Святослав Гординський. Париж 1931
ВЖЕ ГАДАЮТЬ.
Вже гадають: каміння мертве
Привалило Тебе навік,
І синів Твоїх марні жертви,
І не збудить руїни крик;
Привалило Тебе навік,
І синів Твоїх марні жертви,
І не збудить руїни крик;
І бенкетують, у вірі,
Що загине й Твоє ім'я,
І дзвенить тріюмфом їх ліри
На побитих Твоїх полях.
Що загине й Твоє ім'я,
І дзвенить тріюмфом їх ліри
На побитих Твоїх полях.
Але Ти, як безсила бранка,
Не ридатимеш по ночах, —
Ні, Ти в вогневих світанках
Ще повстанеш з ножем у зубах.
Не ридатимеш по ночах, —
Ні, Ти в вогневих світанках
Ще повстанеш з ножем у зубах.
І пізнають, яка розплата,
Смертний жах їм скує слова, —
Ти за кожного вбитого брата
Без пощади візьмеш — по два!
Грудень 1944
Смертний жах їм скує слова, —
Ти за кожного вбитого брата
Без пощади візьмеш — по два!
Грудень 1944
Святослав Гординський гербу Сас
* 30 грудня 1906, Коломия — † 20 травня 1993, Верона, Нью-Джерсі
* 30 грудня 1906, Коломия — † 20 травня 1993, Верона, Нью-Джерсі
Поет, художник, мистецтво- і літературознавець, блискучий перекладач, впродовж довгих років відірваний від Батьківщини, він залишив її джерелом свого натхнення. Помер на вулиці, майже на ходу. Там, у себе в Вероні. Теплого весняного дня йшов на пошту. Перегорнулася остання сторінка його «трудів і днів». Але лишилася перед нашим визором висока духовна вершина з його найменням. (с)
ПРОЩАННЯ
І
З отав вечірніх пахне сіно,
Бодяччя на межі;
Це ти, забута Україно? —
Хоч слово прокажи.
І
З отав вечірніх пахне сіно,
Бодяччя на межі;
Це ти, забута Україно? —
Хоч слово прокажи.
Поглянь: у полі квіття хилить
Побитий вітром льон;
Невже ж ті дні, що пролетіли,
Для тебе тільки сон?
Побитий вітром льон;
Невже ж ті дні, що пролетіли,
Для тебе тільки сон?
Невже тим дням, що пролетіли,
Вже не повіриш ти,
І серцем, додна прогорілим,
Не схочеш процвісти?
II
Поклонилоєь мені колосся
Уперше, удруге, втретє,
Колоски шепотливі просять:
Не відходь, не відходь, поете!
Вже не повіриш ти,
І серцем, додна прогорілим,
Не схочеш процвісти?
II
Поклонилоєь мені колосся
Уперше, удруге, втретє,
Колоски шепотливі просять:
Не відходь, не відходь, поете!
Глянь, до ніг ми тобі схиляєм
Повноквіття своє уклінно,
Ми слова тобі заквітчаєм
Рясно квіттям — червоно, синьо...
Повноквіття своє уклінно,
Ми слова тобі заквітчаєм
Рясно квіттям — червоно, синьо...
Кожне слово твоє запахне
Польовим запахущим жаром,
Кожна квітка тобі простягне
Меду чистого повну чару!..
Польовим запахущим жаром,
Кожна квітка тобі простягне
Меду чистого повну чару!..
— Колосочки! — нехай погода
Вас вітає й пташині співи,
І далеко хай вас обходять
Громогради і тучі-зливи:
Вас вітає й пташині співи,
І далеко хай вас обходять
Громогради і тучі-зливи:
А мені в далину буремну,
У сльоту шлях прослався, просто,
Там шукатиму, може, даремно,
Слід своїх і своїх волошок!
1943
У сльоту шлях прослався, просто,
Там шукатиму, може, даремно,
Слід своїх і своїх волошок!
1943
In Memoriam
“Свобода”, 27 травня 1993
“Свобода”, 27 травня 1993
Старинна мудрість каже: „Життя коротке, мистецтво вічне". І щоб уникнути смерти, мистець зв'язує свою невмирущу душу зі своїми творами. Так і сталося із спадщиною Святослава Ѓординського, який залишив нам частину своєї душі у своїх творах.
Поет, перекладач, літературознавець, редактор, маляр, графік, знавець церковного й світського мистецтва, літературний і мистецький критик — ось творчий профіль енциклопедиста С. Гординського. Пригляньмось на мить до цього профілю. Один історик писав, що сучасна культура тоді тільки повноцінна для нації, коли вона міцно сцементоаана із культурою давнішою, вже перевіреною часом. Якщо так, то ріст національної культури буде здоровим і нерозривним ростом, подібним до слоїв здорового дуба.
Мистецтво слова й палітри нашого артиста тим повноцінне й потрібне нації, бо воно йшло з духом часу, але притому не зривало із минулим. Коли до того додати ще міцний зв'язок із кращими досягненнями мистецького Заходу, тонким знавцем якого, з першої руки, був наш митець, то у висліді маємо ярко-творчу синтезу, якій на ім'я Святослав Гординський.
Кажуть, наука дає нам правду — тоді, коли мистецтво дає переживання. Чи можливо поєднати ці два ідеали в одній людині? Так, і цією людиною був С. Гординський. Хоч би в епосі „Слово о полку"*. Тут він заразом і науковець-дослідник і мистець перекладу. У літературній чи мистецькій критиці С. Гординський теж давав нам правду доведену арґументом, як теж красу мови, добір слів, поезію в прозі. Його повість п. з. „Оксана" поєднує фабулу й фактаж оповідання із красою вірша. В поезії „Канів"* правда й переживання вибухають в одному гарячому сплаві натхніння. Там автор трактує слово Боже паралельно до ідей Т. Шевченка „що словом все почав також". Ця глибока істина прекрасно висловлена мистцем-поетом.
Він ішов завсіди в першому ряді колег і однодумців, мов чуючи Байронівський заклик „Вперед! Вперед!" із поеми „Мазепа". Ще у 1930 роках закинув він ратище свого мистецтва й слова далеко в будуччину. І нещодавно його ратище, його перо й пензель, віднайшли нових поклонників у вільному вже Києві і Львові.
Богдан Ігор Антонич схопив сутність мистецтва, сказавши, що воно повинно давати нам вражіння, яких не дає реальна дійсність. І треба тут додати, що слова й палітра Гординського дають нам такі своєрідні вражіння, які ледве чи може нам дати надто реальна сучасність. Він ішов завсіди в першому ряді і, тепер, він мабуть вже був сам, у світі барв, ліній і рядків. Далі схрещував минуле із прийдешнім, фундамент із вивершенням. Для мене було великою честю звертатись до нього першим іменем. Тому скажу востаннє:
— Дорогий наш Святославе, хай щасливою буде доля великої Ідеї, якій Ти так вповні посвятився.
Роман Савицький, мол.
Поет, перекладач, літературознавець, редактор, маляр, графік, знавець церковного й світського мистецтва, літературний і мистецький критик — ось творчий профіль енциклопедиста С. Гординського. Пригляньмось на мить до цього профілю. Один історик писав, що сучасна культура тоді тільки повноцінна для нації, коли вона міцно сцементоаана із культурою давнішою, вже перевіреною часом. Якщо так, то ріст національної культури буде здоровим і нерозривним ростом, подібним до слоїв здорового дуба.
Мистецтво слова й палітри нашого артиста тим повноцінне й потрібне нації, бо воно йшло з духом часу, але притому не зривало із минулим. Коли до того додати ще міцний зв'язок із кращими досягненнями мистецького Заходу, тонким знавцем якого, з першої руки, був наш митець, то у висліді маємо ярко-творчу синтезу, якій на ім'я Святослав Гординський.
Кажуть, наука дає нам правду — тоді, коли мистецтво дає переживання. Чи можливо поєднати ці два ідеали в одній людині? Так, і цією людиною був С. Гординський. Хоч би в епосі „Слово о полку"*. Тут він заразом і науковець-дослідник і мистець перекладу. У літературній чи мистецькій критиці С. Гординський теж давав нам правду доведену арґументом, як теж красу мови, добір слів, поезію в прозі. Його повість п. з. „Оксана" поєднує фабулу й фактаж оповідання із красою вірша. В поезії „Канів"* правда й переживання вибухають в одному гарячому сплаві натхніння. Там автор трактує слово Боже паралельно до ідей Т. Шевченка „що словом все почав також". Ця глибока істина прекрасно висловлена мистцем-поетом.
Він ішов завсіди в першому ряді колег і однодумців, мов чуючи Байронівський заклик „Вперед! Вперед!" із поеми „Мазепа". Ще у 1930 роках закинув він ратище свого мистецтва й слова далеко в будуччину. І нещодавно його ратище, його перо й пензель, віднайшли нових поклонників у вільному вже Києві і Львові.
Богдан Ігор Антонич схопив сутність мистецтва, сказавши, що воно повинно давати нам вражіння, яких не дає реальна дійсність. І треба тут додати, що слова й палітра Гординського дають нам такі своєрідні вражіння, які ледве чи може нам дати надто реальна сучасність. Він ішов завсіди в першому ряді і, тепер, він мабуть вже був сам, у світі барв, ліній і рядків. Далі схрещував минуле із прийдешнім, фундамент із вивершенням. Для мене було великою честю звертатись до нього першим іменем. Тому скажу востаннє:
— Дорогий наш Святославе, хай щасливою буде доля великої Ідеї, якій Ти так вповні посвятився.
Роман Савицький, мол.
АВТОПОРТРЕТ
Мабуть, не модний я. Що ж — я такий, як є.
Звичайно, не такий, щоб гостроту тематик
Міняти на легкий ліричний тріолет,
Проціджений немов чайок той ароматний.
Звичайно, не такий, щоб гостроту тематик
Міняти на легкий ліричний тріолет,
Проціджений немов чайок той ароматний.
Люблю я, признаюсь, чутливий, щирий вірш,
Та треба, — то впаду і в політичний нежит
І цензору тоді кров напсую незгірш
Від рідних мазунів, що шкварять марсельєзи.
Та треба, — то впаду і в політичний нежит
І цензору тоді кров напсую незгірш
Від рідних мазунів, що шкварять марсельєзи.
Одного лиш боюсь: впадати в трафарет,
Аж надто в нас кому затуплювати пера!
Я хочу, щоб кохав однаково поет
Аж надто в нас кому затуплювати пера!
Я хочу, щоб кохав однаково поет
І буревій доби, і квіти, й хмародера,
Та найважніше, щоб, зриваючись у лет,
Мав кришечку бодай фантазії Бодлера.
Та найважніше, щоб, зриваючись у лет,
Мав кришечку бодай фантазії Бодлера.
Початок 1930-х.
Святослав Гординський. "Я і безкінечність". Олія, 1960
Йому пощастило народитися в Коломиї, а не, скажімо, в Конотопі чи в Жмеринці. Тому його дитинство було серед українських книг та видатних українських людей. У Коломиї (сьогодні в це просто важко повірити) виходила тоді ціла низка газет і було кілька видавництв. Тодішня Коломия – маленька українська столиця на противагу нужденним малоросійським провінціям на взір Конотопа чи Жмеринки.
Його батько – Ярослав Гординський – був знаним літературознавцем і педагогом, і в їхньому домі збиралася галицька еліта. Звичайно ж, Гординський дав синові добру гімназіальну освіту. На той час родина вже переїхала до Львова, де Гординський-молодший паралельно з гімназією відвідував малярську школу Олекси Новаківського, що забезпечило йому і добру мистецьку освіту.
Далі був Берлін, де юнак мав студії у відомого візантолога В. Залозецького. По тому – Париж, навчання в Академії Жуліана, де за чотири десятиліття до нього опановувала секрети живопису Марія Башкирцева. Була в його біографії і академія всесвітньовідомого кубіста Фернана Леже. Все, що можна було взнати й вивчити в Парижі, який мав славу Мекки мистецтв, Гординський узнав і вивчив. ...
Так починається есей Михайла Слабошпицького "Львівський маестро". Читати далі: http://ukrlife.org/main/evshan/25poetiv13.html
СОНЕТ
І грюк махін, і тупіт важкостопий,
І клекіт сурм, і блиск і брязкіт лез, —
Мутніє сонця вогнеярий жезл,
Відбитий у кривавому розтопі.
І клекіт сурм, і блиск і брязкіт лез, —
Мутніє сонця вогнеярий жезл,
Відбитий у кривавому розтопі.
А за тобою — звалища Европи;
В чадних фантасмагоріях пожеж
З твоїх скарбів, будинків, книг, одеж,
З речей земних — лиш недотлілий попіл.
В чадних фантасмагоріях пожеж
З твоїх скарбів, будинків, книг, одеж,
З речей земних — лиш недотлілий попіл.
Так догоряє в вирі завірюх
Матерія. Лишився тільки дух
У тілі впертім, ранами покритім.
Матерія. Лишився тільки дух
У тілі впертім, ранами покритім.
Коли ж мине година чорних змор,
Ми вийдем знов на бойовищах з нор
Земне обличчя наново різьбити.
Ми вийдем знов на бойовищах з нор
Земне обличчя наново різьбити.
[Наші дні] 1.8.1943
Ерно Ерб. Вид з Високого Замку. 1930-ті
Святослав Гординський
НА ГОРІ КНЯЗЯ ЛЬВА
Так відходять нестримно у безвість хвилини,
За хвилинами дні, а за днями роки,
І, як перше, гора осипається Львина
Золотавим піском, мов минуле, важким.
За хвилинами дні, а за днями роки,
І, як перше, гора осипається Львина
Золотавим піском, мов минуле, важким.
Гнівне сонце встає і, завісу імлисту
Розірвавши, як рана палає згори,
Тіні крилами б'ють і каштанове листя
Розмітають і кидають люті вітри;
Розірвавши, як рана палає згори,
Тіні крилами б'ють і каштанове листя
Розмітають і кидають люті вітри;
Важкотілі леви, підірвавшись на лапи,
Кам'яніють під луками хмурих будов,
І на мурах віків недокінчений напис
Снить про синяву днів, замережану в жовть.
Кам'яніють під луками хмурих будов,
І на мурах віків недокінчений напис
Снить про синяву днів, замережану в жовть.
Але серце не взад поглядає, а, всоте,
У майбутнє воно научається йти,
Упадати — і знов повставати напроти,
І свій захват, як стяг розпростертий, нести,
У майбутнє воно научається йти,
Упадати — і знов повставати напроти,
І свій захват, як стяг розпростертий, нести,
І назустріч вітрам, гураґановим добам,
Підіймати себе, наче кований щит,
Щоб у кігтях ніхто не роздер, не роздзьобав
Те, чим серце саме споконвіку горить.
Підіймати себе, наче кований щит,
Щоб у кігтях ніхто не роздер, не роздзьобав
Те, чим серце саме споконвіку горить.
1938
Мирослава і Святослав, 1930-ті
НЕЗНАНА МУЗА ГОРДИНСЬКОГО
Дзвінка Воробкало
Дзвінка Воробкало
Вродлива дівчина з гарною поставою і проникливим поглядом – такою її вперше побачив Святослав Гординський у Парижі і вже не зміг забути. Мирослава Чапельська стала його половинкою на довгі роки спільного подружнього життя. Разом вони змогли пройти крізь усі радощі і труднощі, які вготувала їм доля. Підтримувала чоловіка в усіх його починаннях і мистецьких ініціативах – часом навіть здавалося, що перебувала в тіні відомого митця, поета та мистецтвознавця.
Читати далі: https://zbruc.eu/node/65191 (Портрети доньок і групова знимка - звідси.)
Святослав Гординський. Портрет доньки Лади, 1942
Святослав Гординський. Донька Лариса, 1954
Перед від'їздом зі Львова на чужину, 1943. Зліва направо: третій у першому ряді - Святослав Гординський, третя у другому ряді - Мирослава Гординська-Чапельська
САННОЮ
Ліс у снігу... Слова і маса тем
Тиснеться й рими самі лізуть на тямку;
Хай там клясики ставлять узори якихось систем,
Я впиваюся сам кожною сонця плямкою.
Ліс у снігу... Слова і маса тем
Тиснеться й рими самі лізуть на тямку;
Хай там клясики ставлять узори якихось систем,
Я впиваюся сам кожною сонця плямкою.
Сніг на смереках наліг мов виноград на гілках,
Раз у раз опадає пухкими лявінами
І на санях розкутався я та уста простяг
Скоштувати сніжинок тих морожені вина.
Раз у раз опадає пухкими лявінами
І на санях розкутався я та уста простяг
Скоштувати сніжинок тих морожені вина.
Шлях навпрямки у ліс, де що дерево — кипарис,
При віжках старий гуцул маячіє чугайстром
І таким нереальним здається далекий Париж,
Вежа Ейфеля, Лювр і ґорґони готичних майстрів!
При віжках старий гуцул маячіє чугайстром
І таким нереальним здається далекий Париж,
Вежа Ейфеля, Лювр і ґорґони готичних майстрів!
Біле: все. Синє: все. Неокреслене не збагну ніяк;
Як знайти те, що скрите в минулому і майбутньому?
Сніг скрипить, люлька курить і мчуся я так
Серед гір, що тумани їх димом блакитним обкутують...
Як знайти те, що скрите в минулому і майбутньому?
Сніг скрипить, люлька курить і мчуся я так
Серед гір, що тумани їх димом блакитним обкутують...
Ворохта, 1932
Франсуа Війон
ЕПІТАФІЯ ВІЙОНА
у формі баляди
Переклад Святослава Гординського
ЕПІТАФІЯ ВІЙОНА
у формі баляди
Переклад Святослава Гординського
Брати, що житимете після нас,
Сердець для нас не майте задубілих
І милостиві будьте, без ураз,
За те Господь вас ласкою наділить.
Дивіть - п'ять, шість нас разом почепили:
Коли по наших пещених тілах,
Об'їдених, облуплених, лиш прах
Залишиться і станем кістяками,
Хай не смішить вас наше горе й жах;
А кличте: Боже, змилуйся над нами !
Благаємо: втксніть на серця дно
Свою погорду, хоч були ми вбиті
Законним правом. Знане ж вам давно,
Що розум даний не усім на світі;
Щоб наше все харцизство окупити,
Нас синові Марії поручіть,
Хай ласку шле, незчерпну ні на мить,
Щоб не ввійшли ми у пекельні брами.
Ми мертві вже, душа нам не болить,
Та кличте: Боже, змилуйся над нами !
На мокнення ми віддані дощам,
Геть висохли на сонці, чорні стали;
Сороки очі видовбали нам,
Волосся з брів, з борід повисмикали.
Спочину ми ніколи не зазнали;
На примху вітру здані ми весь час,
Сюди-туди погойду& він нас,
Як той наперсток, здзьобаних птахами.
В це товариство хай не тягне вас,
А кличте: Боже, змилуйся над нами!
Ісусе-царю, пане над усім,
Не дай нам бути в пеклі огнянім:
Не хочем стати чорта жолдаками.
Ах, людоньки, тут насміх ні при чім,
Сердець для нас не майте задубілих
І милостиві будьте, без ураз,
За те Господь вас ласкою наділить.
Дивіть - п'ять, шість нас разом почепили:
Коли по наших пещених тілах,
Об'їдених, облуплених, лиш прах
Залишиться і станем кістяками,
Хай не смішить вас наше горе й жах;
А кличте: Боже, змилуйся над нами !
Благаємо: втксніть на серця дно
Свою погорду, хоч були ми вбиті
Законним правом. Знане ж вам давно,
Що розум даний не усім на світі;
Щоб наше все харцизство окупити,
Нас синові Марії поручіть,
Хай ласку шле, незчерпну ні на мить,
Щоб не ввійшли ми у пекельні брами.
Ми мертві вже, душа нам не болить,
Та кличте: Боже, змилуйся над нами !
На мокнення ми віддані дощам,
Геть висохли на сонці, чорні стали;
Сороки очі видовбали нам,
Волосся з брів, з борід повисмикали.
Спочину ми ніколи не зазнали;
На примху вітру здані ми весь час,
Сюди-туди погойду& він нас,
Як той наперсток, здзьобаних птахами.
В це товариство хай не тягне вас,
А кличте: Боже, змилуйся над нами!
Ісусе-царю, пане над усім,
Не дай нам бути в пеклі огнянім:
Не хочем стати чорта жолдаками.
Ах, людоньки, тут насміх ні при чім,
А кличте: Боже, змилуйся над нами!
