неділя, 24 листопада 2019 р.

„Схилімо ж голови на мить, / Постіймо тихо на цім місці..." Пам'яті Олександра Олеся



„Коли гине український народ, то який змисл нашого існування? Немає жадного. Краще смерть!" 

ГАСЛА ПРОМЕНИСТІ. Смерть Олександра Олеся
Галина Лащенко*

“Свобода”, 18 жовтня 1949

Як до Брами долечу
Упаду я перед нею.
І на всесвіт закричу:
„Боже, зглянься над землею!"
Був гарячий липень 1944 року, час, коли Прага завше пустіє, службовці дістають вакації і висилають свої родини на курорти. Але цей рік, коли війна помалу докочувалась до свого апогею, Прага була переповнена народом, передусім німецькими військовими і їх родинами, що наїхали сюди з Німеччини. Українці теж купчились в Празі, де найлегше було прожити в складних умовах військового часу. Їх родини поповнювались втікачами з наддніпрянської України, Волині, Галичини і часто неспокійне життя їх знову й знову хвилювала трагічна вістка про нові чергові арешти, усюди, куди досягла гестапівська рука.
В цей час українців Праги засмутила вістка про тяжку недугу поета О. Олеся, що лежав у шпиталю на Буловці. Коли лікарі побачили, що дні поета почислені, вони дозволили перевезти його до помешкання. 16-го липня, як Олександра Івановича Олеся перевозили з Буловки до дому, він стратив притомність, потім поволі прийшов до себе, але говорив мало і на довго впадав в важкий сон.
Щоб дружину поета не лишати біля недужого саму, знайомі вирішили лишатись в неї по черзі на ніч. Віра Антонівна** не спала всі ночі, бо Олесь весь час кидався, заспокоювався звичайно перед ранком. Не говорив, лише відповідав на питання. Молода, дуже симпатична лікарка - доктор Марешова, приходила щодня. Коли питала по чеськи Олеся, що його болить, відповідав по чеськи. Часом здавалось, що на деякі питання він відповідав тільки, щоб відповісти, а сам думав про щось інше. Д-р Марешова дружину поета заспокоювала, але близьким приятелям сказала, що печінка не працює, а далі перестануть працювати і нирки.
„А такий великий поет? Скільки він може ще написати, якби не хвороба", - сказав хтось з присутніх.
„Він вже писати не буде", - відповіла лікарка.
В четвер 20-го липня Олесь говорив, питав, що нового в світі? Як воєнні події? Йому сказали, що був атентат на Гітлера. Олесь наче зрозумів, питав, як це сталось? Був неспокійний, стогнав... Ввечорі того ж дня вже не говорив нічого. Його повертали, але не могли повернути. Прийшов доктор Г., довго дивився на Олеся і сказав:
„Ще пару днів потягне, може і з тиждень".
В суботу зателефонували пану С. Сенику, щоб він приїхав до дружини Олеся, що стан Олеся критичний. І щоб по дорозі зайшов до родича Олеся, професора Л. Білецького. Приїхали вдвох по 10-ій годині. Я з пані Марією були вже там. Ми всі бачили, що почалась агонія. Сказали про це Л. Білецькому.
„Так, звичайно, кінчається," - відповів той.
Я потішаю дружину поета, але вона розвела руками й показала на ліжко. Олесь тепер вже не кидався; тіло лежало без руху. Але він тяжко дихав, хрипів. Очі були мутні. Нічого не бачив. З уст виходила піна. Це було страшно. Часом дихання було тяжке, що здавалось хворий не витримає і задушиться. Віру Антонівну це лякало. Вона мучилась, що мучиться він. Знов прийшов д-р Г. Довго дивився на хворого, тримав його пульс. Пульс то стукав дуже сильно, то припинявся зовсім. Відходячи сказав мені в передпокою:
„Мабуть сьогодні чи завтра".
В кімнаті була зловісна тиша, яку переривало тяжке дихання і харчання хворого. Дружина його тоді зривалась з ліжка. Вона боляче переживала кожний стогін умираючого. Весь час вона прохала закликати лікаря. Сеник умовляв її лягти хоч на хвилину на канапу. Вона на хвилину лягає, але не спить. Я з професором Білецьким сидимо біля самого ліжка. Ми мовчимо. Дивлюсь на обличчя хворого:
“Так ось ще де-кілька рядків
І книжка списана до краю.
В ній все чим жив і чим болів,
І все. шо в серці я ховаю.
І так цій книжці вдячний я.
Я наче ниткою живою
Був з Вами звязаний що дня
Неначе з рідною сестрою.
Тепер дописую рядки,
І все навколо вяне, блідне,
А вчора ще цвіли квітки
І їх поїло серце бідне.
Ніщо не вічне на землі.
Давно вже сказано без мене,
Пожовкли вже й мої сади
Колись і свіжі і зелені”,
писав він мені недовго перед смертю. І тепер це все кінчається.
В кімнаті зловісна тиша... Білецький нахиляється до мене і каже приглушено:
„Я зараз відхожу. Пані Галю, я хочу, щоб ви знали, що гроші, які я дістав, я передав..." Він говорить далі, але я схвильована і не розумію, що він говорить. Білецький відходить. Дихання Олеся стає ще тяжчим. Віра Антонівна благає піти за лікарем. Ми знаємо, що це не поможе, але, щоб її заспокоїти, Сеник їде і телефонує д-р Марешовій. Прохає, щоб вона приїхала. Вона відповідає, що вже не може нічим помогти. Але п. Сеник прохає щоб вона все-таки приїхала, якщо не для Олеся, то для заспокоєння його дружини. Й вона обіцяє приїхати. Олесь тяжко і глибоко дихає.
Мені раптом здалось, що вже швидко буде кінець. Я не розуміла, чому не йде мій брат Олег? Відчувала, що він зараз буде потрібний. Я кажу дружині Олеся, що закличу Олега. Вона хитнула головою і погладила мене. Я прожогом поспішала до дому. Мешкали ми від Олеся недалеко. Олега застала дома. Він і так вже збирався йти до Олеся. Я все йому розповіла. І ми вже бігли назад. „Скорше, скорше! Може вже не застанемо його живим!" Мені все здавалось, що Олесь в останній момент прийде до свідомости. І щось скаже. Щось особливе, що ми мусимо почути. З телефонної будки нас закликала пані Марія Ф.:
„Вже... кінець. Чверть години тому".
Але якби вона нічого не сказала, ми це бачили на її обличчі. Щось наче обірвалось в душі. Я подумала про Віру Антонівну, дружину поета. Як вона це переживає? їй тепер найтяжче.
„Я ніколи не бачив, як умирають", - сказав Олег. - „Скільки друзів умирало, а тепер Олесь".
Коли ми ввійшли до кімнати, там були дружина поета і Сеник. Я з острахом подивилась на те ліжко, де лежав Олесь. Він був накритий простиралом. Дружина його була серіозна і спокійна. Щось величне було в ній в цій хвилині. Вона не плакала і наче заспокоїлась. Але була безрадна.
Олега попрохали піти до урядового лікаря і оформити все з паперами, які підтверджували смерть. Віра Антонівна раптом затурбувалась. Почала прибирати. Питати мене, чи я послала телеграму? Казала, що треба повідомити редакції. Потім вийшла до кухні. Я обережно відгорнула простирало і побачила обличчя мертвого Олеся. Воно змінилось. Боротьба скінчилась і воно було спокійне і молоде. Воно було без гримаси, як бувало ментами під час агонії. Тепер воно було одухотворене і гарне. Підвязали підборіддя, руки склали на грудях. Хрестильний хрест Олександра Iвановича пропав в подорожах. Тоді зірвали зелені гіллячка, що садив в вазонах сам Олесь, і я зробила з них невеличкий зелений хрестик, міцно звязала його і цей хрестик вклали до рук покійного. Пан Сеник відійшов до похоронного уряду. Подзвонили. Я пішла відчиняти. Прийшов Віктор Приходько, і я сказала йому, що сталось. Віктор Приходько постояв без руху, потім захтів подивитись на покійника. Обличчя його здрігнулось, очі наповнились слізми.
С. Сеник мені потім оповідав, як було, як я відійшла за Олегом. В пів другої він відійшов телефонувати лікарці Марешовій, бо вона довго не приходила, а дружина Олеся була в одчаю. Не могла бачити мук Олександра Івановича.
„Задушиться, треба лікаря".
Раптом С. Сеник побачив, як махає йому з вікна пані Марія. Перехожий, що стояв на розі вулиці, теж це бачив. І сказав Сенику: „Вас кличуть". Як Сеник ввійшов до кімнати, то відразу усвідомив собі, що сталось. В кімнаті були дружина поета і пані Марія. Останнього слова, якого ми так чекали, Олесь не сказав, бо вже не приходив до свідомости. Помер 22-го липня о 13-ій годині 45 хвилин.
В. Приходько непомітно вийшов і вернувся з квітами Я відійшла послати телеграми. Зірвалась буря з дощем, що тривала до ранку другого дня. Але мені було душно. Я купила квітів і вернула назад. За мною прийшли панна Валя Л. і пані Вікул. Пані Марія поїхала попередити скульпторку Ніну Л. з чоловіком і привезла їх, щоб зняти маску з гіпсу. Покійника вбрали квітами і засвітили біля нього свічечки. Пані Марія, вкінець змучена, сказала, що йде до дому і мусить цю ніч відпочити. Вечоріло. Помалу всі почали розходитись. Я лишилась вдвох з дружиною Олеся. Вона все метушилась, все клопоталась і я відчувала, що як вона лишить це, то зразу ж впаде знесилена горем. Вже як було зовсім пізно, я умовила її лягти. Мертвий Олесь лежав на другім ліжку в цій самій кімнаті. Щоб Вірі Антонівні не було так тяжко, я перейшла з канапи до неї на ліжко і погасила електрику. Лишилось лише світло від двох свічечок, що горіли біля Олеся. Вони миготіли, освітлюючи кавалок кімнати і темний образ Матері Божої з немовлям, старовинний образ, котрий Віра Антонівна привезла ще з України. Відчувалось в кімнаті щось урочисте. Здавалось, що Олесь все чує, про що ми говоримо. Що він все бачить через замкнені повіки. І зовсім не було страшно. Віра Антонівна журилась, як її син, Олег*** переживе смерть батька. Як йому буде тяжко, бідоласі. Бідна, вона ще тоді не знала, що син про це вже не довідається! В останні тижні життя Олеся вона рідко згадувала Олега, мабуть тому, що коли в родині хтось хворий, то вся увага буває звернена тільки на нього. Якби вона знала правду?! Тихим голосом Віра Антонівна почала мені оповідати про те, що було колись давно, ще як вона і Олександер Іванович були молоді.
Трагічна вістка про смерть О. Олеся блискавично облетіла Прагу. На другий день приходило багато людей. Відчувалось, що всі були щиро, правдиво схвильовані, як дивились на мертвого. Де-які плакали. Треба було остаточно вирішити, коли буде похорон? Прийшли фотографи: п. В. Коваль, п. X. і з ними панна Драгоманівна, що недавно приїхала до Праги.
Всі по черзі почали підходити прощатись з покійним. Перша дружина. Вона тихо плаче але тримається дуже мужньо — без гістерик, голосних ридань. Велике горе завжди, буває мовчазним. За нею підходять інші. Дивлюсь на мертве обличчя і хочу його назавжди запамятати. Мущини укладають тіло до труни. Він вбраний в сірому одязі. Віра Антонівна покриває тіло рушником, котрий вишивала моя мама на передостанній ювілей Олеся. Тепер цей рушник провожав його в останню дорогу.
“Буду бачити світи.
Безліч сонць, світів чудесних
Інші зродяться думки
На моїх шляхах небесних.
Як до Брами долечу
Упаду я перед нею.
І на всесвіт закричу:
Боже, зглянься над землею!"
Пан С. Сеник звернувся до українського університету, якого Олесь був доктором honoris causae з закликом, що в похороні мають приняти участь всі українські організації і все це очолював університет. В четвер ще мали надію, що приїде з Праги отець Білецький, але того ж дня дістали відповідь, що він приїхати не може. Йому не дали перепустки через кордон. Лишилась єдина можливість звернутись до православного священика російської православної церкви. Були голоси серед українців, що ліпше тоді ховати без священика. Сеник тоді звернувся до Віри Антонівни, дружини покійного Олеся, як до людини, яка мала рішальне слово. Віра Антонівна вирішила, що без священика ховати не годиться. Пані Вікул погодилась перебалакати з православним архимандритом отцем Ісаакієм. Похорон був призначений на суботу 29-го липня о 3-тій годині пополудні на православній частині Ольшанського цвинтаря. Почали замовляти вінки,
В ці дні ночували у Віри Антонович чи пані Вікул, чи я. Якось, як я прибирала кімнату, я помітила на календарі рукою Олеся зроблений якийсь напис. Були підкреслені дати 22-го і далі стояв знак запиту. А зверху напис: „Сон про жінку в парку". Я показала це Вірі. Антонівні.
„А я досі цього не помітила", - сказала вона. Ми розглядали напис. Пригадували, як Олександер Іванович оповідав свій сон про жінку в парку. Яке вражіння на нього зробив цей сон, коли він відмітив це навіть в календарі. Жінка в чорнім, надлюдського зросту з темним серпанком на голові признає йому побачення в парку і дві дати... Коли це смерть, то чому ж дві дати? Я не знала тоді, що це значить: батько і син. День похорону видався похмурий і вітряний. О 1-ій годині я з братом, як було умовлено, прийшли до Віри Антонівни. Туди прийшли теж пан Сеник, пані Вікул, пан В. Приходько, Л. Маркус. Жінки помагали Вірі Антонівні одягатись. Час минав. З Білецьких не приїздив ніхто. Віра Антонівна нервувалась, що пора вже їхати на цвинтар. Я її затримувала. Дійсно, в останній момент зявився Леонід Тимофійович Білецький. Я з братом поїхали за вінками — нашим і Віри Антонівни. Олег мав його передати Вірі Антонівні аж на цвинтарі.
Людей на цвинтарі біля невеличкої православної церкви зібралось дуже багато. Прийшли не лише українці з Праги, включно з новою еміґрацією, приїхало багато людей і з провінції. Над могилою О. Олеся зійшлися такі українці, які ніколи ніде разом не сходились. Був серед них і Є. Маланюк. Над Олесевою домовиною всі українці зєднались в єдину сімю, так, як він хотів того:
„О, зєднайтесь в єдину сімю!"
До церкви крім дружини поета і близьких приятелів, пускали тільки делеґації від українських установ і організацій та заслужених культурно-громадських діячів. Співав хор під проводом Буркацького. Порядкову службу несло студентство, під керівництвом голови місцевої філії УНО. Промовляли від українського університету професор Д. Дорошенко, від Українського Національного Об'єднання д-р М. Г., від Української Громади д-р Вол. Б. і від українського студентства д-р Ю. Герич. Першим говорив архимандрит о. Ісаакій. І коли кінчив, сльози лилися з його очей. Навколо всі і старі й молоді плакали. Відчувалось, що у всіх пригноблений настрій не тому лише, що помер Олесь. Насовувалась для всіх страшна трагедія. Орди большевицькі пустошили знову українські землі, сунули на захід, наближались до Праги... Що робити? Куди тікати? Що нас чекає? Такі питання мучили всіх. Смерть О. Олеся завершила якийсь період життя усієї української еміґрації, більше навіть — усього українського народу. Олесь якось раз сказав:
„Коли гине український народ, то який змисл нашого існування? Немає жадного. Краще смерть!"
І тепер, коли український народ переживав найбільшу національну трагедію, смерть О. Олеся була як символ цеї трагедії.
„Олесь знав коли вмерти", - казав де-хто. І цей пригноблений настрій мав свої причини. Не минув і рік, як большевицькі війська ходили по цій самій Празі і багатьох з українців, що з усіх усюд зійшлися в день похорону над домовиною Олеся, не стало. Одних чекало нове вигнання добровільне, других вигнання недобровільне — хресна подорож на схід, а там, відомо, знущання, тяжка праця і десь далеко від своїх і дому одинока смерть.
Українські громадяни винесли на своїх плечах домовину. Труну вкривав український національний прапор. Перед труною довгими рядами молодь несла квіти. їх було ціле море від різних українських установ і поодиноких людей. Хор співав на слова О. Олеся: “Покинь мій синочку ридати"****, і під цю пісню помалу почали спускати домовину... З усіх боків ридали... Хмари, що під час похорону вкривали небо, розійшлись і засяло сонце. На свіжу могилу посипались грудки землі... Вона в дуже добрім місці. З обох боків її дві молоді березки схиляються до неї свіжим, кучерявим гиллям. Тут на цім клаптику чужої славянської землі похаваний один з кращих синів України.
„Схилімо ж голови на мить,
Постіймо тихо на цім місці,
Нехай лицарство міцно спить,
Хай їх раюють душі чисті.
Колись сурма тут загримить
І кине гасла променисті".
(О. Олесь. „З недрукованих поезій")
___________
* Галина Лащенко (17 листопада 1911, Київ — 10 листопада 1999, Нью-Йорк) — письменниця, громадська діячка
У 1920 з батьками еміґрувала до Польщі, згодом до Чехословаччини, закінчила гімназію у Празі, студіювала філологію в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. У 1936 захистила дисертацію. Після Другої світової еміґрувала до США, була членкинею головної управи громадсько-допомогової жіночої організації “Український Золотий Хрест”. Авторка збірки оповідань «Діти» (1943), нарисів, спогадів, статей про жіноче питання, літературних портретів, книжки спогадів “Перша зустріч з Оленою Телігою”.
** Віра Антонівна—дружина поета,
*** Олег Кандиба був замордований Ґештапом в концентраційному таборі Саксенгавзені.
**** Олександер Олесь
Покинь, мій синочку, ридати,
Хай сліз твоїх ворог не п’є:
Почуємо рідні гармати,
Угледімо військо своє!
І рідний наш прапор замає,
Як сонце ясне в далині,
І в сурму привітну заграє
Хтось дужий на білім коні!
І вибіжать люди убогі
Зустрінути батька свого,
Впадуть тому лицарю в ноги,
Сльозами умиють його.



Опубліковано о
Мітки: , , , ,