Ярослав Курдидик - письменник-вояк, що пив воду з Дніпра і з Дону

 

Ярослав Курдидик,

письменник, журналіст, дивізійник, учасник Битви під Бродами, член НТШ

***

Ідем. Нас хмара довгим батогом

Підхльостує. Яри, неначе ніші...

"Куди?" - питає серце, - "І чого?" -

У відповідь команда: "Ще рівніше!"

Курява гадом прилипла до ніг,

У сажу обернулись ніжні трави,

Спасибі вітру, що до нас надбіг

І кинув дощ на почорнілі лави!

Із чвірки першої хтось вигукнув здаля:

"Давайте пісню, найсильнішу пісню!.."

Яри скінчилися, прослалися поля,

І йде колона, немов у вічність...

1942

Практично незнаний в Україні автор-вояк Ярослав-Рафаїл Курдидик упокоївся у Торонто 35 років тому, 1 серпня 1990-го. "Український поет і військовий старшина під час Другої Світової Війни, який пив воду з Дніпра і з Дону" - оце й усе, що сказано про його бойовий шлях у передмові до його книжки "Серце і зброя", виданої у Канаді накладом Братства колишніх вояків І-ї Української дивізії Української Національної Армії. Про решту мовить він сам:

ВПЕРЕД, ПІХОТО!

Вперед,

Нехай не буде лячно,

Що командир впаде:

У сотні, в чоту відважній

Знайдеться інший,

Що поведе!

Поправ гвинтівку,

Хай ремінь не тисне.

Чотовий глянув на мапу,

Очі - як аметисти,

Наказ - мов блискавиця:

- Для нас

Єдиний напрям -

Вперед -

І вп'ялив у нас зіниці,

Як цівки, що все нищать!

Наче пекло перед нами,

Окопи в полум'ї з заліза,

Бухтять буромідними вогнями,

А ми -

Задихані,

Біжимо, падаємо, встаєм,

На колінах повзем,

Звиваємось смертельними вужами,

Ніби вдари велета-молота

(Перемоги чи смерти мотто?)

Паде команда:

- Вперед!

Міномети й піхото! -

А за нами

Кричить зранена земля,

Роздерта стрільнами,

Боєм, громами

(Дитя без мами!) -

І гукає голосом дзвону,

Бліда від люті й нестями:

"О, корогву треба вище підняти,

Кров'ю й честю її боронити,

Серцем-душею її захищати!"

Хтось упав ранений...

Заціпи зуби,

Старайся, мій друже,

На коліна піднятись,

Схопи кулемета у руки,

Слизькі від крови,

І міцні від любови -

І наведи саму смерть на ката!

І в мент,

Коли чорний жах

Гієнами жовеола завиє,

Як помітиш

В очах твого побратима,

Що в зіницях пітьма

Потойбічна

Темніє, -

Не забудь же, брате,

У нього забрати

Гвинтіву, набої

І ручні гранати!

О, ні, він не зміг їх жбурнути, -

То ти, брате,

Плюнь у долоню,

Міцно затисни

І жбурни далеко -

Просто в супостата!

1944

Народився 6 березня 1907 року в Підгайцях на Тернопільщині як другий син о. Петра Курдидика, греко-католицького священика парафії Успіння Пресвятої Богородиці, і Стефанії з роду де Остоя Стеблецької. Батько Ярослава, отець Петро - вихідець із села Бовшева, син рільника Симеона Курдидика й Марії Атаманюк. Старший брат Ярослава — Анатоль-Юліян, письменник і журналіст. Мав і молодшого брата - Романа-Мирона.

Прожив дитинство у селі Покропивній. У Першій українській державній гімназії в Тернополі здобув середню освіту; продовжив — у Технічно-мистецькій школі у Львові. Студіював журналістику у Польщі у Варшавському університеті; право — у Віденському. Служив у кінній артилерії польської армії в середині 1930-х років.

Під псевдонімами "Славко" та "Максим Бурулька" дописував до різних галицьких часописів, зокрема до львівських газет «Новий час» і «Час». Був членом львівської літературної групи "Дванадцятка" (1935-1939), організованої його старшим братом Анатолем-Юліяном. Тогочасні «Каварняні настрої» йому влучно вдалося передати в однойменному вірші:

В нашій каварні весело нині –

Розгомонівся п’яний джез-бенд.

У танку тануть, – серце при серці –

Гарна русявка, – бідний студент,

Грудь біля груди, напняті

Гострі кинджали блискають з віч,

Що їм, що завтра знову буде тужно,

Що за вікнами понура ніч…

Сиджу самотно, а проти мене

Крикливий напис «Коньяк Мартель».

Всюди ця проза… – Серце студене,

Неначе стіни полярних скель,

Акордом фокстрот ллється у душу…

«За п’ять четверта» – сіріє день…

Годі, дівчино! Іти вже мушу!

Кельнер, платити! Досить пісень!

Новий московсько-большевицький окупант без решти знищив увесь життєвий дорібок Ярослава, але - ходом незвичних подій - зодягнув його в мундир німецького старшини; служив офіцером вермахту на Східному фронті, з 1943 - старшина Дивізії військ СС Галичина, учасник битви під Бродами.

​Гайделяґер.
3-я сотня, «KAMERADSCHAFTSABEND» - товариський вечір дня 18-го жовтня 1943 року на збірковій площі 3-ої сотні.

На світлині: Голуб Юрій, Кушніренко Ілярій, Кіселик, Карпинець, Скоробогатий Анатоль, Шарко Мирон, Ружило Василь, Кінаш Ярослав, Вовк, Белей Віктор, Мриглод, Паньків Ярослав, Голембийовський Мирон, Висоцький Роман, Когутяк Роман, Крушельницький (Пусьо), Ясінський Богдан, КУРДИДИК Ярослав, Гавриляк Роман, Гаврилів Ігор, Боньчук Роман, Романович Євген, Захарчук, Микитин Богдан, Мельникович Юрій, Рудичів Богдан, Марцінковський, Стадник Стефан, Костів Юрій, Головка Роман, Збудовський Мирон, Сеник, Кандюк Богдан, Оглюк Микола, Лехіцький Роман, Марусин Василь, Ганкевич та інші (прізвища невідомі).*

Зі своїм відділом перейшов дослівно у фронтовій чи підфронтовій полосах вздовж і впоперек усю Україну й пізнав її людей та її красу, що такі відбиті в його поезії і прозі.

Через Чехію, де здав чеському підпіллю майно своєї військової частини, за ціну допомоги "його" воякам вернутись просто до своїх родин, Я. Курдилик дістається черговими крутими дорогами в табори втікачів у Німеччині, звідти у повоєнне "цивілля" і врешті виїздить "на німецьку квоту" до США, де працює спершу у пекарні, потім книговодом оселі і врешті службовцем Амбасади Південної Африки в Нью-Йорку. Зібравши все писане досі "на наплечнику", нашому авторові вдається і тут зустріти побратимів зброї і почати свої загально знані воєнно-політичні статті для української преси, згодом як постійний кореспондент престижевої "Свободи". З того "американського" часу маємо вже повновартні літературні збірки писань Ярослава, в 1954 - вояцькі нариси "Два кулемети", в 1955 - мініятюри "Етюди" й у 1976 - збірку вояцької поезії "Серце і зброя". Написаних і розкинених по різних українських періодиках творів пера Я. Курдилика (маємо на увазі виключно літературні!) вже стільки, що з них можна зробити ще ряд дальших збірок, але смерть автора в 1990 році не дозволила йому на здійснювання та друк їх, і ця, для якої ці наші рядки, виходить уже як посмертне видання його новел і оповідань. Плянуються й інші такі ж видання - гуморесок, мініятюр та поезій Я. Курдилика.

Химерність усього життя нашого автора, в тому й двократного невдалого подружжя, рівноважиться, таким чином, публікаціями його творчости, видання яких зможливив він своїм архискромним життям і рідкісною особистою ощадністю. Контраст - знову контраст! - до цієї ощадности знайде читач у неймовірному багатстві та пишноті творів його пера, що давно знайшли свого щирого прихильника, добру оцінку знавців літератури та достойне місце на полиці книжкових осягів України.

Ярослав Курдидик

Х Х Х

Я вибирався мандрувати у світ і старий батько, цілуючи мене в чоло сказав:—Затям, сину, що у світі є один великий гріх — підлість,

одна велика чеснота — посвята для батьківщини,

і одне велике щастя — спокійна совість.

Я був тоді юнаком. Відтоді минуло багато літ — і я переконався, яку велику правду сказав мій батько...

ВТІКАЧІ

У довгій понурій валці тягнемось на захід. Поскрипують вози, фуркають коні, схиливши голови. Люди, пройняті тугою й розпукою, прямують у незнане. Услід за нами, з докором в очах, дивиться Батьківщина.

Земля, що по ній дудонять наші кроки, питає нас: -

- Навіщо залишаєте мене на поталу? Хто ж тепер оратиме й сіятиме? Хто захищатиме мої плоди?..

Сонце цілує наші засмучені обличчя теплими поцілунками. (Бо є тільки два теплі поцілунки: матері і сонця.)

Зо степу женеться на нами шумливий вітер. Він чіпляється за наші шинелі і кричить:

- Я виколисав на цій землі сотні відважних поколінь. - Я маяв їхніми прапорами, коли вони несли їх до бою. Я прохолоджував їхні рани на бойовищі. Куди ж ви їдете, мої воїни?

На рубежі рідного краю зустріла нас з тупим і камінним обличчям Чужина. Вона подивилась на нас і байдуже промовила:

- Пропадайте! Для людей, які кидають свою Батьківщину, щоб врятуватись від смерти, ніде немає пощади! Чужина клонить чоло навіть перед ворогом, але перед сильним і гордим, у лицарському шоломі. А ви?!...

І я з соромом опустив у землю очі.

РІДНІ СЛОВА

Далеко від рідних піль оремо чужі ниви й засіваємо дрібними словами. Та не достигають чомусь тут вони. Восени стирчать безлисті, бо не змогли запустити корінців у тверду землю, і на сонці — погоріли.

Ходять слова по широких, великих містах. Оббивають чужі пороги. Ніхто не пускає їх до хати. Втома зморою налягла, пригнула їхні спини. Насупленими очима кожний дивиться на них:

— Чого ж то ви, обходисвіти, аж сюди забрели? Аджеж дорога ваша — он куди, дивіться!..

Повертають слова свої голови назад... Дивляться в далечінь і згадують, що і вони і пісні бойові, складені з них, народилися й виростали там, де ніколи не переставало мінитися сонце на перломутровому небі; де ніколи не згоряють золоті соняшники; де чорна блискуча земля сміється назустріч кожному чужинцеві, як дівчина-смаглявка...

Слова, що розгубилися по чужих стежках і дорогах, зустрічають нас — живих людей — і питають, розкривши із здивуванням очі:

— Чого ж то ви нас аж сюди приволікли?.. Хіба не бачите, що на цій яловій землі нам не прийнятися, хоч би й сторіччя проминули!..

(Ми, ніяковіючи, відвертаємо обличчя).

Лежать слова, потоптані й побиті, і нікому їх похоронити. Чужі вони тут усім. Ніхто не знає, яким звичаєм відправити їх на вічний спочинок. Що сказати і як помолитися над гробом, що малим горбком десь виросте на перехресті клекітних шляхів. На чужих кладовищах кричать з малих похилених хрестів рідні наші слова:

— Навіщо ви нас тут виписали? На глум?! Кожний чужинець, який проходить повз нас — відвертається, мов від прокажених... Ми стоїмо тут роками, але ніхто й не гляне на нас... А ми говоримо про душі і вчинки тих, які привезли нас сюди, щоб зберегти від ворога.

Тільки мала жменька слів рідних — недобитих і поранених, як чота вояків, можливо, повернеться додому... Стануть вони на порозі рідної землі, обтрусять пилюгу з одежі і промовлять сильно і гордо:

— Ех, коли б ти знала, Батьківщино, які то нам доводилося зводити нерівні й важкі бої! Коли не віриш — подивися!

І простелять їй під ноги покривавлений і пошматований прапор, на доказ, що залишилися їй вірні.

(З книжки "Етюди", 1955)

ПОБРАТИМИ

Дзижчить липнем широкий степ. У житах стрекочуть польові коники, а на межі сіло жарке літо і, ніби старий господар, дивиться втомленими очима на молодих вояків, що проходять широкою дорогою. Вони закурені темносірою пилюгою: одежа, зброя, а по обличчі течуть брудні струмки поту.

— Степане, чи довго ще будемо воювати?.. Дивись, земля знову передягає жупана... Ще недавно носила весняний, сочисто-зелений, а тепер уже золоту сорочку вбирає... Шелестить спілим колоссям і кониками поплигує...

— О, мабуть довго ще!.. Я вже й звик до цього мінливого життя... Перші два роки нуднувато було жити вовком у полі і лисом у лісі, а на третьому — звик... Тепер, коли в хаті іноді доведеться заночувати — аж душно робиться. Як тому птахові, що тільки в просторі його воля й насолода...

— А я, Петре, так звик до отих ременів, що через плечі, що як, буває, здійму їх з автоматом, так ніби частину тіла здійняв, ніби чогось бракує. Стаю якимсь легким, хапаюся за будь-що, наче боюся, щоб не підніс мене вітер і не крутнув, як соломину, та не поніс світами... Або ще, коли їм, а біля мене лежить моя „папашка", то _ Дається, що вона роззявляє свій глибокий чорний рот... теж хоче їсти... Я вломлю шматок хліба і тиць їй. „Їж! – кажу — і не шкірся!" А сам у душі сміюся. А вона ніби насуплюється і сердито відповідає: „Я хліба не їм, тільки м'ясо окупантів!"...

Піт тече воякам по обличчях, жолобить вузенькі, криві доріжки і всякає у виполовілий вояцький комір. Доріжки печуть так, мов по них хтось розпеченим дротом борознить.

Плесками достиглого жита пролітає вітер. Війне холодком, і ніби білою легкою рукою здіймає втому з людського тіла. На обличчях жили напружилися, розтягнулися і розпустили синє коріння. Цівки ґвинтівок та автоматів розпеклися так, що їх відсувають далі від обличчя, бо як доторкнеться — пече...

— Степане, до головної команди ще далеко?

— Під вечір будемо на місці, — відказує Степан, здіймає автомат з плечей і перевішує через шию. — А коли сьогодні вночі доведеться знову вступити в бій, то це буде мій дев'ятдесят восьмий...

— Курінний казав, що після сотого можна стати справжнім вояком...

— Ех, хоч би вже їх скоріше перебути!.. А тепер сідаймо, хлопці! — командує Степан і кладе наплечник і зброю на землю, його волосся вигоріло на сонці і зливається в одну барву з житом. Він лягає горілиць і, дивиться в небо.

— Оце й воюємо, — тягне він вголос, — за те, щоб небо, що над нами синіє, і земля, що по ній ходимо — були наші. Розумієте, хлопці?... Щоб цей хліб, що достигає на полях, був наш, і щоб його збирали ті самі руки, що й сіяли... Бо це наш хліб!..

І Степан простягає руку, бере кілька колосків жита, нагинає до свого обличчя і говорить до них:

— Ми з вами рідні побратими і допомагаємо одне одному: ви нас годуєте, а ми біля вас на сторожі, щоб росли й достигали на в о л і!..

(З книжки "Два кулемети")

* * *

Ген.-хор. Тарасові Чупринці

Доба велика і сувора,

І ми, заплетені у ній,

Нас міліонів понад сорок

Проходять смерчі вогняні.

Пригадую: ніч, Україна,

Ліс, друзі й кров, як у маю

Червоні квіти... Гинуть, гинуть,

Та не здаються у бою!

Пройшли роки, важкі, криваві,

А безименні в боротьбі -

Без почестей, легенд і слави -

Різьблять обличчя в цій добі...

Писати пощо епопеї?

Навіщо кидати слова?

Чи правда світ не здобува? -

(За правду не умруть пігмеї!) -

О, кров, просякла в чорнозем,

Не пропадає, бо щоднини,

Із неї, блиснувши вогнем,

Зростає велет України,

Стає до маршових колон,

Які нескореним багнетом

Карбують нації кордон!

Пекуча звістка, він упав...

Тверда, вояцька його смерть...

А ми стискаєм крицю лав,

Звикаючи до втрат і жертв, -

Ти вічний у ділах своїх,

І хто їх може спопелить?

Чупринки дзвони далі дзвонять

І смолоскипами горять

Поля, якими йшли колони,

Його колони, княжа рать -

Гранатні вирви і могили

Його дороги скрізь значать!

Волинь, Полтавщина, Карпати,

Де тільки рейдами сходив...

І раптом блискавка крилата -

"Упав наш вождь і командир!.."

В бою за днями дні проходять,

Нові лаштуються пости,

У далеч сіру, що тхне льодом,

І птах у вирій не летить...

Рокочуть громи у повітрі,

Що хто шуватиме раба -

Того розчавить і розітре

Чупринки кована доба!

МІЙ ДРУГ

Присвячую сл. п. другові Базилякові

Друже, друже, навіть іти легше,

Як тримати кроку у полях,

Коли ноги спільно камінь крешуть

І пилюку струшують на шлях...

Друже, друже, наче йду з тобою,

Відчуваю дотик твоїх пліч, -

Рідну землю беремо із боєм

І вогнями протинаєм ніч...

Проминуло... Лісова алея

Замість рідних піль і рідних хат...

Там назавжди залишив тебе я,

У підніжжі звихрених Карпат...

Викопали хоч міленьку яму,

Мазепинку клали в головах,

І листа передали для мами,

Що упав ти у важких боях...

Ще й могил не встигли підрівняти,

Ще й молитву мовили уста,

Як московська вдарила ґраната,

Надламавши і твого хреста...

Друже, друже, десь, як "Невідомий",

Ти лежиш, і вироста полин...

Гірко плаче матінка удома,

Як присниться їй повстанець-син...

Березень, 1944

НАПИШИ

Напиши, які тут завжди задума і тиша,

Ні слів, ні шептань, ні молитви до Бога —

Журавлями летять хрести, що й нишком

Не проказують більше нічого...

Напиши чимскоріш решткою олівця...

Не маєш, мій друже? — то пиши кров’ю:

Тут лежать ті — ні початку їм, ні кінця —

Безіменні вояки людського безголов’я...

Тут лежать вояки, що любили степи,

Що ганяли дітьми босоніж по городах,

На хрещатій леваді, звідки видко хати

І покруччя лози, і замислені води...

Простягнути б веселкою руку в мету,

Просто в ліс, що росте, як свідок,

Коли вийшла нота на дорогу круту,

Просто в налет — в п’янкий пообідень...

Розкажи, білий дне, не зривайся увиш! —

Як від болю заплакав могутній Славута,

Розкажи, як чота залягла у комиш,

Як у зелень хотіла вона обернутись,

Як підвівсь командир, як сурміли вітри,

І як смерти промчала скривавлена тінь...

Напиши, друже мій: «Тут вони полягли,

Щоби жити навіки. Амінь.»

Оцифровані книжки Ярослава Курдидика (сайт diasporiana.org.ua):

https://diasporiana.org.ua/?s=%D0%9A%D1%83%D1%80%D0%B4%D0%B8%D0%B4%D0%B8%D0%BA

______________________

* Джерело світлини https://commentsbot.xyz/thread/HBKixnfoF

До 80-ліття постання Дружин Українських Націоналістів

 

"Напиши, які тут завжди задума і тиша,

Ні слів, ні шептань, ні молитви до Бога —

Журавлями летять хрести, що й нишком

Не проказують більше нічого. . ."

Ярослав Курдидик

Генерал Павло Шандрук і полковник Євген Побігущий

У СОРОКОВУ РІЧНИЦЮ ПОСТАННЯ ДУН

Полк. Євген Рен (Побігущий)

Йдемо далі шляхом нашого тривалого етапу. На цьому шляху, на жаль, рідіють уже наші комбатантські ряди. Щораз більше наших побратимів відходять туди у вічність, до Великої Армії Безсмертних. Можуть мінятися теж прийоми нашої праці. Але незмінною залишається наша головна ціль, яка й кріпитиме нас духовно в дальшому поході на шляху нашого тривалого вояцького етапу.

Цього року сповняється сорокріччя з часу виступу Дружин Українських Націоналістів у другій світовій війні.

Дружини Українських Націоналістів були навіть за часів свого існування маловідомі. Хто б міг вірити, що тоді, коли німці готувалися захопити Україну, щоб зробити її своїм «життєвим простором«, горстка українців, 300 вояків, візьмуть зброю в руки з надією, що їхній курінь, а згодом два курені можуть стати основою української армії. Так не сталося, бо Гітлер готував похід на Схід не в тій цілі, щоб принести волю поневоленим Москвою народам, а лише, щоб здобути там »лєбенсравм« для німецької нації. Німецькі військові кола розуміли, що треба мати спільників у війні з московсько-комуністичною імперією, а такими надійними союзниками можуть бути лише поневолені Москвою народи. Інакше зовсім думала нацистська партія. Військові німецькі кола вважали, що з куренів Дружин Українських Націоналістів може розбудуватися українська армія, а такий факт матиме належний вплив на німецьку політику.

Організувала Дружини Українських Націоналістів військова референтура Організації Українських Націоналістів, а завданням ДУН була боротьба за самостійну українську державу. Тому Дружини Українських Націоналістів не складали присяги на вірність Німеччині. Військова референтура надавала теж добровольцям військові ранґи.

Вишкіл відбувся в найбільшій таємниці. На півночі в Німеччині вишколювався курінь під командою сотника Романа Шухевича. Цей курінь мав назву »Нахтіґаль«, а в Австрії вишколювався другий курінь під командою автора цих рядків. Курінь мав назву »Ролянд«. Курінь »Нахтіґаль« організувався на початку 1941 року, а »Ролянд« від травня 1941 року в місцевості Завберсдорфі, Австрія.

В »Нахтіґаль« були з німецької сторони кілька поручників і підпоручників та підстаршин. Найстаршим зв’язковим старшиною був д-р пop. Т. Оберлендер, а з української сторони сот. Роман Шухевич та кілька старшин. вишколені на різних військових курсах, що їх організувала ОУН.

Цей курінь пішов з вибухом війни зразу на фронт, зі Львова на Київ. Дійшов до Вінниці і, тоді його стягнули знову до Франкфурту над Одрою. Брав участь у кількох боях.

Курінь »Ролянд« вишколювався в Австрії в неймовірно важких обставинах, бо не вільно було аж до 22 червня виходити на вправи поза огорожу замку. Можна собі уявити труднощі, як можливо школити вояків у наступі чи обороні на подвір’ю замку.

Писав бл. пам. д-р Євген Ортинський у «Вістях Братства Кол. Вояків І УД УНА« ч. 6-7 червень-липень 1952 р., про ДУН »Ролянд«: «Незабаром там уже були дві сотні, що під суворим наглядом май. Побігушого і його штабу (сот. Б-p., пор. Герман Орлик і ін.) проходили дуже основний піхотинський вишкіл. Ніколи перед тим ані опісля не довелося мені бачити більш здисциплінованого суворого вишколу, як саме тоді в замку. Майор старався зробити з підпорядкованих його команді людей зразок українського вояка, ставлячи при тому високі вимоги до себе, своїх старшин і стрільців. З другої сторони стрілецтво виказувало стільки ентузіязму і бажання якнайбільше навчитися, що цілість робила якнайкраще враження«.

Мушу тут додати від себе тепер, що за 25 літ моєї військової служби в різних арміях своїх і чужих, також ніколи в часі вишколу і в боях, я не бачив так добірного війська.

Вже від 22 червня можна було виходити на вправи поза мури замку. Досвід 11-літнього інструкторства в підстаршинських і старшинських школах використав командир куреня так, що всі польові вправи були рівночасно добре замаскованою політичною гутіркою. Це добре розуміли деякі вояки і наприклад, хор. Крочак, про це згадує в своїх споминах-деннику — »Дружини Українських Націоналістів в 1941-1942 роках«, стор. 47: «Україна не потребує, щоб ми героїчно вмирали, але щоб ми героїчно боролись і помагали їй, а тому треба належного фахового вишколу...«.

Вишкіл у »Ролянд« здали німці цілковито українським старшинам і підстаршинам. Також мали ми українські відзнаки.

Дня 6 липня 1941 року вирушив курінь »Ролянд« на фронт. Отже це були два тижні з часу, коли-то можна було виходити на польові вправи. Принагідно ми мали дошколювати курінь ще в запіллі фронту. Дивним був для всіх такий великий поспіх з висилкою куреня на Схід. Це, думаю, щоб забрати його з догляду партії та з її спротиву.

А вже 25.7.1941 року »Ролянд« підтягнули під самий фронт із завданням вишукувати розбитки большевиків і так забезпечувати запілля. Напевно ніколи і ніде не було такого поспіху із завданням для куреня. Хтось однак (а ним був німецький сотник Новак) мусів зголосити настрій і вишкіл того куреня, якщо його вище командування німців вирішило вислати хоч би в запілля фронту. Ніде не було скарг на наш курінь. Наші вояки показалися справжніми лицарями в багатьох випадках, і рятували наших селян від грабунків. Про вишкіл свідчить ще цікаве явище. Маршерували ми понад тиждень на Бесарабії і в полудневій Україні аж під Балту в напрямку на Одесу, і це в найгарячіший час літа, польовими дорогами. Тоді вояки виказали таку витривалість, якої я не сподівався. Також у поході була незвичайна карність. Всі рвалися бути якнайскоріше в Україні. Бачили, що не лиш москалі наш ворог, але й інші вже уважають Україну своєю колонією.

Дня 27 серпня 1941 року дістали ми наказ вертати до кадри до Австрії. Отже цілковита зміна політики, і навіть куріневі невільно воювати в Україні. Після довгих переговорів з ОКВ, найвища команда німецького війська, злучила 21 жовтня 1941 року обидва курені в одну цілість — курінь 201, а для доповнення вишколу дали його до Франкфурту над Одрою. Командиром був тепер майор Є. Побігущий, а сот. Роман Шухевич — його заступником, і лише втаємничені знали, що Шухевич і далі є військовим референтом ОУН. Сотенні були: 1 сотні — сот. Роман Шухевич, 2 сотні — сот. Михайло Бриґідер, 3 сотні — пор. Василь Сидор, 4 сотні — пор. Павлик. Ад'ютантом був пор. Герман-Орлик, шеф штабу — канц. чот. Роман Бойцун. Наш вишкіл тепер був з поміччю сотника поліції Мохи, що більше нам шкодив ніж помагав. Він дуже добре говорив по-польському, і спочатку давав вільну руку командирові у вишколі.

Дня 19.3.1942 року виїхав знову курінь на Схід, на Білорусь, до охорони так зв. запілля фронту від партизанів. Ніякого вишколу проти партизан ми не переходили ні теоретично, ані практично, і приходилося тепер боротися проти них, здобувати досвід, важкими часом, втратами. Коли б ми знали, що курінь буде вжитий колись до боротьби з партизанами, тоді шукали б ми джерел у літературі, і бодай хоч трохи вишколили б вояків до таких завдань. Чейже початки такої боротьби були вже за першої світової війни.

Курінь виконав добре своє завдання, як це говорив фон Бах, ствердивши, що з усіх 9 куренів, що охороняли середнє запілля східнього фронту, — наш курінь виконав найкраще завдання. В основі, він мав охороняти більші мости на ріках та маґазини постачання. Ніде за весь час, по грудень 1941 р., не вдалося партизанам висадити такого хороненого моста. Безумовно, що були часті бої проти партизан, перешукування лісів, напади на їх місця постою (хоч майже все вони бували в русі).

Тут усі рядові вояки набрали незвичайного досвіду в такій боротьбі, що його опісля використали в І Українській Дивізії, а особливо в Українській Повстанській Армії. Однак такий практичний вишкіл давав спершу незвичайні труднощі, у висліді яких були втрати в людях, і це часто вимагало безупинної служби, маршів, боїв і т. д., аж до перевтоми. Але це також гартувало і виробляло ще кращі характери вояків. Найголовніше це те, що вояки здобували великий досвід.

Треба згадати, що були більші партизанські напади на наші охоронні пункти, т. зв. »штіцпункти«, де переважно були чоти (около 40 вояків). Відтинок, що його ми охороняли мав 60 км. довжини і 40 км. ширини. На такі чоти нападали переважно вночі більші партизанські з ’єднання, але ми їх відбивали.

Труднощі були не лише внаслідок ворожих нападів, але теж через зарозумілі вимоги так зв. «зв’язкового старшини« Мохи (німецького сотника). Моха уважав себе не за зв’язкового старшину, а за командира куреня. Скоро постав спротив до дійсного командира полку, відтак це дійшло до командуючого східнього запілля, ген. фон Баха. Він прилетів літаком до команди і переслухав усі спори чи труднощі і вирішив, що Моха є лише зв’язковим старшиною, а команда залишається в руках українських старшин. Генерал відлетів, а на другий день прислав листа зовсім іншого змісту, — що як ще раз буде в нас спротив супроти Мохи, тоді обсадить курінь німецькими старшинами. Треба було мовчати і хитрощами заспокоювати Моху, щоб не робив забагато помилок.

Крім Мохи були всі зв’язкові німецькі старшини в »Нахтіґалі« спершу і в »Ролянді« незвичайно вирозумілі на наші потреби, на наше командування, погоджувалися на нашу тактику, пропозиції поборювання партизан. Дуже добрий був майор Шредер, спершу командир відтинку полку, але не відомо з якої причини його скоро перенесли.

При кінці 1942 року прибув до нас ком. дивізії та звернувся зі запитом до зібраного куреня, чи вояки погоджуються продовжувати далі добровольчу службу в курені. На 600 не погодився ні один! Командир вельми розсердився і викликав до себе командира куреня з ад’ютантом. У часі зустрічі розпитував про причини і ми сказали йому все, чого може він і не знав, що діється на окупаційних землях України, чи може в тих відносинах наш вояк, що згодився боротися в Україні і за вільну Україну, скитатися на Білорусі? Ніщо не помогло. Він у це і так не хотів повірити, і курінь розв’язали німці і розіслали малими групами додому, але всіх старшин арештували і держали в тюрмі на Лонцкого у Львові від Різдва 1943 року по Великдень, колито почала творитися І УД і треба було їх звільнити на вимогу нашої Військової Управи. Не попав тоді до в’язниці лише сот. Шухевич, який зі ще одним старшиною втік на залізничній станції у Львові.

Треба тут згадати про населення на Білорусі.

Дуже скоро ми нав’язали приязні відносини з білорусами. Вони помагали нам у поборюванні партизан, і ми, як лише могли, де був на це час, оповідали собі про визвольні змагання наших народів. З Білорусі їздили зв’язкові від сот. Шухевича в справі організування УПА.

Курінь міг відразу перейти в підпілля. Однак і команда і вояки були також лицарями. Ми не могли несподівано залишити боротьби проти большевиків без службової дороги, щоб не передати того простору на дію партизан і безборонного населення.

Служба нашого вояцтва в ДУН дала йому дуже добрий вишкіл і це видно з того як багато опісля знайшлося вояків ДУН у командних ранґах і в І УД УНА і в УПА. Сотник Шухевич це — генерал Тарас Чупринка, майор Євген Побігущий — командир полку в Дивізії, пор. Сидор — командир відтинка Північ в УПА, пор. Ортинський і Герман-Орлик — ад’ютанти в полках у Дивізії, Бриґідер закінчив курс командирів полку в Антверпі з »добрим« успіхом, хоч добре по-німецькому не говорив.

В 40-ліття постання Дружин Українських Націоналістів клонимо наші голови в пошану всім тим воїнам ДУН, що поклали своє життя в рядах ДУН, в УПА, І УД УНА, в боротьбі за волю України, хоч часто й не на рідній землі. Бо вони віддали своє життя за найвищий ідеал — вільну українську державу.

["Сурмач", журнал Об’єднання був. Вояків Українців у В. Британії, 1981]

Ярослав Курдидик*

НАПИШИ

Напиши, які тут завжди задума і тиша,

Ні слів, ні шептань, ні молитви до Бога —

Журавлями летять хрести, що й нишком

Не проказують більше нічого. . .

Напиши чимскоріш решткою олівця. . .

Не маєш, мій друже? — то пиши кров’ю:

Тут лежать ті — ні початку їм, ні кінця —

Безіменні вояки людського безголов’я;

Тут лежать вояки, що любили степи,

Що ганяли дітьми босоніж по городах,

На хрещатій леваді, звідки видко хати

І покруччя лози, і замислені води. . .

Простягнути б веселкою руку в мету,

Просто в ліс, що росте, як свідок,

Коли вийшла нота на дорогу круту,

Просто в налет — в п’янкий пообідень...

Розкажи, білий дне, не зривайся увиш! —

Як від болю заплакав могутній Славута,

Розкажи, як чота залягла у комиш,

Як у зелень хотіла вона обернутись;

Як підвівсь командир, як сурміли вітри,

І як смерти промчала скривавлена тінь. .

Напиши, друже мій: «Тут вони полягли,

Щоби жити навіки. Амінь.»

* Ярослав Курдидик (1907, Підгайці, Тернопільщина - 1990, Торонто) - письменник, журналіст, дивізійник, член НТШ.