Ігор Римарук
* 4 липня 1958, село М'якоти, Хмельниччина — † 3 жовтня 2008, Львів
* * *
Тут не знайдете мене ви.
В найглухішому кутку
маю море я серпневе
й точну дату на квитку.
На удачу є підкова,
на рибину — рвана сіть...
Зрідка слово випадкове
їжаком прошурхотить.
Проглядає тут крізь воду
кожен камінь і молюск.
За голодну душу глоду
як умію помолюсь,
за чужу: поперла в хащу -
а витала б між олив...
От лише свою пропащу
не втолив, не відмолив.
Солодкаві, мов цукати,
і гіркіші від цикут —
ви лишіть мене шукати:
я недовго буду тут.
Знову я втечу, панове,
і в тамтешній темноті
небо матиму тернове
й точну дату на хресті.
Кость Москалець
Точна дата смерти Ігора Римарука – 3 жовтня 2008 року – з’явилася в українській Вікіпедії буквально через кілька годин по тому, як ця смерть настала. Мій мобільний телефон не замовкав ні на хвилину; дзвонили переважно ті, хто, як і я, не міг вмістити цієї новини, хто, як і я, був «вісімдесятником», тобто увійшов до простору літератури через двері Римарукового кабінету. Після того, як ми втратили Соломію Павличко, це була, либонь, друга така наша смерть. Несправедливо зарання і неспростовна, вона дивилася на нас дедалі ряснішими Ігоревими фотографіями й віршами, що з’являлись у блоґах та на сайтах. Вона розсилала електронні листи. Вона дзвонила.
По кому був цей подзвін? По чому? Може, по залитих сонцем 80-х, коли в розчинені навстіж вікна редакцій залітав довгожданий вітер перемін і ворушив аркуші з нашими – найкращими в світі, аякже – віршами. По тому, що заповідалося як свобода і безмежна в своїй відкритості навсібіч можливість творчої самореалізації. Народжені в пітьмі совєтської печери, ми вперше вийшли на денне світло, одночасно з публікаціями розстріляних у 1930-ті, репресованих у 1970-ті. Падали залізні завіси, розсипалися мури, відкривалися кордони і спецсховища. І ледь зсутулений чоловік із довгим, як у рок-музиканта, волоссям, глухуватим голосом і напрочуд приязним поглядом із-за скелець окулярів упорядковував нашу першу спільну антологію, котра так і називалась: «Вісімдесятники». З ним можна було говорити годинами. Читати вірші. Пити холодне вино. Блукати Подолом. У нього можна було переночувати і позичити гроші. Його просто не могло не бути! Я ніколи не мав брата, але завдяки Ігореві Римаруку добре знаю, що означає це слово і як багато за ним стоїть. Думаю, це могло би повторити все наше покоління. ...
Ігор Римарук
***
Життя, ніби кров із розтятої вени, витече.
Мене пом’януть тріє царі. А може, два.
О Господи Боже, запалиш мені посвітича?
О Діво Маріє, почуєш мої слова?
Сиджу, ніби лезо в брунатнім гіркім горішнику,
Лежу, наче сніг, на бруківці і на дахах.
О Господи Боже, шепни щось на вушко грішнику.
О Діво Маріє, розвій понад Львовом прах
Чи подихом, чи рукавом, а чи сніговицею...
О Діво Маріє, байстрюк я, але не Твій.
О Господи, наче Хома, я у рану тицяю –
В свою – не Твою – бо не знаю, чи я живий.
Душа – під зорею. Обличчя земне – під маскою.
Молитва нічна у безлюдному ще саду.
О, як Тобі йшлося стежиною Гетсиманською?
Візьми мене із собою. І я піду.*
...Згадую Іго́ра. Саме так Іго́р - з наголосом на другому складі - його називали ближні. Перетасовую світлини, перебираю його книги, пригадую його вірші... Гостро - як це часто буває останніми роками - відчуваю, як його тут не вистачає. У моїх спогадах про Ігора буде багато. Римарук і Нечерда - ці два великих українських поети були зі мною протягом майже всього життя. Борис - від 1972-го і до смерті у 98-му. А Ігор - від 1985-го і до своєї смерті. Та й нині вони теж зі мною.
Тарасові Федюку
Здається, так було одвіку:
глухий паркан...руда трава...
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.
Скрегочуть заступи - допоки
заходить сонце, - а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.
Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.
Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.
Вже тоді, давно, коли написався Ігореві цей вірш, - він все знав. І про життя, і про смерть.
у цьому ґенделику його нема
всі хто з ним пили є а його немає
кельнерка що наливає і автомат
гральний і музика яка грає
алкоголі. відсутність.
цигарки і бороди
дим.
і слова повільні як виїзд міста.
він тут жив він приходив жити сюди
схожий водночас на хасида і ісламіста
схожий на цивілізаційний зсув
до переважно божої кари
у цьому ґенделику його нема
він був
вірші читав блискучі як окуляри
горілку сам або з ким попало пив
він тут жив він тут не хотів жити
він вийшов звідси
під одну з лівобережних злив
і Бог його більше на світі не захотів лишити
все що було йому потім – для того аби спалить
зайве і відмолити зайве і зайве скласти до купи
…зривається мокре листя і розгинається віть
і краплі падають на плечі невеликої групи…
Василь Герасим’юк
* * *
"Дай, доле, нам високої води."
Ігор Римарук
А було нам по 30 – 35, коли
розвалилась імперія. Впала не від руки.
Ми тоді половину шляху земного пройшли.
Опинилися в лісі.
Точніше, серед ріки,
що була, як гірська,
або як в Батурині Сейм –
бистра – трупами дев’яностих збивала з ніг.
А на березі – менеджер, екстрасенс, діджей,
ну а той, що хотів високої, плив, як міг,
і звертався до Того, що скрізь, а значить, і тут,
але збірки тонкі не читає – це Немовля,
що губами припухлими ссе Маріїну грудь
і тримає світила.
Все небо і вся земля
доти є, доки є ці губи й ці груди є.
Але знов зі скали зірвалась –
на весь екран,
бо як завше, габа її взєла
і знов уб’є,
але завше
Іван, Григір, Ігор – її Іван.
Зовсім інше кіно повезіть до інших столиць,
лиш не в гори і не в Батурин,
чи в Київ-Львів.
Доки сходить,
зійде благодать
на місто вбивць.
А з водою не склалося, флорентійцю наш. Ти водив.
Ігор Римарук
***
Дай, доле, нам високої води —
щоб не кортіло тихий брід шукати,
щоб не впіймати золотої рибки
на черв’яка, що часом душу точить.
У синю прірву, доле, нас веди —
де свище сонце, вкутане в цунамі,
де не врятують акваланги фраз,
де будуть тільки мускули і море,
й під нами — все. Лиш небо понад нами.
Якщо не допливем до віри в берег —
не дай нам, доле, доброго дельфіна.
Якщо не допливем — то глянем чесно
в зіниці допотопних чорних перлів
і будем гідні лиш співати в хорі
безмовних риб у різнобарвних вберях.
Не дай пізнати так свою вину,
як той, що на сумного птаха схожий,
що п’є коньяк вприкуску з валідолом
і вперто ігнорує сивину.
О як він плив! — потужно і прощально.
Глибинний гул у жилавих руках.
І райдуга в солоному волоссі.
І ми — іще зі страхом в надувних
човнах — пливли до неї, як прочани...
Не дай пізнати нам його вину.
Дай, доле, нам високої води.
"...Знову я втечу, панове,
і в тамтешній темноті
небо матиму тернове
й точну дату на хресті."
Ігора Римарука поховали на Личаківському цвинтарі, на 78-му полі...
Могила Ігора Римарука нині. Надгробок поставлено у грудні 2020 року...
На ньому викарбувано текст Римарукового вірша "Діва Обида":
Стали над прірвою –
хто потойбіч –
темні обидва.
Плакала в ніч
із коханих облич
Діва Обида.
Хто упаде –
бо немає для двох
місця на світі.
Душу якого
заманює Бог
в порвані сіті?
Вже прикипіла
до тисячі пліч
траурна бинда…
Кликала пріч
із пекельних сторіч
Діва Обида.
Вже перейшли
чудеса і хрести,
нетрі і скали.
Люто гнучи
задубілі хребти
що там шукати?
Віщого слова?
Погибелі? Чи
їдла для бидла?..
Ще озирається,
нитку рвучи,
Діва Обида:
Може, душа
спопеліла дотла,
не озвіріє…
Чом же ти ймення
Обиди взяла
Діво Маріє?
"О Господи Боже, запалиш мені посвітича? / О Діво Маріє, почуєш мої слова?" Останні поезії Ігора Римарука
https://lesinadumka.blogspot.com/2021/10/blog-post_5.html
