Дзюба й Павличко, Штонь і Сорока, Симчич і Портяк, Лишега і...
Все це - постаті майбутньої книжки.
Сьогодні - Андрій Охрімович...
Той Київ, у який приїхав я, був Києвом Охрімовича. Він заявився в ньому значно раніше, обжився і, принаймні в моїй уяві, презентував і усоблював.
Побачив я його вперше в "Енеї", якогось вечора (більше він там ніколи не стрічався).
Двоє самотніх чаркувальників сиділи за "тютюнниківським" довгим столом.
- Я називаюся Володимир Цибулько. То є мій товариш Андрій Охрімович. Він теж поет.
Цибулька я заочно знав. Тому подумки скривився: мовляв, яке "я називаюся", ти ж черкаський... Чув трохи й про Охрімовича, його ім'я проскакувало в пресі. Згадав і фото при газетному есеї. Охрімович, виборсавшись із фотографічної подобизни, масштабувався в зображенні - scaling up! - кругла голова, круглі скельця окулярів, рудий заріст. Цибулько присунув чаркú. Охрімович приязно воркотнув.
Він зовсім не відповідав тому образу з декадентською блідістю і довговолосістю, що колись науявлявся довкола його прізвища, через кому згадуваного в поетичних обоймах. Реальний Охрімович був лисуватий, дебело скроєний і басовитий. Дійсність перегравала вигадку вщент.
- Мій батько воював в УПА! - чи не перше, що того вечора промовив, та ні, проголосив новий знайомець, ніби ножа загнав у стільницю. До всього, він ще й працював на Радіо Свобода, як виплило з розмови.
Зрозуміло, з ким я відразу зблизився, щойно об'явившись ув офісі на Хмельницького, на тій же Свободі. Жовта пляма охрімовичівської голови була там найтеплішою точкою. Прізвисько "Охрім" - так його називали - теж віяло теплом. Час від часу пляма стріпувалася, набувала рис і руху, і ми вирушали у вільний світ. Знади відкривалися безпосередньо "на місцевості", притягувалися Охрімом із вуличних ритмів, крутились довкола нього, мінячись локаціями, обличчями й сюжетами.
- Київ - він відкритий для всіх, старік. На відміну від герметичного Львова...
Це був початок літа і кінець тисячоліття.
Про цю атмосферу, як і про Охрімовича (він у тексті вкутушканий в Трохимовича, в Трохима), є в моєму романі "Хрещатик-Плаза", як і деякі Охрімові перли, що зблискують із рокотань-підбасовувань.
- Кармічна хуйня, - роняв Охрім, а за якийсь час з цих сентенцій крутили в захваті головами мої приятелі "з району". Туди ж підверстувався "тотальний недойоб", яким Охрім означив стан душі однієї з радійних колег, як припечатав. Та багато різного. Відхиляючись трохи вбік, зазначу, що з моїх столичних набутків запорізьким марґінесом виокремлювася Улян, як постать, та й пісні гурту "Вася-Клаб" ішли "на ура", але харизмат Охрім і за часом, і за рангом був першим. Я давно відкрив у собі здатність натикатися на колоритних, сповнених неповторностей, виразних людей. Охрімович у цьому шерегу був одним із найвиразніших. Ще, може, Штонь, але то справа пізніша й інша. Та й про Штоня я вже написав.
Знайомство з Охрімом було напередвизначеним. Дивиною є те, що розгорталось воно саме на Радіо Свобода. Охріма там бути не могло. Не могло і не повинно. Його звільнили ще до моєї з'яви в радійному офісі. Але він був. Блискав скельцями й жовтів головою, а ще незголеним хлястиком під нижньою губою, я такого раніше на бачив ні в кого. У "Хрещатику..." про той кульбіт йдеться так: "Трохим лишився, умудрившись зачепитися навіть не за соломинку, а за натяк на неї, напружившись усіма зусиллями шкіри, аж вона пішла брижами (й так і зосталася) по трохимівських залисинах". Так воно й було. Присмак образи лишався теж.
Ще кілька речень від "хрещато-плазівського" героя:
- Я побачив, що з цими свинями каші не звариш, - басив Трохим. - І тоді домовився з Массімо Корді, я знав старіка по Празі. Домовився, що буду давати один матеріал на місяць для російської служби. Це 50 баксів, старічок, і для мене це принизливо - і як для професіонала, і як для людини, чий батько воював в УПА. Але я змушений карлачити на кацапів, щоб, зрештою, годувати сім'ю.
Робочого місця Охрім не мав, як і сталого зарібку, проте щоденно з'являвся в офісі, то гороїжачись вусами, то з ураз помолоділими губами, але з незмінним пензликом на підборідді, при нагоді дописуючи в програми екс-колег і, бува, позичаючись у них же. Учепистий Охрім. І талановитий, йєс. Його тексти, вкупі з начиткою, були чи не найсмаковитішими в усій редакції. В київському бюро, як це називалося. Або в "б'юрі", як вимовляв дехто з діяшпорян.
Учепистість і здібність до слова, сума цих чеснот сприяла Охрімові здавна. Хлопець із волинського Дубна, син бандерівця-каторжанина, відбувши стройбатівську службу ("два салдата із стройбата замєняют екскаватор" - це про них) зумів пробитися до столичного університету, та ще й на престижний факультет журналістики, а потому, на зорі "хвацьких 90-х", підхоплений фартовим вітром, опинився аж у Празі, та й то не будь-де, а в головному офісі Рейдіо Ліберті. Згадуючи Прагу, Охрім мрійливо мружився. Там, працюючи в українській редакції, чи то пак, службі, маючи контракт, він міг жити в своє задоволення аж до пенсіону, солідних американських грошей, відтак перебратися в Новий світ і звідти, при каміні в якомусь штаті Мен напучувати в патріотизмі братів-хліборобів на старій Батьківщиноньці. Почувався Охрім на радіо, як риба в воді: він розібрався у градаціях впливів, зорієнтувався з "центрами сили", набув купу знайомств, потрібних і товариськости ради. Що-щó, а товариство Охрім любив, мовний бар'єр нівелюючи фразами "ітц о'кей" і "соррі", до яких періодично додавався "пардон" - гнусаво, в ніс, як у справдешніх французів.
Але, крім згаданих чеснот, палітра Охрімового характеру вигравала й іншими барвами. Під празьким сонцем, на волі, їм було вільготно. Охрім умів час від часу ставати вільним, у цій якості виломлюючись із загального цехового тла. Тут він із більшістю не збігався, навіть собі на збиток. Врешті-решт, "дахам"-покровителям докучили загули і зриви ефірів ("шеф може пити з тобою, триндіти, але є речі, де він зовсім не синтементальний чувак"), і кінчилося все тим, що довелося пакувати валізи й вертатися на отецькі ґрунти, в стіни бюра на Хмельницького, де теж можна було й працювати, й випадати в метафізику, як звикле, що Охрім і продовжив якийсь час робити, але кисень бюра брижився турбулентністю, теж звично, тож якогось дня Охрім побачив своє прізвище серед списку сіромах, котрі підпадали під чергове скорочення. Фініта. Гаплик. Проте, не в Охрімовому випадку, кажу ж.
Невпевненість людини, яка втратила прихильність долі, прочитувалася в Охрімові на початках нашого знайомства. Хоча б у вже згадуваному набриженому чолі, або не в згаданих винуватостях брів. Перший ляк душі, як писав поет. Може, звідси й той радикалізм, із яким Охрімович задивлявся у суть речей, від світобудови до колег по б'юрі. Чи б'юру.
- Пензлі Далі й Маґріта від багатьох із них відскочать, - кружала сарказму випливали разом із кільцями диму.
- Зате робиш групову фотографію - і це є справжній сюрреалізм. "Здрастуй, ужас!", називається.
Утім, ув охрімівських скельцях все одно жеврів відблиск надії. Охрім виловлював її із вібрацій повітря, всіма рецепторами, аж руді шерстинки настовбурчувалися на вухах, а дражливість ніколи не ходила з ним довго, вмент розтаючи на вуличному пригріві. Задивляючись у ті часи, бачу його - блакитні джинси, теніска в товсту смужку - курсуючим кварталами середмістя, у сонячній мелясі, в розмовах, на тлі цоколів і вітринних зблисків.
- Дзен, батєнька, не в униканні ударів долі, - рокотав Охрімович. - Фокус полягає в тому, як ти ці удари тримаєш.
Він багато про що рокотав. Ерудиція поєднувалася з низинним стилем, інтонована схрипом братви. Точок входу до простору спільності виникало достатньо. У наших розмовах, крім кави з коньяком, був зáмах на реальність, гула змова проти існуючого стану речей. Багато в чому Охрім упевнював, давав поштовх. Лаштунками до цих промовлянь майже незмінно була вулиця, обрамленням - товариство, люди, що обвізуалізовувалися завдяки Охріму чи разом із ним: якісь гурти, нафабрені вуса Покальчука, уривки фраз - "щойно з Лондона, їду до Львова на форум", - наплічні сумки, погойдувані на ходу - "йдéмо на з'їзд АУП/ в "Сучасність"/ у "Смолоскип"/ до "Молодого театру", там ввечері - Анруховитч!", - якісь безіменні прихідьки з усіх кутків і теренів, патлі Уляна, блік на лобі Пашковського, в поєднанні з його ж побуркуванням, а ще чолов'яга на прізвисько Сопромат, що похитуючись, свариться - "ти ще не бачила смаленого вовка!" - до поетки з дивним прізвищем Рута, котра сидить на приступці з іншого боку вулиці, схожа на поеток 20-х, з таким же каре і цигаркою в мундштуці - все туди ж, все в одне. Не любити це довкілля неуявимо. Життєлюбність Охрімовича витісняла зневіру. В тому числі, й мою.
- Повіяв вітер степовий... - казав Охрім, десь прочитавши добірку моїх віршів. Трохи ревниво, як мені здавалося, але зі схвальним покректуванням.
- Гм-м, старий... Там є про що говорити. Там є м-матерія.
Власних вірші Охрім не читав. Про творчі практики не розводився. Вірші - то неспокій душі, як не крути, Охрімові ж тоді й без того було хистко. Про те, що він поет, свідчила подарована ним книжчина-метелик із пожовклими сторінками. Могли нагадати й співрозмовники строфу-другу. Найчастіше чомусь оце:
Я руйную сади, я руйную ваш цвілий спокій,
насипаю могили над підлим поняттям "Нора".
Насипаю могили, насипаю могили, роки
підкрадýться тихенько і землею дихнуть: "Пора".
Цитували, як правило, люди, пов'язані з Івано-Франківськом. Процюк, Андрусяк, ще хтось. Охрімовича-поета вони оцінювали високо. В Охрімовій однокімнатці біля метро "Лівобережна" станіславські гості могли мати прихисток. Щось Охріма єднало з ними і з містом. Дружина його, Уляна, теж була з Франківська. В них, як можна було зрозуміти, раз-по-раз хтось гостював. Триб життя мав богемний відтінок. Ті вірші, що випало чути й читати, я визнавав. Ваговиті й м'язисті, вони нагадували Охріма, він із них виникав, як із вуличних тлумів, закинувши наплічник за спину. Йшов, удивлявся в западини міста, не відвертав очей ні від цвілі-гною, ні від метафізики неба, Охрімовою ж мовою говорячи. Зі строфами Охрім набував додаткового об'єму.
Гнила, смердюча, суча зона,
Де зашкарублі манекени
В щоденно пещених вазонах
Вирощують продажні гени,
Де жлоб роззявивши пащеку
З зубів вивалює бруківку,
До скроні Хорива і Щека
Приставивши пістоля цівку,
Де труп зненависті й любові
Цнотливих форм безумно прагне,
А в мозку паводками крові
Обличчям вниз спливає Вагнер.
Життя йшло своїм трибом. Перебравшись після чоколівського штабу до бабці-хазяйки на Євбаз, я потроху вживався в Київ. Його важливим компонентом лишався Охрім. Ми багато в чому сходилися. Та майже на всьому. Візія майбуття, вибасовувана Охрімом, хвилювала кров. Щось могло й не влаштовувати один в одному, але то все стерпно. Життя не без тіней. Сонця більше. Та й неба, з його метафізикою.
Якогось вечора, взимі, пролунав дзвінок.
- Слухай, теє-то, як його. Ти міг би?..
Охрім звучав хрипкіше звичного.
- ...адцять баксів вона тобі в офісі передасть. Купи щось в аптеці. А ще заскоч в гастроном...
Ходило ось про що. Охрім загрипував. Злягла й дружина. Гроші закінчилися. Треба було, на додачу до ліків, купити курку - "щоб організувати бульйончик" - як прохрипів-пробухикав Охрім, а також привезти долари, які мала передати його покровителька-пражанка, що прибула на коротку ротацію. Їхати не хотілось, звісно. Звісно, за якийсь час я, вкутавшись під очі в кашне (замість маски), дзвонив у двері квартири на Лівому березі. Відчинив Охрім, кумедно коротконогий в спортивних штанях. Привезений пакет перейшов із рук в руки. Кілька реплік у коридорі, жарт упівоберта, і я відкланявся. Через пару днів вірус догнав і мене. Ще за якийсь час на Євбазі задеренчав телефонний дзвінок. Одужалий Охрім мав нагальні справи.
- Старік, тут таке діло. Слухай, треба, аби ти підскочив до...
- Не можу, Охрім. Уже лежу з температурою.
На мить запала павза.
"Ту-ду-ду-ду-у-у"... - Охрім часто гув цю мелодію з "Куплетів тореадора", коли розмірковував.
- Он як? Ну, щось буду думати. Ітц о'кей. Давай, старік, одужуй. Ітц о'кей, па.
Задзуреміли короткі гудки. Трохи повільніше звичного, я теж поклав слухавку.
Більше до Охріма я не їздив (за єдиним винятком, але то справді виняток, і про нього пізніше). У розмовах не вертався до того випадку, Охрім теж. Міф розсіявся, але він був наснований із туману моїх уявлень, тоді як реальна людина, сприйнятна всіма чуттями, лишалася, і об'єктивна її небуденність лишалася теж. У стосунках збільшилася дистанція, та й по всьому. В просторі ж Охрім навіть поближчав: в новому офісі на Хрещатику, куди перебралася редакція, робочі місця нам випали в спільному відсіку (так-так, і Охрімовичу теж, він таки не змарнував шансу, вихопленого з порухів кисню) - стіл навпроти столу. Тугá, як ядро, потилиця жовтіла в мене за спиною, увиразнена складкою, а сам Охрім порипував кріслом, сопів, кректав, гуркав клавіатурою, як верстатом, воркував на різні лади й тони по телефону, й знову гуркотів. У разі, якщо крісло порожніло, Охрім усе одне мружився в мій бік - круглоскельцевий, підпухлоокий, як і в житті, він гороїжився неголеністю з фото над робочим столом. Плотяний Охрімович був десь розчинений у Києві, що коливався за вікнами редакції. Або, якщо не встиг здиміти з роботи ("Малеча, збараболь ситуацію, я їду. Потім ідемо на показ до Поді"), вітійствував у туалеті, задіяному під курилку. Тоді Охрімова присутність маркувалася розкотами реготу й тютюновим тхом.
- ...Ідемо, д-га-га-га, і той поц щось зневажливо згадав про Тютюнника, т-ге-ге.
- При Пашковському?
- Ну да. Озираюся - а їх нема. Заскакую в арку, а Жека душить того за горло, і клієнт уже передлетально підхрипує!
- Кхо-хо-о!
- Ледве встиг вирятувати поета-іроніста з цупких лабет генія! Г-га-га-га-а-а-аа!..
Життя тривало. Охрімовича в ньому було багато, навіть попри історію з дзвінком. Могло бути ще більше, проте кілька факторів стриму збалансовували стосунки. Стрим перший полягав у тому, що Охрімові алкодози не збігалися з моїми. Йому нікóли не бувало погано з похмілля і враження про його голову, як про чавунне ядро чи суцільну кість, порослу рудуватим мохом, кріпшало мимоволі. Він взагалі був кріпкий. Або крепкий, як кажуть у їхньому довбаному Дубні. Негативні коннотації в назві цілком безневинного містечка, до якого я не маю жодного негативу, пов'язані зі ще одним фактором, який відкрився в процесі першого. Справа в тому, що узливання з Охрімом майже гарантовано заводили мене в халепи. Він мав якийсь талант прикликати хмари на мою голову, дубненський мольфар. Я губив перепустки й гроші, запізнювався на зустрічі, мав проблеми з начальством і хазяйкою, бабцею Клеопатрою, а одного разу десь біля Пассажу примудрився посіяти обручку. От не в масть мені Охрім у поєданні з випивкою, й край. "Наші алкоголі течуть у різних напрямках" - як і писано у "Хрещатику-Плазі".
Наостанок трапилася пригода із закордонним паспортом. То був справді фінальний акорд, позаяк третій, найдієвіший фактор натоді вже став чинним: я почав писати "Клясу" і цей процес витягував мене з більшості дозвіль.
Паспорт, після клубка алко-пригод, розпочатих з Охрімом, у мене вкрали. На стажування до Праги я втрапив чудом. Писав роман, і там, в мансарді за Мýзеумом, чи де інде, нема-нема, та й згадував Охрімовича. Дух Охріма вловлювався й тут, посеред пастельних вулиць, обзеленених крупами королівських коней, віяв з ресторанних терас і фаст-фудів, тремтів у барвистому благополуччі. Дався він взнаки, геній місця. Відголоски Охрімових походеньок пам'ятали і в редакції, і не тільки українській. Йому таки личило бути тут, у Празі. Снувати лабіринтами головного офісу. У радійному ресторані сидіти з Массімо Корті або з новинникарем Стівом і стажеркою зі словенської редакції, пити пиво "Шьоффер Гоффер". Потім заскочити до знайомців-поляків, узгодити паті на вікенд, а відтак, зіткнувшись із москалями біля ліфта, перемовитись і навіть посперечатися крізь смішок, ні в чому не поступаючись і навіть зовні дорівнюючи "їхнім чувакам" - зуби бобра з-під неголеної губú, кругляки скелець, недбала футболка - ну і вже зовсім насамкінець пожартувати до котрогось із них, до Алєксєя, скажімо, до свєт Цвєткова, хитнувши рукою важкоатлета:
- Алєксєй, сорі. А ви каму пасвящалі юбілєйную пєрєдачу - Мандельштаму? А я, ізвіняюсь, Драчу.
- Ха-га-га-га-а.
"Ту-ду-ду-ду-у-у".
Після Праги, вже моєї, ми з Охрімом то зближувалися, то віддалялись. Гойдалися на власних клопотах, як на гойдалках, чи й американських гірках. Як і я, Охрім мав програму, до якої додалася ще одна. Він зміг таки знову нап'ясти дах над круглою лисіючою головою (складка все більше нависала на комір) і частіше звичного обворковував телефонну слухавку. За оксамитовими крупинками, що в певні моменти впліталися в басок, можна було безпомильно визначити деяких охрімівських абонентів.
- Ітц о'кей, зробимо. Я моніторю цю ситуацію. Все сдєлаєм, шеф, я зрозумів. Плюс, там в мене є ідея... Ітц о'кей, шеф. Па, обіймаю.
Якщо за Охрімом мріла якась провина, оксамит згладжувався до шовку.
- Шеф, ну... Ні, ну не так це було... Нас з Уляненком забрали прямо від столика. Там весь час крутився підозрілий тип. Це провокація. Ну, я був балван, шеф, визнаю, але...
Порозумівся Охрім і з новою очільницею бюра. Пані Ганна враз стала співавторкою його другої програми. Він міг дивувати, цей волинський хлоп, син партизана, викшталтуваний життям до тонких досконалостей. Тоді ж, при новій очільниці, подалися ми з Охрімом на курси англійської мови, організовані в редакції. Без відкриттів не обійшлося й тут. Без реготу теж.
- Цікаво, існує метода, щоб вивчати мову на дивані? - розмірковував Охрім уже після перших зайнять.
"Ту-ду-ду-ду-у-у..."
Підсумки підбивалися за традиційною "кавою" на Прóрізі". Охрім ще ніколи не бував таким самокпинним.
- Ох-х, с умішкой у мене не сложилось, - покректував він. - Так вляпатися на старість в науку...
Гранітний Махтум посміхався в бороду. Охрім поляскував себе по винуватому чолу.
- Між іншим, моя вчителька з хімії вважала мене дебілом. А я тепер мушу щось натоптувати в ці скам'янілі мізки. І для чого? Щоб десь спитати: "Скільки коштує той пірожок?"
- Та справишся, Ендрю. Бікоз...
- Бікоз то воно бікоз. Слухай, Пол. Хочеться ще трохи дрінкануть, бляха! Бат ай донт хев мані, ф-фак! Хелп, старік!
Англійська форма імені в якості прізвиська чомусь не прижилася, на відміну від шерега Охрімових поганял, нашарованих за роки. З моєї подачі, йє'. "Тато", "Батоно", "Партизан", "Охрюша". Навіть одне, не зовсім пристойне, що зринулося спересердя і яке позаочі бурчав Улян, коли бив з Охрімом глека. Ненадовго, правда. Надовго з Охрімом не получалося. "Такий уже він, цей Охрімович є, з усіма своїми почухуваннями, живими й справжніми, - писав я ув одному тексті. - Незлобивий. Брутальний. Товстошкірий. Кумедний. Різний. А ще - і цього не заперечиш - весело талановитий". Так ось, незлобивість згадана в переліку першою неспроста. В ній в'язли всі сварки. В її світлі розчиняються інші Охрімові риси, як він сам у столичних мревах, із рюкзачком на плечі.
До речі, про рюкзачок. Він був незмінною частиною антуражу. Антураж важив, про антураж Охрім дбав, витворював атмосферу. Фото його товариша, художника й драматурга Леся Подерв'янського красувалося на стіні, поряд з монахами-бійцями ("Вчора так надерлися з Подьою в майстерні, що пропустили треніровку!"), сам Охрім міг зненацька почати закручувати кунгфуїстські "па", або взявши боксерську лапу, була в нього й вона, спарингувати зі звукорежисерами, вже не кажучи про ритуал полювання, на які вибирався то з луком, то з арбалетом. Небуденна людина з таким же життям. Навіть пароль на копм'ютері свідчив про це - Pavarotti. Можна гмикнути, як я іноді й робив, Іноді брала гору думка про естетство, а не піжонство. Залежить від куту зору й погідності дня.
- Він джазіст по життю, Охрім, - додається голос поета Цибулька, в компанії якого я вперше й побачив нашого героя.
- Це ж діагноз. Це в крові.
Теж правильно. Теж властивість.
Зафіксований у слові Охрім має бути живим, ось що я знаю. Крім Охріма, мусить оживати довкілля: рухатись, блискати, гучати; вітерцеві належиться дихати, торсаючи пластиковий стаканчик, коливатися людським плинам і автам, разом із рекламним вистрибом утворюючи триб вулиці, а затіненим ущелинам міста ближче до полудня обвіватися маривом спеки.
Англійську ми з Охрімом так і не здолали.
