Ромко, Роман Купчинський - Cold Warrior, воїн Холодної війни. Не забуваймо його!

Ніколи його не забуду його голосу...

Радіо Свобода під його керівництвом - то була ціла епоха в житті багатьох - тих, хто мав честь працювати з ним, і тих, хто, як-от я, щовечора не відходив від радіоприймача. Як на мене, найпотужнішою й найпереконливішою висильня була саме за часів Романа Купчинського.
Пригадую свою розмову на десь початку 90-х з однією з керівничок російської служби БіБіСі, англійкою, яка тоді саме займалася організацією на БіБіСі української служби. Від моєї захопленої згадки про Романа Купчинського англійку аж пересмикнуло: “Він такі речі, такі неможливі речі каже про Росію!” Схоже, дехто його відверто побоювався. І це добре. Що російська БіБісі, що українська завше були порівняно зі Свободою Купчинського цілком веґетаріянськими...

Роман Купчинський, лейтенант Збройних Сил США, командир стрілецького загону під час війни у В'єтнамі. Член Пласту, курінь "Чорноморці". Журналіст. Розвідник. Директор Української служби Радіо Свобода (1991–2002).
Небіж усусуса, поета і журналіста Романа Купчинського.
Служба безпеки України посмертно нагородила Р. Купчинського Хрестом Доблести.

† 19 січня 2010, Вашинґтон

В'ЄТНАМСЬКИЙ ЩОДЕННИК
Роман Купчинський, поручник
1st Air Cavalry Division

9 лютого 1968. На поляні в джунглях 15 кілометрів від Джейн.
Нарешті я дістав призначення, як командант чоти в сотні Ц (кампані С) і, стоячи серед вояків, говорив:
— Перш за все хочу вам сказати, що називаюся Роман Купчинський з Ню Йорку. Я закінчив старшинську школу в травні 1967 р. і маю 23 роки. Від сьогодні я буду командантом вашої чоти. Маю надію, що за короткий час ми одні одних пізнаємо і будемо приятелями. Так само я хочу вас попросити, щоб ви мені представилися і сказали своє ім'я і прізвище та звідки хто походить. Сьогодні вечером в годині 2000 я разом із сержантом зробимо перевірку зброї. При цьому хочу звернути вам увагу, що тут у джунглях не треба формальностей і тому не бажаю собі, щоб хто із вас салютував тут. Моєю метою у цій чоті є, щоб кожний з вас вернувся назад живий і здоровий додому. Це можливе тільки тоді, коли буде між нами співпраця і взаємне довір'я. Якщо цього не буде — нам грозить смерть.
Коли я скінчив, усі хлопці представились мені, нав'язуючи теплі товариські відносини.

2 квітня 1968. Лист додому.
Дорогі Батьки,
Дякую Вам за листи, за папір до писання і за «Кул-ейд». До-сьогодні я одержав від Вас один пакунок і багато листів, але відписати на них не мав часу. Не журіться, коли листи не приходять від мене на час. Тут, у джунґлях, немає поштових скриньок. Пишу, коли є на це можливість, а вона трапляється доволі рідко. Три тижні ми оперували в джунґлях, де нам доводилось перебувати страшну горяч, а також треба було носити всякі тягарі. Найгірше те, що людина тут живе нервами і нема часу писати листів. Минулого тижня нас обстрілювали мінометним вогнем, кожного вечора мусимо бути дуже обережні. Здебільшого перебуваємо у викопаних ямах, в яких доводиться і спати, а в таких «вигодах» не все можна писати листи.
Завтра вирушаємо до бази Кей Сан, де тепер знаходиться морська піхота. Думаю, що Ви про ту базу читали в пресі. Вчора ми слухали на радіо промову президента Джансона, в якій він казав, що американці перестануть бомбардувати Північний В'єтнам. Що в Америці про це говорять?
Пишіть, бо це одне піддержує мене на дусі.
Здоровлю всіх,
Роман.

3 квітня 1968. У вертолеті над базою Кей Сан.
Над нами вгорі безжурно світить круглолиций місяченько, а під нами, де не глянути, земля переорана бомбами великих американських літаків Б-52. Ніде немає ні одного оцілілого дерева. Все спалене, а саме село Кей Сан — цілковита руїна. На північ від нас видніє колишня база «зелених беретів» «Лонґ Вей», котру в січні знищили північні в'єтнамці з допомогою совєтських танків. Багато із них ще й сьогодні стоять там попалені, як свідки тих боїв. Сама база Кей Сан окружена ворожими військами, які встигли вже побудувати собі бункри і рови, що кручено підходять аж до самого колючого дроту, яким обведено цілу базу. Ми летимо формаціями по 20 вертолетів, а за нами ще 20, і так без кінця. Нашим завданням є опанувати ворожі рови, що перстенем окружають базу, і прочистити терен в сторону самого Кей Сану. Завдання не легке, бо тут скупчені найкращі дивізії північного В'єтнаму під проводом ген. Во Вин Хіяп (міністер оборони Північного В'єтнаму і головнокомандуючий їхніх збройних сил), які мають тяжку артилерію, танки і добре наладнану комунікацію.
В мене трясуться руки і відчуваю голод. Наша артилерія також не дармує. Вона безупину обстрілює гору, на якій маємо осісти. Два дні впоряд бомбовики Б-52 лупили ту саму гору, а сьогодні призначена нам брудна робота пішки ходити по тій горі і заложити там базу для дальших наших операцій. З вертолета видно, як з Лаосу ворожа артилерія бомбардує базу Кей Сан, що знаходиться тільки б кілометрів на схід від кордону Лаосу. Але на нас ніхто не стріляє і ми без перешкод летимо на захід.
Вертолети сідають на гору по три нараз. Ми вискакуємо, творимо на поспіх розстрільну і для певности стріляємо в кущі. Ми творимо коло довкруги поля, призначеного на осідок наступних вертолетів.

ПАМ'ЯТАЄМО РОМАНА

Кожного року, в День пам'яти загиблих у війнах*, друзі залишають американський прапор і маленькі пляшечки віскі Jack Daniel's на надгробку Романа Купчинського на Арліґтонському національному кладовищі.

Купчинський був воїном як на полі бою, так і поза ним. Людина пристрасти, яка боролася за свої ідеали з надзвичайною рішучістю, він присвятив своє життя тому, щоби побачити Україну вільною. Він досяг повноліття на полях битв В'єтнаму, але здебільшого його бої були ненасильницькими — вони були словесними.

Він народився 1 листопада 1944 року у Відні в родині біженців з України. Він втратив батька під час одного з бомбардувань, що їх місто зазнало наприкінці Другої світової війни. Із матір'ю він жив у таборі Ді-Пі до 1949 року, а відтак вони еміґрували до Сполучених Штатів. Мати Купчинського активно працювала в українсько-американській громаді в Нью-Йорку і прищепила йому любов до України та надію на те, що одного дня її буде звільнено від совєтів.

Життя Купчинського визначалося службою: спочатку у війську США у В'єтнамі, а потім у Центральному розвідувальному управлінні, де він боровся із совєтами. Коли він навчався в Лонг-Айлендському університеті, де вивчав політологію, вечорами він працював у Prolog Research Corporation - орієнтованому на Україну центрі пропаґанди “Пролог”, що його фінансувало ЦРУ, про що Купчинський тоді ще не знав. Війна перервала його навчання. Проте навіть у В'єтнамі його політична освіта продовжувалася, бо президент "Прологу" Микола Лебедь надсилав йому книжки та статті, що їх Роман читав, сидячи навпочіпки у вологих джунглях. У В'єтнамі він відслужив два терміни, був підвищений у ранзі до лейтенанта й був нагороджений медаллю "Пурпурове серце"**, двома медалями "Бронзова зірка"*** і Авіяційною медаллю****.

Коли він повернувся з війни, його причетність до діяльности “Прологу” поглибилася. Станом на 1976 рік він вже був важливим членом команди "Прологу", що займалася збиранням і розповсюдженням інформації про Україну і СССР. Будучи вже повноцінним офіцером ЦРУ, Купчинський мав за завдання підтримувати постійний потік публікацій та книжок про Україну, взаємодіяти з дисидентами та підтримувати зусилля для підриву совєтського режиму. Після того як 1981 року він став президентом "Прологу", організація розширилася, відкрилася її філія в Лондоні і розширилася її спрямованість: матеріяли "Прологу" почали висилатися до Росії та інших країн Східного блоку. Завдяки своїй праці у "Пролозі" і в щомісячному журналі "Сучасність", який видавався “Прологом” і розповсюджувався в СССР, Купчинський створив собі ім'я в діяспорі і в підсовєтській Україні.

1990-го року Купчинський залишив “Пролог” і приєднався до Радіо Вільна Европа/Радіо Свобода (RFE/RL). Завдяки своїй репутації в Україні, 1994 року він створив у Києві бюро цієї радіостанції. Як голова її Української служби він виховав покоління українських журналістів, прищепивши їм раніше нечуваний в Україні публіцистичний метод. Ті, хто працював під керівництвом Купчинського, згадують про нього із побожністю й захопленням: «Він одноосібно був мозковим центром ... мав багато ідей ... і знав, як реалізувати ті ідеї», - сказала журналістка Радіо Вільна Европа/Радіо Свобода Богдана Костюк в інтерв'ю у Києві.

За часів директорства Купчинського, Радіо Свобода озвучувало викривальні матеріяли про Кучму і безжально провадило розслідування, що їх інші ЗМІ боялися торкатися. Навіть після переходу до більш аналітичної ролі на RFE/RL, пишучи спочатку на теми боротьби з корупцією та злочинністю, а згодом зосередивши увагу на питаннях, пов'язаних із енергетикою, він продовжував крититично оцінювати те, в який спосіб демократія розвивалася в Україні, часто приходячи у відчай від зловживань, що їх, на його думку, чинили політики та оліґархи у політичній сфері, при укладенні енергетичних угод і в економіці. 2008 року він залишив свою посаду на RFE/RL і став консультантом AZEast Group і Jamestown Foundation*****. Проте він і далі писав про Україну, навіть протягом своєї короткотривалої, але мужньої ​​боротьби з раком, який спричинився до його смерти 19 січня 2010 року.

Купчинський був не лише воїн "холодної війни" й затятий дослідник. Він любив куховарити й не раз запрошував своїх колеґ до себе на шашлики; він часто казав, що якби він не пішов у журналістику, він би відкрив ресторан. Щовеликодня він готував паску з горіхами та родзинками.

В нього були і свої демони. В'єтнамський досвід давався взнаки: навіть через багато років він часто прокидався в жаху, молячись про прощення й забуття. Він забагато пив, але міг швидко протверезитися, якщо обставини того вимагали.

Купчинський мав добре серце. Він не дуже любив котів, але через кілька місяців після того, як його дружина Оксана Скуб'як****** померла, він підібрав на автобусній зупинці неподалік будинку в Києві, де він мешкав, безпритульну кішку. Він назвав її Маркізою, й вона залишалася з ним до кінця його життя. Часто він казав, що погано спить через те, що боїться уві сні повернутися й завдати Маркізі шкоди.

Над усе він любив Україну й покладав великі надії на її майбутнє, але він не мав ілюзій щодо масштабу її проблем. Ми можемо говорити про мертвих, але не за них. Проте, оглядаючись на боротьбу, що сформувала Купчинського, і на його битви, ми не помилимося, сказавши, що він хотів би бачити Україну зверненою на Захід і такою, що є частиною Европи.

Вічна Йому пам'ять!

Мелінда Гарінґ, редакторка UkraineAlert, Атлантична рада*******
Саймон Геллербавер, стажер Центру “Евразія” Атлантичної ради

https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/remembering-roman/?fbclid=IwAR0d4E0RyoeGFihYGIrGQdfD0syMf1Z-GzVYwjh0U0Kajj0_qZSRIqpqs-g

_______________

* Memorial Day, відзначається щороку 30 травня.

** Purple Heart, нагорода, якою відзначають від імені президента США вояків, що були поранені, або нагороджують посмертно загиблих у воєнних діях.

*** Bronze Service Star, нагорода за участь у військовій кампанії.

**** Air Medal, медаль за видатні досягнення в повітряних операціях.

***** Jamestown Foundation  https://en.wikipedia.org/wiki/Jamestown_Foundation

****** Оксана Скуб'як-Купчинська (1948-1995) Grave Site  https://billiongraves.com/grave/Оксана-Скубяк-Купчинська/32055198

******* Atlantic Council https://en.wikipedia.org/wiki/Atlantic_Council

Roman Kupchinsky – The Creation of a ‘Cold Warrior’
Dedicated to Roman’s son Markian

Роман Купчинський - творення воїна Холодної війни
Присвячується Романовому синові Маркіянові

Зен ЧМ* (Зенон Стахів)
(Спомини про пластову юність)

Commemoration
If deeds be in question, those who are here interred have received part of their honors already, and for the rest, their children will be brought up till manhood at the public expense: the state thus offers a valuable prize, as the garland of victory in this race of valor, for the reward both of those who have fallen and their survivors. And where the rewards for merit are greatest, there are found the best citizens. (Pericles’ Funeral Oration for Athenian Citizens., 430BC)

A single bugle sounded out the last solemn notes of taps as nine uniformed soldiers smartly escorted Roman’s cask to his final resting place at Arlington National Cemetery. There’s nothing more memorable than a military funeral. And military funerals at Arlington are special because of traditions accumulated over two centuries of combat that reflect the unique sacrifices that our soldiers have made for their country and the world. The military bearing and precision, alone, demands respect –for these are tributes to citizen soldiers and warriors alike. The solemnity of the ceremony evokes the core meaning of the ultimate sacrifice that a soldier offers for his country, to preserve those intangible principles of liberty. 

There were no orations on this day. None were needed–we were standing on hallowed ground, whose genesis could be found in the commemoration by Abraham Lincoln, in his Gettysburg Address. The funeral oration of Periclesto his fellow Athenians (430 BC) on the sacrifices of Athenian soldiers for their state and their countrymen was among the first, and still stands as the most eloquent exposition of what the ultimate sacrifice of a soldier means to all citizens. We exist and prosper because they sacrificed for us. This soldier, and all those buried under the white snows, fought for our freedom and our comfortable lifestyles. We owe them all a debt –for they secured everything we value in life. They defended our core principles. To understand that debt, oneneeds only to walk among the rows of graves and pause just at one. Slowly read the names, the dates and ponder when and where, and why it all came to an end. It is because his life came to an end that I stand and ponder our respective fates. Roman Kupchinsky was laid to rest among our nation’s most distinguished warriors and heroes, amongst privates and Presidents. He had the distinct honor of serving both his adopted country, America, and his native Ukraine - both in the ‘hot war’- Vietnam, and the long ‘cold war’ against the ‘evil empire’. 

The deep snows of successive record blizzards in Washington, DC blanketed the gravesites of America’s heroes under a panorama of blinding white purity. Alas, the snows also prevented us from having the traditional ceremony, with a horse-drawn caisson to the gravesite. Roman would have been proud and happy that everything worked out as well as it did. Near the end, he talked openly of his plans for burial at Arlington, and shared them with his 21-year old adopted son, Markian (shown receiving the ceremonial flag that draped Roman’s coffin). 

He didn’t plan on the two feet of snow, though, but even that worked in his favor, for it was a truly unique scene. Roman was proud of his service in Vietnam, even though he had second thoughts about the overall strategy, execution and purpose in his later years. A young soldier rarely asks ‘why’ in the heat of battle –the survival instinct takes over and obliterates any philosophizing. The philosophizing came later, with the maturity of many years –well after he came back. He had time to reflect and digest what happened behind the scenes; why and how all the noble hopes and dreams deteriorated into bitterness and cynicism. As a decorated soldier of the Vietnam War, and a frontline warrior in the subsequent cold war,Roman deserved to be laid to rest here, in the hallowed grounds of Arlington, alongside the Nation’s war heroes. Better to have his name inscribed here, on a gravestone in Arlington cemetery, than on the Vietnam War Memorial Wall. In Roman’s case, the difference between the two inscriptions was 40 years of additional service in the ‘cold war’, which he devoted to the ‘cause’ of Ukraine’s freedom. 

Roman had some remarkable accomplishments that we were not fully aware of, since his return from Vietnam on New Years day, 1969. Over 80 of his close friends and professional colleagues showed up to pay their last respects and to let the rest of us know how much Roman meant to each one of them. Markian was able to see, perhaps for the first time, the great esteem in which his father was held by his numerous old Plast friends from New York and New Jersey, and his larger professional circle of colleagues from Radio Free Europe/Radio Liberty and Voice of America –some of whom flew in from Europe to be at the service. While he was growing up in Prague, Markian probably saw Roman simply in his role as a single parent, a jovial, disheveled, grizzled and somewhat eccentric dad who was always traveling somewhere and cursing whomever was in the news that day. For Roman, being a father was outside the norms of his colorful and carefree personality –so, he had to work extra hard to bring up a son as an only parent. By all accounts, Roman did a terrific job, and his adopted son Markian, is a thoughtful, dutiful and polite son. As is generally the norm for young people, though, they typically think that their parents are out of touch with much of contemporary life. Roman’s nature was such that he was always modest about his work and accomplishments, and in fact mostly minimized his activities and role in the long unfolding history of Ukraine’s independence by joking and belittling just about every aspect of his work. In fact, few of us knew of his substantial accomplishments –though a few suspected what he was up to in his secretive ways.

* ЧМ - пластовий курінь "Чорноморці"

Читати далі  https://docplayer.net/68665667-Roman-kupchinsky-the-creation-of-a-cold-warrior.html

19 січня у Вашинґтоні після тяжкої хвороби відійшов у вічність на 66-му році життя колишній довголітній директор української служби Радіо Свобода Роман Купчинський.
Роман народився у Відні. 1949 року п’ятилітнім хлопчиком він потрапив до Америки, його родина поселилася в Нью-Йорку. Активний в українській громаді та Пласті, Роман студіював політологію, закінчив університет Лонґ Айленд. Він служив у збройних силах США, був командиром стрілецького загону у В’єтнамі. За участь у боях під час В’єтнамської війни Роман отримав різні нагороди, в тому числі й відоме Пурпурове серце (Purple heart) – нагороду, яку надають від імені президента США воякам, що були поранені, або нагороджують посмертно загиблих у воєнних діях.
У 1978-88 роках Роман був президентом «Прологу», відомого українського видавництва та дослідницького центру в Сполучених Штатах. «Пролог» опублікував численні матеріяли самвидаву українських дисидентів. Упродовж довгих років найпрестижніший український науково-публіцистичний журнал «Сучасність» виходив саме у видавництві «Пролог». Роман був редактором двох вагомих книг самвидавних матеріялів: «Проблема національности в СССР» та «Погром в Україні».
1991 року Роман став директором української редакції Радіо Свобода, коли ця радіокомпанія ще містилась у Мюнхені. Під його керівництвом українська «Свобода» розбудувала широку мережу журналістів на Заході й в Україні. 1992 року, за ініціятиви Романа, в Києві був відкритий корпункт Радіо Свобода, згодом, завдяки його зусиллям, «Свобода» встановила партнерські стосунки з радіокомпанією «Довіра», і Радіо Свобода почало промовляти до свого українського слухача в ФМ-діапазоні.
2002 року Роман перейшов на аналітично-дослідницьку роботу в Радіо Свобода і став головним редактором «Звіту про організовану злочинність і корупцію». Його статті про українсько-російські відносини, російську енергетику й корупцію в енергетичній царині постсовєтського простору були опубліковані в цілій низці наукових видань.
Останнім часом Купчинський працював в американському фонді «Джеймстаун», де зокрема досліджував діяльність російського Газпрому. Купчинський є автором звіту «Російський зріджений газ – майбутнє поле геополітичної битви».
Як експерт, Купчинський неодноразово брав участь у слуханнях в Конґресі США.
Роман мав чудове почуття гумору, його пародії та «підпільні писання» про радійні внутрішні справи користувалися величезною популярністю і передавалися з рук у руки, як колись це було з самвидавом в Україні. Він любив пожартувати й добре поїсти. Був неперевершеним кухарем. В нього завжди гарно росли кімнатні квіти, а його орхідеї ніколи не переставали цвісти.
Коли Роман довідався про свою хворобу, він передав нам, що не відомо, чи там, куди він прямує, існують ФМ-приймачі чи інтернет, але обіцяв дізнатися і одразу нам повідомити. Будемо чекати від нього повідомлень.
Його синові Маркіянові шлемо свої молитви, щиру любов і співчуття. У наших серцях Роман залишиться вічно живим, завзятим, дотепним і великодушним, із цигаркою в руці й чаркою на столі. Вічна йому пам’ять.
Радіо Свобода, 19 лютого 2010



Похорон Романа Купчинського

Roman Kupchinsky's Funeral 2010

https://www.youtube.com/watch?v=UI2UJqK8wAU&list=PLDA690B99F9D94920

Пам'яті Миколи Лебедя, національного конспіратора

Знимка 1947-го року

Микола Лебедь
* 23 листопада 1910, Нові Стрілища, Львівщина — † 19 липня 1998, Піттсбурґ, США 

ТИПОВИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР МИКОЛА ЛЕБЕДЬ

Революційний національний конспіратор. Невеликої статури, енергійний, він справляв сильне враження... З іншого боку, люди типу Лебедя, як і більшість конспіраторів і навіть аґентів офіційних розвідок, не бувають приємними колеґами.

Однак, коли підпільна діяльність стає єдино можливим способом опору, їхні навички й темперамент стають незамінними." Так характеризував Лебедя у статті "Героїчне і людське. Спогад про українських національних провідників 1941–1945" відомий американський історик Джон Армстронґ.

Біографія Миколи Лебедя схожа на біографії інших діячів українського націоналістичного руху 1920–1950-х років. Зрештою, це майже типова біографія учасника революційного підпілля кінця ХІХ – першої половини ХХ століття: походження з соціяльних низів чи середнього класу, перерване участю в революційній підпільній організації навчання, активна нелеґальна діяльність, арешти і ув'язнення, найчастіше смерть в молодому віці.

Микола Лебедь, який народився в 1910 році, прожив довге життя і помер у віці 88 років. У всьому іншому його біографія цілком відповідає канону революціонера — народився у маленькому містечку в бідній сім'ї кравця, навчався в Академічній гімназії у Львові, у віці 16 років став членом підпільної Української військової організації, згодом активний діяч Організації українських націоналістів.

24-річний Микола Лебедь — співорганізатор найгучнішої акції ОУН міжвоєнного періоду: ліквідації міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Звинувачений українськими націоналістами у антиукраїнській діяльності польський політик був вбитий бойовиком ОУН у Варшаві. Розслідування польської поліції закінчилося арештом та засудженням багатьох членів ОУН, гучні процеси над якими відбулися у Варшаві (1935) та Львові (1936). Тоді Лебедь отримав смертний вирок, який згодом змінили на довічне ув'язнення.

На початку Другої світової, після розпаду Польщі Микола Лебедь вийшов на волю, але не повернувся додому. Згідно пакту Молотова-Ріббентропа західноукраїнські землі відійшли до СССР, що розпочав репресії проти українського націоналістичного руху. Члени ОУН, які вийшли з польських в'язниць, отаборилися в окупованому німцями Кракові, де активно готували антирадянське повстання.

Коли молодше покоління підпільників оголосило про незадоволення провідником Андрієм Мельником та про створення нового керівного органу ОУН – Революційного проводу, Микола Лебедь приєднується до цієї фракції і стає другим заступником Степана Бандери. Взявши на себе відповідальність за безпеку та розвідку, він налагоджує співпрацю із німецькою розвідкою Абвер, результатом чого стали військові вишколи членів ОУН та формування у складі німецької армії двох українських батальйонів "Нахтіґаль" і "Роланд".

Початок німецького наступу на СССР 22 червня 1941 року став сигналом для збройних антисовєтських атак, організованих ОУН в Західній Україні. Разом з німецькими військами сюди вступили українці-вояки батальйону "Нахтіґаль", вслід за ними, щоб перебирати під контроль місцеву владу, йшли інші члени організації.

ОУН, яка не отримала від німців жодних ґарантій відновлення незалежности, вирішила поставити Німеччину перед доконаним фактом існування Української Держави.

30 червня 1941 року у Львові проголошено "Акт відновлення української державности" та створено уряд. До його складу увійшли не лише представники ОУН, але й інших довоєнних партій Західної України та відомі громадські діячі. Микола Лебедь зайняв посаду міністра державної безпеки.

Проте неузгоджені з німецьким керівництвом дії націоналістів викликали репресії: в перші дні липня заарештовано Степана Бандеру та Ярослава Стецька, з вересня 1941 року почалися масові арешти інших членів організації.

Микола Лебедь, оголошений Ґестапо у розшук, зміг уникнути арешту. Як другий заступник керівника ОУН він бере керівництво організацією на себе і переводить її у підпілля. У вересні 1941 відбулася Перша конференція Проводу ОУН, яка прийняла рішення про початок антинімецької діяльности, і до кінця 1942 року наростання антинімецьких дій підпілля врешті вилилося у створення Української Повстанської Армії.

В ОУН дискутувалося питання про доцільність розгортання масового збройного повстанського руху. Спочатку домінувала думка про необхідність накопичення сил, та стримування відвертого виступу до моменту виснаження Німеччини та СССР у війні.

Концепцію очікування, якої дотримувалися також польські та французькі підпільники, підтримував Микола Лебедь. Влітку 1942 році він видав спеціяльну листівку про шкідливість партизанської боротьби.

Але жорстока окупаційна політика німців призвела до стихійного протистояння. Врешті Провід ОУН, аби не втратити ініціятиву у розгортанні руху опору, прийняв рішення про створення збройних повстанських загонів.

Микола Лебедь, як прихильник вичікувальної політики, залишив посаду керівника ОУН, проте залишався активним діячем підпілля і був одним із творців Української головної визвольної ради — підпільного парламенту – репрезентанта визвольного руху.

На першому з'їзді УГВР в липні 1944 року Лебедь обраний секретарем зовнішніх справ. Він організував переговори з польським підпіллям, з угорськими військовими та представниками румунської окупаційної адміністрації.

Для продовження цієї дипломатичної діяльности, пошуку союзників українського визвольного руху Микола Лебедь влітку 1944 року залишає Україну. Після завершення Другої світової війни він мешкає спочатку в Італії, згодом в Західній Німеччині.

Тут налагоджує співпрацю з американською розвідкою: в перші роки "холодної війни" керівники українського націоналістичного руху сподівалися, що конфлікт між країнами Заходу та СССР переросте у відверту фазу і українське питання знову стане актуальним у міжнародній політиці.

Через п'ять років Микола Лебедь переїхав до США, де став видавцем та поширював інформацію про український визвольний рух в світі. В 1952 році він створює дослідницько-видавниче бюро "Пролог", яке публікувало журнал "Сучасність", передруковувало твори заборонених в Україні авторів, зокрема друковані у "самвидаві" в 1960-1970-тих роках.

До речі, у 1979 році Микола Лебедь як відомий громадсько-політичний діяч та видавець був учасником семінару в Українському науковому інституті Гарвардського університету з лекцією про ОУН та міжнародну ситуацію у 1930-х. Згодом цей університет прийме архів українського революціонера.

Помер Микола Лебедь 19 липня 1998 року врешті побачивши результат праці всього свого життя – незалежну Україну. Його поховано в Савт-Бавнд-Бруку.

PS.

Протягом кількох років після смерти Миколи Лебедя залишалося невідомим куди поділася велика кількість документів, зібраних ним за роки своєї діяльности. Врешті в 2002 році донька покійного Зоряна Стіґлер передала папери свого батька до архіву Українського наукового інституту Гарвардського університету.

Розмір цієї колекції доволі значний, як для приватної збірки 12 погонних футів (більше 30 коробок). Цікаво, що серед цих матеріялів фактично не було оригіналів повстанських документів, попри те, що за життя Лебедя з ними працювало кілька дослідників. Виявилося, що ці документи залишилися в колишнього співробітника "Прологу" історика Петра Содоля.

В 2007 році Содоль передав наявні в нього ориґінали для зберігання в архів Центру досліджень визвольного руху, а копії на мікрофішах e 2009 отримав Український науковий інститут Гарвардського університету. Незабаром документи з цієї унікальної колекції стануть доступними в Інтернеті завдяки проєктові "Електронний архів визвольного руху".

Володимир В'ятрович

Микола Лебедь - двоюрідний брат матері Михайла, Богдана та Миколи Горинів. Небіж Миколи Лебедя - Марк Паславський - був добровольцем батальйону "Донбас" і поліг смертю героя під Іловайськом 20 серпня 2014 р.

Одна з останніх фотографій

Доповідь М. Лебедя в Ню Йорку
“Свобода”, 3 лютого 1987

На форумі Мистецько-Літературного клюбу в Ню Йорку, І9-го грудня І986 року, про український визвольннй рух під час Другої світової війни доповідав Микола Лебедь. Вечір відкрив маестро Степан Крижанівський, який в коротких словах представив доповідача. Доповідь, як під оглядом виголошення, так і представлення фактів того часу, була унікальною. Заля клюбу непомітно заповнилась. Доповідь тривала біля години, а учасники прослухали її з напруженою увагою.
Доповідач без зайвих словесних накопичень, без патріотично-пропаґандивних елементів, дуже стисло і цікаво розказував про розвиток подій того часу, Треба подивляти доповідача, що він на протязі порівняльно короткого часу розказав чітко і зрозуміло про широкий процес української визвольної боротьби. Хоч доповідач був дійсним керівником українського резистансу до половини 1943 року, він не звів своєї доповіді до особистих розповідей, але подав комплетну панораму постання, розвитку і дії українського визвольного руху на рідних землях.
На одній з циклю доповідей про „Неповторний Львів", що відбулись на форумі Наукового Товариства ім. Шевченка в Ню Йорку в кінці листопада м.р., говорив ред. Іван Кедрин-Рудницький на тему: „Львівський політичний світ". Він ствердив, що в часі Першої світової війни і після неї українці мали визначних політичних діячів і державних мужів, яких сьогодні немає. На запитання, що наші політичні і державні мужі думали і плянували на випадок війни, доповідач відповів, що наші тогочасні політичні партії та їх провідники не мали в тому відношенні жадної концепції. Цей незаперечний факт має також своє глибоке значення.
Микола Лебедь, як безпосередній учасник і керівник українського резистансу, говорив про ті неймовірно страшні і незабуті роки. Спочатку він представив загальне політичне світове тло після окупації Польщі Німеччиною і прилучення західньо-українських земель до СССР, згідно з договором Ріббентропа з Молотовом.
До такої ситуації українці не були приготовані. Багато українців покинули західні українські землі і перейшли на окуповані німцями терени Польщі. Таким чином Краків став центром української еміґрації. Тут концентрувався також націоналістичний актив. Доповідач відмітив, що член Проводу Українських Націоналістів (ПУН) полк. Роман Сушко створив у порозумінні і за згодою німецької адміністраційної влади Український Допомоговий Комітет. Розказав, як дійшло до поділу ОУН, що наступив після çмерти полк. Євгена Коновальця. Полк. Андрій Мельник, який очолив ОУН після çмерти Коновальця, не бажав іти на жодні компроміси і не прийняв пропозиції членів ОУН з краю, щоб замінити деяких членів ПУН-у членами ОУН з краю, бо до деяких членів ПУН-у не було довір'я, зокрема у питаннях політики і тактики по відношенні до тодішньої Німеччини. Ця непоступливість привела до поділу ОУН на дві, які виступали під відомими назвами „мельниківці” і „бандерівці”.
Доповідач відмітив, що новостворений провід ОУН революціонерів постановив вислати його (М. Лебедя) до ЗСА, щоб вирватись з повноî ізоляції. В тій справі йому нелегкими шляхами вдалось продістатись до Риму, Італії, щоб там одержати потрібні папери для виїзду в ЗСА. На жаль, з всіх цих заходів нічого не вийшло, бо тодішня Італія під проводом Мусоліні виповіла війну Франції й офіційно прилучилась до гітлерівського бльоку. Перед ОУН революціонерами стояло відкритим питання, як ставитись до німців? Треба підкреслити, що М. Лебедь не мав жадних ілюзій щодо німців. Він мав нагоду добре пізнати німців, коли вони передали його в руки поляків. Все ж таки щодо цього питання голоси були поділені, але більшість стояла на становищі вести незалежну боротьбу. Яка була в той час дійсність, не приходиться говорити. ОУН під проводом Степана Бандери стала на становищі вести революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на будь-які обставини. М. Лебедь розповів багато епізодів про різні контакти з німцями - як творився курінь „Нахтіґаль", як М. Лебедь з Олексою Гасином їхали до Нойгамеру, де мала відбутись присяга куреня. В дорозі німецький полк. Ойкерн подав їм текст присяги, до якого, після прочитання, мали завваження і М. Лебедь запитав, чи текст цей відомий Бандері. Відповідь була - „Не знаю". І Лебедь, і Гасин відмовились брати участь у присязі. Це викликало певну костернацію, а полк. Ойкерн сказав, що вони можуть бути заарештовані, а курень розв'язаний. Коли він заспокоївся, то вислухав їх завваги до тексту присяги і пообіцяв пов'язатись з Бандерою, а до того часу вони не можуть нікуди виходити, себто були під домашнім арештом. Текст присяги був узгіднений з Бандерою.
М. Лебедь сказав, що у підготові до німецько-большевицької війни ОУН приготовляла людей для переходу на Україну, відомі під назвою похідних груп. До речі, довкола похідних груп подаються різні числа 5,000 до 7,000, що в жодному випадку не відповідає правді, бо похідні групи не нараховували більше, ніж 700 осіб. Доповідач сказав, що згідно з постановою тодішнього проводу ОУН, акт проголошення української держави мав статися у Києві. а у Львові мало постати тільки краєве правління. Проголошення 30-го червня було несподіванкою для багатьох, включно з членами проводу Організації. Доповідач також відмітив, що і сам акт проголошення не був заздалегідь приготований. Текст проголошення написав Ярослав Стецько у несприятливих обставинах у Львові, перед скликанням Національних Зборів і без можливости порозумітись із членами УНК і більшістю членів проводу ОУН. Але, незалежно від деяких слушних критичних завважень, сам факт приспішеного проголошення знайшов загальне схвалення. Зрештою дуже скоро показалось, що пляноване проголошення у Києві було неможливо здійснити. Доказом цього є створена у Києві у вересні 1941 року, з ініціятиви ОУН (Мельника) Українська Національна Рада, спроба діяльности якої закінчилась відомими арештами й розстрілами. Акт 30-го червня зірвав маску з обох „визволителів" Гітлера і Сталіна, і в цьому історична вартість 30-го червня, підкреслив М. Лебедь.
Доповідач навів маловідомий факт, як сотник Р. Ярий, приїхавши до Львова, зорганізував зустріч з представниками німецької армії, у якій взяли участь з української сторони — М. Лебедь, Іван Климів-Леґенда і Ріко Ярий, а від німецької армії — проф. Ганс Кох, проф. Маркет, полк. Ойкерн і ще один німець у ранзі майора. На цій зустрічі поставлено вимогу М. Лебедеві, як заступникові Бандери, щоб він відкликав проголошення 30-го червня. М. Лебедь відповів, що з цією пропозицією тре6а звернутись до Бандери і Стецька, що в тому часі вже були під домашнім арештом. Ойкерн після цієї відповіді дав їм 8 годин часу перед можливим арештом. Це була остання зустріч М. Лебедя з будь-якими офіційними німецькими чинниками.
Після цього наступили масові арешти. 15 вересня 1941 року майже весь провід ОУН був виарештований. Вже 19 вересня 1941 відбулась перша конференція провідних членів ОУН, яка прийняла постанову підготови до активної боротьби з гітлерівським окупантом. В другій конференції, у квітні 1942 року, з участю представників Києва і Дніпропетровська прийнято постанову продовження незалежної української політики. У боротьбі українського резистансу не було жодного компромісу, хоч йому довелось вести боротьбу на два фронти проти німців і большевиків, що не було легко.
Доповідач розказав, як і де формувались українські збройні частини. Як вони оперували на українських теренах. Як було договорено, що Роман Шухевич з своїм куренем, який був на Білорусі, у повному виряді, має перейти на сторону УПА, але до цього не дійшло, бо перед тим німці роззброїли курінь. Р. Шухевичові і ще кільком старшинам вдалося втекти з поїзду і вони включилися до УПА. Слід підкреслити, що український резистанс був єдиним в той час, який без жодної зовнішньої допомоги, без належної попередньої підготови активно боровся проти двох окупантів. Всі інші резистанси в Европі мали зовнішю допомогу.
Провідні члени украîнського визвольного підпілля договорювались з нашими сусідами румунами, мадярами, поляками та азійськими народами. Це не була концепція вузької партизанської боротьби, але концепція широкої визвольної боротьби й політики. В таких обставинах український визвольний рух спромігся, як підкреслив доповідач, на політичні концепції, які треба бачити у конференції поневолених народів сходу Европи й Азії, що відбулась у листопаді 1943 року чи у Надзвичайному Великому Зборі ОУН у серпні 1943 року, на якому прийнято більше демократичні форми дії.
У серпні 1944 р. ОУН і УПА демократично покликали до життя Українську Головну Визвольну Раду, президента і голову Генерального Секретаріяту. У серпні 1944 року М. Лебедя, як голову Генерального Секретаріяту УГВР вислано для нав’язання зв'язків з західнім світом.
На закінчення доповіді М. Лебедь сказав, що слабістю визвольного руху були непорозуміння і розбіжности у поглядах провідних членів ОУН у тодішньому Проводі Українських Націоналістів. Сподівання на зміну політики гітлерівської Німеччини не здійснилися. Західні демократи у Другій світовій війні не виявили найменшого заінтересування Україною, а розглядали її як внутрішню справу Росії. На жаль, цей стан не набагато змінився сьогодні. В цьому напрямі нам слід проводити працю.
Доповідач у своїй доповіді подав багато маловідомих фраґментів й епізодів з української визвольної боротьби. Цю доповідь можна назвати цінним і прямо незаступимим причинком для історії того часу.
Після доповіді присутні ставили питання, на які М. Лебедь відповідав. Ведучий вечером С. Крижанівськнй подякував доповідачеві за цінну і цікаву доповідь, а учасникам за участь. Цінним у доповіді М. Лебедя було те, що він говорив так, як було, а не як повинно було бути.

Микола Галів

Микола Лебедь (ліворуч), Іван Гриньох і курсанти англійської розвідшколи Іван Хома - «Богдан», «Славко» і «Семенко» перед їхнім закиданням в Західну Україну. 24 вересня 1951

Попрощали у Божу вічність Миколу Лебедя...
”Свобода”, 14 серпня 1998

У неділю, 19 липня 1998, у Піттсбурґу, Пенсильванія, після довгої недуги помер, на 88-му році щедрого на працю життя, провідний член визвольного українського підпілля Микола Лебедь. Немає у словниках прикметників для означення особливої ролі творців і виконавців підпільної боротьби — Українського Резистансу, нема також епітетів, якими можна було б перебільшити значення індивідуальности Миколи Лебедя — унікального, неперевершеного підпільного провідника-революціонера. Від юних років починаючи, віддав він усі свої зусилля, знання і життєвий хист визвольній боротьбі за волю і незалежність українського народу — як бойовик, організатор похідних груп ОУН, ідеолог визвольної боротьби, як генеральний секретар для зовнішних справ УГВР чи як голова Дослідно-видавничого Об'єднання „Пролог". Все сказане свідчить про безперервну тяглість служіння великій ідеї визволення українського народу з багатовікової неволі. Це був єдиний і невідкличний імператив у житті покійного Миколи Лебедя.
У п'ятницю, 24-го липня, у похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку, генеральний вікарій о. ігумен Патрикій Пащак, ЧСВВ, відправив, при численній громаді, Панахиду. На ній були присутні дочка покійного Зоряна, внуки Данієля, Марко і Христофор, сестра Ольга й племінниця Іванна Головата. Після Панахиди керуючий похороном Андрій Ластовецький поінформував, що на адресу УГВР надійшли кондолєнційні листи з приводу смерти Миколи Лебедя для родини покійного. Владика Василь Лостен, не маючи змоги взяти безпосередньої участи у похоронах, прислав співчуття. З України прийшли співчуття від Української Християнсько-Республіканської партії — за підписом Миколи Поровського, Народного Руху — за підписом Вячеслава Чорновола, родини Горинів та Ростислава і Марти Богачевської-Хом'як з Києва.
...Тлінні останки похоронено на православному цвинтарі св. Андрія у Бавнд Бруку. Над могилою покійного Миколи прощальне слово виголосив від імені вояків УПА, зокрема від „Літопису УПА", колишній вояк УПА д-р Петро Потічний. Піснею „Видиш, брате мій" численна жалобна громада прощала покійного Миколу.
Після закінчення похоронних обрядів відбулись поминки, які розпочато молитвою за упокій душі Миколи Лебедя. У час поминок прочитано співчуття від о. Степана Гри- ньоха, близького приятеля Миколи. У похороні взяв участь військовий дорадник Української Місії при ООН Василь Сидоренко. Тепле слово співчуття виголосив товариш з юних років і підпільної праці Ярослав Гайвас. Від світового товариства УПА прощав Михайло Ковальчин. Зворушливо прощала покійного від членів Гельсінської Спілки Надія Світлична, яка підкреслила, що покійний Микола глибоко розумів ролю цієї організації і активно допомагав у її праці. Внук покійного, Марко, в імені матері та всієї родини подякував усім присутнім за участь у похоронних обрядах дідуся Миколи Лебедя.
...Микола Лебедь народився 23-го листопада 1910 року у селі Нових Стрілищах, на Львівщині, в родині сільського кравця. Батьки дали Миколі глибоке національне і релігійне виховання. Середню освіту закінчив 1930 року у Львові - випускник Академічної гімназії. Своє політичне обличчя зформував в українських визвольних змаганнях у 1918-19-их роках. Відтак він стає членом ОУН, а вже у 1930 році був зв'язковим між Крайовою Екзекутивою ОУН в Україні і провідником ОУН Євгеном Коновальцем. На початку 30-их років стає організатором Юнацтва ОУН на західніх землях України. Вже у 1934 році за участь у підпільній боротьбі та співучасть в організації вбивства польського міністра Б. Пєрацького був засуджений, разом з іншими патріотами, польським судом на кару смерти, яку замінено на довічне ув'язнення. У тому ж процесі була засуджена за співучасть в убивстві наречена Миколи, Дарія Гнатківська, — на 15 років тюрми. Це може звучати неймовірним, але так було справді: Дарія Гнатківська і Микола Лебедь після страшного засуду, позбавлені майбутнього, одружилися.
Упадок польської держави у вересні 1939 році приніс для подружжя Дарії і Миколи Лебедя і для їхніх товаришів свободу. Починається новий життєвий шлях. Після вбивства провідника ОУН Євгена Коновальця ОУН поділилась на два середовища. Одне очолив Степан Бандера, а друге — полковник Андрій Мельник. У тій критичній ситуації Микола Лебедь підтримав концепцію С. Бандери і був обраний другим його заступником. 

Пластунка Дарія Гнатківська *

Микола Лебедь, Дарія Гнатківська, Ярослав Гайвас. Зима 1940

То був час, коли гітлерівська Німеччина готувалась до наступу на Схід, на Совєтський Союз. Німці організували для себе допоміжні сили, і ними мали стати відомі Похідні Групи ОУН, одним з організаторів яких був Микола Лебедь. М. Лебедь, якого німці свого часу видали польській владі за участь у вбивстві Пєрацького, передбачав, які пляни вони мають щодо Похідних Груп, і нічого доброго не сподівався від них. Його передбачення дуже скоро здійснились. Проголошення Акту 30-го червня 1941 року не треба ні перебільшувати, ні применшувати. Це був доцільний спосіб, щоб показати німцям, хто є справжнім господарем на українській землі. Дуже скоро гітлерівська Німеччина виявила свої справжні антиукраїнські наміри. На жаль, Похідні Групи ОУН далеко не зайшли, бо німці їх ліквідували. Учасників Акту 30-го червня, себто майже весь провід ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, було арештовано.

Залишившись на волі, Микола Лебедь став фактичним провідником ОУН на рідних землях. Був дуже тяжкий час. Гітлерівська армія нестримно прямувала на Схід, світ був у паніці. У тих обставинах Микола Лебедь спромігся зцілити кадри ОУН і організувати протинімецький Український Опір, який невдовзі вилився у широке річище Української Повстанської Армії.
Микола Лебедь керував визвольною боротьбою від 1941 до 1943 року. Після того перебрав керму Роман Шухевич — Тарас Чупринка, але Микола залишався у проводі і виконував особливо важливі завдання. Трагічною була для нього подія, коли ґестапо заарештувало його дружину Дарію з дворічною донечкою Зоряною та мамою Дарії й кинули їх до концентраційного табору у Ревенсбрюку.
У 1944 році покликано до життя Українську Головну Визвольну Раду. Одним з її засновників був Микола Лебедь. Його обрано генеральним секретарем для зовнішних справ УГВР. Це не був тільки титул, тут треба було діяти і досягати мети. І Микола знову показав себе на належній висоті. Коли під кінець 1944 року, перед другим приходом большевиків на західні землі України, відбувся великий ісход з рідного краю, разом з десятками тисяч українців пішов на Захід і Микола Лебедь. Проте він мав конкретне доручення: знайти у вільному світі моральну і матеріяльну допомогу для воюючої України і переконати, що без вільної України миру на сході Европи не буде. Тут, у вільному світі, Микола Лебедь як генеральний секретар зовнішних справ УГВР, разом з членами Закордонного Представництва УГВР створює Дослідно-видавниче об'єднання „Пролог", яке здійснило колосальну працю в ім'я дальшої боротьби українського народу за волю і незалежність. Об'єднання інформувало про літературно-мистецьку творчість шістдесятників, про знищення пам'яток культури українського народу, спалення бібліотек, про діяльність українських дисидентів, працю членів Гельсінської Групи, надаючи їм не тільки моральну, але, як тільки було можливо, і матеріяльну підтримку.
Говорити про покійного Миколу Лебедя — це значить говорити про унікальний процес визвольної боротьби українського народу. Щоб осягнути значення цього процесу, треба більшої відстані часу, певної перспективи. Одне можемо сказати певно: відійшла від нас Велика Людина, яка заслуговує на пошану всього українського народу, для якого Микола Лебедь служив від юних літ до кінця свого життя.
Хай світла пам'ять про нього іде з роду в рід. Вічна йому пам'ять!

Микола Галів

Микола Лебедь. УПА. Спогади. 1946  

http://diasporiana.org.ua/istoriya/3217-lebed-m-upa-ukrayinska-povstanska-armiya/

__________________

* Джерело знимки - 100кроків  https://100krokiv.info/2017/10/hnatkivska-dariya-uchasnytsya-natsionalno-vyzvolnoho-ruhu/