Ольга Косач-Кривинюк з чоловіком Михайлом. Бл. 1905 року
11 листопада 1945 року в Авґсбурзі (Німеччина), в таборі Ді-Пі померла Ольга Косач-Кривинюк, письменниця, дочка Олени Пчілки, сестра Лесі Українки.
ОСТАННІЙ РІК В ЖИТТІ ОЛЬГИ КОСАЧ-КРИВИНЮК
Леся Українка молодшу на шість років сестру Ольгу голубила найніжнішими епітетами і метафорами, називаючи “Лілеєю золоторожевoю”, “Лільчиком золотим і рожевим, і іскристим”, “mia rosa odorata” (“моя трояндо запашна”). А ще – називала її “дитиною щастя”, бо ж не раз нагадувала жартома, що вона, Ольга, й линовище знайшла. За поліським повір’ям той, хто знайде шкіру вилинялого вужа – линовище, буде щасливий. Та після Жовтневого перевороту “линовище” остаточно відмовилося діяти… Лише через збій параноїдальної машини терору Ольга Косач-Кривинюк уникнула переповнених сталінських катівень. Але цю чашу сповна випили її найближчі. Жертвами системи стали її чоловік Михайло Кривинюк, наймолодша сестра Ізидора Косач-Борисова з чоловіком Юрієм, удівець старшої сестри Климент Квіткa, двоюрідний брат Юрій Тесленко-Приходько.
Надзвичайно тяжко жилося Ользі Петрівні у 1920–1930-х роках. І не лише через те, що вона, аристократка і за походженням, і за духом, жила злиденно в комуналці й нерідко навіть унадголодь. А найперше, тому, що нова влада безцеремонно конфіскувала найдорожче – родинний архів, фамільні реліквії. Відібралa минуле і лишилa без майбутнього. Саме тоді на Ольжине ще молоде, спокійно-мудре обличчя лягла гірка печать страждань і важких роздумів. Та у її тендітному тілі крилася гігантська воля й енергія, a життєвими рішеннями завжди керувала совість. Ця дивовижна жінкa з роду Драгоманових-Косачів навіть за вкрай несприятливих обставин неймовірно багато працювала над згромадженням залишків архіву, на основі якого укладався літопис життя і творчостi Лесі Українки.
Документи совєтських спецархівів свідчать про постійну “опіку” НКВС над сестрами Лесі Українки та їхніми родинами у 1930-ті роки [1]. Інформатори-сексоти ретельно “працювали” в оточенні О. Косач-Кривинюк, записуючи усі розмови. Тих, кого не вдалося знищити фізично, комуністичний режим, створюючи нестерпні умови, просто змушував ухвалювати рішення про еміґрацію. Саме це й спонукало Ольгу Петрівну виїхати з України.
І хoча відданість родинним ідеалам та духовний зв’язок з тими, кого любила, були головними принципами її життя, все ж страх перед новими репресіями, страх за життя сина гнав з рідної землі. Ольга Косач-Кривинюк свідомо залишала батьківщину, де, за словами її старшої сестри, “щастя і горе так божевільно сплелися”, щоб більше ніколи не повернутися і щоб померти на чужині.
О. П. Косач-Кривинюк прожила шістдесят вісім років. З них на спілкування з найближчою людиною – старшою сeстрою Лесею, їхнє спільне дитинство, юність і пору зрілости – припало тридцять шість років. У совєтському “раю” вона прожила двадцять чотири роки, ще три – під німецькою окупацією і два – випали на блукання чужиною, якими й завершився земний шлях цієї дивовижної людини. Саме останній рік був одним із найдраматичніших. І тому кожна подробиця, кожен документ важливі для осмислення її життя у цей період.
Навeсні 1944 року О. Косач-Кривинюк, завдяки сприянню Дмитра Дорошенка, виїхала зі Львова до Праги. Давній, щe з часів мoлoдости, приятель, який емігрував з України у 1919 році, тепер через відділ славістики Карлового університету допоміг групі науковців отримати відповідні документи для перетину кордону.
Тому й разом з Ольгою Петрівною виїхали родини Світозара Драгоманова (дружина Антоніна і донька Людмила Шило), Пантелеймона Ковалева (дружина Віра і син Борис), Володимира Міяковського (дружина Інна Леонтіївна), Олександрa Оглоблинa (дружина Анна і син Дмитро), а ще Лев Окіншевич та Наталія Полонська-Василенко з чоловіком Олександром Моргуном.
До Праги всі вони приїхали 23 квітня. Ольга Петрівна оселилася у своєї сестри Оксани в будинку на Ломніцького, 3, пом. 22. Сюди ж зі Львова через Братиславу приїхав її син Василь. Тут вона отримала змогу продовжити працю над “Хронологією життя і творчости Лесі Українки” [2]. Майже щодня навідувалася до Українського музею визвольної боротьби, де працювали його організатор Дмитро Антонович та Володимир Міяковський. Цілком імовірно, що саме останній умовив її передати частину родинного архіву на збереження у цей музей. І саме цi матеріяли в 1945 році частково перевезено до Києва, де вони 30 років пролежали у спецсхові. Частина ж із них потрапила дo Слов’янської бібліотеки в Празі й була виявлена лише 1998 року.
Чеський професор Баєр запропонував Ользі Петрівні написати роботу на тему “Головні риси красного письменства в Совєтському Союзі”. Д. Дорошенко у листі від 22 серпня 1944 року просить її не відмовлятися від цієї пропозиції, запевняючи, що “діло зовсім не таке тяжке й складне, як, може, здається, на перший погляд. В усякому разі не приймайте якогось неґативного рішення, не поговоривши зі мною. Я зайду до Вас на слідуючому тижні, – справа сама по собі не така вже й спішна. Аналoгічну пропозицію зробив проф. Баєр і Світозару Михайловичу” [3]. Ця праця давала змогу отримувати бодай скромний гонорар. Тому, все зваживши, Ольга Петрівна прийняла пропозицію і 11 жовтня 1944 року з професором Гіппіусом склала план дослідження. На жаль, із задуманого вдалося виконати лише підготовчу роботу.
У тому ж 1944 році в столиці Чехословаччини відновило діяльність Історико-філологічне товариство, членом якого стала й О. Косач-Кривинюк. Здавалося, що у Празі, одному з найбільших осередків уенерівської еміграції, нарешті влаштується і її життя. Ольга Петрівна турбувалася i про виклик для Ізидори, мріяла знайти і облаштувати для усієї родини житло. “Я от хвилююся, як то буде, чи вийде що-небудь. Звичайно, що зараз тебе сповіщу”, – писала вона у листі до сестри від 1 січня 1945 року [4]. Та певности в майбутньому не відчувала, про що й свідчать її побажання, надіслані Ізидорі з нагоди нового 1945 року: “Коли б то він був вам усім, тобто нам усім, такий хороший, як я того бажаю! Коли б то збулося все те, надія на що тільки й підтримує, тільки й помагає жити, а не гинути од тої туги та журби, що в свята ще дужче опановує душу. Коли б то збулося!” [5].
Наближення совєтських військ до Праги кардинально змінилo плани біженців. О. Міяковськa-Радиш, яка після трагічної смерти чоловіка переїхала із тримісячним сином з Берліна до Праги, написала спогад про цю “подорож у невідомість”. Вона згадує, як Василь Кривинюк за 300 цигарок дістав товарний вагон і усі згадані вище українські родини зі своїми скромними пожитками, значну частину яких становили приватні архіви, зайняли його. 18 квітня 1945 року вагон дочепили до ешелону, який і повіз їх на Захід. Ніхто не знав куди вони їдуть, і ніхто навіть не уявляв свого майбутнього. Вранці потяг зробив першу зупинку у Вінтербергу (Вімперку). Місцева влада скерувала пасажирів вагону у приміщення фабрики скла, яка в роки війни слугувала притулком для тих, хто не мав де жити.
Просування совєтських військ до кордонів Німеччини визначило й наступні події. Знову, завдяки спритности Василя і його умінню домовлятися, вдалося за цигарки дістати вантажівку і спішно виїхати в напрямку Пaссау. Від функціонерів Українського комітету, який діяв у цьому місті, Cвітозар Драгоманов довідався про можливість поселення у Тітлінґу, куди біженці виїхали 29 травня. Неподалік цього міста, у селі Трансфельдені, старий емігрант Андрусов, що був одружений з німецькою баронесою, організував своєрідний табір-поселення для науковців. Біженці розселилися у великій залі будинку для гостей на фeрмі фрау Ваґнер. Попід стінами кімнати стояли платформи з дошок, які слугували ліжками для мешканців. 19 червня Ольга Петрівна інформувала сестру Ізидору: “Живемо в одній сезії всі 16 душ нашої компанії плюс 14 душ кооператорів. Живеться нам, як на мандри, досить добре. Але сожительство дуже в’їлося в печінки” [6]. Проїздом у стайні ночували інші біженці. Зокрема, кілька днів перебували Калинa Білецькa з малим сином Олегом Кандибою і сестрою Ялинкою, молодий поет Юрій Чорний.
“У цьому мальовничому селі, – згадує О. Міяковська-Радиш, – після обстрілів в дорозі, після постійного неспокою, наше почуття скороминучої тимчасовости змінюється на почуття спокійного очікування майбутнього” [7]. Товариство почувалося настільки певно, що ентузіясти навіть узялися до налагодження науково-просвітницької роботи. Зокрема, було прочитано поважний ряд наукових доповідей. 20 червня Світозар Драгоманов поділився із присутніми спогадами про свого відомого батька. Наступного дня Ольга Косач-Кривинюк озвучила неопубліковані листи М. П. Драгоманова до неї і розповіла про історію листування з дядьком. Володимир Міяковський ознайомив колег з документами про Михайла Драгоманова, що зберігалися у київських архівах і копії яких він зробив. Ці виступи було приурочено до 50-ліття з дня смерти великого українського мислителя.
13 вересня Ольга Косач-Кривинюк ознайомила слухачів з матеріялами до теми “Леся Українка в Звягелі та Луцьку” [8]. Із записів В. В. Міяковського також довідуємося, що вона активно відвідувала доповідi П. Ковалeвa, В. Міяковського, О. Моргунa, Н. Полонської-Василенко, О. Оглоблинa, Л. Окіншевичa. Тобто впродовж перебування у Вінтербергу і Трансфельдені була присутня на всіх 19 виступах, два з яких прочитала сама.
У Трансфельдені Ольга Петрівна відчула значне погіршення свого фізичного стану, що й спонукало Володимирa Міяковського шукати в найближчому містечку Тітлінґу медичної допомоги. Після огляду лікаря хвора писала сестрі Ізидорі: «Коли тутешній – єдиний – лікар не помиляється, то в мене початок цирозу печінки […]. Вже раз робили мені пункцію (без содраганія не можу згадати цеї коновальської операції і аж млію, коли думаю, що доведеться її повторяти) і випустили до 4-х літрів води. […] Проти ж самої хвороби нічого не робиться, бо, здається, й нема чого робити. Схудла я до ужаса, сили не маю і, на гріха, весь час лежу, нічого не роблю і навіть мало думаю. Спочатку я гостро розпачувалася од свідомости своєї “конечної” хвороби, а тепер якось тупо байдужа до всього. Лише Василя шкода, що він має стільки возні зо мною. Але йому всі гріхи простяться за те, як гарно він мене глядить» [9].
Приятелі та знайомі, як могли, намагалися допомагати хворій. Зокрема, довідавшись про її стан, письменниця Людмила Коваленко надіслала з Авґсбурга пакуночок з цілющими альпійськими травами і листом такого змісту:
“Моя дорога і золота Ольга Петрівна. Так багато хочеться Вам написати, а ще більше хотілося б поговорити з Вами. Я вже давно вирішила, що як тільки буде вільна хвилинка, то вирвусь на день, щоб побачитися з Вами.
Але хвилинки такої ніяк не виберу, та й така стала тепер безвільна, що мені треба, аби хтось мені приказував щось зробити, і я те старанно роблю. Бо, поправді, ніщо не має тепер для мене ні цінности, ні інтересу. Отак, волочу життя, як каторжник колоду.
Але Вас хочеться мені побачити, таки самій хочеться. Ще для Вас не збайдужіла, ще маю до Вас почуття самої теплої дружби і самої щирої пошани. Тому приїду неодмінно на цілий день, а ввечері назад.
Поки що передаю Вам два сорти трав, що дуже допомагають при хворій печінці і наривах. На одній спосіб вживання написаний, а другу – жовті безсмертники треба заварювати щіпоть на шклянку кип’ячої води і пити двічі в день по шклянці.
Хоч Ви й лікар, але не смійтеся з цих трав – альпійських я не знаю і купила їх на пораду аптекаря, але безсмертники зробили з моєю тіткою, у якої після операції видалення туберкульозної нирки теж зробилися злоякісні нариви всередині рани і зовні – зробили просто чудо. То було на моїх власних очах – то це не бабська легковірна побрехенька, а факт. Отож пийте, видужуйте і дожидайте мене” [10].
Однак жодні поради та ліки не могли принести порятунку, і Ольга Петрівна як фаховий медик була цілком свідома свого близького життєвого фіналу. Надіслані Людмилою Коваленко альпійськi безсмертники Василь Кривинюк беріг як спогад про маму, втрату якої болісно переживав усе життя [11].
Літо для біженців минуло в Трансфельдені. Світозар Драгоманов час від часу навідувався за поштою і новинами до Пассау, де урядував український комітет. Одного вересневого дня він привіз радісну звістку, що Ізидора Косач-Борисова, яка уже перебувала в таборі “Сомме каcерне” (Авґсбурґ), приїздить по сестру і має намір узяти з собою усіх поселенців “дому для гостей”. Саме в той час у різних містах Німеччини та Австрії закладалися табори для біженців – Ді-Пі (з англ. Displaced Persons – переміщені особи). В кінці вересня вантажівкою науковців з родинами було доправлено до Мюнхена, де функціонував адміністративний центр українських біженців. О. Косач-Кривинюк з сином Василем та В. Міяковського з родиною скеровують до Авґсбурґа, де вже раніше оселилася Ізидора Косач-Борисова з донькою та онуками.
Колишні казарми та службові приміщення побіля них, нашвидкоруч пристосованi під табір для переселенців “Сомме касерне”, жартома називали “Таборова Україна”. Територія охоронялася поліцією. На той час там зібралося стільки біженців, що не було не лише вiльних кімнат, але й ліжок. Хвору Ольгу Петрівну забирає Ізидора, інші шукають притулку на ніч, хто де може. У кімнаті, розділеній перегородками з простирадeл чи ковдр, проживало 10–15 осіб. З кожним днем хворій ставало усе гірше і гірше. О. Міяковська, свідок її передсмертних мук, згадує, з якою гідністю та шляхетністю аристократки домежно виснажена О. Косач-Кривинюк трималася cеред страху, хаосу й розпачу, що панували навколo.
Кілька разів син Василь привозив лікаря. І без нього надто добре усвідомлюючи, що її чекає у найближчім часі, Ольга Петрівна все одно сподівалася на чудо. Це, поміж іншого, засвідчує останній її лист, датований 23 вересня 1945 року й адресований Наталії Михайлівні Дорошенко. Варто навести повністю цей промовистий життєвий документ:
"Шановна й люба Наталіє Михайлiвно.
Вибачте, що так одворотно пишу, але, бачите, побила мене лиха година, і я вже два місяці, як тяжко хвора і цілими днями лежу. І пишу лежачи, бо не маю сили сидіти довше, як яких 2-3 хвилини. Гадаю, що це вже моя “остаточна” хвороба і часами приходжу до гострого розпачу, що доведеться життя дожити і вмерти у цій чужій країні в цьому огидному бараці, в цій антипатичній (за винятком Міяковських) компанії, в цій брудоті, смороді і т. п. Здебільша ж лежу в якомусь байдужому отупінні і навіть нічого не думаю.
Велику приємність зробив мені Василько, розказавши про Вашу виставку і про плани влаштування майстерні. Радісно мені, що Ви не складаєте зброї. Доки існуватиме українська пісня і вишивання – Україна не загине [12].
Коли б Бог судив мені таке чудо, що я одужала [б] і ще трохи пожила [б] і приїхала до Авгсбургу, то, звичайне, що я б з найдорожчою душею допомогала б Вам у чому лише могла чи ділом, чи хоч словом.
Бувайте обоє з Дмитром Івановичем здорові і Богові милі. Бажаю вам обом усього найкращого. Василько цілує Вам ручку і низенько кланяється Дмитрові Івановичеві. Міцно Вас цілую і ще бажаю всього доброго.
Ваша Ольга Косач-Кривинюк" [13].
Свою зустріч із О. Косач-Кривинюк, яка припала на останній день її стражденного життя, описала у спогадах і Наталія Наріжна – тоді молода дівчина. Заприязнилися ж вони ще у Празі. «У 1945-му році […] одного гарного дня поїхала [я], – згадувала пані Наталія, – в Ауґсбурґ, де у колишніх військових казармах був величезний переселенчий табір організації ІРО. Там, між іншими знайомими мені українцями, жила у просторій кімнаті Ольга Петрівна. Я відразу пішла відвідати… Зрозумівши стан хворої, і не бажаючи втомлювати її розмовами, дівчина пообіцяла навідатись наступного дня. Але Ольга Петрівна відповіла: “Не приходьте, Наталочко. Завтра не приходьте”. […] Я не приходила завтра, бо не було до кого» [14].
11 листопада 1945 року на руках у сина Василя Ольга Петрівна Косач-Кривинюк померла. Передчасно згасла людина, якa була свідком знакових подій останньої чверти ХІХ століття i яка пережила смертоносну другу чверть ХХ з гідністю української шляхтянки. Поховали її на міському цвинтарі в Авґсбурґу. Прощальне слово над домовиною близької ще з дитячих років приятельки виголосив Володимир Міяковський.
«Зоре моя! В тебе світло повік буде ясне!» – ці слова Лесі Українки викарбувані на могильній плиті її сестри – її “Лілеї золоторожевoї”, “Лільчикa золотого і рожевого, і іскристого”, “mia rosa odorata”…
© Тамара Скрипка http://www.t-skrypka.name/KosachFamily/LastYearOlgaKosach.html
