Блоґ Лесі Поруцької-Сакович: Святослав Гординський

Показ дописів із міткою Святослав Гординський. Показати всі дописи

субота, 27 лютого 2021 р.

Леонід Перфецький, сотник Армії УНР, воєнний кореспондент-маляр Дивізії “Галичина”, мистець-баталіст

Леонід Перфецький, 
командир кінної сотні 8-го пішого Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії  Армії УНР, військовий кореспондент-маляр Дивізії “Галичина”, мистець-баталіст, викладач рисунку Української мистецької школи.
* 23 лютого 1901, с. Ладижинка, Уманщина — † 25 жовтня 1977, Монреаль

“Уся творчість Леоніда Перфецького має велику вартість, як мистецьку, так і історичну. Спадщина його повинна бути збережена для майбутніх поколінь як незаступний документ, як красномовне свідоцтво безстрашного учасника тих подій.”
Святослав Гординський

“В нашій обителі появилася людина в уніформі, хоч без зброї. Зі шляхетними рисами обличчя – вона зовсім не “пасувала” до того цілого нашого товариства. Виявилося, що це приділений до нас славний маляр-баталіст Леонід Перфецький. Він ніяк не хотів одягати на себе цілого приписового виряду: шолома, газової маски і навіть карабіна. Всі, навіть німці, його дуже шанували і зверталися до нього через “гер професор”. Показуючи мені маленького пістоля, якого носив у кишені, просив, щоб все решту від нього забрав, кажучи: “Як мене, кіннотника “Залізної дивізії”, большевики без шолома не вбили, то я і тепер дам собі раду…” І справді завжди повертався живим”. 

Дивізійник Олег Лисяк

Сотник Армії УНР

ПАМ’ЯТІ ДРУГА І БОЙОВОГО ТОВАРИША
25 жовтня 1977 року помер у Монтреалі образотворчий мистець-баталіст, кол. хорунжий армії УНР, Леонід Перфецький. Був він відданий Україні патріот, хоробрий та інтеліґентний вояк.
Леонід Перфецький, уродженець східнього Поділля, прийшов у світ в 1901 році. В 1918 році вступає до армії УНР і бере безпосередню участь у боях.
У 1919 році я пізнав покійного як командира кінної сотні 8-го піхотного Чорноморського полку 3-ої залізної Дивізії. Перфецький, тоді ще зовсім юний старшина, чудово виконував усі доручені йому бойові завдання. Восени 1919 року захворів на тиф, але влітку 1920 року знову був у шерегах відновленої 3-ої дивізії.
У своєму невідступному блокноті зарисовує епізоди з бойового життя свого полку та створює низку картин, що ілюструють окремі видатні моменти. Його пензлеві належить: “Бій під Галанівкою” чорноморців у жовтні 1919 р., “Останні набої” - бій під Миньками — кінець 2-го Зимового походу, “Крути” і багато інших.
На еміґрації вступив до Краківської академії мистецтв, яку закінчив в 1925 р. Згодом продовжував свою мистецьку освіту в Парижі.
Він ілюстрував альманах “Базар”, виданий у 1923 році в Каліші, а його картини містилися у вояцьких журналах. Був самітний, жив скромно, бо в наш вік баталістичне малярство не модне.
В роки 2-ої світової війни мистець спочатку працював у Львові, відтак вступив до дивізії “Галичина”, де створив образи з життя дивізії.
Мистець не тільки змальовував бачені ним картини, але його полонило славне минуле України. До них належить битва під Конотопом. З під його пензля виходять також картини з німецької окупації, а згодом з боротьби УПА та Української дивізії.
По закінченні війни опинився в Монтреалі в Каналі. Жив у манастирі св. Йосифа, в котрому розмальовував церкву образами на теми з апокаліпсиса. Він також розмалював церкву св. Духа в Монтреалі, а в Сен Ельзеар французьку церкву і каплицю у французькому манастирі в Руен.
Намалював багато картин з пластового життя на чужині та моделі військових одягів від княжої до сучасної доби.
Леонід Перфецький відзначився також як чудовий ілюстратор книжок, та для молоді зробив рисункову стрічку з часів німецької окупації, що друкувалися в щоденнику “Америці” і журналі “Крилах”.
Був глибоко релігійною людиною і щирим українським патріотом.
Спочивай у чужій землі, Дорогий Друже!

Михайло Крат,
генерал-хорунжий Армії УНР, командир 1-ї дивізії УНА 
“Вісті Комбатанта”, 1978, ч. 2

Портрет Леоніда Перфецького. Скульптура Миколи Станька

Леонід Перфецький — це колишній вояк, це вояк з замилування і гону до військового діла. Був добровільцем в Леґіоні Українських Січових Стрільців, опісля перейшов до Армії УНР, а за другої світової війни, будучи вже не молодою людиною, вступив знову добровільцем до І Української Дивізії. Він може служити за показний зразок міжнародних баталістів: це той мистець, який воює з рисунковим нотатником в кишені і при кожній нагоді, серед бою чи відпочинку, де тільки може, робить шкіци, підхоплює теми, схоплює баталістичні сцени. І це той вояк, який єднає любов рідного краю, що її доказує ділом із крісом в руці — з любов'ю до мистецтва. І Леонід Перфецький — не аматор: він студіював в Краківській Академії мистецтва, свої мистецькі студії продовжував у Парижі. І тому його коні, його сцени боїв чи вояцькі типи — це діло знавця. У міньятюрних акварельних образках “Кузня" (вояк схилений над копитом коня), чи „Після летунського рейду" (гола стіна, що залишилась з будинку) — більше правдивого мистецтва і правдивої війни, ані ж інколи великі полотнища авторів, що не знають вояцького побуту, ні не бачили кавалерії в дії. Баталістичні образи Леоніда Перфецького порозгублювались за останніх 50 років на великих просторах Европи й Північної Америки...

Іван Кедрін
Український щоденник “Свобода”
24 березня 1965

“Леонід Перфецький” 
Монографія під редакцією Святослава Гординського
http://uartlib.org/allbooks/leonid-perfetskiy-monografiya-redaktsiya-svyatoslava-gordinskogo/?fbclid=IwAR3bBPER_bcPlS9G3LDcaf2TZEQfkKx3eOYiH5qLJntFXy0WxeBAeAUJr3Y

"Словенія – Кулемет під час бою”. Зі збірки “Українська Дивізія”, пастельні олівці

Студіюють мапу. Зі збірки “Українська Дивізія”

"Артилерія відпочиває". Зі збірки “Українська Дивізія”

"Похорон вояка". Зі збірки “Українська Дивізія”

“Остання сальва”. Зі збірки "Українська Дивізія"

"Народ втікає на Захід. Зустріч із Дивізією". 1945, акварель

Зі збірки “Україна у боротьбі”

Малюнок до Апокаліпси св. Івана Богослова

Малюнок до Апокаліпси св. Івана Богослова

Малюнок до Апокаліпси св. Івана Богослова

Кладовище Mount Royal у Монреалі, де похований Леонід Перфецький

пʼятниця, 22 травня 2020 р.

"Як знайти те, що скрите в минулому і майбутньому?" Святослав Гординський

Святослав Гординський. Париж 1931

ВЖЕ ГАДАЮТЬ.

Вже гадають: каміння мертве

Привалило Тебе навік,

І синів Твоїх марні жертви,

І не збудить руїни крик;

І бенкетують, у вірі,

Що загине й Твоє ім'я,

І дзвенить тріюмфом їх ліри

На побитих Твоїх полях.

Але Ти, як безсила бранка,

Не ридатимеш по ночах, —

Ні, Ти в вогневих світанках

Ще повстанеш з ножем у зубах.

І пізнають, яка розплата,

Смертний жах їм скує слова, —

Ти за кожного вбитого брата

Без пощади візьмеш — по два!

Грудень 1944

Святослав Гординський гербу Сас

  * 30 грудня 1906, Коломия — † 20 травня 1993, Верона, Нью-Джерсі

Поет, художник, мистецтво- і літературознавець, блискучий перекладач, впродовж довгих років відірваний від Батьківщини, він залишив її джерелом свого натхнення. Помер на вулиці, майже на ходу. Там, у себе в Вероні. Теплого весняного дня йшов на пошту. Перегорнулася остання сторінка його «трудів і днів». Але лишилася перед нашим визором висока духовна вершина з його найменням. (с)

ПРОЩАННЯ

І

З отав вечірніх пахне сіно,

Бодяччя на межі;

Це ти, забута Україно? —

Хоч слово прокажи.

Поглянь: у полі квіття хилить

Побитий вітром льон;

Невже ж ті дні, що пролетіли,

Для тебе тільки сон?

Невже тим дням, що пролетіли,

Вже не повіриш ти,

І серцем, додна прогорілим,

Не схочеш процвісти?

II

Поклонилоєь мені колосся

Уперше, удруге, втретє,

Колоски шепотливі просять:

Не відходь, не відходь, поете!

Глянь, до ніг ми тобі схиляєм

Повноквіття своє уклінно,

Ми слова тобі заквітчаєм

Рясно квіттям — червоно, синьо...

Кожне слово твоє запахне

Польовим запахущим жаром,

Кожна квітка тобі простягне

Меду чистого повну чару!..

— Колосочки! — нехай погода

Вас вітає й пташині співи,

І далеко хай вас обходять

Громогради і тучі-зливи:

А мені в далину буремну,

У сльоту шлях прослався, просто,

Там шукатиму, може, даремно,

Слід своїх і своїх волошок!

1943

In Memoriam

“Свобода”, 27 травня 1993

Старинна мудрість каже: „Життя коротке, мистецтво вічне". І щоб уникнути смерти, мистець зв'язує свою невмирущу душу зі своїми творами. Так і сталося із спадщиною Святослава Ѓординського, який залишив нам частину своєї душі у своїх творах. 

Поет, перекладач, літературознавець, редактор, маляр, графік, знавець церковного й світського мистецтва, літературний і мистецький критик — ось творчий профіль енциклопедиста С. Гординського. Пригляньмось на мить до цього профілю. Один історик писав, що сучасна культура тоді тільки повноцінна для нації, коли вона міцно сцементоаана із культурою давнішою, вже перевіреною часом. Якщо так, то ріст національної культури буде здоровим і нерозривним ростом, подібним до слоїв здорового дуба. 
  Мистецтво слова й палітри нашого артиста тим повноцінне й потрібне нації, бо воно йшло з духом часу, але притому не зривало із минулим. Коли до того додати ще міцний зв'язок із кращими досягненнями мистецького Заходу, тонким знавцем якого, з першої руки, був наш митець, то у висліді маємо ярко-творчу синтезу, якій на ім'я Святослав Гординський. 
  Кажуть, наука дає нам правду — тоді, коли мистецтво дає переживання. Чи можливо поєднати ці два ідеали в одній людині? Так, і цією людиною був С. Гординський. Хоч би в епосі „Слово о полку"*. Тут він заразом і науковець-дослідник і мистець перекладу. У літературній чи мистецькій критиці С. Гординський теж давав нам правду доведену арґументом, як теж красу мови, добір слів, поезію в прозі. Його повість п. з. „Оксана" поєднує фабулу й фактаж оповідання із красою вірша. В поезії „Канів"* правда й переживання вибухають в одному гарячому сплаві натхніння. Там автор трактує слово Боже паралельно до ідей Т. Шевченка „що словом все почав також". Ця глибока істина прекрасно висловлена мистцем-поетом. 
  Він ішов завсіди в першому ряді колег і однодумців, мов чуючи Байронівський заклик „Вперед! Вперед!" із поеми „Мазепа". Ще у 1930 роках закинув він ратище свого мистецтва й слова далеко в будуччину. І нещодавно його ратище, його перо й пензель, віднайшли нових поклонників у вільному вже Києві і Львові. 
  Богдан Ігор Антонич схопив сутність мистецтва, сказавши, що воно повинно давати нам вражіння, яких не дає реальна дійсність. І треба тут додати, що слова й палітра Гординського дають нам такі своєрідні вражіння, які ледве чи може нам дати надто реальна сучасність. Він ішов завсіди в першому ряді і, тепер, він мабуть вже був сам, у світі барв, ліній і рядків. Далі схрещував минуле із прийдешнім, фундамент із вивершенням. Для мене було великою честю звертатись до нього першим іменем. Тому скажу востаннє: 
  — Дорогий наш Святославе, хай щасливою буде доля великої Ідеї, якій Ти так вповні посвятився.
 Роман Савицький, мол.


* Святослав Гординський. ПОЕЗІЇ. Бібліотека "Прологу" і "Сучасности", 1989 http://diasporiana.org.ua/poeziya/554-gordinskiy-s-poeziyi/

АВТОПОРТРЕТ

Мабуть, не модний я. Що ж — я такий, як є.
Звичайно, не такий, щоб гостроту тематик
Міняти на легкий ліричний тріолет,
Проціджений немов чайок той ароматний.

Люблю я, признаюсь, чутливий, щирий вірш,
Та треба, — то впаду і в політичний нежит
І цензору тоді кров напсую незгірш
Від рідних мазунів, що шкварять марсельєзи.

Одного лиш боюсь: впадати в трафарет,
Аж надто в нас кому затуплювати пера!
Я хочу, щоб кохав однаково поет

І буревій доби, і квіти, й хмародера,
Та найважніше, щоб, зриваючись у лет,
Мав кришечку бодай фантазії Бодлера.

Початок 1930-х.

Святослав Гординський. "Я і безкінечність". Олія, 1960

Йому пощастило народитися в Коломиї, а не, скажімо, в Конотопі чи в Жмеринці. Тому його дитинство було серед українських книг та видатних українських людей. У Коломиї (сьогодні в це просто важко повірити) виходила тоді ціла низка газет і було кілька видавництв. Тодішня Коломия – маленька українська столиця на противагу нужденним малоросійським провінціям на взір Конотопа чи Жмеринки.
Його батько – Ярослав Гординський – був знаним літературознавцем і педагогом, і в їхньому домі збиралася галицька еліта. Звичайно ж, Гординський дав синові добру гімназіальну освіту. На той час родина вже переїхала до Львова, де Гординський-молодший паралельно з гімназією відвідував малярську школу Олекси Новаківського, що забезпечило йому і добру мистецьку освіту.
Далі був Берлін, де юнак мав студії у відомого візантолога В. Залозецького. По тому – Париж, навчання в Академії Жуліана, де за чотири десятиліття до нього опановувала секрети живопису Марія Башкирцева. Була в його біографії і академія всесвітньовідомого кубіста Фернана Леже. Все, що можна було взнати й вивчити в Парижі, який мав славу Мекки мистецтв, Гординський узнав і вивчив. ...

Так починається есей Михайла Слабошпицького "Львівський маестро". Читати далі: http://ukrlife.org/main/evshan/25poetiv13.html

СОНЕТ  

І грюк махін, і тупіт важкостопий,

І клекіт сурм, і блиск і брязкіт лез, —

Мутніє сонця вогнеярий жезл,

Відбитий у кривавому розтопі.

А за тобою — звалища Европи;

В чадних фантасмагоріях пожеж

З твоїх скарбів, будинків, книг, одеж,

З речей земних — лиш недотлілий попіл.

Так догоряє в вирі завірюх

Матерія. Лишився тільки дух

У тілі впертім, ранами покритім.

Коли ж мине година чорних змор,

Ми вийдем знов на бойовищах з нор

Земне обличчя наново різьбити.

[Наші дні] 1.8.1943

Ерно Ерб. Вид з Високого Замку. 1930-ті

Святослав Гординський

НА ГОРІ КНЯЗЯ ЛЬВА

Так відходять нестримно у безвість хвилини,
За хвилинами дні, а за днями роки,
І, як перше, гора осипається Львина
Золотавим піском, мов минуле, важким.

Гнівне сонце встає і, завісу імлисту
Розірвавши, як рана палає згори,
Тіні крилами б'ють і каштанове листя
Розмітають і кидають люті вітри;

Важкотілі леви, підірвавшись на лапи,
Кам'яніють під луками хмурих будов,
І на мурах віків недокінчений напис
Снить про синяву днів, замережану в жовть.

Але серце не взад поглядає, а, всоте,
У майбутнє воно научається йти,
Упадати — і знов повставати напроти,
І свій захват, як стяг розпростертий, нести,

І назустріч вітрам, гураґановим добам,
Підіймати себе, наче кований щит,
Щоб у кігтях ніхто не роздер, не роздзьобав
Те, чим серце саме споконвіку горить.

1938

Мирослава і Святослав, 1930-ті

НЕЗНАНА МУЗА ГОРДИНСЬКОГО
Дзвінка Воробкало

Вродлива дівчина з гарною поставою і проникливим поглядом – такою її вперше побачив Святослав Гординський у Парижі і вже не зміг забути. Мирослава Чапельська стала його половинкою на довгі роки спільного подружнього життя. Разом вони змогли пройти крізь усі радощі і труднощі, які вготувала їм доля. Підтримувала чоловіка в усіх його починаннях і мистецьких ініціативах – часом навіть здавалося, що перебувала в тіні відомого митця, поета та мистецтвознавця.

Читати далі: https://zbruc.eu/node/65191 (Портрети доньок і групова знимка - звідси.)

Святослав Гординський. Портрет доньки Лади, 1942

Святослав Гординський. Донька Лариса, 1954

Перед від'їздом зі Львова на чужину, 1943. Зліва направо: третій у першому ряді - Святослав Гординський, третя у другому ряді - Мирослава Гординська-Чапельська

САННОЮ
Ліс у снігу... Слова і маса тем
Тиснеться й рими самі лізуть на тямку;
Хай там клясики ставлять узори якихось систем,
Я впиваюся сам кожною сонця плямкою.

Сніг на смереках наліг мов виноград на гілках,
Раз у раз опадає пухкими лявінами
І на санях розкутався я та уста простяг
Скоштувати сніжинок тих морожені вина.

Шлях навпрямки у ліс, де що дерево — кипарис,
При віжках старий гуцул маячіє чугайстром
І таким нереальним здається далекий Париж,
Вежа Ейфеля, Лювр і ґорґони готичних майстрів!

Біле: все. Синє: все. Неокреслене не збагну ніяк;
Як знайти те, що скрите в минулому і майбутньому?
Сніг скрипить, люлька курить і мчуся я так
Серед гір, що тумани їх димом блакитним обкутують...

Ворохта, 1932

Франсуа Війон
ЕПІТАФІЯ ВІЙОНА
у формі баляди
Переклад Святослава Гординського

Брати, що житимете після нас,
Сердець для нас не майте задубілих
І милостиві будьте, без ураз,
За те Господь вас ласкою наділить.
Дивіть - п'ять, шість нас разом почепили:
Коли по наших пещених тілах,
Об'їдених, облуплених, лиш прах
Залишиться і станем кістяками,
Хай не смішить вас наше горе й жах;
А кличте: Боже, змилуйся над нами !
Благаємо: втксніть на серця дно
Свою погорду, хоч були ми вбиті
Законним правом. Знане ж вам давно,
Що розум даний не усім на світі;
Щоб наше все харцизство окупити,
Нас синові Марії поручіть,
Хай ласку шле, незчерпну ні на мить,
Щоб не ввійшли ми у пекельні брами.
Ми мертві вже, душа нам не болить,
Та кличте: Боже, змилуйся над нами !
На мокнення ми віддані дощам,
Геть висохли на сонці, чорні стали;
Сороки очі видовбали нам,
Волосся з брів, з борід повисмикали.
Спочину ми ніколи не зазнали;
На примху вітру здані ми весь час,
Сюди-туди погойду& він нас,
Як той наперсток, здзьобаних птахами.
В це товариство хай не тягне вас,
А кличте: Боже, змилуйся над нами!
Ісусе-царю, пане над усім,
Не дай нам бути в пеклі огнянім:
Не хочем стати чорта жолдаками.
Ах, людоньки, тут насміх ні при чім,

А кличте: Боже, змилуйся над нами!

неділя, 28 липня 2019 р.

Портрети Митрополита Шептицького, мальовані О. Новаківським

Олекса Новаківський. «Князь Церкви». 1915 р., калька, олівець

Олекс Новаківський. «Мойсей». 1915-19 рр.

Олекса Новаківський. «У митрополичому кріслі». Ескіз, 1924 р.

Оці три портрети Митрополита Андрея зберігаються у Львові. Про який портрет, приблизно датований 1922 роком, ішлося Святославові Гординському? Де він є нині?

Святослав Гординський

ПОРТРЕТ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ В НЮ ЙОРКУ

«Свобода», 5 грудня 1984

У неділю, 9-го грудня ц.р., на святочній Академії, присвяченій пам'яті померлого 40 років тому Митрополита Андрея Шептицького, уперше покажуть в Ню Йорку монументальний його портрет роботи найвидатнішого мистця маляра Західньої України - Олекси Новаківського. З цілої великої серії портретів Митрополита, які виконав мистець — понад 10, цей портрет мабуть, єдиний, що зберігся. Всі інші, які були в колишньому Національному музеї у Львові, за інформаціями львівських мистців — зникли “невідомо куди". Існуючий портрет, розміром 130 х 110 сантиметрів, пощастило вивезти з Варшави одному жидівському еміґрантові до Німеччини тільки тому, що портрет був виконаний на тонкому лляному полотні і дався звинути в тонкий рульон. Впродовж кількох років образ був на продаж, але ніхто з українців не міг рішитися на високу ціну і портрет врешті мав купити один німецький манастир. Одначе, беручи до уваги велику не тільки мистецьку, а й історичну вартість того портрету, авторові цих рядків удалося зорганізувати викуп того твору, і він тепер знаходиться в ЗСА.
Часово, портрет походить з років після Першої Світової війни, коли Новаківський виконав подібним орнаментальним стилем низку історичних портретів - князів Ярослава Мудрого, Ярослава Осмомисла і своїх обох синів як княжичів. Тоді теж постав образ „Мойсей", що фактично є портретом Митрополита Андрея, з далеким відгомоном монументального мармурового Мойсея роботи Мікельанджеля. Цей монументалізм видний і в збереженому портреті, який належить до т.зв. „композиційних портретів", мальованих не безпосередньо з натури, а як синтеза всіх характерних даній особі рис, спостережених мистцем, власне, в малюнках і рисунках з природи. Портрет не підписаний, бо Новаківський підписував свої твори тільки при продажі, видно, що він хотів зберегти цю річ для себе, можливо як студію для великого олійного твору. Замість підпису мистець нарисував на митрі свою монограму — „Н" в „О", якою він підписував багато своїх творів. Щодо датування портрету, 1922 рік - то подана дата є приблизна. Новаківський працював над численними своїми творами не раз роками, тож дата може означати або початок, або закінчення твору.
Постать Митрополита, в усіх своїх владичих реґаліях, показує мужчину в силі свого віку й авторитету, десь між 50-60 роками. Мистець блискуче передав усі характеристичні риси обличчя і маєстат цілої постаті у завершеній композиції. Немає сумніву в тому, що це один з шедеврів українського портретного малярства, місце якого в майбутньому буде в національній ґалерії України.

середа, 17 квітня 2019 р.

Віктор Цимбал, графік, маляр, художник книги

Віктор Цимбал,

доброволець Армії УНР, визначний маляр, графік і художник книги, меценат.

* 16 квітня 1901, село Ступичне, Черкащина — † 28 квітня 1968, Нью-Йорк

Навчався у київській гімназії імені Кирило-Мефодіїівського Братства, де латину в той час викладав Микола Зеров. Належав до Студентського куреня, учасники якого стали героями бою під Крутами. Ч

имало близьких його приятелів полягли там смертю хоробрих.

Учні Кирило-Мефодіївської гімназії в Києві 1918 рік. Віктор Цимбал угорі ліворуч. Посередині класний керівник Віктора Микола Зеров, професор латини.

Віктор теж міг загинути у тім бою. Гімназиста-шестикласника від вірної смерти тоді уберіг батько - застосувавши силу, він не відпустив з дому сина, котрому ще не було й 16 років. Коли большевицькі війська під командуванням Муравйова захопили Київ, городяни чинили спротив окупантам власними силами. У будинках, на подвір'ях була зброя. Двері і вікна нижніх поверхів були забарикадовані, до сходів підвішували шматки залізничних рейок. Ночами люди пильнували по черзі: побачивши вантажівку з «муравйовцямі», били в рейку на сполох.

«Я ніколи не забуду тих тривожних морозних ночей, — згадував Віктор Цимбал, — коли дзвеніла залізна рельса і ми, тримаючи міцно рушниці і затаївши віддих, були наготові кожної хвилі стріляти… Так. Це був єдиний вихід із ситуації, коли не було звідки чекати жодної допомоги… Дзвонити на тривогу, на сполох, кричати на увесь світ, але тим часом тримати міцно в руках зброю і відбиватись. Боронити власне життя і життя наших близьких… Другого виходу немає! Так завжди було, є і буде».

Переживши своїх ровесників, Віктор Цимбал став одним із небагатьох випускників першого випуску української гімназії в Українській Державі у 1919 році.
Далі була спроба студіювати мистецтво в Київській художній школі, але такі наміри перервали військові дії, які й надалі тривали в молодій державі.
Відчуваючи провину перед однолітками, які гімназію так і не закінчили, і щиро вболіваючи за свою державу, юнак зголошується до Армії Української Народної Республіки, проходить вишкіл у школі для старшин і бере активну участь у боях на території України аж до листопада 1920 року.
Як вояк Армії УНР після падіння держави покидає батьківщину. Опиняється у таборах для інтернованих вояків на території Польщі, спочатку в Вадовицях, а згодом у Каліші. Важко переживаючи табірні умови, всі сили віддає мистецтву, здобуваючи перші ази від інших інтернованих українських митців.
Очевидці стверджують, що Віктор Цимбал у таборах не розлучався з малярством – огризком олівця на клаптиках паперу змальовував голови дітей, українських вояків, квіти, коні…

Польський табір полонених 1921 рік. Цимбал другий ліворуч спереду.

Перебування в таборах, відтак, стало не лише випробуванням на життєву стійкість, але й доброю школою: там Віктор познайомився з багатьма людьми, які мали вплив на його подальшу творчу долю.
У 1923 році молодий художник нелеґально переходить польський кордон і на території Чехословаччини знаходить сприятливіші умови для життя й праці. Його вабить Прага, де, за прикладом Петра Холодного, записується на студії до Української студії пластичного мистецтва у клас уславленого професора Мако. Поряд із навчанням активно цікавиться хореографічним і театральним мистецтвом.
Після закінчення студій Віктор Цимбал одержав одномісячну стипендію на поїздку до Італії.
Повернувшись з Апенін, працює графіком у столиці Чехії, шліфуючи та вдосконалюючи свою майстерність.
Перше визнання прийшло до молодого художника після того, як він зголосився до конкурсу на краще графічне зображення чеського патріота, історика Поляцького, оголошеному урядом Чехословаччини. Віктор Цимбал тріумфально виграє цей конкурс, незважаючи на те, що на оцінку журі надійшло 100 конкурсних праць відомих авторитетів у царині графічного зображення.
Перемога на конкурсі стала безпрецендентним явищем для мистецького життя тогочасної Чехословаччини, адже юний і маловідомий у світі мистецтва молодий художник заввиграшки переміг метрів чеської графіки.
Цей успіх і належна винагорода за перемогу в конкурсі допомогли Цимбалу в 1928 році виїхати до Арґентини, де також була численна українська громада...

В Арґентині Віктов Цимбал поринув у роботу – ілюстрував книги, створював графічні зображення. Дуже скоро слава про талановитого українця розлетілася на лише Південною Америкою, а й докотилася до США та Европи. Провідні рекламні аґенції шикувалися в чергу, щоб зробити українцеві замовлення. Це зі свого боку принесло митцеві матеріяльну свободу, завдяки чому він міг займатися улюбленою справою.

Пам'яті Гетьманича. Марка

Із численних подорожей Цимбал привозив мальовничі пейзажі. Першорядні ґалереї Південної Америки вважали за честь експонувати його роботи.

Цимбал ні на мить не забував Батьківщини, пильно стежив за подіями, які розгорталися на теренах України. Це все знаходило відображення в його творчості – від славної минувшини до трагедій сьогодення, спричинених комуністами. Свій біль за зморених голодом співвітчизників 1932-1933 року, художник вилив у картину “Рік 1933”. Водночас він створював карикатури на комуністів, за вказівкою яких і стався Геноцид українського народу.

Проте не лише малярним мистецтвом жив художник, він чимало уваги приділяв культурному життю української громади. За його сприянням влаштовувалися театральні вистави, урочистості, що значно пожвавило та згуртувало людей. Він ініціював виникнення школи для дітей українських еміґрантів, дописував до вітчизняних часописів. Художник оформив в Арґентині низку українських газет і журналів: “Плуг і Меч”, “Українське Слово”, “Перелом”, “Наш клич”, календарів “Просвіти” та ще “Історію” Миколи Аркаса, плідно співпрацював з видавництвом “Світ дитини”. Після Другої Світової Війни він зорганізував Комітет допомоги скитальцям, підтримував художників у вигнанні, став організатором першого Конґресу українців Арґентини.

1960 року художник переїхав до Нью-Йорка. Працював ілюстратором і в комерційній рекламі для фірм Арґентини й США. Постійно співпрацював з українським видавництвом «Світ дитини» у Львові.
Віктор Цимбал помер 28 квітня 1968 року у Нью-Йорку.