Історія, з якої треба зробити висновок: правильні й жорсткі вибори
Історичний відступ
Французький президент Маршал Філіпп Петен зустрічається з Адольфом Гітлером у Монтуарі; Гітлера супроводжують його перекладач Пауль Шмідт і міністр закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп. Гітлерівські війська вторглися у Францію у травні 1940-го; Франція офіційно капітулювала 22 червня 1940-го; ця зустріч відбулася у жовтні 1940-го. Підпис до знимки: “Представник однієї з країн-переможниць Німеччини перемагає Гітлера, ламаючи йому кисть руки.”
Протягом останніх п'яти років Україна рухалася до своєї мети так, як спецназівець пливе зі зброєю, боєприпасами та іншим. І при цьому нічого не втрачає й сам не тоне. Хоча очевидно, що без нічого, якби зброя була окремо, він упорався би з дистанцією багато швидше.
Так і Україна. Маючи аґресивну війну, що її веде РФ, вона почала реформувати себе за образом і подобою притомної західної країни. А поруч стояла Европа, яка хитала головою, цмокала язиком і критикувала буквально за все. Хоча, якщо будь-яку з европейських країн навантажити приблизно такою ж ситуацією, коли треба не лише плисти в певному напрямку, в обумовлений час і з вільною викладкою, але ще і відстрілюватися від противника, то тут були б варіянти. Частина країн потонула б одразу, а частина - злегка поборсалася б, а потім, пускаючи бульбашки, рушила б сусідити з раками.
За прикладами ходити немає сенсу. Друга світова війна. Австрія лягла під Німеччину тільки тому, що уявила, чим може закінчитися протистояння. Чехословаччина, яка мала армію, порівнянну за чисельністю з усім Вермахтом і краще озброєну артилерією і бронетехнікою власного виробництва, навіть не дослала патрона в патронник. Польща, чия армія не була іграшковою і яка мала досвід ведення бойових дій, - протрималася два тижні. Франція, що мала не меншу, ніж у Німеччини, армію й була посилена британським експедиційним корпусом, - протрималася трохи більше місяця. Совок, маючи просто ґіґантські армію і запаси зброї, маючи союзників і два «других фронти», південний - від Марокко до Тунісу й далі на Сицилію й до Італії, та північний - від Нормандії й далі, вистояв чотири роки. Україна, без союзників і з мізерними військовими поставками, маючи противника зі вдесятеро більшою армією, вистояла п'ять років.
Але зауважмо, жодній з названих країн і на думку не спадало влаштувати реформи внутрішньої структури своїх держав під час усіх цих заходів. Вони, безумовно, вводили військовий стан, згортали цивільні права, брали під контроль усю пресу, перетворюючи її в органи пропаґанди, і головне - жодних виборів та інших штучок.
Якби Рузвельтові, приміром, або Черчиллеві хтось запропонував зайнятися реформою судової системи, перейменувати й переформатувати поліцію, зробити прозорими питання витрачання бюджету, то, швидше за все, такого фахівця поставили би до стіночки або накинули б на шию краватку з коноплі. У жодному разі, всього цього ніхто й ніколи не робив одночасно. Реформи робляться окремо від війни і бувають успішними або ні. Війна ведеться окремо від реформ, просто стаючи в режим воєнного часу. І знову ж таки, вона може закінчитися вдало чи ні. А от поєднати обидва ці заходи змогла тільки Україна, і - об'єктивно - домоглася дуже непоганих успіхів.
Але при цьому над нами постійно стояли «друзі» з Европи, котрі самі того ніколи не робили, і штрикали нас дрючком, мовляв - не там сидиш, не так свистиш. Урізати свободу преси в країні, яка воює? Ви там з глузду з’їхали? Ось ми вам контролерів підкинемо у вигляді ГО. А ви якось неактивно з корупцією боретеся, вона у вас просто нестерпних розмірів трапилася.
І так - куди не ткни. Але Европа - аморфна структура. Частині европейських країн глибоко плювати на те, що в нас відбувається. Вони вважають, що війна десь далеко й до них не докотиться. Інша частина й рада була б допомагати, та своїх ресурсів не дуже багато і внутрішньоевропейскі зобов'язання сковують рух. А частина - уявили себе менторами, й саме вони «вчать жити».
При цьому, на їхньому рахунку немає жодного випадку справедливого і швидкого вирішення збройних конфліктів, а це значить, що вони не можуть дати ради стандартній ситуації з війною, а тим паче, коли воююча країна ще й реформи проводить. Цього вони в принципі не можуть зробити просто тому, що не розуміють, як це робити й банально не мають потрібного досвіду.
Безумовно, цими самим менторами в Европі стали Німеччина і Франція. Дивним чином Франція навіть обганяє Німеччину, показуючи чудеса швидкости і енерґійности. У 2008 році такий собі Ніколя Саркозі, тодішній президент Франції, порадив Саакашвілі, як правильно вчинити з російською аґресією. Саакашвілі так і вчинив, по факту - підписавши ганебне перемир'я, яке позбавило Грузію навіть теоретичних шансів боротися за повернення своїх земель.
Воно, звісно, зрозуміло: Саакашвілі ніби теж був президентом своєї країни й міг не прислухатися до такої поради, але ви бачили того Саакашвілі, зразка 2008 року? Там дивитися було ні на що. Це вже потім, не в Грузії, а в Україні, він героїчно сидів у наметі і не менш героїчно пообіцяв стрибнути з даху. Не стрибнув. Саркозі не було поруч.
Кажуть, що таким самим чином, але вже нинішній президент Франції Макрон порадив учинити нашому Зьо, але щось пішло не так.
Проте, президенти у Франції міняються, а все решта - ні. Те саме менторство й те саме підігравання москві, з дуже прозорих причин. Зрозуміло, що зараз важко говорити про Макрона і його любов до путіна, що раптом спалахнула, а от про Саркозі - можна. Тим більше, що той вже не приховує близьких стосунків із путіном і реґулярно літає до нього на «піт-стоп» або на заправку.
Однак, саме Саркозі цілком може стати новим орієнтиром у европейській політиці такого штибу, якою вона є зараз. Днями мають початися судові слухання кримінальної справи щодо Саркозі, за звинуваченням його у корупції.
Щоби стало зрозумілим, хто і що нам радить з Европи, варто уважніше придивитися до підсудного Саркозі, позаяк він - зліпок верхівки політичних вершків Европи. Ми вже неодноразово писали про цього персонажа, і з того, що вже було в наших статтях, можна зробити коротке резюме, яке виглядає приблизно так.
Будучи міністром внутрішніх справ (головним правоохоронцем), він надумав іти в президенти, але для цього в отамана повинна бути скарбниця, інакше хлопці розбіжаться. Грошей було не дуже багато, а стати президентом хотілося дуже, і що тут робити? Треба в когось їх узяти. Зьо в курсі, як воно буває. Тут виявилося, що зовсім поруч, в товариша Муаммара Каддафі, грошей - як бруду, і він їх може дати без особливих питань. Лідерка партії “Батьківщина” - в курсі. Вона там теж отоварювалася.
Коротше, товаришеві Муаммарові послали запита, мовляв, йєс тудей чи як? Муаммар дав добро, і гроші, через міністра нафти, пішли до начальника зовнішньої розвідки, і через його аґента - прийшли до людини Саркозі. Правда, Муаммар обумовив, що повертати грошей не треба, а якщо знадобиться - з Ніколя послуга. На тім і порішили.
Через деякий час Саркозі став президентом і влаштувався в Єлисейському палаці, вже призабувши про давню домовленість із Муаммаром, але той не забув і нагадав про послугу. Схоже, вона була такого кшталту, що Саркозі відповів: «На це я піти не можу!», На що від Муаммара прийшло вітання й обіцянка оприлюднити їхню маленьку таємницю. Далі - все просто: війна у Лівії, і як апофеоз - постріл аґента французьких спецслужб, який і припинив земне життя Муаммара.
Але так сталося, що Ніколя - значно веселіший і діяльніший хлопчина. Він вирішив повторити суть дитячої приповідки: «Дядя Коля - всіх поколе, переколе, виколе». Коротше, крім того випадку з лівійським джамахером, в нього виявилося ще багато подвигів.
Нинішній судовий розгляд присвячений спробі адвоката Саркозі, Тьєррі Герцоґа, дістати закриту інформацію щодо спадщини «L'Oreal», куди “дядько Коля” встиг всунути свого довгого носа і з приводу чого слідство вилучило його щоденники. Інформацію він намагався отримати через суддю Верховного суду Гілберта Азіберта, в обмін на хлібну посаду в Монте-Карло.
Коротше, “дядько Коля” йде під суд як завзятий корупціонер, який виринає з одного скандалу й одразу занурюється в інший, а його адвокат Герцоґ і суддя Азіберт - йдуть до суду відповідати за порушення професійної таємниці, а там - хтозна. Коротше, “дядько Коля”, екс-президент Франції, вже зараз виглядає як досвідчений і невгамовний «офер». Причому, він так діяв, будучи міністром внутрішніх справ, президентом і вже відставним президентом.
І ось ці люди, а Саркозі лише поплатився за свою невгамовність і невміння ховати кінці у воду, вчили нас, як реформувати країну в умовах війни. Гадаю, нам треба зробити висновки з цієї історії. Правильні й жорсткі вибори.
Джерело:
