Вагон у Комп'єнськім лісі, де 11 листопада 1918 р. була підписана капітуляція Німеччини у Першій Світовій війні й де французький генерал Charles Huntziger від імені Франції підписав акт про її капітуляцію перед нацистською Німеччиною 22 червня 1940 р.
Цей текст-застереження опубліковано в листопаді 2019-го, перед самітом “нормандської четвірки” у Парижі. Нині він став ще актуальнішим , бо відтоді ЗЕ просунувся значно далі по шляху ганебної капітуляції.
“З часів Наполеона з Франції вивітрився бойовий дух, і вона стала втіленням капітуляції найганебнішого зразка. ...Ті, хто звертається до керівництва Франції за посередництвом чи приймає посередницькі ініціятиви Франції під час війни, повинні чітко уявляти, що вони звертаються до фахівців з капітуляції. Це можна використовувати як маркер. Якщо керівник країни - Грузії, України чи будь-якої іншої - звернувся до поточного господаря Єлисейського палацу, можна сміливо стверджувати, що це капітулянт звернувся по допомогу до капітулянта-профі.
Як ми знаємо, ЗЕко-манда із захопленням спілкується з нинішнім президентом Франції Макроном, і це можна сприймати як безпомилкову ознаку капітуляції. Тож, 73%, ви хочете капітуляції? Тоді треба називати речі своїми іменами й бути чесним перед собою, перед тими, хто капітуляції не сприймає, і, врешті-решт, - перед своїми дітьми і внуками, які одного разу спитають вас про те, чому ви зрадили свою країну.”
БИТВИ ІМПОТЕНТІВ,
або
Майстер-клас з капітуляції
В епоху, коли технології маніпулювання масовою свідомостю працюють з невідворотністю парового катка і коли оцінка події може бути геть відірваною від її суті, є сенс розібратися в тім, що відбувається в нас зараз, як воно насправді називається і чому саме так.
Оскільки Україна веде війну з РФ, то в основному, оцінку всім поточним подіям треба давати, саме відштовхуючись від війни, бо вона є фокусом і показником усього - економіки, політики, здоров'я суспільства і всього іншого. Під час війни всі ці складові будь-якої державної машини показують, на що вони здатні чи не здатні, і в цей час це помітно краще за все, бо кожен може це бачити на власні очі.
Як відомо, поточна влада черпає свої уявлення про те, як треба чинити щодо окупації території України, з порад президента Франції Макрона - це робилося публічно й не приховувалося. Але Франція - досить специфічний порадник у цім плані. Такий собі Мішико Сулуґуні, коли він був президентом Грузії, теж сперся на поради президента Франції – ним тоді був уже скандально відомий Ніколя Саркозі, і наслідок його порад можна нині бачити в усій його красі.
Власне кажучи, президент Франції порадив Сулуґуні капітулювати і прийняти умови Москви для капітуляції. Байдуже, як це називає сам Сулуґуні, але - війну так і не закінчено, лише призупинено, території Грузії й далі перебувають під окупацією Москви, і, судячи з розміщених там військових угрупувань, продовження аґресії - питання часу.
Ба більше, Сулуґуні підписав перемир'я на умовах Москви, що відітнуло будь-які правові можливості тиску на РФ задля виведення її військ із Грузії. Усе це - чистої води капітуляція, і прийде час, коли Сулуґуні називатимуть, по справедливості, зрадником, ким він, безумовно, і є.
І от нинішня влада пішла по стопах Сулуґуні, приймаючи поради президента Франції, нехай і з іншим прізвищем і іншого зовнішнього вигляду. Але чи може президент повоєнної Франції взагалі бути порадником у таких питаннях? Або, радше, так: чи може Франція бути авторитетом у таких питаннях?
Наша відповідь на це запитання однозначна і проста. Якщо кінцевою метою є капітуляція, то нинішня Франція - найкращий приклад того, і, швидше за все, її президент дасть майстер-клас саме з капітуляції. Щоправда, тут треба уточнити, що саме ми маємо на увазі під французьким варіянтом капітуляції. Це треба зробити хоча б тому, що, наприклад, і Німеччина, і Японія підписали акти про капітуляцію в 1945 році, але їхня капітуляція не має нічого спільного з капітуляцією Франції. Вони пішли на цей крок після маси військових поразок, вичерпання матеріяльних і людських ресурсів і просто тому, що, врешті-решт, їхні сили і можливості стали незрівнянні з силами й можливостями противника.
Тобто, армії обох цих країн гідно билися, і їхні противники не мали легкої прогулянки - їхній наступ був кривавим кошмаром. Тільки збіг різних обставин призвів до поразки і Німеччини, і Японії, але, у принципі, вони мали волю до перемоги і використовували всі доступні можливості для її досягнення. Тобто, це були акти не ганебної, але гідної капітуляції. Нащадкам, за всіх нюансів історії, не буде соромно за ці капітуляції. А от із Францією все було інакше.
Про суть цієї різниці йшлося у давно забутій книжці, де, крім усього іншого, були спогади японських офіцерів про війну в Китаї, і кілька з цих вояків виклали своє особисте розуміння того, чому трапилася «Нанкінська різанина», якої Китай досі не пробачив Японії.
Японці справді вважали себе більш благородною і чистокровною нацією, ніж, приміром, народи континентального Китаю. Чому так - тема окремого матеріялу, а тут просто констатуємо наявність цього факту. Але Нанкін не був калькою нацистських програм знищення євреїв, циган і всіх, кого нацисти вважали «брудною кров'ю». Німеччина мала чітко описану доктрину знищення людей просто через належність до цих народів.
З Нанкіном усе вийшло трохи інакше. Наступ японських військ супроводжувався втечею китайських армій. Причім, ті армії не розбіглися по домівках і не припинили свого існування - вони просто відступали, не даючи генеральної битви і навіть не намагаючись закріпитися на якійсь лінії оборони.
В японців був зовсім інший менталітет, і вони вважали за честь битися із сильним і завзятим ворогом, і тільки це вселяло їм повагу. В японській армії було заведено, що загибель у бою - найкраща смерть для чоловіка, й тому їм було спочатку дивно, а потім і бридко спостерігати за втечею противника, який вперто не мав наміру захищати навіть своїх великих міст, де залишалися маса мирного населення.
Саме поведінка китайської армії була причиною повного презирства до мирного китайського населення, яке й потрапило під розправу в Нанкіні. Про це не прийнято було говорити після війни, оскільки історію пишуть переможці, і в ній вони зазначають лише те, що виставлятиме їх у героїчному або суто позитивному світлі. До речі, японці так і не добилися генеральної битви з китайськими військами. А найвидатнішим майстром тактики «вимотування противника бігом» був не хто інший, як основоположник нинішньої КНР - Мао Цзе Дун.
Зрозуміло, що такий мотив ніяк не виправдовує кошмару, що його творили японці, але якщо вже говорити про цей історичний епізод, то треба казати все. Китайські війська просто відмовилися захищати своє місто і власних співвітчизників і воліли радше вижити самі, принісши в жертву Нанкін.
Цей приклад ми навели, просто щоб розуміти правильно термін «капітуляція» й бачити різницю смислів між ганебною капітуляцією і бойовою капітуляцією. Далі нам ітиметься про перше - про ганебну капітуляцію.
Як це не дивно, але саме Франція стала засновницею тактики ганебної капітуляції ще до прямого військового зіткнення з Німеччиною. «Мюнхенський пакт», який став вінцем політики «вмиротворення Німеччини», котра політика потім вилилася у Другу Світову війну, добре відомий усім.
Німеччину тоді «вмиротворяли» Велика Британія і Франція, але все ж Франція мала вирішальне слово в цім процесі. Після закінчення Першої Світової війни, згідно з Версальським договором, саме ці дві країни взяли на себе роль охоронців нових европейських порядків. Причім, з цілком очевидних причин, Велика Британія брала на себе функції забезпечення цього порядку в усіх питаннях, пов'язаних із морем. В неї був найбільший і найпотужніший у світі військово-морський флот і, в той же час, зовсім незначна сухопутна армія. Воно й зрозуміло – Велика Британія практично не має сухопутних кордонів, будучи острівною державою. Колоніяльні війська не бралися до уваги.
Між тим, Франція навпаки мала не надто великий, хоч і не маленький ВМФ, але значно потужнішу й добре оснащену сухопутну армію. Власне кажучи, всі проблеми, які могли виникнути на континенті, мала вирішувати Франція, за підтримки Великої Британії.
І якщо перший тест, пов'язаний із тихим захопленням німецькими військами Райнської демілітаризованої зони, у принципі, не призвів до зміни конфіґурації европейських кордонів, а лише змінив статус цієї области, то в Мюнхені все було інакше.
Тут прямо йшлося про зміну кордонів і передачу частини території Чехо-Словаччини на користь Німеччини. Причім, домовлялися про це за спиною чехо-словацького уряду, представника якого в Мюнхені просто не було. Оскільки йшлося про події всередині континенту, то вирішальну роль у переговорах грала Франція, і саме прем'єр-міністр Франції Даладьє взяв на себе місію умовити президента Чехо-Словаччини Бенеша не чинити опору окупації Судетської области.
Між іншим, це було вкрай важливо тому, що чисельність чехо-словацької армії дорівнювала чисельності німецької армії вторгнення, а от у технічному плані і, в першу чергу, в оснащенні бронетехнікою чехо-словацька армія була значно потужнішою силою. Щобільше, чеські танки були краще броньовані й мали потужніше озброєння, а промисловість країни завжди славилася своїми збройними виробництвами.
Це означає, що саме в той момент Чехо-Словаччина мала всі можливості дати відсіч Німеччині, адже, ведучи оборонну війну на заздалегідь підготовлених позиціях, вона могла нанести Вермахтові просто непоправної шкоди. Але Бенеш дав Даладьє себе вмовити, і небавом разом із Судетами була анексована вся Чехо-Словаччина, без жодного пострілу і опору. Причім, Даладье, вмовляючи Бенеша, переконував його, що поступка Німеччині, мовляв, - єдиний шанс уникнути захоплення всієї Чехо-Словаччини і що, якщо Бенеш не погодиться з його пропозицією, то Франція не зможе ґарантувати Чехо-Словаччині безпеки, а так - він дає ці ґарантії від імені своєї країни.
Прага, 16 березня 1939 року. Вермахт завершує окупацію Чехо-Словаччини
У підсумку, позиція Франції виявилася просто деструктивною і, по суті, відкрила ворота Другій Світовій війні. Чехо-Словаччина, зусиллями Франції, майже миттєво зникла з мап Европи, а Париж не зробив геть нічого, щоб якось вплинути на ситуацію. Тобто, Чехо-Словаччина, навчена Францією, ганебно капітулювала, навіть не зробивши спроби захистити себе.
У зв'язку з цим, у післявоєнній Европі був зґенерований міф про те, що ні у випадку із захопленням Німеччиною Чехо-Словаччини, ні у випадку із захопленням Польщі ні Франція, ні Англія, ні вони разом нічого не могли вдіяти, бо жертви аґресії розташовані на східнім кордоні Німеччині, тоді як Франція розташована на західнім.
Дивно, що цю леґенду так успішно використано для зміщення точки уваги. Адже саме Франція має спільний з Німеччиною сухопутний кордон, і двічі, в описаних вище випадках, практично вся наявна військова міць Німеччини відводилася на схід ще до вторгнення у Францію. Тобто, Париж двічі мав змогу нанести удар по території Німеччини з рубежів своїх кордонів і, між іншим, був зобов'язаний це зробити, оскільки Німеччина почала війну з країнами-союзницями Франції.
Тобто був формальний привід для активних бойових дій і були всі військові умови для того, щоб ці бойові дії були успішними. Але обидва рази Франція спокійно дивилася на те, як весь Вермахт пішов на схід, і дочекалася того, що він таки повернувся і у травні 1940 року зібрався тепер уже на західних кордонах. Це був перший суттєвий досвід Франції у схилянні інших країн до ганебної капітуляції. Перший, але не останній.
Минуло лише півроку, і «політика вмиротворення Гітлера» повернулася до Франції на танках Вермахту. Війна тривала місяць із невеликим гаком, проте це слово - «війна» - якось не зовсім годиться для визначення того, що там сталося. Місяць могла б воювати дивізія або група дивізій, проте просто уявімо масштаб заходу: з обох сторін у цій війні брали участь близько 6,5 мільйона військовослужбовців, тисячі танків і літаків. І все закінчилося за місяць!
Знову ж таки, в післявоєнний період, Франція винайшла безглузду леґенду для пояснення того, що сталося. Французи, схоже, запозичили в совка термінологію і прийоми викладу, що описують їхню приголомшливу поразку. Тут тобі й раптовість, і переважаючі сили, і віроломство. Коротше, різняться назви населених пунктів і дати, а все решта - один в один.
Але якщо не слухати цю маячню, а просто звернутися до даних з відкритих джерел, то від цієї недолугої казки не залишиться каменя на камені. Але мета її була саме в тім, щоби прикривати одне єдине питання, яке цілком природно виникає, якщо акуратно, щоб не обляпатися, спустити цю погань в унітаз.
Напевне, це - підхід правника, але він має якусь універсальну властивість, що її ми, автор і редактор (правники), рекомендуємо випробувати всім бажаючим: якщо якийсь захід має тривалість у часі, то перше, що треба зробити, - зобразити шкалу часу й на неї нанести всі відомі факти. На першому етапі не варто давати їм оцінки, треба просто зайнятися очищенням їх від недостовірної погані, що на них налипла, а потім розташувати їх один за одним на часовій шкалі. Зробивши це, отримаємо картину, що дуже відрізняється від тієї, яку вам хотіли нав'язати.
У нашому випадку, щоб зрозуміти, що офіційна леґенда - це маячня, беремо лише дві дати й дивимося, як вони лягають на часову шкалу. Перша дата - 3 вересня 1939 року. Того дня Франція оголосила війну Німеччині у відповідь на її напад на союзну Польщу. [Друга дата - 14 травня 1940-го, коли танкові дивізії Ґудеріяна вторглися у Францію, переправившись через річку Маас західніше Седана.] Які можуть бути раптовість і віроломство, якщо країни перебувають у стані війни вже майже рік?! Ну, коли не рік, то 9 місяців - точно! За цей час французькі війська не спромоглися перейти кордону Німеччини, хоча Франція мала просто фантастичне вікно можливостей тривалістю два тижні, коли майже всі сили Вермахту були в Польщі або біля її кордонів.
Ну, і другий момент. В Німеччини не було переваги перед Францією і союзниками ні в чім. Кількість живої сили була практично однаковою - 3,3 млн. в союзників і 3,35 млн. в Німеччини. У танках, артилерії і літаках Франція і союзні війська мали майже дворазову перевагу. Плюс до того, Вермахт обрав наступальний вид бойових дій, більш витратний у сенсі втрат, а Франція - оборонний, що безумовно є більш економічним способом ведення бойових дій.
Тобто, Франція щонайменше могла воювати з Німеччиною на рівних. Коли йдеться про війну оборонну та ще й на своїй території, повинні існувати плани «Б», «В» і т.д., а під них - заздалегідь підготовлені друга, третя і т.д. лінії оборони, де противник зазнає вирішальних втрат і буде змушений зупинитися.
Територія Франції достатньо велика, щоб реалізувати такі плани і, вимотавши противника, почати видавлювати його. Але, як виявилося, таких планів не було. Був план «А» - оборона і план «Б» - капітуляція, і, оскільки з планом «А» склалося не дуже, за місяць Франція перейшла до плану «Б» і просто капітулювала, зі своєю величезною армією і величезним, у порівнянні з Німеччиною, флотом.
А надто, на відміну від багатьох окупованих Німеччиною европейських країн, які евакуювали свої уряди до Англії, Франція того не зробила й підписала капітуляцію. Якби уряд пішов у вигнання, то будь-які дії від імені Франції не мали б юридичної сили, зокрема, і капітуляція. Але навіть того не було зроблено.
Підписання капітуляції Франції. 22 червня 1940 р.
З часів Наполеона з Франції вивітрився бойовий дух, і вона стала втіленням капітуляції найганебнішого зразка. І все це прикрито сіткою леґенд та іншої маячні, яка має показати, що там геть-чисто всі - іспанські льотчики, антифашисти та «бійці опору».
Шарль де Ґолль став символом «Франції, яка не підкорилася», але якби навесні 1940-го французька армія, чи бодай 2 - 2,5 мільйона з наявних трьох, відступила й закріпилася на півдні чи в Африці, можна було би про щось говорити. Проте в де Ґолля набралося лише близько 70 тис. багнетів, причому багато з них були польські військові, які самостійно й різними шляхами зуміли дістатися до союзників, і тому масштаби «армії» генерала де Ґолля видаються просто смішними.
І ще: якось дуже тихо згадується про те, що у Франції був сформований «Французький леґіон», куди входили дивізія Ваффен СС і низка окремих підрозділів, а крім того, служити до поліції та інших силових структур окупаційних сил пішли безліч французів, і їхнє число цілком співставне з армією де Ґолля, якщо не перевищує її.
І знову ж таки, не дуже люблять згадувати про те, що французький флот, який стояв у портах Північної Африки, відмовився перейти на бік союзників і був знищений чи пошкоджений силами британської авіяції і флоту. Ми про це писали раніше, там був натуральний бій, в якому французький флот прямо протистояв британському. Тож, фактично, флот теж можна протиставляти деґоллівським військам.
Якщо на все це подивитися з позиції об'єктивної реальности, а не тих казок, що були придумані французами після війни, виходить зовсім неприваблива картина. Офіційно, Франція капітулювала і діяла в інтересах Німеччини аж до її звільнення союзниками. При цім, де Ґолль не мав жодного статусу, аби щось заявляти чи ухвалювати від імені Франції. А відповідний акт про капітуляцію з підписами осіб, уповноважених це робити від імені республіки, є в наявності і нікуди не подівся.
Таким чином, після розчистки завалів леґенд і маячні, якраз і спливає питання, що його так старанно ховали після війни: «Чому Франція капітулювала, не давши Гітлерові серйозної відсічі, хоча мала для того потрібні сили й засоби?». Чому суспільство й величезна армія прийняли ганебну капітуляцію? Як так сталося, що з трьома мільйонами військових, які вже ходили з крісом, і, напевно, з 3-6 мільйонами мобілізаційного резерву, Франція обрала не просто ганебну, а принизливу капітуляцію в тім самім вагоні, що стояв у Комп'єнськім лісі, в якому була прийнята капітуляція Німеччини у Першій Світовій війні?
І, знову ж таки, не плутаймо одне з другим. У Першій Світовій Німеччина воювала 4 роки і більшу частину часу - на два фронти, і в неї просто закінчилися ресурси для ведення війни. У противників вони теж закінчилися, але в останній момент до них приєдналися США з величезним військовим і ресурсним потенціялом. Чи ганебна була та, найперша капітуляція? Ні, в жодному разі. Вона була важка, нищівна — яка завгодно, але не ганебна. А Франція здулася за місяць, фактично не давши жодного великого бою, і розійшлася по домівках, залишивши все своє майно, разом зі зброєю та боєприпасами, своєму противникові у формі трофеїв.
Усе дуже просто. Армія не хотіла воювати, суспільству було плювати на те, яка влада буде в їхній країні - власна чи окупаційна. Воно (суспільство) вирішило, що треба бути поза політикою, а тому - можна перетупцятися і з капітуляцією, і з окупацією.
Це не дивно, бо імпотентний уряд Даладьє нічого не зробив для того, щоб мобілізувати націю на боротьбу. Навіть після оголошення війни Німеччині й навіть після часткової військової мобілізації ні країна, ні армія не мали наміру воювати, а уряд підтримував такі настрої тією самої «політикою вмиротворення».
Тому Франція, насправді, укрила себе незмивною ганьбою, бо сама виявилася імпотентом, зробила імпотентом уряд Чехо-Словаччини і, без якихось притомних дій, дозволила стекти кров'ю своєму союзникові - Польщі. Тому найвірнішою оцінкою Франції як члена четвірки країн-переможниць у Другій Світовій, була репліка-запитання генерала Йодля, коли він увійшов до зали, де мав бути підписаний акт про капітуляцію Німеччини. Побачивши специфічні однострої французьких військових, він розгублено спитав: «Як, вони нас теж перемогли?!»
Коротше, фактичні обставини початку й завершення Другої Світової війни прямо вказують на те, що Франція не заслуговує на титул переможниці і пов'язані з ним ништяки, зокрема, місце постійного члена Ради безпеки ООН із правом «вето» тощо.
Ми не кажемо, що французи не воювали проти Німеччини, ні! Але їх було мізерно мало для того, щоби претендувати на те, що Франція отримала після війни. Натомість у Польщі багато більше підстав - моральних, юридичних і фактичних - мати те, що зараз має Франція. Відносно числа свого населення, вона дала в рази більше військових, які воювали з Німеччиною. Ну, і на своїй території вона боролася відчайдушно, хоч і невдало.
І ось тепер Франція, вже вкотре поспіль, виступає у ролі такого собі миротворця, посередника у справі залагодження воєнних конфліктів. Зауважмо, вона жодного разу навіть не намагалася надати дієву військову допомогу жертві аґресії. Нехай не своїми військами, а хоча б зброєю чи грошима для її закупівлі. Вона й далі діє в парадиґмі Даладьє. Вона деморалізує жертву і вмовляє її капітулювати перед обличчям аґресора.
Причім, якби це чинив один і той же президент Франції, це можна було б списати на особливості його характеру і світосприйняття, але Франція так діє постійно, починаючи з середини 30-х років. Що вражає найбільше, помилковість підходів до проблеми аґресор-жертва, що їх продемонстрував Даладьє, підтвердили подальші події, де жертвою стала сама Франція, і в підсумку стало зрозуміло, що вмиротворення аґресора — справа марна і шкідлива у принципі, а той, хто активно вмиротворяє аґресора, по суті стає співучасником його злочинів.
Але ні, навіть цей урок не змусив керівників Франції змінити світогляду! Це свідчить про те, що справа там не в особистостях, а в капітулянтському дусі, який там виник після Наполеона, проріс безліччю паростків і дав бурхливі сходи. У цім сенсі, Франція і капітуляція - слова-синоніми.
Таким чином, ті, хто звертається до керівництва Франції за посередництвом чи приймає посередницькі ініціятиви Франції під час війни, повинні чітко уявляти, що вони звертаються до фахівців з капітуляції. Це можна використовувати як маркер. Якщо керівник країни - Грузії, України чи будь-якої іншої - звернувся до поточного господаря Єлисейського палацу, можна сміливо стверджувати, що це капітулянт звертається по допомогу до капітулянта-профі.
Як ми знаємо, ЗЕко-манда із захопленням спілкується з нинішнім президентом Франції Макроном, і це можна сприймати як безпомилкову ознаку капітуляції. Тож, 73%, ви хочете капітуляції? Тоді треба називати речі своїми іменами й бути чесним перед собою, перед тими, хто капітуляції не сприймає, і, врешті-решт, - перед своїми дітьми і внуками, які одного разу спитають вас про те, чому ви зрадили свою країну.
“Лінія оборони”, листопад 2019
Переклад мій.
