Ігор Римарук
ОСТАННІ ПОЕЗІЇ
***
Ти − розбійник. Тебе врятував
син Марії − немовби Варавву.
Ти лежатимеш в лігвищі трав
і ковтатимеш вічність пістряву.
Чорна чаша наповнена вщерть
дорогими: і тими, й не тими...
І побачить усміхнену смерть
той, хто слово твоє берегтиме.
***
Життя, ніби кров із розтятої вени, витече.
Мене пом’януть тріє царі. А може, два.
О Господи Боже, запалиш мені посвітича?
О Діво Маріє, почуєш мої слова?
Сиджу, ніби лезо в брунатнім гіркім горішнику,
Лежу, наче сніг, на бруківці і на дахах.
О Господи Боже, шепни щось на вушко грішнику.
О Діво Маріє, розвій понад Львовом прах
Чи подихом, чи рукавом, а чи сніговицею...
О Діво Маріє, байстрюк я, але не Твій.
О Господи, наче Хома, я у рану тицяю –
В свою – не Твою – бо не знаю, чи я живий.
Душа – під зорею. Обличчя земне – під маскою.
Молитва нічна у безлюдному ще саду.
О, як Тобі йшлося стежиною Гетсиманською?
Візьми мене із собою. І я піду.
***
Нестерпно темно в зимі і вікні.
Це знак: не судилося вже мені
Ані обійми останні,
Ані панахида в Анні.
Кохана, колива навари.
Хай винесуть виродки і вітри
Вперед ногами зі Львова
Мене. І − бувай здорова.
***
За мотивами Ярослава Івашкевича
під ранок на повню завию
заплачу сліпою совою
бо знаю: в наступну завію
ти будеш моєю вдовою
бо з помислом ясним і чистим
ступив не до рідної хати
на жаль я не є екзорцистом
не вмію бісів одганяти
вони в потойбічній забаві
тобі з-під землі наче з раю
слова підкидають лукаві:
кохаю
кохаю
кохаю
***
Життя, наче мак у макітрі, розтерти −
Розвидниться світ і розверзнуться хлані.
Як радісно чути, чекаючи смерти:
„Христос ся хрещає!” − „В ріці Іордані”.
Не злом захлинутися − словом розлогим,
Сплатити словами призначену подать... −
Як весело бути поетом і лохом,
Якого, мов мед у горнятку, розводять.
Ідеш − між земних і небесних углибин.
А, може, натрапиш на хижку убогу?..
Як боляче знати, що ти не потрібен
Нікому − крім сутінку, снігу і Бога.
Шлях зі Львова: зозуля і страх
Попереду − Кармель, позаду − кармеліти.
Кермо і карамель… Та гавкнув карбюратор,
бо вже «додому шлях листки калюж простяг».
Розкручують вітри, немовби корбу, віти…
Водій почав слова безсмертні карбувати.
А ти в його очах угледів страх.
І так йому сказав: «Навіщо маскувати
свій давній переляк? Ну, прийдуть московити,
ну, принесуть свої кармовані вітри…
ну, зла зозуля нам почне життя кувати,
коротше від зими, − то візьмем оковиту
Й зозулю перемножимо на три!»
А він тобі на те: «Без ляку − біснуваті.
Без жаху − навісні. Без огляду − сновиди:
ступають, як на луг, на предковічний дах…
Хіба життєву нить зозулею снувати
для тих, кого вітрам роковано сповити?
В безмежність їх веде Господній Страх?»
***
Вербальна святкова брошка. Вербова пісенна дошка.
Корівоньки у вітринах пасуться, немов на фермах.
Зманіжена біла спина. Засніжена Городоцька.
Дівчат у курви вербує невтомний батярський вермахт.
На Краківському базарі полядвиця, і чанахи, й
Оздоблені господині – усі неймовірно чемні:
Одна „Слава Йсу!” говорить, а друга „Пашол ти на..!”,
А третя мовчить і крутить повстанські пісні в харчевні.
На вулиці Раппопорта Андрій на псевдо Береза
Żydам продає шкарпетки, своїм купує горілки,
Опівдні псалми співає, опівночі точить леза,
Історію штудіює, а може, читає Рільке.
Ця суміш крамниць, шпиталів, церков, смітників і барів,
Де каву тобі приносять на таці – не на підносі...
Це місце – несамовите. Зоветься воно Клепарів.
Там шибениця стояла. Здається, стоїть і досі.
Підходь, в кого шия груба – бо зашморги вже зітліли,
Хіба що в моїй торбинці для тебе знайдеться свіжий.
На тебе вже зачекались підземні й небесні сили.
До стільчика, прошу пана. Прощайся. А зможеш – вижий.
***
рибалки ви вже близько
вже близько та не всі
розплющили очиська
покійні карасі
вони безсмертя мають
сріблясте ніби ртуть
а руки обнімають
і вудки не беруть
рибалки де він де він
живий сліпий карась
та прилітає демон
і промовляє − зась
не треба поспішати
бо не тече ріка
блищать підземні шати
мов риб’яча луска
висвічується місяць
мов потойбічний страз
і чорну воду місить
невпійманий карась
і мають вічний спокій
від річки до небес
рибалка одноокий
і однолапий пес
***
а може серед них знайду я спільника
бо ж недаремно підбиває клинці
метелик що на дверцях холодильника
до янголиці на сумній ялинці
незатишно на світовім видовищі
бо там сміється публіка на кутні
я хочу опинитись на летовищі
де світло нетутешнє як на кухні
де вилітають наче мізки з черепа
сновиди гелікоптери і нетлі
бо там душа що вчора повечеряла
сьогодні в небі в’яже мертві петлі
***
Хто я − той, що бенкетує з вами?
Пес небесний, підземельний птах,
втесаний безтямними словами
у трухлявий березневий дах.
Ілі, ілі, лама савахтані?..
Господи ласкавий, не боронь
Обернути на фіалки ранні
Рани прицвяхованих долонь.
На залізний звук, на барву й запах,
На останнє дихання землі.
Пес летить на крилах косолапих,
Птах пливе на квітці і крилі.
***
Кременець, кажуть, − ворота раю.
Тут Богородиці слід і світ.
Крем’яхи й вогнища тут збираю.
Звідси, напевно, піду на звіт
За непутяще життя, за слово,
Мовлене в юності про звізду
Над Віфлеємом, за пізні лови
Долі, юдолі... Уже іду.
Шлях мій непевний, хода незряча,
Світло від ватер не долина, −
Але мандрую димами, наче
Соснами вивірка вогняна.
Біло хмарини цвітуть, як вишні, й
Легшають камені, подих, крок...
Вписує в книгу мою Всевишній
Незрозумілий мені рядок.
Latinos
я без тебе
я з уламком спокою
я люблю текілу й самоту
але знову чи мені чи покалю
че ґевара підморгне з tattoо
в писок дам якомусь одороблові
і пірну в піраньячу ріку
я живу в тобі
та в однорогові
що з двома патронами в ріжку
Сни середньовічної зими
І
Я довіряю снам −
твоїм. Своїм − не вірю,
тому що знаю: нам
не присягнути звіру,
бо чуєш плач звізди,
бо носиш білі шати −
завжди, завжди... Зажди:
не треба поспішати,
слова перегорни,
щоб не розбити в січні
ці керамічні сни,
ці келихи кармічні.
ІІ
Сни середньовічної зими...
Як живеш ти −
поміж ними й нами,
із двома оплавками пітьми,
із двома нічними іменами?
Ні, не промине без вороття
це життя −
шалене й достеменне.
Я молюся за твоє дитя.
Зможеш − то помолишся за мене.
ІІІ
Може, сон скінчиться вранці, навесні,
золотоголова...
Я − немов папуга: навіть уві сні −
лиш чотири слова.
Я − немов попруга: сядеш на коня −
й понесе у січень...
І навіщо туга, і пощо знання?
Є четвірка свідчень.
***
Лісники збирають шишки.
Я збираю маленьку Леську
До купки.
Скачуть вивірки наші,
Плачуть зелені віки, −
Я всіх вас, маленьких,
Збираю до купки,
Врожай свій збираю −
Врожаю не забираю
Туди, де немає лісників і шишок,
Туди, не немає небесних вивірок,
Лиш сосні підземні,
Які проростають
Зеленими і золотими хрестами
У зелене й золоте небо,
Яке намарив цієї ночі,
Довгоногої, наче Леська,
Маленької, наче лялька.
Іграшки і шишки,
Я вами наповню
Мою подорожню торбу
Післяслово від Василя Герасим'юка
Про ці вірші писати неможливо.
Все буде недоречним.
Надто пронизливі.
Надто самобезжальні.
Надто тендітні.
Смиренні. Мужні.
Іноді жорсткі – від беззахисности.
З молодости ми завше читали один одному нові поезії.
Цих він мені не читав.
Упродовж останнього року, після "Бермудського трикутника" з моєю післямовою, яку він попросив написати, і сам назвав: "Післяслово від Василя Герасим'юка".
Після відходу поета вірші його часто блякнуть – прикладів несть числа.
Римарук нині прочитується різкіше, глибше, потрібніше.
Особливо – ці вірші.
Аж до недоречности висловлювати враження.
Із післямови до "Бермудського трикутника": "Кілька разів при читанні збірки я фіксував (для себе) такі стани ліричного героя (скажімо так), які передують молитві. Отже, це ще не пекло. Доки ще існує можливість молитви. До цього самого моменту".
Кажуть: поети передчувають.
Римарук не передчував.
ВІН ЗНАВ.
Аж до моторошного поєднання з Покальчуком.
Сьогодні ті, хто пише про "постчорнобильську літературу", його зазвичай не цитують. "Укрсучліт" на те й "укрсучліт".
Висока вода не для них.
"Висока вода" – назва його першої збірки, з якої моє покоління почалось як покоління літературне.
Дехто з нас дебютував наприкінці 70-х, дехто – на самому початку 80-х, але початок вісімдесятників – це найтонша (як на ті часи) книжка (1984) із найменшим (як на ті часи) тиражем.
Не хто інший, як найгидша в світі цензура, спричинила розквіт небувалої метафори. Поезія переступила цензуру, відкинувши доступну їй мову.
Води розсунь не руками – губами. На водах –
відблиски ранніх ракет і свячених ножів.
У 90-х Римарук редаґував "Сучасність" – останній національний часопис перед епохою тусовки. Тисячі редаґованих, сотні переписаних сторінок. Текст мав бути добротним, а не таким, як нині. А перед тим − робота у видавництвах "Молодь" та "Дніпро": спочатку видавав ровесників і старших, потім повертав забутих і закатованих.
Отакі-то дискурси, хлопчики й дівчатка.
У фіналі тисячоліття він побачив, чим обернулося заклинання із першої збірки:
Дай, доле, нам високої води! –
слова не тільки до літературних побратимів, а до всіх, хто народився в часи відлиги і навчався у вузах, коли пересадили останніх читачів "інтернаціоналізму чи русифікації", − до покоління, яке сформувалось у роки застою та перестройки і стало становим хребтом нинішнього злодійства та фарисейства.
Висока вода стала піраньячою рікою.
Ні, не так. Просто доля виявилась іншою.
Із післямови до "Бермудського трикутника": "Поет на цьому етапі не ставить питання на зразок: що ж ми за народ такий?! – а починає з одного, конкретно взятого представника цього народу – одного поета…”
І нарешті з'явилися ці вірші.
ВІН ЗНАВ.
І ми тепер знаємо, яке ж усе несуттєве й випадкове порівняно з цією поезією на цій бізнес-території.
Із післямови до "Бермудського трикутника" (фінал): "…Бачу поета чверть століття тому, на одному з виступів, у ті часи, коли почали вимирати генсеки. Довговолосий, з "важкими" окулярами, худющий, поет читає повільно, тихо, глухо. Останніх слів майже не чути – ніби углибають у безодню…"
