім, її не конче треба лупити батогом або чимось іще: якщо обрати правильну тактику, то насильство не знадобиться. І от, дивлячись на чинну владу в Україні, відчуваєш, що зараз вона вимушено грає по тих нотах, які перед нею поклали і в які її жорстко ткнули носом. З власної волі вони, чинні можновладці, грали б на піяніні, як звикли це робити, але зараз цей номер не проходить, і доводиться грати інші ролі, можливо, до кінця їх не розуміючи, але, безумовно, усвідомивши головне.

Так склалося, що майже всі наші грошові мішки та діячі «естради» завжди були жорстко зав'язані на РФ - щось там купували і щось туди продавали, причім ця торгівля з обох боків мала величезну злодійську складову, й наші «бізнесмени» розуміли російських і навпаки багато краще, ніж своїх европейських чи американських колеґ. І, головне, з середини нульових років Москва стала місцем, звідки ключем било дурне бабло, що його було нереально розікрасти, навіть якщо це робити несамовито й так, як ніхто не робив до того. Приліпитися до таких величезних потоків було мрією. І для того не треба було мати якусь освіту, феноменальні здібності абощо. Досить було знати людей, які дадуть тобі стати у правильнім місці, щоб діставати до годівниці, в яку валилося нескінченне бабло.

Приблизно те ж саме було і з нашими естрадними «зірками». По суті, наша естрада, як, утім, і російська – це самодіяльність, що зажерлася й загубила ключа від відомого місця. Переважна більшість цієї публіки не має ні профільної освіти, ні мінімуму професійних здібностей. Особливо це видно по «співаках», більшість з яких не мають навіть голосу. І практично всі вони мають один критичний недолік: вони не володіють мовою настільки, щоб їх приймали десь за межами «російськомовної» населеної території.

Якщо взяти будь-яку таку “зірку” й вивести її на паризький Stade de France, то вона там збере глядачів максимум на одну трибуну, і всі вони будуть бувшими нашими. Притім, дехто з тих “зірок” володіє розмовною англійською чи іншою мовою, але одна справа розмовляти в побуті й зовсім інша - використовувати мову як основний інструмент.

Щоб мати змогу виступати за кордоном, треба професійно володіти англійською - без цього нічого й думати про гастролі там, де виступати доведеться не для діяспори. І от виявляється, що «естрадні діви» на це не здатні. І що б вони не казала з цього приводу, а два простих приклади все розставлять по місцях.

Наші оперні вокалісти, приміром, спокійно виступають в зарубіжних операх, бо співають кількома мовами, починаючи з італійської, й це тому, що вони - профі. Причім, ці вокалісти знають, що голос треба тримати у формі, а це вимагає щоденної роботи, попри реґалії. Плюс маса обмежень, яким вони самі себе піддають, щоб не випасти з форми. І, звісно, те, про що вони співають, вони розуміють, тому що знають сюжет конкретної опери.

Другий приклад – з іншого жанру, але схожий за професійним підходом. І, що важливо, для виконавців, яких ми маємо на увазі, англійська - не просто не рідна, але кардинально відмінна за структурою від їхньої корейської мови. А проте, південнокорейська група BTS не тільки співає англійською, але на хвилі популярности почала співати все більше пісень рідною мовою і збирає найбільші арени по всім світі. Причому, буває, корейці дають в однім місці по два концерти і обидва - з аншлаґом, бо бажаючих послухати їх збирається багато більше, ніж уміщає арена Stade de France. А все тому, що вони професійно ставляться до своєї справи.

У блазнів і гумористів — справи ще сумніші. Вони не мають навіть подоби голосу, натомість мають бажання долучитися до богеми. Але випусти їх із тим репертуаром, який в них є, за кордон - і їх звідти поженуть мокрими шматами. Отже, цій публіці нічого робити за межами пост-совка, бо їм там нічого запропонувати, а якби й було, то вони би потрапили у гостро конкурентне середовище, і на тлі конкурентів ”зірки” миттєво би здулися й отримали свою правдиву ціну - під зад коліном.

У підсумку, збіглися ці два чинники - нецікавість «бізнесменів» та естрадних діячів для далекого зарубіжжя і фонтан бабла, який не просто бив ключем в РФ, а ставав дедалі потужнішим. Тому ті, хто топив і зараз топить за «адіннарот», насправді топили й топлять за те, що викладено вище. Доступ до дурного бабла - ось причина свієї любови. Але повернімося до цирку і ведмедів на велосипедах.

Нинішня наша влада, безумовно, проституйована баблом від Московії. Тут нема про що сперечатися, але саме ця обставина дає зараз дещо інший ефект. Справа в тім, що десь на рубежі 13-14 року був апогей фонтану бабла. Всі ті, хто розраховував, що він і далі ростиме, раптом відчули, що все - далі рости нікуди. Ну, а потім, після того як Московія розпочала війну проти України, доступного для халявщиків бабла ставало все менше, і той блискучий пароплав, на верхній палубі якого панувало безперервне свято, де заливалися шампанським і засипалися ікрою, почав усе виразніше кренитися, і в якийсь момент стало зрозуміло, що це корито таки потоне і що все вже йде на спад. Так легко як раніше, там вже з баблом не розстаються, і чим далі, тим буде гірше. Жителі окупованого Криму це вже відчули. І, головне, процес цей прискорюється.

І тепер тим халявникам, які готові були надягти ватника заради бабла, стає зрозуміло, що з цього пароплава треба вчасно зістрибнути, аби не піти з ним на дно. Схоже, янелохові та його публіці щось у цім плані вже пояснили на пальцях або так, як це роблять ведмедям в цирку. Звісно, там немає жодного патріотизму чи здорового глузду, але, можливо, там таки дійшло, що Москва - на вильоті, й тому від неї треба акуратно дистанціюватися.

Тому всі рухи, що їх ми зараз спостерігаємо у виконанні янелоха, це - як їзда ведмедя на мотоциклі чи жонглювання м'ячем у виконанні морського котика. Мабуть, хтось йому таки зміг утовкмачити те, що потрібно, а тим, хто втовкмачував, хтось інший, у свою чергу, пояснив, що і як треба казати, аби дійшло. Не дарма Москва так біситься, бо бачить, що янелохом вже зайнялися дресирувальники. Як воно буде далі - побачимо, а тим часом до Києва приїхав держсекретар США.

"Лінія оборони"

https://defence-line.org/2021/05/xroniki-tonushhego-paroxoda-chast-1/

Євген Маланюк про відворотний бік української етичности

Євген Маланюк

Не знаю (і не зустрічав в літературі) українця-”шулера”, грача, натягача. Може, власне, в тім треба шукати генези “ґлупава хахла”, “неповоротливости”, “ліни” і т. д. Бо що ж всі ці національні риси, як не відворотний бік ЕТИЧНОСТИ української, що над її випатренням і затруттям працювали віками люб’язні сусіди, але нічого, окрім “хахлацкой хитрості”, не досягли. Та ще, може, “гайдамацької” реакції високоморального селянина, якому вже занадто допекли. Допекли може не так матеріяльно і морально, як, передовсім, психолог[ічно]: наївною вірою шулера в цілковиту глупоту “хохла”. Тоді “хохол” (чи “русин”) не витримує врешті і, розвернувшись, дає до розуміння, що він зовсім не такий наївний, як здається. Жорстокість “науки” є в простій пропорційності до часу, за який штучки і штуки шулєра героїчно терпілося. Ширма “науки” є на рівні “технічних можливостей”, які, зрозуміло, є досить скромні...
Все це так. Хоч радості від того мало. Бо в цім невмінні “грати” є також певний наслідок історичних павз, загальмованости історичного розвитку. Лише не “молодости”, як декому здається. Яка вже там молодість в безперечній істотній українській національній “мудрості” майже хінського типу: “Все йде, все минає...”. Або: “Пережили татар і половців, переживемо й цих...”.
20.06.37

“1936-1968. Нотатники”

Многая літа Вітаутасові Ландсберґісу!

Su gimtadieniu, pone pirmininke! Daugybė laimingų sugrįžimų!
Happy Birthday Mr President! Many happy returns!
З Уродинами, пане Президенте! Многая літа!

На Установчому з'їзді "Саюдісу"

11 березня 1990 року: щойно парламент Литви, за дієвої участи Вітаутаса Ландсберґіса, ухвалив Декларацію про відновлення незалежности країни.

Професор Vytautas Landsbergis, музикознавець, публіцист, перший голова Сейму незалежної Литви, великий прихильник і друг України, щойно відзначив своє 87-ліття.
А 22-23 жовтня - тридцять перша річниця Установчого з'їзду "Саюдісу", що його він створив і очолив. Мала щастя на тім З'їзді бути.
У його кулуарах, пан Вітаутас сказав мені: "Вважайте, росія буде шкодити!" Як у воду дивився...