“Біль за рідною хатою, за рідними обніжками, суголовками, стежками, доріжками, полями, за нашим небом, за нашими християнськими святинями, за просторами всієї України, - цей біль моєю думкою ворушив, моєю рукою водив. Може й за-багато того болю...
Але — я щиро писав, як у серці відчував. Може й за-щиро писав!
Що ж, я певен:
таким чистим терпінням, глибоким болем ми зносимося понад розкішну Мамону нашого, Українців — а все таки — ізгоїв, тут життя і, хоч інколи, хоч на мить, душею, думкою літаємо понад обездоленою нашою великою Батьківщиною! Понад Її духовою, фізичною, матеріяльною руїною, що її Москва принесла. Душею — хоч на мить! - ми схиляємось понад нашими родинами — батьками, братами, сестрами, а й дітьми — і, в таку ясну нашу мить, злегшуємо їм їх глухий, важкий, невимовний і перед оком Москвина схований біль, туск, розпач, беручи їх бодай думкою, серцем на себе.
І лише так ми постійно єднаємось із Україною, ми живемо нею, ми прагнемо волі для Неї!
І у великій тузі за Нею — й Бог нас вислухає!...” *
Михайло ОСТРОВЕРХА,
січовий стрілець, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член Військової управи “Галичина”, редактор дивізійного тижневика “До перемоги”; співак, письменник, мистецтвознавець, публіцист.
* 7 жовтня 1897, Бучач, Тернопільщина — † 17 квітня 1979, Бруклін
Михайло Островерха. Портрет пензля мистця Михайла Мороза
Михайло Островерха НА КРУТОМУ ЗВОРОТІ
З пожовклих сторінок 1939—1940
Сумні вечори. Ходити по місті можна лише до 9-ої години вечора. Стою при вікні в помешканні знайомих, які мене прихистили в себе. І дивлюсь на палаючий у морі світла пропаґанди Львів. У яркому світлі палають червоні прапори на ратуші, на воєвідстві. Від часу до часу несеться вівкання й заводження пісні з нічних челюстей ночі. Це ситі й добре одягнені ґепісти, роз'їжджаючи службово на вантажних автах, виспівують і надають містові насторою непевного, якогось несамовитого, пекельного. Бо в такий час, коли вся армія, це тіні злидарів, виголоднілих та схуділих нуждарів, коли виснаження і голод та терор учинили з цієї армії якесь несамовите стадо макабричиих тіней, то й ці пісні ґепістів витворюють атмосферу макабричности. Споглядаючи на ці кістяки червоноармійців. які є синами нашого села, я розумію усю парадоксальність большевицького гимну: „Повстаньте гнані і голодні! ...Повстане військо злидарів!" Чи ж не собі вони, ці тіні жорстокої влади, співають ці слова? Чи ж важко передбачити, що таки прийде хвилина й вони, співаючи цей же гимн, кинуться на цих жахливої влади сатрапів-вождів?
А пильно придивившись формі будови голови Леніна - це ж найвиразніший кістяк смерти: символ Московії! Символ того, що приносить із собою ця Москва! Символ смерти, руїни душі, тіла, культури, релігії, усіх-усіх тих конструктивних цінностей Европи. Цей череп його є символом тієї задухи, недовір'я, фізичного і морального бруду, терору, донощицтва, розкладу фізичного і морального, отупіння, — дослівно: пранці душі й тіла. Ось це й зміст будови голови цього московського генія.
Заробітків немає, нема й гроша, а жити якось треба. В найдешевшій кухні для літераторів, журналістів, мистців і лікарів, при вул. Академічній 10/1, де обслуговують пані польки і жидівки, де видають денно до 400 обідів, — юшка і шматочок м'яса і окраєць хліба, — обід коштує 85 сотиків. Наші інтеліґенти ходять попід кам'яниці Львова й сіріють на тілі, недоїдаючи, а ще більше на душі. Бачив я інколи, як до цієї дешевої кухні крадьки, чужо й непевно заходили їсти Михайло Струтинський і Петро Сагайдачний.
Товариство Письменників і Журналістів ім. І. Франка мало в Зембанку й Центробанку своїх до 1000 злотих разом ощадностей. Роман Купчинський, як голова цього товариства, — хоч воно вже перестало існувати, — зробив те дуже добре й по-товариськи, що поручив Василеві Сімовичеві вибрати ті гроші і по малій сумі, нишком, роздавати допомоги старим членам нашого товариства. І так отримав і я — по 10 зл. кожноразово - 60 злотих. Скупенько якось проживав я.
„Возз'єднання ...вплоть до отдєлєнія"
Прийшла неділя виборів: 22 жовтня 1939 р. Надворі холодно, мрячно, непривітно, хоч інколи, на потіху, показується сонце. Від вчасного ранку б'юсь із думкою: йти, не йти голосувати? Передумую за і проти. Я був певен, що в такім місті, як Львів, де переважають ще поляки, де наплила така маса жидів, — а всі біженці дістали право голосу при цих виборах! — то. може, мені вдалося б і не голосувати. Проте, взяв я під увагу моїх господарів, які мене прихилили коло себе, в яких я майже кожну ніч ночую, — бо інколи нерви мене виганяли і з цієї хати я йшов спати до інших приятелів, слід за собою затираючи, — а моє неголосування може відбитись і на них. І я постановив із трепетом у душі йти голосувати: перший раз у моєму житті голосував і останній! За Польщі — в 1922 р. українці бойкотували вибори, а коли вже й стали брати участь у виборах, тоді я сидів в Італії, то не голосував.
Голосування нашої дільниці відбувалось у будинку „Рідної Школи" при вул. Мохнацького. Єдиним кандидатом на цю дільницю був якийсь Василь Малюх, якого прізвище я вперше тоді й почув, якого ніхто не знає. Біля виборчого льокалю вештасться народ, стоїть черга й тут, мова польська. Дістався і я до середини. У просторій залі при вході стояв широкий стіл, а за ним сиділо двоє наших молодих людей: магістер К., побачивши якого, мені стало легше на душі, бо знав я його, як людину чесну, нескаламученої душі, і висока та русява панна, якої прізвища я не знаю. Побачивши мене, вона, не спитавши в мене прізвища, закреслила мене: “голосував” і дала мені білу картку, на середині якої було видруковане єдине прізвище кандидата: Василь Малюх. У першій хвилині я не знав — що з тим свистком паперу діяти? До мене підійшов совєтський старшина з відзнаками політрука і пояснив:
— Ідіть товаришу он там до кабіни і там згорніть цю карточку вчетверо; як же хочете, то й скресліть чи що кандидата, а потому кинете цю карточку до он тієї урни, що на сцені!..
— Дякую, товаришу коміcap! - відповів я під акомпаніямент шуму в голові моїй від його слів, від яких війнуло якоюсь лукавістю.
Я й не опам'ятався, як зовсім відрухово опинився за заслоною у кабіні. Тут кинув оком і, побачивши чорнило й перо, зрозумів, що це може бути дуже добрий підступ товариша політрука. І як швидко увійшов я до кабіни, так іще швидше, як із пращі, зложивши вчетверо картку, вилетів з тієї кабіни. До мене облесно підсміхався товариш політрук, а від його усміху в душі у мене щось гидко скоботало. Я подався до урни. Біля урни сидів чорнявий, із “вірлиним" носом тип і проникливо очима сував по картці і по моїм обличчі, а другий. такий самий тип, робив знак за кожним до урни киненим голосом. Вийшовши з виборчого льокалю на вулицю, я з полегшею відітхнув. І добре сталось, що я пішов голосувати: коло одинадцятої години вночі приїжджало авто по всіх тих, хто не йшов голосувати, забирали їх до голосування, а від голосування до ГПУ на переслухання.
По всьому нашому краю, — тобто, по тих землях, що до 1939 року були під Польщею, вибори йшли під гаслом: спротиву до совєтської влади. Крім великих міст, де українці були в меншині, край тримався вороже, з глумом до совєтів і в поставі достойній українства. На виборчій картці, перекресливши ім'я видрукованого на ній кандидата, селяни писали всяко: “Забирайтесь із нашої землі!”, “Сталін може поцілувати нас ...”, “Слава Україні!”, “За самостійну Україну!”. Були й такі села, що зовсім на голосування не пішли. Нічого не помагала й загроза комісарів. У одному селі біля Руської Рави під час виборів селянин селянина спитався:
— То що, куме, думаєте про тих совєтів?
— Та що там, куме! Я думаю те, що виджу, а ви видите те, що й я виджу! — відповів цей чисто хлопським хитрим способом.
Число арештованих УНДО-вців зростає. У ГПУ вже сидять: д-р Дмитро Левицький, д-р Кость Левицький, д-р Іван Німчук, Володимир Целевич, посол Тершаковець, посол Володимир Кузьмович, сенатор Остап Луцький, посол Степан Біляк.
[Український щоденник “Свобода”
Середа 18-го травня 1955]
...Йому судилося воювати у лавах УСС, потрапити в полон до москалів під Бережанами; під час польсько-української війни у складі 1-ї бригади УСС брати участь у боях під Львовом; відтак - закінчити старшинську піхотну школу УГА в Золочеві, в ранзі хорунжого бути прикріпленим до 10-ї Янівської бригади, де він спільно з О. Кононом керував розвідкою, і брати участь у Чортківській офензиві та поході на Київ; захворіти на тиф у "чотирикутнику смерти" й після виздоровлення вступити до Дієвої Армії УНР і в лавах Запорізької дивізії служити заступником начальника культурно-освітнього відділу; бути інтернованим поляками у таборах військовополонених у Вадовіце і Каліші; підчас німецько-совєтської війни - бути членом Військової Управи “Галичина” і редактором дивізійного тижневика “До перемоги”, що виходив від Різдва 1943 до кінця 1944 року (згодом у Дивізії виходила газета "До бою"). У цивільнім житті Михайло Островерха був редактором, письменником (псевдонім Михайло Осика), мистецтвознавцем, перекладачем. У різних джерелах через кому пишеться, що Островерха був ще й актором. Ось що мається на увазі. Цитую присвячений пам'яті М. Островерхи нарис "Між двома світами"** Івана Боднарука:
"Восени 1916 року над річкою Ценівкою, коли, після довгої оборони, сотня Сушка була оточена москалями, Островерха попав у російський полон. В перших місяцях 1917 року, як полонений, працював в "Етапі Юго-Западного Фронта", де вів "журнал ісходящіх і вхадящіх бумаг". Від дитинства любив Островерха пристрасно театр і мав гарний ліричний тенор, тому випадково, щасливим збігом обставин, опинився у військовому театрі. Коли Етап пересунувся на Схід до Бару, приїхав з фронту якийсь полк і давав у залі історичну драму Старицької-Черняхівської "Мазепа", а далі "Наталку-Полтавку" безкоштовно на всі вистави. В жовтні 1917 року його Етап був уже в Корці на Волині й тут мав Островерха щастя виступити на сцені. Театр давав спершу російські і українські п'єси, а згодом тільки українські. Вів його режисер Яблоков, артист театру Соловцова в Москві. Хтось із етапних вояків-службовців сказав Яблокову, що Островерха має "хороший голосок" і той запросив його до хору, а незабаром сказав до нього: "Ей, ти, австріяк! Ти будеш Петро в "Наталці-Полтавці"! Не безпокойся, будеш ти вєліколєпний Петро!" Островерха, спершу збентежений, виступив по кількох пробах у грудні 1917 року на сцені. При кінці квітня 1918 року за спонукою сотника Романа Сушка, що був тоді в Києві в Січових Стрільцях, Островерха покинув Яблокова й подався в Галичину до давніх друзів, Усусусів."
...Після повернення з польських таборів він працював у селах Бучаччини та Станиславівщини; згодом у Львові працював у редакції журналу «Червона Калина». 1923 року в Каліші у видавництві «Веселка» вийшла спільна збірка поезій Є. Маланюка, М. Селегія та М. Осики.
1926 року виїхав до Італії, вивчав мистецтво, літературу, музику, побут; свої враження описував у часописах «Діло», «Новий час», журналах «Назустріч», «Обрії», «Життя і знання», «Дзвони». У цей період стає популяризатором режиму Муссоліні, зокрема 1938 року опублікував книжки «Муссоліні – людина і чин»*** і «Нова імперія» — найяскравішу апологію італійського фашизму, яка будь-коли виходила з-під пера українця.
1944 року разом із редакцією тижневика Дивізії "Галичина "До Перемоги" виїхав до Німеччини, згодом — до США. Співпрацював із редакціями часописів «Америка», «Народна воля», «Свобода», написав і видав "кільканадцять вартісних книжок"****, як зазначив згаданий вже І. Боднарук.
Був учасником ініціятивного комітету проведення З'їзду Бучачан у Рочестері 30 травня — 1 червня 1969 р.
Помер 17 квітня 1979 року в Брукліні, Нью-Йорк.
ВІН ПЛИВ ПРОТИ ХВИЛЬ ...Михайло був популярний серед нашого громадянства, зокрема серед львівської „богеми" 1920-их років, а популярність його зросла з хвилиною виїзду до Італії на студії сольоспіву. З Італії він писав прецікаві репортажі та спостереження.
Вище середнього росту, дебелий і кремезний, з високим, відкритим чолом у вінку ясного, помірковано кучерявого волосся, з ясними, добрячими й розумними очима, з усмішкою на дбайливо поголеному обличчі, завжди чепурно зодягнений, елеґантний у товариській поведінці, обдарований тактом не тільки говорити, але й слухати, він, наче живий маґнет притягав людей до себе.
Про його популярність свідчили часті згадки про нього в пресі, зокрема в гумористичних журналах і в фейлетонах з дружніми графічними та словесними шаржами. Називали його “Монте акуто", “Острийзверха", „Нібито Муссоліні" - натяк на „іль дуче".
Особисто ми познайомилися під час німецької окупації, коли постала Дивізія „Галичина", а Михайло став редактором дивізійного журналу „До перемоги!" Всі матеріяли до преси мусіли пройти „превентивну" цензуру шефа преси на „Дистрикт Галичина" Ґеорґа Лемана, непартійця, за освітою економіста (Diplom-kaufman), який до війни працював у німецькій торговельній місії в Москві й одружився з росіянкою. Володів добре російською мовою, знав теж трохи українську й польську мови.
Тому що Островерха слабо розмовляв по-німецьки, вони вели розмови російською мовою. З усіх редакторів, які приходили до шефа преси, він найбільше любив Михайла. І тут я мав нагоду переконатися, що лагідний, опанований Островерха вмів рішучо й безстрашно постояти за свої принципи.
Одного разу з бюра шефа преси долетіли звуки голосної суперечки. Запитана секретарка спокійно відповіла: — „Леман і Островерха обговорюють матеріяли". У цей момент двері бюра Лемана відкрилися широко, Островерха з пересердя гепнув в'язкою машинописів об бюрко і з голосним нецензурним прокльоном вибіг із бюра. Заки Леман, який мав вдачу холерика, видобувся з-за бюрка, Михайло був уже на вулиці. З налитими кров'ю очима Леман гримнув кулаком об бюрко, але за хвилину втихомирився і промовив: — Це справжній мужчина, вміє постояти за своє. Не люблю „я-заґерів"! (потакайлів).
Наше знайомство продовжалося в таборі безвітчизняників в Ашаффенбурзі, де Островерха співпрацював у газеті “Неділя” за редакцією Геннадія Которовича, хоч Михайло стояв радше на позиціях монархістично-гетьманських, а Которович на УНР. Але мистецько й літературно-критичні статті Островерхи були всім цікаві.
Крім того ми часто стрічалися в гостинному помешканні д-ра Івана й Наталі Макаревичів. Тут Островерха вів довгі розмови з мамою господині пані Галущинською, а що був лепським оповідачем, ми радо його слухали. Від нього я багато навчився.
Останній етап нашого знайомства був у Ню Йорку аж до смерти Михайла.
Володимир Барагура
“Свобода”, 13 лютого 1990
_________________
* З передмови до книжки спогадів Михайла Островерхи “Обніжками на битий шлях”. 1957, Нью-Йорк
