ТАБІРНИЙ ЗОШИТ ЯРОСЛАВИ МУЗИКИ
Сергій Білокінь
Про недосліджений період життя видатної української художниці Ярослави Музики. Подається текст спогадів мисткині про її перебування в концтаборі.
Творчість видатної української мисткині, президента Асоціяції незалежних українських мистців (1931–1939) Ярослави Музики (дівоче прізвище Стефанович; нар. 10. І. 1894, с. Залісці, тепер Шумського р‑ну Тернопільської обл. – † 24. ХІ. 1973, Львів) на сторінках історії українського мистецтва займає почесне місце. На жаль, її життєпис маловідомий. Маємо проблему навіть з датою народження. У численних публікаціях, зокрема в словниках, подається пізня дата народження – 1898 рік. Близька товаришка пані Слави ще з в’язничних часів, Антоніна Струтинська, працюючи над її бібліографією, щоразу в анотаціях відзначала «молодші» дати як помилкові і вказувала як правильний рік її народження 1894‑й. Не дивно, що у словнику Надії Мудрої подано чітку дату її народження – 10 січня 1894 року.
В українській історіографії повсякденне життя в повоєнні роки покоління інтеліґенції, що сформувалося іще до приходу большевиків, майже не досліджували. Попри те що зберігся колосальний масив її багатої мистецької спадщини та архівних матеріялів, сама творчість видатної української художниці Ярослави Музики досі маловідома. Одержавши гарну мистецьку освіту (зокрема, вона навчалася у паризькій приватній Академії Андре Льота), у 1930‑х роках Я. Музика побувала також в Італії та Скандинавії. Уже рання її творчість привернула увагу мистецької громадськости. Вона очолила Асоціяцію незалежних українських мистців, яку створила разом з Павлом Ковжуном, Михайлом Осінчуком та Святославом Гординським.
Злет її творчости перервано на початку 1948 року, коли по суті обманом її вивезли до Криму, де заарештували. Одержавши 25 років ув’язнення, вона опинилася у концтаборі. Як відзначила Н. Мудра, «Перебувала в чотирьох таборах Іркутської області (Тайшет і ін.), переважно на лісоповалі». Після амністії Я. Музику звільнено за інвалідністю (1955). Опинившись у «великій зоні», не для друку, а для історії вона записала свої спогади, що виявили її безсумнівний літературний талант.
За умов незалежної України інтерес до Я. Музики виник зовсім з несподіваного боку. Саме вона надіслала власноручно писаного листа до першого секретаря обкому КП(б)У Івана Грушецького (1904–1982) з пропозицією мирного врегулювання між підпіллям і «совітами». У якому конкретно середовищі визріла ідея цього звернення, досі не досліджено.
Її ретроспективна виставка 1968 року, що зайняла кілька залів у колишньому Державному музеї українського образотворчого мистецтва (тепер Національний художній музей України), ввела в науковий обіг значний масив мистецької фактографії.
Останні роки її життя були сповнені проблем. У зв’язку зі справою арештованого 1972 року поета, якого вона шанувала, її вдома (на Радянській, 26/13) було допитано. Це завдало удару по її здоров’ю.
Вона мріяла, щоб її спадщиною заопікувалася Віра Вовк, з якою вона була давно й добре знайома, але це було неможливо. Зрештою, своє мистецьке майно вона заповіла Львівській картинній ґалереї, і тепер вивчення цієї спадщини порушує проблему її ґрунтовного дослідження й належного широкого експонування.
Попри доволі численну, присвячену Я. Музиці літературу, на часі побільшення джерел, яких збереглося чимало. Абсолютно не вивчений період її перебування у концтаборі. У приватному архіві зберігається рукопис спогадів мисткині, у яких вона всебічно й послідовно узагальнила свій табірний досвід. Це досить грубий зошит (99 арк.), назва якого «Нехронологічні уривки з лагеру». Рукопис (здебільшого атрамент, подекуди олівець) має дослідницький характер, містить, наприклад, словничок табірної лексики. Разом з тим, писані у «великій зоні» не для друку, а для історії, ці спогади виявляють її безсумнівний літературний талант, адже це не стільки мемуари, як твір літературний. Перша подача цього матеріялу висвітлює контраст між її перебуванням у творчому відпочинку і першими враженнями після арешту. Подаю уривки тексту (1, 3–4, 54 зв. – 63) з відтворенням усіх мовних особливостей, дозволяючи собі лише виправлення знаків пунктуації, уніфікацію в написанні окремих слів і виправлення очевидних помилок. Сподіваймося на видання її споминів також окремою книжкою – альбомом.
Ярослава Музика
НЕХРОНОЛОГІЧНІ УРИВКИ З ЛАГЕРУ
Хто в лаг[е]рі не був, той буде,
а хто був, той не забуде. //
Найбільше щастє в лагері, це самота, якої нігде не найдеш. Люди – люди – шум і очі «попки» на вишці і в лагері «на лінії» і всюда. Та і уха відіграють роль у тебе самої як і у тих, що підслуховують і доносять про нас «вищим чинам».
Кожної ночі підступна надія шепче тобі о заслуженім спокою. О сні.
А дійсність представляє таку картину. Бабки на команду баракового коменданта швидко роздягаються і більшість скоро засипляє, зморена працею. Але не всі. Нервові натури не сплять, бо серед храпання 80 люда (бувало і більше), які видають різнорідні несамовиті звуки, трудно. Часом чуєш такі свисти, піяння, вигуки і сонні плачі: «О Боже», «Мамо», «Ратуйте», що ніякий джаз не може бути конкуренцією.
А як виглядає ця картина? Голі ноги, що все торчать поза дошку короткої з засади нари, повикручувані ревматизмом, костисті і часто брудні, бо вечером по роботі годі вмити. Валінки з засади діраві, валяють ноги. Лежать жінки як оселедці тісно, ледве прикриті дрантям. Світло слабе, але тим, що під ним сплять, світить у вічі. Бували і смішні випадки: хтось закричить зпросоння і сяде, питаючи сам, що стало ся. Бувають такі, що без давлення мізинця розказують у сні різні інтимні і тюремні пережиття.
А вітер?! Очевидно, гонить по бараці куди хоче; щілини у стіні цьому не перешкоджають. Нераз через ці діри було видно світло місяця.
Шум тайги мішався з віддихами і храпінням людей, а заправлений важким повітрям людських видихів і брудних мокрих фуфайок не дає ніяк заснути.
Серед умовної тишини бували і бурні сцени. Начальство рішило провідати нас ночію з причин їм відомих, і почалась суматоха. Хто як надягав грішне тіло. Все поплуталось – і спідниці, і ноги, і подерте прикриття. Серед крику і наглости одна дівчина, скакаючи з поверхової нари, зломила ногу.
Все і всюди чуєш «Бистрей, бистрей». Це слово йде з нами через всі етапи, пересильні пункти, всідання і висідання з вагонів і навіть на волі воно підсвідомо діє, так що ми все спішимо. //
Особисте. Рисунок з рогами
Спочатку я сиділа сама. Потому у двійку з 17‑літньою дівчинкою з Києва‑таки. Єї посадили за це, що в школі рисувала роги Сталінови. Здається, була українка. Вона дуже плакала, і я єї старалась забавляти, розказуючи різні істориї. Між инчим: якби мене пустили, або ж якось втекла, то поїхала б до Чернігова кораблем. Мої всі розмови були повторені почасти підслухом, почасти тою малою, якій обіцяли волю. Через ці оповідання, головно про Чернигів, я мала безконечні страшні допити і підозріння.
А та мала хотіла раз себе теж якось оборонити: будьто она знає бандитів і вигадала імя, прізвище, вулицю (рік не годився) особи, яка, на превелике диво, існувала. Мала через якийсь нервовий стан стала телепаткою. Їх сконфронтовано, і брехню малій даровано. Маю вражіння, що вона потрошки доносила, бо все вірила, що єї скоро випустять. Вона вішалась в [нрзб.] камері і довго мала хрипку. Мама єї присилала харчі, і вона радо ділила ся зо мною.
Детайль. Я часто сиділа сама. Раз мені було сумно, і я плакала ([а це бувало] рідко). Щоб не тратити почуття часу, я вишкрабувала дати нігтем на стіні і писала вірші на табуреті, помазавши його милом, щоб можна шкрабати. Але що за наївність! В окошку все торчало око всевидяче. До мене впала ревізія з лямпами і обшукала кожну риску на стіні. А як трудно оправдуватись! Що‑небудь скажеш, і все буде брехня.
Люка* до особистого
В перших днях аресту я сиділа сама в сіро-брудній камері зі стінами, потрісканими в різні зигзаги. Світло було дуже никле. Мої напружені нерви виділи найрізнородніщі рисунки, портрети. В додатку це все виразно рухалось. Я сама не знала, чи це правда, чи ні. При деннім світлі бувало з гратами, які так вбились в око, що всюди їх виділось – на стіні, на суконці, в мозгу. Вони заворушувались зигзагом, як відхилилась «карм[ь]ошка», і тебе викликано: «Хто на «му»? І почалось… «Бистрей, бистрей!» Вилітаєш з камери, як з «пращі». І часто не зробиш і пару кроків, як тебе пхне в «собачник» (місце, буда для укриття в’язня, коли несподівано провадять другого бандита, якого не смієш бачити). Коли задалеко собачник, то штовхне тебе лицем до стіни, що аж ніс подряпаєсь. Цьому товаришить обставина, що дижурний має цокати палюхом о великий палець. Це знак другому дозорцю: «Уважай». Ті попки так удосконалили ту роботу, що звук виходив голосно і чисто. Коли впадеш перед обличче слідчого, бувало і забудеш свого імені зі страху. Але і зі страху мобілізуєш ся, щоб думка повернулась і щоб бути приготованою на різні форми питань і дій. Бо слідчий прибирає 100 облич:
мякий – лагідний
жорстокий кат
гадина підступна.
Підходить теж як мущина, ануж…
Деталь, що попереджала Крим. [У] 47 році, а може, на початку 48 мене візвали до дому культури і запропонували їхати чомусь у Київ. Є, кажуть, білет для Вас. Тямлю, що ясно не сказано мені, хто мене взиває і чого. Говорено у формі завоальованій, будьто дуже шкода, що я не можу чи не хочу, бо на цім дуже втрачу. Підсвідомо мені це дуже не подобалось і [також] деяким зі Спілки, які питались телеф.[онічно] (Т.) причини.
Особисті
Трудно змобілізувати пам’ять, щоб плавно відтворила минуле з деталями, які ілюструють ліпше вже готові факти.
Це була чудова осінь [19]48, де мені запропоновано їхати у Крим.
Рідке явище, щоб мені так з реверансом подано всі документи, навіть без мого зусилля і випхано у Крим – Гурсуф.
Дивне! Я дуже люблю подорожувати, а тут… була б рада, якби найшла ся перешкода. Мені навіть принесено до хати папери з підписом, я зробила прийняття прощальне: був С. Г., І. В. і др.
Мене відвів Макс** і Текля на двірець, посадили у вагон, і чоловік ще просив проводиршу, щоб мене пильнувала, а Текля мене перехрестила, і мені стало страшно. Я всунулась у кут вагону як миш. У Харкові я вже мала пригоду, що злодіяшок вкрав шовкову хустку на голову, то не важне (вона була в кишені), але це вже означало мою розсіяність.
До пересідки треба було ще ждати, і мої речі вхопив носильник так швидко, що я не подивилась на число, і пігнав через високі сходи десь там, певне, до багажника. Я бігла за ним і якби затамувало мені воздух, якось гейби серце занемогло. Подорожувати нелегко. Все якісь несподіванки.
Люка
Находжу себе у Сімферополі і їду автобусом, мабуть, 80 км до Гурсуфа. Пейзажі цікаві, нові. Чим більше зближатись до Гурсуфа, тим цікавіші взгір’я. Якісь колірові, гранатово червоні в білі[м?] пятна. Автобус стає досить далеко від віллі митців, мене скидають серед дороги, але хтось там милосердиться і транспортує мене у віллу. Тут всякий комфорт. Маленький директор гостинно вводить у найкращий у віллі апартамент, що складається з 2 частин – прийомної і спальні (є картина) і, очевидно, з видом на море і кипариси.
Перед кінцем нещастя переведено мене до одної теж гарної [кімнати] з дверми на спільний довгий балкон.
Я не купалась і поза прогульками спільними я весь час малювала і рано, і після обіду. Доказом цього є оцілілих 16 картин Криму (декілька пропало таки в Криму – були на балконі, а мої ангели не знали, чи це мої). Вражіння з прогульок я записувала в малім нотесику, де була пр.[иміром] назва «хаос». Ця назва правдива, бо був такий закамарок порозвалюваного каміння, якби вулкан їх безладно зрушив. Між инчими закидами, які мені на слідстві завдавали, було й це, що я нарочно хаос думала о уряді. Було теж нібито як претекст, що я фотографувала чомусь турецький бік (дурне). Між фото попали київські художники (забула пріз[вища]), яких допитували, звідки я їх знаю, а їх – звідки мене.
Мимо деякий милих людий чуло ся якесь напруження в повітрі. Малюючи раз острівчик, який і другі малювали, бо мальовничий, я забріла трошки далі, і тут старий рибак сказав мені: «А Ви лутше туди не ходіть, бо такі, як Ви, скоро зникли». Слова були підозрілі, але я їх якось інакше витолкувала, думаючи, [що] тут небезпечно, з инчого боку.
Я мала до товариства якогось ніби колеґу, який все до мене присідав і легку провокаційну розмову вів. Була ще якась жінка, яка подала себе за лікарку. Коли єї сказали, що я якось зле себе почуваю і дуже богато працюю, вона вечером прийшла і радила менче працювати. Вона відзивалась неінтеліґентно і заявила перевезти листи до Львова і взагалі, кому я маю що передати. Знова мене щось штовхнуло: стоп! Вона сказала, що знає Шрага, бо там мешкає (а це неправда), може, я щось перекажу. І мужу. Я передала тютюн.
Листи, які до мене приходили і наоборот, були сконфісковані. Мене обсервували від першого дня. Навіть слід.[чий] сказав, що через великий капелюх як парасоль мене трудно було обсервувати, а це їм потрібно. Я не раз бачила, що довкола мене є люди, але це явище буденне.
Між ангелами був ще якийсь нібито з Відня і сказав: «Ми сусіди, бо я з Вени» і напімкнув Бригідера. Зачіпав без успіху на розмову. Тепер я повязала: якось перед «курортом» хтось зі знайомих порадив, що є знова хтось, хто їздить до Відня і може щось перевезти. Тямлю, що я передала солонину Бригідеру, бо їм там не переливалось***. Сам Б. навіть не хотів їхати до Від[ня], але жінка дуже наперлась.
Товариське життя, концерти мене не обходили, я чулась там сама і невесела. В Гурсуфі була 15 день і внесла заяву, щоб по місяці остати на 10–15 день довше. Директор був дуже ввічливий, але в останних днях побуту почав мене дуже відвідувати, мені приглядатись і впадав о кождій порі. В дню катастрофи я пішла пізно вечер над беріг, а коли вернула, мені сказал піти до директора прямо. Очевидно, єго у себе не було, а були (бодай один напевне), що започаткував слідчого. Мене майже в мац[а]ки павука взяли. Мущина запевняв, щоб розяснити певні недокладности фотографовання і все одну і ту ж сторону мальовання, треба мені до Ялти поїхати. В другій кімнаті мене розібрала жінка, як на слідстві робить ся, повиймала шпильки і обдерту з людської гідности відвезено до Ялти. Це було 5 жовтня. Почування моє було низче критики. У Ялті я найшлась в якійсь кімнаті, де було щось в роді ліжка. Слідчий солодким голосом запросив мене положитись, а сам куняв над столом. Коли я спитала, чому ж ніхто не вияснює, відповіджено, що треба їхати до начальника в Севастополі (люблять все змилювати). Ми їхали ночію автом до Сімферополя, очевидно, але я не знала, куди.
Цікаве, що коли ми всідали, то шофер дуже мене запрошав біля себе (я мала вражіння, що він хоче мені щось сказати). Але ангели, будьто буде мені тепло, взяли між себе. Другий був Мірощенко, який в Києві був перший слідчий, але коротко. Був надто фаміліярний до мене і не злий. Він‑то, відбираючи аппарат, просив решту фільму пустити на нього.
В Сімферополі я вже дізналась, де я, ми зробили [нрзб.] в якійсь певне міліц.[ійній] установі. Мене не відступали. Я домагалась піти хоч би з ними в музей, але це [було] смішне бажаннє.
Вечером засадили в вагон і нібито всі їдемо у Севастополь. Купе на 4 особи. Одної очевидно не було, тільки я і 2 ангели. Коли прийшла проводирша, грубо відізвалась до моїх: «Я вже Вас знаю. Ви ж недавно везли [нрзб.]». Я аж здивувалась єї відвазі. Вони були дуже злі на ню. Оден лежав внизу (Мірощ[енко]), а другий проти мене нагорі з оружієм. В дорозі були дуже розмовні, дуже дбали про мене. Що я тільки захотіла, вони діставали. В розмові, що я люблю, я сказала – сливки. Сейчас принесено мені сметанку в риночці. Старались мене держати в добрім настрою.
Я зазначила, щоб мене сейчас по приїзді допитали. «Певне, певне (і додержали [слова])». По дорозі вже натякували, що були другі художники, які попали як я (не знаю, [за] що), і по питанні їх відпустили додому. Тоді годі було так стопроцентно догадатись укритої думки при тих словах, яку щойно при прибутті до Києва пізнала. На мене чекало на двірці поліційне авто (не ворон). По дорозі я дістала мігрену, яку тяжко переношу. В авто чомусь‑то мені впали сльози, може, з мігрени, а може, з якогось нерозгаданого жалю. Мір. [ощенко] спитав: «Ви плачете?» – навіть мені здавалось, щиро. Привезли до незначної віллі в куті (улиця?), за якою від нутра тягнулась тюрма. Ніхто б не догадався, що це тюрма. Мій «лагідний» спутник-слідчий приніс тісточка і какао чи чай – не тямлю, і дуже запрашав їсти і гнівався, що я не хочу. Відчіпного я два лики того плину випила, і я бачила, що він незадоволений. Біль голови тільки трохи надстав [?], але я стала зовсім апатична. Це довго не тривало, бо після мо[є]ї просьби швидко – мене покликано перед обличчя на вид і спосіб бесіди культурного війс[ь]кового, який завдав мені пару на вид невинних питань: «Де мій син?», чи я знаю когось «там». Дуже був невдоволений, що я до сина не призналася. Я тільки згодом розкусила, що М.[акс] називав Л. все своїм сином.
Майже за [?] години зявивсь рослий широкий війс[ь]ковий, який був протилежним ординарним типом. «Встать!», як гукнув на мене раз, а коли я помало підносилась, не розуміючи спершу, чому я перед незнаним мущиною маю встати, він гукнув другий раз. (Мав шовкову підшивку під плащем і виглядав на генерала). Теж зачав щось питати остро. З болю голови і якоїсь байдужности я мусіла подивитись на нього не то лагідно, а якось по-дурному. Він знова гукнув: «Не притворяйсь ягнятем, когда ты (мабуть, криса)». Він вже кричав «на ти» і казав завести не на дверець, як я хотіла вірити, а в тюрму. Мені казали нести валізи, але я відмовилась, так що як непишні, мусіли взяти самі.
Треба було на когось зле сказати і признатись, сама не знаю, до чого, то була б вільна, як той маляр, про кого в дорозі передонкували [?]. Я йшла довгими коридорами, минаючи бюра і входячи знова в коридори темніші. Зразу кинули мене в карцер, де назначена жінка повідпорювала всі гафтки, спряжки, підв’язки (панчохи все злітали, а не вільно було нічим підв’язати). Оставила мене голою і казала присідати, щоб не сховала я чого в… Ну, і в рот заглядала.
Така поведінка була для мене шоком. Були в мене айва і гранати. «Ето оставляю Вам». Я просила викинути, але вона каже: «Увидите, как пригодятся». Мене оставлено в маленькім карцері на 1 ½ сиджен[н]я з лавочкою. Коли я заплющила очі і сіла на припічки з ногами на верху і з колінами під бороду. Зараз же віконце щолкнуло: «Злезь, нельзя» (не вільно заплющити очий). До дверий був 1 крок.
В регіт попали дозорці, як я попросила порошок на біль голови. На вечеру принесли вонючий плин і показний кусок хліба глиняного. Коли хтось сидить на одиночці, то дозорці мають обовязок припрашати до «їди», і віконце за кожним їх кроком відхиляєсь. (Такий карцер не мав вікна, а освітлення мінімальне).
_______________
* Люка (польськ. luka) – прогалина, відступ.
** Музика Максим Максимович (15 VІІ 1889, Львів – 24 V 1972, там само) – чоловік Ярослави Музики (з 1924). Закінчив медичний факультет Львівського університету (1913). Військовий лікар (1914–1919), директор Бактеріологічно-хімічного інституту НТШ у Львові (1919–1939), професор і декан Українського таємного університету (1920–1924), заступник директора Львівського медичного інституту (1939–1941), завідувач філії киргизького інституту мікробіології, м. Пржевальськ (1941–1944), завідувач (1944–1964), консультант (1964–1969) кафедри мікробіології, заступник директора (1944–1948) Львівського медичного інституту. Голова Українського лічничого товариства у Львові (1925–1930).
*** Похідне від «непереливки».
Ярослава Музика. "Коні". Ліногравюра
Ярослава музика. "Нарцис". 1971. Ліногравюра
Ярослава Музика. Екслібріс Сергія Белоконя. Ліногравюра
Універсальна мисткиня й неабияка реставраторка
Пані Ярослави не стало 23 листопада 1973 року. Її поховали в родинному гробівці Савчинських, на полі 13 Личаківського цвинтаря. На гробівці - її бронзовий портрет-барельєф роботи Євгена Дзиндри
